НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ПОПОВА Ірина Миколаївна

УДК 35.07+342.1

Механізми реалізації державної етнонаціональної

політики щодо національних меншин України:

регіональний аспект

25.00.02 - механізми державного управління

автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник - | доктор історичних наук, доцент

Михненко Анатолій Михайлович,

Національна академія державного управління при

Президентові України, завідувач кафедри управління

суспільним розвитком.

Офіційні опоненти: | доктор наук з державного управління, професор

КУЦ Юрій Олексійович,

Харківський регіональний інститут державного

управління при Президентові України, завідувач

кафедри регіонального управління і місцевого

самоврядування;

кандидат наук з державного управління

БАБІНОВА Олена Олегівна,

Національний інститут стратегічних досліджень,

головний консультант відділу регіональної політики.

Захист відбудеться 9 жовтня 2007 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 у Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розіслано 7 вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Жабенко

Підписано до друку 06.09.2007.

Формат 60Ч 84 1/16. Тираж 100 прим. Обл.-вид. арк.. 1,41.

Ум.-друк. арк.1,16.

Свідоцтво серії ДК № 1561 від 06.11.2003р.

Віддруковано з оригінал-макета у видавництві

Національної академії державного управління

при Президентові України.

03057, Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, тел. 456-94-36

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вирішення сучасних суперечностей суспільного розвитку неможливе без урахування регіональних етносоціальних, національних, культурних, релігійних особливостей тих етнічних спільнот, які проживають на території держави. Ігнорування або недооцінка таких особливостей неминуче зумовлює явну чи латентну загрозу міжетнічних конфліктів, що, у свою чергу, може призвести до ескалації політичної нестабільності в державі та загрози її територіальній цілісності. У цьому контексті надзвичайної ваги набуває проблема вироблення адекватної та дієвої етнонаціональної політики як механізму державного регулювання міжетнічних відносин і забезпечення міжнаціональної злагоди в державі. Результативність такої політики безпосередньо залежить від того, наскільки ефективно налагоджено чітке й науково обґрунтоване управління етно-національними процесами в поліетнічному соціумі як на центральному, так і на регіональному рівні, а також наскільки забезпечується зусиллями держави та самих етнічних груп України поєднання інтересів локальних спільнот з інтересами титульної нації, інтересів регіонів з фундаментальними національними інтересами Української держави.

Концептуальні засади етнополітики стали предметом досліджень зарубіжних авторів: Г.Ван Амерсфорта, М.Вебера, Ф.Гекманна, Д.Жуто–Лі, Ф.Капоторті, В.Кімлічки, О.Клайнеберга, Е.Сміта, Д.Турка, Р.Шермергорна та ін.

Актуальні наукові розробки щодо різних складових етносуспільного розвитку відображені в роботах російських дослідників: Ю.Бромлея, Л.Гумільова, Л.Карапетяна, В.Козлова, Л.Савінова, С.Пунжина, Н.Чебоксарова та ін.

Вивченню етнонаціональних проблем розбудови Української держави та пошуку шляхів удосконалення механізмів державного регулювання міжнаціональних відносин присвячені праці вітчизняних учених: О.Антонюка, І.Варзара, М.Вівчарика, В.Даниленка, В.Євтуха, О.Картунова, Ю.Куца, І.Кураса, О.Майбороди, О.Малиновської, А.Михненка, Л.Нагорної, П.Надолішнього, М.Обушного, І.Онищенко, М.Пірен, В.Ребкала, Ю.Римаренка, В.Скуратівського, В.Трощинського, Л.Шкляра, М.Шульги, Р.Чілачави та ін.

Вітчизняні дослідники одностайні в тому, що управління міжнаціональними відносинами в країні здійснюється непослідовно, без належного аналітичного, моніторингового, науково–методичного та інституціонального забезпечення. Це призвело до виникнення загальної проблеми у сфері відносин держави з її регіонами і наочно було продемонстровано досвідом політичної кризи 2004 р., коли у середовищі місцевих політичних еліт значне поширення отримала тема регіонального сепаратизму. Все це стало свідченням того, що в державі фактично не існувало системного погляду на державну регіональну політику як надійний інструмент забезпечення єдності та консолідації України. Державна регіональна політика тривалий час перебувала у стані розробки, не маючи ні достатнього правового, ні інституційного забезпечення, спрямовувалась не на системний розвиток регіонів, а на практику повсякденної регуляції процесів, у тому числі етнополітичних, переважно за принципом “відкладеного конфлікту”. І хоча в державі з 2001 р. є чинною Концепція державної регіональної політики, більшою мірою цей документ окреслює шляхи подальшого економічного розвитку регіонів, не торкаючись етнонаціональних аспектів регіонального розвитку. У Довгостроковій стратегії розвитку України, де визначено пріоритети роботи уряду на 2006–2007 рр., тільки одним пунктом виділено напрям єднання країни в контексті зменшення політичної і культурної поляризації Заходу, Сходу та Півдня без деталізації шляхів та механізмів консолідації українського суспільства, що робить цей пункт декларативним.

