Петрик Андрій Михайлович

УДК 94(477.83)“12/13”

Боярство Галицько-Волинської держави (XII – XIV ст.)

Спеціальність: 07.00.01 Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата історичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор
Тимошенко Леонід Володимирович,
завідувач кафедри методики історії та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук
Войтович Леонтій Вікторович,
Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України, старший науковий співробітник відділу історії середніх віків

кандидат історичних наук
Долинська Мар’яна Львівна,
доцент кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Інституту архітектури Національного університету “Львівська політехніка”

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України

Захист відбудеться “07” березня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 для захисту дисертацій в Інституті українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України за адресою: 79026 Львів, вул. Козельницька,4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інcтитуту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України за адресою: 79026, м.Львів, вул. Козельницька,4.

Автореферат розісланий “06” лютого 2007 р.

Вчений секретар
спеціалізований вченої ради
доктор історичних наук Патер Іван Григорович

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Коло питань, які розглядаються в роботі і які включають насамперед аналіз особливостей боярського статусу, умов землеволодіння та економічного становища бояр, місця бояр у суспільній сиcтемі Галицько-Волинської держави, є, до певної міри, традиційними в історіографії Галицько-Волинської держави ХІІ–ХІV ст. Водночас, багато з висновків та концепцій, сформульованих у межах цієї усталеної академічної традиції, можуть бути доповнені чи скореговані, враховуючи нові інтерпретаційні можливості, які відкриває сучасна історична наука.

Саме це змусило вдатися до вивчення доробку попередників з питань землеволодіння, соціального й економічного становища галицького і волинського боярства, систематизації й каталогізації боярських імен, розв’язання генеалогічних ребусів та аналізу політичних програм і основних напрямків діяльності політичних партій та угрупувань, де на кожному кроці постає значна кількість питань через обмеженість чи брак потрібних свідчень, виокремлення свідчень про майно та землеволодіння тих чи інших боярських родин, аналізу стосунків цілих родин чи їх окремих представників із князівським середовищем.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана на кафедрі всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка і є складовою частиною кафедральної теми “Пізньосередньовічна та ранньомодерна історія Дрогобицько-Самбірського Підгір’я (ХІ – XVIII ст.)”.

Об’єктом дисертації є боярська верства Галицько-Волинської держави ХІІ– XIV ст.

Предметом дослідження є особливості процесу формування й розвитку структури та станової свідомості галицького й волинського боярства. Особливий акцент робиться на витоках, правовому і чисельному статусі боярства та аналізі родинних, соціально-економічних і політичних відносин.

Хронологічні межі дослідження. Нижня хронологічна межа визначається з моменту утвердження на Прикарпатських землях династії Ростиславичів (1084р.), що заснувала нові князівства: Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське – об’єднані у 1141 р. в єдине Галицьке князівство – Галицьку землю. При цьому враховується історичний розвиток Волинської землі у складі Київської Русі та в епоху удільної роздробленості. Верхня хронологічна межа визначається часом різких змін у соціально-економічному та політичному становищі Галичини і Волині наприкінці XIV ст., коли у 1387 р. завершилася анексія галицької частини об’єднаних у 1199 р. земель. Таким чином, в рамки дослідження потрапляє цілісний історичний етап еволюції боярського прошарку Галицько-Волинської держави від становлення Галицького і Волинського князівства, об’єднання їх в єдину Галицько-Волинську державу і до 1387 р.

Географічні межі дослідження охоплюють терени Галицько-Волинської держави (Володимирське, Луцьке, Белзьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке князівства та Дорогобузько-Пересопницьку, Болохівську, Берестейську, Холмську, Червенську землі), Угорщини, Польщі, князівств Русі та інших сусідніх територій, де діяли представники досліджуваної верстви.

Мета дослідження. На основі докладного вивчення джерел висвітлити найхарактерніші риси та особливості розвитку боярства як правлячої еліти Галицько-Волинської держави. У межах цієї проблеми автор поставив перед собою такі завдання:

1) вивчити стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження;

2) реконструювати соціальне, політичне та економічне життя боярства, зокрема його участь у економічному житті держави, втягнення у торгівлю;

3) показати особливості розвитку боярства, простежити становлення та розвиток боярських родів та охарактеризувати їхню роль у політичному житті держави; вияснити організацію приватного побуту, вплив на загальний рівень культури й освіти;

4) з’ясувати місце бояр у суспільній системі Галицько-Волинської держави, простежити стосунки з князівською адміністрацією, угорськими та польськими королями;

5) проаналізувати діяльність боярських партій та угрупувань, причини та наслідки конфліктів між волинським і галицьким боярством, причини їхніх спільних дій.

Методологічною основою дисертації є загальні принципи наукового пізнання: об’єктивність та принцип історизму, які передбачають цілісний всебічний підхід до вивчення проблеми боярства Галичини і Волині як елітного прошарку суспільства. У роботі використано загальнонаукові (систематизація, типологізація, ретроспекція) та спеціальні історичні (історичного аналізу, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, біографічний) методи.

