Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

ПАНЬКІВ ІГОР МИХАЙЛОВИЧ

УДК 572.9У 39 (477.83/.86)

ПОЛЬСЬКА, НІМЕЦЬКА ТА ВІРМЕНСЬКА ЕТНІЧНІ МЕНШИНИ

В СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСАХ

НА ПОКУТТІ

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – 30-ТІ РР. ХХ СТ.)

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано – Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівникУ член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук, професор

Павлюк Степан Петрович,

Інститут народознавства НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Красівський Орест Якубович,

Інститут політичних і етнонаціональних

досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України,

старший науковий співробітник

кандидат історичних наук, доцент

Комар Володимир Леонович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри історії слов’ян

Захист відбудеться 10 грудня 2007 року о 11.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 35.051.02 у конференц-залі Будинку вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

Автореферат розісланий 8 листопада 2007 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради K 35.051.02

кандидат історичних наук, доцент Райківський І.Я.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Україна, розташована в центрі Європи та на перехресті торгових шляхів, зазнавала постійних вторгнень і завоювань своїх територій сусідами. Це, звичайно, накладало свій відбиток на її етнічний склад. Будучи моноетнічною, Україна завжди була територією, на якій жили представники різних етнічних меншин, котрі користувалися рівними правами з українцями. Таким чином етнічний склад нашої держави створювався протягом багатьох століть. Особливо активно цей процес відбувався в українських реґіонах, розділених між іншими державами, де селилися перш за все представники титульних етносів метрополій і ті, кого запрошували сюди панівні уряди цих держав. У ході історичного розвитку змінювалась структура етноменшин, відбувалися відповідні взаємовпливи між ними. Тому представники інших народів, що проживали і проживають в Україні, залишили свої нашарування у мові, культурі та побуті, історичному розвиткові. З метою подальшого гармонійного співжиття населення нашої країни, його всебічного розвитку історики, етнологи та інші фахівці вивчають етнічні і культурні особливості різнонаціонального загалу на теренах України.

Не обминули ці процеси і покутські землі. У структурі населення реґіону протягом другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. чисельністю й особливостями розселення, господарським та культурно-побутовим життям вирізнялися як представники християнських (поляки, німці, вірмени), так і юдейських (євреї, караїми) меншин. Їхнє заселення почалося з часів Київської Русі і проходило кількома хвилями, що були характерні для тієї чи іншої етнічної меншини. Причому воно мало маятниковий характер – то збільшуючи свою кількість в силу історичних чи економічних причин, то зменшуючи її. Культура і побут населення етноменшин на Покутті на сьогодні вивчені недостатньо. Актуальність роботи посилюється і можливістю врахування її результатів у сучасній українській етнополітиці та практиці державотворення.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане у відповідно до плану наукових досліджень Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника „Етнополітичні трансформації в Україні (Західноукраїнські землі в кінці ХІХ – на початку ХХІ століття)“.

Об’єктом дисертаційного дослідження є польська, німецька та вірменська етнічні меншини, які проживали в другій половині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. на території Покуття.

Предметом дослідження є особливості їхнього поселення на Покутті, а саме динаміка чисельності вказаних етнічних меншин, специфіка господарської діяльності, матеріальної культури і духовного життя, міжетнічні взаємовпливи та їхній внесок у розвиток культури і побуту населення реґіону.

Територіальні межі дослідження обумовлені покутським історико-етнографічним реґіоном, який за своїми соціально-економічними умовами, традиційною культурою і побутом вирізняється серед інших реґіонів України. Межі Покуття окреслені межиріччям Дністра і Пруту, із заходу – Станіславською низовиною, а зі сходу – Чернівецькою областю.

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст. Нижня межа обумовлена економічними та культурними змінами в реґіоні після революції 1848 р. „Весна народів“ дала могутній поштовх національному відродженню народів Центрально-Східної Європи та формуванню їх у модерні нації. Ці зміни вплинули і на розвиток матеріальної і духовної культури досліджуваних меншин. Верхня межа – 1939 р. визначається динамікою історико-етнічних та етнографічних процесів, що відбувалися на території Покуття і завершилися Другою світовою війною, події якої відіграли трагічну роль в історії досліджуваних етносів.

Мета і завдання дослідження: комплексний аналіз процесу поселення поляків, німців, вірмен на Покутті, з’ясування особливостей їхнього розселення, господарського й духовного життя, матеріальної культури та їхні взаємовпливи на культурне життя реґіону з другої половини ХІХ до 30-х рр. ХХ ст. Щоб досягти поставленої мети, слід вирішити такі наукові завданняУ*

розкрити стан наукової розробки та джерельну базу дослідження?*

висвітлити передумови поселення християнських етнічних меншин на Покутті, вказати основні етапи та місця їхнього розселення, визначити динаміку чисельності цих етнічних спільнот у реґіоні?*

з’ясувати форми їхньої господарської діяльності у досліджуваний період?*

простежити особливості в архітектурі, одязі та їжі досліджуваних спільнот?*

охарактеризувати особливості громадських відносин, родинних і календарних обрядів та звичаїв цих етноменшин?*

визначити роль і місце польської, німецької та вірменської меншин у системі міжетнічних стосунків, співвідношення і взаємовпливи між ними та місцевим українським населенням.

