КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
ПАХАРЕНКО НАТАЛІЯ АНДРІЇВНА
УДК 821.162.2 (477)
СВОЄРІДНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ
КОСТЯНТИНА МОСКАЛЬЦЯ
10.01.01– українська література
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Кіровоград – 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української літератури та компаративістики
Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького
Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
ПАНЧЕНКО Володимир Євгенович,
Національний університет “Києво-Могилянська академія”,
професор кафедри літератури та іноземних мов.
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України
СУЛИМА Микола Матвійович,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
НАН України, заступник директора з наукової роботи;
кандидат філологічних наук, доцент
БАРАН Євген Михайлович,
Прикарпатський університет імені Василя Стефаника,
доцент кафедри української літератури.
Захист відбудеться “7” грудня 2007 року о 12 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 в Кіровоградському державному
педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006
м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1, зал засідань.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного
педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006 м.
Кіровоград, вул. Шевченка, 1).
Автореферат розісланий “6” листопада 2007 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради О. О. Гольник
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Комплексне осмислення мистецьких явищ потребує часового дистанціювання, що дає змогу відсіяти вторинне й докладно проаналізувати вартісне. Однак підґрунтям для цього найкраще слугують дослідження, зроблені “по свіжих слідах”, оскільки саме сучасники, безпосередньо знаючи реалії своєї доби, здатні найбільш адекватно сприйняти багато істотних аспектів твору. Відтак останнім часом посилився науковий інтерес до найновішої літератури. Курси української літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття введено до програм вищих навчальних закладів та середньої школи. Проте нині ще рано говорити про системне осмислення названого періоду на широкому тлі історії літератури. Інтерес літературознавців до сучасного письменства часом видається однобоким. Існує більш-менш усталений, але достатньо обмежений канон, вироблений у тім числі за допомогою позамистецьких чинників – переважно завдяки саморекламі та рекламі. Натомість поза кадром залишається значна кількість вартих уваги письменників, без вивчення творчості яких неможливі жодні панорамні дослідження періоду. Серед таких авторів – Костянтин Москалець, поет, прозаїк, есеїст, літературний критик, один із засновників літературної групи ДАК, музикант, колишній учасник львівського театру-студії “Не журись!”.
На межі 1980 – 90-х років К. Москалець був дуже помітною постаттю. Його ім’я стало широко відомим після перемоги на всеукраїнському фестивалі “Червона рута–89” у номінації “Авторська пісня”. Його “суперхітова в Україні” (В. Ґабор) пісня “Вона” (“Завтра прийде до кімнати…”) і досі залишається однією з небагатьох сучасних українських пісень, популярних серед молоді. Цінність творчого доробку митця підтверджена літературними преміями журналу “Сучасність”, преміями імені М. Коцюбинського та Г. Сковороди. Його щоденник “Келія Чайної Троянди” був визнаний книгою 2001 року, а збірник есеїв і літературної критики “Гра триває” зайняв третє місце в рейтингу “Книга року – 2006”. Твори К. Москальця перекладено англійською, німецькою, польською мовами. Попри все це, ім’я письменника мало відоме широкому читацькому колу. Значною мірою – завдяки способу життя митця, адже від 1991 року він віддалився від світу, усамітнився в с. Матіївка поблизу Батурина.
Незважаючи на досить значний різножанровий творчий доробок К. Москальця, критичних матеріалів про нього обмаль. До окремих аспектів творчості письменника зверталися К. Константиненко, Н. Зборовська, В. Пономарьов, Т. Гаврилів. Можна назвати також кілька рецензій (Д. Стуса, І. Долженкової та ін.). Однак немає жодної ґрунтовної наукової праці, жодної спроби системного підходу до творчості митця.
Актуальність дослідження зумовлена відсутністю цілісного літературознавчого бачення творчого доробку К. Москальця як досить самобутнього явища, а також можливістю розширити систему уявлень про письменство межі ХХ – ХХІ століть.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах планової теми кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького “Українська література у контексті світової: теоретичний, історичний та методичний аспекти”.
Мета дослідження – виявити й окреслити концептуальні основи художнього мислення К. Москальця, визначити особливості ідейно-естетичної концепції письменника, інтерпретувати його твори в річищі актуальних проблем сучасного літературознавства.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
– з’ясувати домінантні риси українського літпроцесу кінця ХХ – початку ХХІ ст.;
– дослідити факти біографії К. Москальця, з’ясувавши мотивацію його творчої діяльності та джерела мистецької самобутності;
– вивчити жанрово-стильові особливості та проблематику щоденника К. Москальця;
– обґрунтувати вплив постмодерністської естетики на прозові твори митця, зокрема роман “Вечірній мед”;
– здійснити компаративний аналіз його повісті “Куди мені подітися?” та новели “Споглядання черешні” крізь призму витвореної письменником теорії нікомуненалежності;
– виявити естетичні засади К. Москальця – літературного критика.