Наукова новизна одержаних результатів пов’язана із залученням до наукового обігу призабутих і маловідомих історичних джерел та матеріалів, даних археології, що дало змогу верифікувати існуючі погляди з проблеми, комплексно узагальнити доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії в питаннях розвитку боярства та його впливів на розвиток держави. Показано місце бояр у суспільній системі Галицько-Волинської держави, стосунки з князівською адміністрацією; проаналізовано діяльність боярських політичних угрупувань. На основі аналізу літописних, актових, археологічних матеріалів реконструйовано генеалогічні ряди окремих боярських родів, проаналізовано їх родинні та сімейні стосунки.

Практичне значення. Результати дисертаційної роботи можуть бути використані для написання спеціальних робіт з історії боярсько-шляхетських родів Галичини та Волині, історії Галицько-Волинської держави. Опрацьовані матеріали необхідні для подальшого дослідження галицького та волинського боярства, а також для продовження студій над історіографією Галицько-Волинської держави.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення та тези дисертації обговорювались на V, VI, VII, VIII Дрогобицьких Міжнародних історико-краєзнавчих конференціях (Дрогобич, 2000, 2002, 2004 та 2006 рр.), Міжнародній науковій конференції “Король Данило Романович і його місце в українській історії” (Львів, 2001 р.), Міжнародній науковій конференції “Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції” (Київ-Трускавець-Дрогобич, 2003 р.), Другому Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003 р.), Першій та Другій Белзьких наукових конференціях (Белз, 2003, 2005 рр.), Міжнародній конференції, присвяченій 110-літтю приїзду Михайла Грушевського до Галичини (Львів, 2004 р.), Другій міжнародній науковій конференції “Збройні сили України: історія та сучасність” (Львів, 2006 р.), Третьому Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006 р.).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (594 позицій), додатків. Загальний обсяг дисертаційного дослідження – 304 стор.(основна частина –187 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки та географічні межі, розкрито наукову новизну дисертації та її практичне значення.

У першому розділі “Джерельна база та історіографія проблеми” подано характеристику джерел та історіографію дослідження.

Джерельну базу складають літописи та хроніки; грамоти і акти (з князівських та боярських архівів, дипломатичні акти, документи офіційного листування, майнові, духовні, судові і земські акти); церковні пом’яники; гербівники. Значну інформацію містять речові, зображальні (пам’ятки архітектури, графіті, печатки, мініатюри, іконографічні матеріали) та археологічні джерела.

Основними джерелами, з яких можна почерпнути матеріали з суспільно-політичного та економічного розвитку галицького та волинського боярства, окремих персоналій, залишаються літописи. З літописних зведень використано Лаврентіївський, Іпатіївський, Новгородський та Уваровський літописи. Методика наукової критики літописів розроблена у роботах В.Татищева, О.Шахматова, М.Присьолкова, А.Наносова, М.Тихомирова, Д.Лихачова, А.Генсорського, Б.Рибакова, П.Толочка. Питаннями хронології та критикою літописних текстів займалися М.Грушевський, Є.Перфецький, А.Петрушевич, М.Котляр, Л.Махновець, Л.Войтович, О.Купчинський, О.Толочко Шахматов А.А. Образование русских летописных сводов XIV–XVI вв. – М.-Л.: АН СССР, 1938; Наносов А.Н. История русского летописания XI–начала XVIII века. Очерки и исследования. – М., 1969; Тихомиров М.Н. Русское летописание. – М., 1979; Лихачев Д.С. Русский посольский обычай XI–XII вв. // Исторические записки. – Т.18. – М., 1946. – С.42-55; Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис: Процес складання, редакції та редактори. – К., 1958; Грушевський М. Примітки до тексту Галицько-Волинської літописи. // ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т.8. – Кн.4. – С.1-8; Перфецький Е. Перемиський літописний кодекс першої редакції в складі хроніки Яна Длугоша. – Ч.1. // ЗНТШ. – Т.147. – Львів,1927. – С.3-27; Волынско-Галицкая летопись, составленная с концом ХIII века (1205–1292). / Издал и обяснил А.С.Петрушевич. – Львов, 1871; Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис – К., 1993..

Побіжну інформацію з історії боярсько-шляхетських родів та історичного розвитку Галицько-Волинської держави дають хроніки Галла Аноніма, Вінцентія Кадлубека, Яна Длугоша, В.Стрийковського Галл Анноним. Хроника и деяния князей или правителей польских / Предис., перев. и прим. Л.М.Поповой. – М., 1961; Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, zmodska i wszystkiej Rusi ets. - Warszawa, 1846. – cz. 1-2; Dlugosza Jana. Roczniki czyli kroniki slawnego krolewstwa Polskiego – Warszawa, 1961. – ks.1-2; ks.3-4. – 1972; ks.5-6. – 1976. . Уваги заслуговують документи, які складають галицький та волинський дипломатарій другої половини XIV – початку XV ст. Серед них насамперед виділимо серійне видання “Akta grodzkie i ziemskie”, “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России”, “Архив Юго-Западной России”, “Акты Литовской метрики”, “Акты литовско-русскаго государства”. Збірку середньовічних документів з архіву Литовської Метрики видав А.Прохазка Materialy arhivalne wyjete glownie z Metriki Litewskiej od 1348 do 1607 r. / Wyd. A.Prochazka. – Lwow, 1890.. Не втрачають актуальності праці Ф.Пєкосінського, В.Розова, М.Пещака. Виявленням і публікацією невідомих писемних пам’яток, дослідженням діяльності князівських канцелярій Галицько-Волинської держави займається О.Купчинський Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ–першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти – Львів, 2004. .

