МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Надольський Йосип Емілович

УДК 341.43(477.8)(091)

ДЕПОРТАЦІЙНА ПОЛІТИКА СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО

РЕЖИМУ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ

(1939–1953 рр.)

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії політичної науки Волинського державного університету імені Лесі Українки.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

Ярош Богдан Олексійович,

Волинський державний університет імені Лесі Українки,

завідувач кафедри теорії та історії політичної науки.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Шаповал Юрій Іванович,

Інститут політики і етнонаціональних досліджень

імені І. Ф. Кураса НАН України,

завідуючий сектором політичної історії;

кандидат політичних наук, доцент

Томахів Володимир Ярославович,

Тернопільський державний економічний університет,

доцент кафедри політології.

Провідна установа: Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича.

Захист відбудеться 11 травня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 6 квітня 2007 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук, доцент Шурко О. Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема сутності сталінського тоталітарного режиму, його інституціональних і нормативних особливостей, незважаючи на чималу кількість публікацій, що побачили світ в останні роки, продовжує залишатись актуальною в сучасній українській політичній науці. Подальше ґрунтовне вивчення діяльності тоталітарних політичних інститутів як ключових суб’єктів управління суспільно-політичними процесами визначається потребою теоретичного осмислення технологій і механізмів здійснення влади, місця та ролі таких її ресурсів, як насилля, примус і страх для утвердження та функціонування тоталітаризму.

Активне проведення партійно-радянськими органами репресивно-каральної політики як важливого інструменту встановлення і підтримання абсолютного контролю над суспільством та людиною склало системну характеристику тоталітарного політичного устрою. Це стосується і депортацій, одного з найбільш поширених у політиці тоталітарного режиму репресивних засобів, який упродовж 1940?1953 рр. неодноразово застосовувався в західних областях України. Тисячі мешканців регіону стали об’єктом примусових репресивних міграцій, зазнавши насильницьких переселень у віддалені райони СРСР, конфіскації майна, правових обмежень.

Складаючи сукупність послідовних дій відповідних суб’єктів політики, спрямованих на завоювання, утримання, зміцнення і реалізацію політичної влади, депортаційна політика значною мірою визначала темпи та результати поширюваних на регіон процесів радянізації, істотно впливала на його подальший політичний, етносоціальний, економічний розвиток. Тому висвітлення депортаційної політики з уваги на її використання інституціолізованими суб’єктами політики для реалізації своїх функцій у сфері влади (насамперед для формування радянської політичної системи у західному регіоні України) є одним з актуальних завдань наукового дослідження політичних процесів ХХ ст. Такий підхід дає змогу через прикладне дослідження конкретизувати теорію тоталітаризму, переосмислити історичне минуле з урахуванням негативних уроків, дати об’єктивну оцінку наслідків насильницької політики масових виселень.

Концентрація та оприлюднення різнобічної інформації про масові репресії сталінізму повинні здійснюватись одночасно із системним аналізом політичних процесів, установленням причинно-наслідкових зв’язків, виявленням ролі політичних інститутів. Цим визначається актуальність науково-дослідної роботи в галузі теоретичного осмислення теми.

Об’єктивні знання, політико-історичний аналіз функціонування тоталітарного режиму у всіх його проявах сприятимуть виробленню науково обґрунтованої концепції зворотного процесу, тобто подолання негативних наслідків тоталітаризму.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з науково-дослідною програмою кафедри теорії та історії політичної науки Волинського державного університету імені Лесі Українки „Український політичний процес у ХХ столітті: проблеми теорії та практики”.

Об’єктом дослідження є депортаційна політика сталінського тоталітарного режиму в західних областях України як компонент внутрішньої політики держави.

Предметом дослідження стали комплекс складових депортаційної політики, детермінанти, які зумовили її активне використання в західних областях України в 1939?1953 рр., масштаби і політичні наслідки масових виселень.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є комплексний аналіз сутності, причин, цілей, механізмів підготовки, конкретних форм та методів упровадження в західних областях України депортаційної політики, її наслідків і впливу на розвиток регіону.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:–

проаналізувати стан наукової розробки проблеми, визначити теоретичні та методологічні підходи до аналізу депортаційної політики як різновиду політичного процесу;–

з’ясувати сутність депортаційної політики як складової технології влади сталінського тоталітарного режиму, на цій основі виявити особливості її впровадження на території західних областей України;–

у регіональному розрізі охарактеризувати детермінанти і функції депортаційної політики;–

проаналізувати структуру та діяльність політичних інститутів щодо планування і здійснення політики масових виселень;–

визначити етапи реалізації депортаційної політики та її зміст (завдання і наміри, знаряддя впровадження) на кожному з них;–

дослідити наслідки депортаційної політики, її місце та роль у процесах радянізації регіону.