Об’єктом дослідження стали щоденник К. Москальця “Келія Чайної Троянди”, прозові твори (роман “Вечірній мед”, повісті “Досвід коронації” та “Куди мені подітися?”, новели “Споглядання черешні”, “Дещо про Рубенса”, “Незрима вода”, “Даремний дар”, “Аутодафе” і “Рання осінь”, цикли “Дев’ять концертів” і “Нові сполохи”), а також збірки есеїстики і критики – “Людина на крижині” і “Гра триває”. Поетичний доробок митця через обмеження в обсязі роботи та з огляду на те, що вивчати його варто в нерозривному зв’язку з музикою, не розглядаємо.
Предмет дослідження – своєрідне поєднання у творах К. Москальця екзистенційної проблематики і постмодерної естетики як домінант його художнього мислення.
Мета й завдання дисертації зумовили комплексне використання таких методів дослідження:
– системний метод аналізу, розроблені Г. Клочеком, що дозволяє цілісно осмислити творчість письменника;
– історико-типологічний підхід, який розглядає явища в синхронній площині і є продуктивним при зіставленні тематико-проблематичних, жанрово-стильових та образно-наративних характеристик;
– порівняльно-історичний метод, що дозволяє виявити конкретно-історичні зв’язки;
– елементи біографічного методу.
Теоретично-методологічною базою дисертації стали теоретико-літературознавчі праці М. Епштейна, А. Єсіна, І. Ільїна, Г. Клочека, В. Куріцина, Л. Лавринович, С. Леша, Н. Маньковської, Г. Мережинської, М. Павлишина, В. Пестерева, Г. Сиваченко, І. Скоропанової, В. Халізєва, І. Хассана та ін. Використовувалися також дослідження сучасного літературного процесу (праці О. Забужко, Н. Зборовської, В. Даниленка, В. Моренця, О. Ярового).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що прозова творчість К. Москальця вперше піддається цілісному вивченню в літературно-історичному контексті межі ХХ – ХХІ століть. Уперше здійснено монографічний аналіз змістової сфери творчості письменника, вивчено особливості його художнього стилю.
Теоретичне значення. Висновки, отримані в результаті дослідження, розширюють наукове осмислення основних тенденцій українського літературного процесу кінця ХХ – початку ХХІ століть.
Практичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів під час написання історії української літератури ХХ століття, створення підручників і посібників, у процесі викладання історії української літератури в 12 класі загальноосвітньої школи та у вищих навчальних закладах.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Основні положення дослідження викладено в доповідях на Всеукраїнській науковій конференції “Документалістика на порозі ХХІ століття: проблеми теорії та історії” (м. Луганськ, жовтень 2005 року), на ІІ Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (м. Кам’янець-Подільський, жовтень 2006 року) та на XІІ семінарі творчої молоді України (м. Ірпінь, травень 2006 року).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури, що нараховує 167 позицій. Загальний обсяг роботи – 195 сторінок, з них основного тексту – 182 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і зумовлені нею завдання дослідження, визначено об’єкт та предмет наукової роботи, окреслено теоретико-методологічну базу, новизну, теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертації та публікацію праць з теми дисертації.
Перший розділ – “Творчий феномен Костянтина Москальця у контексті української літератури постмодерної епохи” – складається із трьох
підрозділів, у яких розглянуто різні підходи до періодизації української літератури ХХ століття, з’ясовано поняття постмодернізму та зроблено спробу розглянути творчість К. Москальця в контексті епохи постмодернізму, а також визначити його приналежність до одного з мистецьких поколінь відповідно до генераційної класифікації.
У першому підрозділі “Українська література ХХ століття: проблема періодизації” викладено обговорення в наукових колах підходів до написання нової “Історії української літератури”. Особливу увагу зосереджено на літературному процесі ХХ століття, щодо якого, за словами Я. Поліщука, доводиться визнати кризу історичного пізнання і потребу нового теоретичного й методологічного підґрунтя для дослідження історії літератури.
Сучасні класифікації умовно можна поділити на 2 великі групи: 1) ті, що визначаються хронологічним підходом (перевага надається суспільно-історичним чинникам); 2) ті, які спираються насамперед на естетико-стильові критерії. В останні десятиліття поширився ще один принцип періодизації – генераційний. На наш погляд, він являє собою спробу врівноважити хронологічний і естетичний підходи, адже за основу береться не так час приходу письменника в літературу чи дата його народження, як спільна естетична система, вироблена певним творчим поколінням.
Генераційний підхід не є цілком усталеним і бездоганним, однак він досить продуктивний для виявлення специфіки художнього мислення К. Москальця. Сам письменник неодноразово декларував власну приналежність до покоління вісімдесятників, водночас поетика його творів ближча до сімдесятницької. Поєднання рис “герметиків” (сімдесятників) і “карнавалістів” (вісімдесятників) створює особливий шарм Москальцевої прози. Твори митця розглядаємо в контексті літератури останньої чверті ХХ століття, яку більшість дослідників вважають епохою постмодернізму.