Методологічну основу дисертаційної роботи визначають принципи історизму, світоглядного плюралізму, системності та об’єктивності вивчення минулого, які зумовлюють вивчення й узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу всього комплексу джерел та літератури стосовно предмета дослідження. Відповідно до мети і завдань пошуку ми використовували загальнонаукові та спеціальні методи історичного пізнанняУ комплексного аналізу, порівняльно-історичний, типологічний, структурно-функціональний, які застосовували для аналізу фактичного матеріалу та його узагальнення. Особливе місце в дисертаційному дослідженні посідають методи емпіричних досліджень: а саме безпосередніх етнографічних спостережень і опитувань, вивчення та аналіз документів, статистичних даних.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що: вперше зроблена спроба всебічно комплексно дослідити міґраційні процеси християнських етнічних меншин на Покуттi, а також вивчити їхні культуру і побут з другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. Особливість дослідження полягає в тому, що значна увага приділена аналізові етноменшин під кутом зору їхньої традиційної культури. У науковий обіг введено значну кількість архівних даних і статистичних матеріалів, узагальнення яких дало можливість уточнити чисельність, соціальний стан етнічних меншин на Покутті та зібраний польовий матеріал про їхню матеріальну і духовну культуру, зокрема про одяг, їжу, архітектурні особливості, громадські відносини, стан освіти, родинні та календарні звичаї і обряди, а також прослідковано культурно-побутові та господарські взаємовпливи між самими представниками цих етнічних спільнот з одного боку та з культурою і побутом автохтонного українського населення Покуття з кожною етнічною меншиною – з іншого.

Практичне значення одержаних результатів охоплює науково-дослідну, навчальну та інформаційно-аналітичну сфери його застосування. Воно полягає в тому, що зібраний фактичний матеріал і висновки можуть бути використані при написанні узагальнювальних праць з української етнології, в підготовці різноманітних навчальних посібників з етнології, історії та політології, у науково-дослідницькій роботі, при читанні спецкурсів, для проведення краєзнавчих заходів. Результати дослідження можуть послужити справі гармонізації міжнаціональних відносин в Українській державі, подальшому розвиткові міждержавних стосунків та співробітництва між етнічними спільнотами, культурно-наукового обміну і туризму. Всебічною є можливість застосування результатів дисертації при публікації краєзнавчих праць.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації апробовані під час звітних засідань кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та кафедри українознавства Івано-Франківського медичного університету? в ході низки Міжнародних, Всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних конференцій, а самеУ ІІІ Прикарпатської історико-краєзнавчої наукової конференції (Івано-Франківськ, 1997)? наукової конференції, присвяченої 1100-річчю Галича, „Галицька земля: історія та сучасність“ (Івано-Франківськ, 1998)? першої і третьої Міжнародної наукової конференції „Духовна вісь України: Галичина – Наддніпрянщина – Донеччина“ (Івано-Франківськ, 2004? Черкаси, 2005)? першої Міжнародної науково-теоретичної конференції „Етнокультурні процеси в урбанізованому середовищі українського міста у ХХ столітті“ (Івано-Франківськ, 2004)? Міжнародної наукової конференції „Релігійна культура Європи та зародження і становлення християнства на території України“ (Івано-Франківськ, 2005)? Всеукраїнської наукової конференції „Проблеми розвитку політолого-етнологічних досліджень на сучасному етапі“ (Київ, 2006)? другої Міжнародної науково-теоретичної конференції „Етнокультурні процеси в українському урбанізованому середовищі ХХ століття“, присвяченої 150-річчю від дня народження Івана Франка (Івано-Франківськ, 2006)? Всеукраїнської наукової конференції „Роман Шухевич в українському національно-визвольному русі“.

Структура і зміст дисертації зорієнтовані на досягнення сформульованих мети і завдань дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації без списку джерел та літератури – 177 сторінок, перелік використаних джерел і літератури становить 475 назв. Загальна кількість додатків – 46.