Важливе значення для вивчення боярського прошарку мають пом’яники, що з 1108 р. побутували в українській церкві. Важливими є Любецький, Холмський та Києво-Печерський пом’яники Голубев С.Т. Древний помяник Киево-Печерской Лавры (кон. XV и нач. XVI ст.) // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца – 1892. – Кн.6. – Приложение. – С.1-88; Каманин И. Из помяника Киево-Софийского собора // Киевская старина – 1895. – Кн.10. – С.7-9; Помяники, изданные Временной коммисией для разбора древних актов – Т.4. – К., 1854. . Низку фактів щодо генеалогії галицького боярсько-шляхетського роду Бибельських подає пом’яник Святовасилівського монастиря (поблизу Нижанкович на Львівщині), введений до наукового обігу А.Крижанівським і М.Грушевським Крижанівський А. Причинки до історії роду Бибельських, зібрані арцибіскупом львівським Яном Прухніцьким // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т.48. – С.1-12..

Одним із основних джерел інформації і надалі залишаються археологічні дослідження. Вагомими є досягнення археології у вивченні економічного життя боярства, боярських дворів та їх структури, церков (Й.Пеленський, І.Возний, О.Овчинніков, Б.Тимощук, Ю.Диба), дослідженні міст Галицько-Волинської держави (В.Ауліх, Б.Тимощук, В.Баран, Ю.Лукомський, В.Петрик, Р.Могитич, В.Петегирич, Б.Томенчук, М.Филипчук, В.Якубовський, М.Рожко, О.Джеджора, М.Кучінко).

Історіографія проблеми. Окремих досліджень, присвячених галицькому та волинському боярству, є небагато. В цей же час опрацюванню окремих політичних, історико-правових, соціальних та економічних сюжетів з історії Галицько-Волинської держави, які в тому чи іншому ракурсі розглядають боярський прошарок, присвячено багато праць. На середину ХІХ ст. припадають перші спроби подати комплексну історію Галицько-Волинської держави із залученням та критичним аналізом усіх відомих на той час джерел та досліджень (Д.Зубрицький, М.Погодіна, О.Клеванов). Їхні праці, написані під впливом В.Татищева і М.Карамзіна, зводилися до висновку про сепаратизм та децентралізаційні рухи галицького боярства. Актуальними залишаються роботи А.Петрушевича з внутрішньополітичного, економічного життя Галицько-Волинської держави, окремих суспільних станів та, зокрема, боярства Петрушевич А. Обзор важнейших политических и церковных проишествий в Галицком княжестве с половины XII до конца XIII ст. // Галицкий исторический сборник. – Вып.2. – Львов, 1854. – С.50-76..

В 60–80-х рр. ХІХ ст. діяльність розгорнув наукову І.Шараневич. Опираючись на літописні вістки, учений охарактеризував політичне і економічне життя боярства й зробив ряд висновків щодо політичного становища окремих боярських родів. Його праця “Нарис внутрішніх стосунків у Східній Галичині в другій половині п’ятнадцятого століття”, фактично, стала першою синтезою історії Галичини XIVXV ст. в українській історіографії. Автор насвітлив історію тогочасної еліти, її політичну діяльність, просування по кар’єрній драбині, економічну та шлюбну політику Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. Он найдавнейших времен до року 1453. – Львов, 1863; Шараневич И. Исследование на поле отечественной географии и историографии. – Львов, 1869..

Дослідження М.Смирнова, М.Костомарова, В.Пассека, Д.Іловайського започаткували якісно новий етап у вивченні Галицько-Волинської держави, що характеризується першими спробами висвітлення соціально-політичної ролі боярства в контексті розгляду їх взаємовідносин з містом, міською та сільською общиною. Низку зауважень щодо історичного розвитку галицького і волинського боярства, партій, його політичного, соціально-економічного становища зробили В.Ключевський, М.Петров, І.Катаєв, М.Владимирський-Буданов, О.Андріяшев, П.Іванов та І.Малишевський. Серед інших досліджень виокремимо роботи В.Антоновича, його учнів М.Дашкевича, І.Линниченка, М.Грушевського, яких умовно можемо віднести до т.зв. “Київської школи”. Її представники залишили чи не найбільше розвідок та окремих праць з історії, розвитку та політичного становища боярства; роздавальницької політики королів, поширення польського права та адміністративного устрою в Галичині і Волині в XIVXVI ст., долі галицького і волинського боярства, що дотепер не втрачають своєї актульності.

До питань політичного, економічного розвитку перемишльського, галицького та волинського боярства, історії окремих боярських та боярсько-шляхетських родів зверталися члени Наукового товариства ім. Шевченка, залишивши по собі велику кількість публікацій та спеціальних розвідок, які в силу певних обставин практично залишилися призабутими та невідомими (І.Крип’якевич, М.Кордуба, О.Терлецький, С.Томашівський, М.Андрусяк).

