НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

ОВЧИННИКОВ Едуард Вікторович

УДК 903’13(477.46)”636”

ТРИПІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ НИЖНЬОГО ПОРОССЯ

(ЕТАПИ В ІІ – С І)

Спеціальність – 07.00.04 – археологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відділі археології енеоліту – бронзової доби Інституту археології НАН України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

Корвін-Піотровський Олексій

Генріхович,

Інститут археології НАН України,

вчений секретар

Офіційні опоненти: доктор історичних наук,

професор

Дергачов Валентин Онисимович,

Інститут культурної спадщини АН

Молдови,

директор

кандидат історичних наук, доцент

Гусєв Сергій Олексійович,

Вінницький державний педагогічний

університет, музичний факультет,

декан

Захист відбудеться “09” квітня 2008 р. о 14 годині на
засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 для захисту
докторських дисертацій при Інституті археології Національної
Академії Наук України за адресою: 04210, м. Київ, проспект Героїв
Сталінграда, 12.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту археології
НАН України (04210, м. Київ, просп. Героїв Сталінграда, 12).

Автореферат розісланий “27” лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук О.Є. Фіалко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Робота присвячена дослідженню історичного розвитку трипільського населення в Нижньому Пороссі. Пам’ятки регіону до останнього часу залишалися маловивченими. Археологічні роботи не були системними, а їх результати не висвітлені в літературі належним чином. Більшість поселень залишалися невідомими, утворюючи “білу пляму” на карті Трипілля. Лише отримані у 1990-2000-х роках нові масові матеріали надали можливість досліджувати культурно-історичні процеси за доби розвиненого Трипілля у Нижньому Пороссі.

Актуальність теми. Культурно-історична спільнота Кукутень-Трипілля є найяскравішим явищем доби енеоліту серед кола землеробсько-скотарських культур Південно-Східної Європи. Виникнувши у V тис. до н.е., вона проіснувала близько двох тисячоліть, займаючи значну територію. Дослідники вирізняють у Трипіллі два великих самостійних ареали – західний та східний. Виділення О.В. Цвек „східнотрипільської культури” (СТК) з урахуванням її своєрідного шляху розвитку вбачається правомірним і узгоджується з раніше висловленими думками ряду дослідників (V.В.М. Даниленко). До виваженого та обґрунтованого виділення “західнотрипільської культури” (ЗТК) дозволили підійти впритул дослідження останніх років (Т.М. Ткачук, С.М. Рижов). В межах ЗТК на етапі В ІІ виникає низка локально-хронологічних варіантів (груп), які співіснують до кінця етапу С І. Їхня доля часто пов’язана з експансією кукутенських племен на північний-схід.

З цієї точки зору дуже цікавим є питання функціонування периферійних частин СТК і ЗТК. Саме прикордонні території дають можливість наочно розглянути взаємовпливи останніх та процеси формування нових утворень в межах кукутень-трипільської спільноти. Одним з таких регіонів є Нижнє Поросся, або Канівське Подніпров’я, де з етапу В ІІ паралельно із прикордонними поселеннями СТК відбувався розвиток окремого варіанту ЗТК - канівської локальної групи. Остання є північно-східною периферією основного масиву пам’яток ЗТК.

Звязок роботи з науковими програмами. Роботу виконано у рамках планових тем Відділу археології енеоліту-бронзової доби “Енеоліт та бронзовий вік України. Опрацювання джерельної бази”, державний реєстраційний №0101U006531, та „Етнокультурна карта України в енеоліті-бронзовому віці”, державний реєстраційний №0106U012547.

Мета роботи полягає у висвітленні канівської групи пам’яток ЗТК як цілісного явища з певними територіальними і хронологічними параметрами. Її виконанню було підпорядковано такі завдання:

1) облік (картографування) пам’яток і введення до наукового обігу нових масових матеріалів,

2) систематизація речового комплексу, відтворення характеру деяких галузей господарства та духовної культури,

3) типологічна та хронологічна класифікація археологічних пам’яток,

4) висвітлення деяких питань історії канівської групи трипільського населення.

Обєктом дослідження є пам’ятки та матеріальні комплекси трипільської культури Нижнього Поросся.

Предмет дослідження – історично-культурний розвиток трипільського населення Нижнього Поросся (ІV тис. до н.е.) за даними матеріальної культури пам’яток регіону.

Методичною основою роботи є принцип історизму – вивчення явищ в їх розвитку. Застосовано традиційні методи дослідження –стратиграфічний, планіграфічний, типологічний, статистичний, сумарної характеристики та порівняльного аналізу. Для дослідження керамічного комплексу залучено методи природничих наук - мінералого-петрографічний, хімічний аналізи.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першою узагальнюючою працею, де зібрано комплекс матеріалів трипільських пам’яток Нижнього Поросся. Отримані дані систематизовано, всебічно проаналізовано, подана їх історична інтерпретація. У роботі подано характеристику поселень, будівель, виробничих та господарських комплексів, побутового інвентарю, розглянуті питання хронології, культурно-історичної інтерпретації археологічних джерел, запропонована модель господарсько-культурної адаптації населення регіону, показані його специфіка та місце у системі Кукутень-Трипілля. На цьому підґрунті висвітлено процес формування канівської локальної групи. Запропоновано модель розвитку етнокультурних процесів у регіоні Середньої Наддніпрянщини. Показана історична доля трипільських племен Нижнього Поросся на фінальному етапі розвитку культури.

Хронологічні рамки дослідження визначені часом існування західнотрипільських пам’яток у Нижньому Пороссі. Це друга половина етапу В ІІ (3300–3100 рр. до н.е., або 3900–3600 ВСcal) та етап С І включно (3100-2700 рр. до н.е., або 3600-3200/3000 ВСcal).

