КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Плахтій Маріанна Петрівна

УДК 16(477)”19-20“(043.3)

ЛОГІКА В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ –
НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ:
НАПРЯМИ РОЗВИТКУ

09.00.06 – логіка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі логіки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка..

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Хоменко Ірина Вікторівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри логіки.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Титов Володимир Данилович,

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого,

професор кафедри логіки;

кандидат філософських наук

Вяткіна Наталія Борисівна,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,

старший науковий співробітник.

Захист дисертації відбудеться “24” __09__ 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .001.27 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий “23” _08_ 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Караульна Н.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблеми логіки в царині теорії в Україні досліджуються більш активно, ніж її історія. Проте обидві форми існування логіки як науки внутрішньо пов’язані та взаємообумовлені. Усунення численних прогалин в історії вітчизняної логіки, які стоять на заваді відтворення її адекватного та цілісного образу, є одним із найважливіших завдань, що стоять перед науковцями сьогодні.

Зазначена проблематика є актуальною у двох аспектах: для філософського знання загалом і для розвитку логіки як науки. Значення таких досліджень у галузі філософського знання полягає в подальшому розвитку філософської думки в Україні, щодо важливості для логічної науки, то її актуальність зумовлена значущістю історичного аспекту при формуванні сучасного стану логіки.

Зважаючи на сучасні дослідження вітчизняної філософії, яка позиціонує себе як самостійний та самобутній напрямок у світовому історико-філософському процесі, постає питання про існування української логіки та її внесок у загальну скарбницю логічної науки. Безумовно, поповнена такими дослідженнями, українська філософська думка буде більш адекватною та цілісною. Подальше ігнорування історико-логічних досліджень залишить поза увагою досить значну частину логічних напрацювань українських учених.

Розвиток логіки в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття заслуговує особливої уваги науковців, оскільки він співпадає з тим періодом в історії України, який може бути охарактеризований, з одного боку, як період розпаду традиційних ідей та форм суспільного життя, а з іншого боку, як період становлення нових орієнтирів у науці. У логіці цей період особливий тим, що на зміну традиційній логіці в Україні вже приходять ідеї математичної логіки, від логіки відокремлюється психологія, відбувається становлення індуктивної логіки тощо.

Дослідження історії логіки ХІХ–ХХ століття у світі проводили А.Адамсон, В.Бажанов, Г.Х.Врігт, Ф.Енрікес, О.Карпенко, М.Кондаков, А.Кузичев, З.Кузичева, Л.Ліар, О.Маковельський, Ф.Москаленко, П.Попов, М.Попович, К.Прантал, М.Стяжкін, Х.Шульц, О.Суботін та інші.

В Україні історія логіки довгий час досліджувалась у лоні історії радянської логічної думки. Так, частково було досліджено логічні концепції Є.Буніцького, М.Грота, П.Лодія, О.Новицького, І.Слешинського, С.Шатуновського. Але логічні концепції переважної більшості українських учених залишаються недостатньо дослідженими. Існують окремі роботи вітчизняних учених, в яких розвиток логічної думки в Україні у ХІХ–ХХ столітті висвітлюється лише частково. Це можна спостерігати у роботах А.Бичко, І.Бичка, В.Горського, Л.Дротянко, М.Кашуби, Н.Мозгової, В.На-падистої, А.Конверського, І.Огородника, М.Русина, М.Ткачук, В.Ярошовця та інших. Предметом їхніх досліджень були філософські та частково логічні погляди С.Гогоцького, П.Ліницького, Й.Міхневича, О.Новицького, Г.Челпанова, П.Юркевича. Але немає ні окремих досліджень логічного надбання українських науковців, ні загальної історії логіки в Україні.

Недослідженими залишаються логічні праці інших відомих логіків, зокрема Є.Буніцького, Г.Веревського, М.Грота, Ф.Зеленогорського, Ф.Козловського, М.Ланге, П.Лейкфельда, С.Остроумова, І.Продана, І.Слешинського, С.Шатуновського, які працювали наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Особливими, на наш погляд, є логічні праці науковців Західної України, котрі, незважаючи на утиски, намагались займатися науковими дослідженнями, видавати українські підручники та підтримувати українські навчальні заклади. Праці цих логіків залишаються зовсім не вивченими та потребують окремих наукових досліджень. До них можна віднести роботи С.Балея, С.Канюка, І.Копача, Г.Костельника, Т.Мандибура та інших.

Джерельною базою дисертаційного дослідження слугували рукописи лекцій з логіки П.Ліницького, С.Остроумова, П.Юркевича; підручники з логіки С.Балея, Ф.Козловського, М.Ланге, П.Ліницького, Т.Мандибура, Й.Міхневича, О.Новицького, І.Продана, Г.Челпанова; монографії Г.Веревського, М.Грота, С.Гогоцького, Ф.Зеленогорського, І.Копача, Г.Костельника, П.Лейкфельда, І.Слешинського, С.Шатуновського; дореволюційна періодика та архівні матеріали. Переважна більшість логічних праць вищезазначених авторів вводяться нами у науковий обіг вперше.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у відповідності з Комплексною науковою програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, науково-дослідною темою філософського факультету „Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” (№06БФ041-01).