Під впливом досліджень М.Грушевського серед російських дослідників початку ХХ ст., як і серед українських, формується погляд на галицьке боярство як на винятковий феномен, який не мав собі подібних в інших руських князівствах, як на могутній прошарок, що підкорив своїм впливам віче та князя і був здатний самостійно управляти землями (Є.Вишняков, В.Пічета, М.Любавский, А.Філіпов).

З утвердженням марксистсько-ленінських теоретичних принципів та під впливом робіт Б.Грекова формуються нові погляди на галицьке боярство. Характеристика суспільного становища та політичної ролі боярства у працях А.Савича, М.Покровськрого, Н.Рожкова В.Мавродіна, С.Юшкова зводилася до таких основних висновків: 1) боярство – великі феодали, що сповідували інтереси, які суттєво розходилися із інтересами князя та простого народу; 2) галицькі бояри виступають за розширення власних прав та привілеїв. Їм в противагу протиставляється волинське боярство; 3) бояри – класові вороги, експлуататори смердів; 4) боярство – “злі баламутники” князівства, що грабують городян через присвоєння основних посад в місцевому управлінні.

У роботах 40–80-х рр. ХХ ст. суспільно-політичний устрій Галицько-Волинської держави постає як феодальний, суспільство поділене на антагоністичні класи. Бояри – великі землевласники-феодали, що володіли більшою частиною придатної для обробітку землі, причому, це було досягнуто не шляхом князівських пожалувань, а переважно власними силами і, зокрема, військовими та економічними (М.Тихомиров, К.Софроненко, М.Свердлов, В.Пашуто, Д.Лихачов).

Представники школи І.Фроянова (О.Майоров, С.Пашин, Т.Белікова), на противагу прихильникам школи Б.Грекова, розглядають боярство як лідерів общини, заперечують існування великого боярського землеволодіння, боярських партій, відкидають впливовість бояр у зовнішньо- та внутрішньополітичному житті Галицько-Волинської держави.

У радянську добу з українських істориків питаннями історичного розвитку Галицько-Волинської держави займався М.Котляр. Походження і розвиток давньоруських міст, їхню історичну демографію, питання соціально-економічного розвитку князівств розглядав у своїх дослідженнях П.Толочко.

В останні роки спостерігається значне пожвавлення наукового інтересу до проблем політичного розвитку та ролі Галицько-Волинської держави в контексті розвитку Центрально-Східної Європи. Сучасна історіографія розглядає генезис боярського стану на широкому тлі східної (візантійської) та західної (римської) культур, у контексті європейських релігійно-культурних, суспільно-політичних та економічних явищ. Перспективним є напрямок дослідження боярського стану Галицько-Волинської держави як панівного прошарку суспільства, носія державницьких ідей (Я.Ісаєвич, І.Мицько, О.Мазур). Проблеми боярських смут ХІІ–ХІІІ ст. розглянуто в працях М.Котляра, Р.Процака, В.Рудого та О.Головка. Заслуговує уваги дослідження Н.Яковенко, присвячене українській шляхті Волині та Центральної Європи кінця XIV–середини XVII ст. Авторка, чи не вперше в українській історіографії підняла проблеми правлячої еліти, її менталітету, аргументовано показала роль цієї еліти у розвитку тогочасного суспільства Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. . Важливими для нашої роботи стали дослідження Ю.Зазуляка про шляхту Руського воєводства у XV ст. та М.Волощука про військово-політичні відносини Угорського королівства з Галицько-Волинським князівством.

Окремої уваги вимагає широке річище польської історіографії, присвяченої окремо чи дотично тому аспекту української проблематики, що розглядається в дослідженні. Одним із перших, питання можливих впливів польських феодальних відносин на суспільний устрій та проблеми формування шляхетського стану на землях Галицько-Волинської держави підняв А.Прохазка Prochaska A. Lenna i manstwa na Rusi. – Krakow, 1902.. Важливими є праці П.Домбковського, які охоплюють широкий спектр різноманітних питань з історії Галичини XIVXV ст., і де особливої уваги заслуговують питання, присвячені етнічному складу населення та історії окремих шляхетських родів Сяноцької землі Dabkowski P. Wedrowki rodzin szlacheckich. – Lwow, 1933.. Вагомі розробки в дослідженні осадництва та боярсько-шляхетських родів Белзчини здійснив А. Янечек Janeczek A. Osadnictwo pogranicza Polsko-Ruskiego. Wojewodztwo Belskie od schylku XIV do poczatku XVII w. – Warszawa, 1993.. Серед інших праць виділимо роботи О.Лащинської, Л. Виростка, Ф. Сікори Laszczynska O. Rod Herburtow w wiekach srednich. – Poznan, 1948; Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrzech i Rusi Halickiej. – Krakow, 1932-1933; Sikora F. Krag rodzinny i dworski Dimitra z Goraju i jego rola na Rusi // Genealogia – Kregi zawodowe i grupy interesu w Polsce sregniowiecznej na tle porownawczym. – Torun, 1989. – S.55-89.. Дослідження К. Крупи Krupa K. Bojarczy w Haliczu (koniec XII–I pol. XIII w.) // Z dziejow sredniowiecznej Europy srodkowowschodniej. Zbior Studiow. – Warszawa, 1998. – S.56-68., хоча й присвячене галицькому та волинському боярству, практично є компіляцією роботи В. Пашуто.

