Інститут педагогіки АПН УКРАЇНИ

Прищак Микола Дем’янович

УДК 37.013.73 (09) (477)

Генеза поняття духовності в педагогічній думці України

(друга половина ХІХ – 20-ті роки ХХ століття)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Науковий керівник кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник

Березівська Лариса Дмитрівна,

Інститут педагогіки АПН України,

докторант.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

дійсний член АПН України

Зязюн Іван Андрійович,

Інститут педагогічної освіти і освіти

дорослих АПН України, директор;

кандидат педагогічних наук, професор,

Коваленко Євгенія Іванівна,

Ніжинський державний університет

ім. Миколи Гоголя, завідувач

кафедри педагогіки.

Захист відбудеться ------------жовтня 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки

АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52 д.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій частині Інституту

педагогіки АПН України (04053, м. Київ, вул. Артема, 52 д.)

Автореферат розісланий 4 вересня 2007 року.

В. о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради О.І. Пометун

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і ступінь досліджуваності проблеми. Розбудова державності, процеси входження України в європейський та світовий економічний, культурний, комунікативний простори потребують світоглядної визначеності. Однією з найважливіших в орієнтаційних виборах є сфера духовності. На цьому акцентується в положеннях Державної національної програми “Освіта” (Україна XXI століття) (1993), яка базовим методологічним принципом реформування освіти визначає “забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості”1, Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти (1996), Законі України “Про освіту” (1996), Постанові загальних зборів АПН України “Теорія і практика духовно-морального виховання дітей та молоді” (2005), інших нормативних документах.

Дискусія, яка ведеться в суспільстві щодо подальших шляхів розвитку освіти, висвітлює суперечність розуміння сутності духовності, що проблематизує її буттєву і категорійну ідентифікації. Тому концептуальна визначеність поняття дозволить науковцям чіткіше сформулювати цілі та зміст педагогічного процесу.

За радянських часів учені розглядали духовність, в основному, крізь призму свідомості, мислення й інтелекту людини, як вираження її внутрішнього світу (Л.Виготський, Е.Ільєнков, М.Каган, О.Леонтьєв, М.Мамардашвілі, С.Рубінштейн та ін.). Активно розроблявся соціологічний напрямок (Л.Коган, В.Толстих, А.Уледов та ін.). Релігійні та національні аспекти духовності, проблеми виховного ідеалу аналізувалися представниками української діаспори (Г.Ващенко, О.Кульчицький, В.Липинський, І.Мірчук, О.Сірополко, О.Чижевський, В.Янів, С.Ярмусь та ін.).

Дев’яності роки XX ст. характеризуються зростанням інтересу до проблеми, плюралізмом підходів, відмовою від ідеологізації досліджень. Спільним для наукових пошуків є розгляд духовності на основі аналізу понять „духовне життя”, „духовний світ”, їх складників та чинників, хоча саме поняття часто залишалося поза межами філософської, психологічної та педагогічної рефлексій.

Проблеми духовності досліджують українські вчені: І.Бичко, Г.Горак, В.Табачковський (формування людини); І.Бех, А.Кавалєров, С.Кримський, С.Пянзін (духовні цінності); В.Андрущенко, І.Бичко, О.Вишневський, М.Лук (національний та національно-культурні аспекти); О.Вишневський, К.Настояща (релігійний аспект); А.Лекторський (духовність та раціональність) та ін.

Активно розгортається дискурс філософії постмодерну, який базується на відмові від абсолютних істин, на плюралізмі, діалозі ідей, світоглядів, цінностей, методологічних принципів буттєвої та категорійної ідентифікацій духовності. Проблема знайшла своє відображення в працях В.Лук’янець, О.Соболь, І.Степаненко, в соціокультурному контексті вона частково розглядається в розвідках Г.Горак, Н.Караульної, С.Кримського та ін.––––––––––––––––––––––

1 Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття). – К.: Радуга, 1994. – C. 6.

З початком ХХІ ст. духовність стає предметом філософських досліджень. Це, в першу чергу, роботи українських (А.Алексеєнко, Ю.Білодід, В.Громов, Н.Іордакі, C.Кримський, І.Степаненко та ін.) та російських (І.Ільїчова, А.Какурін, В.Мурашов, З.Фоміна та ін.) філософів.

Психологічні аспекти проблеми духовності аналізують І.Бех, М.Боришевський, З.Карпенко, О.Киричук, Н.Кордунова, С.Максименко, В.Москалець, Е.Помиткін, Ж.Юзвак та ін.

На дослідженні чинників духовного розвитку особистості акцентує увагу педагогічна наука, зокрема такі вчені: І.Бех, В.Бондар, М.Євтух, К.Журба, І.Зязюн, В.Кремень, Н.Лавриченко, І.Лебідь, О.Лучанінова, К.Настояща, Н.Ничкало, О.Пометун, Н.Репа, О.Савченко, В.Слюсаренко, М.Сметанський, Т.Тюріна, А.Фасоля, Г.Філіпчук, Г.Шевченко та ін. Однак педагогічні пошуки часто носять емпіричний характер, у них відсутній системний концептуальний підхід, абсолютизуються окремі концепції духовності.

Суттєвим недоліком сучасного стану дослідження проблеми духовності є нерозробленість філософсько-педагогічних концепцій духовності, окремість філософських, психологічних та педагогічних теорій.

Важливе значення для визначення сутності духовності, факторів її формування має розгляд проблеми в історико-педагогічному аспекті. Без розуміння історико-філософських, історико-педагогічних витоків генези поняття “духовність”, без вивчення класичної спадщини минулого не можна сформувати парадигму духовності, адекватну сутності буття народу, життєвому світу та життєтворчості особистості.