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є системний аналіз розвитку логіки в Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Поставлена мета досягається шляхом вирішення таких взаємопов’язаних завдань:

виявити особливості наукового доробку українських логіків досліджуваного періоду та дати класифікацію основних напрямів у вітчизняній логіці;

дослідити визначення логіки як науки та її предмету в концепціях українських науковців;

виявити особливості при визначенні форм мислення українськими логіками;

з’ясувати місце та роль математичної логіки в науково-педагогічному доробку українських вчених;

з’ясувати специфіку психологізму в українській логіці.

Об’єктом дисертаційного дослідження є історія логіки в Україні.

Предмет дослідження складає логічна спадщина українських логіків другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у здійсненні цілісного і системного аналізу розвитку логічного знання в Україні, виокремлення науково значущих результатів українських логіків кінця ХІХ – початку ХХ століття, що сприяли формуванню вітчизняної логіки як самостійної науки.

У структурно-логічному викладі наукова новизна роботи полягає в такому:

запропоновано дві класифікації напрямів у вітчизняній логіці у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття: на підставі територіального розташування – Київська, Харківська, Одеська, західноукраїнська школи; на підставі витлумачення логіки як науки – традиційний (Ф.Зеленогорський, М.Ланге, П.Лейкфельд, Т.Мандибур, С.Остроумов, І.Продан, Г.Челпанов, П.Юркевич та інші), психологічний (М.Грот, І.Копач та інші), математичний (С.Балей, Є.Буніцький, Г.Веревський, Ф.Козловський, І.Слешинський, С.Шатуновський та інші), гносеологічний (С.Гогоцький, Г.Костельник, П.Ліницький, Й.Міхневич, О.Новицький та інші);

з’ясовано, що в досліджуваний період переважало традиційне витлумачення логіки: логіка – це наука про закони розуму та мислення (Ф.Зеленогорський), наука про закони правильного мислення (Г.Челпанов), наука про закони природного та правила штучного мислення (О.Новицького); але існували й інші витлумачення (психологічне: логіка – наука про пізнавальну діяльність (М.Грот, І.Копач); математичне: логіка – наука про умови правильності мислення (Ф.Козловський); гносеологічне: логіка – це чиста філософія, в якій розглядають форми та закони мислення (С.Гогоцький);

з’ясовано, що значний вплив психологічного напряму набув відображення при аналізі таких форм мислення, як: поняття та судження, через термін „уявлення” (С.Гогоцький, М.Ланге, Й.Міхневич, О.Новицький, Г.Челпанов, П.Юркевич), при цьому зазначена тенденція зникає при визначенні умовиводу;

встановлено, що першим в Україні, хто звернув увагу на розвиток математичної логіки, був Ф.Козловський (м. Київ), надалі математичний напрямок розвивався у вигляді алгебри логіки в роботах Є.Буніцького, І.Слешинського, С.Шатуновського (м. Одеса) та математизованої силогістики в роботі Г.Веревського (м. Миколаїв);

виявлено, що психологічна концепція логіки знаходила прихильників у всіх регіонах України (М.Грот (м. Одеса), С.Балей, І.Копач (м. Львів), Г.Челпанов (м. Київ), які прагнули реформувати формальну логіку, спираючись на прості асоціативні процеси.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять надбання класичної та української філософії А.Бичко, І.Бичка, Г.Волинки, В.Горського, І.Огородника, М.Русина, М.Ткачук, А.Лоя, В.Шинкарука, В.Ярошовця та інших; у галузі логіки В.Асмуса, Н.Вяткіної, Е.Войшвілло, О.Гвоздика, К.Жоля, А.Конверського, М.Поповича, О.Смірнової, В.Титова, О.Тягло, І.Хоменко, В.Чуйка та інших.

Як методологічний інструментарій в роботі застосовані загальнонаукові принципи (історизму, об’єктивності, системності). А також логічні методи: компаративіський метод та метод часткової формалізації. Оскільки запропоноване дослідження містить у собі інтерпретацію текстів українських логіків, то автор спирається на загальні принципи філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання (історичність інтерпретації, неперервність традиції, невичерпність автентичного складу тексту).

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Дисертаційне дослідження поглиблює розуміння розвитку логіки в Україні, а також виявляє у науковому доробку українських логіків другої половини ХІХ – початку ХХ століття історико-логічний досвід, важливий для розвитку логіки в сучасній Україні.

Вперше залучаючи до наукового обігу та аналізу великий масив першоджерел, у тому числі рукописів, архівних документів і матеріалів, дане дослідження суттєво поглиблює уявлення про розвиток вітчизняної логіки і спростовує низку стереотипів і похибок в її інтерпретаціях, наявних у історико-логічній літературі. Відкриваючи широкі перспективи для подальших наукових студій з історії логіки, результати дослідження можуть бути використані й у практиці викладання нормативних і спеціалізованих курсів з логіки, історії логіки та філософії в Україні.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки і положення наукової новизни зроблені автором самостійно на основі результатів, отриманих у процесі дослідження.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення і результати дисертації обговорювались на методологічних семінарах і засіданнях кафедри логіки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження пройшли апробацію на наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції „Дні науки філософського факультету” (м. Київ, 2005 р., 2006 р., 2007 р.) Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Логіка та багаторівнева система освіти: методологія та методика викладання” (м. Київ, 2006 р.), ІХ Загальноросійській науковій конференції „Современная логика: проблемы теории, истории и применения в науке” (Санкт-Петербург, 2006 р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження викладені у 8 публікаціях (без співавторства), з них – 3 статті у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України та 5 тез, опублікованих за матеріалами конференцій.