У другому підрозділі “Ситуація постмодернізму та її вияви в українській літературі” з’ясовано зміст поняття “постмодернізм”. Думки різних науковців про явище постмодернізму часто діаметрально протилежні: від абсолютного неприйняття (В. Личковах, О. Яровий) до апологетики (К. Степанян). Очевидно, здатність до контроверсійних трактувань була закладена в термін з самого початку, оскільки утворений він поєднанням суперечливих частин “пост” (після) і “модо” (саме зараз). Уперше термін вжив німецький філософ Р. Паннвіц 1917 р. на позначення нігілізму в культурі ХХ століття. Надалі дефініція вживається досить активно, але її розуміння ускладнюється тим, що кожен з авторів вкладав у неї власний зміст. Найбільшої популярності термін набуває наприкінці 1970-х рр. завдяки працям Ж.-Ф. Ліотара “Постмодерний стан” і Ч. Дженкса “Мова постмодерністської архітектури”. Філософське підґрунтя постмодернізму склали роботи М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, Ж. Бодріяра, Ж.-Ф. Ліотара та ін.
У дисертації розглядаємо постмодернізм як явище не типологічне, а хронологічне, і в його трактуванні спираємося насамперед на концепцію М. Епштейна. Дослідник виділяє кілька великих епох у розвитку людства: Давнина, Середньовіччя, Модерність (що включає періоди ренесансу, реформації, бароко, класицизму, романтизму, реалізму і модернізму) та Постмодерність, першим періодом якої є постмодернізм. Через схожі поетикальні риси з авангардизмом (грайливість, деконструктивність) часом відбувається сплутування цих двох мистецьких явищ. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що авангард намагається зруйнувати традицію, постмодернізм же, навпаки, залучає її, але іронічно переосмислену.
Щоб зрозуміти специфіку поетикальних рис постмодерністських творів, звертаємося до світовідчуття людини постмодерної епохи. Закон відставання людини від людства, що кілька століть тому характеризував матеріальні відносини, у ХІХ ст. отримав нове трактування. Тепер ідеться про відставання інформаційне. Коли ж у ХХ столітті з’являється телебачення, відбувається тотальна комп’ютеризація, поширюється Інтернет – щоденно отримувана інформація в багато разів перевищує здатність її засвоєння. Кризове світовідчуття посилюється й екологічними проблемами, які засвідчують, що людський розум не такий уже всемогутній і всепередбачливий. Неосмислений інформаційний потік формує уявлення про світ як про хаотичне утворення. Диспропорція між обмеженими можливостями людини та необмеженою техно-інформаційною експансією людства спричиняє глибинну “травму” і призводить до зниження змістової чутливості. Крім того, сприйняття постмодерної людини значною мірою спрямоване не на реальність, а на її репрезентацію (на все, що представлене за допомогою інформаційних технологій). Сучасна система масових комунікацій здатна симулювати, фабрикувати реальність. Ж. Бодріяр запропонував термін “гіперреальність” на позначення умов, за яких кордон між реальністю й ілюзією усувається і зникає потреба звіряти симулякри з об’єктивною реальністю. Постмодерна людина сприймає всі вияви життя як рівноцінні, не створюючи ієрархій. Вона скептично налаштована щодо будь-яких авторитетів та взірців і відкидає поняття істини. Стирати межі поміж різними гранями життя найлегше в ігровій формі. Постмодерністська гра насамперед деструктивна, спрямована на руйнування непродуктивних канонів. Та водночас це творчість, адже під час гри відбувається компонування з уламків старого нової конструкції.
Світовідчуття людини постмодерної епохи виявляється у специфічних поетикальних рисах. Література відмовляється від правил і обмежень. Один з основних принципів організації постмодерністського тексту – нонселекція, що реалізується в дискретності й еклектичності, використанні техніки колажу. Інший принцип – полістилістика, який передбачає взаємодію різних художніх систем; поєднання мовних стилів; змішування жанрів і жанрових форм; цитатність і алюзійність. Постмодерністська гра на поетикальному рівні виявляється як іронічність. Постмодерністська іронія – пастиш – не передбачає наявності “правильного” явища порівняно з тим, що зображується іронічно.
Враховуючи творчість Нью-Йоркської групи і Київської школи поетів, відлік української постмодерністської літератури можна вести з кінця 60-х років ХХ століття. Сформований в умовах тоталітаризму, постмодернізм східного зразка відрізняється від західноєвропейської і північноамериканської парадигм. Раніше в українській культурі яскраво виявився період бароко, тому сутнісно близький йому постмодернізм з’явився на підготовленому ґрунті. Не завадив і період соцреалізму, оскільки, як аргументовано довів М. Епштейн, комунізм був незрілим і варварським варіантом постмодернізму. У творчості покоління сімдесятників (Київська школа, Г. Чубай, В. Яворський) простежуються деякі риси постмодерного мистецтва: антиідеологічність, десоціологізація, відкидання стереотипів, інтертекстуальність, жанрова поліфонія, іронічність, відкритість тексту.