Аналіз наукових джерел засвідчує, що в історії педагогіки здебільшого розробляються окремі аспекти питання: педагогічні чинники формування особистості (О.Дубровська, С.Золотухіна, М.Євтух, Т.Ільїна, О.Кірдан, О.Лучко, С.Мазуренко, Н.Мещерякова, О.Михайличенко, Н.Опанасенко, С.Попиченко, Ю.Руденко, Т.Тхоржевська, Т.Філімонова, С.Черніков та ін.); дослідження проблеми розвитку духовності особистості у творчій спадщині вітчизняних педагогів (Н.Антонець, Л.Березівська, Н.Бєлкіна, Г.Головко, М.Головкова, Л.Гонюкова, О.Горчакова, Н.Дічек, Л.Журенко, Л.Климчик, Є.Коваленко, С.Кузьміна, І.Кучинська, Л.Ляхоцька, А.Марушкевич, М.Мельничук, Л.Ніколенко, О.Пеньковець, І.Пінчук, В.Сергеєва, А.Соколова та ін.); вплив на генезу поняття духовності розвитку національної освіти (Л.Дроб’язко, В.Курило, В.Липинський, Л.Медвідь, Л.Потапова, М.Собчинська, Б.Ступарик І.Улюкаєва, М.Ярмаченко та ін.), преси (І.Зайченко та ін.), просвітницьких товариств (Л.Березівська, Н.Побірченко та ін.), зарубіжної педагогіки (О.Коваленко, В.Лук’янова, Т.Петрова та ін.).

Єдиним прикладом системного дослідження генези поняття духовності є розвідки О.Сухомлинської (2005).

Таким чином, актуальність і недостатня розробленість проблеми зумовили вибір теми кандидатської роботи “Генеза поняття духовності в педагогічній думці України (друга половина ХІХ – 20-ті роки XX століття)”.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із середини XIX ст. до кінця 20-х років ХХ ст. і зумовлені логікою розвитку генези поняття духовності у цей історичний період. Нижня межа визначається початком активізації педагогічної думки у напрямку пошуку нових методологічних основ навчання та виховання. Завершується дослідження кінцем 20-х років ХХ ст., коли припиняється вільний розвиток педагогічної, психологічної, філософської науки і домінуючою стає радянська парадигма освіти.

Територіальні межі дослідження охоплюють українські землі, які входили до складу Російської імперії та які увійшли до складу СРСР.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає напряму наукових досліджень Інституту педагогіки АПН України і є складовою проблеми “Розвиток ідеї про національну освіту та виховання в творчій спадщині українських педагогів (Х – ХХ ст.)” (реєстраційний номер № U006264). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту педагогіки (протокол № 5 від 14.06.2001 р.) та узгоджена в Раді з координації наукових досліджень в галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 8 від 30.10.2001 р.).

Об’єкт дослідження – педагогічна думка України другої половини ХІХ – х років ХХ століття.

Предмет дослідження – генеза поняття духовності у різних педагогічних дискурсах (друга половина ХІХ – 20-ті роки ХХ століття).

Мета дослідження полягає в розкритті еволюції теоретичних концептів поняття духовності в процесі розвитку педагогічної думки України зазначеного періоду.

Відповідно до предмета і мети визначено такі завдання дослідження:

1) проаналізувати категорійно-поняттєвий апарат та узагальнити сучасні наукові підходи до питання сутності поняття “духовність” як філософсько-педагогічної проблеми з метою визначення методологічних засад здійснюваного історико-педагогічного дослідження;

2) здійснити історіографічний аналіз вивчення генези поняття духовності у педагогіці другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття;

3) розкрити основні детермінанти процесу трансформації поняття духовності в педагогіці України досліджуваного історичного періоду та його вплив на розвиток освіти;

4) проаналізувати дискурс поняття духовності у вітчизняній педагогічній думці другої половини XIX – 20-х років XX століття;

5) розглянути тенденції використання досвіду генези поняття духовності досліджуваного періоду в процесі трансформації сучасної освіти України.

Методологічною основою дослідження є:

· філософські положення про єдність історичного та логічного;

· загальнонаукові підходи: конструктивно-генетичний, структурно-системний, класифікація, типологізація;

· аксіологічні принципи розгляду об’єктів і проблем, які досліджуються, через цінності і визначення цих цінностей;

· ідеї синергетики, згідно з якими духовність є багатовимірним, багатоаспектним феноменом;

· посткласичні підходи, що полягають в альтернативності, варіативності, плюралізмі, діалозі ідей, теорій, парадигм, у відмові від пошуку абсолютної істини;

· гуманістичні ідеї нової філософії освіти, що розкривають значення людини як неповторної, унікальної й найвищої цінності;

· педагогічні підходи, тобто розгляд явищ генези духовності крізь призму педагогічного процесу, педагогічних чинників духовності.

Теоретичною основою дослідження стали положення: філософії духовності (А.Алексеєнко, В.Барановський, М.Бердяєв, Ю.Білодід, М.Бичко, Л.Буєва, Г.Горак, В.Громов, І.Зязюн, Н.Іордакі, А.Кавалєров, М.Каган, Л.Коган, Н.Караульна, С.Кримський, В.Мурашов, О.Наконечна, В.Нестеренко, С.Пролєєв, С.П’янзін, Л.Солонько, І.Степаненко, В.Толстих, В.Федотова, С.Франк та ін.); психології духовності (І.Бех, І.Болотнікова, С.Виготський, І.Ільїчева, З.Карпенко, О.Киричук, Н.Кордунова, С.Максименко, А.Маслоу, В.Москалець, Е.Помиткін, С.Рубінштейн, В.Франкл, Ж.Юзвак та ін.); педагогіки духовності (І.Бех, О.Вишневський, С.Гессен, І.Зязюн, О.Лучанінова, К.Настояща, О.Сухомлинська, В.Сухомлинський, Т.Тюріна, А.Фасоля, Г.Шевченко та ін.); ідеї духовності національної освіти та виховання в історико-педагогічному контексті (Л.Березівська, А.Веремчук, Н.Дічек, Л.Дубровська, І.Зайченко, С.Золотухіна, Т.Ільїна, Є.Коваленко, О.Лучко, М.Мещерякова, Н.Побірченко, С.Попиченко, О.Сухомлинська, С.Черніков, М.Ярмаченко та ін.).