Тому потребою сьогодення стало вироблення в державі ефективної і системної регіональної політики, яка сприяла б не тільки економічним перетворенням, а й мала б на меті формування єдиної громадянської спільноти – політичної нації шляхом утвердження національної ідеї, спільної загальноукраїнської ідентичності, розвитку етнокультурної самобутності всіх компонентів українського суспільства. Це є важливим ще і тому, що, проголошуючи курс на вступ до Європейського Союзу, Україна бере на себе зобов’язання приведення всіх форм національного буття у відповідність з європейськими критеріями, у тому числі Копенгагенськими.

В останні роки спостерігався певний інтерес науковців до регіональних проблем етнополітики. Віддаючи належне теоретичному осмисленню вітчизняними вченими цих проблем, зазначимо, що результатом докладених зусиль не стало розроблення чіткої етностратегії або концепції, яка б мала практичне застосування у процесі державного управління міжетнічними відносинами, у тому числі на регіональному рівні. Є досить вдалі спроби аналізу проблем певного регіону, але комплексних, системних праць безпосередньо з цієї проблематики ще не створено. Тому проблему в цілому жодною мірою не можна вважати вичерпаною з наукового погляду.

Таким чином, актуальною видається потреба в науковому аналізі проблем етнорегіонального розвитку поліетнічного українського соціуму у контексті оптимізації механізмів державного управління етнонаціональними процесами, що пояснюється, зокрема, відсутністю наукових досліджень, в яких би питання взаємозв’язку елементів системи “держава – регіони” розглядалися б комплексно. Це і зумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у межах комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР № 0101002898) на кафедрі управління суспільним розвитком за темою: “Моделі, підходи, методи управління суспільним розвитком” (ДР № 0106U004366).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні та науковому обґрунтуванні основних шляхів удосконалення механізмів реалізації державної політики щодо національних меншин України на загальнодержавному і регіональному рівнях як засобу оптимізації державного регулювання етносуспільних процесів у країні.

Відповідно до мети дослідження поставлені такі завдання:–

здійснити аналіз ефективності існуючих механізмів реалізації державної етнонаціональної політики на загальнодержавному і регіональному рівнях;–

визначити потенціал державної етнополітики України та його основні структурні компоненти;–

з’ясувати крізь призму регіонального виміру сучасний стан використання потенціалу державної етнополітики в інтересах національних меншин України з урахуванням специфіки розселення етнічних груп на території держави, рівня збереження ними етнокультурної самобутності та виокремити проблемні питання, пов’язані із задоволенням державою їхніх соціокультурних потреб та запитів;–

визначити на основі дослідження етнічної мозаїки, наслідків змін в етнічному середовищі (динаміки чисельності та поселенської структури національних меншин, змін в етномовній ситуації, спрямованості міграційних потоків тощо) такого багатонаціонального регіону України, як Херсонська область, основні шляхи вдосконалення механізмів управління етнонаціональ-ними процесами на рівні регіональних органів державної влади; –

удосконалити методику проведення моніторингу щодо визначення стану та основних тенденцій розвитку етнонаціональних процесів у регіонах;–

виявити механізми поглиблення взаємодії громадських організацій національних меншин з державними інституціями України;–

обґрунтувати необхідність удосконалення нормативно–правових, організаційно–управлінських, освітньо–культурних механізмів державної полі-тики щодо національних меншин України як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні.

Об’єкт дослідження – державна етнонаціональна політика.

Предмет дослідження – механізми реалізації державної етнонаціональної політики щодо національних меншин України у її загальнодержавному та регіональному вимірах.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що державна етнонаціональна політика щодо національних меншин України за умови наукового обґрунтування основних механізмів її оптимізації на засадах поєднання інтересів регіонів із загальнонаціональними інтересами Української держави є не тільки дієвим засобом пом’якшення суперечностей суспільного розвитку держави, а й запорукою гармонізації етнополітичної ситуації в Україні.

Методи дослідження. Дослідження базується на використанні загальнонаукових методів, зокрема системного підходу та кількісно–якісного аналізу, які дають змогу розглянути етнонаціональну сферу суспільства як складноорганізовану конструкцію, важливим структурним елементом якої є національна меншина. Виходячи з проблематики роботи також використовувався порівняльний метод для з’ясування регіональних особливостей функціонування національних меншин. Для розкриття практичних аспектів теми застосовувався аналітичний метод, зокрема для аналізу повноважень органів державної влади й управління, покликаних здійснювати етнонаціональну політику як на місцях, так і в центрі, а також правового статусу національних меншин у чинному законодавстві. При розробці пропозицій стосовно шляхів, засобів та механізмів оптимізації державної етнонаціональної політики щодо національних меншин використовувалися методи моделювання та прогнозування. У роботі також поєднані науково–теоретичний та емпіричний методи пізнання. Здійснюючи теоретичні узагальнення, автор доповнювала їх даними емпіричних досліджень, отриманими шляхом соціологічного опитування, вивчення та аналізу документів, статистичних даних.

