НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ.Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ПОНОМАРЕНКО Олеся Борисівна

УДК 821.161.2-1(09)

НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФОСВІТ ПОЕЗІЇ Б.-І.АНТОНИЧА:

АСПЕКТ ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ-СИМВОЛУ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор,

академік НАН України

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

директор, завідувач відділу

української літератури ХХ століття

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

КОВАЛІВ Юрій Іванович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса.Шевченка,

професор кафедри новітньої української

літератури

- кандидат філологічних наук, доцент

ВЕКУА Оксана Віталіївна

Український державний університет харчових технологій,

доцент кафедри українознавства

Захист відбудеться „ 14 ” листопада 2007р. о 1300 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка

НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури

ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4)

Автореферат розісланий „_9_” жовтня 2007р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження Б.-І.Антонич увійшов в українську літературу як один з найбільших поетів-міфотворців. Упродовж короткого життя він підготував до друку п’ять збірок поезій: “Привітання життя”, “Три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації” (з них встиг видати три), розміщення та зміст віршів, циклів у яких відбиває світотворчий виток буття. На композиційному рівні творчість поета являє собою унікальне завершене ціле, в якому річний цикл накладається на світовий, тобто здійснюється розвиток від космогонії до есхатології, після чого повинен розпочатися новий цикл буття. Але в есхатологію вкраплюються урбаністичні мотиви, які набувають загрозливого апокаліптичного звучання. Язичницька космогонічна модель світобудови поєднується з християнським уявленням про апокаліптичне прямування людства до цивілізаційної досконалості.

Спеціальне дослідження національного міфосвіту поезії Б.-І.Антонича як ідейно-художньої цілості, що розвиває шевченківські традиції міфотворення в українській літературі, досі ще не здійснювалося.

Навіть у найновітніших дослідженнях різнотлумачення поняття „міф” (індивідуальний, національний, інтелектуальний) призвели до неадекватного прочитання поезії Антонича на образно-символічному рівні.

Вперше міфотворчість Антонича розглядається за такою класифікацією міфів, котра повною мірою відбиває національну картину світу і разом з тим узгоджується з художнім світом митця. Розроблена нами класифікація основних міфологем Б.-І.Антонича на загальному структурному рівні виявилася суголосною класифікації української міфології.

Смислоутворюючий синтез язичництва і християнства, своєрідний як у поезії Б.-І.Антонича, так і в поезії Т.Шевченка, досі не вивчався.

Міфологізм є визначальною рисою поетики Б.-І.Антонича, а отже, потребує осмислення.

Поезію Б.-І.Антонича розглядали в межах концепції художнього міфологізму ХХ ст., яка передбачає довільне трагіфарсове чи пародійне переосмислення відомих міфологічних образів і вигадування індивідуальних міфів, абстрагованих від національних традицій.

Індивідуальну міфотворчість Б.-І.Антонича протиставляли відтвореному в поезії Т.Шевченка колективно-народному українському міфові.

Сьогодні в поезії Т.Шевченка знаходять діаметрально протилежні принципи художнього відображення дійсності: від фольклорного традиціоналізму до повного акосмізму.

Отже, актуальність нашої теми зумовлена необхідністю проведення комплексного дослідження поезії Б.-І.Антонича як цілісного українського національного міфосвіту, вагомим джерелом якого є міфопоетика Т.Шевченка.

Мета дослідження – обґрунтувати загальнонаціональний характер міфосвіту поезії
Б.-І.Антонича, реконструйованого на базі різних фольклорно-міфологічних пластів української культури та шевченківської естетичної традиції. Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) окреслити художній міфологізм у модерністичній літературі; 2) визначити основні риси художнього міфологізму Б.-І.Антонича та найяскравіші спільні і відмінні від нього ознаки художнього міфологізму Т.Шевченка; 3) довести неперервність міфологічного мислення як притаманного структурі людської та національної психіки; 4) розглянути астральну символіку в структурі українського язичницького космогонічного міфу, визначального для міфопоетичної концепції
Б.-І.Антонича; 5) виявити питомо український язичницький культ астральної тріади в поетичних міфосвітах Б.-І.Антонича і Т.Шевченка; 6) окреслити міфософську категорію світла в межах самобутньої міфопоетичної концепції Б.-І.Антонича як такої, що зазнала впливу двовір’я у традиційній українській міфології; 7) окреслити основні естетичні ідеали, які позначилися на самобутності міфософської концепції Б.-І.Антонича; 8) розглянути поетичний міфосвіт
Б.-І.Антонича з позицій міфу першопочатків і кінця як універсальної структури, яка дозволяє охопити і поєднати язичницьку та християнську моделі світобудови, подати міфологічний образ світу як завершене динамічне ціле; 9) окреслити світотворчі цикли та образи руйнівних і оновлювальних стихій, першоелементів у контексті антоничівського міфопоетичного образу українського світоладу; 10) довести органічність поєднання астральної символіки та землепоклонських мотивів, пов’язаних образом прадерева, в міфопоетичній концепціії цілісної світобудови Б.-І.Антонича; 11) розглянути наслідки взаємопроникнення хтонічних і космогонічних міфів у поетичній концепції Б.-І.Антонича; 12) описати явище еманації нових смислів, спричиненої поєднанням язичницької та християнської символіки в межах образу, поетичного твору чи збірки Б.-І.Антонича.

Об’єктом дослідження є поезія збірок “Привітання життя”, “Три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації” Б.-І.Антонича і “Кобзар” Т.Шевченка, як одне з вагомих джерел антоничівського міфопоетичного символізму.