У процесі дослідження використовувався комплекс методів:

· теоретичний історико-педагогічний і системний аналізи праць відомих вітчизняних педагогів, офіційних документів, публіцистичних джерел, що дав фактологічний матеріал для проведення дослідження;

· парадигмальний – полягає у висвітленні формування та взаємодії парадигм духовності (релігійної, буттєво-особистісної, соціологічної, національної тощо) в конкретних історичних умовах;

· історико-компаративістський – застосовується для порівняння поглядів на проблему духовності різних історичних періодів;

· конструктивно-генетичний – розглядає трансформацію педагогічних знань з проблем духовності у часі;

· аксіологічний – забезпечує розгляд феномену духовності крізь його ціннісну складову;

· герменевтичний – використовується для інтерпретації текстів та осмислення людського духовного досвіду;

· термінологічний аналіз теоретичної бази та категорійно-поняттєвого апарату кількох наук. Це зумовлено потребою застосування окремих філософських і психологічних термінів у педагогічному аспекті, що стало можливим в результаті опрацювання відповідної літератури та спроб автора запропонувати деякі формулювання у власному викладі;

· діалектичне поєднання онтологічного методу, який акцентує увагу на сутнісних, смислових аспектах духовності та феноменологічного як методу дослідження екзистенційних вимірів духовності.

Джерельну базу дослідження становлять праці вітчизняних педагогів досліджуваного періоду: С.Гогоцького, Б.Грінченка, Г.Гринька, М.Демкова, В.Зеньковського, М.Корфа, Я.Мамонтова, А.Макаренка, С.Миропольського, О.Музиченка, І.Огієнка, М.Пирогова, П.Редкіна, С.Русової, Я.Ряппо, І.Сікорського, С.Сірополка, І.Соколянського, К.Ушинського, Я.Чепіги, П.Юркевича та ін.; матеріали періодичної преси другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття (“Журнал для воспитания” (1857 –1859), “Журнал Министерства Народного Просвещения” (1834 – 1917), “Вестник воспитания” (1890 – 1917), ”Дошкольное воспитание” (1911 – 1917), “Світло” (1910 – 1914) та ін.); законодавчі акти та нормативні документи вищих органів влади, матеріали педагогічних з’їздів, рішення та звіти просвітницьких організацій.

При написанні дисертації використано документи Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (фонди: № 10 – Заява Н.А.Дмитрієва; № 10 – Мельников – Разведенков, Я.Чепіга; № 43 – Е.Спекторський; № 43 – Резолюції, прийняті першим з’їздом вищих навчальних закладів України (1918); № 61 – Б.Кістяківський; № – Просвіта; № 217 – Штаєрман. Українське мистецтво за п’ятнадцять років (1917 – 1932); ф. дис. – А.Медведєв та ін.).

Іншу джерельну групу становлять результати історико-педагогічних досліджень українських учених (автореферати, дисертації, монографії, статті): Н.Бєлкіної, Л.Березівської, Н.Гупана, І.Зайченка, С.Золотухіної, Т.Ільїної, Є. Коваленко, С.Кузьміної, І.Кучинської, Н.Побірченко, С.Попиченко, О.Сухомлинської, С.Чернікова, М.Ярмаченка та ін.

У дисертаційній роботі використано праці вітчизняних та зарубіжних філософів, психологів, педагогів, істориків, громадських і культурних діячів минулого і сучасності з проблем духовності (А.Алексєєнко, В.Баранівський, І.Бех, М.Бердяєв, Ю.Білодід, С.Гессен, О.Вишневський, Н.Іордакі, Н.Караульна, С.Кримський, В.Мурашов, О.Наконечна, В.Нестеренко, Е.Помиткін, С.Пролєєв, С.П’янзін, Л.Солонько, І.Степаненко, В.Сухомлинський, Т.Тюріна, В.Федотова, С.Франк, В.Франкл, Г.Шевченко, Ж.Юзвак та ін.); матеріали сучасних періодичних філософських, психологічних, педагогічних видань (“Вопросы философии”, “Освіта і управління”, ”Педагогіка і психологія”, “Початкова школа”, “Рідна школа”, “Філософська і соціологічна думка”, “Школа духовности”, ”Шлях освіти” та ін.); статті довідково-енциклопедичних видань.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що вперше: системно розглянуто генезу поняття духовності у педагогічній думці України другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття, що сприяє цілісному осмисленню проблеми духовності в історії педагогіки, сутності та змісту “українського типу духовності”; проаналізувавши результати історико-педагогічних досліджень щодо сутності духовності, які розглядалися в контексті інших педагогічних проблем, окремих чинників генези поняття (природовідповідність, індивідуальність, виховний ідеал, дошкільне виховання, дитяча гра, виховання духовності особистості вчителя та ін.) та в контексті дослідження педагогічної творчості окремих персоналій (М.Демков, В.Зеньковський, А.Макаренко, Я.Мамонтов, С.Миропольський, І.Огієнко, С.Русова, П.Юркевич та ін.), доведено, що, незважаючи на суттєві зміни в трактуванні сутності поняття у досліджуваний період, духовність визначалася як розвиток, актуалізація смислу людського буття (духу) на основі самовизначення, самотворчості особистості, а її базовими характеристиками були онтологічність, телеологічність, аксіологічність та синтетичність; визначено, що погляди учених на проблему духовності формалізувалися у відповідних парадигмах, а саме: релігійній (С.Миропольський, І.Огієнко, П.Юркевич та ін.), буттєво-особистісній (антропологічній) (Я.Мамонтов, С.Русова, К.Ушинський, Я.Чепіга та ін.), національній (Б.Грінченко, І.Огієнко, С.Русова, Я.Чепіга та ін.) та соціологічній (В.Зеньковський, А.Макаренко, С.Русова, Я.Чепіга та ін.); з’ясовано, що вітчизняними педагогами розроблялися філософсько-педагогічні концепції духовності, які поєднують у собі їх погляди на сутність поняття духовності та психолого-педагогічні чинники розвитку духовності особистості (С.Гогоцький, М.Демков, В.Зеньковський, Я.Мамонтов, С.Русова, П.Юркевич та ін.).