Методологічна основа дисертаційного дослідження визначена характером теми, метою, особливостями джерельної бази. Вирішенню дослідницьких завдань сприяло поєднання загальнонаукових, спеціальних підходів і принципів та емпіричних методів аналізу. Історичний підхід використано для аналізу етапів реалізації депортаційної політики. Застосування системного і структурно-функціонального методів дало змогу проаналізувати конкретні механізми планування та проведення депортаційних операцій, визначити роль відповідних політичних інституцій у реалізації вказаних репресивних заходів. Дисертант послуговувався також компаративними, біхевіористичними, інституційними, статистичними методами аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному, системному дослідженні депортаційної політики сталінського тоталітарного режиму, яка реалізувалася в західних областях України в 1939-1953 рр. У межах дослідження одержано наукові результати, які характерні новизною та є логічним розв’язанням поставлених у роботі завдань:– 

на основі широкого кола джерел, вітчизняної і зарубіжної літератури, нового осмислення як уже відомих, так і виявлених фактів доведено формування та впровадження сталінським тоталітарним режимом у західних областях України окремого напряму політичної діяльності – цілеспрямованої депортаційної політики;– 

використовуючи методологію і систему методів політологічного аналізу, з’ясовано сутність, структуру та функції депортаційної політики як політичного процесу у вузькому розумінні, технології здійснення влади державними інституціями сталінізму. Визначено, що радянська депортаційна політика, поширена на західні області України, була планованою діяльністю інституційних суб’єктів влади, спрямованою на розв’язання низки проблем: знищення старих політичних та економічних інститутів, ліквідацію й ізоляцію „класових ворогів”, поширення на регіон нових суспільних відносин і більшовицької ідеології, що у своїй сукупності склало основу процесів радянізації; – 

на основі аналізу підготовки та проведення операцій масових примусових виселень розкрито конкретні механізми формування і реалізації депортаційної політики у західних областях України; визначено характерні риси депортації як головного засобу репресивної політики та її відмінності від інших примусових переміщень населення; – 

систематизовано й усебічно досліджено основні законодавчі та нормативні акти, постанови вищого партійного і державного керівництва, які регламентували проведення депортаційної політики в західних областях України, у результаті чого встановлено логіку та послідовність у прийнятті подібних рішень;– 

узагальнено участь і роль вищого партійно-державного керівництва СРСР та УРСР у проведенні депортаційної політики, яка полягала у визначенні завдань політичних інститутів, утворенні спеціальних структур для реалізації депортаційної політики, ухваленні та виконанні політичних рішень, спрямуванні діяльності політичних інститутів на місцях; акцентовано на ролі місцевих партійних і радянських органів влади, які відповідали за безпосереднє впровадження депортаційної політики в окремих населених пунктах; – 

виділено два етапи (1939?1941 та 1944?1953 рр.) й обґрунтовано типологію впровадження депортаційної політики у західному регіоні України. Депортаційна політика тоталітарного режиму напередодні радянсько-німецької війни і по завершенні Другої світової війни відрізнялася: за об’єктами охоплення (небезпечні з точки зору радянської влади соціальні групи колишнього польського суспільства, в повоєнний період – українського соціуму), термінами підготовки та проведення масових виселень, інтенсивністю репресій, національним і соціальним складом депортованих, окремими механізмами безпосереднього виконання політичних рішень, а також такими компонентами, як детермінанти та наслідки політичної діяльності;–

визначено вплив політики масових виселень на процеси радянізації анексованих територій. Зокрема, депортаційна політика сприяла інкорпорації західноукраїнських земель у радянське суспільство, забезпечуючи прискорення трансформаційних процесів у регіоні; знищувала буржуазні відносини, нерегламентовану владою громадянську активність населення; впливала на зміни етнодемографічної і соціальної структури населення, на перерозподіл матеріальних ресурсів з урахуванням класових пріоритетів.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що вони дають змогу врахувати негативний досвід діяльності політичних інститутів, розкривають репресивний характер радянського тоталітарного режиму з точки зору масштабного використання політики примусових виселень щодо населення західних областей України. Положення і висновки дисертації можуть стати основою для підготовки відповідних посібників, використовуватися під час викладання нормативних та спеціальних курсів із політології, політичної історії України в навчальних закладах і сприятимуть більш чіткому осмисленню сутності сталінського тоталітарного режиму в сучасних наукових концепціях.

Робота має практичне значення для суб’єктів сучасного політичного процесу: органів державної влади, політичних та громадських об’єднань під час формування законодавчих і нормативних актів щодо проведення реабілітації депортованих, підготовки й реалізації розгорнутої програми увічнення пам’яті репресованих.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження пройшли апробацію на міжнародних наукових конференціях: „Реабілітовані історією” (м. Луцьк, 5–6 грудня 2002 р.), „Українці Холмщини і Підляшшя: історична доля, духовна і матеріальна культура впродовж віків” (м. Луцьк, 23–24 листопада 2004 р.), „Західний регіон України у Другій світовій війні 1939–1945 рр.” (м. Луцьк, 6–7 травня 2005 р.), „Український і польський народи у горнилі Другої світової війни (1939–1945)” (м. Київ, 12 травня 2005 р.), „Друга світова війна і доля народів України” (м. Київ, 30–31 жовтня 2006 р.). Результати дисертаційного дослідження оприлюднювалися на „Днях науки” історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки в 1997–2006 рр.

