НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

МІРОШНИЧЕНКО Лілія Ярославівна

УДК 820.09-31

ФІЛОСОФСЬКІ ДОМІНАНТИ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ

ВІЛЬЯМА ҐОЛДІНҐА У РОМАНАХ

МОРСЬКОЇ ТРИЛОГІЇ “ДО КРАЮ ЗЕМЛІ”

10.01.04 – література зарубіжних країн

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Київського університету

ім. Тараса Шевченка, Міністерство освіти України

Науковий керівник:

|

кандидат філологічних наук, професор

Жлуктенко Наталія Юріївна,

Київський університет ім. Тараса Шевченка,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Денисова Тамара Наумівна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

провідний науковий співробітник

кандидат філологічних наук, доцент

Білик Наталія Дмитрівна,

Київський державний інститут

театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого,

старший викладач кафедри філології

Провідна установа: Київський державний лінгвістичний університет,

кафедра теорії та історії світової літератури,

Міністерство освіти України, м. Київ

Захист відбудеться 27 жовтня 1999 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка

НАН України (252001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту літератури

ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий “24” вересня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.І. Гайнічеру

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У європейській літературі ХХ століття простежується тенденція до її інтелектуалізації та наближення до проблем сучасної філософії. Прагнення митців осмислити світ, визначити місце людини в суспільних процесах та її відповідальність за події минулого і явища сучасності виступає однією з типологічних ознак оновлення літературного процесу, сприяє появі нових форм у літературі. В англійській прозі ця тенденція заявляє про себе у 50–60-х роках інтенсивним розвитком інтелектуалізованих форм оповіді, зокрема філософського роману. До жанрового різновиду роману, котрий поєднує літературу з філософією, звертаються у своїх творах Вільям Ґолдінґ, Айріс Мердок, Джон Фаулз та ін.

Ґолдінґ вияскравив англійський роман філософським змістом і особливою формою – строгою, виваженою, а також відчутною авторською стилістикою. З іменем письменника пов’язані найвищі досягнення в жанрі філософської алегорії – притчі, в якому написана більшість його творів.

Романний доробок Вільяма Ґолдінґа, лауреата Нобелівської премії 1983 року в галузі літератури, заслуговує на увагу в усьому своєму обсязі й особливо у тій його частині, де письменник узагальнює свій художньо-філософський досвід, – у морській трилогії “До краю землі”. У дисертації робиться спроба визначення філософсько-художніх домінант пізніх романів автора, бо в них яскраво виявляються загальні закономірності інтелектуалізації прози в сучасному англійському романі й особливості художнього світу письменника.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами організації, де виконувалася дисертація. Це дослідження виконано в рамках комплексної науково-дослідницької теми “Закономірності літературного процесу ХХ століття: підсумки і проблеми” на кафедрі зарубіжної літератури Київського університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження. На основі дослідження творів, теоретичних праць та інтерв’ю, що їх давав Ґолдінґ, визначити філософські домінанти підсумкового твору автора – морської трилогії “До краю землі”. Відповідно у роботі вирішуються такі завдання: 1. Визначити основні філософські домінанти романів, що передували трилогії, акцентуючи увагу на тих із них, до яких автор звертається у 80-х роках; 2. Визначити філософські домінанти художнього світу романів морської трилогії “До краю землі” та з’ясувати їхній зв’язок з попередніми романами; 3. Визначити жанрові особливості роману-притчі Вільяма Ґолдінґа на прикладі морської трилогії та з’ясувати її відмінність від романів-притч 50–70-х років; 4. Дослідити природу та художні особливості жанрового синкретизму романів морської трилогії; 5. Охарактеризувати художні прийоми автора (іронія, травестія, колріджевські алюзії, поєдання трагічного та комічного начал, текстові пропуски тощо), які мають змістоутворююче значення; 6. З’ясувати вплив грецької натурфілософії на систему символів романів трилогії; 7. Зробити першу спробу аналізу філософсько-естетичного змісту та поетики останнього роману Ґолдінґа – “Подвійний язик”.

Наукова новизна одержаних результатів роботи полягає в тому, що у ній зроблено першу у вітчизняному літературознавстві спробу дослідження романів морської трилогії Вільяма Ґолдінґа “До краю змлі” [“Rites of Passage” (1980), “Close Quarters” (1986), “Fire Down Below” (1989)] як одного цілісного твору та аналізу їх філософських домінант з урахуванням основних компоннтів ідейно-філософської структури романів автора 50–70-х років. Аналізу посмертно опублікованого роману письменника – “Подвійний язик”, який до цього часу залишався поза увагою, присвячений останній розділ роботи.