Третій підрозділ – “Становлення художнього світогляду Костянтина Москальця” – присвячено аналізові формування світобачення письменника. І в щоденнику, і в інтерв’ю, і в численних літературно-критичних розвідках він відгукується про постмодерн дуже критично. Проте, бажаючи того чи ні, митець опинився в ситуації постмодернізму, народившись саме в цей час. Він, як і всі, виразно відчуває хаотичність світоустрою. І таке світовідчуття накладає помітний відбиток на творчість К. Москальця.
Своєрідність мислення письменника значною мірою зумовлена тим, що постмодерн справді не є органічним для нього. К. Москалець не вважає хаотичність світу нормальною і не бажає миритися з нею. Натомість потребує орієнтиру, шукає точку опертя, виробляє власний світогляд. Однак і ці пошуки відбуваються цілком по-постмодерністськи: митець збирає воєдино те, що перебуває на протилежних полюсах. Він синтезує дві різні філософсько-релігійні системи: західну і східну. К. Москалець переконаний, що в такому поєднанні немає нічого протиприродного, адже жодна релігія не суперечить іншій. Хоча Н. Хамітов та інші науковці твердять, що принципова відмінність полягає в несуттєвості збереження особистості як унікального начала у східних вченнях і загострено особистісному переживанні блаженства в західних.
Очевидно, основою Москальцевого світобачення можна вважати буддизм, саме з цього віровчення він запозичив мінімалізм та практику медитації. З індуїзмом перегукується віра письменника в переселення душ, прагнення самоконтролю, терплячості, чесності, миролюбності. У даосизмі йому близьке повернення людини до гармонії з природою та пасивне ставлення до життя. Цими вченнями К. Москалець доповнює християнське, попередньо відкинувши з нього те, що вважає власне людськими, пізнішими нашаруваннями.
Великий вплив справили на письменника і пізніші філософські набутки. Скажімо, 1990-ті роки минули в нього під знаком Канта. Кант розглядає людину як творця, а це питання надзвичайно цікавить К. Москальця. Так само близький йому і мотив вільного вибору. Ці дві проблеми – творчість і свобода – стали провідними у всіх його працях.
У другому розділі “Поетика і проблематика щоденника Костянтина Москальця “Келія Чайної Троянди” проаналізовано особливості щоденника письменника, який засвідчує становлення його світогляду і своєрідність художнього мислення. У ньому охоплено лише невелику частину життя автора – з 1989 по 1999 роки, але це десятиліття було знаковим для К. Москальця, оскільки він спромігся змінити “несправжнє” існування на “справжнє”, полишивши активне творче життя і повернувшись на батьківщину, в с. Матіївку.
У першому підрозділі “Жанрово-стильові особливості” увагу зосереджено на формальних ознаках Москальцевого щоденника. Його хронологічність часто порушується ретроспекціями і складним переплетенням часових площин. Усамітнення автора давало змогу без поспіху пригадати й осмислити те, що відбулося раніше. Внаслідок відмінностей між синхронним та ретроспективним способом зображення змінюється структура щоденника, письмо стає фрагментарним. Дискретності сприяла і самоцензура при підготовці до друку. Суб’єктивність, характерна для щоденникового жанру, в “Келії Чайної Троянди” підсилюється тим, що твір присвячений переважно подіям внутрішнього, духовного життя автора, а не зовнішнім обставинам. Монологічна форма щоденника часом переривається звертаннями до друзів, до Бога, до самого себе.
За об’єктом зображення щоденники поділяють на інтимні й подорожні. Хоч “Келія…” писалася в різних містах і селах України та зарубіжжя, географія ця майже не відбита у творі. Основним предметом зображення стали події внутрішнього життя письменника, тож жанр визначаємо як інтимний щоденник. За співвідношенням автора і реципієнта виділяють: 1) щоденники, які пишуться для себе; 2) щоденники, розраховані на оприлюднення за деякий час після написання або по смерті автора; 3) призначені для друку незабаром після написання. Відмінність між двома останніми різновидами принципова, оскільки щоденник, друк якого передбачається одразу після написання, часто страждає на тенденційність і може переслідувати позамистецьку мету (самовиправдання, помста). Щоденник К. Москальця побачив світ через надзвичайні життєві обставини, коли письменник опинився, за його відчуттям, перед очима смерті. Частину записів не було опубліковано, і автор неодноразово заявляв про намір спалити їх. Отже, віднесемо “Келію…” до щоденників, розрахованих на пізніше оприлюднення, тобто таких, що вирізняються більшою щирістю. За авторською позицією щоденники бувають традиційні, літературні й белетризовані. Щоденник К. Москальця належить до літературних, окремі фрагменти його дуже близькі до власне художньої літератури.