За темою дисертаційного дослідження опубліковано вісім наукових статей, із них три – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг основного тексту дисертації становить 197 сторінок. Список використаних джерел складає 234 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт, предмет, мета й основні завдання дисертаційного дослідження, розкривається наукова новизна роботи, формулюється теоретичне та практичне значення її основних положень, наводяться отримані результати.

У першому розділі „Теоретико-методологічні аспекти дослідження депортаційної політики” проаналізовано стан опрацювання теми дослідження в українській і зарубіжній науковій літературі, визначено основні методологічні підходи, сутність депортаційної політики, її місце та роль у політичній технології реалізації влади сталінським тоталітарним режимом.

У першому підрозділі „Наукова розробка проблеми” зазначається, що важливою тенденцією розвитку новітньої української історіографії стала значна активізація досліджень сутності й проявів сталінського тоталітаризму. Серед сучасних українських авторів, які вивчають сталінізм в Україні в його теоретичному і практичному аспектах, до найважливіших слід віднести роботи В. Барана, І. Біласа, І. Білоконя, В. Даниленка, О. Долженкова, Г. Касьянова, С. Кульчицького, В. Ченцова, Ю. Шаповала та ін. У низці праць вітчизняних дослідників – М. Литвина, О. Луцького, С. Макарчука, К. Науменка, О. Рубльова, Ю. Сливки, Ю. Черченка, М. Швагуляка, Б. Яроша й ін. – своє переосмислення знайшли політичні процеси, що розгорнулися на західноукраїнських землях із часу їх інкорпорації до складу СРСР.

Вивчення радянської репресивної політики зумовило появу не лише ґрунтовних розвідок узагальнюючого характеру, регіональних досліджень, а й звернення науковців до аналізу окремих аспектів функціонування тоталітарної системи, зокрема масових депортацій населення з України. Окремі питання примусових масових міграцій висвітлюються в працях І. Винниченка, І. Волкова, К. Кондратюка, М. Кучерепи, В. Сергійчука, С. Ткачова, В. Холодницького, В. Чирка, Г. Щерби та ін. Примусові переміщення мешканців західних областей у 40–50-ті рр. ХХ ст. частково розглядаються в дисертаційних роботах В. Адамовського, В. Кіцака, М. Сивирина.

Включеність західноукраїнських земель до складу Польщі в 1921– 1939 рр., їх наступне інтегрування в радянську політичну систему визначили значну зацікавленість польських і російських вчених перебігом політичних процесів у регіоні впродовж 1939–1953 рр. Це знайшло своє відображення у новітній польській та російській історіографії. Польські дослідники Г. Грицюк, Є. Ковальська, В. Матерскі, А. Пачковскі, А. Сребраковські, Я. Стовбняк-Смогоржевська, С. Чесельські й ін. у своїх працях, присвячених радянській репресивній політиці, територіально охоплюють усі східні землі Речі Посполитої, доводять визначальність національного (антипольського) чинника в реалізації сталінської депортаційної політики в регіоні.

У російській історіографії (В. Бердянський, М. Бугай, О. Гурьянов, В. Земсков, В. Парсаданова, П. Полян та ін.) ґрунтовно висвітлюються так звані тотальні депортації, об’єктом яких у СРСР стали цілі народи. Насильницькі ж виселення із західноукраїнських земель у них розглядаються лише побіжно.

Відсутність комплексного політологічного дослідження депортаційної політики сталінського тоталітарного режиму в західних областях України (1939?1953 рр.) актуалізує необхідність її цілісного аналізу як дієвого механізму утвердження радянської влади в регіоні.

У розв’язанні поставленого завдання важливу роль відіграла джерельна база, представлена збірниками документів, упорядкованих членами редакційних колегій І. Біласом, М. Бугаєм, В. Голяком, Ф. Зубаничем, М. Ковальчуком, О. Луцьким, Я. Лялькою, П. Максимуком, К. Науменком, І. Патером, В. Сергійчуком, Ю. Сливкою, Ю. Шаповалом та ін.

Цінним джерелом вивчення депортаційної політики стали документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України, державних архівів Волинської, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей. Вони висвітлюють місце і роль республіканського, обласного партійно-державного керівництва у поширенні на населення західних областей України масових примусових виселень, їх поточну роботу в цьому напрямі.

У другому підрозділі „Методологічні принципи та методи дослідження” зазначається, що точність і об’єктивність аналізу депортаційної політики залежать від застосування принципів пізнання політичної дійсності, дотримання вимоги емпіричної достовірності теорії, її верифікації, перевірки фактами.