Предмет дослідження: унікальний цілісний міфосвіт поезії Б.-І.Антонича.

Методи дослідження

У дисертаційній роботі застосовуються порівняльний, структурно-функціональний та герменевтичний методи.

У дослідженні надається перевага герменевтичному методу, який за найвищу мету ставить осягнення позиції автора, проголошує пріоритет авторської концепції над враженнями читача. Герменевтичний метод дозволяє прояснювати різні значення образу на тлі більшої цілості – циклу, збірки, наближає до адекватного сприйняття творчості письменника як завершеного тексту.
Б.-І.Антонич інтуїтивно і концептуально творив національний поетичний міфосвіт. Тому напрямок і кількісне обмеження інтерпретацій в нашій роботі буде визначатися окресленням у поезії Антонича основних принципів функціонування української міфології, ілюструванням визначальних для неї міфологем: “уламків” ритуальних дійств, архаїчних фольклорних сюжетів, вірувань; архетипових образів колективного підсвідомого, сюжетне розгортання яких являє собою певні сакральні символічні дії повернення до ідеальних першопочатків.

Методологічну й теоретичну основу дисертації становлять праці з літературознавства І.Бетко, С.Гординського, І.Дзюби, Д.Донцова, М.Жулинського, О.Забужко, О.Зілинського, М.Ільницького, Ю.Коваліва, М.Коцюбинської, М.Майстренко, Д.Наливайка, М.Новикової, І.Огієнка, Л.Плюща, Б.Рубчака, Н.Слухай, С.Смаль-Стоцького, В.Шевчука, В.Яременка, з теорії міфу М.Євзліна, К.Леві-Стросса, О.Ф.Лосєва, Є.Мелетинського, М.Сумцова, А.Токарєва, М.Еліаде, К.Хюбнера; філософські концепції Ф.Ніцше, О.Шпенглера, К.Юнга, співзвучні з міфотворчістю модерністів. Загальні положення теорії українського міфу синтезуються із праць та фольклористичних записів вітчизняних вчених: О.Афанасьєва, В.Гнатюка, М.Гоголя, Я.Головацького, С.Килимника, Ф.Колесси, М.Костомарова, М.Максимовича, М. та О.Марковичів, А.Метлинського, І.Нечуя-Левицького, О.Потебні, К.Сосенка, І.Франка, П.Чубинського, В.Шухевича, збірників фольклорних творів (календарно-обрядової та родинно-обрядової, родинно-побутової поезії, героїчного епосу та замовлянь, легенд і переказів, коломийок).

Застосований нами порівняльний метод виявлятиметься в дослідженні у двох аспектах: генетичному (оскільки аналізуватимемо творчість українських поетів Б.-І.Антонича і Т.Шевченка, які глибоко знали й шанували фольклор) і типологічному (оскільки геокультурні реалії Східної та Західної України часто дають нам змогу говорити не так про повну етнічну ідентичність, як про відповідники духовного світу митців).

Наукова новизна Вперше у вітчизняному літературознавстві розглянуто поезію Б.-І.Антонича як цілісний міфосвіт, побудований на базі творчої реконструкції та переосмислення традиційної міфології українського народу. Традиційна українська міфологія визначена як така, в якій співіснують і тісно переплітаються українське язичництво та християнство.

Поезія Б.-І.Антонича розглядається як індивідуально-авторська реконструкція цілісного загальнонаціонального міфосвіту. Б.-І.Антонич відбудовує, доповнює і переосмислює неповною мірою збережену у фольклорі архаїчну міфологію українського народу, тому розмежування його поетичного міфосвіту на національну традицію та індивідуально-авторське інтелектуальне міфотворення вважаємо недоцільним.

На структурно-функціональному рівні окреслюється розмаїття фольклорних жанрів та способи їх трансформації у поезії Б.-І.Антонича і Т.Шевченка.

Виявлено, що поетичні міфосвіти Б.-І.Антонича і Т.Шевченка споріднює питомо український культ астральної тріади, яка вирізняється на тлі світової міфології своєю несумісністю з кривавою жертвою.

В межах міфологічної концепції проаналізовано явище подвійного символізму ключових поетичних образів міфосвітів Т.Шевченка та Б.-І.Антонича як таке, що не заперечує ані реальності, ані трансцендентного змісту зображуваного.

На рівні мікроаналізу з поетичного доробку Б.-І.Антонича вичленено міфологеми, покласифіковано та подано якомога більше аспектів їх прочитання у традиційному ключі української культури.

Не розмежовуємо християнських та язичницьких уявлень, адже вони витворили своєрідний синтез в нашій народній культурі, у такому вигляді були засвоєні Т.Шевченком. У поезії
Б.-І.Антонича їх поєднання, здійснене навіть у межах одного образу-символу, спричиняє еманацію все нових смислів. Більшість міфологем Антонича проінтерпретовано вперше.

Помічено, що апокаліптичні мотиви мають імпліцитний характер в есхатології митців. Доведено, що долю індивіда, рідної землі, усього буття в міфопоетичній концепції Б.-І.Антонича пророкує астральна тріада.

Серед ознак, які споріднюють міфопоетику Б.-І.Антонича і Т.Шевченка, вперше виділена нами така риса: наявність тріадної моделі буття.