Географічні межі роботи - лісостепова ландшафтна зона Правобережжя Середнього Подніпров’я вздовж течії річок Рось, Вільшанка і, частково, басейну р. Тясмин на площі приблизно 80 км вздовж Дніпра на південь від Трахтемирова і 60 км вглиб Буго-Дніпровського межиріччя. Північно-західний кордон проходить по вододілу Південного Бугу та Дніпра.

Джерельну базу роботи складають архівні джерела та археологічні колекції з наукових фондів ІА НАНУ, Національного музею історії України, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ), Державного Ермітажу (м. Санкт-Петербург), Черкаського обласного краєзнавчого музею та Черкаської обласної археологічної інспекції (м. Черкаси), Канівського природничого та Канівського історичного музеїв (м. Канів), Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника (м. Корсунь-Шевченківський), Музею історії Вільшани (смт Вільшана), а також раніше опубліковані матеріали. Основою є матеріали, отримані у 1990-2000-х роках під час розкопок і розвідок автора в басейнах річок Рось та Вільшанка.

В роботі використані матеріали з близько 50 поселень регіону. Дані про домобудівництво отримані з 22 наземних будівель та 43 заглиблених об’єктів різного призначення. Проаналізовано близько 4000 одиниць керамічних виробів, 1230 знахідок з кременю, 61 – з інших порід каменю, 63 знаряддя з кістки та рогу.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання окремих висновків та реконструкцій при написанні наукових праць, учбових посібників і лекційних курсів по стародавній історії та археології України. Матеріали дисертації допоможуть музейній, екскурсійній та пам’яткоохоронній роботі.

Особистим внеском здобувача у наукових працях, надрукованих у співавторстві, є розробка питань домобудівництва, гончарного виробництва, класифікації керамічних комплексів, розгляд духовної культури, визначення періодизації і локалізації пам’яток регіону та часткове висвітлення історії трипільських племен Нижнього Поросся.

Апробація результатів дослідження відбувалася на засіданнях Відділу археології енеоліту-бронзової доби ІА НАНУ, міжнародних (Київ, Збараж, Одеса, Тирасполь, Тальянки, Пятра-Нямтц), республіканських та регіональних конференціях в 1997-2004 рр.

Результати дисертації викладено у 28 наукових статтях. 13 з них - у фахових виданнях чи прирівняних до них, 15 – у збірках наукових праць і матеріалів конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків (184 стор.), текстового додатку (33 стор.), списку використаних джерел (419 найменування), ілюстрацій (134 рис.).

ЗМІСТ РОБОТИ

ВСТУП

У вступі подано загальну характеристику теми дослідження, визначено її актуальність, новизну. Поставлені мета і завдання, окреслена джерельна база та висвітлено методи дослідження.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ ТА АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ

Перша інформація про трипільські поселення Канівського Поросся з’являється в перших роботах В. Хвойки. Згадуються поселення в околицях м. Канів - Грищинці, Хмільна, Пекарі, видруковано звіт про розкопки у Конончі. Керамічні матеріали „канівського походження” з пам’яток Наддніпрянщини стали підставою для виділення одного з етапів першої періодизації Трипілля. За результатами розкопок вчений слушно вказав на тенденцію до використання населенням регіону заглиблених будівель (Хвойко, 1901;1904).

У подальшому вивчення трипільських пам’яток регіону провадилося епізодично, здебільшого фахівцями з інших археологічних періодів та культур. Відзначимо розвідку Т.С. Пассек (1945), невеликі розкопки М.М. Бондаря в Пекарях ІІ (1957-1958) і М.М. Шмаглія на Ігнатенковій Горі (1961). Т.С. Пассек відмітила в Нижньому Пороссі переважання мальованої кераміки та її подібність до посуду Бузького басейну етапу С І (1949; 1949а).

У 1970-80-х рр. величезну роль у накопичення інформації відіграли дослідження краєзнавців М.Д. Гупала, І.П. Гуріненка, А.Б. Петропав-ловського. Розвідки в регіоні проводили Д.Я. Телегін, О.В. Цвек, М.Ю. Відейко, В.О. Круц, Г.Т. Ковпаненко, О.М. Титова.

Потужною базою для вивчення Трипілля стає відкритий наприкінці 1980-х рр. Канівський історичний музей (КІМ). З кінця 1980-х і протягом 1990-х рр. співробітники КІМ провели розвідки та невеликі охоронні розкопки. В 1991-94 рр. Л.О. Циндровська досліджувала багатошарову пам’ятку Канів-вул. Гагаріна. Проводять розкопки на Ігнатенковій Горі та в уроч. Хатище біля с. Григорівка М.Ю. Відейко і Н.Б. Бурдо. Перша пам’ятка досліджена майже повністю (розкопано 17 ям). На другій вивчені 2 наземні будівлі-„площадки” та заглиблені об’єкти.

Систематичні дослідження трипільських пам’яток Нижнього Поросся розпочав автор з 1996-го р. Розвідки та рятувальні роботи здійснені разом із співробітниками Черкаської обласної археологічної інспекції О.В. Назаровим та Д.К. Черноволом. Стаціонарні розкопки проведено у 1997, 1999-2000 рр. на поселеннях Вільшана 1, Зелена Діброва, хутір Незаможник. Найбільш масштабні роботи проведено на останньому поселенні, де відкрито і досліджено 3 наземні будівлі-“площадки”, комплекс заглиблених об’єктів та гончарну майстерню.

З кінця 1990-х років поновила свою роботу Канівська археологічна експедиція кафедри археології Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, на базі якої здійснюються розвідки. Сумісними зусиллями автора та співробітників кафедри в Пекарях ІІ досліджена перша у Середньому Подніпров’ї майстерня по обробці кременю.