Основний зміст дисертації

У „Вступі“ обґрунтовується актуальність теми, сформульована дослідницька проблема, окреслені об’єкт і предмет дослідження, визначено мету, завдання і методологічні принципи, окреслено територіальні та хронологічні межі, охарактеризовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ дисертації „Теоретико-методологічні аспекти і джерельно-історіографічна база дослідження“ присвячений аналізові й узагальненню основних методологічних засад, стану джерельної бази і наукової розробки дисертації. У першому підрозділі „Методологічні засади дослідження“ розглянуто різні підходи до категорій і понять, що вживаються у дисертації, а також описано власний підхід автора. В ньому продемонстровано різні підходи до визначення поняття „етнічні і національні меншини“ як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників та окреслено основні критерії цих понять. Методологічною основою вивчення етнодемографічних процесів на Покутті стали теоретичні розробки закордонних науковців А.Перотті, А.Налчаджяна, Е.Сміта, К.Гірца, А.Тойнбі, С.Хантінґтона, сучасних вітчизняних науковців Г.Касьянова, М.Дністрянського, В.Євтуха, Л.Нагорної, О.Нельги, С.Павлюка, Б.Савчука, М.Тиводара, Я.Грицака, А.Льовочкіної. Досліджуючи етнодемографічні процеси на Покутті, ми дотримуємось модерністських принципів розуміння націогенезу, розглядаючи демографічну структуру населення на Покутті в другій половині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст., наголошуємо на тому, що впродовж досліджуваного періоду абсолютну більшість населення як на селі, так і в цілому становили українці, які були єдиними корінними на цих землях. В основу визначення понять „етнічна меншина“ та „національна меншина“ покладений комплексний підхід, який включає всі типологічні й видові різновиди, що базуються на загальних критеріях. Зокрема, використовуючи дефініції М.Тиводара, під терміном „етнічна меншина“ ми розуміємо переселенські групи, вихідців з етносів донаціонального рівня розвитку, що проживають за межами своїх етнічних територій, мають громадянство і виявляють солідарність щодо збереження власного етносу, а „національною меншиною“ є частина нації поза межами своєї етнічної або державної території. в другій половині ХІХ ст. в зазначених вище етносів процес націогенезу не завершився, тому їхніх представників на Покутті ми відносимо до етнічних меншин.

Об’єктом нашого дослідження визначені християнські етнічні меншини, а саме поляки, німці і вірмени. Це пов’язано зі значенням релігії, яке вона відігравала в традиційному покутському суспільстві в ХVІІІ-ХІХ ст. Я.Грицак називає всі тогочасні етнічні спільноти етно-релігійними групами? М.Капраль, досліджуючи асиміляційні процеси у Львові в ХVІ-ХVІІІ ст., прямо узалежнює їх від релігійних конверсій всередині етнічних груп? на релігію як на найважливіший чинник етнотворення, що впливає на психологію етносу, а зміна релігійної свідомості народу зумовлює зміну устрою життя, моралі, етичних норм, вказують Б.Савчук та А.Льовочкіна. Отже, релігія відіграє важливе значення в етнічній ідентифікації, бо утотожнення етнічних і релігійних переконань притаманне не тільки релігійній свідомості, а й буденній, що тісно пов’язана з народним побутом і духовною культурою. В цивілізаційній теорії, розробленій А.Тойнбі та С.Хантінґтоном, релігійний чинник є визначальним при визначенні приналежності до світових цивілізацій. У залежності від гомоцивілізаційних чи гетероцивілізаційних відмінностей між етнічними групами, що проживали на Покутті, ми можемо судити про пришвидшення процесів акультурації, асиміляції й інтеґрації при гомоцивілізаційних віддмінностях (між поляками, німцями, вірменами і українцями) і їхні сповільнення або відсутність при гетероцивілізаційних (християни – юдеї).

У другому підрозділі „Джерельна база дослідження“ охарактеризовано як раніше опубліковані, так і вперше залучені до наукового обігу документи і матеріали, які поділяються на такі групиУ матеріали вітчизняних і зарубіжних архівів, статистичні джерела й інформація, зібрана під час польових етнографічних експедицій. У Центральному державному історичному архіві України у м. Львові зберігаються документи, які розкривають етнодемографічну структуру в покутських селах ХV-ХVІІІ ст., де час від часу поселялась невелика кількість неукраїнців, зокрема у фондах 5 „Галицький громадський суд, м. Галич, Галицькі землі Руського воєводства (1435-1783)“ та 6 „Галицький земський суд, м. Галич, Галицькі землі Руського воєводства (1435-1783)“ У фондах 6 та 17 „Чистова книга виписів угод“ перелічені покутські села, де у ХІХ ст. дисперсно поселилися німецькі родини. Францисканську метрику (фонд 20) ми використали при з’ясуванні особливостей сільського господарства, ремесла, суспільно-економічних відносин, культури тощо німецьких колоністів. Матеріали про культурно-освітнє життя німецьких колоній Покуття розміщені у фонді 146 „Галицьке намісництво“. У фонді 427 „Правління євангелістської церковної громади, м.Львів, 1778-1940 рр.“ містяться матеріали про діяльність євангелістської громади м.Станіслава, а також німецьких євангелістських шкіл. З документів фонду 475 „Розпорядження, обіжники, повідомлення, листування та ін. документи крайового губернаторства, Галицького намісництва“ ми дізнаємося про чисельність вірмен на Покутті, асиміляційні процеси серед них, переселення їх з міст і містечок у села.

Цінним інформаційним джерелом стали матеріали Державного архіву Івано-Франківської області. У фонді 2 „Станиславское Воеводское управление“ містяться статистичні дані про кількість панських фільварків у середині ХІХ ст. на Покутті, власниками яких були поляки, асимільовані вірмени і караїми, різні акціонерні компанії, римо-католицька церква, розповідають про популяризацію найкращих методів вирощення городніх культур німецькими переселенцями, Про землеволодіння католицьких культових установ на Покутті у 1928-1932 рр. ми можемо судити із справ фондів 2 і 43. У фонді 594 „Коломийський римо-католицький прихід Львівського єпископства“ ми виявили матеріали про дисперсне розселення німців на Покутті, про стан і діяльність німецьких шкіл, про маєтковий стан та господарські заняття колоністів.