Обрана методологія дала можливість здійснити комплексний аналіз поставлених завдань, зробити теоретичні узагальнення та запропонувати практичні рекомендації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в межах предметного поля науки “державне управління” вперше комплексно аналізується політика України щодо національних меншин у взаємозв’язку елементів системи “держава – регіони”. За результатами дослідження здійснено обґрунтування пріоритетних напрямів удосконалення механізмів державної етнонаціональної політики щодо національних меншин як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні.

На основі отриманих результатів

уперше:

– виокремлено і з’ясовано сутність поняття “потенціал державної етнополітики України”, визначено його структурні компоненти та можливості їх розвитку, доведено, що основним індикатором розкриття позитивних можливостей здійснення етнонаціональної політики в Україні є саме її потенціал;–

введено до наукового обігу новітні фактичні матеріали за темою дисертації; простежено й узагальнено зміни та основні тенденції еволюції національного складу населення Херсонщини (динаміка чисельності, розселення, рівень урбанізації, ідентифікаційні чинники тощо) на основі порівняння та аналізу даних кількох переписів населення регіону протягом півтора сторіччя; досліджено діяльність регіональних органів державної виконавчої влади Херсонської області щодо збереження та розвитку національної самобутності етнічних спільнот, які проживають на її території; систематизовано дані щодо стану та перспектив розвитку сучасних етнонаціональних процесів на Херсонщині; –

запропоновано власну версію проведення моніторингу щодо визначення стану та основних тенденцій розвитку етнонаціональних процесів у регіонах на основі впровадження механізму зустрічного експертного опитування серед різнополюсних респондентів: з одного боку, працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, з другого – керівників громадських організацій національних меншин з метою визначення рівня впливу державних органів виконавчої влади на перебіг етносуспільних процесів у регіонах;

удосконалено:–

підходи до класифікації механізмів державного та регіонального управління етнонаціональними процесами (інституційно–організаційних, економічних, нормативно–правових, суспільно–політичних) з точки зору їх відповідності потребам і запитам сучасного етнокультурного розвитку національних меншин та запропоновано конкретні шляхи вирішення цих проблем;–

теоретичне бачення механізмів оптимізації функціонування державних та регіональних засобів масової інформації, які висвітлюють питання національних меншин як впливового чинника розвитку етнополітичних процесів у державі;

набули подальшого розвитку:–

концептуальні засади регіональної політики, зокрема в контексті співвідношення прав та обов’язків центру і регіонів, розширення повноважень регіонів у соціально–економічній і культурно–освітній сферах, упровадження регіональних стратегій етнокультурного розвитку;–

механізми поглиблення взаємодії між державними інституціями і громадськими організаціями національних меншин України, що розглядаються як система заходів держави, спрямованих на стимулювання процесів розвитку інститутів громадянського суспільства.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що узагальнення, висновки та запропоновані рекомендації можуть бути основою для подальшої роботи над проблемою, а також використані державними законодавчими і виконавчими органами влади при розробці інституційних та нормативно–правових регуляторів відносин між державою та національними меншинами. В дослідженні сформульовано низку пропозицій, спрямованих на вдосконалення засобів і механізмів реалізації державної етнополітики щодо національних меншин України в її загальнодержавному та регіональному аспектах.

Теоретичні й практичні рекомендації дисертаційного дослідження впроваджені в роботу управління з питань внутрішньої політики Херсонської обласної державної адміністрації та використовуються в роботі облдержадміністрації щодо підвищення ефективності співпраці громадських організацій національних меншин з місцевими органами державної влади Херсонщини (довідка від 14 серпня 2006 р., № 58–525–913/9 – 06/3).

Результати дисертаційного дослідження використані Інститутом проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України в процесі підготовки “Енциклопедії державного управління України” та наукового видання “Управління суспільним розвитком: Словник–довідник” / За заг. ред. А.М.Михненка, В.Д.Бакуменка; Уклад.: В.Д.Бакуменко, С.О.Борисевич, О.А.Бутрін, В.М.Князєв, С.О.Кравченко, Т.М.Курінна та ін. – К.: Вид–во НАДУ, 2006. – 248 с. (довідка від 2 лютого 2007 р., № 8/2).

Практична реалізація зроблених висновків та рекомендацій може бути корисною також у діяльності Державного комітету національностей та міграції України і обласних державних адміністрацій, при проведенні науково–дослідницької роботи, читанні спецкурсів, підготовці навчальних посібників тощо, оскільки вони розширюють знання про національні меншини та їх участь у суспільному житті держави. Цей матеріал може бути також цікавим й корисним для громадських організацій національних меншин та їх лідерів, громадських діячів і представників влади.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійною науковою працею автора. Висновки та рекомендації, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, одержані автором особисто. У дисертаційному дослідженні не використовувались матеріали, що підготовлені у співавторстві та надруковані в окремих статтях.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та практичні висновки дисертації обговорювались на засіданні кафедри управління суспільним розвитком Національної академії державного управління при Президентові України та апробовані автором на науково–практичних конференціях за міжнародною участю “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення” (Київ, 2005) та “Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні” (Київ, 2006), заслухані на міжкафедральному навчально–методичному семінарі Національної академії державного управління при Президентові України 21 березня 2007 р. Висновки та практичні пропозиції дослідження апробовані здобувачем на семінарах Національної академії державного управління при Президентові України. Результати апробації були схвалені, а тексти наукових доповідей, оприлюднених на конференціях, рекомендовані до опублікування.