Історія виділення канівської локальної групи. На початку 1970-х рр. на пам’ятки Нижнього Поросся звернула увагу Т.Г. Мовша. Дослідниця розглядала поселення регіону як самостійний підрозділ Трипілля і запропонувала для них назву “канівська група”. В подальшому відомі на той час поселення Канівщини вважаються східною зоною томашівської групи (1988), або „канівською групою поселень томашівської культури” (1993).

Загальну схему розвитку трипільських поселень регіону накреслив М.Ю. Відейко (1989). Він також розглядає пам’ятки Нижнього Поросся як окрему локальну групу. 1-а фаза (Квітки І) синхронізована з пам’ятками типу Небелівки і Чапаєвки; 2-а фаза (Переможенці) співставлена з поселеннями томашівської групи початку етапу С І; Пекарі ІІ віднесені до 3-ої фази (1-а пол. етапу С І), а пам’ятки 4-ої кінцевої фази синхронізуються із Майданецьким (2-а пол. етапу С І). Як згодом показали результати нашого дослідження, запропонована М.Ю. Відейком схема є слушною, хоча і потребує корегування.

До відомих поселень Нижнього Поросся звертається також С.М. Рижов (1993; 1999; 2000). Проте вчений розглядає канівські пам’ятки в межах небелівської групи, а час їхнього існування визначає в хронологічних межах існування поселень типів Небелівки, Колодисте – кінцем етапу В ІІ.

Підійти впритул до розв’язання наведених питань дозволяють дослідження, проведені в сусідніх з Нижнім Пороссям регіонах – Київському Подніпров’ї та Буго-Дніпровському межиріччі. В Київському Подніпров’ї намічено безперервну лінію розвитку з виділенням низки типів пам’яток кінця етапу В ІІ та етапів С І, С ІІ у регіоні: Коломийщина ІІ – Коломищина І – Чапаєвка – Лукаші – Софіївка І (Круц, 1977). М.Ю. Видейко (1998; 2001; 2002) вводить у модель В.О. Круца канівські поселення та декілька нових локальних груп (тип Підгірці ІІ, григорівська). Матеріали до вирішення проблеми історичної долі канівського населення надає Г.М. Бузян (1994; 1998). Дослідниця вказує на ймовірний шлях розселення трипільських племен на Лівобережжі, а витоки “західнотрипільської” складової лівобережних поселень справедливо вбачає у канівській локальній групі. О.О. Якубенко (2000) простежує шляхи розповсюдження канівської пластики у Середньому Подніпров’ї та пропонує модель впливів „канівського центру” в регіоні на етапі С І. Істотно уточнити синхронізацію поселень Середнього Подніпров’я, Нижнього Поросся, зокрема, дозволили багаторічні дослідження керамічних комплексів з монохромною керамікою у Буго-Дніпровському межиріччі (Круц, Рижов, 1985; Рижов, 1993; 1999; 2000).

РОЗДІЛ 2

ПОСЕЛЕННЯ ТА ПИТАННЯ ДОМОБУДІВНИЦТВА

Поселення Нижнього Поросся знаходяться, головним чином, на мисоподібних виступах плато або на надзаплавних терасах, обмежених вигином річки або злиттям двох річок. Висота ділянок, вибраних під забудову, різна: від низько розташованих надзаплавних ділянок (2-6 м) до високих мисів, оточених обривистими ярами (40-50 м). Площа поселень також різна: від 3-4 га до близько 50-70 га. Більшість пам’яток мають середні розміри - близько 15-30 га.

Планування поселень є типовим для більшості трипільських пам’яток. Наземні будинки розташовано концентричними колами або еліпсами відповідно до топографічних умов. Виявлені об’єкти згруповані у лінію з досить великими проміжками (хут. Незаможник), по два-три на відстані 3-3,5 м (Пекарі ІІ), або стоять рядами впритул один до одного (Зелена Діброва). Наземні споруди зорієнтовані довгою віссю на центр поселення. Вхід до будівлі влаштовували в торцевих стінах, а в тих, що стояли ближче до берегового схилу - із зовнішньої сторони селища (Пекарі ІІ, Зелена Діброва). Заглиблені об’єкти різного призначення на більшості поселень існували поряд із наземними будинками і, ймовірно, складали разом із ними комплекси типу „садиб” (Валява, хут. Незаможник, Вільшана І, Григорівка-уроч. Хатище). Винятком є Ігнатенкова Гора, де забудова йшла, вірогідно, хаотично і виключно заглибленими об’єктами. На околицях поселень знаходилися виробничо-господарські комплекси (хут. Незаможник). Особливість планування Пекарів II полягає в розташуванні майстерні-напівземлянки з обробка кременю майже в центральній частині поселення.

На сьогодні можемо казати про 2 типи споруд та їхні підтипи і варіанти. До першого типу відносимо наземні глинобитні будівлі, серед яких виділяються 3 підтипи, що різняться розмірами і конструктивними особливостями.

1-й підтип. Підлогою слугувала глинобитна „платформа”, покладена безпосередньо на землю або на настил з обапола. Тут широко використовували глинисті розчини без домішки полови. Стіни збудовані з дерев’яного каркасу з плах, обмазаного глинистим розчином із значним вмістом подрібненої полови злаків. Одношарові глинобитні вимостки, що виступають за межі основного приміщення, надавали будівлям Г- і Т-подібної форми у плані. Про наявність деталей інтер’єру (печі, вівтарі, перегородки і т. ін.) можна говорити лише гіпотетично.