Наукове дослідження в роботі проводилося на основі соціоцентричної парадигми із застосуванням біхевіористського, структурно-функціонального, статистичного, нормативно-ціннісного та загальнологічних методів. Теоретичний підхід визначив необхідність з’ясування детермінант, змісту (завдання, наміри і цілі, знаряддя реалізації прийнятих рішень) і впливів депортаційної політики.

Можливість вивчення двох етапів політичного процесу, поширеного на західноукраїнський регіон відповідно в 1939?1941 та 1944?1953 рр., надали компаративний і проблемно-хронологічний методи дослідження.

Інституціональний метод дав змогу акцентувати увагу на вивченні тих політичних інститутів, за допомогою яких депортаційна політика розроблялася і втілювалася в регіоні. Аналіз політичних процесів у межах головних інститутів влади й управління, які впливали на розвиток усієї суспільної системи (макрорівень), доповнюється з’ясуванням ролі місцевих інституційних структур (мікрорівень).

Важливу пізнавальну цінність у дослідженні депортаційної політики відіграв системний метод, який забезпечив розгляд її як особливої технології здійснення влади суб’єктами політики, тобто як різновид політичного процесу. Формування і розвиток політичного процесу на основі системного аналізу структуровано за трьома стадіями: 1) вироблення і представлення політичних інтересів груп інститутам, які приймали політичні рішення; 2) прийняття політичних рішень щодо депортацій; 3) реалізація політичних рішень, втілення прагнень інститутів влади. Врахування комплексу всіх зазначених аспектів системності забезпечило адекватність картини відображення політичних процесів.

У третьому підрозділі „Депортаційна політика як складова технологій влади сталінського тоталітарного режиму” досліджено історію використання примусових переміщень населення для розв’язання низки внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем, практику їх запровадження в СРСР. З’ясовано політико-правовий зміст депортаційної політики, її об’єктивну детермінованість в умовах функціонування тоталітарного режиму.

У Радянській державі з-поміж інших технологій здійснення політичного керівництва детально розроблено й випробувано механізм масових примусових виселень. Аналіз окремих рис депортацій склав основу їх узагальнюючого визначення як репресивного засобу досягнення конкретних політичних цілей, що відрізняється від інших примусових переміщень населення (трансфер, евакуація, репатріація та ін.).

Системність проведення депортацій, їх важливе значення у розв’язанні державними інституціями назрілих політичних проблем дає підстави констатувати існування в СРСР такого різновиду репресивної політики, як депортаційна. Під депортаційною політикою в дисертації розуміється системне спрямування діяльності головних політичних інститутів на підготовку та проведення депортаційних операцій із метою завоювання і збереження влади, цілісний механізм трансформації суспільно-політичних відносин, ліквідації конкуренції за владу, інституціалізації радянської влади в регіоні.

Визначено, що в основі депортаційної політики лежали: зовнішньополітичні, політико-ідеологічні, соціально-економічні, причини, атмосфера відчуження між владою і громадянами. Репресивні технології використовувалися для залякування населення, його адаптації до вимог, норм і практики адміністративно-командної системи.

Депортаційна політика була дискримінаційною за своєю суттю, що визначалось адміністративним, позасудовим прийняттям інститутами влади політичних рішень про примусове переселення на спеціально визначені території, конфіскацію майна, тривале обмеження прав і свобод тих громадян, яких визнали „політично й соціально небезпечними”.

У другому розділі „Депортаційна політика як засіб встановлення та функціонування радянської влади в західних областях України (1939?1941 рр.)” основна увага приділяється процесам розгортання депортаційної політики в регіоні, ролі й участі в них центральних, республіканських та місцевих інститутів влади, механізмам підготовки і проведення, спрямованості та масштабності депортаційних операцій.

У першому підрозділі „Механізми розгортання депортаційної політики” досліджено особливості процесів формування в регіоні тоталітарного політичного режиму, перенесення в західні області апробованих методів масових примусових виселень (вересень 1939 – березень 1940 р.).

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні супроводжувалось інституціалізацією суб’єктів радянської партійно-державної влади, зокрема, формуванням розгалуженого репресивного апарату. Серед інших першочергових завдань радянізація анексованої території передбачала ліквідацію двох різних за характером, але опозиційних більшовицькій владі політичних противників: панівного до падіння Речі Посполитої польського елементу; українських самостійницьких сил.

Як складова репресивної технології встановлення радянської влади з жовтня 1939 р. у регіоні запроваджується депортаційна політика. Підготовка і проведення першого масового виселення базувалося на постановах політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, нормативних й інструктивних документах НКВС, планах політбюро ЦК КП(б)У. Інститутом реалізації депортаційної політики на місцях стали спеціально створені оперативні штаби. Згідно з планом для проведення операції території областей розбивалися на оперативні дільниці, що охоплювали чітко визначену кількість населених пунктів, родин та осіб, які виселялися. Проведення акції у кожній із дільниць покладалося на повітові трійки у складі начальника повітового відділу НКВС та двох його співробітників.