Публікації. Наукові результати дисертаційної роботи висвітлені у восьми публікаціях, з них 5 – у фахових наукових журналах та збірниках наукових праць, 2 – у збірниках матеріалів науково–практичних конференцій, 1 – у словнику–довіднику.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 237 сторінок, з них 181 сторінки основного тексту. Робота містить 20 додатків. Список використаних джерел включає 314 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі сформульовано наукову проблему, обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначено мету й основні завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи, висвітлено наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх упровадження й апробацію та перелік публікацій за темою дисертаційної роботи.

У першому розділі – “Загальнонаціональні пріоритети та регіональні особливості державної етнонаціональної політики України ”– розкрито зміст та сутність державної етнополітики як предметної сфери науки “державне управління”, визначено основні функції етнополітики в поліетнічному суспільстві та механізми її реалізації на загальнодержавному та регіональному рівнях, розкрито сутність потенціалу державної етнополітики України та виокремленні його основні структурні компоненти. Проаналізовано та систематизовано роботи вітчизняних і закордонних учених, в яких досліджуються основні підходи щодо термінологічного визначення основних базових наукових категорій проблематики міжнаціональних відносин та державної етнополітики України.

З’ясовано, що аналізу сутності міжнаціональних відносин, розробці теоретико–методологічних засад етнополітики та з’ясуванню закономірностей етносуспільного розвитку присвячені наукові праці багатьох вітчизняних вчених. Констатуючи безсумнівний внесок авторів зазначених праць у дослідження етнонаціональних проблем розвитку сучасної Української держави, дисертант дійшла висновку, що систематизованого дослідження стану, розвитку державної етнополітики щодо її регіональних аспектів поки що не проводилось. З огляду на це у дисертації робиться спроба певною мірою компенсувати нестачу саме комплексних наукових розробок у цьому напрямі. Зазначено, що робота не вичерпує всього потенціалу теми, що досліджувалася, тому є необхідність і в подальшому опрацюванні інших дискусійних аспектів проблеми регіонального розвитку національних меншин в Україні.

У дослідженні здійснено порівняльний аналіз методологічних засад різних концептуальних підходів щодо тлумачення змісту базових наукових категорій проблематики міжнаціональних відносин та державної етнополітики, в результаті чого зроблено висновок, що, незважаючи на досить значні зусилля вітчизняних дослідників етнонаціональних процесів щодо побудови понятійно–категоріального апарату сфери етнополітики, досі не з’ясованими та не узгодженими у вітчизняній науці та практиці залишаються багато термінологічних питань. Тому вимогою часу є розробка та вдосконалення такого науково–категорійного апарату, який би відповідав сучасному етапу розвитку українського суспільства.

Розкрито сутність поняття “потенціал державної етнополітики України” як ресурсу можливостей, сил та засобів системи управління міжнаціональними відносинами, що можуть бути мобілізовані та задіяні для реалізації певних завдань і досягнення тієї чи іншої мети державної етнонаціональної політики, визначено основні його структурні компоненти (нормативно–правова база, державні інституції, органи місцевого самоврядування та громадські організації національних меншин, кадри, фінансові ресурси, інформаційна політика, контроль за виконанням рішень), дана змістова характеристика складових потенціалу етнополітики та виявлено можливості їх подальшого розвитку.

Зазначено, що на формуванні етнонаціональної політики України великою мірою позначаються її регіональні особливості. Історичні, географічні та етнографічні відмінності найрельєфніше виявляються в геополітичних, етнокультурних та світоглядних орієнтаціях громадян України. Регіоналізація політичних симпатій прослідковувалась вже під час виборчої кампанії 2004 р., коли вперше за роки незалежності відмінності між регіонами суттєво загострилися, розмежування чітко пройшло по лінії “Схід–Захід”, актуалізуючи тему регіонального сепаратизму У результаті дослідження установлено, що дезінтеграційні тенденції стали наслідком відсутності виваженої, системної державної регіональної політики як надійного інструменту забезпечення єдності та консолідації України. Доведено, що в країні назріла потреба у вжитті таких заходів:

1) розробці та втіленні конкретних етностратегічних програм розвитку на державному та регіональному рівнях;

2) розширенні повноважень регіонів у соціально–економічній та культурно–освітній сферах;

3) виробленні моделі самоврядування в етнографічних регіонах;

4) вирівнюванні економічних та ресурсних можливостей регіонів, подоланні розриву в соціально–культурному рівні розвитку етнічних спільнот.