В Україні пізня творчість Ґолдінґа є маловивченою. Найбільш ґрунтовно романи письменника розглядала С. Павличко в монографії “Лабіринти мислення” (1993), у розділах посібників “Литература Англии. ХХ век” (1987, 1993), у статтях та післямові до українських перекладів Ґолдінґа. Крім того, слід згадати дисртаційну роботу О. Товстенко “Ідейно-художні особливості сучасної притчі” (1989), в якій авторка аналізує розвиток жанру притчі, зокрема на прикладі ранніх романів Ґолдінґа, та її розвідку “Філософські притчі В. Ґолдінґа” (1992). Постать письменника неодноразово привертала увагу вітчизняних англістів, однак деякі з них стримано підходили до всього комплексу проблематики його творів. Сталу увагу критики завоювали переважно лише перші романи письменника (Г. Єлистратова, В.В. Івашова, Г.В. Анікін, Н.П. Михальська, Г. Анджапаридзе, В. Скороденко, О. Стояновська, О. Підлипська, О. Чамеєв та ін.).

Зарубіжна ґолдінґіана є, природно, багатшою: аналізу творчості Ґолдінґа присвячені монографії Мері Кінкід-Вікс і Яна Ґреґора, Стівена Бойда, Дона Кромптона, Вірджинії Тайґер, Вільяма Редпата, наукові розвідки Франка Кермоуда, Ґабріела Джосіповічі, Дейвіда Лоджа, Стівена Медкафа та ін. До аналізу морської трилогії зверталися, зокрема, Фредерік Роґард, Джон Стейп, Кевін Маккерон. На сьогодні найґрунтовнішим західним дослідженням пізньої художньої прози Вільяма Ґолдінґа є монографія Стівена Бойда, видана двічі – у 1990 та 1995 роках. Однак її автор не розглядає романи морської трилогії у контексті всієї творчості письменника.

Методологічною основою дослідження є загальнотеоретичні висновки вітчизняного та зарубіжного, здебільшого західноєвропейського, літературознавства, зокрема праці з історії англійського філософського роману, теорії притчі, а також роботи, безпосередньо присвячені аналізу творчого методу Вільяма Ґолдінґа. Висунуті завдання обумовили поєднання історико-літературного і порівняльно-типологічного методів дослідження з використанням методики “close reading” та елементів семіотики.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що предмет і проблематика дослідження розширюють в українському літературознавстві коло тем і аспектів вивчення англійської романної прози. Результати розвідки можуть бути корисними для визначення питань розвитку англійської романної прози другої половини ХХ століття, особливостей сучасної філософської прози, жанрової своєрідності роману-притчі. Результати дослідження можуть бути використані у вузівських курсах сучасної англійської та європейської літератури, у навчальній практиці, проведенні практичних та семінарських занять, у подальших дослідженнях творчості Вільяма Ґолдінґа й філософської прози літератури Англії новітнього часу.

Апробація результатів дисертації відбулася під час виступів із доповідями, які обговорювалися на засіданнях кафедри зарубіжної літератури Київського університету імені Тараса Шевченка. Матеріали дисертації становили тему доповідей на конференціях молодих учених того ж університету у 1994, 1995 роках. За темою дисертації опубліковано п’ять статей (список додається).

Обсяг та структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів та висновків (обсяг 165 сторінок машинопису). Додається список використаної літератури (129 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання дослідження, відзначається його наукова новизна і практична цінність.

Розділ 1. Філософські домінанти художнього світу романів Вільяма Ґолдінґа 50-х – 70-х років. Творчість Ґолдінґа 50–70-х років багато в чому визначила філософську спрямованість його пізнього доробку. У цьому розділі дисертантка звертається до аналізу романів, які передували морській трилогії, не для з’ясування тих філософських тем і конфліктів, котрі лейтмотивом проходять крізь усю його творчість, а для визначення зв’язків підсумкового твору Ґолдінґа з попередніми романами. Аналіз текстів дозволив виділити такі основні домінанти романів 50–70-х, які автор продовжив у морській трилогії: (1) Людська вдача не є доброю, а наміри людини – переважно злі, і лише моральний імператив може стримувати прояви цієї вдачі чи навертати на правдивий шлях (“Володар мух”, “Спадкоємці”, “Шпиль”, “Вільне падіння”, “Видима темрява”). (2) Зло – категорія метафізична (“Володар мух”, “Спадкоємці”) та соціальна водночас (“Шпиль”, “Паперові люди”). (3) Хибним є шлях людини чи суспільства взагалі, який ґрунтується винятково на засадах раціоцентризму (“Володар мух”, “Злодюжка Мартін”). За Ґолдінґом, саме раціоналістичний шлях (і здоровий глузд як його складова) боронить людину, що скоїла злочин, від ототожнення себе з “катом” і згодом стає на заваді усвідомленню своєї провини, а відтак віднайдення власного спасіння. (4) Раціоналізм визначає мораль як рішення більшості. Падіння людини в тому, що вона приймає цю незаперечність (“Вільне падіння”). (5) Поступ – особистісний та суспільний – можливий, але він завжди поєднується з духовним регресом (“Володар мух”, “Спадкоємці”, “Надзвичайний посол”). (6) Поняття цивілізації, котре герої Ґолдінґа ототожнюють із появою свідомості (“Спадкоємці”), суспільним договором (“Володар мух”), завжди ускладнене моральною дилемою. (7) Як неможливий абсолютний прогрес, так і неможливе втілення перфекціоністського ідеалу суспільства (“Володар мух”). Зрештою, Ґолдінґ засуджує будь-який ідеалізм (“Надзвичайний посол”), і зокрема фанатизм як окремий його прояв (“Шпиль”). На відміну від своїх героїв (“Володар мух”, “Спадкоємці”, “Надзвичайний посол”), він не вірить в утопію і заперечує ідею здорового глузду як запоруку справедливого суспільства, однак вряди-годи полишає надію на краще у майбутньому. (8) Уявлення людини про себе і про світ – як правило, хибні, не є винятком навіть митець (“Паперові люди”). Людина повинна пізнати свою потаємну сутність, інстинкти, інакше вони правитимуть за джерело зла.