Структура дисертації зумовлена специфікою предмета дослідження, логікою розкриття проблеми, а також визначеною метою й завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 183 сторінки, з них 163 сторінки основного тексту. Список використаної літератури включає 222 найменування і складає 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, аналізується ступінь її розробленості у філософській та науковій літературі, визначається мета і завдання дослідження, окреслюються основні теоретико-методологічні основи розкриття проблеми, розкривається наукова новизна, наводяться дані про апробацію результатів дослідження, публікації, структуру роботи.

У першому розділі „Проблема визначення логіки в концепціях українських науковців кінця ХІХ – початку ХХ століття з’ясовується стан наукової розробки теми, визначено теоретичне і методологічне підґрунтя, джерельна база дисертації (архівні матеріали, рукописні лекції, монографії, дореволюційна періодика). Також на базі зібраного матеріалу здійснено класифікацію виявлених логічних напрямків у вітчизняній логіці у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття: територіальне розташування (Київська, Харківська, Одеська, західноукраїнська школи); відповідно до витлумачення логіки як науки: традиційний, психологічний, математичний, гносеологічний. Також у розділі розглядаються визначення логіки як науки та її предмета українськими логіками та співвідношення логіки з філософією, психологією, математикою та іншими науками.

Так, у підрозділі 1.1. – „Логіка як наука в роботах представників Київської школи” – досліджуються погляди таких викладачів київських навчальних закладів, як О.Новицький, П.Ліницький, П.Юркевич, С.Гогоцький, Ф.Козловський, С.Остроумов. Розглядається історія Київської духовної академії (КДА) та Київського університету як таких, що здійснювали найбільш істотний вплив на науково-освітню діяльність в Україні на межі ХІХ – ХХ століття. Одним з найбільш шанованих професорів КДА був О.Новицький, який у „Короткому керівництві з логіки” (1841) визначав логіку як науку про закони природного та правила штучного мислення. Хоч учений і вважав логіку частиною психології, що разом належать до теоретичних наук філософії, але підкреслював, що логіка обмежена тільки формою пізнання і тому повинна бути названа формальною.

При дослідженні рукописних лекцій з логіки професора КДА П.Ліницького варто підкреслити думку вченого про те, що джерело логіки міститься у філософських системах як продукт мислення. В інших працях „Мислення наукове та ненаукове” (1894) і „Про форми та закони мислення” (1895) П.Ліницький вказує, що задача формальної логіки полягає головним чином у викладенні норм та умов правильного мислення, роз’ясненні помилок, які можливі у мисленні, а логіка, що розуміється таким чином, є посібником, дисципліною, а не наукою.

У „Філософському лексиконі” відомого українського філософа С.Гогоцького під логікою розуміється чиста філософія, в якій розглядаються закони й форми нашого мислення.

На матеріалі рукописної спадщини П.Юркевича вперше розглядаються його логічні погляди. Проаналізовано „Лекції з логіки”, „Програму і читання з логіки”, „Логічні дослідження Тренделенбурга”, „Читання з логіки, п’ять зошитів”, „Замітки при читанні „Логіки” Х.Зігварта”, „Із логіки”, де вчений визначає задачею логіки зіставити відношення і форми зв’язку понять та суджень, знайти, вказати, вияснити всезагальні закони, під які підставляються форми суджень незалежно від спеціального змісту науки. Тому логіку П.Юркевич визначає як головну науку не тільки для наук умоглядних, але й для дослідницьких, науку про всезагальні методи, завдяки яким ми досягаємо загального та необхідного. Учений детальніше зупиняється на відношенні логіки до психології та математики, вважаючи останню найбільш подібною до логіки.

У логічних поглядах Г.Челпанова, професора Київського університету, автора наукових праць, підручників з логіки та психології, крім визначення логіки (наука про закони правильного мислення або наука про закони, яким підпорядковується правильне мислення) можемо виявити головні напрями в логіці на думку вченого (формальний, індуктивний, об’єднані попередні).

Як з’ясовано у дисертації, першим в Україні, та й одним з перших у Російській імперії, хто звернув увагу на розвиток математичної логіки на Заході, був Ф.Козловський. Ще студентом історико-філософського факультету Київського університету він публікує статтю „Символічний аналіз форм і процесів думки” (1881), в якій характеризує системи Дж.Буля, С.Джевонса та Дж.Дельбьофа, порівнюючи їх. У власному „Підручнику з логіки” (1894) Ф.Козловський визначає логіку як науку про умови правильності мислення.