2-й підтип. Характерні риси: нівелювання ділянки під забудову, зменшена площа споруд (порівняно з 1-м підтипом майже вдвічі), використання „платформи” в якості горищного перекриття, наявність печей або вогнищ, „подіуму”, вимосток всередині будівлі. На будівлях Зеленої Діброви не виявлено залишків зовнішніх стін. Можна припустити, що споруджувалися вони за іншим принципом і з іншого матеріалу.

До окремих варіантів належать будівлі, де поєднані елементи наземних та заглиблених споруд (будинки з підпільним приміщенням).

3-й підтип. Наземні будівлі малих розмірів, які можна трактувати як господарські (хут. Незаможник). Для останніх характерна плетена конструкція каркасу.

Другий тип - заглиблені споруди, які поділені на три підтипи.

1-й підтип. Будівлі житлового та виробничого призначення. Складаються з одного або кількох приміщень, заглиблених на 1-1,5 м від давнього горизонту. Форма ям округла, овальна, підковоподібна в плані, розміри від 3х2,8 м до 6х4,4 м. Загальна форма будівлі залежить від конфігурації приміщень-ям, що до неї входять (вісімка, чотирикутник, аморфна). Дно рівне, рідко із багатошаровою підлогою, що забезпечувала термостійкість і гідроізоляцію (Пекарі ІІ). Стінки досить круті, іноді із вирізаними в ґрунті виступами-лавами. Останні обмазані шаром глинистого розчину з великим вмістом білої глини та вапняку (Пекарі ІІ). Входи фіксують за однією чи двома сходинками (хут. Незаможник). На житлове призначення окремих приміщень вказують залишки опалювальних споруд (Кононча, Ігнатенкова Гора, Пекарі ІІ). Виробнича піч була влаштована в одній з двох напівземлянок комплексу „гончарна майстерня” (хут. Незаможник). Будівлі мали наземну глинобитну надбудову. Відомі також варіанти - заглиблені будівлі з наземною конструкцією-“площадкою” (перекриття горища?).

2-й підтип. Заглиблені господарські будівлі, близькі за характеристиками до житлових, але без інтер’єру та глинобитної надбудови. Форма округла в плані (діаметр від 1,5 м до 8 м), іноді аморфна. Глибина від 0,4-0,5 м до 1,5 м. Профіль лінзо- або трапецієподібний. Простежено ямку від стовпа-опори перекриття (хут. Незаможник, яма №5).

3-й підтип. Господарчі ями різного призначення. Виділяються: вогнища округлої в плані форми, діаметром 1-1,3 м і глибиною 0,2-0,3 м (Ігнатенкова Гора, Пекарі ІІ); сховища продуктів харчування округлої в плані форми і грушоподібні в профілі діаметром 1 м (верх) і 1,3 м (низ), глибина 0,5-0,63 м (Ігнатенкова Гора).

Серед будівельних матеріалів виділені: мінеральна сировина, однокомпонентні та багатокомпонентні будівельні розчини, штукатурні та вапнякові багатокомпонентні суміші, залишки облицювання та фарбування поверхонь, кераміка як будівельний матеріал. Використання лабораторних методик надає можливість стверджувати, що принципи домобудівництва для всіх типів споруд були близькими і спрямованими на найбільше забезпечення теплозбереження та вологозахисту. Для досягнення цього застосовували різні домобудівельні прийоми, у т.ч. технологічний випал. Автор щиро дякує Н.О. Шевченко за зроблені аналізи та консультації з цього питання.

Тема вивчення трипільського домобудівництва залишається гостро дискусійною від часів відкриття культури і до нашого часу. Основні принципи вивчення решток наземних будівель-„площадок” та їх реконструкцій були оформлені у вигляді концепцій наприкінці 1930-х та у 1970-80-ті рр. Важливими є роботи, де відмічені особливості житлобудівництва певних локальних груп (О.В. Цвек, К.К. Черныш, Т.А. Попова, С.О. Гусев). Можна вважати, що особливістю домобудівництва Нижнього Поросся на ранніх фазах є відсутність наземних будівель із кількома ярусами. Відмінності в архітектурі географічно близьких хут. Незаможник і Зеленої Діброви пояснюються хронологічним розривом у їхньому існуванні та впливом традицій житлобудівництва, притаманних різним масивам кукутень-трипільської спільноти (СТК і томашівсько-сушківської групи ЗТК). Характерною рисою є також широке використання заглиблених будівель, часто об’єднаних в комплекси.

РОЗДІЛ 3

КЕРАМІЧНІ ВИРОБИ

Посуд. За основу класифікації кераміки, проведеної із урахуванням робіт О.О. Бобринського та Е.В. Сайко, взято технологічний принцип. Три великі групи виділені за комплексами технологічних ознак. Ще дві важливі характеристики, за якими класифікують керамічний посуд, - це морфологія посуду і техніка та стилістика орнаменту.

І група посуду завжди складає переважну більшість. Це вироби з дрібноструктурних мас, випалені в окислювальному середовищі, з мальованою поверхнею. Сюди входять як окрема підгрупа посудини, аналогічні за технологією виготовлення, але прикрашені прокресленими лініями із фарбуванням окремих зон поверхні. Характерною рисою цієї кераміки у Нижньому Пороссі є широке використання глин із великим вмістом сполук заліза (т.зв. “рябі”), які після випалу набувають різних відтінків цеглястого кольору. Особливістю таких гончарних мас є відсутність спеціально внесених домішок-спіснювачів. Такі вироби складають 70-90% всієї кераміки, окрім декількох пам’яток, що фіксують проникнення у Нижнє Поросся інших локальних груп ЗТК.