Подальшого розвитку набули: визначення сутності та змісту поняття “духовність” у контексті формування філософсько-педагогічної концепції духовності; характеристика основних детермінант процесу трансформації поняття духовності в педагогіці України досліджуваного періоду, а саме: суспільних (політичні, соціально-економічні зміни, демократичні процеси, розвиток громадських організацій, преси, зростання національної самосвідомості українців) і педагогічних (розвиток освіти, шкільництва, вплив зарубіжної педагогіки, теоретичні та практичні пошуки вітчизняних педагогів) та їх вплив на розвиток освіти; дослідження питання використання досвіду генези поняття духовності в педагогічній думці України другої половини ХІХ – 20-х роках ХХ століття в процесі трансформації сучасної освіти України.

У науковий обіг уведено нові і маловідомі документи, факти, публікації, які розширили й конкретизували уявлення про генезу поняття духовності в педагогічній спадщині України.

Практичне значення виконаної роботи полягає в тому, що положення дослідження дозволяють забезпечити науково об’єктивну інтерпретацію генези поняття духовності в історії педагогічної думки України. Основні висновки можуть бути використані як теоретична основа розробок парадигми духовності в процесі реформування сучасної системи навчання та виховання, для написання праць з історії педагогіки, підручників та посібників, спецкурсів з проблем духовності, проведення просвітницької роботи.

Основні положення дослідження впроваджувались у навчально-виховний процес Вінницького національного технічного університету (довідка № 11-1378 від 18.12.2006 р.) шляхом читання лекцій та проведення семінарських занять з дисциплін “Етика та культура” й "Основи психології та педагогіки", під час формування щорічних Програм реалізації гуманітарної політики та виховної роботи у ВНТУ.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується цілісністю теоретико-методологічної концепції, системним аналізом використаних першоджерел, дисертаційних праць, монографій, періодичних видань, комплексним використанням методів дослідження, адекватних меті, предмету і завданням роботи.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у ході їх обговорення на науково-практичних конференціях: “Виховання молоді на християнських моральних цінностях” (Острог, 2001), “Проблеми гуманізму і освіти” (Вінниця, 2002, 2004, 2006), “Ідеї гуманізації в педагогічній спадщині В.Короленка, А.Макаренка, В.Сухомлинського” (Полтава, 2004), “Церква і держава у служінні народові” (Хмельницький, 2005), Всеукраїнському науково-практичному семінарі “Історія педагогіки в структурі професійної підготовки вчителя” (Київ, 2002), на звітних наукових конференціях Інституту педагогіки АПН України (Київ, 2002, 2003), на наукових семінарах кафедри культурології, мистецтва та дизайну, кафедри педагогіки, психології та соціології Вінницького національного технічного університету, шляхом публікацій одержаних результатів у наукових часописах, збірниках статей.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 14 наукових працях, з яких 8 – у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 3 – у наукових виданнях, 3 – тези науково-практичних конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок, основний зміст дисертації -– 166 сторінок. Список використаних джерел охоплює 29 сторінок (360 найменувань), 3 додатки розміщені на 4 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь розробленості теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, теоретичні та методологічні засади дослідження; зазначено джерела та методи; розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи; подано дані про апробацію одержаних результатів, публікації та структуру дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи проблеми духовності” з’ясовано й уточнено зміст дефініцій, що складають категорійно-поняттєвий апарат дослідження; узагальнено сучасні філософські, психологічні та педагогічні погляди на сутність і зміст духовності як методологічної основи історико-педагогічного дискурсу; розглянуто історіографію проблеми дослідження.

Аналіз філософської, психологічної, педагогічної літератури засвідчив категорійну дифузійність поняття духовності. Водночас відбувається активний дискурс визначення як самої дефініції поняття, так і інших базових категорій проблеми духовності – “дух”, “душа”, “смисл”, “генеза”, “синтез” та ін.

Здійснений в дослідженні системний підхід дав змогу позбутися однобічності в трактуванні феномену духовності, узагальнити й уточнити сутнісні, змістовні його ознаки та чинники їх актуалізації, які можуть бути методологічною основою дослідження проблеми в різних сучасних та історичних духовних практиках, а також для формування філософсько-педагогічної концепції духовності.

Узагальнюючи погляди вчених (А.Алексеєнко, В.Баранівський, І.Бех, М.Бердяєв, Ю.Білодід, Г.Горак, Н.Іордакі, Н.Караульна, C.Кримський, О.Киричук, А.Маслоу, В.Москалець, В.Мурашов, В.Нестеренко, Е.Помиткін, І.Степаненко, О.Сухомлинська, Т.Тюріна, С.Франк, В.Франкл, Г.Шевченко, Ж.Юзвак та ін.) дано таке визначення поняття: Духовність – це розгортання, актуалізація смислу буття (духу) як людського буття через самопізнання, самовизначення та самоактуалізацію особистості. Базовими характеристиками духовності є: онтологічність, телеологічність, аксіологічність, синтетичність.

Як онтологічно-телеологічна сутність духовність, з одного боку, укорінена як смисл людського буття (дух), а з іншого, є метою буття як людського буття. Базовою ознакою духовності є аксіологічність, яка характеризується триєдністю: істина-добро-краса. Інші можливі аксіологічні чинники є аспектами сутності та змісту формування духовності, якщо вони визначаються смислами істина, добро, краса. Важливою ознакою духовності є синтетичність, цілісність як “результат діалогу” смислів істина, добро, краса, а з іншого боку, синтезу трансцендентних та технологічних (інструментальних) чинників актуалізації.

