ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г
ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г. С. СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
ПАСТУШЕНКО Людмила Андріївна
УДК 1(477-25) 18/19
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКА СПАДЩИНА
ПЕТРА КУДРЯВЦЕВА
Спеціальність 09.00.05 – історія філософії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ - 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Національному університеті „Києво-Могилянська академія” МОН України, на кафедрі філософії та релігієзнавства.
Науковий керівник:
доктор філософських наук, професор
ТКАЧУК Марина Леонідівна,
Національний університет „Києво-Могилянська академія”,
професор кафедри філософії та релігієзнавства.
Офіційні опоненти:
доктор філософських наук, професор
БИЧКО Ігор Валентинович,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
професор кафедри історії філософії;
кандидат філософських наук
ВАЛЯВКО Ірина Вікторівна,
Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України,
науковий співробітник.
Провідна установа –
Національний педагогічний університет
імені Михайла Драгоманова МОН України,
кафедра філософії, м. Київ.
Захист відбудеться 23 березня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (01001, Київ -1, вул. Трьохсвятительська, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).
Автореферат розісланий „ 19 ” лютого 2007 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філософських наук Л. А. Ситніченко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Одним із важливих завдань сучасного історико-філософського українознавства є вивчення історії київської духовно-академічної філософії ХІХ – початку ХХ ст. Звернення до філософської спадщини речників Київської духовної академії зумовлене необхідністю відтворення цілісної картини розвитку філософської думки на українських теренах, з’ясування місця, значення та особливостей становлення вітчизняної традиції професійного філософування. Виокремлення та осмислення науково значущих здобутків київської духовно-академічної філософії потребує, передусім, систематичного та цілісного фахового аналізу творчості окремих її представників, а надто тих, чия спадщина ще й досі не була предметом спеціального дослідження.
До кола мислителів, котрі заслуговують на повернення із забуття, належить і останній професор філософії у дореволюційній Київській духовній академії Петро Павлович Кудрявцев (1868 – 1940), чий доробок у царині історії філософії, релігійної філософії, літературознавства до сьогодні не знайшов належної оцінки.
Актуальність звернення до провідної у творчості П. Кудрявцева історико-філософської проблематики зумовлена необхідністю осмислення сучасною українською історико-філософською наукою досвіду, набутого вітчизняними істориками філософії ХІХ – поч. ХХ ст. як у галузі методології історико-філософського пізнання, так і в царині конкретних історико-філософських досліджень.
Стан наукової розробки проблеми. За останнє десятиліття відбулися суттєві зрушення у вивченні філософської спадщини Київської духовної академії (1819 – 1920), що увиразнюються у висвітленні специфіки духовно-академічної філософії, дослідженні спадщини окремих її представників, спробах узагальнити і систематизувати надбані знання з метою відтворення цілісної картини її становлення та розвитку. Тим не менш, в історії київської духовно-академічної традиції залишається чимало „білих плям”, пов’язаних, передусім, із відсутністю спеціального історико-філософського аналізу творчого доробку низки відомих духовно-академічних мислителів. До тих філософів, чия спадщина ще досі залишається „terra incognita”, належить Петро Кудрявцев, одна із помітних і впливових постатей не лише в духовно-академічному середовищі, а й в освітянських, наукових, релігійно-філософських та церковних колах Києва та Росії першої третини ХХ ст. У свій час наукова та громадська діяльність мислителя здобула високу оцінку
В. Зеньковського, В. Вернадського, В. Ерна, М. Василенка, В. Свенцицького, В. Екземплярського, В. Рибинського, Д. Богдашевського, О. Глаголєва та інших відомих фахівців. Однак, на противагу шанобливому ставленню сучасників, у радянській філософській історіографії поодинокі оцінки поглядів київського мислителя набули заідеологізованого характеру, а його ідеї зазнали перекручень і таврувань.
Останнє десятиліття позначено зростанням дослідницького інтересу до постаті
П. Кудрявцева. Так, у працях М. Ткачук представлено цілу низку важливих відомостей про життєвий і творчий шлях П. Кудрявцева, визначено його вагому роль у релігійно-філософському відродженні в Києві на початку ХХ ст. та у становленні вітчизняної історико-філософської науки. Окремі аспекти філософського доробку київського мислителя висвітлені у розвідках Н. Мозгової. Постаті П. Кудрявцева приділено значну увагу в публікаціях Н. Філіпченко, присвячених історії Київського Релігійно-філософського товариства. Епізодичні відомості про життя та діяльність мислителя знаходимо у працях сучасних істориків (Б. Андрусишин, Л. Березівська, К. Крайній,
В. Ульяновський, С. Філімонов, Е. Циганкова, А. Чередниченко, Д. Шльонський, О. Шльонська, С. Шурляков та ін.), і літературознавців (М. Петровський, М. Чудакова). Однак потрібно констатувати той факт, що відсутність цілісного уявлення про життєвий шлях та творчу спадщини
П. Кудрявцева, недостатня увага дослідників до аналізу його праць призводять до появи у сучасній фаховій літературі як неточностей і помилок, так і суперечливих характеристик поглядів мислителя. Певна однобічність наукового інтересу до постаті П. Кудрявцева оприявнюється в увазі дослідників не стільки до його творчого доробку, скільки до фактів його біографії.
