ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПАРФІНЕНКО Анатолій Юрійович |

УДК 930.1 : 378.4 (477) “192/193”

ПРОБЛЕМА “ЛІКВІДАЦІЇ” УНІВЕРСИТЕТІВ УКРАЇНИ В РАДЯНСЬКІЙ ЖУРНАЛЬНІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ

1920-х – ПОЧАТКУ 1930-х РОКІВ

07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | кандидат історичних наук, професор

Посохов Сергій Іванович,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології, декан історичного факультету

Офіційні опоненти: |

доктор історичних наук, професор

Удод Олександр Андрійович,

Інститут історії України НАН України, завідувач відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін

кандидат історичних наук, доцент

Рябченко Ольга Леонідівна,

Харківська національна академія міського господарства, завідувач кафедри історії і культурології

Провідна установа: | Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

Захист відбудеться “25” травня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К . .01 Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий “25” квітня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Г. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Актуальність дослідження зумовлена особливою роллю університетів, яку вони відігравали в суспільстві протягом багатьох століть. Сьогодні добре відомо, що історія університетів певною мірою відображає ті соціально-політичні та культурні процеси, що відбувалися на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Це стосується і періоду 1920-х – початку 1930-х років, коли університети в Україні зазнали нечуваної трансформації. З початком радянської епохи Україна стала єдиною з республік Радянського Союзу, де університети по суті ліквідували. При всій поліваріантності оцінок та інтерпретацій, висловлених науковцями щодо причин заперечення університетів в Україні, спеціального висвітлення ця проблема так і не отримала. Значною мірою це пов’язано із тим, що спочатку треба зібрати та узагальнити ті думки, які висловлювалися з цього приводу.

Важливим історіографічним джерелом у цьому плані є публіцистика
1920-х – початку 1930-х років, оцінки якої щодо ліквідації університетів залишаються значною мірою непроаналізованими. Виокремлення публіцистики в якості об’єкта історіографічного дослідження дозволяє проаналізувати аргументи безпосередніх реформаторів освіти щодо необхідності закриття університетів, оцінки, думки та погляди, що висловлювалися сучасниками зазначених подій.

Суспільна актуальність дослідження зумовлена модернізаційними процесами в галузі освіти та науки, що відбуваються на сучасному етапі. Виходячи з цього постає необхідність наукового обґрунтування національних пріоритетів освітньої політики, визначення власних традицій та новацій в освітній галузі.

Звернення до досвіду реформування університетів на перехідному періоді суспільного розвитку надає можливість не лише прослідкувати трансформацію самої ідеї університету, але й краще збагнути ті соціально-політичні процеси, які відбувалися в нашій країні в 20-х – на початку 30-х років минулого століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках наукового напрямку “Історія та теорія історичної науки та освіти”, який розробляється кафедрою історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (державний реєстраційний номер – 01974006178). Особистим внеском дисертанта в розробку теми є дослідження публіцистики в якості історіографічного джерела, зокрема здійснено всебічний історіографічний аналіз тієї частини радянської публіцистики 1920-х – початку 1930-х років, яка присвячена з’ясуванню причин реформування університетів України.

Об’єктом дослідження є радянська публіцистика 1920-х – початку 1930-х років, яка присвячена проблемам організації системи вищої освіти в радянській Україні.

Предметом дослідження стало з’ясування найхарактерніших образів та оцінок, що виникли в радянській публіцистиці зазначеного часу та суттєво вплинули на подальше вивчення історії реформування українських університетів початку 1920-х років.

Мета дослідження – аналіз радянської публіцистики 1920-х – початку
1930-х років з метою вивчення основних аргументів, що пояснювали причини “ліквідації” університетів, з’ясування факторів, які впливали на відповідне розуміння реформування вищої освіти.

Основними завданнями дослідження є:*

проаналізувати інформативні можливості радянської публіцистики 1920-х – початку 1930-х років, історію її вивчення та характерні риси;*

виявити провідні напрямки і основні тенденції в радянській та пострадянській історіографії, яка присвячена проблемам історії освіти в Україні 1920-х – початку 1930-х років, охарактеризувати динаміку вивчення таких проблем, оцінити вагомість і значення дослідницьких результатів, з’ясувати ступінь їх залежності від конкретно-історичних умов;*

виокремити періоди в радянській та пострадянській історіографії, які відрізняються тлумаченням процесу трансформації університетів України в 1920-ті роки;*

проаналізувати аргументи реформаторів, які висловлювалися в радянській публіцистиці 1920-х – початку 1930-х років при поясненні необхідності ліквідації університетів як таких;*

з’ясувати причини формування тих чи інших поглядів на проблеми реформування університетів в Україні в публіцистичній літературі 1920-х – початку 1930-х років, простежити їх еволюцію та вплив на історіографію;*

з’ясувати відмінності в поглядах на причини “ліквідації” університетів серед авторів публіцистичних творів;*

виявити жанрові групи зазначених публіцистичних праць.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1920-ті – початок 1930-х років. Нижня межа пов’язана зі створенням “нової системи освіти” та початком процесу трансформації університетів в Україні, що спричинило появу значної кількості публіцистичних творів із цих питань. Верхня межа обумовлена відновленням університетів в Україні (1933 р.) та початком розгортання власне наукових досліджень з історії освіти.