На початку ХХ століття лекції з логіки у КДА викладає доцент С.Остроумов. У рукописі конспекту лекцій з систематичної логіки, прочитаних студентам 2-го курсу КДА в 1912-1913 рр., значну увагу приділено розгляду історії логіки, де вчений також відділяє психологію від логіки та пропонує поєднати усі напрямки логіки у чисту логіку.

Підсумовуючи вище викладене, виділяємо такі головні моменти розвитку логіки в поглядах київських науковців у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Спочатку логіку розглядали здебільшого через призму філософії та вважали невід’ємною частиною філософських систем (О.Новицький, П.Ліницький, С.Гогоцький). Водночас у прогресивних для свого часу працях П.Юркевича логіка постає самостійною наукою нарівні із математикою. Починаючи з праць П.Юркевича, спостерігаємо відокремлення психології від логіки, що поступово перетворюється у самостійну науку (Г.Челпанов) на початку ХХ століття. Великий вплив на традиційну логіку, зокрема на Ф.Козловського, здійснюють праці з математичної логіки західних науковців.

У підрозділі 1.2. – „Предмет та значення логіки як науки в творах представників Харківської школи” – аналізуються логічні надбання викладачів Харківського університету та Харківської духовної семінарії, при якій друкувався перший богословсько-філософський часопис Російської імперії – „Віра і Розум”.

У творчому надбанні Ф.Зеленогорського, професора Харківського університету, ми звертаємось до роботи „Про математичний, метафізичний, індуктивний і критичний методи дослідження й доказу” (1877), яка присвячена аналізу різних методів наукового і філософського знання, їх еволюції. Учений вказував, що прогрес та вдосконалення логіки він вбачає у тісному зв’язку з прогресом та розвитком інших наук. Одним з головних елементів логічного методу дослідник називає психологічний аналіз. Ф.Зеленогорський визначає логіку як науку про закони розуму та мислення.

З-поміж робіт П.Лейкфельда, професора Харківського університету, що мають безпосередній стосунок до бази джерел вивчення історії логіки в Україні означеного періоду, вирізняється праця „Різноманітні напрямки в логіці та основні задачі цієї науки” (1890). У ній автор визначає п’ять напрямів розвитку логіки: „формальна логіка в більш широкому розумінні”, „формальна логіка в більш вузькому розумінні”, логіка метафізична, логіка індуктивна, логіка математична та аналізує кожен із них. У своїй роботі П.Лейкфельд не зупиняється на психологічному напрямку, обґрунтовуючи це тим, що навіть ті філософи, які визнають „нашу науку” за розділ психології, бачать у логіці все ж спеціальну частину цієї науки, розділ якої психологія зазвичай у собі не містить.

Досліджуючи науковий доробок з логіки приват-доцента Харківського університету І.Продана, а саме „Підручник з логіки” (1909), „Нова логіка. Критичне дослідження” (1911), спостерігаємо визначення логіки як науки, що викладає правила мислення, виконання яких необхідне для досягнення істини й утвердження науки. Досить докладно вчений зупиняється на аналізі та критиці різних визначень логіки й відмінностей логіки та психології. І.Продан визначає лише три напрями у логіці: формальний, психологічний та метафізичний.

Підсумовуючи викладене, акцентуємо увагу на тому факті, що харківські науковці у 90-тих рр. ХІХ століття були добре знайомі зі швидко еволюціонуючим математичним напрямом у логіці (П.Лейкфельд, І.Продан) та не вважали за доцільне розвивати його як провідний у логіці. Науковці відокремлюють логіку від психології, але вважають психологічний напрямок у розвитку логіки більш продуктивним. Логіку визначають як науку, що викладає правила мислення, виконання яких необхідне для досягнення істини та утвердження науки (І.Продан); логіка – наука про закони розуму та мислення (Ф.Зеленогорський).

Підрозділ 1.3. – „Предмет логіки в працях представників Одеської школи” – присвячений внеску одеських логіків. Зокрема, викладач Рішельєвського ліцею, професор богословських наук КДА Й.Міхневич у „Досвіді поступового розвитку дій мислення як керівництві для початкового викладання логіки” (1847) визначає логіку як викладення правил, яким ми слідуємо, коли мислимо. Досить докладно зупиняється вчений на феномені мислення та великого значення надає викладу основ психології.

Однією із найбільш ґрунтовних праць з логіки є робота М.Грота „До питання про реформу логіки” (1882). Вивчивши велику кількість літератури із логіки, завідувач кафедри філософії Новоросійського університету приходить до висновку, що сучасний стан логіки характеризується нескінченними спробами реформ логіки та великою кількістю різних напрямків. Характеризуючи стан логіки у ХІХ столітті, М.Грот виділяє метафізичну логіку, формальну логіку І.Канта, помірно-раціоналістичну логіку, емпіричну логіку Ф.Бекона, утворення нового виду „математичної” формальної логіки, нові переробки логічної системи Арістотеля. М.Грот наголошує на великій кількості розбіжностей у поглядах логіків, що з часом не зменшуються, а прогресивно зростають. Визначаючи логіку як науку про пізнавальну діяльність, М.Грот власну логічну концепцію ґрунтує на елементарних розумових процесах.