За формою посуд поділяється на 13 типів: миски, посудини сфероконічної, біконічної, грушоподібної, ріпоподібної форм, горщики, кратери, кубки, кубкоподібні, амфори, покришки, біноклеподібні предмети та мініатюрні копії посудин. У деяких типах виділяються підтипи і варіанти.

В орнаментиці посуду використані кілька схем: кометоподібна, вісімкоподібна, спрощено-лінійна, фестонна, схема концентричних кіл, меандрова, метопна, сегментоподібна, „лицьова”, „тангентенкрайсбанд”, хвилеподібна, радіальна, „совиний лик”.

Кераміку І групи 2 підгрупи виявлено в обмеженому колі пам’яток (Валява, Квітки І, Петропавлівка, хут. Незаможник). Грушоподібна форма є найбільш типовою для посуду цієї підгрупи. Схеми декору утворені заглиблено-жолобчастими повздовжніми лініями, що компонуються у стрічки по чотири і більше. Заглиблений декор на посуді Нижнього Поросся відрізняється недбалістю, невмілими прийомами виконання. Всі ознаки наочно свідчать про відмирання заглибленої техніки орнаментації.

ІІ група – це груба кераміка з домішкою товченої черепашки і близька до неї з жорствою, широко відома як “кухонна”. Вона завжди складає невелику частину всього керамічного комплексу (від 7 до 13%). Основу керамічного тіста посудин складають зазвичай “озалізнені” глини. Випал виробів, здебільшого рівномірний, відбувався у відновлювальному режимі. Характерним прийомом обробки “кухонних” горщиків було вирівнювання поверхні зубчастим інструментом.

За формою вироби розподіляються на три типи – горщики, миски і мініатюрні посудинки. Горщики кількісно переважають. Вони мають невеликі ручки з горизонтальним отвором. Рідше зустрічаються імітації ручок, коли отвір відсутній. Розповсюджені парні рельєфні наліпи у вигляді серпоподібних дуг або валиків, маленьких округлих горбочків тощо. Яскравою ознакою горщиків пізніх поселень є вертикальні стовпчикоподібні наліпи з пласким або чашоподібним навершшям. Відомі два випадки, коли “ранні” та “пізні” форми наліпів співіснують на посуді одного поселення (Канів-Новоселиця І, Вільшана І). Орнаментувалися горщики зазвичай одним чи двома рядами наколів, насічок, різноманітних відбитків – по краю вінець і під шийкою, або тільки одним – по краю вінців. Миски ІІ групи дуже рідкісні і складають не більше 1,5% від всієї кераміки. Зустрічаються мініатюрні копії горщиків.

ІІІ група – посуд, випалений переважно у відновлювальному середовищі, з ретельно обробленою поверхнею, без фарбування („сіро-лощений”). Він складає найменший відсоток у керамічних комплексах Нижнього Поросся. В південній зоні регіону посуд цієї групи представлений поодинокими екземплярами або взагалі відсутній. Але на поселеннях біля Канева він складає досить сталий відсоток – близько 5%. Винятком є поселення Ігнатенкова Гора, де такий посуд переважає. Сировиною для кераміки цієї групи слугували гідро-слюдисті і болотисті “бурі” глини із природним вмістом органіки, піску, дрібних вкраплень вапняку. За формою у ІІІ-й групі виділяється кілька типів посуду: миски, кубки, кубкоподібні, кратери, горщики, сфероконічні, грушоподібні, покришки, мініатюрні. Характерною особливістю значної частини посуду є відсутність орнаменту. Частина виробів, здебільшого кратери, орнаментована жолобчасто-заглибленими візерунками. Прокреслено-штампованими візерунками орнаментувалися інші типи посуду. Кубки і миски здебільшого не орнаментувалися, але є й орнаментовані.

Пластика відноситься до окремої категорії керамічних виробів. З поселень Нижнього Поросся походять антропоморфні, зооморфні, орнітоморфні фігурки. Формовочні маси статуеток зазвичай повторюють склад тіста посуду І групи. Лише поодинокі фрагменти мають технологічні ознаки кераміки ІІІ групи. Для „канівської” пластики характерні деякі специфічні форми та прийоми ліплення, а також продовження орнаментальних традицій, притаманних скульптурі Трипілля В (Кринички, Володимирівка). Характерною особливістю можна вважати реалістичні голівки антропоморфних фігурок. Вплив традицій скульптури Нижнього Поросся простежено на прилеглих теренах регіонів Буго-Дніпровського межиріччя і Київського Подніпров’я.

РОЗДІЛ 4

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Виявлені за археологічними даними окремі галузі економіки населення Нижнього Поросся свідчать про швидке пристосування до умов навколишнього середовища. При відносно традиційному веденні землеробства і тваринництва у Нижньому Пороссі значну роль відігравали привласнюючі форми господарства: полювання, рибальство та збиральництво. Простежені характерні особливості тваринництва. Регіон характеризується чіткою локалізацією місцевих родовищ т.зв. дніпро-канівського кременю (Петрунь, 2004), а організація кременевого виробництва ілюструється за результатами досліджень майстерні з обробки кременю в Пекарях ІІ.

Будівництво і гончарство постають як складні громадсько-виробничі галузі. Вони мають систему спеціалізованих підрозділів, що обслуговувалися майстрами-професіоналами. Організація гончарного виробництва простежена за результатами розкопок керамічної майстерні з хут. Незаможник.