Методологічна основа та методи дисертаційної роботи обумовлені специфікою об’єкта та предмета дослідження, її метою та завданнями. В основу методології покладено принципи інтелектуальної історії. Базовою характеристикою методологічного підходу є визнання активної ролі мови у реконструюванні історичного минулого. Відповідно значна увага приділяється аналізу дискурсивної практики, яка втілилася у публіцистиці 1920-х – початку 1930-х років. Зазначена обставина передбачає з’ясування та аналіз ключових слів і виразів публіцистів з метою розкриття сенсів основних ідей, фіксації їхньої маніфестації на всіх стадіях історіографічного процесу. Для розв’язання поставлених завдань також використовувалися типові для історіографічного дослідження методи. Так, метод типологізації дозволив виокремити та проаналізувати найтиповіші оцінки та образи “старого університету”, дослідити особливості побудови публіцистичних творів, визначити їхню жанрову специфіку; проблемно-хронологічний метод використовувався при визначенні структури дисертаційної роботи, яку вибудовано з урахуванням особливостей розгортання історіографічного процесу; з метою співставлення та аналізу образів публіцистики та історіографії у роботі застосовано історико-порівняльний метод; історико-генетичний метод використано для послідовного розкриття еволюції образів публіцистики та історіографії, а також для аналізу трансформацій їхнього функціонального навантаження.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

- в роботі вперше у вітчизняній історіографії здійснено комплексне дослідження радянської журнальної публіцистики 1920-х – початку 1930-х років як історіографічного джерела з метою вивчення особливостей висвітлення проблеми “ліквідації” університетів в Україні початку 1920-х років;

- виокремлено історіографічні етапи, які відрізняються оцінками процесу реформування університетів в Україні початку 1920-х років;

- простежено зв’язок між образами публіцистики та історіографії, які виникли в процесі з’ясування сутності перетворень у системі вищої освіти радянської України початку 1920-х років;

- з’ясовано роль і співвідношення екстерналістських та інтерналістських інтерпретацій процесу реформування університетів в Україні початку 1920-х років;

- вперше проаналізовано образи науки, що виникли в радянській публіцистиці 1920-х – початку 1930-х років, та простежено їхній вплив на заперечення університетів;

- простежено зміни в термінології, яка використовувалася при з’ясуванні причин реформування університетів України, визначено сенсові відмінності у термінах та їхній зв'язок із відповідними пояснювальними схемами.

Практичне значення роботи. Одержані результати мають науково-теоретичне і суто прикладне застосування. Матеріали дисертації можуть використовуватися при написанні узагальнюючих праць з історії освіти і культури України, при створенні навчально-методичної літератури для вищої школи, під час розробки вузівських курсів лекцій з історії України та історіографії, спецкурсів з історії університетів.

Апробація результатів дослідження здійснена під час їх обговорення на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Основні положення та висновки роботи були оприлюднені на наукових конференціях, зокрема: Міжнародній науковій конференції “Історія повсякденності і культурна історія Німеччини і Радянського Союзу. 1920-і – 1950-і рр.” (м. Харків, 2003 р.); Україно-німецькому науковому семінарі “Європейська регіональна історія у XX столітті” (м. Київ, 2003 р.); Міжнародній науковій конференції “200 років історії Харківського університету” (м. Харків, 2004 р.); Науковій конференції “Молода наука Харківщини – 2004” (м. Харків, 2004 р.); Науковій конференції VIII Астаховські читання “Образи університетів у публіцистиці та історіографії” (м. Харків, 2004 р.); Міжнародній конференції “Ломоносов – 2005” (м. Москва, 2005 р.); Науково-теоретичній конференції IX Астаховські читання “Інтерпретації в історіографії” (м. Харків, 2006 р.).

Основний зміст роботи викладено у 8 публікаціях, у тому числі 4 наукових статтях, 3 з яких розміщені у фахових виданнях; 3 публікаціях тез конференцій; відповідному розділі колективної монографії, який написано одноосібно.

Структура роботи зумовлена проблемно-хронологічним підходом, що дає змогу системно і всебічно підійти до розв’язання сформульованих завдань. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (448 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання роботи, окреслено хронологічні межі, визначено методологію, наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, рівень апробації та структуру дисертаційного дослідження.

Перший розділ – “Проблема “ліквідації” українських університетів в історіографічному вимірі” розкриває пізнавальні можливості публіцистики як історіографічного джерела, висвітлює історію її вивчення та характерні риси, містить аналіз історіографії проблеми.

У підрозділі 1.1. “Публіцистика як історичне та історіографічне джерело: проблеми теорії” розкрито пізнавальні можливості публіцистики, охарактеризовано її особливості як джерела для вивчення минулого.