В Архіві Нових Актів (Archiwum Akt Nowych) (Республіка Польща) у фонді „Міністерства внутрішніх справ“ та Архіві Закладу Історії Людового Руху (Archiwum Zakіadu Historii Ruchu Ludowego) (Республіка Польща) у фонді „Народної Партії“ ми виявили документи про політику центральних та місцевих урядових кіл, партій і організацій Польщі щодо західноукраїнських земель, активну колонізацію їх польськими осадниками з Мазурії і центральної Польщі, перетягування на свою сторону частини українського селянства та про початок наступу на права німецьких колоній.

Наступну групу джерел становлять переписи мешканців, які проводили в Австрійській імперії і Другій Речі Посполитій, церковні шематизми та метрикальні записи, які містять статистичні дані про структуру і чисельність населення Покуття, їхню зайнятість, господарство.

Останню групу джерел становить інформація, яку ми зібрали під час польових етнографічних експедицій у населені пункти Покуття, сусідні з ним реґіони та перехідні зони, розташовані між цими реґіонами. При організації експедицій ми намагалися рівномірно охопити цей етнографічний реґіон. З метою порівняльного аналізу з іншими реґіонами та у випадку відсутності необхідних даних на території Покуття ми опитали респодентів із сусідніх з ним територій. Отже, у дисертаційному дослідженні використані матеріали 46-х респодентів із 25-ти населених пунктів.

Таким чином, аналіз наявних джерел дозволяє констатувати, що їхні кількість і різноманітність цілком достатні для об’єктивного висвітлення досліджуваної проблеми.

У третьому підрозділі „Історіографія проблеми“ проаналізовано характер опрацювання у вітчизняній та зарубіжній літературі вказаних проблем. У вивченні історії заселення і традиційної культури етнічних меншин на Покутті у другій половині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. можна виділити три основних періодиУ перший – праці сучасників, датовані до 1939 р.; другий – праці радянських і науковців діаспори; третій – праці 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Для першого періоду було характерним видання ряду праць, присвячених вивченню етнічного складу і традиційної культури населення Австро-Угорської імперії та Другої Речі Посполитої і їхніх окремих реґіонів. У польових матеріалах і дослідженнях Я.Головацького та І.Вагилевича описано елементи матеріальної культури й особливості менталітету інших етносів, що тут проживали. І.Франко подає порівняльну характеристику української та німецької садиби. М.Грушевський перший взяв під сумнів достовірність даних офіційних переписів населення і наголосив, що українці становили відносну більшість у цілій провінції, а польського домінування досягали лише політичними методами. Значний внесок у дослідження демографічних проблем на Покутті зробив науковець української діаспори В.Кубійович. Він установив чисельність і розселення українського, польського, вірменського, німецького, єврейського та іншого населення Східної Галичини і зокрема Покуття в 20-30 рр. ХХ ст.

В зарубіжній історіографії одна з перших розвідок належать І.Ступницькому. Він розглянув матеріальну культуру, соціальний склад, зайнятість римо-католицького населення, висвітлив процес заселення німців, а також вірмен, євреїв і караїмів. В.Рапацький, Л.Василевський і Л.Вайґель охарактеризували етнічну структуру міщанства, особливості адміністративного управління, описали вірменське та єврейське купецтво. Значний внесок у дослідження вірменських поселень зробив С.Баронч. Завдяки його працям у науковий обіг введено унікальні документи з історії вірменських поселень. У своїх роботах він подав багатий етнографічний матеріал з життя вірменських поселенців. Господарство, ремесла, структуру зайнятості українського населення і етнічних меншин описав Ф.Буяк.

Серед праць другого періоду варто виділити дослідження С.Копчака, який уперше висвітлив демографічні процеси Прикарпаття, зокрема і Покуття, до середини ХІХ ст., та С.Макарчука, який подав у монографії багатий архівний і статистичний матеріал. Питаннями соціально-економічного, політичного та культурного розвитку вірменських поселенців в Україні займалися Я.Дашкевич, В.Грабовецький і Я.Ісаєвич. З польських досліджень можна виділити праці Й.Хлебовчика, М.Вальденберґа, М.Горна, Е.Горнової в котрих на основі багатого статистичного і документального матеріалу проаналізовані етнодемографічні процеси в реґіоні. Цінні монографії П.Ебенгардта, де на основі скрупульозного аналізу багатьох статистичних джерел охарактеризовано структуру народонаселення України з кінця ХІХ до 90-х рр. ХХ ст., зокрема і Покуття. Важливими з фактологічного боку дослідження є фахові описи про німецьку етноменшину на Покутті, які містяться в п’ятитомному виданні „Heimatbuch der Galiziendeutschen“ (Батьківська книга галицьких німців), що вийшло в 1965-1999 рр.