У другому розділі “Боярська верства Галицько-Волинської держави” розглянуто міграційні процеси в боярському середовищі, простежено основні етапи трансформації боярської верстви, проаналізовано структуру боярського двору, економічне становище бояр, участь у торгових операціях, становлення і розвиток землеволодінь. Окрема увага звернена на боярські роди Галицько-Волинської держави, насвітлено особливості їхнього розвитку, шлюбну політику бояр.

Різниця в соціально-економічному та соціально-політичному становищі бояр призвела до того, що вже на ХІ ст. бояри диференціювалися на “великих” та “малих”, “старшу” та “молодшу ” дружину. Між зазначеними групами бояр існували субвасальні відносини. На кінець ХІІІ – середину XIV ст. для позначення вищої соціальної верстви застосовувався термін “боярин”. Характерно, що в XIVXV ст. він вживається ще у двох значеннях: а) традиційному – найближча до князя верхівка; б) новому – означення професійного воїна взагалі (armiger sive boiarin – 1387 р.). У цьому відношенні “боярином” вважався кожний без огляду на походження і майнове становище, хто присвятив себе військовій справі.

Модифікація структури боярського прошарку на Волині проходила під впливом Галичини. Зовнішнім виявом цього стало відродження терміну на окреслення родовитого землевласницького боярства – земляни, котрий у формі “земляне” зустрічаємо в подільських привілеях Коріатовичів, у перемишльських та галицьких актах (перша половина XV ст.), у руському перекладі Віслицького статуту (1347р.). Цей же термін засвідчений у литовсько-руських землях під 1386 р. в латинській транскрипції – terrigenae. Спостерігається і ототожнення понять “боярин”, “земянин”, “пан”.

Літопис чітко фіксує випадки зовнішніх вливів в боярський прошарок. Цей процес пожвавився після монголо-татарського погрому, коли вища аристократія більшості руських князівств і, зокрема, волинських, була або винищена, або емігрувала з небезпечних районів. Потік іноземців спрямовувався на зміцнення службового прошарку та князівської дружини. Розчиняючись у місцевому середовищі, прийшле боярство через два-три покоління повністю зливалося з місцевим боярством, знаходячи в їхніх корпоративних та партійних побудовах місце для себе, відповідно до свого майнового статусу, родовитості, політичного становища.

На основі актових і археологічних джерел реконструйовано господарський комплекс сільського боярського двору, показано його відмінність від заміського та міського двору. Виокремлено різні види дрібних промислів, зорієнтованих передусім на задоволення нагальних потреб боярського двору: солеваріння, лісництво, конярство та тваринництво. Вагому роль відігравали природні промисли та допоміжні ремесла.

У дворах, окрім власників, проживало обслуговуюче населення. Челядь прислуговувала феодалу, працювала на різних господарських службах, наглядала за роботами у господарстві. Сюди потрібно віднести і ремісників, що працювали у феодальному дворі. Основну робочу силу становило населення, яке проживало поза межами двору і було підвладне боярину (рядовичі ремісники, закупи, наймити, пущеннки, прощеники), закупи та челядники (холопи). Більша частина смердів була вільна та платила лише данину-податок. Вияснено способи набуття боярами власних землеволодінь: купівля, займщина, захоплення та обробіток пусток, князівські і боярські пожалування, конфіскація громадських земель та успадкування. В Галицькій землі протягом ХІІ–середини ХІІІ ст. боярське землеволодіння в усіх випадках було безумовним, вотчинним, алодіальним, в той час, як на Волині переважало службове землеволодіння. Боярські землеволодіння були розпорошені у різних волостях, князівствах (боярський рід Кормильчичів у Сіверщині, чернігівські бояри у Коломийській волості) чи навіть державах (в Угорщині – Володислав Кормильчич, Судислав Бернатович, Младик). При цьому враховано умовну ієрархічну земельну власність, соціально-політичну систему феодалізму, при яких земельні володіння не завжди співпадають з “політичними” кордонами князівств.

Для Галицького князівства ХІ–XII ст. лiтописнi свідчення, щодо бояр дуже скупі. Волинська земля в цьому аспекті висвiтлена ще менше. З початком XIII ст. на сторiнках лiтопису з’являється велика кiлькiсть боярських iмен та династiй, які з кожним роком вiдiграють все вагомішу роль в суспільно-політичному житті земель. Простежено політичну і економічну діяльність таких родів, як Остромировичі, Чагри, Арбузовичі (Ярбузовичі), Молибоговичі, Домажиричі, Кормильчичі, Яновичі, Нездили, Дмитровичі, Дем’яновичі, Шелви, Павловичі, Жирославичі, Дядьковичі, Вишатичі та ін. За Казимира і його наступників деякі з галицьких та волинських боярських родів продовжували відігравати важливу роль в політичному та адміністративному житті Польщі та Литви (Васичинські, Дворсковичі, Потрутовичі-Оріховські, Добрянські, Кульчицькі, Лоєвичі, Мошенки (Мошенчичі), Тептюхи, Гороховські). З середини–кінця ХIV ст. простежуються нові потужні боярсько-шляхетські роди (Кирдеї, Корчаки, Драго-Саси, Гулевичі). Той факт, що їх представники виступають в актах як визначні особи, ексціпієнти певних пільг від нових державних структур, дозволяє припустити, що їх родове коріння сягає часів Галицько-Волинської держави, де сформувалося високе суспільне становище їхніх предків.