Зазначено, що втілення в життя цих заходів стало б важливим чинником гармонізації етносуспільної ситуації в Україні.

У другому розділі –“Сучасний стан використання потенціалу державної етнополітики в інтересах національних меншин України” – досліджено динаміку процесів, які відбулися в етнонаціональній структурі українського суспільства у міжпереписний період 1989–2001 рр., здійснено аналіз змін, які відбулись в етнічному складі населення держави, ареалах розселення, поселенській структурі етнічних спільнот, які проживають на території України. Цей аналіз суттєво доповнено регіональним вектором спрямування дослідження в контексті змін, які відбулися в процесах національної ідентифікації.

Зокрема, на підставі аналізу динаміки кількісних змін у складі неукраїнського населення за період між Всесоюзним переписом 1989 р. та Всеукраїнським переписом 2001 р. установлено, що в цілому показник чисельності основних етнічних груп виявляє тенденцію до сталості. Простежено тенденцію щодо поступового скорочення чисельності українців у державі в найближчі роки в поєднанні з низьким рівнем відтворення населення. Вперше за останні 40 років зафіксовано тенденцію до збільшення відносної кількості осіб, які визнають українську мову рідною, що свідчить про підвищення в країні ролі української мови як державної та мови міжнаціонального спілкування. Хоча зменшення кількості російськомовного населення в державі є досить значним, прослідковується також тенденція до російськомовного напряму асиміляції більшості малих національних спільнот. За результатами проведеного аналізу зроблено загальний висновок про те, що, незважаючи на певні тенденції, які мали місце в деяких характеристиках кількісних та якісних показників етнічних компонентів українського суспільства, разючих змін в етнонаціональній структурі Української держави в останньому десятиріччі не відбулося.

Окрему увагу в розділі приділено аналізу особливостей врахування національно–етнічного чинника як на рівні міжнародно–правового регулювання, так і в чинному конституційно–правовому законодавстві України. Вивчено та проаналізовано міжнародні і вітчизняні інструменти захисту національних меншин. Зазначено, що за відносно короткий термін розвитку України як незалежної держави було налагоджено досить ефективні законодавчі механізми узгодження інтересів етнічних спільнот. Доведено, що сучасні тенденції етнічного розвитку ставлять нові вимоги щодо оновлення законодавчого поля у цій складній соціально–політичній сфері, наголошено на тому, що в державі назріла необхідність внесення змін до чинного законодавства, яке має адекватно реагувати на проблеми, які виникають в етнонаціональній сфері, та регулювати всі процеси, які відбуваються в цій галузі суспільних відносин.

У дослідженні здійснено критичний аналіз реалізації практичних заходів, яких вживає держава щодо забезпечення умов для розвитку національних меншин України. В країні створюються професійні театри і мистецькі колективи національних меншин, національно–культурні центри, розвивається мережа національних шкіл, провадиться підготовка у ВНЗ викладачів з національних мов, організуються різноманітні культурно–мистецькі заходи, транслюються на телебаченні та радіо передачі мовами національних меншин, виходять друковані ЗМІ мовами етносів, які ставлять завдання культурної консолідації певного етносу. Підвищується громадська активність національних меншин.

Разом з тим у процесі дослідження виявлено проблеми, які постали перед державою у сфері практичної реалізації заходів щодо створення умов для розвитку національних меншин України.

Установлено, що в Україні реальна взаємодія та плідний діалог між державними інституціями та громадськими організаціями національних меншин ускладнені через відсутність реальних механізмів реалізації задекларованих державою прав національних меншин на законодавчому рівні; обмеженість фінансових ресурсів інституцій як загальнонаціонального, так і регіонального рівнів; сприйняття громадськими організаціями етнічних спільнот України держави як донора, а не як інвестора, що гальмує процеси розвитку відповідальних інститутів громадянського суспільства.

Виокремлено проблему розпорошеності коштів, які виділяються державою для підтримки та розвитку національних меншин між різними міністерствами та комітетами, що призводить до відсутності єдиної збалансованої політики щодо фінансування заходів на підтримку етносів України.

Звернено увагу на певне коло невирішених питань в освітній галузі, що накопичились в Автономній Республіці Крим.

Виявлено тенденцію щодо створення на рівні владних структур мережі навчальних закладів з національними мовами навчання відповідно до етнічної структури населення, хоча етнічна і мовна структури населення подекуди не збігаються.

Визначено, що сучасний стан задоволення освітянських потреб етнічних спільнот чинною системою навчальних закладів, де викладання ведеться лише двома десятками національних мов, не може повною мірою відповідати їх освітнім запитам, оскільки в Україні проживають 133 етноси. Доведено доцільність вжиття заходів щодо ліквідації дисбалансу між етнокультурними потребами населення в галузі освіти і реальними освітніми послугами, які надаються на практиці навчальними закладами, та внесена пропозиція щодо створення на рівні регіонів такої освітньої системи, яка б враховувала специфіку етнічної та мовної структур, соціальні норми, традиції, регіональні соціокультурні особливості територій.