Моделюючи в романі ту чи іншу згадану проблему людського буття, автор не дає готового та єдино вірного рішення. Перефразовуючи самого Ґолдінґа, цінність художнього твору визначається, власне, множинністю його тлумачень. Можливістю багатоголосся інтерпретацій він і визначає свої відносини з читачем, а полісемантичність постає однією з ключових рис інтелектуальної прози автора. До того ж, ця полісемантичність закладена у підтекст роману, вона є другорядною по відношенню до сюжету і первинною щодо смислу. Кожен роман-притча автора має два чітко виражені рівні – подієвий, чи фабульний, та алегоричний, що створюється ретельно вибудованою системою тем та образів. Жанрова природа його творів передбачає власне авторське мотивування дій героїв: ситуація, в якій перебуває герой, – психологічна, соціальна чи будь-яка інша – є наперед заданою і водночас такою, яка передає універсальний характер явищ дійсності.

Розділ 2. Морська трилогія Вільяма Ґолдінґа “До краю землі”. У цьому розділі дисертантка звернулася до аналізу романів морської трилогії і визначила філософські домінанти їх художнього світу.

“Ритуали плавання” (1980). Перший роман “Ритуали плавання”, за який автор отримав престижну Букерівську премію, являє собою хроніку морської подорожі. Ґолдінґівські персонажі здійснюють на кораблі тривалу мандрівку з Англії до однієї з її колоній – Антиподів (такою була назва Австралії на рубежі XVIII-XIX століть). Головний герой – англійський аристократ Едмунд Телбот – веде щоденник тривалої плавби, детально, хоч і вибірково, фіксуючи перипетії життя “дерев’яного світу”, і зокрема те, що один із пасажирів – священик Коллі – скоює самогубство.

Відправною точкою “Ритуалів плавання” було бажання письменника уявити і змоделювати обставини, за яких людина вкорочує собі віку. Мотивацію цього трагічного вчинку автор віднаходить у певних соціальних колізіях. Хоч і раніше в поле авторського зору потрапляв соціальний аспект, утім він не мав самостійного значення (хіба що за винятком роману “Піраміда”) і не формував філософсько-ідейне навантаження твору настільки, наскільки визначив природу конфлікту в романах 80-х. Поняття притчевого та соціального у романах трилогії зрощені; філософські аспекти романів входять у досвід читача, набравши певної соціальної конкретності, і цього разу найбільш упізнаваної. З огляду на міметичну прозорість колізій твору непідготовленому читачеві оповідь не видасться філософською, і він не шукатиме тих підтекстів, які очевидні для читача, свідомого ідейно-філософських домінант інтелектуалізованого наративу. Ґолдінґа 80-х зацікавила класова проблема, її він дослідив ізсередини, у найбільш “економний” спосіб, зводячи представників різних класів з тим, щоб потім змоделювати більш звичну для його героїв пограничну ситуацію – життя та смерті.

Простір корабля подібно до острова у “Володарі мух” править за “мікросуспільство”, в якому автор відтворює згадані суспільні відносини. Корабель нагадує англійське суспільство в цілому. Кожному класу і прошарку належить певне місце на судні: на більш комфортабельній верхній палубі знаходяться пасажири першого класу, нижні палуби переповнені бідняками, еміґрантами, котрі покинули батьківщину у сподіванні на краще, тут розташувалася і команда корабля. Про строгість поділу територій свідчать демаркаційні лінії, якими розмальована палуба. Згідно з розпорядженням капітана – представника влади на кораблі – ці лінії не має права перетинати певна категорія пасажирів. Пасажири корабля живуть відповідно до звичних для них суспільних норм, в основі яких – авторитет класу. Саме у цьому Ґолдінґ розгледів трагедію молодого священика селянського походження Джеймса Коллі – той перебуває поза чіткою структурою класів: він просунувся за класовою шкалою, але закріпити своє “досягнення” не зумів.