Окрім онтологічних, духовність має також екзистенційні виміри: 1) об’єктивація духу на психологічному рівні як “процес-стан”, або духовність у вузькому, буквальному розумінні; 2) в суспільному житті духовність проявляється в різних формах: наука, філософія, мораль, мистецтво, релігія, культура тощо. Маючи буттєво-смислові константи (істина, добро, краса), на рівні екзистенційних вимірів вона набуває плюралістичних ознак, форм, типів, парадигм.

На рівні окремої особистості актуалізація відбувається в раціонально-пізнавальній, емоційно-почуттєвій, безсвідомій та мотиваційно-вольовій сферах. Її чинниками є розум, почуття, інтуїція, воля.

Розгортання, розвиток, актуалізація духовності можливі лише як творчість (самотворчість) особистості: самопізнання, самовизначення, самовиховання, самореалізація, самоактуалізація тощо. Базовий принцип творчості – свобода.

Важливу роль у розвитку духовності відіграють педагогічні чинники. Завданням педагогіки у цьому плані є створення умов для самопізнання, самовизначення, самовиховання, самореалізації особистості як основи актуалізації духовності. Педагогічні чинники формування духовності базуються на принципі “комунікативності” в системах: “Я – Я”, “Я – Інший”, “учитель-– учень”, “вихователь – вихованець”, “індивід – колектив”, “людина – природа”, “людина – суспільство” тощо. Базовими засадами комунікативності як чинника актуалізації духовності є: 1) діалогічність; 2) визначеність комунікації смислами: істина, добро, краса. Особливої ваги набуває комунікація в системах: “учитель – учень”, “вихователь – вихованець”.

Здійснений історіографічний аналіз дав змогу простежити, наскільки обраний нами період – друга половина ХІХ – 20-ті роки ХХ століття – був предметом зацікавлень науковців протягом подальшого розвитку науково-педагогічної думки. Оскільки проблема генези поняття духовності, окрім розвідок О.Сухомлинської, не виступала предметом спеціального аналізу, увага зосереджувалася на вивченні історико-педагогічних праць, у яких питання сутності та змісту поняття духовності розглядалися опосередковано, через з’ясування інших педагогічних проблем, розкриття певних аспектів, чинників проблеми духовності: природовідповідності (О.Лучко), індивідуальності (Л.Дубровська), виховного ідеалу (Н.Опанасенко), дошкільного виховання, гри (С.Попиченко, Т.Філімонова), виховання духовності особистості вчителя (С.Черніков), педагогічної та просвітницької діяльності Громад та інших громадських організацій (Н.Побірченко, Л.Березівська), становлення національної освіти та школи (Л.Потапова, М.Ярмаченко), преси (І.Зайченко) тощо; в контексті дослідження педагогічної творчості окремих персоналій: М.Демкова (Н.Бєлкіна), Я.Мамонтова (Г.Головко та ін.), С.Миропольського (М.Головкова та ін.), І.Огієнка (І.Кучинська та ін.), С.Русової (О.Пеньковець та ін.), П.Юркевича (С.Кузьміна та ін.) та ін.

Дослідження засвідчує відсутність в історико-педагогічних працях системного підходу до аналізу проблеми духовності, що зумовлює емпіричний, описовий, сумативний характер визначення сутності та змісту поняття.

У другому розділі “Поняття духовності в педагогічній науці України (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)” аналізуються чинники генези поняття духовності та її вплив на розвиток освіти; детально досліджується педагогічний дискурс проблеми сутності та змісту духовності.

Вивчення політичних, соціальних, економічних умов, ролі державних інституцій, просвітницьких об’єднань, преси, впливу західної наукової думки дає підстави стверджувати, що метаморфози генези поняття “духовність” тісно пов’язані з чинниками та детермінантами впливу і мають історично-буттєву логіку.

Системна трансформація суспільства Російської імперії, що розпочалася реформами 1861 р., вимагала підвищення рівня грамотності населення, відповідного рівня спеціалістів, пошуку нових ціннісно-смислових орієнтирів буття людини і, на основі цього, цілей освіти. Чинниками, що впливали на педагогічний дискурс проблеми духовності практично до періоду національно-визвольних змагань українського народу (1917 – 1920 рр.), були: становлення капіталізму та економічне зростання; громадсько-педагогічний рух й активізація діяльності просвітницьких і наукових громадських об’єднань (Громади, “Просвіта” тощо); поява низки демократичних і національно орієнтованих видань (“Киевский телеграф”, “Киевская старина”, “Світло” та ін.); вплив західної філософської та педагогічної думки; світоглядні, моральні, наукові пошуки педагогів.

Результатом суспільних змін, особливо з початку ХХ ст., було зростання національної свідомості українців, формування “національної ідеї”, що проявилося в розвитку національної культури, змаганнях за національну школу, мову, державність. А це, в свою чергу, стало значним фактором буттєвої трансформації та категорійної ідентифікації духовності.

Основою генези поняття духовності у педагогічній думці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. є релігійна парадигма. Однак під впливом раціоналістичних ідей та наукових досягнень Західної Європи, соціально-економічних, політичних, освітніх змін у царській Росії, поступового росту національної самосвідомості українського народу суто трансцендентні, релігійно-догматичні підходи поступово доповнюються секулятивною сутністю та змістом, особливо на екзистенційному рівні. Теоцентричні погляди на сутність людського буття набувають ознак антропоцентричності.

Незважаючи на буттєву й категорійну трансформацію духовності, здійснений аналіз дав можливість визначити її базові характеристики.

Крізь призму онтологічного (сутнісного) аспекту духовність розглядалася як певний смисл людського буття. Розуміння онтологічності, смисловизначеності духовності трансформувалося від сприйняття духовності як “божественного смислу” (С.Гогоцький, С.Миропольський, М.Пирогов, П.Редкін, П.Юркевич та ін.) до особистісно-буттєвої (М.Демков, В.Зеньковський, О.Музиченко, С.Русова, К.Ушинський, Я.Чепіга та ін.) та соціально-буттєвої визначеності (В.Зеньковський, С.Русова, Я.Чепіга та ін.).