Питанням історії німецької етнічної меншини на Покутті присвятив цілий ряд статей П.Сіреджук. Зокрема, вони присвячені питанням розселення і чисельності німецької і вірменської діаспор на Прикарпатті, їхньому культурно-освітньому життю та ін. О.Красівський на прикладі родини Шептицьких аналізує складну психологічну мотивацію національної ідентифікації вихідців з мішаних сімей. Він дослідив процес політизації національних рухів і формування національно-політичних партій наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Суттєвим внеском у дослідження суспільно-політичного та культурно-освітнього життя польської меншини у Східній Галичині є аналіз, здійснений М.Кугутяком, В.Комаром і М.Ґеником, а також студії з історії німецької колонізації, освіти, українсько-німецьких етнокультурних взаємин В.Полєка, Б.Ступарика й І.Монолатія. Краєзнавчі роботи з історії сіл Покуття й автореферати окремих дисертацій значно доповнили історіографічну базу нашого дослідження.

Отже, критичний огляд наукової літератури дає підстави стверджувати, що історія виникнення і формування етнічних груп на Покутті, особливості їхнього соціально-економічного розвитку отримали певне висвітлення, але ще не стали предметом комплексного дослідження. Натомість залишаються малодослідженими особливості їхньої традиційної культури.

У другому розділі „Етнічні процеси у середовищі польської меншини“ розглянуто особливості поселення, демографічну структуру польської етнічної групи й охарактеризована їхня матеріальна і духовна культура. У першому підрозділі „Особливості заселення та демографічна структура“ констатується, що в середині ХІХ ст. найбільше поляків проживало в містах і містечках реґіону. Вони переважно займали державні адміністративні посади, а також деякі з них були власниками підприємств, адміністраторами, робітниками, поліцаями, працівниками розумових професій, священнослужителями тощо. Частка польського міського населення постійно збільшувалася, особливо в 20-30-х рр. ХХ ст.

Сільські польські мешканці поділялися на три групи. До першої належали мешканці фільваркових господарств. Ця група обмежено контактувала з українцями, і вони були носіями польської культури та побуту. До другої групи належали поляки, що поселились у селах дисперсно і мали тісні контакти з місцевим населенням, на відміну від інших вони найбільше піддалися українській асиміляції. Третю групу становили мешканці польських колоній, які почали поселятись в кінці ХІХ ст. Станом на 01.01.1939 р. на Покутті налічувалось 50 польських колоній, в яких проживало біля 6-ти тисяч колоністів, або 1,2% від усього населення реґіону. Колоністи відзначались презирливим ставленням до місцевих українців, що створювало напружені стосунки між ними. Разом з тим українсько-польські взаємини загалом були добросусідськими і товариськими. Відбувались взаємокультурні обміни і впливи, поважалися чужі звичаї і обряди.

У другому підрозділі „Характеристика матеріальної культури“ розглянуто особливості забудови, одягу та харчування польської етнічної групи на Покутті. Садиба і житла польської діаспори були різнотипні. В основному їх можна поділити на такі групи: садиби і житла польських родин, які поселились у покутських селах дисперсно, польських поселенців та колоністів 20-30-х рр. ХХ ст., забудови поляків-дідичів. Садиби і житла поляків, які проживали тут вже багато поколінь, майже нічим не відрізнялись від українських. Садиби польських родин, які поселились в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., мали більше своїх особливостей. Садиби дідичів були переважно однотипними. Стояли вони на краю села біля центральної дороги, займаючи площу 2-4 га. Панський будинок був збудований у глибині парку або саду розпланованого на англійський або французький лад. На території садиби стояли будинки для двірської прислуги. Окремий комплекс займали господарські будівлі. Таким чином, житлове будівництво польських поселенців на Покутті відзначалося різноманітністю типів будівництва, в яких віддзеркалилися етнічні особливості різних реґіонів Польщі, впливу місцевої покутської забудови відповідно до рівня асиміляції, матеріального достатку, належності до того чи іншого стану, місця розміщення.

Одяг польських переселенців перш за все залежав від економічних, соціальних, естетичних, вікових особливостей, а в обрядах набував ще й символічної значущості. Найбільше етнічних ознак збереглося в обрядовому одязі. Крім того, він підкреслював вікову диференціацію та родинне становище. Разом з тим на вбрання переселенців значний вплив мав місцевий одяг, який в окремих селах привів до майже повного витіснення польського або залишив лише деякі його елементи. В свою чергу польський костюм вплинув на окремі елементи українського покутського вбрання.

Спосіб харчування і їжа різних соціальних груп різнилися між собою, хоча в основі залишились головні особливості національної польської кухні з рослинних, молочних і м’ясних продуктів. Харчування сільських поселенців з Польщі майже не відрізнялося від харчування місцевих українців. Польські селяни на Покуття принесли національні страви, в свою чергу вони запозичили немало страв у місцевих селян. Їжа польських та українських мешканців міста була близька до селянської. Різноманітнішу їжу із збереженням колориту старопольської кухні готували у будинках маґнатів. Найбільше традиції польські поселенці зберегли при приготуванні святкової і ритуальної їжі. У 20-30-х рр. ХХ ст. ми спостерігаємо посилення міських елементів у їжі і харчуванні сільських мешканців шляхом розширення асортименту страв, які передавалися спочатку через сільську інтеліґенцію, а потім – у заможніші родини і далі.