У системі образів роману "Ритуали плавання" вимальовується одна з іманентних для ґолдінґівського творчого методу схем – “жертва–кат”. Коллі, незважаючи на заборону капітана і піддаючись переконанням джентльмена Телбота, робить спробу відправити богослужіння на кораблі. Тим він порушує “соціальний договір” і розлючує капітана. Коллі виявляється безсилим парвеню, об’єктом глуму, і, врешті-решт, коли під час морського ритуалу перетину екватора напивається і вдається до безчестя – постає для команди і пасажирів посміховиськом, козлом відпущення, тобто без вини винуватим. Зацькований усіма, не справившись із соромом, Коллі накладає на себе руки. Легковажний Телбот та свавільний капітан Андерсон поповнюють ряди “катів” Ґолдінґа, а серед них уже Джек, Джослін, Маунтджой. Однак, якщо автор пояснює причетність Андерсона до самогубства Коллі, то провина Телбота залишається у підтексті “Ритуалів плавання”. Зрештою, автор унаочнює причетність усіх мешканців корабля до цього злочину проти життя, адже Коллі – жертва через відносну цінність людини як наслідок класовості. Втім, важить не стільки те, хто саме із пасажирів спровокував самогубство Коллі, скільки те, що злочин скоює людська вдача – далека від незайманості і чистоти, безбожна. Це рефрен мотиву втрати незайманості, який також бере початок від “Володаря мух”.

Композиційним та ідейним осердям цього роману і певною мірою двох наступних є колізія Коллі та Телбота. Коллі приймає Телбота за справжнісінького джентльмена – таке собі англійське уособлення аристократизму, автоматично і порядності. Але згодом не Коллі, а інші переконуються, що це є помилковим – екстраполювати поняття порядності на певний клас. Лише під кінець мандрівки людські якості, радше ніж соціальні детермінанти, виявляться для Телбота превалюючими, а поки визначальною для нього і для інших пасажирів на кораблі є суспільно-класова приналежність. Єдиний, хто симпатизує зацькованому всіма Коллі, – лейтенант Саммерз, адже він – колишній рядовий матрос, який достоту як Коллі самотужки і певною мірою наперекір системі здобув офіцерські погони. Емфазою трагізму ситуації Коллі є те, що він сам до кінця життя поділяє ті погляди, які стали причиною його нещастя: він свідомий класовості і сам є прихильником класового поділу, бо усвідомлює себе й оцінює свої вчинки через призму цінностей класового суспільства.

Суспільний мікрокосм, створений Ґолдінґом у романі “Ритуали плавання”, має окрім реалістичного і метафоричне прочитання. Автор створює не лише мікромодель англійського чи будь-якого іншого суспільства, а, як слушно зауважив В. Скороденко у рецензії на твір (1981), й образ Левіафана, величезного та страхітливого. Майбутнє корабля мислиться як щось невідоме, загадкове; одні зазирають у майбутнє з надією на щастя, інші – задовольняються зневірою. Ґолдінґ проводить аналогію між кораблем та Ноєвим ковчегом, бо обстоює думку, що, як і в часи Ноя, людина в сучасному світі така ж сліпа, а напрям руху суспільства – теж загадка.

Подорож у морському романі Ґолдінґа – це не тільки мандрівка до незаселених островів Тихого океану, а й важкий, болючий перехід, в якому письменник укотре відкриває правду про темну людську вдачу. Оповідь морської подорожі з її ритуалами по-конрадівськи перетворюється на зображення переходу від незайманості до її втрати і далі до досвідченості, або від незнання до самоусвідомлення. В образі Телбота, в тих духовних ритуалах плавання, які він проходить, автор реалізує одну зі своїх міфологем. Усі його романи – це роздуми про зло, а мало не всі герої – носії зла, котре за певних обставин розкривається в людині. У “Ритуалах плавання” Ґолдінґ ускладнює свою думку: зло, виявляється, опосередковано іманентне суспільству, а тому об’єктом художнього аналізу стає суспільство. Загалом у морській трилогії письменника більше цікавить не просто людина, а людина, яку формує суспільство і яка формує його. Система вбила Коллі, вона ж засудила Коллі за скоєний вчинок, але не засудила тих, хто, хоч і опосередковано, заподіяв людині смерть. Бо власне застосована цією системою до Коллі гетерономна сила, та сама, яка впливає у напрямку, протилежному природі людини, спричинила в ньому не активний опір, а пасивний сором і далі самогубство. Ще драматичніше те, що суспільство (у романі – Телбот та інші) не є свідомим своєї провини (про те, що сталося насправді з Коллі читач дізнається з його листа, а не з повідомлення Телбота, а чому це сталося – від Телбота аж у третьому романі трилогії, тобто Телбота, який змінився).