Водночас попередні результати досліджень творчості П. Кудрявцева, як представника київської духовно-академічної філософії, увиразнюють превалювання у творчості мислителя історико-філософської проблематики, що зумовлює необхідність звернення до аналізу саме цієї складової його спадщини та з’ясування міри значущості творчого доробку П. Кудрявцева у розвиткові вітчизняної історико-філософської науки.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з планами науково-дослідної роботи кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету „Києво-Могилянська академія”, зокрема з програмою „Історія української філософії: європейський контекст” і науковою темою „Філософська і богословська спадщина Київської духовної академії” (державний реєстраційний номер 0104U000853).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є цілісний аналіз історико-філософської спадщини П. Кудрявцева.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв’язання у дисертації таких завдань:–
відтворити віхи життя та творчості П. Кудрявцева, розкрити його роль у розвиткові київської духовно-академічної традиції та релігійно-філософських процесах початку ХХ ст.;–
визначити основні напрями творчої діяльності мислителя та місце у ній історико-філософських студій;–
здійснити аналіз теоретичних і методологічних засад історико-філософської концепції
П. Кудрявцева;–
з’ясувати проблематику конкретних історико-філософських студій П. Кудрявцева, виокремити їх науково значущі результати;–
окреслити роль П. Кудрявцева у становленні вітчизняної історико-філософської традиції.
Об’єктом дослідження є творчість одного з визначних представників київської духовно-академічної філософії початку ХХ ст. Петра Кудрявцева.
Предмет дослідження становить історико-філософська складова спадщини мислителя.
Методи дослідження. У дисертації реалізовано культурологічний підхід до вивчення історії філософії, що передбачає реконструкцію філософських та історико-філософських ідей мислителя через призму його особистісного світогляду, у якому відображено нормативно-ціннісну систему його доби. Керівними методологічними принципами дослідження є історизм, діалогічність і толерантність. Текстологічний аналіз у дисертації здійснюється через застосування герменевтичних і компаративних методик.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що на підставі вперше здійсненого цілісного й систематичного аналізу творчості П. Кудрявцева реконструйовано й усебічно осмислено досвід його історико-філософських студій, увиразнено вагомий внесок мислителя у розвиток історико-філософської науки на українських теренах.
Здобутий науковий результат конкретизується у таких положеннях:–
на підставі аналізу наукової, педагогічної, громадської діяльності П. Кудрявцева та вивчення його праць виокремлено три головних складових творчості мислителя: історико-філософські студії, релігійно-філософська публіцистика і літературознавчі розвідки; доведено пріоритетність історико-філософських досліджень як напряму наукової діяльності мислителя;–
з’ясовано, що становлення П. Кудрявцева як історика філософії відбувалось у процесі глибокого осмислення як здобутків західноєвропейської історико-філософської науки
(Г. В. Ф. Гегель, В. Віндельбанд, В. Дільтей, К. Фішер, та ін.), так і досвіду київських істориків філософії ХІХ ст. (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Ліницький та ін.);–
виявлено, що історико-філософська діяльність П. Кудрявцева ґрунтується на розумінні філософії як світоглядної науки та ствердженні єдності логічної, особистісної й культурно-історичної детермінант її розвитку, сфокусованих у творчій філософській індивідуальності;–
встановлено, що культурологічний підхід до вивчення історії філософії, реалізований у розвідках П. Кудрявцева, зумовив особливу увагу мислителя до проблеми взаємодії філософії, в її історичному розвиткові, з іншими формами духовної діяльності людини, зокрема, мистецтвом, літературою, релігією;–
доведено, що історико-філософські студії київського мислителя ґрунтуються на застосуванні історико-генетичного методу, завданням якого є реконструкція філософських вчень через розкриття взаємодії особистісного та культурно-історичного факторів їх формування, та історико-критичного методу, котрий дозволяє простежити логіку розгортання філософських ідей у широкій історичній перспективі;–
реконструйовано цілісну й оригінальну історико-філософську концепцію П. Кудрявцева, що розглядає розвиток філософії через призму вирішення основного, на думку мислителя, філософського питання – питання екзистенційного вибору людини між абсолютними та відносними цінностями, а отже, через призму боротьби між філософським абсолютизмом і філософським релятивізмом;–
визначено, що предмет конкретних історико-філософських студій П. Кудрявцева становлять філософія емпіріокритицизму, історія російської філософії, філософська спадщина Київської Академії;–
спростовано поширене в історико-філософській літературі хибне уявлення про
П. Кудрявцева як послідовника емпіріокритицизму; доведено, що історико-критичний аналіз мислителем засадничих принципів філософії емпіріокритицизму у площині ціннісної проблематики зумовлений прагненням П. Кудрявцева привернути увагу сучасників до руйнівних і небезпечних наслідків крайнього релятивізму для подальшого розвитку філософії;–
з’ясовано, що в стрижневе місце у розвідках П. Кудрявцева з історії російської філософії займає аналіз творчості Володимира Соловйова через призму єдності його філософського вчення та особистісного поетичного і містичного досвіду, а також оприявнення ролі мислителя як фундатора софіологічної традиції в російській релігійній філософії ХІХ – поч. ХХ ст.;–
встановлено, що внесок П. Кудрявцева у дослідження київської духовно-академічної філософії полягає як у з’ясуванні її специфіки, зумовленою спробою поєднання досвіду православного умоспоглядання із надбаннями німецького ідеалізму, так і у виокремленні суттєвих рис філософської творчості Петра Авсенєва, Петра Ліницького, Ореста Новицького, Маркеліна Олесницького, Дмитра Поспєхова.