Операція з депортації визначеного згори контингенту осадників і лісників тривала з 9 до 11 лютого 1940 р. Радянськими органами термін „осадники” був використаний широко, охопивши, окрім польських військових і цивільних осадників, колишніх державних службовців, представників еліти польського суспільства. Узагальнені відомості про результати примусового виселення із західних областей України осадників та лісників фіксують депортацію 17 сімей, або 89 особи. Серед депортованих поляки складали 81,7українці 8,8білоруси 8,1й інші – 1,5Депортовані набували статусу спецпоселенців і передавалися НКВС як робоча сила виробничим наркоматам СРСР (Наркомліс, Наркоколірмет, Наркомат шляхів сполучення та ін.). Контроль над спецпоселенцями здійснювали спеціальні комендатури НКВС.

У другому підрозділі „Політика „очищення” анексованих територій від „ворогів народу”” проаналізовано засоби реалізації депортаційної політики в західних областях України у квітні 1940 – червні 1941 р., охарактеризовано відповідну діяльність інститутів влади всіх рівнів.

Поширювана керівництвом СРСР на західні області України депортаційна політика спрямовувалася на руйнування структур польського державного й адміністративного апарату, „буржуазної” системи управління і власності, зміну соціальної структури населення, що забезпечувало ефективність подальших процесів радянізації регіону. Вона була акцією превентивної відповіді на боротьбу у формі конспірації і партизанки польських та українських опозиційних рухів і організацій. В умовах реальної передвоєнної ситуації першочерговим, із точки зору влади, визнавалося завдання проведення генеральної чистки нових прикордонних територій від „ненадійного або потенційно ненадійного елементу”.

Упродовж квітня 1940 – червня 1941 р. радянсько-партійними органами влади в західній Україні підготовлено і проведено три великі депортаційні операції (13 квітня, 28 червня 1940 р., 22 червня 1941 р.). Кожна з депортацій мала свою специфіку, відрізнялася національним і соціальним складом виселенців. Квітнева депортація охопила передусім інтелігенцію та службовців, поляків і українців, загалом близько 61 тис. осіб. У червні 1940 р. виселення зазнав особливий контингент спецпереселенців-біженців, який, за підсумковими зведеннями НКВС УРСР, складав 37 родини, або 102 особи (84,6? євреї, 11? поляки, 2,3 % ? українці, 2,7? представники інших національностей). Червнева депортація 1941 р. була польсько-українською, охопивши заможних селян, службовців та інтелігенцію (12 особа). Визначальним критерієм включення радянською владою до груп депортованих була не національність, а соціальне становище і ставлення до нового режиму.

Формування цілей депортаційної політики, ухвалення політичних рішень щодо її проведення в західних областях України здійснювалося вищими органами влади СРСР – політбюро ЦК ВКП(б) і РНК. Чітко відлагодженим був механізм підготовки нормативних документів. Депортаційні заходи здійснювалися під керівництвом НКВС СРСР. Головним інститутом здійснення сталінської депортаційної політики в регіоні стали партійна організація України, НКВС УРСР.

Депортаційна політика, спрямована на цивільне населення західних областей України, в 1939?1941 рр. стала найбільш масовим напрямом реалізації радянських репресивних технологій установлення й утвердження в регіоні нової влади. Репресивна політика, насамперед депортації, використовувались як засіб досягнення головної мети радянського режиму – знищення існуючих на Західній Україні суспільно-політичних структур. Однак унаслідок німецької агресії 1941 р. завершити впровадження радянської системи і подолати опір місцевого населення на західноукраїнських землях не вдалося. Остаточно це завдання було здійснено лише після закінчення Другої світової війни.

У третьому розділі „Роль депортаційної політики в процесах радянізації західноукраїнських областей (1944?1953 рр.)” аналізуються детермінанти і функції сталінської депортаціної політики в повоєнний період, простежуються зміни механізмів її впровадження, визначаються впливи масових виселень на життєдіяльність населення західних областей України.

У першому підрозділі „Поширення масових виселень на родини учасників ОУН-УПА та прихильників українського національного підпілля” досліджуються процеси поширення на визволений від німецької окупації регіон політики примусових виселень, характеризується діяльність інститутів влади, спрямована на ліквідацію чи ізоляцію національно свідомого українського населення.

Звільнення західних областей України від фашистських загарбників стало початком складного процесу утвердження в регіоні радянської влади, докорінного зламу традиційно усталеного суспільно-політичного життя, що супроводжувалося широким застосуванням партійним керівництвом репресивно-каральних технологій, депортаційної політики зокрема.

У повоєнний період депортаційна політика набула виразно антиукраїнського характеру. Радянські органи безпеки розглядали українців як національно свідому, а значить ? потенційно небезпечну силу. Тому першочерговим об’єктом депортацій ставали родини учасників ОУН-УПА, ті мешканці регіону, котрі виявляли симпатії до ідеї української самостійності та надавали підтримку національному підпіллю. В червні 1944 р. владними інституціями розроблявся план суцільної депортації українців західних областей України. В офіційних документах визначальними детермінантами здійснюваних заходів називалися: вороже ставлення до радянської влади, український націоналізм, підтримка ОУН-УПА, релігійні переконання (УГКЦ).