У другому підрозділі “Філософсько-екзистенційні домінанти щоденника” розглянуто основні мотиви твору. Основу “Келії…” складає екзистенційна проблематика: осмислення вічних проблем буття, місця людини у світі, сенсу людського існування. Один із наскрізних мотивів щоденника – вибір між справжнім і несправжнім існуванням. Факти біографії К. Москальця і роздуми, відбиті у творі, переконливо свідчать про вибір на користь вічних цінностей. 1990 року письменник зрікається свого надміру інтенсивного життя й повертається у відрізане від цивілізації батьківське село. Судячи зі спогадів, внутрішнє налаштування на таке життя було помітне ще в дитинстві. Порятунок власної душі вбачається письменникові у відстороненні від буденної суєти, у зосередженні на собі самому, прагненні досконалості. Справжнє існування асоціюється у К. Москальця з домом, конкретно – з матіївською хатиною, яку він назвав Келією: “Здрастуй, хато моя, притулку мій єдиний, крапле світла і ладу серед безмежного хаосу і нерозрізненної пітьми”. Тому екзистенційна тема справжнього/несправжнього існування втілюється в образній антитезі “дім – дорога”.
Обов’язкова умова справжнього існування для К. Москальця – свобода. Він витворює власну концепцію нікомуненалежності, що стала другим провідним мотивом щоденника. Надзвичайна цінність свободи зумовлена тим, що це – дар Божий, який дає змогу наблизитися до Господа. Свободі письменник протиставляє чергу – образ, що з побутової деталі трансформується в символ життя пересічної людини “із власними законами, обов’язками і благами, які виникають внаслідок стояння в черзі”, коли людина перетворюється на функцію. Нікомуненалежність передбачає асоціальність, невизнання обов’язку перед родиною, нацією, людством. Натомість – прагнення бути собою сповна. Концепція пройшла випробування сумнівами через самотність і відчуття своєї непотрібності, а тому зазнала змін. Сформованою її можна вважати з того часу, коли митець розуміє, що вона була усвідомленням “своєї функції і неможливості виконувати функцію іншу, невластиву. Але тепер починається сходження на інший щабель, ще вищий – усвідомлення своєї приналежности. Приналежности до Буття”. К. Москалець доходить висновку, що насправді ідеєю людини не може бути самотність і нікомуненалежність. Ідея людини – її неповторна місія, яку ніхто, крім неї, не може виконати.
Немало сторінок щоденника написано під впливом гнітючого відчуття самотності, одна з причин якої – високі вимоги до оточення. Відгуки про людей часто мають негативне забарвлення. Водночас відчутне прагнення до справжнього, екзистенційного спілкування. Коло справжніх друзів дуже нечисленне, та й з ними доля часто розводить. Своєрідним духовним братством
було бахмацьке літературне об’єднання ДАК, куди входили В. Кашка, К. Москалець, М. Туз і А. Деркач. “ДАК – нова і водночас давня форма одного і того самого: спільности, соборности, єдности; можливо, колись – святости”, – аналізує письменник. Це був один із небагатьох випадків, коли К. Москальцеві вдалося знайти однодумців, за його термінологією – причетних, близьких людей, з якими можна вести бесіду про найголовніше. Поза ДАКом серед причетних – також майже виключно письменники, тому що серед вимог – близький рівень не лише інтелектуально-морального, а й творчого розвитку особистості.
Осягнення природи творчості – ще один важливий мотив щоденника. В “Келії…” фіксуємо поодинокі спроби означити свою діяльність скромно, як “всього-на-всього спосіб жити”, як звичайне ремесло. Водночас помітно, що автор відчуває себе обраним, хоч і не вищим за інших: “Не ми обирали, а нас обрано”. Він вважає писання книг своєю найавтентичнішою реалізацією, підносить творчість до рівня цілителя душевних і навіть фізичних недуг, але основний її пафос – у безпосередньому зв’язку з божественним. Джерела творчості К. Москалець вбачає у прозрінні, Великій Причетності до таїни буття. Спираючись на східні вчення про перевтілення душ, письменник розгортає теологічно-креаційну теорію. За нею, у вічності душа перебуває серед досконалості, де не можливе досотворення. Божий задум передбачив можливість втілення на землі, аби прилучитися до творення. За таку можливість душа згоджується на всі земні страждання. І творити – означає наближати Царство Боже.
У третьому розділі “Ідейно-стильові грані прози письменника” досліджено своєрідне поєднання екзистенційної проблематики і постмодерністської форми у романі, повісті й новелах К. Москальця.
У першому підрозділі “Постмодерна поетика роману “Вечірній мед”” представлено аналіз поки що єдиного роману К. Москальця. На користь приналежності твору до літератури постмодернізму свідчить уже тривала і специфічна історія його написання. Перші дві книги були надруковані 2000 року. Начебто цілком завершена історія отримує несподіване продовження у вигляді третьої книги 2003 року. Робота над четвертою триває. Через тяглість друку виникає враження дискретності твору, кожна книга стає самостійною одиницею. Роман перетворюється на відкритий, незавершений твір. Авторське визначення жанру – герменевтичний роман, оскільки письменник зробив спробу проінтерпретувати поезію засобами прози. Жанр визначає: 1) синтез двох літературних родів, перекладання функцій лірики на епос; 2) наскрізну цитатність, коли твори інших письменників не просто принагідно цитуються, а перетворюються на джерело тематичної, сюжетної, образної складової. Роман побудований на віршах М. Рябчука, І. Римарука й І. Малковича. Крім того, містить безліч явних і прихованих слідів інших текстів (мистецьких та історичних алюзій). Це біблійні висловлювання, згадування світової й української класики, сучасної літератури, натяки на непересічні явища вітчизняного мистецького життя кінця ХХ століття (фестиваль “Молоде вино”, львівський театр-студія “Не журись!”), згадки про історичні постаті та епізоди недавнього українського минулого (бурлескне перелицювання подій Реставрації, льодового походу; іронічний натяк на скандал навколо протиповітряного комплексу “Кольчуга”). Письменник часто вдається до самоцитування.