Визначено суттєву спільну рису антоничівської та шевченківської поетики – взаємопроникнення хтонічних та космогонічних міфів. Вперше виявлено міфологічну дорефлексивну модель нерозчленованого буття у поезії Б.-І.Антонича й окреслено її на різних рівнях: взаємопереходу і синтезу чуттєвих вражень; кругообігу метафор-метаморфоз; взаємозамінності архетипових образів, співзвучної з шевченківською. Доведено, що таємничість і неоднозначність язичницьких божеств зумовлена нечіткістю граней між ними. Віднайдено багато міфологем Антонича, що мають генетичну спорідненість з шевченковими та фольклорними образами-символами.

Багаторівневе генетико-типологічне порівняння образно-символічних систем поезії Антонича і Шевченка виявляє, що Антонич-модерніст – один з найтрадиційніших поетів. Як і Шевченко, він поет загальнонаціональний. Б.-І.Антоничу вперше так повно вдалося реконструювати в поезії міфологію українського народу.

Наукове та практичне значення роботи

Робота значною мірою розширює поняття національної спрямованості міфотворчості одного з найвизначніших поетів українського модернізму 30-рр. ХХ ст. і ставить перед літературознавством проблему кардинального переосмислення явища українського художнього міфологізму в контексті різних епох.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані для вивчення поетичної творчості Б.-І.Антонича як цілісного національного міфосвіту, не обмеженого якоюсь однією епохою, для осягнення цілісності поезії Т.Шевченка на образно-символічному рівні з позицій новітнього прочитання – як національного міфосвіту – авторської творчої реконструкції української національно-релігійної картини світу. Робота може використовуватись для підготовки загальних та спеціальних курсів з історії української літератури, з антоничезнавства, а також певною мірою з шевченкознавства. Теоретичні узагальнення, до яких сягає дослідження, можуть бути використані для глибинного переосмислення проблеми зв’язку та взаємодії традиції та новаторського естетичного пошуку в українській літературі ХІХ – першої третини ХХ ст.

Апробація роботи здійснювалася на засіданнях відділу історії української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Окрім того, основні положення та висновки дисертаційного дослідження, а саме його шевченкознавчої частини, по-стійно апробувалися в екскурсіях, присвячених життю і творчості та власне поезії Т.Шевченка, проведених дисертанткою в Національному музеї Т.Шевченка, а також на всеукраїнській Шевченківській конференції “Образотворча спадщина Т.Шевченка”(28.12.2003, НМТШ) і в лекціях, прочитаних у вищих та середніх навчальних закладах.

Публікації Результати дослідження висвітлено у 9 публікаціях. З них шість надруковано у ваківських журналах.

Структура роботи Обсяг і структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел що нараховують 216 позицій. Повний обсяг дисертації 197 сторінок, з них 184 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” з’ясовано стан і проблеми вивчення поезії Б.-І.Антонича як міфосвіту, обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету і завдання роботи, предмет і об'єкт дослідження, його теоретико-методологічну основу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та її структуру.

Проаналізовано причини, які унеможливили появу дослідження поезії Антонича як цілісного міфосвіту у 1960-х – на початку 2000-х рр. Названо методологічні чинники, які стали на заваді комплексного дослідження міфосвіту Б.-І.Антонича (вульгарно-соціологічний підхід, інтерпретацію міфопоетики як “дитячої хвороби мови”, зведення метафорики поета до дитячих і взагалі суб’єктивних вражень, обмеження окремих збірок світом казки, лише християнського або лише язичницького міфу, протиставлення індивідуального міфу модерністів національному міфові романтиків, засилля методу деконструкції в літературознавстві). Обґрунтовано методологію, яка допоможе уникнути розпорошення цілісності міфосвіту Антоничевої поезії.

Оскільки предметом нашого дослідження є поетичний міфосвіт Б.-І.Антонича, сконструйований на базі уламків міфів – міфологем, корегуємо визначення міфу. Відмежовуємось від негативних визначень міфу, поширених у ХХ ст.: 1) міф – це структура свідомості, спотворена з метою ідеологічних спекуляцій; 2) міф – це фантастичні оповідання про богів та героїв; 3) міф – це “дитяча хвороба мови”, “маски без богів”. Розуміємо міфологію як національно-релігійну картину світу. Міфологему визначаємо, за К.Кереньї, як оповідь про божественне немовля, тобто сакральні першовитоки світу.

Користуємося герменевтичним методом тлумачення міфологем у поезії, що дозволяє нам різними шляхами наблизитись до авторської позиції; порівняльним (генетичним і типологічним) методом дослідження самобутніх образно-символічних систем Б.-І.Антонича і Т.Шевченка.

У першому розділі “Художній міфологізм Антонича як літературне явище ХХ ст.” розглянуто найважливіші праці теоретичного та історико-літературного характеру, що стосуються вивчення поезії Б.І.Антонича і, зокрема, її міфологічної домінанти.

У працях наших попередників застосовані різні принципи класифікації антоничівських міфів, але жодна з них не дала повного уявлення про його поезію як цілісний міфосвіт, в якому кожний образ органічний і природний, бо витворений на основі традиційних народних уявлень про світ і шляхи відтворення краси цього світу у мистецтві.