Важливою ознакою духовності є телеологічність як певна ціль, “божественний проект” буття або “ціль” розвитку особистості в її світському трактуванні (С.Гогоцький, М.Демков, В.Зеньковський, С.Миропольський, С.Русова, П.Юркевич та ін.).

Аксіологічність духовності визначалася здебільшого триєдністю ідей: істина-добро-краса, які актуалізуються через розумове, моральне та естетичне виховання. Спочатку вони розглядалися як “божественні” ідеї, але в подальшому набувають буттєво-секулятивних ознак, особливо на екзистенційному рівні (С.Гогоцький, М.Демков, В.Зеньковський, С.Миропольський, С.Русова, П.Юркевич та ін.).

Важливим є визначення духовності як синтетично-цілісної сутності (М.Демков, В.Зеньковський, С.Русова, П.Юркевич та ін.). На рівні онтологічному це триєдність смислів: істина-добро-краса, на рівні екзистенційному – стан, зумовлений цілісністю духу та синтезом ціннісних аспектів, раціонально-пізнавальних, емоційно-почуттєвих, інтуїтивних, вольових складових сутності особистості. Духовність є також синтезом трансцендентних і технологічних (інструментальних) чинників.

Розвиток, актуалізація духовності особистості розглядалися педагогами досліджуваного періоду як творчість (самотворчість) (С.Гогоцький, М.Демков, В.Зеньковський, М.Корф, С.Миропольський, М.Пирогов, П.Редкін, К.Ушинський, П.Юркевич та ін.), основою якої є принцип свободи.

Базовим педагогічним чинником генези духовності був “комунікативний” (С.Гогоцький, М.Демков, М.Корф, С.Миропольський, М.Пирогов, П.Редкін, С.Русова, К.Ушинський, П.Юркевич, Я.Чепіга та ін.), який поєднує в собі інші: природовідповідності, індивідуального підходу, гуманістичний, свободи, самотворчості тощо. Особливо велике значення в педагогіці досліджуваного періоду відігравала комунікація в системах “вчитель – учень”, “вихователь – вихованець”.

У другій половині ХІХ ст. важливою складовою філософського та педагогічного дискурсу з проблем духовності, а з початку ХХ ст. найсуттєвішим фактором ідентифікації поняття духовності поступово стає національний чинник. Це період духовного самовизначення, пошуку духовно-ціннісних орієнтирів подальшого історичного буття українського народу, час формування “українського типу духовності”, який формалізувався в національній парадигмі духовності (Б.Грінченко, О.Музиченко, І.Огієнко, В.Островський, С.Русова, С.Сірополко, І.Стешенко, Я.Чепіга, С.Черкасенко та ін.). Українська духовність стає цілісним явищем культури, її онтологічною та телеологічною основою, що, в свою чергу, сприяє подальшому росту національної самосвідомості українців, змаганням за національну школу, мову, державність України.

Під впливом реформаторської педагогіки Західної Європи та США з початку ХХ ст. у педагогічній думці починає зростати роль соціалізації, праці як важливих факторів генези поняття духовності (Н.Лубенець, О.Музиченко, С.Русова, І.Сікорський, Я.Чепіга та ін.).

Аналіз впливу генези поняття духовності на розвиток освіти у другій половині ХІХ ст. показує, що домінуючою залишалася релігійна парадигма. З початку ХХ ст. посилюється вплив буттєво-особистісної та національної парадигм. Це проявлялося в секуляризації навчання та виховання, в лібералізації ставлення влади до ідей та намагань створення національної школи, розвитку національної культури, мови.

У третьому розділі “Трансформація поглядів на проблему духовності в педагогіці України 1917-го – 1920-х років” розглядаються питання реалізації національної парадигми духовності у практиці формування національної школи та розвиток поглядів на сутність поняття духовності під впливом політичних, економічних, світоглядних змін в українському суспільстві; аналізується використання досвіду генези поняття духовності в педагогіці досліджуваного періоду в процесі трансформації сучасної освіти.

Чинниками впливу на процес генези поняття духовності у період визвольних змагань 1917–1920 рр. були: державність України, політика українських урядів; діяльність просвітницьких та вчительських об’єднань; преса (Вільна українська школа); реформаторська педагогіка, особливо трудова та соціальна, педагогіка “вільного виховання”. Фактором суперечливості трансформації духовності стало поширення соціалістичних ідей та перемога радянської влади в Росії, її боротьба проти УНР.

Головною ознакою цього історичного періоду є реалізація ідей національної парадигми духовності, яка стала домінуючою у педагогічній думці України (І.Огієнко, В.Островський, О.Музиченко, С.Русова, С.Сірополко, І.Стешенко, Я.Чепіга, С.Черкасенко та ін.), а у поєднанні з релігійною та буттєво-особистісною визначала шляхи розвитку національної освіти.

Базовим аспектом генези поняття духовності був „національний чинник”. Ідентифікація духовності, як і в попередній період, базується на принципах онтологічності, аксіологічності, телеологічності, синтетичності, синтезі трансцендентних та технологічних чинників за зростання ролі останніх (В.Зеньковський, О.Музиченко, І.Огієнко, С.Русова, Я.Чепіга та ін.).

Ознакою трансформації поняття духовності є зменшення ролі релігійного чинника (С.Сірополко, Я.Чепіга та ін.). Це викликано, насамперед, тим, що розвиток позитивізму, матеріалізму, природничих наук, психології розширив розуміння духовної сфери людини, породивши і закріпивши світську культуру і світську духовність. А поширення соціалістичних ідей взагалі проблематизувало релігійні аспекти генези духовності.