Психолог, філософ, логік – М.Ланге у „Підручнику з логіки” (1918) притримується думки, що у випадку, коли курс логіки позбавлений визначеного філософського напрямку, то він перетворюється на гру порожніми схемами, застосування яких у науковому мисленні вкрай сумнівне. Визначаючи логіку як науку, що вказує на умови, за яких наші судження мають розумово-обов’язковий характер, інакше кажучи, істинні, основним предметом дослідження в логіці вчений називає судження з точки зору умов їх істинності.

Завдячуючи математику І.Слешинському, в Новоросійському університеті почали проводились логіко-алгебраїчні дослідження. Після публікації статті „Логічна машина Джевонса” (1893) математик перекладає російською „Алгебру логіки” Л.Кутюра із власними додатками. У них І.Слешинський підкреслює, що математична логіка зовсім не є системою, положення якої йшли б усупереч класичній філософській логіці. Він зауважує, що алгебра логіки є перекладом арістотелівської логіки на алгоритмічну мову. Під його впливом зайнялись активною науковою роботою в галузі алгебри логіки одеські математики Є.Буніцький та С.Шатуновський.

У результаті робиться висновок щодо логічних поглядів представників Одеської школи. На початку ХІХ століття логіку визначають як науку про викладення правил, якім ми слідуємо, коли мислимо, мислення тлумачать як вияв діяльності душі (Й.Міхневич). Також існують традиційні визначення логіки, як науки, що вказує на умови, за яких наші судження мають розумово-обов’язковий характер (М.Ланге). Пізніше прихильник психологічного напрямку в логіці визначав її як науку про пізнавальну діяльність та намагався реформувати логіку на основі психологічного знання (М.Грот). Паралельно із розробкою логічних теорій філософами в Одесі поширювалось зацікавлення розвитком математичної логіки (І.Слешинський, С.Шатуновський, Є.Буніцький). Вони розуміли алгебру логіки як переклад арістотелівської логіки на алгоритмічну мову та прогнозували їй необмежений розвиток.

У підрозділі 1.4. – „Предмет та значення логіки в працях науковців Західної України” – досліджуються праці С.Балея, І.Копача, Г.Костельника, Т.Мандибура. Для точнішого окреслення стану логіки на західноукраїнських землях вважаємо за потрібне визначити стан освіти у розглядуваний період. Варто підкреслити, що у Львові протягом першої половини ХХ століття мав місце розвиток філософії й логіки, але українські науковці не взяли участі в цьому процесі. Однією із основних причин є те, що українці не мали змоги здобути належну освіту, а ті одиниці, які її здобували, – знайти роботу за фахом. Із переїздом у 1918 р. учнів К.Твардовського до Польщі в Україні напрямок математичної логіки у Львові не розвивається.

Наприкінці ХІХ століття у навчальних закладах Західної України логіка викладалась за підручниками вчителя львівської гімназії Т.Мандибура „Психологічний вступ до науки логіки в кл.VІІ” (1895), „Логіка для VІІ класу гімназіального” (1902). Логіка, вказує Т.Мандибур, є наукою, котра має нам подати загальні та певні правила мислення, що ведуть нас до пізнання правди. Учений пропонує вважати логіку частиною психології.

Іще один представник науковців Західної України І.Копач, викладач академічної гімназії міста Львова, звернувшись до закордонної літератури із психології та логіки, написав власну працю „Що таке людське думанє?” (1906). Логіку вчений визначає як науку про людське думання та частину психології. Тому велику увагу у своїй праці він приділяє психології, її основним термінам (асоціація, апперцепція, уява, увага, абстракція, фантазія) та процесам у головному мозку. У 1923 р. видано шкільний підручник з логіки С.Балея, що можна вважати позитивною спробою реформування гімназійного курсу на основі нових досліджень у логіці та її відмежування від психологічного напрямку.

Викладач Львівської духовної семінарії, Богословської академії Г.Костельник видав працю „Три розправи про пізнання” (1925), що є вже не навчальним посібником, а самостійною працею, в якій поряд із проблемами гносеології значну увагу приділено аналізу проблем логіки.

Як бачимо, серед книг з логіки, що видавались у Західній Україні протягом аналізованого періоду, основну частину становлять навчальні посібники. Матеріал у них подано з позицій традиційної логіки, доповнено численними психологічними вставками.

У результаті проведеного дослідження відповідно до першого критерію варто зазначити, що вже при визначенні логіки як науки можемо спостерігати визначення, наближені і до психологічного, і до традиційного, і до метафізичного, і до математичного напрямків у логіці. До традиційного можна віднести визначення О.Новицького (логіка – наука про закони природного та правила штучного мислення), хоча за другим критерієм учений вважає логіку частиною психології. Також до традиційного можна зарахувати визначення Ф.Зеленогорського (логіка – наука про закони розуму та мислення), хоча головним методом логіки він називає психологічний аналіз, тобто за другим критерієм підтримує застосування психології в логіці.