Узяття на облік і виселення у віддалені регіони СРСР місцевого населення здійснювалося на основі політико-ідеологічних рішень центральних органів влади. Однак постійними клопотаннями і зверненнями, планами, відкоригованими у бік збільшення, партійне керівництво областей і районів намагалося впливати на рішення вищих органів влади щодо подальшого більш масштабного використання депортаційної політики задля вирішення пріоритетного завдання ліквідації „українсько-німецьких збройних банд”. Упродовж 1944?1946 рр. за цими звинуваченнями із західних областей України було виселено 14 сімей (36 осіб).

У другому підрозділі „Підготовка і проведення суб’єктами влади жовтневої депортаційної операції 1947 р.” проаналізовано структуру і ефективність механізмів реалізації депортаційної політики, що використовувалися партійним керівництвом під час проведення найбільш масового виселення українців (21 жовтня 1947 р.) із західних областей України в повоєнний період.

Прискорення процесів колективізації західноукраїнського села та продовження на теренах регіону підпільної боротьби боївок ОУН-УПА стали визначальними чинниками прийняття постанови Ради міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р. „Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців”. Відповідно до плану заходів МВС СРСР на місцях проведена ретельна підготовка: сформовано оперативний штаб МВС УРСР у Львові, створено пункти для прийому спецконтингенту, укладено списки осіб, які підлягали виселенню, затверджено плани операцій по кожному району, проведено наради перших секретарів райкомів і начальників райвідділів МДБ із питань порядку й термінів виселення, підготовки до операції на місцях.

До проведення операції, окрім оперативних працівників райвідділів МДБ, солдатів-енкаведистів, стрибків, залучалися партійний і радянський актив, війська МДБ і прикордонних частин МВС. Депортація відбувалася відповідно до постанов оперативних штабів і трійок МДБ західних областей України.

Абсолютна більшість сімей виселялася з тих населених пунктів, які, на думку партійного керівництва, були „найбільш вражені активними зв’язками з діючими в районах цих сіл бандитами ОУН”. У кожному з таких сіл виселялося від 10 до 20 родин. Соціальний склад депортованих був неоднорідним. Однак депортацій зазнали в переважній більшості власники середняцьких господарств, що руйнувало основи тогочасної соціальної структури населення регіону. У ході операції із західних областей України було вивезено 26 сім’ї або 77 особа, найбільше з Львівської, Дрогобицької, Тернопільської областей.

Масова депортація 1947 р. стала дієвим засобом тиску на західноукраїнське селянство в справі створення колгоспів, посилення податкової дисципліни з боку селян, впливу на колективну свідомість місцевого населення. Виселення родин українських націоналістів до Сибіру істотно підірвало соціальну, матеріальну і моральну основу тих, хто зі зброєю в руках продовжував боротьбу проти більшовицької влади.

У третьому підрозділі „Значення сталінської депортаційної політики в утвердженні радянської системи” досліджено місце та роль репресивної політики у процесах радянізації регіону в 1948?1953 рр. У кінці 40-х – на початку 50-х рр. депортаційна політика поступово ставала менш масштабною. Вона використовувалась із метою остаточної ліквідації українського національного підпілля, прискореного впровадження політики „радянізації” західноукраїнських земель.

Насильницькі виселення тісно пов’язувалися з колективізацією сільського господарства. Засобом організаційно-господарського зміцнення колгоспів стала реалізація положень указів Ради міністрів СРСР (21 лютого і 2 червня 1948 р.) про виселення осіб, які злісно ухилялися від трудової діяльності у сільському господарстві та вели антигромадський спосіб життя. Рішення про виселення такого контингенту приймалося на зборах колгоспників і затверджувалося районними органами влади.

У вересні 1950 р. задля прискорення процесів колективізації села Й. Сталіним визнано доцільним виселення із західних областей за межі Української РСР вороже налаштованих до нового ладу куркулів. Питання про приналежність до куркульського стану вирішували представники МДБ, голови сільських рад, секретарі партійних осередків, які істотно завищували дані про кількість куркульських господарств. Поширення депортаційної політики на куркулів було продовжене постановами Ради міністрів СРСР у 1951 р.

У відповідь на численні „бандпрояви” в регіоні (підпали колгоспних стодол, контор, клубів, вбивства радянського і партійного активу та ін.) влада використовувала систематичні виселення із західних областей невеликих груп сімей підпільників. Після кожного з таких випадків на виселення оформлялося від трьох до вісімнадцяти сімей.

Масштабність депортаційної політики зумовила потребу в створенні на території регіону, починаючи із січня 1949 р. дев’яти збірних пунктів для утримання осіб, котрі підлягали виселенню. З часу організації таких пунктів до червня 1950 р. вони прийняли 14 сімей у складі 51 осіб.