Окрім класового снобізму Телбота, автор “Ритуалів плавання” карає й іншу грань людської короткозорості – адже причиною загибелі Коллі стала і його беззастережна віра в іманентність краси та доброти людини (напередусе Телбота). На думку Ґолдінґа, підштовхнути людину до смерті може і непізнаність власної природи (Коллі переповнюється невідомою до того радістю життя та любові до всього, коли вкоює безчестя). Так само автор підпорядковує цій ідеї образ Телбота, однак розвиває її у більш звичному напрямку: людина повинна пізнати свою потаємну сутність, свої інстинкти, бо, допоки непізнані, вони правлять за джерело зла, подібно до того, як в глибинних трюмах судна, що його палуби обдуває вітер і вимивають шторми, лежить смердючий баласт (факт, який Телбот відзначає на перших сторінках щоденника). Щойно вони приборкані, людина вже не продукує зло подібно до того, як бджола мед. Після цієї пригоди, здобувши потребу пізнати темряву власного “я” і пізнаючи її, як Ральф чи Роха у важких випробуваннях, герой не лише розкриє глибину власної душі, а й зміниться. Таким чином, ритуали плавання на кораблі мають символічне значення – це ритуали людського пошуку і становлення (невипадково перший роман трилогії “Ритуали плавання” запозичив свою назву у класичної праці Арнольда Ван Ґеннепа, в якій автор досліджує ритуали ініціації). Ритуали – як покарання за гріхи, як їх спокутування, врешті-решт як досвід – становитимуть зміст двох наступних романів трилогії.

Колізія Телбота та Коллі це й зіткнення різних систем мислення, класицистичного та романтичного світосприйняття, опозиція стриманого та демонічного, соціально-зорієнтованого та природного, манірного та духовного. Ці опозиційні ряди, на яких сформовані образи Телбота та Коллі, науковці розглядають як презентацію двох моделей життя – Річардсона і Смоллетта (М. Кінкід-Вікс та Я. Ґреґор) або як ніцшеанську боротьбу аполлонового та діонісійського начал (С. Бойд). Антитетичність персонажів, на думку дисертантки, це й відображення фроммівської дихотомії “мати” і “бути”. При установці Телбота на володіння його “щастя полягає в досягненні переваги над іншими, у владі над ними”, в той час як в установці Коллі на “бути” “щастя – це любов, піклування про інших, самопожертвування”.

Роман “Близьке сусідство” (1987). У романі “Ритуали плавання” автор змусив повірити в те, що людина може померти від сорому, а той, хто спричинив цю смерть, може навіть і не віддавати собі звіту в скоєному. У “Близькому сусідстві” теза є іншою: за скоєний гріх людина повинна нести і несе відповідальність, караючись вже не стільки непоправною помилкою, скільки прикрими наслідками цієї помилки. Героєве буття у другому романі трилогії вкладене у вертикаль між північчю та півднем. Безперечно, локалізувати ґолдінґівський романний простір оманливо – це і не палуба, і не земна куля, – художній простір втрачає географічні характеристики, натомість набуває філософської метафоричності. Ідея суворої випроби, що спокутує, була основною філософською домінантою і структуруючим елементом раннього роману прозаїка “Злодюжка Мартін”. Телбот успадковує цю ж ситуацію, але, якщо випробовування Мартіна було цілковитим породженням його уяви, то для Телбота чистилище стає реальністю. До того ж, герой, долаючи складнощі випробування, на які сам себе прирік, пізнає світ і “темряву всередині”.

У романі автор зменшує художній простір, адже тільки на близькій відстані (in close quarters) ніби крізь збільшувальну лупу людина може глибше проникнути у сутність явищ і віднайти внутрішні зв’язки між ними, а головне – переносячи увагу з комунітарних відносин до більш інтимних – близького сусідства, герой вже не виступає спостерігачем і фіксатором переживань інших, а стає агентом дії. Власне, завдяки цьому сусідству він зовсім скоро дійде невтішного висновку: “Страшна річ знати багато”.

Те, що відбувається з Телботом у цьому романі, пов’язане передовсім з образом міс Чамлі. Герой закохується, і це змушує його переглянути свої нещодавні матримоніальні перспективи, його ідеологічна позиція теж зазнає змін. Заради кохання він готовий зруйнувати свою кар’єру, хоч тим зганьбить честь родини. “Все – за любов”, – вигукує він, кладучи на жертовник нового почуття свої колишні гоноровиті заміри. А головне – Телбот готовий забути про свій раціоналістичний життєвий алгоритм. Віра Телбота в надійність мови у передачі людського досвіду теж похитнулася. Він не знаходить слів для своєї коханої, не може добрати слів, аби передати свої почуття на папері. Виступ Телбота проти власного “я” перетворює його на людину почуття подібну до ґетевського Вертера. Водночас переоцінка здорового глузду та сили логіки, його наївна віра у мову, самовпевнена й однобока амбітність переходять у настільки ж викривлену сентиментальність. Він “сентиментально” героїчний і в момент небезпеки, коли прагне врятувати судно.