Ученими різних поколінь готувалося розуміння поезії Антонича як міфосвіту. В останні десятиліття вийшло багато досліджень міфопоетики Антонича, в яких, спираючись на наукову теорію міфу, вчені (С.Андрусів, Л.Стефанівська, І.Бетко, Ю.Андрухович, М.Новикова, В.Лісовий, В.Махно) досягли значних успіхів. Одні дослідники поділяли антоничівські міфи на індивідуальні і народні, інші – на християнські та язичницькі; глибше збагнув діалектику антоничевого міфотворення М.Жулинський: “Духовний світ Антонича розпростертий на весь обшир української та праслов’янської міфосвідомості, він прапервісний, язичницький, народний і водночас органічно зрощений з європейською культурою і мистецтвом ХХст.”. Спираючись на цю концепцію, ми розглядаємо міфопоетичну систему Б.І.Антонича, акцентуючи її зв’язки з народною поезією та естетичною традицією Т.Шевченка. На основі узагальнення напрацювань попередників висвітлено принципові особливості міфологізму на пізній стадії художнього розвитку (доби модернізму), виділено більш або менш “радикальні” типи художнього міфологізму у їх поєднанні в поезії
Б.-І.Антонича. Уже в першій збірці “Привітання життя” наявні зародки міфологічного мислення, яке характеризується оречевленістю, яскравою наочністю, метафоричністю, ототожненням станів природи та людської душі, поєднанням зорових, слухових, нюхових, дотикових відчуттів, зрушенням різних часо-просторових площин, алогічним зчепленням образів, багатоманітною асоціативністю, застосуванням прийомів метаморфози, гіперболи, принципів аналогій та паралелізму. Вперше у нашій роботі зазначається, що перехід зорових вражень у дотикові як визначальна риса міфопоетики Антонича характерний уже для першої його збірки (“у далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун”, “мій брат – кравець хлоп’ячих мрій: / зішив з землею небо”). Водночас у реферованій праці зроблено застереження, що переважна більшість метафор Антонича, потрактована критиками 30-х, 60-х, 90-х, подекуди й 2000-х років (Ю.Андрухович, О.Буряк) як вияв крайнього суб’єктивізму, дитинності і навіть “дитячої хвороби мови” (А.Бондаренко), миттєвих вражень імпресіоніста (М.Нервлі) прочитуються як міфологеми найдревніших культур (української, взагалі слов’янських, а також багатьох інших міфологій різних країн світу).

У розділі другому дисертації “Астральна символіка поезії Антонича і Шевченка. Співвідношення християнських та язичницьких мотивів” нами розглянуті ключові символи міфопоетики Антонича і Шевченка – астральні (солярні, лунарні, власне астральні). Оскільки найяскравіше ознаки національного міфотворення та первісного релігійного світогляду українського народу виявляються у його способах поетизації світил, ми трактуємо астральну символіку як найвагомішу частку космогонічного міфу Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. В обох митців язичницький і християнський світогляд витворив своєрідний синтез, що позначився на низці спільних і відмінних ознак їхньої поетики. Насамперед – це зрушення часо-просторових площин та еманація нових смислів із поєднання язичницької та християнської символіки.

Визначне місце космогонічній обрядовій поезії (колядкам, веснянкам, весільним пісням) присвятив у своїй творчості Б.-І.Антонич. У ліриці “Трьох перстенів”, “Книги Лева”, “Зеленої Євангелії” помічаємо тенденцію пов’язувати астральну тріаду з краєвидами Лемківщини, архетиповими образами дерев, хліба, зі сферами, досяжними для людини. З погляду тих, хто вважає міф примітивним поясненням явищ навколишнього світу первісною людиною, такі образи світил є децентралізованими стосовно світобудови, тобто зрушеними з її горішньої позиції та позбавленими панорамності бачення. На думку О.Буряк, антоничівські образи світил виражають деформоване сприйняття простору і часу. Для обізнаних із древньою українською культурою очевидно, що всі магічні дії ліричного героя Антонича з астральною тріадою символізують прилучення і причетність людини, народу до божественного життя небесної рідні, про яке співається в українських народних колядках, весільних, родинних, купальських піснях, голосіннях. Власне децентралізовані образи астральної тріади в Антонича пов’язані зі втратою світилами своєї життєтворчої сили, зі зміною свого функціонального призначення на протилежне, з апокаліптичними мотивами. У поезії Т.Шевченка біблійні мотиви Апокаліпсису поєднуються з баладними мотивами кари за вчинення кривди своїй кревній рідні, зло, вчинене ближньому – людині чи цілій нації, - тлумачиться як рана усього буття, як баладна містична образа кревного через невідання. Тому так масштабно зображені у “Кобзарі” простори, по яких течуть криваві ріки, розливаються моря сліз і крові. Несправедливість людська спричиняє затьмарення та зрушення світил з небосхилу.

Замість вживаних в літературознавстві і застосованих Н.Варич (“Структура метафори в поезії Б.-І.Антонича”) термінів “централізовані” – “поліцентралізовані” образи світил ми вводимо майже антонімічні поняття “централізовані” – “децентралізовані” образи світил, мотивуючи цей крок прагненням більш влучно окреслити антоничівську модель світобудови, на якій позначилася міфопоетична концепція “Кобзаря” Т.Шевченка.

Другий розділ містить чотири основні підрозділи: 1) централізовані образи світил 2) децентралізовані образи світил 3) образи світла 4) астральна тріада.

1. Централізовані образи світил Антонича пов’язані передусім зі світовим деревом як центром і початком світу українців-язичників, з образами бенкету світлих богів, з образами перстеня, обруча, веретена, з досягненням світилом свого повновладдя (опівдні, опівночі, серед літа), з образами птахів-деміургів, лемківським краєвидом. Централізованими вважаємо образи світил, які посідають горішню позицію по вертикалі та центральну по горизонталі відносно рідної землі, на чому і базуються язичницькі уявлення про світобудову. Централізовані образи світил у Шевченка означують славні історичні перемоги козаків та щасливі моменти зустрічі закоханих, а також узвичаєний вічний плин буття. Знамення на світилах обидва поети у традиційному для українського фольклору ключі пов’язують зі зміною кольору світил, а також із затьмаренням (Шевченко) чи з децентралізацією. Індивідуально-авторським засобом зображення лиховісних знамень в міфопоетиці Б.-І.Антонича є деструкція світил.