Одночасно з родинами активних учасників ОУН-УПА, заможними селянами об’єктами сталінської депортаційної політики в 1951 р. стали також андерсівці й члени нелегальної течії свідків Єгови. Загалом упродовж 1944?1952 рр. з території західних областей України у віддалені регіони Уралу та Сибіру депортовано більше 203 тис. осіб.

Правове становище виселенців регламентувалося постановами РНК у бік посилення жорсткості режиму й установлення довічного терміну перебування на спецпоселенні.

Депортаційна політика прискорювала трансформаційні процеси в регіоні, помітно впливала на темпи радянізації всіх сфер життєдіяльності суспільства. Така технологія утвердження і здійснення влади стала ефективним знаряддям зміни соціальної та етнічної структур населення західних областей України, відповідної їх уніфікації з уже існуючими радянськими стандартами.

ВИСНОВКИ

Проаналізовані в дисертаційній роботі документи і матеріали дають підстави констатувати цілеспрямоване проведення тоталітарним режимом на західноукраїнських землях депортаційної політики як важливої складової загальної репресивної політики радянської держави, засобу реалізації завдань внутрішньої і зовнішньої політики.

Депортаційна політика розглядалася комуністичним режимом, насамперед, як ефективний компонент політичного процесу, завдяки якому інститути влади досягали швидкої інтеграції анексованих територій у тоталітарну систему, та як особлива технологія здійснення влади суб’єктами політики, дієвий засіб установлення і збереження механізмів авторитарного управління суспільством.

Шляхом реалізації депортаційної політики в західних областях України компартія та радянський уряд намагалися:

? повністю ліквідувати старі політичні, економічні, громадські інституції;

? знищити або ізолювати найбільш патріотичні, національно свідомі сили західноукраїнського суспільства;

? остаточно придушити збройний і будь-які інші форми опору місцевого населення;

? уніфікувати, відповідно до радянських стандартів, соціальну структуру населення;

? прискорити примусову колективізацію сільського господарства;

? забезпечити підтримку політичних рішень місцевої влади;

? поширити нову суспільну свідомість та ідеологію;

? частково звільнити територію від корінного населення з метою збільшення чисельності російського і російськомовного етнічного елементу.

Досягнення основних цілей давало змогу керівництву СРСР здійснити прискорену трансформацію суспільно-політичних відносин у західному регіоні, перетворивши його в „санітарний кордон” із можливістю наступного використання для експансії комунізму в держави Центральної та Західної Європи.

У західних областях України депортаційна політика як важлива складова частина технології влади тоталітарного режиму виконувала низку функцій. Вона не лише виражала, а й реалізувала політичні цілі правлячої більшовицької партії, серед яких першочерговим завданням було визнано швидку інкорпорацію західноукраїнських земель у радянське суспільство, включення населення в радянське суспільно-політичне життя, збереження цілісності тоталітарної системи.

Депортаційна політика в західних областях України розроблялася і проводилася під керівництвом політбюро ЦК ВКП(б), спрямовувалася з Кремля відповідними директивами, циркулярами, положеннями. Ключові рішення щодо депортаційної політики, прийняті політбюро ЦК ВКП(б), конкретизувались у документах РНК чи ВЦВК. Після затвердження відповідні документи проходили всією вертикаллю: їх дублювали на рівні ЦК, у ВУЦВК та Раднаркомі України, далі ? на обласному рівні. Нормативні документи й інструкції з переселення і порядку утримання депортованих у місцях розселення розроблялися та поширювалися через систему підрозділів НКВС. Відповідна політико-ідеологічна робота проводилась у засобах масової інформації, з використанням інших каналів впливу на місцеве населення. Практичне проведення депортаційної політики здійснював НКВС, який ніс політичну відповідальність за її реалізацію.

Місцева влада виконувала розпорядження Москви, порушуючи (в напрямі перевиконання) лише кількісні критерії запланованих заходів. У своїй сукупності джерела свідчать про державний розмах і досконалість механізму депортаційної політики, чітку відпрацьованість взаємодії всіх його ланок. Проведення депортаційної політики характеризувалося чіткою ієрархічністю прийняття та виконання рішень, бюрократичною планованістю масових операцій із виселення, суворим контролем за діяльністю підзвітних структур.

Депортаційна політика в західних областях України впроваджувалася сталінським режимом у два етапи: кінець 1939 – червень 1941 рр.; лютий 1944 – початок 1953 рр. Особливістю першого етапу стало комплексне проведення в регіоні чотирьох широкомасштабних депортаційних акцій (лютий, квітень, червень 1940 р., травень?червень 1941 р.). Контингенти виселенців по кожній з операцій формувалися владними інституціями за критеріями соціальної приналежності та політичної активності. На відміну від депортаційної політики 1940?1941 рр., повоєнні виселення носили передусім антинаціоналістичне, антиукраїнське спрямування і проводились із метою ліквідації соціальної бази ОУН-УПА та інших опозиційних сил. Змін у повоєнний період зазнав механізм підготовки і проведення депортацій. Лише жовтнева операція 1947 р. була проведена за аналогічними схемами довоєнного періоду, в той час як усі інші виселення проводилися в міру накопичення необхідної кількості депортованих у спеціально створюваних для цього збірних пунктах.