Аналіз публіцистики як такої представлений у чисельних узагальнюючих працях з джерелознавства та працях з історії публіцистики. Узагальнюючі праці з джерелознавства Черноморский М.Н. Источниковедение истории СССР (советский период). – М.: Высш. шк., 1966. – 342 с.; Варшавчик М.А. Источниковедение истории КПСС. Учеб. пособие. – М.: Высш. шк., 1973. – 360 с.; Пронштейн А.П. Методика исторического источниковедения: Учеб. пособие. – Ростов н/Д.: Изд-во Ростов. ун-та, 1976. – 497 с.; Копотиенко И.И. Источниковедческий анализ периодической печати Украины: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Б.и., 1978. – 84 с.; Источниковедение истории СССР / Под редакцией И.Д. Ковальченко. – К.: Вища шк., 1981. – 496 с. та ін. розкривають, головним чином, пізнавальні можливості періодичних видань як джерела, містять характеристики основних методів роботи з даним видом джерел, знайомлять з його особливостями, жанрово-видовою специфікою тощо. Однак, радянськими дослідниками так і не було висловлено чіткої думки про можливість віднесення її до історіографічних джерел.

Віднесення публіцистики до джерел історіографічного характеру останніми роками все частіше пропонується в науковому середовищі. Зокрема, такий погляд на публіцистику був висловлений у дослідженнях М.П. Мохначової та С.І. Посохова Мохначева М.П. Журналистика и историографическая традиция в России 30 – 70-х гг. XIX в. – М.: Российск. гос. гуманит ун-т, 1999. – 511 с.; Посохов С.І. Образи університетів Російської імперії другої половини XIX – початку XX ст. в публіцистиці та історіографії. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – 368 с.. Перш за все він аргументується тим, що публіцистика виступає як безпосередня реакція на подію і внаслідок цього являє собою “історію сучасності”. Відзначається також, що в публіцистичних працях формуються концепції, які в подальшому суттєво впливають на вивчення тих чи інших проблем.

Можливість використання публіцистики як історіографічного джерела стає більш зрозумілою якщо звернутися до теорії публіцистики, яка розроблялася радянськими літературознавцями Лазебник Ю.А. Публіцистика в літературі: Літ-критич. дослідж. – К.: Рад. письменник, 1971. – 320 с.; Ученова В.В. Гносеологические проблемы публицистики. – М.: Изд-во МГУ, 1971. – 146 с.; Ученова В.В. Исторические истоки современной публицистики. – М.: Изд-во МГУ, 1972. – 73 с.; Прохоров Е.П. Публицист и действительность. – М.: Изд-во МГУ, 1973. – 316 с.; Горохов В.М. Закономерности публицистического творчества. – М.: Мысль, 1975. – 192 с.; Стюфляева М.И. Поэтика публицистики. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1975. – 153 с.; Здоровега В. Слово тоже есть дело: Некоторые вопр. теории публицистики. – М.: Мысль, 1979. – 174 с. та ін.. Аналіз праць з теорії публіцистики свідчить, що науковці звертали увагу не лише на її жанрові та текстологічні особливості, але й неодноразово намагалися визначити її функції.

Дослідження праць з теорії публіцистики дозволяє стверджувати, що остання має свої особливості, власні методи й засоби відображення дійсності, несе інформацію як про події минулого, так і про їх сприйняття суспільством і окремою людиною. І в цьому плані вона може виступати не лише як історичне, але й як історіографічне джерело.

У підрозділі 1.2. “Публіцистика 1920-х – початку 1930-х років: історія вивчення та характерні риси” проаналізовано особливості вивчення публіцистики 1920-х – початку 1930-х років, з’ясовано ступінь опрацювання публіцистики з проблеми “ліквідації” університетів, визначено її характерні риси.

Історія періодики 1920-х – початку 1930-х років висвітлювалася як в узагальнюючих виданнях, так і в спеціальних монографіях. Зокрема, існує чимало загальних праць з історії преси та журналістики Максимов А.А. Советская журналистика 20-х годов: Краткий очерк журн. периодики. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1964. – 152 с.; Рубан В.А. І в труді, і в бою…: (50 років української радянської преси). – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1967. – 215 с.; Федченко П.М. Преса та її попередники: Історія зародження й основні закономірності розвитку. – К.: Наук. думка, 1969. – 350 с. та ін.. Науковці неодноразово розкривали публіцистичну та керівну діяльність В.І. Леніна щодо створення преси “нового типу” Бережной А.Ф. В.И. Ленин – создатель партийно-советской печати. – Л.: Лениздат, 1960. – 67 с.; Варецкий Б.И. Как В.И. Ленин руководил печатью. – М.: Политиздат, 1981. – 62 с. та ін., організаторську діяльність центральних партійних засобів масової інформації Грановский С.А. Центральная партийная печать в борьбе за осуществление ленинской национальной политики (1921-1937). – Саратов: Изд.-во Сарат. гос. ун-та, 1982. – 182 с.; Козлов В.Н. КПСС – организатор и руководитель массовой партийно-советской печати. – Л.: Изд-во Ленинград. гос. ун-та, 1978. – 167 с.; Ученова В.В. Центральные партийные журналы “Коммунистическая революция” и “Большевик” (1921-1925). – М.: Изд-во МГУ, 1962. – 56 с. та ін., комсомольської преси Романов А.Н. Комсомольская периодическая печать и ее значение как источника истории ВЛКСМ (ноябрь 1917-1920 гг.) – М.: Мол. гвардия, 1968. – 215 с.; Ганичев В. Боевой опыт комсомольской печати (1917-1925). – М.: Моск. рабочий, 1973 – 208 с. та ін.. Чимала кількість видань присвячена вивченню преси періоду індустріалізації. Значно менше тих праць, де аналізується відображення у пресі проблем науки, культури, педагогіки.