На окреме дослідження заслуговує майстерне створення письменником буттєво-темпорального хаосу. Цьому сприяє своєрідне співвідношення “автор – герой роману”, основою якого слугує автобіографізм твору. Ім’я головного героя Костика, а особливо пестлива форма натякають на спорідненість між автором і персонажем. У книзі багато автобіографічних деталей: згадки про Бахмач, перебування у Києві, Львові, про подорожі до Європи. Один з епізодів точно відтворює музичні уподобання автора, нагадує про його пристрасть до чаю і тютюну. Окремі епізоди вражають подібністю до щоденникових записів. У третій книзі роману обігрується історія видання і подальша доля реальної поетичної збірки К. Москальця “Songe du vieil pelerin”. Загалом співвідношення автобіографізму й художнього домислу сам автор визначив як 50/50. Усе це дає змогу зруйнувати межу між автором і героєм. Так, третя книга роману починається листами, писаними до Костика. З одного боку, їхні адресанти – герої попередніх двох книг. З іншого ж, цей епістолярій містить вітання з виданим романом “Вечірній мед”. А оскільки листи є частиною того ж таки роману, то виникає ефект часового хаосу. Ще цікавий приклад – обговорення роману його персонажами. Різка зміна перспективи, кута зору, мовлення то від першої, то від третьої особи також сприяють хаосотворенню. Стирання грані між мистецтвом і дійсністю характерне для постмодернізму.
Стилістично роман також неоднорідний. Кожна з цитованих рецензій, інтерв’ю чи передмови до буклету має власний стиль. Розділи, в яких від третьої особи розповідається про пригоди Костика і його друзів, максимально наближені до повсякденного мовлення. Діалоги тут сповнені вульгаризмів, міщанського жаргону. Натомість ряд розділів писані від першої особи. Тут оповідач перетворюється на ліричного героя і в есеїстично-медитативній манері висловлює бачення окремих філософських проблем, оприявнює погляди на людину, волю, творчість, Бога. Ці роздуми виразно перегукуються зі щоденником К. Москальця. Оповідач також озвучує свої почуття до Андрусі, ліричної героїні цих уривків. Особистісні епізоди можна назвати поезією в прозі. Взагалі в романі часто використовуються фігури, більш характерні для лірики: рефрени, риторичні запитання, градація. Один розділ написано російською мовою (зустріч Костика з російськомовною білявкою, дуже скептично налаштованою щодо його творчості). Т. Гаврилів вважає це свідченням “зникущих інформаційних кордонів” і захисною реакцією через укомічнення”. Цей засіб також відповідає поетиці постмодернізму, так само, як і наскрізна іронічність твору.
У такій ігровій, постмодерній формі К. Москалець втілив своє бачення головних питань сьогодення: від особистісних до соціальних. Хаотичний хронотоп першої і другої книг роману відображає як фізичні переміщення головного героя, так і його духовні метання. Головна проблема твору – прагнення до справжнього існування. Оповідач-герой ще на початку роману засвідчує палке бажання, аби мандри закінчилися. Символічний образ дому прочитується насамперед у двох аспектах, з одного боку, це цілком реальне помешкання, з іншого, дім розглядається як вічне існування у присутності божественного начала. Трагедія персонажа – у неспроможності знайти своє місце у світі, і ці пошуки втілено в символічних образах тимчасового дому – келії і дому вічного – троянди, тобто досконалості. Україна також є домом для персонажа, який перебуває за кордоном, у дорозі. Рідна земля постає як країна, на яку “вже давно плюнули і Бог, і люди” і населенню якої вже ніколи не стати народом. І все ж герой повертається на цю нещасну землю, навіть усвідомлюючи, що не зможе задовольнити тут “несамовиту спрагу свободи”, завдяки чому розкривається проблема справжнього патріотизму.
Час, коли відбувається дія, навіть пору року, не завжди можна визначити. Проте деякі вказівки на час мають символічний зміст. Назви двох перших книг роману – “Зима у Львові” й “Упродовж снігопаду” – пов’язані із зимою. Наскрізним символом у них, закономірно, є сніг. (У третій книзі, хоч події і розгортаються частково взимку, пора року не має явно вираженого символічного підтексту.) Сніг у творі асоціюється також із водою, символом творення, життя. Вода ж, перетворена на сніг, додатково отримує ще й символічний зміст білого кольору, тут – означника вічності, справжності, божественного начала.