Досліджено діяльність державних інституцій у сфері інформаційного й медіа–забезпечення потреб національних спільнот та обласних телерадіокомпаній, які здійснюють мовлення для національних меншин і випускають телепередачі мовами етносів. Установлено, що, незважаючи на те, що в Україні як поліетнічній державі практично відсутні моноетнічні регіони, більше ніж у 30% областей телерадіомовлення ведеться тільки українською мовою. Це є певним порушенням прав на отримання інформації національних меншин мовами етносів. Виокремлено певне коло проблемних питань у сфері друкованих ЗМІ національних меншин України.

Наголошується на тому, що досить велика частка етнічних груп України зовсім не має своїх друкованих органів, що може бути пов’язано як з недостатньою організаційною структурованістю цих етнічних спільнот, так і з неналежною увагою держави до цього сегменту етнонаціональної політики. У цілому доведено, що увага органів державної влади має бути зосереджена не стільки на роботі щодо збільшення кількості телерадіопрограм та видань мовами національних меншин, скільки на виробленні механізмів забезпечення їх участі у формуванні загального інформаційного простору країни.

У третьому розділі – ”Основні напрями оптимізації механізмів здійснення державної етнополітики щодо національних меншин України (на прикладі Херсонської області)” – наголошується на тому, що стрімкий розвиток етнонаціональних процесів та зростаюча активність представників етнічних спільнот вимагають удосконалення механізмів реалізації державної етнополітики щодо національних меншин, особливо в тих регіонах, де сукупно проживають представники різних етносів. Таким регіоном, де традиційно століттями проживають поруч понад ста націй і народностей, є Херсонська область. Вибір Херсонщини як регіону дослідження зумовлений його багатонаціональністю (в ньому проживають представники понад ста націй), різнобарвністю етнічної мозаїки, компактністю проживання різних етносів у ряді районів, різною ментальністю населення, наявністю проблем, пов’язаних з депортованими народами. Вивчення історико–етнічних, соціальних, політичних та демографічних процесів у розрізі Херсонської області з населенням майже 1,2 млн. осіб є кореляційно достовірним для всього південно–східного регіону України та пропорційно відображає основні тенденції його етнонаціонального розвитку, що надає вивченню цього питання особливої ваги.

На підставі аналізу процесів, які відбулись в етнонаціональній структурі населення Херсонщини в міжпереписний період 1989–2001 рр., порівняльних показників таблиць та діаграм автором зроблено такі висновки:

1) виявлені тенденції щодо збільшення представників титульного етносу та зменшення загальної кількості національних меншин кардинально не змінюють загальну демографічну картину області, показники якої перебувають на рівні загальнодержавних;

2) співвідношення між міським та сільським населенням за цей період в цілому залишилось практично незмінним;

3) в етномовній ситуації, яка має місце в області, стали помітними тенденції щодо підвищення статусу української мови й поширення її у повсякденному житті та звуження бази російської мови .

У розділі досліджується діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування області щодо забезпечення міжнаціональної злагоди та прав національних меншин. Звернено увагу на те, що останнім часом у середовищі національних меншин Херсонщини посилились процеси самоорганізації, утворення національно–культурних товариств, активізувалась їх участь у суспільно–політичних процесах. Так, на 1 січня 2006 р. в Херсонській області зареєстровано 21 громадська організація національних меншин, з яких 10 мають статус обласних, 2 – районних, 9 – міських. Зазначені об’єднання співпрацюють з органами державної влади та місцевого самоврядування, займають виважену конструктивну позицію, сприяють інтеграційним процесам та підтриманню міжнаціонального миру й злагоди в регіоні.

Установлено, що важливим критерієм для етнічної спільноти відносно доцільності своєї участі в національній інтеграції є міра її впливу на прийняття етнополітичних рішень, тобто участь у владі. На підставі аналізу даних виборчих кампаній 2002–2006 рр. зроблено висновок щодо наявності стійкої тенденції до зменшення етнічного представництва як у виборчих, так і у виконавчих органах державної влади регіону, що зумовлює необхідність введення системи квотного представництва національних меншин у регіональних органах державної влади та місцевого самоврядування з метою збалансування інтересів всіх етнокомпонентів регіону задля досягнення сприятливого міжетнічного клімату.

У дослідженні акцентується увага на тому, що низовий регіональний аспект національних відносин є найбільш важливим чинником етнокультурного розвитку, оскільки він є тим фундаментом, на якому базується вся надбудова етнополітичних відносин. Тому розуміння процесів, які відбуваються на цьому рівні національних відносин, є ключем до пошуку нових напрямів удосконалення етнонаціональної регіональної політики. Основою вивчення цих процесів, здійснення аналізу та отримання достовірних, кореляційних для всього суспільства висновків є система збирання інформації. Як один із варіантів вирішення питання отримання інформації автором було використано формат анкетування. Проведено зустрічне анкетування в межах традиційної системи аналізу, що дало змогу надати питанням вагомості за рахунок полярності поглядів: з одного боку – працівників органів місцевої влади, з другого – керівників громадських організацій національних меншин Херсонщини. Запитання анкети були побудовані з урахуванням повноти охоплення всіх сфер діяльності етнічних спільнот області, з акцентуванням уваги на пропозиціях респондентів щодо шляхів вирішення проблем, які виникають у цій сфері. Порівняння відповідей на запитання анкети цих двох груп респондентів дало змогу знайти схожість та виявити деякі розбіжності, які існують в поглядах щодо проблематики та шляхів вирішення питань національно–культурного будівництва регіону.