Третій підрозділ „Специфіка польських родинних і календарних звичаїв та обрядів“ присвячений висвітленню особливостей родинних і календарних обрядів та звичаїв польської меншини. До сімейних належать обряди і звичаї, пов’язані з народженням дитини, весіллям та похоронами. Родильні обряди польських переселенців становили складний цикл ритуальних та магічних дій і вірувань, які з одного боку зберегли нашарування різних загальнопольських і навіть загальнослов’янських епох. З іншого, живучи і активно контактуючи з місцевим українським населенням, поляки перейняли немало обрядів від нього, трансформувавши їх згідно зі своїми національними особливостями. Більшість з них була спрямована на магічне оберігання дитини і матері від „злих сил“, прагнучи забезпечити міцне здоров’я, нормальний фізичний і розумовий розвиток самої дитини, її душевну рівновагу.

Весільні обряди поляків на Покутті становили складний комплекс господарських, соціальних, правових, релігійних і етнічних елементів, які творились століттями у різних реґіонах Польщі. Тут вони змішувались як між собою, так і з місцевими обрядами. Тому весільна обрядовість польських переселенців у різних населених пунктах була неоднакова і залежала від багатьох чинників, звідки прибули переселенці, їхніх кількості, стосунків між українцями і поляками, кількості міжетнічних шлюбів та ін. Польське весілля у 20-30-ті рр. ХХ ст. поступово втрачає багато своїх символічних обрядів. У переважній більшості на перше місце виступають ігрові дії, стійкість яких зміцнювали свідоме збереження народних традицій, віра у прикмети тощо.

Похоронно-поминальні обряди і звичаї зберегли багато архаїчних культів і вірувань. Вони були пов’язані ще з язичницькими уявленнями про загробне життя покійного. Тому багато обрядів було спрямовано на забезпечення спокою померлого, запобігання від його впливу на рідних та інших людей. Збереглися й окремі рудименти общинної солідарності та взаємодопомоги. Проживаючи на Покутті, поляки запозичили багато обрядових елементів в українського населення, а окремі польські обряди ввійшли в покутську обрядовість.

Серед європейських народів поляки завжди відзначались високою релігійністю, патріотизмом і бережливим ставленням до своїх звичаїв і обрядів. Календарні звичаї і обряди були тісно пов’язані з релігійними світоглядом. Вони не були застиглим явищем, постійно змінювались залежно від соціально-економічного розвитку, місця, умов життя, суспільних вимог та в результаті взаємовпливу місцевого українського етносу, інших етнічних меншин як у чинних звичаях і обрядах, так і в появі нових.

Третій розділ „Збереження етнічної самоідентифікації німецькими колоністами“ присвячений висвітленню етапів заселення і демографічної структури німців, специфіки матеріальної та духовної культури. У першому підрозділі „Характеристика чисельності і структури населення“ встановлено, що мережа німецьких поселень на Покутті сформувалася в другій половині ХІХ ст. Тут було засновано 16 німецьких колоній, а в 36-ти населених пунктах родини німецьких колоністів поселилися дисперсно. Головним місцем концентрації німецької меншини були Коломийщина і Снятинщина. Сумарно німецькі поселенці становили незначний відсоток населення. Більша частка німецької людності проживала в сільській місцевості. За конфесійною належністю німці відносилися до римо-католицької і протестанських церков. З середини 60-х рр. частина службовців німецької національності покинула Покуття, інша частина покутських німців була полонізована, чому сприяла в першу чергу їхня належність спільно з поляками до римо-католицької церкви. Німецькі сім’ї, котрі поселилися дисперсно в селах, натомість піддавалися поступовій асиміляції українцями. У 20-30-х рр. ХХ ст. суттєвих змін у структурі німецького населення на Покутті не відбулося. З причини своєї малої чисельності і розпорошеності головним завданням покутських німецьких громад міжвоєнного періоду було збереження своєї національної ідентичності.

У другому підрозділі „Господарство, архітектура, одяг і харчування“ досліджено особливості господарства, поселення, садиби, одягу і харчування. Німецькі колоністи займалися землеробством, тваринництвом, садівництвом і різними ремеслами. Крім традиційних землеробських культур, вони запровадили вирощування нових, а також реґулярне удобрення своїх полів спочатку органічними, а згодом мінеральними добривами. Вони утримували велику рогату худобу, коней, свиней і птицю. Господарства колоністів були зразковими не лише щодо організації праці, але й щодо використання передової на той час техніки та реманенту.

Ремесло у покутських німців мало побічне значення. Найпоширенішими серед них – ковальство, слюсарство, столярство, ткацтво, шевство, кравецтво тощо.