Наскрізний мотив роману – кохання Костика й Андрусі. Уже той факт, що перші дві книги майже цілковито являють собою монолог персонажа, звернений до Андріяни, та спогади про неї, – засвідчує силу почуття героя, який і в розлуці не здатен забути цю жінку. У щоденнику “Келія Чайної Троянди” згадується реальна жінка з таким ім’ям, прототип героїні. Романний образ змальовано окремими портретними штрихами, але вони завжди емоційно насичені. Часто до зорових деталей додаються запахові. Насамперед варто звернути увагу на запах води і заморських парфумів. Про символічність снігу і води згадувалося вище, тож констатуємо приналежність Андрусі до стихії чистоти і повноти буття. Водночас парфуми вказують на її інакшість, віддаленість від ліричного героя. Андруся в романі – образ-ідеал. Читач сприймає цей образ крізь призму бачення Костика. А він висловлює почуття до героїні, не переймаючись суб’єктивізмом. Однак стосунки між героями дещо незвичайні. Щоб зберегти свободу і почуття, не зіпсувати їх побутовими негараздами, вони намагаються жити окремо. Весь твір – свідчення трагедії людей, які не можуть знайти себе, для яких лейтмотивом стало відчуття “жити з тобою – нестерпно, без тебе також”. Андруся називає таке кохання довгою й аморфною розлукою-романом і шкодує: “…наше життя було пекельно позбавленим сенсу більше позбавленим ніж будь-яке інше життя”.
Після сповненого надій закінчення другої книги на початку третьої з’являються листи від Андрусі, з яких зрозуміло, що вона – з Гейсбрехтом. Якщо дві попередні частини закінчувалися інтенціональною і реальною зустрічами персонажів, то третя книга засвідчує все більшу віддаленість між ними, все більшу зневіреність. І тому фінальна сцена зустрічі Костика й Андрусі, подарована їм янголом, – уявна. Містична розмова через дзеркало може мати кілька трактувань, пов’язаних із символікою самого свічада. Тут і використання легендарної властивості викликання духів та знищення відстаней, і показник складної душевної організації, і символ пристрасті. Окремого значення надають дослідники ручному дзеркальцю, у якому вбачають символ істини і якому приписують алегоричну функцію допомоги в родинному щасті. Створити родину Костикові й Андрусі не вдалося. Можливо, фінальна сцена – то алегоричне волання до вищих сил про допомогу, адже саме тут напускна байдужість-веселість стирається і Андруся виявляє свої почуття. Герої дуетом читають поезію "Так пусто літо відійшло", яка закінчується словами:
все ж дало в озброю
принаймні стільки супокою,
щоб хоч не битися в те скло.
Завершальні слова озвучує Андруся. Але одразу після того стукає в люстро, через яке спілкується з Костиком. Фактично, її перестає влаштовувати спокій і вона таки б’ється у скло, заявляючи: “…я так хочу меду”. Треба сказати, що образ меду, незважаючи на його присутність у назві, з’являється в тексті роману всього кілька разів. І завжди він асоціюється виключно з Андрусею. В одному епізоді Костик пригадує її вуста, солодкі, ніби вечірній мед. В іншому – так само смаковий образ пов’язується з поцілунками коханої: “вечірній мед стільників крапав з вуст твоїх”. У третьому мед перетворюється на символ усього позитивного, приємного у спільному з Андрусею минулому. На початку третьої книги героїня просить надіслати їй банку меду. Але це автологічний рівень. Під ним – символічний, пов’язаний зі згаданим вище смаковим образом. Для його розуміння маємо потребу звернутися також до пісні Костянтина Москальця “Вечірній мед”, що увійшла до його альбому “Треба встати і вийти”. Лейтмотив цієї пісні: “Весь білий світ одної лиш любовоньки благає”. Одним з образів, що співвідносяться з любов’ю, і є вечірній мед. Можна говорити про смакові (вуста), зорові (колір Андрусиного волосся) асоціації.
Однак у третій книзі взаємини головних героїв відходять на другий план. Натомість розкривається проблема взаємин митця і суспільства. Автор акцентує на бездуховності людства, на мовній проблемі, на зневазі до будь-яких виявів національного.
У другому підрозділі “Екзистенційні мотиви у повістях і новелах” запропоновано аналіз малої прози письменника. Одна з найхарактерніших і найґрунтовніше розроблених тем у творчості К. Москальця – пошук особистістю свободи, яка є “королівським станом”. Власний досвід практичної реалізації теорії нікомуненалежності письменник втілює в художніх образах, наповнюючи літературний текст глибоко особистісними етичними переживаннями та філософськими осяяннями.