Традиційно визначає логіку також Г.Челпанов (логіка – наука про закони правильного мислення), хоча й він наголошує на зближенні логіки з етикою та граматикою, а при викладенні логіки досить часто використовує психологічні терміни. Ще один науковець, що традиційно визначав логіку, С.Остроумов водночас наголошував на зближенні усіх напрямків разом. До метафізичного можна віднести визначення С.Гогоцького, що був у поглядах послідовним і вважав неможливим існування логіки без філософії. До психологічних можна зарахувати визначення М.Грота (логіка – наука про пізнавальну діяльність), який зараховував логіку до психології. На відміну від нього, психолог та логік М.Ланге, визначаючи логіку як науку, що вказує умови, за яких наші судження мають розумово-обов’язковий характер, відносить логіку до філософії. Також до психологічного можна віднести визначення логіки І.Копачем (наука про людське думання), що вважав логіку частиною психології.

Існування в Україні великої кількості напрямків розвитку логіки здійснювало значний вплив на головні питання традиційної логіки. Другий розділ „Загальні питання традиційної логіки в працях українських науковців кінця ХІХ – початку ХХ століття” присвячено виявленню особливостей сприйняття головних питань традиційної логіки, а саме форм мислення, українськими науковцями.

Підрозділ 2.1. – „Витлумачення терміну „поняття” в роботах українських логіків” – присвячено розгляду логічних концепції українських науковців, а саме С.Балея, С.Гогоцького, Ф.Козловського, М.Ланге, Т.Мандибура, Й.Міхневича, О.Новицького, І.Продана, Г.Челпанова, П.Юркевича. Дослідження особливостей сприйняття традиційної логіки проводиться відповідно до таких критеріїв: по-перше, дефініція поняття, по-друге, визначення обсягу та змісту, по-третє, нові доповнення традиційної логіки та особливості логічної концепції науковця. На початку ХІХ століття українські логіки сприймали головні положення теми „Поняття” з певними особливостями, що відповідали власним поглядам вчених та впливу тієї течії логіки, до якої вони найбільш були схильні. У дисертації звертається увага на досить значний влив психологічної науки, викладання психології і логіки в одному курсі також сприяло видозміні традиційного викладу логіки. Аналізуючи науковий доробок українських логіків, приходимо до висновку, що більшість вітчизняних учених наприкінці ХІХ століття при дефініції поняття опирались на термін „уявлення” більшим чи меншим чином, що вказує на значну увагу логіків до психологічної науки та намагання узгодити логіку та психологію. Зокрема, термін „поняття” визначають через уявлення вчені О.Новицький (поняття – уявлення загальних основних рис певного класу предметів та явищ, загальне уявлення), Й.Міхневич (поєднання в ознаці речі, що виражається її іменем, ознак її приналежностей утворює поняття), С.Гогоцький (поняття є уявлення або усвідомлення суттєвих ознак якого-небудь предмета, об’єднаних та позначених самою його назвою), П.Юркевич (правильний ідеальний образ, до якого прагне уявлення, коли воно перероджується досвідом), М.Ланге (як уявлення, коли вони отримують потрібну стійкість, ясність та постійність), Г.Челпанов.

На відміну від своїх попередників, Ф.Козловський, прихильник математичного напрямку в логіці, визначає „поняття” через термін „ознака”: розумове з’єднання лише одних загальних ознак, властивих цілому роду предметів, або постійних ознак, властивих окремому предмету. Також зустрічаємо подібне визначення у Т.Мандибура (сукупність суттєвих ознак однорідного зображення). А у С.Балея спостерігаємо розрізнення „слова” та „поняття”. Особливістю визначення поняття П.Ліницьким є дефініція його як сукупності суттєвих предикатів про даний предмет.

У підрозділі 2.2. „Судження як форма мислення в працях українських науковців” вперше системно розглядаються логічні концепції традиційної логіки, що стосуються судження як одного з найбільш важливих питань традиційної логіки. З цією метою досліджуються роботи українських логіків: С.Балея, С.Гогоцького, Ф.Козловського, М.Ланге, Т.Мандибура, Й.Міхневича, О.Новицького, І.Продана, Г.Челпанова, П.Юркевича. Аналіз матеріалу проведено за такими критеріями: по-перше, визначення судження, по-друге, види суджень, по-третє, особливості логічної концепції вченого.

О.Новицький визначає судження як різноманітні дії мислення, які мають між собою спільне, оскільки знаходяться у розвитку та вказують на внутрішнє відношення двох уявлень. У нього спостерігаємо власну логічну концепцію щодо поділу судження, відмінну від традиційної (загальні, часткові, ствердні; заперечні, обмежувальні; категоричні та умовні).

Й.Міхневич визначає судження як поєднання уявлень предмета з уявленнями його ознак. Учений поділяє судження за значенням ознак на категоричні, причинні, розподільні, а за способом поєднання ознак з предметами на безумовні, проблематичні, умовні, розподільні.

Судження П.Юркевич визначає як вирок про зв’язок понять. Критикуючи поділ суджень за І.Кантом, вчений пропонує поділяти судження лише на ствердні, заперечні; загальні, часткові; постійні, тимчасові; суттєві, відмітні; прості та складні; можливі та достовірні.