Радянська преса розглядалася як виразник інтересів народу, загальної суспільної думки, як найбільш правдива та об’єктивна. Неабиякий наголос дослідники робили на особливій ролі В.І. Леніна та Комуністичної партії у створенні преси “нового типу”. Відповідно, аналізувалися переважно твори В.І. Леніна, документи ЦК РКП(б) та КП(б)У, що стосувалися питань організації преси.

Вивчення періодики на нових методологічних та ідейних засадах розпочалося в пострадянські часи. Щодо періодики 1920-х – початку 1930-х років, то останніми роками вона розглядалася і в монографічних виданнях Матяш І.Б. Українська архівна періодика 1920 – 1930 – х рр.: історія, бібліографія, бібліометрія. – К.: Нац. б-ка ім. В.І. Вернадського, 1999. – 480 с.; Бездрабко В.В. Часопис “Краєзнавство” та краєзнавча справа в Україні (кінець 1920 – початок 1930 – х рр.). – К.; Кам’янець-Подільський: ПП Мошак М.І., 2005. – 224 с.. Зокрема, аналіз публіцистики 1920-х–1930-х років, присвяченої проблемам університетів, знаходимо у згаданій вже монографії С.І. Посохова Посохов С.І. Образи університетів Російської імперії другої половини XIX – початку XX ст. в публіцистиці та історіографії. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – 368 с..

У цілому, публіцистика 1920-х – початку 1930-х років з проблем організації вищої школи України представлена головним чином журнальними публікаціями. Передовсім це такі видання, як: “Знамя рабфаковца” (1922–1924), “Комуністична освіта” (1931–1941), “Красное студенчество” (1925–1935), “Народное просвещение” (1918–1930), “Наука на Украине” (1922), “Просвещение Донбасса” (1922–1924), “Радянська освіта” (1923–1931), “Радянська школа” (1925–1930), “Робітник освіти” (1924–1925), “Робітнича освіта” (1927–1932), “Студент революції” (1922–1933), “Червоний шлях” (1923–1926), “Шлях освіти” (1922–1930). Загальна характеристика цих видань міститься як у монографічних виданнях, так і в наукових статтях Герасименко О.О. “Студент революції” – джерело для вивчення студентства України 1920-х рр. // Вісн. Донецьк. ун-ту. – Серія Б. Гуманітарні науки. – 2002. – № 2. – С. 148 – 154.; Зябкин В.Е. Педагогические журналы в становлении советской трудовой школы. – К.; Одесса: Вища шк., 1987. – 104 с.; Подставкіна А. Часопис “Шлях освіти” у професійному становленні вчителя (20-ті – початок 30-х років XX ст.) // Рідна школа. – 2000. – №5. – С. 69-71. та ін., а також у історіографічних або джерелознавчих розділах узагальнюючих видань з історії освіти та у відповідних розділах спеціальних історіографічних праць. І все ж можна стверджувати, що інформаційний потенціал згаданих журналів залишається значною мірою непроаналізованим.

Концептуальні статті з проблем реформування системи освіти розміщувалися зазвичай на перших сторінках часописів. Як правило, вони належали керівникам Наркомосу. Іноді їхні публікації викликали неабиякий суспільний резонанс, ставали приводом для тривалих дискусій на сторінках цих видань. Взагалі дискусії щодо змісту освітньої політики, напрямків освітнього будівництва були для деяких журналів перманентними. Втім, пропагандистський характер таких дискусій часто є очевидним. Очевидною є й однобічність дискусій, оскільки вони відбувалися в умовах обмеження свободи слова.

Переважна більшість найактивніших авторів мала вищу, в тому числі університетську, освіту. Деякі з них мали досвід викладацької роботи, високий рівень наукової підготовки, досвід журналістської діяльності, займали активну громадську та педагогічну позицію. Їхні праці відзначаються сатиричними висміюваннями та афористичністю характеристик. Освітні перетворення висвітлювалися публіцистами в тісному зв’язку з суспільними явищами радянського життя і царської Росії. Ідейно-політична спрямованість зазначених публіцистичних праць не вирізняється різноплановістю.

Серед найзапекліших противників “старої” системи освіти як такої та найактивніших критиків “старих” університетів найбільше вирізняється Я.П. Ряппо – незмінний голова головного комітету професійної освіти та заступник наркома освіти. Статті Я.П. Ряппо відрізнялися неабиякою полемічністю, концептуальним змістом і водночас адаптованістю до масового читача. Це досягалося завдяки постійному використанню певних комунікативних формул, які, вочевидь, сприймалися значною частиною суспільства.