Таким чином, автором вперше на практиці була апробована власна версія проведення моніторингу щодо визначення стану та основних тенденцій розвитку етнонаціональних процесів у регіонах на основі впровадження механізму зустрічного експертного опитування серед різнополюсних респондентів: з одного боку, працівників органів державної влади й органів місцевого самоврядування, з другого – керівників громадських організацій національних меншин. Це дало змогу краще проаналізувати питання діяльності національних меншин, ступінь їх участі у суспільному житті області та з’ясувати глибину розуміння проблем національних меншин працівниками місцевих органів виконавчої влади.

Разом з тим, незважаючи на позитивні тенденції, в дослідженні виокремлено основні проблеми, які є характерними не тільки для Херсонщини, а й для всіх регіонів України.

Наголошено на необхідності продовження роботи щодо нормативного забезпечення державної регіональної політики, яка потребує відповідного правового, інституційного забезпечення та переходу від політики селективної підтримки регіонів до політики їх розвитку з урахуванням національного фактора.

Доведено доцільність відновлення роботи структурних підрозділів обласних державних адміністрацій, відповідальних за реалізацію державної етнонаціональної політики на регіональному рівні, ліквідація яких призвела до некоордованості етнонаціональних процесів на місцях.

Звернено увагу на відсутність єдиної міграційної політики в державі, наслідком чого стали нерегульованість процесів розселення представників національних меншин по території регіонів та ускладння прогнозування ситуації стосовно вирішення проблем, пов’язаних з їх адаптацією в українському суспільстві. Це актуалізує питання створення координаційного центру міграційної політики в державі та міграційних служб на базі відповідних структурних підрозділів облдержадміністрацій, на які були б покладені функції врегулювання процесів розселення та облаштування представників національних меншин у регіонах.

У дослідженні проаналізовано ступінь участі Херсонщини у міжнародному співробітництві з питань збереження та розвитку етно-національної самобутності національних меншин, що є однією з важливих передумов реалізації державної етнонаціональної політики на регіональному рівні. Визначено, що в рамках міжнародної співпраці Херсонська область підтримує сталі та встановлює нові взаємовигідні контакти з багатьма країнами світу, активізує роботу в напрямі налагодження міжрегіонального співробітництва з країнами, які є етнічними батьківщинами національних меншин області. Зроблено висновок, що більш активно і гармонійно розвиваються економічні зв’язки з тими країнами, представники яких компактно проживають у регіонах України та мають досить потужну та структуровану громадську організацію, яка може бути досить вагомим важелем впливу та провідником інтересів України в державах – етнічних батьківщинах цих національних спільнот. Виокремлено напрями діяльності у сфері міжнародних етнонаціональних відносин, регіональний вимір яких практично залишився поза увагою органів державної влади, та внесено відповідні пропозиції щодо покращення ситуації у цьому секторі етнонаціональної політики. Зазначено, що найбільш важливим фактором поглиблення взаємодії Української держави та її регіонів з країнами – етнічними батьківщинами національних меншин є потреба у стимулюванні розвитку ділових зв’язків та налагодженні індивідуальних контактів в економічній сфері щодо створення спільних підприємств та залучення інвестицій для реалізації економічних проектів як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі вирішено важливе науково–практичне завдання, спрямоване на визначення та наукове обґрунтування основних шляхів удосконалення механізмів реалізації державної політики щодо національних меншин України на загальнодержавному і регіональному рівнях. Отримані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізовані мета і завдання дослідження дають змогу зробити такі висновки й запропонувати рекомендації.

1. Установлено, що, незважаючи на зростання інтересу вітчизняних науковців в останні роки до вивчення регіональних проблем етнополітики, результатом докладених зусиль не стало розроблення цілісної етностратегії або концепції, яка б мала практичне застосування у процесі державного управління міжетнічними відносинами як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. Це гальмує визначення та реалізацію пріоритетних напрямів впливу держави на етнополітичну ситуацію в регіонах. Відсутні і наукові дослідження, в яких питання взаємозв’язку загальнодержавного й регіонального етнонаціонального розвитку розглядалися б комплексно, у контексті оптимізації механізмів державного управління етнонаціональними процесами як на рівні держави, так і на рівні регіонів.