Разом з тим, кохання Телбота є швидше символічним – воно спричинює до метаморфоз. Тому і вся тема кохання, хоч і є однією з найважливіших у “Близькому сусідстві”, лишається, по-перше, не до кінця розробленою і, по-друге, Ґолдінґ, підриває вірогідність “нового життя” героя, зокрема його фізичним станом – сонливістю, непритомністю, струсом мозку, який, власне, і міг сприяти відкриттю Телботом підсвідомого. Якщо так, то кохання є кульмінацією того, що в герої визрівало раніше і швидше екзогенним процесом – викликаним дією зовнішніх причин, а не внутрішнім духовним поступом. У розробці конфліктів Ґолдінґ залишається послідовно неоднозначним, а його роман 80-х – певною мірою інтелектуальною грою з читачем, адже за новою історією кохання героя і його надмірною емоційною реакцією на події та вчинки і характери людей автор приховує історію більш давню – історію Телбота і Коллі. У контексті такого прочитання основної сюжетної колізії роману історія кохання Телбота стає переспівом історії Коллі – перший обожнює міс Чамлі подібно до того, як свого часу Коллі перетворив Біллі Роджерса у напівбога. Автор вдається до ототожнення Телбота з Коллі – з його соромом і смертю – як необхідного етапу формування нової сутності героя, коли спосіб пізнання ґрунтується на синтезі розуму і почуттів. Це ототожнення (кульмінаційний момент сюжетної лінії Коллі у романі “Близьке сусідство”) завершується й усвідомлюється протагоністом тоді, коли Телбот перебирається у каюту, де колись мешкав і помер Коллі. З кожним проявом емоційної спонтанності, яку він ще недавно засуджував у Коллі, він поступово стає тією людиною, над якою раніше глумився.

Метаморфоза героя “Близького сусідства” – від здорового глузду до почуття – є не тільки особистісно, а й історично вмотивованою. Події, про які йдеться у романі й у трилогії загалом, автор розгортає на рубежі XVIII і XIX століть. Тому Телботів перехід від авґустинської “голови” до романтичного “серця”, від раціоналізму до чуттєвості, ба навіть сентиментальності, віддзеркалює історичні зміни в світогляді епохи. Слід зауважити, що ґолдінґівський історизм є доволі своєрідним – попри історичні збіги, помилковим було б переоцінювати значення історичної локалізації основного конфлікту роману.

Романтизм як культурно-історична епоха є однією з тем (зокрема згадки про Байрона, прямі поетичні посилання на Колріджа) і чинником низки художніх прийомів роману (романтичне вирішення образу Чамлі, тип героїзації, іронія тощо). Крім того, апеляція до романтичного світогляду дозволяє Ґолдінґу знову повернутися до давньої дискусії про проблему здорового глузду. Попри суто романтичні елементи естетики і поетики другого роману трилогії, Ґолдінґ зображає перехід до нової епохи і нового романтичного світогляду, іронізуючи над ними (приміром, автор дегероїзує образ капітана і вчинок Деверела, байронічний виступ якого проти авторитарного капітана завершується його трансформацією у зниженого Прометея, закутого в ланцюги за крадіжку спиртного). Достоту як романтик С.Т. Колрідж, Ґолдінґ – захоплюючий автор. Важливе значення у романі має категорія фантастичного, яку Ґолдінґ співвідносить із загальним задумом. Фантастичне в автора вмотивоване. Якщо у романі “Злодюжка Мартін” автор грає з читачем, виводячи оповідь твору на рівень розщепленості свідомості та буття, то у “Близькому сусідстві” це вже не гра, – фантастичне й послуговується правдоподібним, і є правдоподібним. Телбот – виснажений, втомлений, приймає знеболюючі ліки, і, врешті-решт, сам скаржиться на те, що це заважає йому інколи відрізнити сон від дійсності. Саме тоді реальне збігається з нереальним, коли герой живе і пише на межі ясної і затьмареної свідомості. Побачене ним у каламутній воді чудовисько – не фізична істота, а примара, породжена хворою свідомістю героя або страхом перед неприборкуваною стихією.

Фантастичне у “Близькому сусідстві”, таким чином, споріднене з психологічною ситуацією героя, але не зводиться до неї. У візіях Телбота чи то звіра, чи небіжчика Роджерса, герой сублімує тривогу і жах перед смертю, яку він, природно, асоціює з непізнаваністю глибокого моря, що з ним безпорадний корабель веде боротьбу, і невідомими причинами самогубства Роджерса. Таким чином, фантастичним автор послуговується для екстраполяції Телботового страху перед смертю. Ґолдінґ – блискучий візіонер у тих епізодах, де змальовує ситуацію страху перед смертю і страху життя, моторошність страждань перед, здавалося б, неминучістю смерті. Оповіді “Близького сусідства” притаманна особлива психологічна сконцентрованість та інтенсивність. Автор хоче переконати читача не в реальності фантастичного, а швидше у фантастичності реального. У романі він змушує гранично зримо уявити собі муки і страждання людини через скоєний гріх. А що гріх великий – то й надзвичайно болісна спокута.