У цілому загальні характеристики публіцистики з приводу “ліквідації” українських університетів демонструють не лише її інформативні можливості, але й значення для розуміння історіографічного процесу.

У підрозділі 1.3. ““Ліквідація” чи “реорганізація”? Висвітлення радянською та пострадянською історіографією причин реформування університетів України” досліджено зв'язок термінології та оцінок, що використовувалися при поясненні причин трансформації університетів України початку 1920-х років.

Висловлені в історіографії думки щодо причин закриття університетів донині залишаються вивченими недостатньо Ситніков О. Освітній процес в УСРР 1920-х рр. в історіографії доби сталінського тоталітаризму (1930-і – перша половина 1950-х років) // Наук. зап. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 2002. – Вип. 47. – С. ; Коцур В. Освіта України 1920-х років: Сучасна історіографія / В. Коцур, О. Ситніков // Школа першого ступеня: теорія і практика. Збірник наукових праць Переяслав-Хмельницького державного університету ім. Г. С. Сковороди. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – С. ; Чирва Ю.І. Розвиток народної освіти України (1917–1932 рр.): Історіографія проблеми: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1995. – 19 с.. Втім, лише врахування всього спектру таких думок дозволяє простежити відмінності у сприйнятті й поясненні авторами специфіки українського досвіду організації освіти. Такі відмінності спостерігаються вже на рівні термінології. Так, починаючи із середини 1930-х років, висвітлюючи причини перетворення університетів, автори використовують лише термін “ліквідація”. Відповідно, оцінки мають яскраво виражений політичний характер. Причини реформування університетів обґрунтовуються “ворожими” чи “націоналістичними” прагненнями українського керівництва освіти.

Зміни в термінології і в оцінках помітні наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років. У деяких працях починає використовуватися термін “реорганізація”, а причини перетворення університетів пояснюють потребами розвитку освіти, науки, врешті-решт, всього народного господарства. Однак термін “ліквідація” із відповідною пояснювальною схемою залишається все ще визначальним.

Істотні зрушення в цьому плані можна спостерігати в 1970-х – 1980-х роках, коли термін “реорганізація” з відповідним розумінням причин цього явища стає домінуючим. Виходячи з цього, “недоліки” в роботі Наркомосу, які ще помічали наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років, інтерпретуються як “важливий соціально-педагогічний експеримент”, “пошуки шляхів розвитку” освіти тощо.

Початок нового етапу розвитку української історіографії, в тому числі й вивчення української практики організації освіти 1920-х – початку 1930-х років, спостерігається з набуттям Україною незалежності. Тепер дослідники використовують обидва терміни з відповідним спектром пояснювальних схем.

Сплеск досліджень з історії освіти України 1920-х – початку 1930-х років відбувся наприкінці 1990-х років. Окремі проблеми історії освіти зазначеного часу дедалі частіше ставали темами кандидатських та докторських дисертацій Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УССР у 20-ті роки. – Донецьк: Реклам.-видав. агенція при Донецьк. держ. техн. ун-ті. – 2000. – 247 с.; Майборода С.В. Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917–1959 рр.). – К.: Вид-во УАДУ. – 2000. – 306 с.; Рябченко О.Л. Харківський інститут народної освіти ім. О.О. Потебні (1921-1930 рр.). – Х.: ХДАМГ, 2000. – 214 с.; Ляпіна О.В. Історична наука в Київському інституті народної освіти в 1920 – 1933 роках: напрямки і тенденції розвитку: Автореф. дис. … канд. іст. наук – К., 2002. – 19 с.; Борисов В.Л. Становлення та розвиток загальноосвітньої школи в Україні (1920–1933 рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2003. – 20 с.; Марчук М.В. Освіта в Україні в роки національного відродження (1917 – початок 1930-х рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Івано-Франківськ, 2003. – 20 с.; Ситніков О. Освіта в Українській СРР (1920-ті роки): історіографія: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 2003. – 15 с.; Лаврут О.О. Студентство радянської України в 20-ті роки XX ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 2004. – 20 с.; Кузьменко М.М. Науково-педагогічна інтелігенція УСРР 20-30-х рр. XX ст.: еволюція соціально-історичного типу: Автореф. дис. … докт. іст. наук. – Х., 2005. – 25 с. та ін., з’явилися нові ювілейні видання з історії деяких університетів Історія Одеського університету (1865–2000) / Голов. ред. В.А. Сминтина. – Одеса: АстроПринт, 2000. – 226 с.; Історія Дніпропетровського національного університету. 1918 – 2003 / Ю.А. Лопатін, В.Д. Мирончук, С.І. Світленко та ін. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровськ. ун-ту, 2003. – 230 с.; Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна за 200 років / В.С. Бакіров, В.М. Духопельников, Б.П. Зайцев та ін. – Х.: Фоліо, 2004. – 750 с., а також і окремі узагальнюючі праці, де дещо інакше висвітлювався процес становлення національної системи освіти, у тому числі університетської Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні. – К.: Вікар, 2003. – 355 с.; Поляков М.В. Класичний університет: еволюція, сучасний стан, перспективи / М.В. Поляков,
В.С. Савчук. – К.: Генеза, 2004. – 416 с..