Практичне значення одержаних результатів полягає у відтворенні цілісного образу
П. Кудрявцева як мислителя, а отже, поглибленні уявлень про вітчизняну академічну традицію філософування. Виокремлені науково значущі результати історико-філософських студій
П. Кудрявцева збагачують теоретико-методологічний арсенал сучасної української історико-філософської науки. Залучений до наукового обігу значний масив архівних документів, рукописних і друкованих першоджерел суттєво примножує джерельну базу дослідження філософської думки в Україні поч. ХХ ст. Матеріали дисертації можуть бути використані у подальших дослідженнях з історії вітчизняної філософії та знайти застосування в практиці викладання відповідних нормативних і спеціальних курсів.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях та теоретичних семінарах кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету „Києво-Могилянська академія” (2003 – 2006). Основні положення та результати дисертаційного дослідження оприлюднювались у доповідях здобувача на Х-ій та ХІ-ій Щорічних наукових конференціях „Україна – людина, суспільство, природа” (НаУКМА, 2004 – 2005; теми доповідей: „Історико-філософська концепція П. Кудрявцева” і „П. Кудрявцев: віхи життя та творчості”).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у семи публікаціях загальним обсягом 4 друкованих аркуша.
Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження, логікою розкриття теми. Основний зміст дисертації викладено у вступі, трьох розділах (восьми підрозділах) та висновках. Обсяг основного змісту становить 177 сторінок. Список використаних джерел (401 одиниця) вміщено на 37 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його мету і завдання, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі „Петро Кудрявцев: вчений, мислитель, педагог” з’ясовано стан наукової розробки теми, визначено теоретичне і методологічне підґрунтя та джерельну базу дослідження, відтворено віхи духовної біографії мислителя в контексті розвитку вітчизняної культури кінця ХІХ – поч. ХХ ст., виокремлено основні напрями його наукової спадщини.
У першому підрозділі „Творчість Петра Кудрявцева як предмет наукового аналізу” автор доводить, що відсутність спеціальних досліджень творчої спадщини П. Кудрявцева, представленої цілою низкою праць історико-філософського, богословського, релігійно-публіцистичного та літературознавчого змісту, є однією із суттєвих прогалин у вивченні київської духовно-академічної філософії ХІХ – поч. ХХ ст. Як з’ясовано у дисертації, певні кроки, здійснені у публікаціях сучасних дослідників щодо вивчення творчості П. Кудрявцева, не вдовольняють назрілий історико-філософський інтерес до неї. Існує нагальна потреба у здійсненні цілісного аналізу спадщини мислителя, що має увиразнити його місце та роль у розвиткові духовно-академічної філософії. Водночас превалювання у творчості П. Кудрявцева історико-філософської проблематики, що відображає одну із провідних тенденцій київської академічної філософії, змушує пильніше поглянути саме на історико-філософські студії мислителя. Дисертант наголошує, що аналіз історико-філософської спадщини П. Кудрявцева є необхідною складовою цілісної реконструкції процесу становлення історико-філософської науки на українських теренах.
Визначаючи методологічні засади дисертаційного дослідження, автор обґрунтовує ефективність для розкриття теми культурологічного підходу до історико-філософського дослідження, а саме, відтворення філософських та історико-філософських ідей П. Кудрявцева через призму його особистісного світогляду, в якому своєрідно віддзеркалено духовно-теоретичні запити та культурно-історичні реалії його доби. У вивченні життя та творчої спадщини
П. Кудрявцева автор прагне дотриматися принципів історизму, діалогічності та толерантності, виходячи з осмислення філософії в контексті культури як сфери людського спілкування і взаємодії, поєднуючи пізнавальну активність із ставленням до чужої індивідуальності як до самоцінності.
Висвітлюючи джерельну базу дисертаційного дослідження, автор визначає об’єктом свого аналізу як друковані праці та рукописи мислителя, так і архівні джерела, що висвітлюють фахову діяльність П. Кудрявцева в Київській духовній академії та інших навчальних закладах – зокрема, тексти і програми лекційних курсів, протоколи засідань академічної Ради, звіти викладачів і професорських стипендіатів, рецензії викладачів на курсові та кандидатські твори студентів, доповідні записки, класні журнали, укази Св. Синоду тощо. Реконструюючи картину наукової та просвітницької діяльності П. Кудрявцева, дисертант опрацьовує документи, що висвітлюють його участь у роботі київських наукових і культурних товариств, а також його співробітництво із Всеукраїнською академією наук (ВУАН) за радянських часів. З метою з’ясування ролі мислителя у релігійно-філософському та освітянському житті в Києві на поч. ХХ ст. автор звертається до листування П. Кудрявцева з відомими українськими та російськими науковцями, педагогами, філософами, а також до спогадів про мислителя, збережених у київських архівах.
Відтворюючи останні роки життя філософа, автор вперше залучає до аналізу матеріали слідчої справи П. Кудрявцева, знайдені у Центральному державному архіві громадських об’єднань України.