Психологізм “Близького сусідства” – це психологізм екстремальної ситуації (адже суть суперечливої натури людини розкривається не в звичній черговості схожих днів, а в екстремальній ситуації), ускладнений філософською реальністю, бо страх, якого сповнені його персонажі, є не просто психофізіологічною характеристикою. Це метафізичний страх буття, екзистенціальна агонія, архетипна ситуація страху перед важкою спокутою. Ґолдінґ завжди розглядає особистість у співвідношенні з певними незмінними філософськими реаліями – природою і суспільною мораллю, добром і злом, а цього разу – життям та смертю. Драматизм ситуації підсилений образом суднового казначея – Джонса. Він з’являється тоді, коли охоплені страхом люди чекають смерті, з тим, аби навести лад у деяких своїх справах – зібрати борги. У цьому епізоді персонаж набуває міфологічного узагальнення, уподібнюючись Харонові. Цей гендляр потойбічного світу, перевозячи через ріку підземного царства Ахерон душі вмерлих, не забуває про свою роботу, беручи монетку за послуги.

“Близьке сусідство” не вичерпує ні сюжету, ні ідеї автора, роман є продовженням історії “Ритуалів плавання”, яку автор закінчив у наступному романі – “Вогонь там, унизу”. Усі три твори утворюють літературний триптих. І хоч термін уживається здебільшого в малярстві, принцип його побудови автор використовує і в літературі. Романи морської трилогії об’єднані однією темою – вихованням Телбота. Як своєрідний континуум виховання героя три романи структурно утворено за гегельянською формулою: у “Ритуалах плавання” Телбот – людина розуму і та, котра переконана в правильності системи, яка ґрунтується цілковито на раціоналістичних засадах; у “Близькому сусідстві” він стає людиною почуття, впадаючи у надмірну сентиментальність; у “Вогні там, унизу”, зумівши примирити розум і почуття, він врятовується. Хоч зв’язки між романами трилогії і тісні, однак перший роман можна розглядати і як першу частину трилогії, і як окремий твір, в той час як два інші є тісно пов’язаними сюжетно й ідейно.

Роман “Вогонь там, унизу” (1989). Якщо у першому романі Телбот починає піддавати сумніву модель буття, яка до цього часу вміщувала його повністю, у другому – він ще не відшукав іншої, а лише духовно змужнів, то у “Вогні там, унизу” пошук героєм найбільш придатної філософії життя завершується порятунком – ідеєю спасіння, як власного, так і суспільного.

Ситуація, що її автор моделює у романі “Вогонь там, унизу”, ще більше драматизується. Корабель стає привидом, а його цілковито виснажені й утомлені пасажири – “колекцією смертних”, “настрашених до нестями”. Висока художня майстерність Ґолдінґа полягає у тому, що він тримає читача у постійній напрузі – це не чергування гараздів та злиднів, не одноманітність існування між небом і землею. Роман продовжує розвивати екстремальну ситуацію пошуку рятунку фізичного і спорідненого з ним духовного. Етичним барометром у творі виступає стихія. Безпорадний корабель, позбувшись власної сили руху і контролю, відданий на поталу стихії. Саммерз, який донедавна у боротьбі зі стихією покладався на власну мужність та сумовиту наполегливість і стійкість військовця, тепер змушений зізнатися, що лише сліпа стихія зможе доправити корабель до берега. Згодом у найбільш гостродраматичний момент твору, а саме, коли судно зіштовхнеться з айсбергом, Телбот теж схилить голову перед природою, порівнюючи корабель з іграшкою в її руках. Але природа не сліпа, вона лише “подає чек до виплати”. Людина, яка розрадилася у спробі приборкати стихію, прислухається до неї. Переможницею природа виходить із двобою у кожному романі Ґолдінґа, де про неї йдеться (приміром, у “Злодюжці Мартіні”).

Пошук власного спасіння героєм – відновлення душевної рівноваги – збігається із засвоєнням підсвідомого знання. Тільки зараз Телбот уперше вмотивовує своє рішення про переселення в каюту Коллі, хоч переселяється значно раніше. Він розуміє, що позбутися страху і віднайти себе він може лише по вінця переживши душевну травму, яку свого часу спричинив Коллі. Але в ту мить раціональне начало знову проривається в ньому. Воно свого часу боронило його від ототожнення себе з “катом” і тепер, хоч і не надовго, стало на заваді усвідомленню своєї провини, а відтак, власного спасіння. Таким чином, морська трилогія, є емфазою ідеї Ґолдінґа, яка проходить через усі його романи, про неспроможність раціоналістичної моделі мислення повністю пояснити світ та явища. Адже послуговуючись нею, герой не вийде з тупика душевної кризи, і тому лише уві сні, відмовляючись від диктату розуму, він прозріває, ототожнюючи себе із вмираючою людиною, і тим врятовується (подібно до сліз та емоційних переживань у “Близькому сусідстві”, структуруючим елементом у “Вогні там, унизу” є сни і сновидіння героя). Телбот з ароґантного аристократа перетворюється на людину, терпиму до всіх та уважну до порухів власної душі. Його духовна одіссея завершується його ототожненням зі світом, котрому на самому початку плавби він себе протиставляв. (Коли стоїть на чатах, він захоплюється красою моря і небес та згадує про творця цієї краси подібно до Коллі, котрий захоплювався довершеними істотами, які з’явилися у шумовинні води).