2. Розкрито сутність поняття “потенціал державної етнополітики України” як ресурсу можливостей, сил та засобів, які можуть бути мобілізовані та задіяні для реалізації певних завдань і досягнення тієї чи іншої мети державної етнонаціональної політики, визначено основні структурні компоненти потенціалу державної етнополітики України. Доведено, що каталізатором розкриття позитивних можливостей здійснення етнонаціональної політики в Україні є її потенціал. Ураховуючи, що потенціал державної етнонаціональної політики в цілому складається із сукупності потенціалів її окремих регіональних ланок, зроблено висновок щодо необхідності відслідковування та врахування особливостей цього процесу також конкретно для кожного регіону.

3. Виявлено сучасні тенденції етнічного розвитку та міжнаціональних процесів, які відбуваються як у державі в цілому, так і в її регіонах (Херсонщини зокрема) на основі дослідження особливостей розселення етнічних груп, вивчення основних чинників, що стимулюють процеси зростання громадянської активності національних меншин, визначення рівня задоволення державою їх етнокультурних потреб та рівня регулюючого впливу органів державного управління на розвиток міжетнічних відносин. Проведений аналіз дав підстави зробити висновок щодо необхідності удосконалення існуючих механізмів реалізації державної етнополітики щодо національних меншин у контексті внесення змін до чинного законодавства у сфері міжетнічних відносин та розробки і прийняття нових нормативних актів, які б регулювали всю проблематику національного буття як на рівні держави, так і у регіональному вимірі. Сучасний розвиток міжетнічних відносин у державі вимагає законодавчого розроблення концепції правового статусу кожного етнокомпонента українського суспільства – титульної нації, національних меншин, корінних народів; передбачення в законодавстві України чіткої правової процедури національного самовизначення громадян, законодавчого визначення статусу національно–культурних товариств, вироблення адекватних правових механізмів фінансування цих організацій. Акцентується також увага на існуванні дисбалансу між етнокультурними потребами населення в галузі освіти і реальними освітніми послугами, які надаються на практиці навчальними закладами, та вноситься пропозиція щодо створення на рівні регіонів такої освітньої системи, яка б враховувала специфіку етнічної та мовної структур, регіональні соціокультурні особливості територій.

4. Доведено, що в Україні назріла потреба у відновленні роботи центрального органу виконавчої влади у статусі міністерства, уповноваженого здійснювати етнонаціональну політику в державі та його регіональних підрозділів у структурі обласних державних адміністрацій, підвищення їх владно–управлінського статусу. Налагодження чіткої координації діяльності органів виконавчої влади у питаннях етнополітичного розвитку мало б велике значення у формуванні та вдосконаленні механізму управління етнонаціональними процесами як на державному, так і на регіональному рівнях.

Вважається також за доцільне проведення своєрідної “етнополітичної” експертизи управлінського потенціалу держави, здійснення добору та розстановки професійних кадрів по всій владній вертикалі; забезпечення підготовки нових професійних кадрів через запровадження навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, які працюють у сфері національних відносин, правовим засадам, механізмам та методам державної етнополітики і етнополітичного менеджменту.

5. Установлено, що в Україні на сьогодні реальна взаємодія між державними інституціями та громадськими організаціями національних меншин утруднена через відсутність реальних механізмів реалізації задекларованих державою прав національних меншин на законодавчому рівні, обмеженість фінансових ресурсів інституцій як загальнонаціонального, так і регіонального рівнів, що знижує ефективність їх діяльності у етнонаціональній сфері. Для покращення співпраці громадських організацій етнічних спільнот та владних інституцій України, покликаних реалізовувати державну етнонаціональну політику як на місцях, так і на загальнодержавному рівні автором пропонується розробити кілька пілотних проектів, які б започатковували процеси етнокультурного розвитку, кооперації та суспільної самоорганізації спочатку на регіональному рівні з тим, щоб після опрацювання та аналізу отриманих результатів стала б можливою їх реалізація у загальнодержавному контексті. Поряд з цим видається доцільним налагодження податкових механізмів (системи податкових пільг), які стимулювали б розвиток економічної ініціативи та комерційної діяльності організацій національних спільнот з метою забезпечення їх фінансової самостійності.

6. Доведено, що загалом діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування в питаннях регулювання етнонаціональних процесів на місцях має ситуативний характер. З метою покращення ситуації має бути побудована така система взаємовідносин та розподілу повноважень між центром і регіонами, яка б відкривала можливість для саморозвитку кожного регіону та найбільш повного використання потенціалу національностей, які проживають на його території. За державою має зберегтися координуюча, нормативна та контролююча функції, в той час як пріоритет розв’язання локальних проблем, зокрема етнонаціональних, необхідно передати на регіональний та місцевий рівні. Це, перш за все:–

сприяння створенню механізмів етнічної самоорганізації населення та запровадження системи локального самоврядування в місцях компактного проживання національних меншин;–

введення квотного представництва національних меншин у регіональних органах державної влади та місцевого самовряджування.

7. Визначено, що для України залишається однією з головних проблем розробка основних засад та впровадження ефективних механізмів здійснення регіональної політики, конкретних етностратегічних програм на регіональному та державному рівнях. Обґрунтована необхідність