Задля з’ясування місця і ролі П. Кудрявцева у становленні і розвитку київської духовно-академічної філософії автором було опрацьовано праці попередників, наставників і колег
П. Кудрявцева, філософів та богословів Київської духовної академії – П. Юркевича,
П. Ліницького, В. Екземплярського, В. Рибинського, М. Олесницького та ін. З метою відтворення ідейного контексту, у якому формувався філософський світогляд П. Кудрявцева, та осмислення значення доробку мислителя у загальному розвитку філософії та історії філософії на східнослов’янських теренах дисертант звертався до творів російських філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема В. Соловйова, Л. Толстого, П. Флоренського, М. Федорова, В. Розанова, Л. Толстого, С. Франка, М. Бердяєва, С. Булгакова, Д. Мережковського, В. Свенцицького,
М. Гершензона, а також до низки класичних праць з історії російської філософії, зокрема,
В. Зеньковського, О. Лосєва, М. Лосського та ін.
До кола дисертаційних джерел широко залучена дореволюційна філософська і богословська періодика. Предметом пильної уваги дисертанта стали публікації колег П. Кудрявцева по Київському Релігійно-філософському товариству (В. Екземплярського, В. Зеньковського та ін), надруковані у журналах „Христианская мысль”, „Церковно-общественная мысль” та ін.
З-поміж джерел, на які спиралося дослідження, варто виокремити твори західноєвропейських філософів та істориків філософії, що перебували у науковому обізі на зламі ХІХ – початку ХХ століть і вплинули на формування історико-філософських поглядів П. Кудрявцева - зокрема, праці І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля, В. Віндельбанда, К. Фішера, В. Дільтея та ін. Предметом спеціальної уваги дисертанта стали також праці вітчизняних істориків філософії ХІХ – поч. ХХ ст. –
О. Новицького, С. Гогоцького, П. Ліницького, О. Гілярова та ін.
Значну роль у роботі над дисертацією відіграло вивчення сучасної фахової літератури з історії української філософії та культури (праці І. Бичко, А. Бичко, І. Валявко, В. Горського,
С. Кримського, М. Лука, В. Огородника, І. Огородника, М. Поповича, Ю. Федіва та ін.), з історії київської академічної філософії (праці В. Грищенко, С. Кузьміної, Н. Мозгової, В. Нападистої,
М. Ткачук, А. Тихолаза та ін.), з історії російської філософії (дослідження Е. Голлербаха,
В. Кейдана, М. Колерова, М. Плотнікова, С. Хоружого та ін.). Дисертант спирається також на праці українських (І. Бичко, В. Горський, М. Ткачук та ін.), російських (Б. Ємельянов, К. Любутін та ін.) та зарубіжних авторів (В. Віндельбанд, Г. Г. Гадамер, В. Дільтей, П. Рікер, Р. Рорті,
К. Фішер та ін.) з теорії та методології історико-філософського пізнання. Дисертантом вивчені як дореволюційні, так і сучасні фахові періодичні та довідкові видання.
У другому підрозділі „Петро Кудрявцев: віхи життя” простежено процес становлення світогляду мислителя, з’ясовано основні етапи його наукової, педагогічної, громадської, церковної діяльності, його роль у релігійно-філософських процесах поч. ХХ ст. Особливу увагу приділено студентству та майже двадцятирічній викладацькій діяльності П. Кудрявцева на кафедрі історії філософії Київської духовної академії. Дисертантом відзначено характерну рису професійної діяльності П. Кудрявцева – нерозривну цілісність педагогічного служіння та наукової творчості, вміння органічно поєднати справу викладання із власними науковими пошуками та духовними запитами. Автор обстоює думку про те, що П. Кудрявцева можна віднести до нового типу духовно-академічної професури, який вирізняє прагнення заохотити студентів до дослідження сучасної філософської думки, пошук шляхів оптимізації викладання філософських дисциплін у духовних закладах, виховання у студентської аудиторії власних думок і переконань. У дисертації також відтворено педагогічну діяльність П. Кудрявцева в інших освітніх закладах Києва, пов’язану з викладанням історії філософії, теорії та історії зарубіжної й російської літератур.
Як показано у дисертації, усвідомлення П. Кудрявцевим необхідності докорінних реформ у житті тогочасної Росії сприяло його активній участі у громадсько-політичному, релігійно-філософському, освітянському та церковному житті. Автор розкриває вагому роль П. Кудрявцева як одного з очільників прогресивного кола київської духовно-академічної професури та ідеолога реформування духовної школи, а також увиразнює культурне значення його діяльності у низці київських наукових та просвітницьких товариств. Акцентуючи величезну заслугу мислителя як одного з фундаторів і найактивніших діячів київського Релігійно-філософського товариства та його друкованого органу – журналу „Христианская мысль”, дисертант вперше висвітлює активну участь П. Кудрявцева у церковному відродженні на українських теренах, його плідну діяльність на чолі Вченого Комітету при Міністерстві сповідань в уряді гетьмана П. Скоропадського.
Відтворюючи віхи духовної біографії П. Кудрявцева у пожовтневий період, автор з’ясовує основні напрямки наукової діяльності мислителя у Всеукраїнській Академії Наук, а також увиразнює його активну участь у релігійному житті Києва 20-х – 30-х рр. Зібрані автором архівні документи проливають світло на найменш відомий, останній період життя мислителя, у тому числі, на обставини його безпідставного арешту та ув’язнення за звинуваченням в антирадянській діяльності.
У третьому підрозділі „Основні напрями творчості Петра Кудрявцева” окреслено коло тем і проблем, як цікавили мислителя впродовж його життя. На підставі аналізу праць П. Кудрявцева автор виокремлює три основні напрями його творчої діяльності, відбиті у релігійно-філософській публіцистиці, літературознавчих розвідках та історико-філософських студіях.