На підставі літописних, археологічних, актових матеріалів простежено чисельність пересічної боярської сім’ї (5-7 осіб), визначено пересічний середній вік боярства (чоловіки – 36,8 р.; жінки – 33,1 р.). Шлюбна політика бояр підпорядковувалася політичним інтересам, інтересам землі та роду (налагодження чи скріплення союзницьких відносин із представниками інших боярських партій, для охоплення потрібних осіб своїм впливом і просто для матеріальних надбань). Не можна відкидати факту шлюбних контактів з поляками, угорцями, німцями, представниками степу та інших руських князівств.

У третьому розділі “Бояри у суспільній структурі Галицько-Волинської держави” досліджуються відносини боярства з князями, містами, участь бояр у політичному та економічному житті стольних міст, простежуються стосунки галицького і волинського боярства із церквою та вплив боярського середовища на розвиток культури.

В Галицькій землі, на відміну від Волині, система взаємин між князями та боярством майже не вплинула на організацію державного управління, проте численні боярські заворушення та бунти серйозно позначалися не тільки на виникненні політичних криз, але й відбивалися на самій князівській владі, оскільки князі були змушені часто іти на поступки чи практично ставали маріонетками в руках певних боярських партій. Це неминуче вело до кризи в боярсько-князівських відносинах. На таку ситуацію впливала велика кількість факторів. Серед них виокремимо слабкість позицій князівської адміністрації та незначні впливи князівської адміністрації на периферії своїх князівств, де виникали автономні, майже незалежні в політичному та економічному плані боярські осередки-волості (Пониззя, Бакота, Перемишль, Вишня, Плісненськ, Звенигород, Дорогобуж, Городок), власники яких не лише не бажали визнавати владу князя, а й самі диктували князям свою волю.

Простежено ваcальні і субвасальні відносини в середині боярського стану, причини росту службового дрібного боярства та дворянства, їх економічне та політичне становище. Показано діяльність боярських рад, їх склад та функції (питання законодавчого характеру, державного управління, відносин з церквою, зовнішньої та внутрішньої політики). Простежено участь боярства в посольствах, наголошено, що бояри вели дипломатичне листування не лише між собою, але із князями, королями та містами.

З’ясовано роль та місце бояр в державному управлінні. Насвітлено етапи формування та діяльність урядів тисяцького, воєводи, соцького, десяцького, двірського, сідельничого, стольника, тивуна, печатника. Визначено функції посадників (контроль над збором податків, їх розподіл, виконання вищої адміністративної влади на місцях, військові функції). За службу представники князівського держапарату отримували відповідні пожалування та доходи: посадники, тисяцькі, воєводи, двірські – міста і волості; отроки, дітські, слуги – села та право збору податків. Інститут кормильства існував як в князівському, так і в боярському середовищі. Простежено формування інституту кормильців (дядьків), визначено їх функції (виховна, управлінська, дипломатична, дорадча). З’ясовано роль боярських дружин у політичному житті держави, реконструйовано їх чисельність (15-30 воїнів).

Найважливiшими функцiями давньоруського міста були: вiйськова, економiчна, адміністративна, релiгiйна, культурна. У ХІ–ХІІ ст. боярство переважно проживало в містах і через князівські надання отримувало “кормління” у межах волості: земельні уділи, села, право торгівлі і виробництва (коломийська сіль, рибний промисел у Берладі). В другій половині ХІІ–кінці XIV ст. ситуація змінюється. В межах держави уже існують окремі волості з містами, котрі надавалися в управління боярам (Звенигород, Перемишль, Дорогобуж, Плісненськ, Арбузів).

Становище міста та його політична роль, розширення прав міської верхівки прямо залежали від розміру власності міського та сільського боярства, розмаху міжстанової боротьби. В свою чергу, становище міста безпосередньо впливало на політичне та економічне становище бояр й міської верхівки. Простежено участь боярства у міському самоуправлінні, стосунки із вічем. Галицьке боярство зуміло підкорити своїм впливам міські органи управління, а то й очолити їх через інститути посадників та тисяцьких. Ситуація на Волині залишається недостатньо вивченою.

Міжстанові контакти боярства і міської верхівки були досить міцними. Цьому значно сприяло й те, що боярські родові гнізда (двори) розташовувалися поряд із дворами городян, що сприяло поширенню впливу боярства на міські низи, заважало їхній консолідації. Близькість боярства до міст давало їм змогу підтримувати тісні контакти з бюргерством, виступати їхніми економічними та політичними партнерами. Беззаперечний тісний зв’язок галицького боярства з торговими і лихварськими корпораціями.