Особлива тенденція у тваринництві канівських племен – відносно високий рівень розвитку свинарства, що, мабуть, обумовлено природно-географічними особливостями регіону. На нашу думку, це може вказувати на схожість господарства останніх із „східнотрипільськими” племенами в певні періоди. Саме на такий характер розведення свійської худоби в сусідньому Київському Подніпров’ї вказує В.О. Круц (1977, с.144). Процес освоєння місцевої сировинної бази та пристосування технології обробки кременю до особливостей місцевої сировини проілюстровано шляхом співставлення намічених тенденцій в крем’яній індустрії (Є.В. Пічкур, П.С. Шидловський) з відповідними періодами заселення регіону. Трипільське населення, просуваючись на територію Канівського Подніпров’я, принесло сюди і звичну платівчасту техніку обробки кременю. З часом остання змінюється відщеповою, що стає типовою для канівської групи. На різних етапах існування трипільських племен у Канівському Подніпров’ї простежуються зміни в характері постачання імпортованої сировини. Так, для більшості поселень (Ігнатенкова Гора, Канів-Новоселиця І, Пекарі ІІ та ін.) зафіксовано використання більшою мірою місцевих порід кременю, а вироби з волинської та дністровської сировини є поодинокими. Мінімальна частина знарядь з привізної сировини припадає на Пекарі ІІ, які існували на момент виникнення поселень-гігантів Тальянки, Майданецьке.

РОЗДІЛ 5

ЛОКАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ПИТАННЯ ХРОНОЛОГІЇ

Методичні засади для виділення канівської локальної групи. Розумінню досить складних процесів взаємозв’язків між окремими локальними об’єднаннями Кукутень-Трипілля сприяє послідовне застосування схеми “пам’ятка – тип пам’яток – локальний варіант культури – археологічна культура”. Універсальною науковою категорією, що відбиває як локальний, так і хронологічний аспект, виступає “тип пам’яток”.

Локальна специфіка відбилася в різних категоріях матеріалу. Технологічні, морфологічні та стилістичні особливості керамічних комплексів віддзеркалюють локальну специфіку Нижнього Поросся та дають можливість чітко відрізнити „канівську” мальовану кераміку з тонкоструктурної озалізненої маси без домішок від виробів сусідніх угруповань. Витоки „канівської” технології можна пов’язувати із допетренськими поселеннями Подністров’я. Характерним для „канівської” кераміки є відродження деяких архаїчних рис та створення на їх базі нових орнаментальних сюжетів. Присутність інших гончарних традицій фіксують матеріали окремих пам’яток (Вільшана І, Зелена Діброва). Особливе місце займає поселення Ігнатенкова Гора, що відноситься до СТК.

Антропоморфна пластика Нижнього Поросся відрізняється консерватизмом традиції, що чітко підкреслює її локальні особливості. Архаїчні канони, початок яких лежить у пластиці етапу Трипілля В ІІ (Кринички, Володимирівка), простежуються в оформленні скульптури впродовж всього періоду існування канівської групи. Втім, на цій традиційній основі розвивається особлива „канівська” модель із виліпленими окремо ніжками, з’єднаних перемичкою в районі колін.

Особливості домобудівництва простежуються у спорудах різних типів, але найбільше у варіантах, де поєднуються конструктивні елементи наземних та заглиблених споруд. Характерною рисою поселень регіону є поєднання заглиблених споруд у комплекси.

Такі напрямки господарства племен Нижнього Поросся етапу С І як переважання свинарства, велика роль мисливства та збиральництва мають багато спільного з економікою поселень Київського Подніпров’я типу Чапаєвки, Лукашів. Останні дослідження, зокрема майстерні з обробки кременю в Пекарях ІІ, свідчать про наявність власних традицій у цій сфері, яка базувалася, в основному, на місцевій сировині.

Отже, перелічені особливості вказують на цілковиту самобутність канівської групи пам’яток, яка є окремою структурною одиницею спільноти Кукутень-Трипілля – локально-хронологічним варіантом ЗТК.

Відносна хронологія пам’яток та синхронізація із іншими локальними групами побудовані на аналізі кераміки. На різних фазах розвитку змінюються морфологічні та стилістичні особливості посуду всіх груп. Появу перших племен, які з часом утворили окрему локальну групу відображають пам’ятки типу Валява. Вони існували в останній чверті етапу В ІІ і синхронізуються із пам’ятками типу Небелівки у Буго-Дніпровському межиріччі та Коломийщиною ІІ у Київському Подніпров’ї. Наступний період заселення регіону представлений поселеннями типу Переможенців. У цей час (рубіж етапів В ІІ/С І) відбувалося розповсюдження носіїв канівської групи між Россю та Вільшанкою. Пам’ятки цього типу синхронізуються із Глибочком, Старою Будою. 1-а пол. етапу С І відзначається масовим заселенням узбережжя Дніпра в околицях Канева. Ці пам’ятки ми об’єднуємо в тип Новоселиця І. Приблизно в цей час виникає неподалік від Канева коломийщинська пам’ятка Ігнатенкова Гора. Територіальні зміни могли бути пов’язані із поширенням кордонів томашівської локальної групи. Перше проникнення “томашівців” у Нижнє Поросся та спробу змішання різноплемінного населення відображає Вільшана І. Поселення наступного типу Пекарі ІІ, період існування яких визначається 2-ою пол. етапу С І, співіснували із томашівськими поселеннями-“гігантами”, а також із пам’ятками типу Лукашів. Верхня хронологічна межа існування трипільських поселень у Канівському Подніпров’ї (рубіж етапів С І/С ІІ) представлена пам’ятками типу Грищинців І, які синхронізуються із найпізнішими лукашівськими поселеннями Лівобережжя.

РОЗДІЛ 6

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ ТРИПІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

На матеріалах канівської пластики простежена певна обрядова регламентація техніки ліплення фігурок. Символічною для канівського населення є поява специфічного образу жіночої фігурки поряд з частим використанням мотиву „роз’єднане дерево”.