У дисертації з’ясовано, що у релігійно-філософській публіцистиці найяскравіше виражено характерну рису творчості П. Кудрявцева – зверненість до актуальних проблем суспільно-політичного, культурного, релігійного, освітянського життя Росії на зламі ХІХ – ХХ століть. Серед гострих тем, порушених київським мислителем, автор виокремлює такі: необхідність суспільно-політичного, культурного та церковного відродження Росії на принципі свободи особистості; значущість ролі інтелігенції у цьому процесі; небезпечний характер поширення у суспільстві революційних настроїв та позитивістично-матеріалістичного світогляду, пов’язаного, на думку мислителя, із девальвацією загальнолюдських християнських цінностей та ідеалів; з’ясування специфіки християнського підходу до наукової, культурної, суспільно-політичної діяльності; витлумачення у світлі християнських цінностей проблеми шлюбу, сім’ї, виховання та освіти; визначення місця філософії у духовно-академічному curriculum’і.
Окреслюючи проблемне поле літературознавчих розвідок П. Кудрявцева, автор торкається питання теоретичної демаркації літератури, як одного із різновидів мистецтва, через з’ясування її специфіки щодо науки та філософії. На підставі аналізу конкретних літературознавчих студій
П. Кудрявцева, автор акцентує увагу на значущості його постаті, як історика російської літератури. Намагаючись з’ясувати ідейні мотиви творчості видатних російських поетів і письменників та відтворити головні риси їхнього художнього світобачення, розглядаючи російську літературу в широкому культурному контексті, П. Кудрявцев, як показано у дисертації, простежує глибокий зв’язок між російською художньою літературою та російською філософією. Автором з’ясовано, що у літературознавчих студіях П. Кудрявцева вагоме місце посідає питання впливу та поширення у західноєвропейській та російській новочасній літературі католицької світоглядної парадигми, аналіз якого дозволяє мислителеві показати складність та неоднозначність перебігу культурного життя як Західної Європи, так і Росії. У дисертації показано, що предметом стійкої уваги П. Кудрявцева була й історія української літератури. У контексті українознавчих зацікавлень мислителя автор аналізує його праці, присвячені літературним пам’яткам давньоруського періоду та творчості І. Франка.
Аналізуючи наукову і викладацьку діяльність П. Кудрявцева, автор з’ясовує пріоритетне місце у ній історико-філософських студій та їх визначальну роль у формуванні світоглядних засад творчості мислителя.
Виходячи з того, що історико-філософська спадщина П. Кудрявцева містить доволі значущий і плідний досвід осмислення теоретико-методологічних проблем історико-філософського пізнання, автор присвячує його аналізу другий розділ дисертації „Теоретичні та методологічні проблеми історико-філософського пізнання у творчості Петра Кудрявцева”, зміст якого викладено у двох підрозділах.
У першому підрозділі „Петро Кудрявцев про принципи і методи історико-філософського дослідження” висвітлено розуміння мислителем фундаментальних засад історико-філософського пізнання.
Автором з’ясовано, що П. Кудрявцев визначає предмет та значення історії філософії, виходячи із розуміння філософії як світоглядної науки. З одного боку, мислитель розглядає філософію як універсальну форму наукового знання, з іншого боку, акцентує на світоглядному значенні філософії, як науки, що випрацьовує загальні принципи формування цілісного світогляду.
У дисертації з’ясовано вагому роль творчого осмислення історико-філософської концепції Гегеля у формуванні теоретико-методологічних настанов П. Кудрявцева як історика філософії, головними з яких стали принцип історизму, ствердження органічної цілісності історико-філософського процесу, розуміння першочерговим завданням історико-філософської науки пізнання закономірностей розвитку філософської думки. Разом із тим, автор розкриває специфіку підходу П. Кудрявцева до осмислення історико-філософського процесу, що полягає у формуванні найбільш адекватного розуміння історії філософії шляхом порівняльного аналізу двох полярних напрямів у трактуванні історико-філософський процесу – раціоналістичного (гегелівського) та емпіричного (позитивістського, еволюціоністського), в результаті якого з’ясовується однобічність і недостатня обґрунтованість обох цих напрямів. У дисертації показано, що П. Кудрявцев, продовжуючи традиції київської академічної школи ХІХ ст., критикує гегелівську концепцію за абсолютизацію логічного і нівелювання особистісного та культурно-історичного факторів історії філософії, апріорне схематичне конструювання історичного розвитку філософії та розгляд історії філософії як однолінійного процесу. Водночас П. Кудрявцев не сприймає й позитивістського підходу до історії філософії за критеріями природничо-наукового знання, зовнішнього досвіду та психічних факторів, а отже, оцінювання феноменів історії філософії у термінах актуальності-застарілості, істинності-хибності. Отже, не поділяючи ані раціоналістичного, ані емпіричного поглядів на розвиток історії філософії, Петро Кудрявцев пропонує та обґрунтовує своє, помірковане бачення закономірностей розвитку філософської думки, спроможне уникнути похибок і однобічностей означених поглядів. Так, усвідомлюючи значущість логічної детермінації історико-філософського процесу, київський мислитель наголошує на неправомірності її абсолютизації. Як показано у дисертації, акцентування П. Кудрявцевим світоглядного характеру філософії, у якій увиразнюється певне світорозуміння і життєрозуміння її творців, спонукає мислителя до концептуального осмислення ролі та значення особистісного і культурно-історичного факторів розвитку філософії, що здійснюється у руслі післягегелівської історико-філософської традиції, представленої К. Фішером, В. Віндельбандом, В. Дільтеєм. Акцентуючи значущість культурно-історичної й особистісної детермінант розвитку філософії, вплив яких унеможливлює чітку прямолінійність історико-філософського процесу, П. Кудрявцев спростовує гегелівський принцип деперсоніфікації історії філософії та обґрунтовує необхідність включення у поле історико-філософського дослідження того підґрунтя, що живить філософування в його історії – людського світу.