Під впливом педагогіки “вільного виховання” та трудової педагогіки зростає усвідомлення ролі творчості (самотворчості) як основи духовного розвитку особистості (С.Русова, Я.Чепіга та ін.). Ідеї реформаторської педагогіки підтверджують та активізують вплив комунікативних аспектів розвитку духовності особистості. Крім національних, визначальну роль у генезі поняття духовності починають відігравати соціальні та трудові чинники (В.Зеньковський, С.Русова, Я.Чепіга та ін.) – йде процес формування соціологічної парадигми духовності.

В період національно-визвольних змагань українського народу (1917 – 1920 рр.) взаємовплив генези поняття духовності та розвитку освіти суттєво посилився. Ідеї національної парадигми духовності, наряду з буттєво-особистісною та релігійною, визначали сутність та зміст становлення національної системи освіти.

Період 20-х років ХХ ст. є особливо складним, суперечливим для дослідження проблеми духовності. Це пов’язано з тими політичними, світоглядними, ідеологічними процесами, які відбувалися після встановлення радянської влади.

За межі наукового дискурсу поступово витісняються принципи, які були характерними для другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: онтологічність, аксіологічність, телеологічність, синтетичність, синтез трансцендентних та технологічних чинників. Базовим у визначенні сутності та змісту поняття духовності стає принцип соціальності у його радянському трактуванні. Головна роль у вихованні дитини відводиться колективу. При цьому занижується, а то й відкидається роль сім’ї як важливого фактора духовності особистості. Можемо говорити про процес завершення формування соціологічної парадигми духовності (С.Ананьїн, Г.Гринько, О.Залужний, А.Макаренко, О.Попов, І.Соколянський та ін.).

Іншим важливим принципом ідентифікації духовності стає “трудовий” чинник, хоча він дуже часто визначається як фактор професіоналізації, а не духовного розвитку особистості (С.Ананьїн, А.Макаренко, О.Музиченко, Я.Ряппо, Я.Чепіга та ін.). За певної позитивності принципу “професіоналізації”, абсолютизація саме “професійного” аспекту призводить до спрощення, примітивізації сутності буття людини, її внутрішнього світу, відтак – і розуміння духовності особистості.

В українській радянській педагогічній думці 20-х років значну роль відіграє національний чинник духовності (Г.Гринько, І.Соколянський, Я.Ряппо, Я.Чепіга та ін.). Однак з часом його зміст усе більше визначається комуністичними (радянськими) ідеями, і він поступово витісняється інтернаціональним чинником.

Частина педагогів у 20-х роках продовжували розвивати ідеї вітчизняної та західної реформаторської педагогіки (С.Ананьїн, О.Музиченко, І.Соколянський, Я.Мамонтов та ін.). Але їх вплив на розвиток педагогічної думки під тиском радянської влади зменшувався. Генеза поняття духовності, яка базувалася на ідеях дореволюційної педагогіки та педагогіки 1917 – 1920 рр., поступово втрачала свій вплив на розвиток освіти. Радянська педагогіка практично відмовилася від ідеї визнання духовності смислом людського буття, метою виховання та освіти загалом.

Аналіз процесу розвитку сучасної освіти України, дискурсу проблеми духовності підтверджує необхідність використання досвіду генези поняття духовності в педагогічній думці України другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття. Важливим його аспектом є розгляд основних тенденцій трансформації поглядів на проблему духовності у радянській науковій думці (1930 – 1980-ті рр.) та впливу на них педагогічних ідей другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття.

Під впливом ідеологічних, політичних факторів дефініції “духовність”, “дух”, “душа” в 30-х – 50-х рр. практично витісняються з філософського, психологічного та педагогічного дискурсів. Але, незважаючи на те, що поняття духовності не використовувалося, його зміст, нехай і примітизований, однобічний, заідеологізований, не міг зникнути з освіти, виховання. Витіснене як складова офіційної доктрини, воно існувало в народній педагогіці. Тим паче, не могло зникнути саме явище як феномен внутрішнього світу людини (свідомості, почуттів, безсвідомої сфери, волі). Духовність існувала у релігійній вірі, психології, моральності народу, мові, традиціях, народній культурі тощо. Це підтверджує значний вплив педагогічних ідей другої половини ХІХ – початку ХХ ст., зокрема релігійної та національної парадигм духовності, на свідомість та традиції українського народу не тільки в дорадянську добу, але і в подальший історичний період.

Важливим уроком проблеми духовності 30-х – 50-х рр. ХХ ст. є те, що тоталітаризм і духовність – поняття несумісні. Істина, добро, краса як феномени духовності є небезпечними для ствердження тоталітарних систем. Саме це було причиною несприйняття та знищення надбань вітчизняної педагогічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст., світоглядною та методологічною основою якої було поняття духовності.

Практично заборонена у науковому дискурсі в 30-х – 50-х рр. ХХ ст. категорія духовності з’являється у філософській та педагогічній думці лише в 60-ті роки (філософи-шістдесятники, В.Сухомлинський). Важливими сутнісними аспектами її генези стали ідеї “філософії серця” (Г.Сковорода, П.Юркевич), гуманістичні та християнські засади педагогіки другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття (К.Ушинський та ін.). Це стало початком складного періоду (1960 – 1980-ті рр.) реабілітації і повернення в педагогічну теорію і практику духовності як повноправної наукової категорії, усвідомлення її як важливої складової сутності людського буття, а звідси й визначення духовного розвитку особистості як головної мети навчально-виховного процесу.

У незалежній Україні проблема духовності поступово починає займати належне місце у наукових пошуках. Про це свідчить зростання кількості філософських, психологічних та педагогічних досліджень, рішення Академії педагогічних наук України, посилення уваги до проблем духовного розвитку особистості у законодавчих та нормативних документах Верховної Ради, президента, уряду, Міністерства освіти і науки.