При будівництві керамічної майстерні хут. Незаможник були здійснені складні ритуальні церемонії: принесення жертви, вміщення кераміки в фундамент печі, її осмислений відбір, поетапний випал і фарбування в червоний колір різних деталей і, нарешті, встановлення окремо виготовленої і фарбованої в темно-червоний колір робочої камери.

Знахідки, що можна розглядати як „будівельні пожертви”, спостерігаються в хут. Незаможник, Зеленій Діброві, Пекарях ІІ.

Ритуальний характер полишення трипільських поселень простежується на “площадках” Зеленої Діброви (томашівська група). В будівлі № спеціально відібраний посуд перед пожежею було залишено на т.зв. “подіумі” вздовж лівої від входу стіни. Ями також заповнено керамікою і предметами культу. Це було зроблено при полишенні заглиблених приміщень майстерень в хут. Незаможник, Пекарях ІІ. Надземні конструкції будівель спалені. Можна припускати, що перенесення культурних залишків є одноразовим процесом, пов’язаним із моментом полишення певної ділянки селища.

ВИСНОВКИ

Отже, в роботі розглянуто процес складання з етапу В ІІ окремого локально-хронологічного варіанту ЗТК - канівської групи. За даними матеріальної культури показано історично-культурний розвиток населення регіону від появи перших „західнотрипільських” поселень до їх остаточного зникнення на рубежі етапів СІ / СІІ.

Ймовірно, генетичне коріння канівської групи лежить у подністровських пам’ятках типу Раковець. Подальший розвиток групи йшов під впливом петренських пам’яток. Просування засновників канівської локальної групи йшло, вірогідно, по притоках Дністра та Південого Бугу. Канівські племена заселяють мікрорайон між Россю та Вільшанкою у другій половині етапу В ІІ. Доволі швидко зникають риси, привнесені у керамічний комплекс під час просування через території, зайняті населенням пам’яток типу Володимирівки, Небелівки. Канівські племена зберігають багато споріднених рис з традиціями території Пруто-Дністровського межиріччя.

Наступний етап характеризують пам’ятки типу Переможенців. Це час стабільного розвитку населення канівської групи, яке незважаючи на просторову віддаленість постійно підтримувало контакти із “метрополією” – Подністров’ям. Посередником тут було населення пам’яток типу Глибочка, Старої Буди. Через них у Поросся потрапляли і широко розповсюджувалися орнаментальні схеми “тангентенкрайсбанд”, статуетки на стовпчикоподібній ніжці, волинський кремінь. У цей час можна говорити про найвищий рівень розвитку гончарства, яке за технологічними традиціями відрізняється від прийомів, типових для виробництва посуду населення сусідніх територій і томашівської (ЗТК), і коломийщинської (СТК) груп.

Істотні зрушення усталеного ладу відбувалися у першій половині етапу СІ. Вони пов’язані, ймовірно, із якимись бурхливими подіями у середовищі більш західних груп племен з мальованою керамікою. У цей час в контактних зонах на півночі та заході Нижнього Поросся виникають синкретичні поселення (Ріпниця І, Вільшана І). Відбувається масове переселення канівських племен на узбережжя Дніпра в район Трахтемирів - Канів. Єдина в регіоні коломийщинська пам’ятка Ігнатенкова Гора існувала короткий час і потім територію Канівщини зайняли виключно племена з мальованим посудом. Матеріальна культура першої половини етапу С І представлена поселеннями типу Канів-Новоселиця І. Гончарне виробництво перебувало на високому рівні, але в орнаментальних схемах керамісти повертаються до сюжетів найбільш раннього часу заселення Нижнього Поросся. Водночас з’являються нові, притаманні лише канівській кераміці, сюжети із використанням стилізованих антропоморфних зображень. Аналогічні явища спостерігаються і у розвитку антропоморфної пластики. Архаїчні форми та орнаментація супроводжуються появою жіночої фігури із роздільно виліпленими ніжками, що з’єднуються перемичкою. З’являються і реалістичні портретні голівки. Якщо стосунки між томашівською та канівською групою відрізняються нерівномірністю, то взаємовідносини із населенням СТК досить стабільні. Різке кількісне збільшення пластики, досить рідкісної у східнотрипільських комплексах, поява в них “канівських” елементів декору на посуді і пластиці свідчить про значний вплив канівського осередку на населення коломийщинської групи. Пристосування економіки до особливостей природно-ландшафтних умов Середнього Подніпров’я та переорієнтація на місцеві ресурси відбувається в господарствах і СТК, і ЗТК, що зближує, ймовірно, ці суспільства.

Періодом майже повної ізоляції канівського населення можна вважати другу половину етапу С І. Цей час ознаменувався виникненням томашівських “суперцентрів”. Консолідація західних сусідів унеможливлює для племен Нижнього Поросся зв’язки із спорідненим подністровським регіоном, що, в першу чергу, фіксується за майже повною відсутністю імпортної крем’яної сировини в пам’ятках типу Пекарі ІІ. Кризові явища помітні у гончарному виробництві, що відбилося у масовій появі посуду низької якості, а про кризове становище суспільства загалом свідчить збільшення знакової символіки в орнаментах (Ткачук, 1993).