Сталінська депортаційна політика та здійснювана паралельно з цим політична і соціально-економічна „модернізація” забезпечили швидку радянізацію суспільно-політичного життя західних областей України та сприяли їх відносно повній і швидкій інтеграції в загальносоюзну тоталітарну систему.

Масові виселення „ворогів” радянського ладу вплинули на етнодемографічну ситуацію в регіоні, що призвело до скорочення чисельності в 1939?1941 рр., насамперед, польського й українського населення, а в 1944?1952 рр. – українського. Наслідком масових насильницьких виселень цивільного населення стали не лише кількісні, а й якісні втрати. Західноукраїнські землі були позбавлені найбільш патріотичного і здатного до самостійних дій та продуктивної праці людського потенціалу.

Механізми підготовки і проведення депортаційної політики переконливо свідчать про те, що масові виселення людей із західних областей України були не лише порушенням законності, а й чітким виконанням наперед розробленої державної політики, яку можна охарактеризувати як злочинну. Депортаційні акції з масового виселення населення західноукраїнських областей є злочином КПРС та радянської влади і не втратили складу злочину за давністю.

Положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

АНОТАЦІЯ

Надольський Й. Е. Депортаційна політика сталінського тоталітарного режиму в західних областях України (1939–1953 рр.).– Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси.– Волинський державний університет імені Лесі Українки.– Л., 2007.

У дисертації здійснено комплексне дослідження депортаційної політики сталінського тоталітарного режиму, що реалізувалася в західних областях України в 1939?1953 рр. Проаналізовано детермінанти використання, сутність, структуру і функції депортаційної політики як політичного процесу (у вузькому розумінні), технології здійснення влади державними інституціями сталінського тоталітаризму. Виділено й обґрунтовано етапи впровадження депортаційної політики у західному регіоні України, з’ясовано механізми її здійснення на кожному з них. Висвітлено участь і роль вищого партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, місцевих партійних і радянських органів влади у проведенні депортаційної політики. Проаналізовано вплив політики масових виселень на процеси радянізації анексованих територій.

Ключові слова: депортаційна політика, тоталітарний режим, депортація, спецпоселенці, радянізація, західні області України.

АННОТАЦИЯ

Надольский И. Э. Депортационная политика сталинского тоталитарного режима в западных областях Украины (1939–1953 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы.– Волынский государственный университет имени Леси Украинки.– Львов, 2007.

В диссертации осуществлено комплексное исследование депортационной политики сталинского тоталитарного режима – системного направления деятельности государственных институций, избранного субъектами власти для решения комплекса общественно-политических проблем в западных областях Украины в 1939?1953 гг. Проанализировано детерминанты, политико-правовое содержание (задачи, цели, средства реализации принятых решений) и влияние депортационной политики.

Особое внимание уделяется деятельности политических институтов разных уровней, которые инициировали проведение депортационных операций, служили конкретными исполнителями принятых решений. При этом прослеживается ход принятия государственных решений, раскрываются механизмы осуществления массовых депортаций разных слоев населения.

Определяется направленность использования депортационной политики в западных областях Украины. Как важная составная технологии власти тоталитарного режима, она не только выражала, но и реализовала политические цели правящей большевицкой партии. Депортационная политика способствовала уничтожению в регионе буржуазных отношений, нерегламентированной властью гражданской активности населения, направляла в нужное русло процессы советизации, с учетом классовых приоритетов влияла на перераспределение материальных ресурсов местного населения, в конечном итоге обеспечивая быструю трансформацию общественно-политических отношений в западном регионе за советскими стандартами.

Выделяется два этапа реализации депортационной политики в западных областях Украины (конец 1939 – июнь 1941 гг.; февраль 1944 – начало 1953 гг.), анализируются особенности каждого из них с точки зрения социального и национального состава групп выселенцев, механизмов принятия решений, подготовки и проведения депортационных операций, их масштабов и влияния на развитие региона. Освещается ход специально разработанных высшими партийными и государственными органами власти акций по выселению больших групп населения – главного средства проведения депортационной политики.

Утверждается, что депортационная политика на протяжении всего исследуемого периода проводилась в западных областях в первую очередь за социально-классовым критерием и распространялась на представителей всех национальностей, которые за своими взглядами и имущественным статусом подпадали под категорию „классовых врагов” или были членами семей этих врагов.

Констатируется государственный подход и системность в проведении депортационной политики, совершенство технологий и механизмов ее разработки и реализации, слаженность взаимодействия всех включенных в процесс институций. Проведение депортационной политики характеризуется четкой иерархичностью принятия и исполнения решений, бюрократической планированностью