Дослідження змін в оцінках і термінології при вивченні зазначеної проблеми демонструє, що багато в чому історіографічні образи формувалися саме навколо відповідних термінів.

На нашу думку, на сьогодні більш доречним уявляється використання терміну “реформування”, що зазвичай застосовується як характеристика будь-яких змін і перетворень. Він також дозволяє відобразити тривалий процес перетворення університетів, але не несе аксіологічного навантаження. Отже, надалі в дослідженні буде використовуватися більш нейтральний термін “реформування”.

У другому розділі – “Соціально-політичний чинник реформування університетів на шпальтах публіцистики 1920-х – початку 1930-х років” розкрито основні аспекти критики університетів, що висловлювалася публіцистами з приводу розуміння суспільно-політичної ролі університетів у радянському суспільстві.

Підрозділ 2.1. “Погляд на університетську автономію як на головну перешкоду на шляху до радянського вузу” присвячений аналізу поглядів публіцистів на університетську автономію. Значна увага приділена вивченню аргументації причин ліквідації автономії та висвітленню суті “нової системи управління” вищими навчальними закладами.

У публіцистиці 1920-х – початку 1930-х років йдеться про численні вади системи управління “старим” університетом. Основна частка концептуальної критики, яка належить переважно реформаторам освіти, стосується саме університетської автономії. У їхніх публікаціях автономія вважалася чи не найважливішою перешкодою для побудови нових форм вищих навчальних закладів (з іншими цінностями, новими традиціями та орієнтирами в розвитку). У викритті “суті” автономії брали участь і учасники навчально-виховного процесу, які критично характеризували історичний досвід управління певними вищими навчальними закладами. Зокрема, система управління “старим” університетом розглядалася як дзеркальний сколок існуючого раніше суспільно-політичного ладу, вважалася похідною буржуазної ідеології. Негативізм до університетської автономії виявлявся у використанні слова “парламентаризм” з відповідним контекстом. Останнє поєднувалося з буржуазним ладом, з його вченням про “священне право приватної власності” та “вільної експлуатації”.

Доволі часто вимога автономії характеризувалася в радянській публіцистиці також як намір відмежуватися від радянських порядків. Вважалося, що “академічна свобода” протиставляє наукових працівників всьому суспільству і створює для них окремі умови життя. Такий погляд утверджується ще на початку 1920-х років.

Публікації з приводу організації системи управління вищими навчальними закладами мають полемічний характер. Автори дискутували із викладачами колишніх університетів, які відстоювали традиційні цінності “академічних свобод”. Як правило, дискусія велася з умовним супротивником, із знеособленою “старою професурою”. Погляди останньої практично не представлені в періодиці, вони дійшли до нас лише завдяки окремим згадкам самих реформаторів. Позиція противників “нової системи управління” уявлялася авторами “ворожою” як по відношенню до самої радянської влади, так і до її перетворень на ниві освіти.

Наприкінці 1920-х років автономія розглядається як одна з основних причин занепаду університету. “Шкідлива”, на думку авторів, безконтрольність деяких осіб і навіть кафедр, вважалася похідною “автономного устрою”. В даному випадку публіцистика відображала критику традицій “академічного самоврядування”, які, вочевидь, і далі підтримувалися частиною професури.

В цілому аналіз публіцистики дає підстави твердити, що ліквідація автономії стала першим, а можливо, й найважливішим кроком в справі втілення українським Наркомосом своїх новаторських ідей щодо реформування університетів, а оцінка університетської автономії – важливою частиною загальної характеристики суспільно-політичної ролі університетів.

У підрозділі 2.2. “Університет як символ і знаряддя соціального і національного пригнічення” здійснено аналіз аргументів публіцистів, основу яких становило розуміння соціальної і національної несправедливості, що, на думку авторів, породжував університет.

Вже в перших публікаціях, які висвітлюють початок реформи вищої школи в Україні і належать безпосереднім керівникам освіти, лейтмотивом критики дореволюційних університетів стають соціальні обмеження щодо вступу до університету та його “класова сутність”, що стає підставою для розгляду відповідним чином університетської освіти та науки. Утверджується погляд, що в дореволюційному суспільстві університети були “світом станових привілеїв”, “апологетами самодержавства”, “посібниками царату” тощо. Вони розглядалися авторами як одна з найважливіших політичних надбудов станового суспільства (з відповідною структурою, системою управління, змістом освіти), як механізми ідеологічного пригнічення робітничого класу, як символ “старого” суспільства.