Формування моделі суспільного руху є ще одним завданням Телбота у “Вогні там, унизу”, а його пошуки в царині політики – додатковим ідейно-філософським осердям роману. Цим пояснюється нова соціальна свідомість героя та його інтерес до зовнішнього світу; у “Вогні там, унизу”, на відміну від попереднього роману, дія домінує над рефлексією. Преттімен підштовхує Телбота до роздумів про стан людини у суспільстві. Він запрошує Телбота долучитися до побудови Нового Ієрусалима і до того ж у такий спосіб, який малює його власна уява. Це в жодному разі не буде загарбанням вже сформованої держави чи управлінням існуючою колонією, натомість – створенням соціального світу на нових засадах. Уявний образ ідеальної країни, що його змальовує Преттімен, справляє великий вплив на його співбесідника. В утопії Телбот вбачає можливість виходу із стану тривалої одинокості – як метафізичної, так і суспільної. Однак власне утопії він не сприймає, бо вона – казкова і не спирається на фундаментальні принципи побудови суспільства. Неоплатонічні ідеї Преттімена не апелюють до нового світовідчуття Телбота; він не хоче відмовлятися від влади, навпаки – мріє використати її задля того, щоб покращити життя у власній країні і таким чином у всьому світі. У цих міркуваннях Телбот постає перед читачем як пересічний громадянин своєї держави, який з довірою ставиться до земного благополуччя і суспільної справедливості.

Що Телбот відмовляється від утопії, його образ вкладається у ряд інших ґолдінґівських героїв, котрі є уособленням авторової антиутопічної позиції: “утопія – позачасова, незмінна річ” (збірка “Рухома мішень”, 1982), це одвічне бажання людини жити у кращому світі. Антиутопіст, на його переконання, пізнавши природу людини, хоче, щоб його антиутопічні висновування були хибними. Мабуть, на це сподівався автор, зобразивши здичавілу ватагу хлопчаків у своєму першому романі. Разом з тим, було б надто категоричним продовжити ряд імен у традиції футуристичного зображення суспільства іменем Ґолдінґа. Досвід сучасної епохи не дозволяє авторові повірити в утопію, сформовану його героями, однак, цілком усвідомлюючи це, він все одно прагне того більшого, невимовного, гармонійного релігійного універсуму, що його вміщує романтична естетика. Тут Ґолдінґ – відвертий романтик. Це своєрідний нетривалий спалах надії у неперервному розпачі Ґолдінґа – філософа, який розрадився у людині й вірі у краще майбутнє (хоч його симпатії завжди на боці скривджених або тих, хто програли).

Не залучивши молодого політика до побудови ідеальної держави, Преттімен все ж трансформує погляди героя на суспільний розвиток. Важливу роль у виборі героя відіграє Саммерз, а точніше, його практичний розум. Для Саммерза – людини, за інтереси якої, здавалося б, і бореться Преттімен, ідеї свободи, рівності і братерства не є прийнятними хоча б тому, що “французи реалізували їх гільйотиною і жорстокістю корсиканця”. Саммерз теж хоче справедливості, але як військова людина він далекий від пошуків доволі химерної універсальної правди – він за виправлення нездорового, але існуючого порядку. З цілковитого егоїста, людини надто свідомої свого класу Телбот перетворюється на переконаного альтруїста, готового до реставрації суспільної справедливості. Його рішення вдатися до сили в ім’я добра є позитивною якісною зміною для людини, котра колись розцінювала силу виключно як засіб власного утвердження. Сам автор не пристає на ті позиції, що їх для себе виробляє Телбот наприкінці роману, водночас погляди письменника та героя не є антитетичними хоча б тому, що Ґолдінґ не має нічого, щоб запропонувати натомість. У нього є контраргументи – гіркі знання про людську вдачу, але своєї системи песиміст не має за визначенням. Утім Ґолдінґ, вдаючись до текстового пропуску, не пояснює, чому й ці переконання Телбота є ілюзорними, і знову ставить це запитання читачеві. Ґолдінґ вдається до структуруючої сили фантазії та міфу, адже власне вони відповідають обтяжливій ідеологічній позиції його героя та неоднозначній власній. Завдяки фантазії та міфу він розмиває межі, які відділяють фантастичний світ від реального, образ суспільства “дерев’яного світу”, яким воно є, від того, яким воно має бути. Така розмитість, з іншого боку, не заперечує іманентних його романам сподівань на краще майбутнє у розв’язці твору.

Упродовж мандрівки змін зазнають й інші пасажири корабля; увесь світ “Британії”