2.Децентралізовані образи світил у поезії Антонича найчастіше виражають стан творчого натхнення і піднесеної радості митця, якому підвладний світ, або ж віщують апокаліпсис (зрушуються і злинають зі світового дерева, потоплюются під водою). Пов’язуючись із мотивами земного шлюбу, децентралізовані образи світил виражають причетність небесної рідні до життя людської родини. Робимо висновок, що така децентралізація закорінена в язичницькій міфології.

Децентралізація як зрушення небесних світил в апокаліптичних візіях
Б.-І.Антонича й Т.Шевченка має коріння у книзі Ісаії, а спосіб її зображення новаторський в обох поетів. У поезії Шевченка помічаємо відсутній в міфопоетиці Антонича мотив зупинення сонця як пересторогу людям від кінця світу. В Антонича децентралізація образів світил, не пов’язана із втратою ними творчої сили, виражає ідею причастя усього живого від землі, від життєдайної сили світил. Децентралізовані образи світил пов’язані в обох поетів з есхатологічним міфом та з імпліцитно присутніми апокаліптичними мотивами. Децентралізація, що виражає в міфопоетиці Антонича боротьбу сил Хаосу і Космосу, світла й темряви, пов’язану зі зміною дня і ночі, тлумачиться нами як процес, остаточною метою якого є централізація світил. Тому цей вид централізації/децентралізації якраз і становить ту рухливу межу, яка існує між ключовими образами-символами міфосвіту Антонича. Серед висновків підрозділу “Децентралізовані образи світил” – твердження, що з позицій міфосвіту поезія Антонича сприймається на двох рівнях: поверховому, тобто наївно-безпосередньо (тут виявлена така ознака антоничівського міфологічного синкретизму чуттєвих образів, як перехід зорових вражень у дотикові чи слухові, а слухових у зорові) та глибинному, який виходить із такого знання української язичницької та християнської культур у їх синтезі, що переростає в міфологічне чуття. На другому, глибинному рівні, образи світил, які на наївно-безпосередньому рівні сприйняття здавалися нам децентралізованими, виявляються централізованими. І цю тонку гнучку грань між централізованими та децентралізованими образами світил якраз і дозволяє нам виявити герменевтичний метод дослідження. Іще одним видом децентралізації солярних і лунарних образів є зрушення світил на дно річки, повернення сонця у докосмогонічний стан – і пряме називання місяця сонцем русалок (хтонічних істот української міфології, відоме русальним пісням) або ж протиприродний схід місяця вдень у маревах доведених до божевілля героїнь поем Т.Шевченка.

3. Образи світла в поезії Б.-І.Антонича пов’язані з метафоричними трансформаціями простору України, хати як образів душі поета, рідної землі – вмістилища світлих патріотичних сил у Т.Шевченка, із розширенням простору хати (дому) до меж України та всесвіту в Антонича. Подібна метаморфоза супроводжується появою образів віщих світил у поезії Т.Шевченка і екстатичних – в поезії Б.-І.Антонича.

4. В основі самобутнього міфосвіту Б.-І.Антонича, як і в основі релігійного світогляду давніх українців, зокрема і в Т.Шевченка, лежить культ астральної тріади і культ рідної землі. Культ тріади світил в Антонича зрощений з архетиповими образами і мотивами світового дерева, бенкету небесних богів; творця і Творця, дерева, куща, метафорами весілля, сп’яніння, ремесел, ярмарку, символічними образами птахів, тотемних тварин. У Шевченка цей культ чітко виражений у картинах першозданної краси й мудрості природи, у молитвах ліричного героя, самоідентифікованого поетом, за долі козаків, дівчат, всієї України; співвіднесений з великими перемогами козацтва, виражений метафорами птаства. Астральна тріада зіставляється Кобзарем із найважливішими віхами людського життя. Культ астральної тріади виявляє зв’язок із культом рідного краю: позиція світил (зрушена або центральна) визначається щодо рідної землі.