Наприкінці 1920-х років університети активніше критикуються й деякими учасниками навчально-виховного процесу. Ці публікації відображають внутрішнє життя вищих навчальних закладів, ставлення до реформ різних угруповань викладацького й студентського складу вузів, торкаються запровадження нових форм організації навчального процесу тощо. Здебільшого в даному випадку критика університетів висловлювалася в контексті конкретних проблем вузівського життя. В цілому праці цієї групи авторів доповнюють прагнення реформаторів освіти довести принципову неможливість використання “старих” освітніх форм.

З наближенням уніфікації систем освіти, у публіцистиці активніше педалюються деякі аспекти критики університетів, які до того часу були практично не акцентованими. Зокрема, частіше висловлюються звинувачення дореволюційних університетів у сприянні “несправедливому” поділу суспільства на представників розумової й фізичної праці. У публікаціях реформаторів утверджується погляд на університети як на інституції, що не сприяли розвитку української культури, вони визначаються як безпосередні втілювачі русифікаторської політики царату. Зауважимо, що альтернативних оцінок ролі колишніх університетів у публіцистиці майже не представлено.

Аналіз публіцистики свідчить, що до певної міри університет розглядався як символ “старого” режиму. З ліквідацією дореволюційних форм організації освіти, в даному випадку університетів, автори пов’язували закріплення здобутків революції та створення нового, “справедливого” суспільного ладу.

У підрозділі 2.3. “Від профосвіти до соціалізму: погляд на роль освіти у творенні нового суспільного ладу” публіцистика аналізується з метою з’ясування того, якими бачилися причини запровадження професійної системи освіти. Розглядається питання про вплив професійної освіти на відкидання університетської моделі організації вищої школи. Особлива увага приділяється висвітленню поглядів авторів на роль професійно – орієнтованої освіти в організації нового суспільного ладу.

У публікаціях початку 1920-х років з приводу запровадження професійної системи освіти розглядалася, власне, загальна концепція та схема української системи освіти. Більшість цих праць мала агітаційно-пропагандистське спрямування, оскільки вони були породжені дискусією, яка точилася поміж прибічниками організації освіти на професійних і загальноосвітніх засадах. Прибічники цих напрямків, як правило, репрезентували офіційні погляди Наркоматів освіти УСРР та РСФРР відповідно. Деякі з таких публікацій мали дуже загострений полемічний характер.

Більшість аргументів щодо причин запровадження професійної системи освіти і обґрунтування її переваг висловлені переважно саме в першій третині 1920-х років. Серед них домінують пояснення, згідно з якими професійно орієнтована освіта краще забезпечувала суспільні потреби та відповідала новій соціальній системі. Показано, що захист переваг професійної організації освіти (а іноді й її ідеалізація), який спостерігається в працях початку 1920-х років, ставав безпосередньою формою критики й заперечення університету як такого.

У публікаціях середини 1920-х років при поясненні причин запровадження професійної системи освіти перевага надається економічним аргументам. Праці того часу містять схвальні оцінки запровадження професійної системи освіти, автори визначають ряд здобутків системи освіти, створеної на засадах професійного ухилу.

Публікації кінця 1920-х років значною мірою повторюють деякі аргументи, які вже висловлювалися на початку 1920-х років у процесі обґрунтування необхідності запровадження професійного напрямку в освіті. Серед порівняно нових аргументів, які з’явилися в цей час, слід назвати рельєфніше оформлення поглядів на професійне спрямування освіти як на окремий шлях будівництва соціалізму (такі погляди знайшли відображення в працях вищих посадовців Наркомосу).

Наприкінці розділу робиться висновок, що соціально-політичний чинник значною мірою впливав не лише на деякі аспекти критики університетів, а й на характер дискусії з приводу концептуальних засад організації освіти взагалі. Показано, що публіцисти не лише відображали деякі суспільні настрої, а й до певної міри їх і формували, оскільки лейтмотив критики, сформований саме реформаторами освіти, потім ставав більш поширеним. В їхніх працях університет визначався як елемент системи соціального і національного пригнічення, із запровадженням нової професійно – орієнтованої системи освіти автори пов’язували альтернативний, більш ефективний рух до соціалізму.

Третій розділ – “Реформування університетів у контексті інтерналістських поглядів на розвиток науки й освіти в Україні (за матеріалами публіцистики 1920-х – початку 1930-х років)”. У цьому розділі досліджено аргументи публіцистів, згідно яких реформування університетів було спричинене внутрішніми потребами розвитку науки та освіти.

У підрозділі 3.1. “Дуалізм і схоластика як симптоматичні прояви “кризи” “старого” університету” проаналізовано найбільш характерні симптоми “кризи” університетів, які називалися публіцистами. Розуміння “кризи” вписується у три напрямки – організаційні форми освіти, зміст університетського навчання та методи викладання.

Питання про “кризу” дореволюційної системи освіти взагалі і університетів зокрема постало в публіцистиці вже з початком обговорення специфіки української системи освіти. Відповідна критика була започаткована безпосередніми керівниками й працівниками Наркомосу. Однак уже на початку 1920-х років до неї долучається й частина учасників навчально-виховного процесу, які піддають критиці переважно зміст університетської освіти і методи викладання.