Вивчаючи праці С.Гогоцького, зустрічаємо дефініцію судження як акту в зв’язній діяльності мислення, яким визначається відношення одного уявлення, або поняття до іншого. Особливістю логічних поглядів П.Ліницького є визначення ним головної частини судження, якою він вважає предикат. Учений пропонує поділяти судження на емпіричні, умоглядні, опосередковані.

У аналізі наукового доробку західноукраїнських логіків варто підкреслити їх одностайність щодо відмежування судження від речення. Найважливішою формою мислення Т.Мандибур вважає судження та визначає його як психічний прояв. С.Балей визначає судження як твердження, вістки, погляди тощо, які можуть бути визначені як істинні чи хибні. Учений також пропонує розрізняти речення та судження та виділяти такі види суджень, як правдиві, неправдиві; очевидні, неочевидні; безпосередньоочевидні та посередньоочевидні. Особливістю логічних поглядів С.Балея на судження є визначення ним відношення слідування та застосування до нього запозиченої формули p<q, що читається у підручнику: з p слідує q.

Тенденцію щодо відмежування судження від речення спостерігаємо також у роботах інших логіків, чиї роботи датуються початком ХХ століття, а саме М.Ланге, І.Продана, Г.Челпанова. І.Продан пропонує таке визначення: „Виражена словами або письмом думка, в якій що-небудь стверджується або заперечується, в граматиці називається реченням; але таке речення є результат свідомого мислительного процесу, який в логіці та психології називається судженням”. Крім загальновідомих видів судження, вчений пропонує виділити судження творчі.

М.Ланге визначає судження як діяльність нашого мислення, коли воно судить, або як продукт цієї діяльності. Також учений відрізняє речення від судження. Досить ґрунтовно М.Ланге зупиняється на заперечних судженнях. Він також наголошує на відмінності між судженнями про можливість та судженнями можливими, між судженнями про необхідність та необхідними судженнями. Г.Челпанов також відрізняє судження та речення, визначаючи судження як певну розумову побудову, яка, подана у словах, буде реченням.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в Україні було декілька напрямів розвитку логіки, де формувались досить оригінальні погляди на традиційну логіку. У підрозділі 2.3. „Теорія умовиводу в українській логіці” аналізуються особливості розгляду міркування українськими науковцями. Розгляд та аналіз матеріалу проведено відповідно до наступних критеріїв, по-перше, дефініція терміну „умовивід”, по-друге, види умовиводу, по-третє, виявлення індивідуальних особливостей у поглядах науковця щодо традиційного розгляду умовиводу. У підпункті відповідно до вищезазначених критеріїв аналізуються погляди таких українських учених, як С.Балей, Ф.Козловський, М.Ланге, Т.Мандибур, Й.Міхневич, О.Новицький, І.Продан, Г.Челпанов, П.Юркевич.

В Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття поряд із традиційними поглядами існували і власні побудови теорії умовиводу. Щодо визначення терміну „умовивід”, варто підкреслити зникнення психологічних тенденцій, що спостерігаємо при дефініції поняття та судження. Найбільш поширеним традиційним визначенням умовиводу є дефініція його як виводу нового судження із одного або більше суджень. Таке визначення спостерігаємо у Ф.Козловського, Т.Мандибура, О.Новицького, І.Продана, Г.Челпанова, П.Юркевича. Слід підкреслити, що П.Юркевич та І.Продан у визначенні наголошували на існуванні в умовиводі необхідного логічного зв’язку. Певну нетрадиційність спостерігаємо у дефініції Й.Міхневича, що визначав умовивід як дію мислення, направлену на те, щоб показати підставу, на якій категорично стверджується зв’язок уявлень у відомому судженні.

Відповідно до другого та третього критеріїв розгляду логічних поглядів варто підкреслити існування в логічних концепціях як традиційних поглядів, так і власних побудов теорії умовиводу. Саме такими є системи О.Новицького, котрий, крім безпосередніх та опосередкованих, ввів іще співвідносні умовиводи та до безпосередніх умовиводів пропонував зарахувати умовиводи умовні та розподільні. Зовсім несхожою на усі попередні традиційні теорії умовиводу є система М.Ланге, який запропонував не використовувати силогістику, а користуватись виведеними ним загальними формулами.

У третьому розділі – „Нові напрями розвитку логіки в Україні на межі ХІХ–ХХ століття” – детальніше розглядається два нові напрямки розвитку логіки в Україні як найбільш яскраві та плідні, а саме математичний та психологічний.

Підрозділ 3.1. – „Математична логіка в працях українських науковців” – присвячено розгляду наукових робіт Г.Веревського, Ф.Козловського, П.Лейкфельда, І.Слешинського, С.Шатуновського, що стосуються математичного напрямку в логіці.

Аналіз головних робіт математичного напрямку в Україні першим здійснив Ф.Козловський. Характеризуючи системи Дж.Буля, Ст.Джевонса, Дж.Р.Дельбьофа, вчений позитивно оцінив математичну побудову Дж.Буля, на відміну від своїх вітчизняних сучасників. Ф.Козловський вважає застосування системи точних символів до формальної логіки визначальним для формування нового напрямку. Особливістю поглядів Ф.Козловського є надання ним великого значення символізації, при цьому він зауважував, що спрощення може приводити до заміни розумових процесів роботою машини.