Звільнитися від пут прагнуть головні герої повісті “Досвід коронації” та новели “Споглядання черешні”. Місто, у якому мешкає героїня повісті Оттла, – профанна територія, символ авторитарної системи з її перетворенням людей на механізми або ж – іще ширше – символ законів людського співіснування. Головний персонаж новели “Споглядання черешні” (безіменний чоловік) спромігся переступити через такі стереотипні закони, і тому для оточення він – божевільний. Та незважаючи на самотність, друге народження чоловіка відбувається майже безболісно. Він залишає дім, вирушаючи на пошуки сенсу свого існування (втіленого в образі квітучої черешні). Оттла ж, недостатньо усвідомивши кінцеву мету свого прагнення свободи, має пройти найбільше випробування, коли на шляху опиняються люди. Епізод, коли дівчина проїздить через живий кордон, збиваючи солдатів, жорстоко, але доречно підкреслює складність основоположного вибору між свободою і прив’язаністю до звичного способу життя та людей. Опинившись на свободі, героїня почувається частинкою гармонійного світу і приходить до Бога.
Новелістика К. Москальця нечисленна, проте досить різноманітна за тональністю. В її основі лежить так само екзистенційна проблематика, розкрита за допомогою яскравих символів. Зокрема, добре помітний вплив теорії нікомуненалежності, що позначається на гендерних стосунках персонажів. Нікомуненалежність значною мірою співвідноситься з асоціальністю, невизнанням свого обов’язку перед родиною, нацією, людством. Натомість – прагнення бути собою, реалізуватися повною мірою. Героїв новели “Даремний дар” – його і її – розділяють тисячі кілометрів, але об’єднує спільна трагедія – самотність. Новела побудована за принципом паралелізму, що ніби покликаний відтворити відчуженість персонажів. Вони потрапляють в абсурдну ситуацію, на схилі літ отримавши несподівані подарунки долі. Дівчина і юнак, що з’являються нізвідки і поводяться, як давні знайомі, очевидно, символізують спогади про людей із юності головних героїв. Тих, з ким їм і судилося бути. Але вони не промоглися розгледіти цей подарунок долі вчасно і втратили одне одного. У такому трактуванні розкривається значення не просто запізнілого, а саме даремного дару. У головному образі новели “Незрима вода” (вода – один із наскрізних Москальцевих символів) втілено ідею самовслухання, самозаглиблення. Дощ – іще один водний символ – несе очищення і звільнення, адже героїня протиставляє його затхлості несвободи. “Аутодафе” – лаконічна філософська новела, що має напружений внутрішній конфлікт. Для персонажів цього твору актуальна незалежність не від оточення, а від власного минулого.
Єдиний твір, який вибивається із суцільного ряду, – повість “Куди мені подітися?”. Тут найвиразніше з-поміж усіх надрукованих досі творів К. Москальця втілено соціальну й політичну проблематику. Повість містить прямі вказівки або натяки на політичні репресії, співіснування різних національностей у складі СРСР, чорнобильську трагедію. Однак основна увага зосереджена на існуванні українського народу і на його головному засобі ідентифікації – українській мові. Попри ідеологічну заангажованість, на рівні формальному повість “Куди мені подітися?” також зберігає ознаки постмодерністського тесту. Тут відсутня лінійна оповідь, немає єдиної перспективи, відбуваються зміщення часових площин і рівнів “дійсність – мистецтво”. Нестандартний і персоніфікований образ головної героїні – нудьги мови. Це дуже складний, герметичний образ. Автор дає лише кілька натяків на його природу, але створювати цілісну картину-уявлення доводиться самому читачеві. Тому можливі різночитання. У тексті знаходимо лише визначення-заперечення: “Я нудьга, мене не треба ототожнювати з вірою; ми рівні в правах і пізнати нас неможливо, от і все”. Припускаємо, що мається на увазі іманентна характеристика будь-якого явища, до якого тривалий час прикута надмірна увага, що межує з захопленням. Саме тому нудьга чимось близька до віри. Але нудьга – то або ж перенасичення, або ж усвідомлення недосконалості предмета захоплення. Що стосується власне нудьги мови, то виділимо кілька рівнів розуміння цього концепту: 1) у найширшому розумінні – неспроможність людської мови повноцінно, без втрат передати думки і почуття, осяяння; 2) творча криза; 3) переживання української мовної проблема.
У доробку К. Москальця є низка творів, визначити жанрову приналежність яких дуже складно. Вони стоять на межі між новелами і поезіями в прозі (“Рання осінь”, “Сполохи”, “Дев’ять концертів”). Вони безсюжетні. Головне в них – не зміст, а настрій і формальна побудова, яка тяжіє до поетичного використання слова.
У четвертому розділі “Розгортання і трансформація художньої проблематики Костянтина Москальця в його есеїстиці та критиці” проаналізовано есеїстику та літературну критику з книг “Людина на крижині” і “Гра триває”. В обох збірках неможливо провести чітку межу між цими жанрами, критика часто має есеїстичну форму. Основну увагу зосереджуємо передовсім на тих творах, у яких розкриваються особливості світогляду письменника, зокрема обґрунтовується теорія нікомуненалежності, поняття про причетного. В окремих есе розгортаються ключові образи художньої творчості К. Москальця, і це дає змогу краще ті образи інтерпретувати.
Частина есе є суто філософськими