Лейтмотивом критики як на початку, так і наприкінці 1920-х років, стають так звані “дуалізм” і “схоластика”, які, за словами публіцистів, позначилися на всій дореволюційній системі освіти, а особливо – на університетах. Докори висловлювалися також з приводу функціональних завдань університетських факультетів, теоретичного (схоластичного) змісту навчання, відірваних від життя методів викладання.

Публікації першої половини 1920-х років не лише дозволяють з’ясувати, що розуміли автори під “кризою” університетів, але й висвітлюють деякі проблеми відповідних перетворень у системі вищої освіти, відображають погляди авторів на шляхи удосконалення навчально-методичної роботи у вузах тощо.

У працях кінця 1920-х років критика університету за зазначеними напрямками стає гострішою. Серед публікацій з’являються й фейлетони, у яких створювалися негативні образи університетської професури, причому сюжетні лінії критики викладацького складу збігалися з основними аспектами критики університетів. Створювані публіцистикою образи професури до певної міри ілюстрували занепад і стагнацію університетської освіти, вони мали більш наочно демонстрували суспільству “убогість” університетів і безперспективність їхнього відновлення.

Підрозділ 3.2. “Педагогічний ухил як фактор реформування університетів” присвячений з’ясуванню мотивацій реформаторів, які висловлювалися в публіцистиці щодо причин перетворення колишніх університетів на заклади саме педагогічного профілю.

Обговорення проблем організації педагогічної освіти започатковується в публіцистиці разом із питанням про концепцію української системи освіти як такої. Публікації керівників та працівників Наркомосу, спрямовані на пояснення причин перетворення колишніх університетів на заклади педагогічного профілю, висвітлюють принципи створення системи педагогічної освіти, розкривають вимоги, які висувалися керівництвом до підготовки “радянських педагогів”.

Серед найпринциповіших причин реформування університетів на заклади педагогічного профілю називалося реально існуюче педагогічне спрямування університетських факультетів. Втім, вважалося, що “старі” університети готували “педагогів без педагогіки”. Ця теза стане визначальною протягом
1920-х років.

Публіцистика першої половини 1920-х років, яка відображає проблеми створення системи педагогічної освіти, містить не лише цікавий фактичний матеріал, але й характеристики змін і перетворень. Публікації керівників освіти містять низку критичних оцінок щодо темпів перетворення інститутів народної освіти на заклади підготовки педагогів (не лише за формою, але й за змістом).

Будь-які критичні оцінки з приводу створення на базі університетів вузів педагогічного профілю з боку учасників навчально-виховного процесу практично відсутні в публіцистиці. Лише завдяки згадкам і коментарям самих реформаторів відомо, що як частина викладацького складу, так і частина студентства негативно сприйняла й ставилася до запровадження й розвитку педагогічного напрямку в колишніх університетах.

Наприкінці 1920-х років автори прагнули визначити деякі підсумки перетворень в галузі педагогічної освіти в Україні. Зокрема, наголошувалося на позитивних зрушеннях у справі ліквідації неписьменності, запровадженні обов’язкового загального навчання, українізації освіти тощо. Відповідно, виправданість здійснених реформ стає для ряду авторів майже аксіоматичною. У працях, які присвячені проблемам уніфікації систем освіти, український досвід організації підготовки педагогів пропонувалося взяти за зразок.

У межах обговорення проблем удосконалення й уніфікації систем освіти з’являються й праці учасників навчально-виховного процесу. Ці автори пропонували відновити в інститутах народної освіти елементи науково-дослідної роботи і теоретичної підготовки. Однак такі пропозиції зустрічали рішучий спротив реформаторів і характеризувалися як спроби відновлення університету як такого.

У підрозділі 3.3. “Образи науки та їхній вплив на формування антиуніверситетських поглядів” простежено вплив розуміння ролі науки в житті суспільства на заперечення університету як форми організації вищої освіти в Україні.

Новий погляд на роль науки за радянських умов також характеризує праці реформаторів освіти, які з’являються на початку 1920-х років. У них відображається прагнення створити власну “пролетарську науку”, визначаються її основні риси. Розуміння ролі “нової” науки” зустрічається й у публікаціях учасників навчально-виховного процесу, хоч обґрунтування нових принципів організації радянської науки належало все ж таки керівникам освіти.

Переважна більшість публікацій із зазначеного питання припадає на першу половину 1920-х років. Ці праці відображають критику ідеалів “традиційної” науки, дають можливість з’ясувати основні риси нового образу науки й визначити їх співвідношення з напрямками критики університету.

Публіцистика розкриває прагнення авторів перетворити науку на засіб покращення життя і полегшення праці “трудового народу”, причому “нова” наука уявлялася як безпосередня справа пролетаріату й селянства. Пріоритетними вважалися ідеали практичної, утилітарної науки, де нормою оцінки наукового знання була можливість отримання наочного матеріального ефекту. Автори заперечували традиції “академічної свободи” і вільної організації науково-дослідної роботи, замість чого пропонувалися планова організація наукових досліджень і залучення громадськості до оцінки значення наукових розробок. Наука розумілася не