Будівництво житлових та господарських будівель колоністи вели згідно з „Патентом поселення“, встановленим австрійським урядом. Будинки німецьких колоністів своїми розмірами, які перевищували розміри житлових будинків місцевого населення, а також ориґінальним декором у зовнішньому оформленні, були ближчі до міської забудови. Самі житлові та інші приміщення утворювали замкнений господарський двір. У кожній німецькій колонії силами поселенців були вибудувані молитовні будинки – кірхи, школи та Народні доми. Ці громадські будівлі в основному зберегли свої архітектурні національні особливості.

Німецьке населення покутських колоній зберегло народний одяг, котрий воно вдягало у святкові та вихідні дні. Його колористика, окремі елементи прикрас мали особливості тієї місцевості, звідки колоністи переселялися.

Кухня німецьких колоністів залежно від місця переселення на Покуття мала свої особливості. Проте загалом вона характеризується великою різноманітністю страв з овочів, м’яса і риби. Між колоністами і місцевим населенням проходив взаємообмін рецептами та способом приготування щоденної і святкової їжі. Ці взаємозапозичені страви продовжують готувати до сьогодні як на Покутті, так і нащадки колоністів.

У третьому підрозділі „Збереження традиційних німецьких духовних цінностей“ простежені громадські і суспільні відносини та родинні звичаї і обряди. Своєрідним у німецьких колоніях було громадське життя. В майже кожному німецькому поселенні на Покутті, де проживало не менше 20-ти родин колоністів, вони творили свою ґміну з власним самоуправлінням та війтом. Німецька дисциплінованість, перебування їх в іншоетнічному оточенні, труднощі, пов’язані із переселенням і налагодженням життя, – все це сприяло згуртованості їхніх громад. Громадське життя німецьких колоністів, перш ніж був побудований Німецький дім, зосереджувалось у школах і церквах, які вони споруджували в першу чергу.

В повсякденному побуті поселенців важливе місце займали догляд та виховання дітей. Їм прививали цілу систему етичних норм, звичаїв і традицій, притаманних німцям у духовній сфері, і передавали всі навички й уміння у виробничій. Навчання дітей було одним з родинних і громадських обов’язків. Більшість німецьких шкіл краю були приватними й утримувались на кошти громад колоністів.

Весільна обрядовість в окремих дійствах відображає еволюцію родових і сімейних стосунків, традиції і звичаї патріархальної сім’ї, а також важливі суспільні явища тодішнього життя колоністів. У зв’язку з цим весільний обряд спростився і скоротився в часі. Окремі шлюбні звичаї за своєю суттю були тотожні звичаям місцевого українського населення, і в них відобразилася еволюція родинних стосунків упродовж суспільних трансформацій.

Похоронні обряди і звичаї, крім збережених власних архаїчних, мали багато запозичень від українців, а в самих похоронах поряд з німцями часто брали участь українці, поляки і євреї. Сучасники відзначають дружні стосунки між місцевим українським населенням та німецькими поселенцями.

У четвертому розділі „Соціокультурні процеси у середовищі вірменських переселенців“ розкрито особливості заселення вірмен, демографічного стану, господарської діяльності і традиційної культури. У першому підрозділі „Причини переселення та демографічний стан“ простежено процес поселення вірмен на Покутті, структуру діаспори, юридичний статус їхніх громад і взаємовідносини з рештою населення реґіону.

Перші вірменські поселенці на Покутті осіли в ХVІ ст. Заохочені рядом економічних і політичних пільг, вірмени утворили свої громади в містах Тисмениці, Снятині, Станіславі. У ХVІІІ ст. їхні колонії виникли в Городенці, Кутах, Обертині, Гвіздці. кількісний ріст вірмен на Покутті продовжувався до початку ХІХ ст. З другої чверті ХІХ ст. в містах Покуття почався процес занепаду їхніх колоній. Причиною його стали зміни, котрі відбулись в економічному, культурному, релігійному і політичному житті. Це спричинило масове переселення вірмен у села. Протягом ХІХ – початку ХХ ст. в результаті міґраційних та асиміляційних процесів чисельність вірменських поселенців на Покутті скоротилася з 2587-ми до 1087-ми осіб.

У другому підрозділі „Особливості вірменської архітектури, одягу і кухні“ проаналізовані заняття, архітектурні особливості, одяг та їжа вірмен. Більшість жителів вірменської громади становили міщани. Найприбутковішим їхнім заняттям була торгівля. Заможні вірмени вели торгівлю не лише в межах краю, але і з країнами Західної Європи і Сходу. решта займалася роздрібною внутрішньою торгівлею, обслуговуванням торгових операцій багатих співвітчизників, ремісництвом і різними видами промислів. Домінуючим видом ремесла було виробництво сап’яну. Також вони були кушнірами, золотарями, різниками, виготовляли турецькі пояси, полотно, покривала. в селах вірмени брали в оренду землю і займались садівництвом, виноградарством, городництвом.