Ймовірно, саме в цей час починається ще один етап освоєння Середнього Подніпров’я, пов’язаний із виникненням пам’яток типу Лукашів. Їхні мешканці просуваються ще далі на північ та переправляються на Лівобережжя Дніпра. В лукашівських поселеннях постійно наявний “канівський елемент”. Найбільший відсоток канівської кераміки дають поселення в районі Переяслава-Хмельницького. Впродовж другої половини етапу С І поступово відбувається втрата етнічних рис канівського населення. Це проявляється у відході від канонічних зразків, зникненні необхідних навичок і т.п. не тільки у гончарстві, а і в інших галузях. Позбавлені цих символів етнічної солідарності нащадки мешканців Нижнього Поросся згодом на нових територіях переймають ознаки сусідніх більш потужних локальних угруповань. На рубежі етапів С І-С ІІ таким регіональним об’єднанням у Середньому Подніпров’ї виступають лукашівські племена. Попередньо можна вважати, що процеси найпізнішого періоду (етап С ІІ), у яких певну роль відіграли нетрипільські племена Подніпров’я, проходили поза межами Нижнього Поросся, коли канівська локальна група вже припинила своє існування.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Разведки трипольских поселений на Черкасщине // Археологічні відкриття в Україні 1989-1999 рр. - К., 1999. - С.132-136.

2. До питання про трипільське житлобудівництво (за результатами розкопок поселень хутір Незаможник і Зелена Діброва) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 2002. - Т.ССХХVІІ - С. –139.

3. Нові знахідки трипільської антропоморфної пластики з реалістичними рисами // Археологія. - К., 2002. - №3. - С.134-143. (у співавторстві з М.В. Квітницьким).

4. Дослідження на трипільському поселенні Пекарі ІІ // Археологічні відкриття в Україні 2001–2002 рр.– К., 2003.– С.207–212 (у співавторстві з Є.В. Пічкуром).

5. Розвідки на трипільських пам’ятках в Черкаській області // Археологічні дослідження в Україні 2003-2004 рр. – Запоріжжя: Дике Поле, 2005. – С. 26-31 (у співавторстві з О.В. Назаровим).

6. Трипільське поселення біля с. Валява (до питання про походження пам’яток канівської локальної групи) // Кам’яна доба України. До 85-річчя Д.Я. Телегіна. – К.: Шлях, 2005. – Вип. 7. – С.201-210.

7. Трипільські пам'ятки на території міста Канева // Матеріали та дослідження з археології східної України. - Луганськ, 2007. - № 7. – С. (у співавторстві із О.І. Шостиком).

Збірки наукових праць та матеріали конференцій:

8. Производственно–хозяйственый комплекс трипольского поселения у хутора Незаможник // Stratum plus. – 2001–2002. – № 2. – С.260–274.

9. Строительные материалы и конструктивные элементы в трипольском домостроительстве // Трипільські поселення-гіганти. Мат-ли міжн. конф. - К.: Корвін Пресс, 2003. – С.194-198. (у співавторстві з Н.А. Шевченко).

10. Трипільська культура на Канівщині // Трипільська цивілізація у спадщині України. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2003. – С.288–299.

АНОТАЦІЇ

Овчинников Е.В. Трипільське населення Нижнього Поросся (етапи В II – C I). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.04 – археологія. Інститут археології НАН України. Київ, 2007.

У дисертації на основі комплексного вивчення джерел подано загальну реконструкцію історико-культурного розвитку трипільського населення Нижнього Поросся. Визначений окремий локально-хронологічний варіант „західнотрипільської культури” (ЗТК) – канівська група пам’яток. Встановлені територіальні, хронологічні, генетичні співвідношення між канівською групою та сусідніми локальними варіантами СТК (коломийщинська група) і ЗТК (томашівська група).

Аналіз різних категорій інвентарю дозволив виділити комплекси із специфічними рисами, об’єднаними в типи пам’яток. Картографування останніх надає можливість простежити шляхи розселення носіїв ЗТК у Середній Наддніпрянщині.

Визначені окремі напрями господарства, що мають спільні риси з економікою населення СТК Київського Подніпров’я. Це обумовлено близькими природно-ландшафтними умовами.

Розглянуті деякі питання духовної культури, зокрема нові дані стосовно „обряду полишення поселень”.

Ключові слова: „західнотрипільська культура”, канівська група, домобудівництво, кераміка, пластика, локальний варіант, хронологія.

Овчинников Э.В. Трипольское население Нижнего Поросья (этапы В II – C I). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.04. – археология. Институт археологии НАН Украины. Киев, 2007.

В единой общности Кукутень-Триполье на сегодня выделены два больших самостоятельных ареала – “восточнотрипольская” (ВТК, за Е.В. Цвек) и “западнотрипольская” (ЗТК) культуры. Для структуризации ЗТК необходимо наиболее полное освещение ее отдельных образований – локальных вариантов (групп). Одним из таких вариантов является каневская группа, памятники которой концентрируются в Нижнем Поросье, или Каневском Поднепровье. Как самостоятельный подраздел Триполья каневскую группу впервые выделила Т.Г. Мовша. Позднее ее предварительное обоснование было предложено М.Ю. Видейко. Материалы для характеристики региона появились сравнительно недавно - в 1990-2000-е гг.

Поселения расположены на мысообразных выступах плато, образованных изгибом или слиянием рек, либо окруженных оврагами. Площадь памятников от 3-4 до более 50-70 га, высота – от 2-6 м до 40-50 м. Постройки расположены по эллипсам соответственно топографии. Группируются объекты либо усадьбами (наземные и углубленные), либо линиями вплотную друг к другу. На окраинах поселений расположены производственные комплексы, хотя есть и исключения (Пекари II).

Наземные постройки с глинобитными стенами на деревянном каркасе подразделяются на 1. одноярусные, где платформа-“площадка” служит полом, и 2. двухъярусные, где она выполняет роль чердачного перекрытия. Известны также небольшие хозяйственные(?) постройки. Характерным для Нижнего Поросья, как и для Поднепровья вообще, является широкое использование углубленных объектов разного назначения, в т.ч. жилого. Не редкими являются варианты, где соединены элементы разных типов – наземные с углубленным помещением, полуземлянки с перекрытием-“площадкой”.

Основой экономики каневского населения было сельское хозяйство, базовую часть