Важливим теоретичним та практичним аспектом процесу трансформації сучасної освіти, відповіддю на питання сутності духовності та педагогічних чинників розвитку духовності особистості є досвід генези поняття в педагогічній думці України другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття. Прикладом є зростання історико-педагогічних досліджень, посилення наукового інтересу до ідей М.Демкова, В.Зеньковського, А.Макаренка, Я.Мамонтова, С.Миропольського, О.Музиченка, І.Огієнка, М.Пирогова, П.Редкіна, С.Русової, К.Ушинського, Я.Чепіги, П.Юркевича та ін.

Але невизначеність у розумінні сутності та змісту поняття “духовність”, ситуація, коли воно ще не стало повноправною категорією наукового пошуку, а духовність як явище культури не зайняла в планах та проектах реформування національної системи освіти належного місця, створюють на шляху розробки педагогічних концепцій розвитку духовності, конкретних педагогічних методик виховання певні труднощі. Тому важливим завданням педагогічної науки сучасного історичного періоду є необхідність посилення уваги до досліджень проблеми сутності та змісту духовності, розробки філософсько-педагогічної концепцїї духовності і створення на її основі педагогіки духовності.

Значну допомогу у цьому можуть надати історико-педагогічні розвідки генези поняття духовності. Саме на це й було спрямовано наше дослідження, результати якого дають можливість зробити висновок, що педагогічні пошуки та досвід другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття є важливим джерелом генези поняття духовності сучасного періоду і розробки на її основі системи національної освіти та виховання.

Одержані в процесі дослідження результати дають підстави для таких загальних висновків:

1. Для філософського, психологічного та педагогічного дискурсів сучасності “духовність” усе ще не стала повноправною категорією. Водночас відбувається активний пошук відповіді на питання як щодо сутності поняття, так і інших категорій проблеми духовності: “дух”, “душа”, “смисл”, “генеза”, “синтез” та ін.

Узагальнено й уточнено сутнісні, змістовні ознаки духовності та чинники її актуалізації, які можуть бути методологічною основою дослідження проблеми в різних сучасних та історичних духовних практиках, а також для формування філософсько-педагогічної концепції духовності.

Духовність – це розгортання, актуалізація смислу буття (духу) як людського буття через самопізнання, самовизначення та самоактуалізацію особистості. Базовими характеристиками духовності є її онтологічність, телеологічність, аксіологічність та синтетичність.

Розгортання, розвиток, актуалізація духовності можливі тільки як творчість (самотворчість) особистості. Базовим принципом творчості (самотворчості) є свобода.

Основою розвитку духовності є “комунікативний” принцип. Основними засадами комунікації як чинника актуалізації духовності є: 1) діалогічність; 2) визначеність комунікації смислами істина, добро, краса. У педагогічному процесі особливої ваги набуває взаємодія в системах “учитель – учень”, “вихователь – вихованець”;

2. Аналіз історико-педагогічних досліджень засвідчує, що проблема генези поняття духовності, за винятком розвідок О. Сухомлинської, не виступала предметом спеціального аналізу. Питання сутності та змісту поняття духовності розглядаються опосередковано, через дослідження інших проблем, розкриття окремих аспектів – природовідповідності, індивідуальності, виховного ідеалу, дошкільного виховання, дитячої гри, виховання духовності особистості вчителя, педагогічної та просвітницької діяльності Громад, становлення національної освіти та школи, преси, в контексті дослідження педагогічної творчості окремих персоналій.

В історико-педагогічних працях відсутній системний методологічний підхід до аналізу проблеми, визначення сутності та змісту поняття “духовність” мають здебільшого емпіричний, описовий, сумативний характер. Спроба системного аналізу проблеми поняття духовності здійснена О.Сухомлинською.

3. З’ясовано, що зміна поглядів на сутність та зміст поняття духовності у педагогічній думці другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття зумовлена суспільними (політичні, соціально-економічні зміни, розвиток громадських організацій, преси, зростання національної самосвідомості українців) та педагогічними (розвиток освіти, шкільництва, вплив зарубіжної педагогіки, теоретичні та практичні пошуки вітчизняних педагогів) чинниками. З іншого боку, генеза поняття духовності була важливим фактором розвитку освіти. У другій половині ХІХ ст. домінуючим залишався вплив релігійної парадигми. З початку ХХ ст. посилюється вплив буттєво-особистісної та національної парадигм, які в 1917 – 1920 рр., наряду з релігійною, визначали сутність та зміст освіти. 20-ті роки ХХ ст. – період поступового витіснення поняття духовності з теорії та практики навчання і виховання.

4. На основі проведеного аналізу української педагогічної думки виділено аспекти генези поняття духовності у педагогічній думці України другої половини ХІХ – 20-х років ХХ століття.

Базовими характеристиками духовності є її онтологічність, телеологічність, аксіологічність та синтетичність:

· Крізь призму онтологічного (сутнісного) аспекту духовність розглядалася як певний смисл людського буття, хоча поняття “смисл” у цьому аспекті в педагогічній літературі не використовувалося. Розуміння онтологічності, смисловизначеності духовності трансформувалося від сприйняття духовності як “божественного смислу” (С.Гогоцький, С.Миропольський, І.Огієнко, М.Пирогов, П.Редкін, П.Юркевич та ін.) до особистісно-буттєвої (М.Демков, В.Зеньковський, Я.Мамонтов, О.Музиченко, С.Русова, К.Ушинський, Я.Чепіга та ін.) та соціально-буттєвої визначеності (В.Зеньковський, А.Макаренко, С.Русова, І.Соколянський, Я.Чепіга та ін.).

· Телеологічність характеризує духовність як певну ціль, “божественний проект” буття, або “ціль” розвитку особистості в її світському визначенні (С.Гогоцький, М.Демков, В.Зеньковський, Я.Мамонтов, С.Миропольський, І.Огієнко, С.Русова, П.Юркевич та ін.).

· Аксіологічність духовності визначалася здебільшого триєдністю ідей: істина-добро-краса, які актуалізуються через розумове, моральне та естетичне виховання. Спочатку вони розглядалися як