Кожна філософська побудова, у розумінні П. Кудрявцева, внутрішньо живиться із надр індивідуального світовідчуття філософа, а отже, уповноважує до певної аналогії між світовідчуттям філософа і його світорозумінням, вираженим у філософському вченні. Прагнучи адекватного розкриття особистісного виміру філософії, в якому увиразнено всю складність і неповторність індивідуального світогляду філософа, П. Кудрявцев наголошує на важливості залучення до царини історико-філософського аналізу не лише філософських пам’яток, а й щоденників, листів, мистецьких та художніх творів, з метою увиразнення цілісності та безпосередності душевного життя філософа. Водночас, як з’ясовано автором, обстоюючи погляд на історію філософії як складову цілісного „організму” людської культури, П. Кудрявцев приділяє значну увагу проблемі взаємодії філософії з іншими формами духовної культури – зокрема, релігією та мистецтвом. Простежуючи певний паралелізм у розвиткові філософської та релігійної думки, П. Кудрявцев розглядає питання взаємин віри та знання одним із стрижневих в історії філософії та богослов’я.
Автором з’ясовано, що методологічний аспект історико-філософського пізнання посідає в роздумах П. Кудрявцева вагоме місце. У царині історико-філософського пізнання П. Кудрявцев віддає перевагу, передусім, історико-генетичному методу, суть якого полягає не лише в реконструкції філософського вчення як певного історичного факту, й у поясненні його через взаємодію особистісного та культурно-історичного факторів. Історико-генетичний метод, на думку П. Кудрявцева, доповнюється історико-критичним методом, який використовується для з’ясування логічної послідовності ідей філософа в широкій історичній перспективі.
У дисертації відзначено, що осмислення та обґрунтування П. Кудрявцевим теоретичних і методологічних питань історико-філософського пізнання видається переконливим свідченням глибокого усвідомлення мислителем значущості історії філософії як спеціальної дисципліни, яка має власні предметне поле, завдання та методологію.
Як показано у дисертації, переконання П. Кудрявцева у тому, що будь-яке філософське вчення ґрунтується на певному життєрозумінні, виборі певної шкали цінностей, стало поштовхом для застосування ним ціннісного підходу до вивчення історії філософії, що увиразнюється в осмисленні історії філософії як історії вирішення основного, на думку мислителя, філософського питання – питання про абсолютно-цінне. Автор доводить, що розгляд П. Кудрявцевим історико-філософського процесу у площині ціннісної проблематики вилився у цілісну історико-філософську концепцію, сутність якої постає предметом аналізу другого підрозділу „Історико-філософська концепція Петра Кудрявцева”.
Як показано у дисертації, історико-філософська концепція П. Кудрявцева ґрунтується на переконанні у тому, що стрижнем історико-філософського процесу є протистояння між абсолютистським і релятивістським напрямами у філософії, кардинальна розбіжність між якими зумовлена вирішенням основного питання людського існування – питання екзистенційного вибору між абсолютними та відносними цінностями. Перший напрям характеризується мислителем як абсолютистський у тому сенсі, що стверджує абсолютно-цінне, натомість протилежний йому релятивістський напрям визнає лише умовні цінності, котрі є значущими лише для „емпіричного я” і, в їх граничному виразі, неминуче призводять до нігілізму. Виходячи з такої диференціації,
П. Кудрявцев осмислює багатоманітність і водночас цілісність історико-філософського процесу крізь призму безперервної боротьби між абсолютизмом і релятивізмом, розглядаючи моменти найбільшого загострення цієї боротьби як зламні та визначальні в історії філософської думки. Реконструюючи історико-філософську концепцію П. Кудрявцева, автор з’ясовує, що мислитель виокремлює три зламні доби в історії філософії – сократичну епоху, яка позначена протистоянням між софістичною (релятивістською) та сократичною (абсолютистською) ідейними позиціями; кантівську епоху, специфіка якої визначається боротьбою Канта із скептично-релятивістичними настановами чистого емпіризму Д. Юма; новітню філософію кінця ХІХ – початку ХХ ст., зміст якої відбиває протистояння між метафізичною (абсолютистською) та агностичною й антиметафізичною (релятивістськими) тенденціями у філософії.
Відзначаючи, що теоретичні та методологічні настанови П. Кудрявцева формувалися й реалізовувалися у процесі конкретних історико-філософських студій, дисертант аналізує основні напрями історико-філософських досліджень мислителя і виокремлює найвагоміші їх результати у третьому розділі „Досвід конкретних історико-філософських студій у спадщині Петра Кудрявцева”, який вміщує три підрозділи.
У першому підрозділі „Історико-філософський аналіз емпіріокритицизму у працях
П. Кудрявцева” автор з’ясовує причини звернення П. Кудрявцева до аналізу філософії емпіріокритицизму та фокусує увагу на специфіці інтерпретації мислителем засадничих принципів цього філософського напряму.