У доробку українського логіка П.Лейкфельда простежуємо розробки теорій, що межували із математичним напрямом у логіці, а саме вчений запропонував математичну формулу для визначення ймовірності гіпотез у застосуванні до наукових побудов.

Одним із найбільших прихильників математичного напрямку в українській логіці був український вчений І.Слешинський, що запропонував додаткове доведення кількох, найбільш незрозумілих формул у „Алгебрі логіки” Л.Кутюра.

Свої зауваження до книги Л.Кутюра запропонував і С.Шатуновський, який вважав, що потрібно проводити виведення формул незалежно від трактування символів, а на основі домовленостей. Саме такі домовленості він пропонує до системи Л.Кутюра, що стосуються основних операцій у системі та більш чіткого, з математичного боку, їх формулювання. Також С.Шатуновський пропонує назвати основними недоводжуваними положеннями такі речення, які за умовою належать до розглядуваних всякий раз коли їх підмет є символом, що належить до розглядуваних. Вчений пропонує ввести до системи Л.Кутюра пункт про доведення речень, який досить розширено формулює.

Досить значними є результати роботи Г.Веревського, українського математика, що запропонував свою математичну систему для силогістики. Вважаючи, що уся логіка побудована на законах математики, вчений пропонує форми мислення виразити наступними формулами: поняття як функцію від істотних ознак предмета: А=f(b,c,d,e,..k.), судження як функціональну залежність між двома поняттями: P=f(S). Г.Веревський вводить формули для змісту та обсягу понять та суджень типу А: Р=S+f(P), І: Р=fр(S)+f(Р), Е: Nр=S+f(Nр), О: Nр=fр(S)+f(Nр). Учений вважає силогізмом отримання із двох рівнянь третього через виключення однієї змінної величини, що входить до обох рівнянь, математичним процесом вирішення рівнянь. Від цієї думки один крок до створення програм із штучного інтелекту. Опираючись на дві аксіоми, виключивши середній термін, в отримане рівняння у вигляді функції підставити замість символів їх логічне значення – це головний принцип методу Г.Веревського. Саме використання цього методу дає більш позитивні результати при вирішенні силогізмів. Довівши усі 19 модусів, Г.Веревський прийшов до думки про можливість використання іще 15 модусів, що з математичної точки зору дають рівняння, в якому предикат є меншим за об’ємом, ніж суб’єкт, інші ж отримуються нормального виду, але вони можуть бути використані тільки тоді, коли два поняття із відомих у засновках різнороб’ємні.

Отже, спостерігаємо існування в Україні досить вагомих здобутків у галузі математичної логіки у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

У підрозділі 3.2. – „Психологізм в українській логіці” – пропонується дослідження психологічних тенденцій тлумачення проблем логіки у роботах С.Балея, М.Грота, І.Копача, М.Ланге, Г.Челпанова та інших.

Значний інтерес до психології виник на початку ХІХ століття, а в середині ХІХ століття на перетині психології та фізіології виникає експериментальна психологія (психофізика, психофізіологія тощо). І лише в 70-80 рр. ХІХ століття психологія складається як самостійна дисципліна, відмінна від філософії та логіки. Психологічний напрямок у логіці був одним із пануючих не тільки у Західній Європі, але й у Російській імперії, опираючись на результати психофізіології, його представники наголошували, що логіка ґрунтується на психології. У самому ж психологічному напрямку слід відзначати дві течії: до першої можна віднести тих філософів, що логіку вважали частиною психології, до другої більш помірних психологістів, що визначали логіку як самостійну науку зі своїми задачами, але таку, що потребує психології для обґрунтування і пояснення логічних досліджень та законів.

В Україні на межі ХІХ-ХХ століття психологічні тенденції тлумачення проблем логіки можна простежити у роботах філософів та логіків, а саме у С.Балея, М.Грота, Ф.Зеленогорського, І.Копача, М.Ланге, Й.Міхневича, О.Новицького, Г.Челпанова та інших.

Досліджуючи логічні погляди М.Грота, розглянемо його працю „До питання про реформу логіки” (1882). Однією із головних тез праці М.Грота є те, що розумові процеси або рухи однорідні зводяться до небагатьох основних форм, які поступово все більше та більше ускладнюються. Такими основними формами у М.Грота є процеси асоціації, дисоціації, дизасоціації; інтеграції, дезінтеграції, диференціації. З огляду на те, що із усіх зазначених процесів основним вчений вважає процес асоціації, то наголошує на тому, що усі розумові процеси зводяться до процесів асоціації. Асоціація представляє собою поєднання, додавання речей, сил або психічних явищ. Дисоціація – розділення психічних явищ. Дизасоціація – таке поєднання явищ, при якому нове поєднання від’єднується від попереднього.

Головною метою своєї роботи вчений вважає переробку старої теорії суджень та умовиводів. Та стверджує, що процеси судження є лише свідомі процеси асоціації, дисоціації та дизасоціації ідей, процеси умовиводу – свідомі процеси інтеграції, дезинтеграції та диференціації