Особливості політичного розвитку Галицько-Волинської держави, знаходили своє пряме відображення на умовах економічного, політичного і культурного функціонування білого та чорного духовенства, переважну більшість якого становили вихідці з боярського середовища, що й зумовило певні тенденції та особливості розвитку місцевих еліт. Констатовано, що боярство фактично перебрало в князів ініціативу у стосунках із церквою.

На матеріальну культуру еліт вирішальний вплив спершу мала візантійська культура, а згодом – угорська та польська. Наприкінці XIV ст. у культурному житті Галицько-Волинської держави збільшуються впливи західного християнського світу. Складається досить суперечлива ситуація. З одного боку, нащадки галицького боярства зберігають культурну традицію Київської Русі та Галицько-Волинської держави. З іншого – піддаються всебічним впливам нових державних організмів, під якими вони опинилися.

У четвертому розділі “Боярські політичні партії та їх вплив на розвиток та трансформацію держави” розкрито проблеми становлення та розвитку боярських партій, насвітлено їх програми, причини невдач та впливи на політичний та економічний розвиток Галицько-Волинської держави.

На підставі широкої джерельної бази простежено боротьбу між Перемишлем і Володимиром. За Ростиславичів одним із основних принципів політики бояр було бажання звільнитися від претензій Волині, всіляко підтримувати ворогів волинського князя, сприяти самостійності Волині та не допустити її об’єднання із Києвом. Після поділу землі на окремі волості місцеве боярство й надалі підтримує політику власного економічного збагачення, вміло використовуючи політичні й адміністративні важелі, набуті при перших Ростиславичах. Сприяли цьому і міжусобиці між синами Василька та Володаря.

Простежено відносини боярства з Володимиром Ростиславичем, боротьбу князя з боярством. З перенесенням столиці до Галича князь прагнув ліквідувати чи бодай обмежити власну залежність від боярства, яке на той час зміцніло настільки, що дрібними та великими інтригами диктувало власну волю Володимиркові. Виокремлено причини появи партії Івана Ростиславича, проаналізовано відносини з Звенигородом, Берладдю та Пониззям.

У 60–70-х рр. ХІІ ст. галицьке боярство знову заявило про свою силу і здатність нав’язати волю князеві. Ярослав Осмомисл, прагнучи їх усунути, залучив до управління державою представників службового боярства, що призвело до появи опозиційної партії на чолі з воєводою Костянтином Сірославичем. Новий виступ партії у 1173 р. був спричинений черговим розладом між Ярославом і його сином Володимиром. З’ясовано причини виступу галицьких бояр супроти Олега Насташича, простежено долю його прихильників. На підставі критичного аналізу літопису встановлено причини появи опозиції щодо Володимира Ярославича, її програмні засади, простежено відносини з руськими князями та угорськими королями.

З цього часу у літописі простежуються декілька партій та боярських угрупувань. Останні не мали чіткої політичної платформи, залежно від політичної ситуації підтримували того чи іншого князя, що посідав певний уділ, входили до тої чи іншої боярської партії. На основі літописного матеріалу та польських джерел простежено діяльність волинської (польської) партії, охарактеризовано її стосунки з Ярославом Осмомислом, Романовичами, угорськими королями та польськими князями. Зазначено, що партія не мала істотної підтримки серед волинського та галицького боярства.

У розвитку угорської партії виділимо декілька етапів. Початковий етап (1188–1206 рр.). Не набувши значних впливів, проводячи спільно з уграми жорстоку політику щодо галичан та зазнавши значних переслідувань, партія була змушена миритися із правлінням Володимира Ярославича та Романа Мстиславича. Наступний етап діяльності партії пов‘язані з особою Володислава Кормильчича (1206–1214 рр.). Аналіз діяльності партії дозволив виокремити такі основні програмні засади: розглядати князя як першого серед рівних; отримання тих же прав, що їх мали угорські барони; перебрати правління до своїх рук; вести самостійну зовнішньополітичну діяльність. Скориставшись “безкнязівством” у Галичі, внутрішніми суперечками в Угорщині та за підтримки боярства, цей непересічний боярський лідер офіційно сідає на княжому столі, чим, фактично, започатковував нову князівську династію. Кінець правлінню Володислава Кормильчича поклала Спишська угода 1214 р. та прихід до Галича Коломана. Наступний етап діяльності партії пов’язаний з Судиславом Бернатовичем, що з 1216 по 1235 рр. є незаперечним її лідером. Впливи партії в Галичині значно зросли після видання угорським королем у 1222 та 1233 р. ряду привілеїв для місцевого нобілітету (т.зв. “Золота булла”). Певний занепад партії спричинений кількома факторами: еміграція до Угорщини Судислава, перехід на бік Данила Гліба Зеремійовича, Володислава Юрійовича та Доброслава Суїдича (Суддича), військові невдачі угрів та угорської партії, боязнь її представників втратити свої землі, раптова смерть королевича Андрія. Завершальна сторінка діяльності партії (1236–1245 рр.) пов‘язана із такими її лідерами як Доброслав Суддич та Григорій Васильович. Не маючи сили відкрито конфліктувати із боярськими олігархами, князь зумів їх пересварити та усунути з політичної арени. Остаточного удару партії завдала перемога Данила під Ярославом у 1245 р., смерть опозиційного боярина Володислава Юрійовича, відмова князя Ростислава від боротьби за Галич та зміни у галицько-угорських стосунках після шлюбу Лева з Констанцією та коронації князя Данила.