Звертаючись до ідейного контексту російської філософії поч. ХХ ст., у якому формувалися філософські настанови київського мислителя, автор робить висновок, що звернення П. Кудрявцева до філософії емпіріокритицизму зумовлено його прагненням нагадати сучасникові про значущість абсолютних цінностей, застерегти від захоплення релятивістськими та нігілістичними ідеями, гранично увиразненими у філософії емпіріокритицизму. Як показує дисертант, у своїх історико-філософських студіях мислитель намагається висвітлити ставлення філософії емпіріокритицизму до сфери абсолютних цінностей шляхом історико-критичного аналізу філософії емпіріокритицизму, що має за мету виявлення її історичних коренів та з’ясування її місця у загальному русі західноєвропейської філософської думки. Розгляд емпіріокритицизму в історичній площині дозволяє П. Кудрявцеву класифікувати цю філософію як „чистий емпіризм”, напрямок у філософії, що вирізняється найбільшою послідовністю у проведенні принципу „чистого досвіду”. На підставі ґрунтовного аналізу теоретичних засад філософії емпіріокритицизму П. Кудрявцев доводить, що послідовне дотримання принципу „чистого досвіду” у філософії неминуче призводить до релятивістських наслідків, зокрема, до заперечення метафізики.
Другий підрозділ „Проблеми історії російської філософії в інтерпретації П. Кудрявцева” присвячений аналізу тлумачення мислителем стрижневих проблем та панівних тенденцій у розвитку історії російської філософії. Автор доводить, що П. Кудрявцев застосовує свою історико-філософську концепцію, згідно з якою історико-філософський процес розглядається у ціннісній площині, і до історії російської філософії, розглядаючи розвиток російської філософії ХІХ – поч. ХХ ст. через призму протистояння ідеалізму (абсолютистського напряму) і реалізму (релятивістського напряму).
Предметом спеціальної уваги П. Кудрявцева постає аналіз головних творчих інтуїцій найпотужнішого представника російського ідеалізму (абсолютизму) Володимира Соловйова, а отже, виокремлення софіологічної проблематики як одної з провідних у російській філософії кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Дисертант відзначає специфіку інтерпретації київським мислителем соловйовскої спадщини, що увиразнюється у намаганні проникнути у світовідчуття та світопереживання В. Соловйова, показати нерозривну єдність його поетичного та містичного досвіду із філософською творчістю. На основі аналізу тлумачення П. Кудрявцевим творчості В. Соловйова, дисертант робить висновок, що київський мислитель був одним із перших істориків філософії, хто побачив специфіку російської філософії срібного віку у її екзистенціальності, а у вченнях її речників – оприявнення їх екзистенційного досвіду. Автор з’ясовує, що розробка
П. Кудрявцевим проблеми співвідношення світовідчуття і світорозуміння надала йому можливість сформулювати власний концептуальний підхід до осмислення проблеми співвідношення поезії та філософії у творчості В. Соловйова. Як показано в дисертації, київський мислитель акцентує увагу на необхідності, задля відтворення цілісного світогляду В. Соловйова, звернення до його поезії, яка слугувала глибинним джерелом його метафізики і своїм змістовним наповненням значно перевищувала останню. Як відзначено у дисертації, П. Кудрявцев одним із перших з-поміж дослідників акцентує увагу на духовній спорідненості із минулими поколіннями як одному із стрижневих мотивів багатоманітної творчості В. Соловйова та потужному стимулі для розбудови його релігійної метафізики.
Керуючись соловйовськими настановами, П. Кудрявцев переконує своїх сучасників у тому, що необхідною умовою продукування певним народом культурних цінностей є відчуття живого зв’язку з духовними надбаннями минулого. Зокрема, з болем спостерігаючи за знеціненням наукового знання, київський мислитель намагається нагадати тогочасному суспільству духовні заповіти, залишені „батьком російської науки” Михайлом Ломоносовим. У дисертації показано, що звернення П. Кудрявцева до постаті М. Ломоносова, інтерпретація його життя та творчості як „апології наукового знання” зумовлено тим самим прагненням протистояти релятивістським тенденціям у розвитку філософії та науки, спрямованих на заперечення самоцінності наукового пошуку та служіння істині.
Як з’ясовано у третьому підрозділі дисертації „Філософська спадщина Київської Академії в інтерпретації Петра Кудрявцева”, його по праву можна вважати одним із перших істориків київської духовно-академічної філософії.
Автор доводить, що спадщина київських духовно-академічних мислителів і, у зв’язку з цим, освітянські та наукові традиції Київської Академії, закладені ще за могилянських часів, становлять один із постійних предметів історико-філософських студій П. Кудрявцева. Змальовуючи умови, в яких розгорталася наукова і педагогічна діяльність П. Кудрявцева, дисертант простежує чинники, які стимулювали його інтерес до вивчення київської духовно-академічної філософії, зокрема, до спадщини таких її представників, як Петро Авсенєв, Дмитро Поспєхов, Маркелін Олесницький, Орест Новицький, Петро Ліницький, об’єднаних, з одного боку, виразною орієнтацією на західні (передусім німецькі) зразки філософування, а з іншого боку – прагненням до їх переосмислення на ґрунті православної традиції.