Культ астральної тріади у міфопоетиці Антонича пов’язаний з архетипом дерева й куща. Через архетип куща астральна символіка Б.-І.Антонича включена у широкий світовий міфопоетичний контекст. Розгортаючи архетипний образ куща на тлі давньоіндійської та юдаїстської святкової обрядовості з унікальною смисловою наповненістю символіки кожної з культур, поет виявляє самобутність українського язичницького свята куща (уславлення перемоги весняної природи та широкий спектр по-весняному п’янких, захоплюючих і непередбачуваних імовірностей накреслень доль сущого). Образ куща в міфопоетичній концепції Антонича яскраво виражає українську етнопсихологію. Через образ блискавки в міфосвіті Антонича проходить аналогія між архетипами куща і світового дерева, поширений український варіант якого – дуб. В естетичній традиції Т.Шевченка дуб виражає ідею зв’язку трьох часів (минулого, сучасного й майбутнього), трьох світів і просторів по вертикалі (горішнього, земного, підземного), постає опорою світобудови, охоронцем козацького звичаю. Символіка дуба (перунового дерева) наскрізна у “Кобзарі”: це і символ глибоко вкорінених національних звичаїв, і фольклорний образ замисленого козака, і свідок доби Гетьманщини, і провісник майбутнього національного відродження. “Віщий дуб” Антонича уподібнюється до прадерева, яке плине космічним океаном і віщує оновлення буття. Причому сам Антонич бачить себе не на вершині, а біля коріння цього дуба – охоронцем струмуючих з нього джерел української народної культури. Це засвідчують і часті самоідентифікації Б.-І.Антонича зі своїм ліричним героєм, який виступає у подобі лиса; адже лис, за українськими колядками, мешкає біля коріння прадерева. Ми робимо висновок про міфологічну злитість меж образів астральної тріади, блискавки, вогню з архетипами дерева й куща у Т.Шевченка і Б.-І.Антонича; про загальноукраїнський характер Антоничевого міфосвіту, що підтверджується, принаймні, генетично спорідненим у Т.Шевченка і Б.-І.Антонича образом прадерева з вертикаллю світового дерева. З вертикальною віссю світобудови в “Кобзарі” співвідноситься рух світотворчого і руйнівного, визвольного та нищівного вогню, здатного шугати вгору й заповнювати собою весь простір. Нами вперше висувається і обґрунтовується гіпотеза, що ідея світового дерева, іще не явленого зору, починає формуватися вже у ранній творчості
Б.-І.Антонича, адже понад усі винаходи цивілізації, опоетизовані митцем авангарду, підноситься у “Привітанні життя” найвища сфера духовних прагнень людини – “соколів околи” (а сокіл-деміург в космогонічних колядках посідає горішню позицію на вершечку прадерева). З архетипом птаха в концепції міфосвіту Антонича пов’язується солярна, лунарна, астральна символіка.

У міфопоетиці Т.Шевченка уявлення про ідеальний першопочаток наснажені ідеєю національної державності України козацької доби; наскрізними виявляються метафори сокола, орла, голуба (птахів-деміургів космогонічних колядок), в образах яких постають козаки. У моральній оцінці своєї сучасності Кобзар не міг оминути витоків великоросійського монархізму, не винести їм свого вироку. Тому символіка орла в міфопоетичній концепції Т.Шевченка амбівалентна. Її негативні прояви, зумовлені поетовим ставленням до візантизму імперської Церкви, закорінені у давньогрецькому міфі про Зевса, який перекинувся на орла, щоб здійснювати тортури над Прометеєм. І цей жахітливий символ став геральдичним знаком російського монархізму. Такий орел у візіях Кобзаря літає над степовими могилами полеглих козаків. Проте есхатологія Т.Шевченка не апокаліптична: як невмирущий Прометей, так незнищенний і народ у божественних проявах свого волелюбного духу.

В міфосвіті Б.-І.Антонича усі компоненти астральної тріади виступають у зооморфних персоніфікаціях птахів (за українською фольклорною традицією – вісників, здатних сполучати три світи: живих, мертвих і небесних богів). І це підтверджує нашу тезу про цілісність міфосвіту
Б.-І.Антонича також у літературно-естетичному плані.

З культом астральної тріади в міфопоетиці Антонича пов’язана ідея безкровного причастя, закорінена в питомо українській культурі доісторичної давнини (свята Різдва, Щедрого Вечора). Стародавнє українське релігійне уявлення, що сонця не можна ображати ані виглядом невинної крові, ані сліз, якнайповніше виражене в “Кобзарі” (особливо магічною формулою “до схід сонця”). У цю магічну пору – “до схід сонця” – відбувається і кардинальний злам визвольних битв, і лише всезагальна пильність, осяяність вищою ідеєю надособистісного національного єднання є запорукою здобуття волі Україною. Релігійне значення астральної тріади для українського народу доволі чітко відображене в “Кобзарі”: утвердження ідеї непроминальності плину буття ілюструє вся тріада світил; централізований образ сонця пов’язується з мотивами шлюбу розквітлої навесні землі з верховним богом українців-язичників – Дажбогом; образи сонця-нареченого і землі-молодої становлять алюзію до наскрізної біблійної метафори (“Пісні Пісень” Соломона, книг пророків); центральна позиція місяця на вершечку вертикалі світобудови визначає моменти тріумфальної перемоги козацького війська чи щасливої зустрічі закоханих, ясніше, аніж звичайне, небуденне сяяння зірок пов’язується з духовним центром життя Кобзаря – Україною. Молитви до зір оповідача-кобзаря у Т.Шевченка виявляють моменти ідентифікації поетом власної долі з долею України. Лейтмотивом крізь увесь “Кобзар” проходять молитви до зорі й зірок за долю України.

В міфопоетиці Антонича етноохоронне значення астральної тріади, яка також оберігає окремого індивіда чи родину, виражається також у мотиві заплітання світил у волосся дівчат (відомому галицьким весільним пісням).

З культом астральної тріади співвідносні у міфосвіті Антонича метафоричні образи бенкету світлих богів за ясеновим столом неба; “трьох перстенів” (як тріади світил); шлюбу землі та неба; корчми (“Три перстені”) та корчмаря (“Зелена Євангелія”), тісно пов’язаних з архетипами дерева й куща; дівчини й музи, теслі, ковалів, ткачів (“Три перстені”, “Зелена Євангелія”), стельмаха, коваля (“Книга Лева”) і гончара як творців, пісні-поезії. Тріада світил в міфопоетичній концепції світобудови Б.-І.Антонича співвідноситься з горизонтальною віссю через архетипи дерева, на вершечку якого – птах, птаха, куща, через символічні образи сакральних та культових тварин (оленя, коня, биків, волів, корів; змії та лиса), музики та музичних інструментів, ярмарку (“Зелена Євангелія”) як залитого сонцем свята життя, купованого ціною власного запалу і натхнення. Метафора ярмарку стосується астральної тріади та викликаних її “взаємостосунками” небесних явищ, на що вказують метафори – уособлення сходу і заходу, ранку та вечора, які купують одне в одного світила.