Противники Романовичів – це велике галицьке боярство та представники вищої церковної верхівки, які мали політичний вплив, відзначалися метким розумом, великими амбіціями, але все це зникало із виходом на першу роль їхніх приватних інтересів. Не останню роль в їх могутності відігравали економічні чинники – контроль над важливими суходільними та торговими шляхами в Угорщину, Польщу, Візантію, транзит солі, торгівля хлібом, кіньми, угорським мармуром і склом, наявність власного ремісничого виробництва, орієнтованого на ринок, наявність великих землеволодінь, спадковість володінь і адміністративних посад.

Простежено діяльність угрупування Ігоровичів, чернігівського угрупування, партії Олександра Белзького. Показано основні напрямки діяльності цих партій та угрупувань, їхні контакти з іншими партіями та землями.

Партія Романа (Романовичів) сформувалася у Володимирі в другій половині 70-х рр. ХІІ ст. на основі місцевого боярства та новгородських і сурозьких прихильників, що прийшли разом із князем. Простежено політику Романа щодо Галича, його боротьбу з опозицією. Не останню роль в опозиційності до князя відіграло небажання посилення волинських впливів, а отже й припливу сюди волинського боярства, що вело до неминучої втрати своїх керівних позицій та кормлінь. Серйозного удару партії в Галичині завдала смерть князя Романа. Це дозволило вийти на перший план угорській партії та прихильникам Ігоровичів. На середину ХІІІ ст. партія Романовичів посилилася настільки, що зуміла повернути собі Володимир, почала визначати політичний курс кн. Лешка щодо Волині і Галичини. Відновлення позицій прихильників централізації, повернення у Володимир Романовичів створили умови для ослаблення місцевого сепаратизму та послаблення польських та угорських впливів у Волинській землі. Із смертю Мстислава Удатного розпочинається нова сторінка в історії партії. Даний етап характеризується зміцненням позицій партії та укріпленням князівської влади шляхом каральних операцій супроти опозиційного боярства; ростом військового потенціалу Романовичів; розширенням зовнішньополітичних орієнтацій волинських князів; активізацією відносин з чернігівськими, суздальськими, київськими, польськими та литовськими князями. В противагу великим боярам створюються кадри нового службового боярства, в основному середнього, використовуючи для цього землі, відібрані у опозиційних бояр.

В кінці ХІІІ – на початку XIV ст. бояри відновлюють свої позиції, формуючись навколо старих та нових центрів князівств – Перемишля, Галича, Львова, Холма і Володимира та визначаючи їх політичне життя. Протягом даного часу в історії Галичини та Волині чітко простежуються два принципи у політичній доктрині еліт. Ці принципи не доповнюють один одного, а, навпаки, суперечать один одному і не допускають компромісів. Це принцип централізації та децентралізації князівської влади. Залежно від перемоги того чи іншого принципу й визначається усе тогочасне політичне життя.

В середовищі Романовичів після смерті Володимира Васильковича розгорнувся серйозний конфлікт, активну роль в якому взяло волинське та галицьке боярство. Волинська династія так до кінця і не змогла справитися з галицьким боярством, що привело до перенесення головного столу у Володимир. Насвітлено політичне життя боярства після вигаснення династії Романовичів по чоловічій лінії, його участь в управлінні державою. Простежено боротьбу галицького і волинського боярства з польськими впливами, охарактеризовано стосунки боярства з Юрієм ІІ, Казимиром ІІІ, Любартом, Дмитром Детком та татарами. Окрема увага звернена на боротьбу Любарта за об’єднання земель. Планам Любарта на чергове об’єднання земель не судилося здійснитись. Надто слабкими, попри нетривалі періоди співжиття в одному державному організмі, виявилися інтереси можновладних сил Галицької та Волинської земель. Проявилися і давні суперечки між цими землями. В результаті подій 1351-1352 рр. литовські князі за підтримки місцевого руського боярства зуміли втримати за собою Волинь, але втратили Галичину, хоча володіння нею було досить ілюзорним. Невдалі спроби Казимира ІІІ втримати за собою Галичину з допомогою окремих боярських груп та партій призвели до того, що її було передано представникам Анжуйської династії, які мали на неї більше прав, аніж польський король. Фактично повторюється Спішська угода, що призвело до анексії Галицького князівства і передачі його у ленне володіння Володиславу Опольському.

Висновки:

Появу вотчинного землеволодіння можна датувати ХІ–серединою ХІІ ст. У Галицькій землі протягом ХІІ–середини XIV ст. велике боярське землеволодіння у всіх випадках було безумовним, вотчинним алодіальним. На Волині переважало службове землеволодіння, що було безпосередньо пов’язане із виконанням служб на користь князя. З середини ХІІІ ст. у прикордонних областях Галичини і Волині, небезпечних з огляду на ворожі напади, виділяються наділи типу феодів та бенефіціїв. Земельні наділи такого типу роздавали не лише князі, а й великі бояри, що завдяки цьому утримували власні військові загони.

Боярський двір – універсальне