Здійснений у дисертації аналіз історико-філософської спадщини Петра Кудрявцева уповноважує автора до таких висновків:
Стрижневе місце у творчості П. Кудрявцева належить історико-філософським студіям, що, з одного боку, зумовлено специфікою викладацької діяльності мислителя, а з іншого, відображає одну із характерних тенденцій київської академічної філософії ХІХ – поч. ХХ ст.
Як історик філософії, П. Кудрявцев вирізняється особливим інтересом до теоретико-методологічних проблем історико-філософського пізнання й прагненням до концептуального осмислення цілісності та багатоманітності історико-філософського процесу. Дотримуючись принципу історизму, П. Кудрявцев творчо переосмислює теоретичні засади гегелівської історико-філософської концепції, піддаючи критиці її логіцизм, апріоризм та схематизм, деперсоніфіковане та однолінійне бачення розвитку філософії. Водночас він не сприймає крайнощів позитивістського підходу до історії філософії, зорієнтованого на застосування критеріїв та методів природничих наук. Намагаючись усунути прорахунки і врахувати конструктивні моменти раціоналістичного та емпіричного підходів до аналізу історико-філософського процесу, П. Кудрявцев схиляється до більш поміркованого та адекватного бачення розвитку філософії через призму єдності його логічної, особистісної та культурно-історичної детермінант.
Акцентуючи увагу на світоглядному характері філософії, в якій увиразнюється певне світорозуміння та життєрозуміння її творців, П. Кудрявцев доводить значущість особистісного та культурно-історичного факторів історико-філософського процесу, а також показує їх необхідну взаємозумовленість. Розглядаючи історію філософії як складову цілісної культури людства,
П. Кудрявцев приділяє значну увагу проблемі взаємозв’язку філософії з іншими формами духовної діяльності, зокрема, з релігією та мистецтвом;
Найвагомішим результатом історико-філософських студій П. Кудрявцева є розробка, на підставі осмислення історії філософії у площині ціннісної проблематики, цілісної історико-філософської концепції, що розглядає історичний шлях філософії крізь призму протистояння між абсолютистським та релятивістським напрямами. Періоди найбільшого загострення протистояння між протилежними напрямами, виявлені в концепції П. Кудрявцева як переломові моменти в історії філософії, визначають, на думку мислителя, хід історико-філософського процесу.
Відстоюючи абсолютні цінності, П. Кудрявцев піддає гострій критиці релятивістські та нігілістичні тенденції у філософії. На основі ґрунтовного історико-філософського аналізу філософії емпіріокритицизму П. Кудрявцев доводить, що послідовне проведення принципу чистого досвіду у філософії неминуче призводить до релятивістських наслідків.
Вагоме місце в історико-філософському доробку П. Кудрявцева посідає осмислення розвитку російської філософії через призму протистояння між абсолютизмом і релятивізмом, визначення місця софійної проблематики у російській релігійно-філософській думці на зламі ХІХ – ХХ ст. Найбільш значущим результатом студій П. Кудрявцева з історії російської філософії є доведення глибинного зв’язку та нерозривної єдності двох сфер творчої діяльності В. Соловйова – поетичної та філософської.
В історико-філософських розвідках П. Кудрявцева здійснено першу спробу відтворення філософських портретів низки представників київської духовно-академічної філософії, з’ясування культурно-історичних чинників їх тяжіння до західної (передусім німецької) традиції філософування й прагнення органічно поєднати останню з досвідом православного умоспоглядання.
Здійснений у дисертації цілісний і систематичний аналіз історико-філософської спадщини П. Кудрявцева засвідчує необхідність подальшого поглибленого вивчення його студій з історії російської та західноєвропейської філософії. Потребують спеціального аналізу також два інших напрями творчості київського мислителя – релігійно-філософська публіцистика та літературознавчі студії. Першочергові зусилля науковців у вивченні багатогранної спадщини
П. Кудрявцева мають бути спрямовані на кваліфіковане упорядкування та перевидання його друкованих творів, що давно вже стали бібліографічними раритетами, а також оприлюднення найбільш значущих рукописів мислителя.
Основні положення і висновки дисертації
викладено у таких публікаціях автора:
1. Пастушенко Л. А. Петро Кудрявцев: абсолютні цінності в історико-філософському вимірі // Наукові записки НаУКМА. – Т. 37. Філософія та релігієзнавство. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2005. – С. 77 – 82 (0,5 д. а.).
2. Пастушенко Л. А. Релігійно-філософська публіцистика Петра Кудрявцева // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В. В. Лях. – Вип. 57. – К.: Український Центр духовної культури, 2006. – С. 113 – 124 (0,5 д. а.).
3. Пастушенко Л. А. Філософська спадщина Київської Академії в інтерпретації Петра Кудрявцева // Наукові записки НаУКМА. – Т. 50. Філософія та релігієзнавство. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 68 – 73 (0,5 д. а.).
4. Пастушенко Л. А. Досвід критики „чистого емпіризму в історико-філософських працях
П. П. Кудрявцева // Наукові записки НаУКМА. – Т. 25. Філософія та релігієзнавство. – К.: Видавничий дім „КМ Академія, 2004. – С. 80 – 83 [виступ на Х-ій Щорічній науковій конференції „Україна – людина, суспільство, природа” (НаУКМА, 2004)] (0,3 д. а.).
5. Пастушенко Л. А. Петро Кудрявцев: віхи життя і творчості // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В. В. Лях.– Вип. – 50. – К.: Український Центр духовної культури,