У третьому розділі нашої роботи “Міф першопочатків і кінця у поетиці
Б.-І.Антонича і Т.Шевченка” обґрунтовується теза про імпліцитність апокаліптичних мотивів в есхатології обох митців. Міфосвіт Антонича дає нам уявлення про багаторівневу циклічність буття, тонке усвідомлення зімкнення першопочатку з кінцем. Художньо-міфологічне співіснування різночасових циклів притаманне й “Кобзареві”. Поняття першопочатків значно ширше, аніж космогонічний міф, тому охоплює більше багатство своєрідних рис міфопоетики Антонича і Т.Шевченка, включаючи міф про щасливе/затьмарене дитинство і міф про ідеальний першопочаток (у Кобзаря – переважно перенесений на козацьку добу, хоча й уявлення про зразкове буття першозданого космосу, пов’язане з українським релігійним культом астральної тріади, проступає доволі чітко). Єднає міфосвіт Антонича з міфопоетикою Т.Шевченка прикмета, яка робить українське язичництво унікальною космологічною релігією – незаперечна віра в мудрість і необхідність буття для всього сущого.

Послідовність розташування збірок Б.-І.Антонича відбиває світотворчий цикл, кінець якого знаменують: зникнення опори буття – прадерева – і деструктивні образи світил. Міфопростір “Трьох перстенів” становить ланку антоничівської поетичної концепції світобудови. Він не обмежується неозначеною в часі дійсністю казки; умови його бачення мають чітку вказівку на міфологічний час: пригадування дитячого світосприйняття з метою заглиблення у прапервісність усього світу. Магічні дії, зображені у цій збірці, - це не вигадки фантастичних казок, а символічні дії календарно-обрядових, родинно-обрядових та ліричних пісень, а також ритуальні дійства, як ті, що виконуються людською спільнотою згідно до річного циклу, так і ті, що в природі розгортаються щодня і щоразу являють велике диво.

До складу космогонічного міфу українців належать такі компоненти: створення світу птахами і неодмінна поява світил. Рослини були на початку, пануватимуть і в кінці – після чергового світового потопу, – так у загальних рисах звучить основна ідея антоничівської есхатології. Ми підкреслюємо, що й у “Кобзарі” і на початку, і в кінці, і повсякчас з’являється образ світового дерева. Варіанти шевченківського образу прадерева – дуба як опори світобудови (“Причинна”) та старого дуба, який символізує основу національного буття і пов’язується з вірою в майбутнє оновлення України, чи явора, з-під якого б’ють життєдайні води – набули багатогранного символічного змісту в поезії Антонича. Реалізація архетипу дерева в образах дуба та явора в міфопоетиці обох митців, на нашу думку, становить незаперечний доказ орієнтації Антонича на загальнонаціональний міфосвіт.

Вершиною поетичного мислення Б.-І.Антонича і Т.Шевченка є їхнє уявлення про світотворчий цикл. В міфопоетичній концепції Антонича ідея творчості як першопочатку наскрізна: це і творчість природи навесні, і творчість поетична, майже аналогічна до Божественного першотворення. Творчість реміснича і співочо-музична виступають метафорами до поетичного та божественного першотворення і світотворення. Нами встановлено, що епітет “білий” у міфосвіті Антонича характеризує творчий процес; він увібрав у себе давньоукраїнські уявлення про Білобога як єдине добре творче начало, що у космогонічних колядках заступлене більш популярною в нас ідеєю Світового дерева.

Оригінальність міфопоетичних концепцій Б.-І.Антонича і Т.Шевченка яскраво виявлена в авторському застосуванні епітетів. В міфопоетиці Б.-І.Антонича прикметні метафори-кольоропозначення: білий означає творчий, зелений – мудрий, життєствердний В міфопоетиці Т.Шевченка вирізняються якісні характеристики (тихий, ясний, невечірній – вічний, благодатний, побожний; Україна широка – розкішна, волелюбна, прекрасна, вільна).

Вперше нами помічено, що ліричний герой “Трьох перстенів”, ліричних інтермецо “Книги Лева” Антонича – це переважно оратор, виконавець великодніх веснянок, який з’являється у супроводі троїстих музик. Найкращим подарунком такі віншувальники риндзівок (веснянок, що побутували в Галичині) вважали червоне чи красне яєчко, адже воно символізувало відроджений і посталий навесні світ. Систему космогонічних уявлень зберегла ідеографія українського писанкарства. В такому широкому контексті ми пов’язуємо антоничівські веснянки з шевченківським міфом першопочатків як першозданої краси українського села (село порівнюється з писанкою). У Кобзаря цей різновид міфу ідеального першопочатку змикається з міфом кінця, і в їхньому зіткненні виявляється апокаліптичність реальних обставин життя сучасного села, ознаменована зрушенням зір з горішньої позиції світобудови, засвоєного міфопоетикою Т.Шевченка з Біблії. Драматизм такого зіткнення наголошений зокрема у трагічному фіналі поеми “Княжна”, який абсолютно суперечить славослів’ям українського роду (і народу), пов’язаного в давньоукраїнській міфології з яйцем сокола-рода.