Вірмени проживали переважно у містах та містечках Покуття, тому їхня архітектура була міською. Культова архітектура повністю відійшла від суто національного вірменського зодчества. більшість національних елементів була втрачена і в світській архітектурі. це пов’язано з великою часовою відірваністю вірмен від своєї батьківщини, відмінними кліматичними і природно-географічними умовами, специфікою занять.

вбрання вірменських поселенців зазнало кардинальних змін. Якщо до Першої світової війни частина вірменів ще носила одяг, в якому переважали його національні елементи, то у 20-30 рр. ХХ ст. він був досить близький до загальноєвропейського, мінімально зберігши свої національні риси.

Вірмени зберегли національні особливості як в їжі, так і в способі харчування. Їхня буденна і обрядова їжа слугувала прагненню укріпити національні та родинні зв’язки. Певне місце у харчуванні вірмен посідали покутські страви як результат постійних взаємоконтактів і використання місцевих продуктів.

Третій підрозділ присвячений характеристиці духовної культури вірмен. Вона характеризується яскраво вираженими самобутніми рисами. Так, в обрядах, пов’язаних з народженням дитини, були і свої національні ритуали, вірування, магічні дії тощо, що не спостерігалися в сусідів. Національний колорит колоністів був яскраво виражений в антропонімії та частково в ономастиці. У весільних обрядах національні особливості відзначалися цілим рядом обрядових назв і самими обрядами, особливостями весільних страв, весільних чинів і т.д. Похоронні обряди характерні своєю консервативністю і найбільшою збереженістю національних звичаїв. Деякі з цих самобутніх елементів були реліктами віддалених епох, коли вірменські колоністи проживали на своїй батьківщині в мононаціональному оточенні.

У „Висновках“ узагальнено результати дослідження, викладено його основні положення, котрі виносяться на захист.*

Заселення німецької та польської етногруп на Покутті розпочалось ще у ХІ ст. До ХІV ст. воно мало епізодичний характер, а з втратою української державності тут почали селитися представники титульного етносу метрополії і ті, кого запрошували панівні уряди цих держав. У своїй більшості інші етноси проживали переважно у містах та містечках, у панських маєтках, займаючи ключoві позиції в адміністративному управлінні, ремеслі, торгівлі і створювали окремі колонії. Свого піку поселення на Покутті вірменська меншина досягла у ХVІІІ ст., німецька – в австрійський період, а польська – в кінці ХІХ, в 20-30-х рр. ХХ ст.*

Під впливом етнічних особливостей, традицій господарювання, політики панівних урядів пріоритетними галузями господарської діяльності на Покутті в поляків і німців були землеробство, тваринництво, домашнє ремесло, у вірмен – торгівля, ремесло, садівництво, огородництво. Колоністи зробили вагомий внесок в інтенсифікацію сільського господарства і розвиток окремих видів ремесел.*

Архітектура досліджуваних етнічних груп відзначалася особливою строкатістю і залежала від місця проживання власників, їхнього соціального статусу, дотримання національних традицій, занять.*

Одяг даних спільнот залежав від економічних, соціальних, естетичних, вікових особливостей, а в обрядах набував ще й символічну значимість. До Першої світової війни в ньому переважали національні елементи, а у 20-30-х рр. ХХ ст. – загальноєвропейські. Спосіб харчування і їжа найбільше зберегли свої національні риси.*

Важливу роль у розвитку та збереженні національно-культурних традицій відіграли польські, німецькі і менше вірменські громадські організації і общини. Важливе місце у житті досліджуваних етногруп відводилося шкільному навчанню, характерним для якого було прагнення зберегти рідну мову, національні традиції. Родинні та календарні звичаї і обряди покутських меншин були тісно пов’язані з релігійним світоглядом – віруваннями, церемоніями, ворожіннями, магічними і ритуальними діями. Вони змінювались у залежності від соціально-економічного розвитку, місця знаходження, умов життя, суспільних вимог та в результаті взаємовпливу з місцевим українським етносом, в меншій мірі між собою.*

Постійні контакти етнічних груп між собою та з українцями залишили свій слід у традиційній культурі краю. Простежуються взаємовпливи польсько-українські у родинній та календарній обрядовості, харчуванні. Німецька меншина вплинула на покращення культури обробітку землі, ведення племінного господарства, ремесла українцями. Натомість німці запозичили в українців окремі прийоми в житловому будівництві, деякі родинно-календарні обряди та немало повсякденних і святкових покутських страв. З вірменами пов’язане зародження кушнірства, запровадження нових сортів у садівництві та виноградарстві. В свою чергу вірменські колоністи найбільше піддались польській і українській асиміляції.

Основні положення та результати дисертаційного дослідження висвітлено у наступних публікаціяхУ

1. Паньків І. Караїми на Прикарпатті // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – 2001. – №5-6. – С. 392-395.

2. Паньків І. Галицька караїмська громада: історія, побут, культура // Народознавчі зошити. Двомісячник. – 2004. – Зошит 5-6 (59-60). – С. 790-793.

3. Паньків І. Матеріальна культура німецьких поселенців на Покутті (друга половина ХІХ – 30-ті роки ХХ століття) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць. – Чернівці: Прут, 2005. – Т. 2 (20).