О.Потебня довів, що кольоропозначення у міфології слов’ян (рудий, білий, червоний, зелений, жовтий) становлять синонімічні поняття, які постали на основі уявлень про світло. О.Ф.Лосєв (20-50р.р. ХХ ст.) серед сутнісних ознак міфологічного мислення підкреслював своєрідний синкретизм, змішування відчуттів (наприклад, коли “товсті”, “тонкі”, “дрижачі” звуки сприймаються ніби зором). Л.Менжуліна у філософському “Міфоаналізі” підсумувала ці положення тезою про первісну нерозчленованість буття – характерну рису міфологічного сприйняття світу. У другому та третьому розділах нашої роботи розвиваємо ці думки та вперше застосовуємо їх щодо міфопоетики Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. На тлі синкретизму образів поетів-символістів та неокласиків метафорика Б.-І.Антонича відрізнялася взаємопереходом чуттєвих вражень. І цей синкретизм суто міфологічного мислення простежується в його поезії на різних рівнях: у колористиці, коли теплота чи холодний відтінок сприймаються зором і на дотик (“завія зелені, пожежа зелені”, “рослинних рік підноситься зелена повінь”), у числовій символіці (число три символізує взаємозв’язок трьох сфер буття, по вертикалі, трьох часів – минулого, теперішнього, майбутнього, синтез духовного і матеріального світу, число сім – вичерпну міру для часових і просторових характеристик (причалив човен сонця в пристань – у вікно на дубі / і кинув на прощання сім червоних весел), число сто асоціюється з могутністю, повнотою, довершеністю, самоочевидністю (сто днів потопу замість біблійних сорока, “сто місяців тремтить зарання / у снах гарячих і квітчастих”, “усоте прославляю буйноту життя”). Антоничівські числа “три” і “сім” поєднують у собі язичницьку і християнську символіку; число 100 виражає стійку слов’янську, зокрема українську традицію). Позначені міфологічним сприйняттям і шевченківські образи велелюддя, метафорично зближеного і з вогнем, і з водою (житейське море з холодними хвилями – чужа людність; “базари, де військо, як море червоне / перед бунчуками, бувало, горить”, “на воронім коні виїде отаман, / блисне булавою – море закипить, Закипить і розлилося / степами, ярами”). Теплота | холодність візуальних образів моря у Кобзаря переходить в підтекст і в моральному аспекті означує сердечність, патріотизм, героїку, або ж – байдужість, жорстокість, злобу. Символіка числа три у поезії Т.Шевченка має значення повноти, довершеності і всеохопленості у тривимірному просторі, що яскраво виражене образами астральної тріади та тріадичної моделі буття в поемі “Великий льох”.

Взаємоперехід образів, кругообіг метафоричних перенесень, є одним із основних принципів розбудови Антоничем свого міфосвіту. Метаморфози людини, дерева, птаха, дзбану виражають ідею пізнання сущим своєї праформи, своїх попередніх існувань, ідею “рівновеликості” (Ю.Ковалів) та взаємозв’язку усіх форм буття у цілісній світобудові. Т.Шевченко осягав ці зв’язки космоструктури через поетичне вираження своєї кревної спорідненості з могутніми стихіями та явищами української природи (Дніпро – то батько, то брат Кобзаря, то сивоусий запорозький дід, пращур українського козацького народу).

У третьому розділі ретельно розглядаємо взаємозамінні архетипові образи у різних поезіях і збірках Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. Серед антоничівських взаємозамінних архетипів найприкметніші наступні гнізда образів: 1) дерево, кущ, гора, 2) теслі, ковалі, ткачі, кравці, гончарі, музики, 3) перстень, веретено, обруч, червоний дзбан, сонячна стріла, випущена не стрільцем, а поетом – співцем світоладу. Шевченківські взаємозамінні образи вертикалі: дерево, могила, гора, льох, хата вивершуються знаменнями світил чи комети. Для міфопоетичної концепції Т.Шевченка прикметно, що над безверхою хатою світила не з’являються. Цей різновид взаємопереходу першообразів не ставав раніше об’єктом спеціального дослідження.

У висновках підсумовуються й узагальнюються результати дослідження поетичної спадщини Б.-І.Антонича як міфосвіту.

Міфологічність мислення властива уже ранній творчості Б.-І.Антонича. Ця визначальна риса поетики успадкована ним з праукраїнського, праслов’янського фольклору і з “Кобзаря” на основі усвідомлення свого спільного світовідчуття з українським національним середовищем.
Б.-І.Антонич, як і Т.Шевченко не займалися стилізаторством, а творчо переосмислювали фольклор. Таким чином, кожен з митців вибудовував власну міфопоетичну концепцію. Порівняння міфотворчості двох найбільших поетів Східної та Західної України, романтика ХІХ і модерніста ХХ сторіч дає нам змогу стверджувати, що міфологічність – це не просто ознака художнього мислення письменників-модерністів, тобто однієї епохи, кардинально відмінної від попередньої, а та прикмета національного світовідчуття, яка єднає творчість найсамобутніших – і водночас улюблених у своїй країні поетів різних епох.

Своєрідність міфологій народів із високорозвиненими космологічними віруваннями, таких як український, найвиразніше простежується у неповторних, оригінальних способах поетизації світил. Велике смислове навантаження в міфопоетиці Б.-І.Антонича і Т.Шевченка несуть централізовані і децентралізовані образи світил, адже в основі переосмислених ними язичницької і християнської міфології – ідея вшанування світла, яка у предковічній українській релігії сформувала культ астральної тріади.

В основі релігійно-національного світогляду Б.-І.Антонича і Т.Шевченка, лежать культ астральної тріади та землепоклонські мотиви як два рівнобіжні чинники українського міфосвіту, як спосіб висловлення