Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВА

Петриківська Олена Сергіївна

УДК 165.2:168.522:001.8 (043.3)

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ ЯК МЕТОДОЛОГІЯ

СИНТЕЗУ ЗНАНЬ ПРО ЛЮДИНУ

Спеціальність 09.00.02 – діалектика і методологія пізнання

 

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Одеса - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії природничих факультетів філософського факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент

Чайковський Олександр Владиславович,

Одеський національний університет

імені І.І. Мечникова, завідувач кафедри

філософії природничих факультетів

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Івакін Олексій Аркадійович,

Одеська національна юридична академія,

завідувач кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент

Левченко Віктор Леонідович,

Одеський національний політехнічний університет

доцент кафедри філософії і методології науки

Провідна установа - Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, кафедра філософії і методології

науки, Міністерство освіти і науки України

(м. Київ)

Захист відбудеться “26” квітня 2007 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.09 в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Новосельського, 64.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Одеського національного університету імені І.І. Мечникова за адресою: 65020, м. Одеса, вул. Пастера, Преображенська, 24.

Автореферат розісланий “21” березня 2007 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Сумченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Філософська антропологія, у якій людина є вихідним пунктом і головним об'єктом філософування, була обрана в дисертації як сучасна парадигма філософського розуміння людини, людського буття і методологічна основа для синтезу знань про людину.

Сьогодні поставлена проблема шляхів і форм інтеграції наукових знань про людину, створення єдиної узагальненої концепції людини. Протягом останнього століття у рамках наук про людину сконцентрувався найбагатший емпіричний і теоретичний матеріал. Аналіз ситуації, яка склалася в науках про людину, особливо важливий сьогодні, коли наука переходить у новий вимір – постнекласичний. У цьому новому вимірі народжується і нове розуміння людини. Від окремих наук сьогодні йдуть могутні імпульси до цілісного пізнання людини. При розробці теоретичних основ комплексних досліджень людини, методів їхньої організації і проведення помітною тенденцією стає витиснення філософії науковими парадигмами. Розгляд проблем пізнання специфіки буття людини як і раніше пов'язують із класичною філософською методологією. Не враховується при цьому, що в ХХ столітті спостерігається зміна тематики філософського мислення. Вирішальними є два перетворення: зміна розуміння розуму і ролі суб'єкта, розробленого у Новий час. Досвід сучасності виявляє нову антропологічну реальність. Це - людина грані тисячоріч, доби психоаналізу й Інтернету, пережитого тоталітарного досвіду, віртуальних практик, сексуальної і гендерної революцій. Ця людина не тотожна класичному суб'єкту європейської антропології і метафізики. Тому поставлене питання про застосовність для пояснення людини теорій, автори яких претендували на універсальність. У постструктуралізмі ставиться під сумнів можливість узагальнення людського досвіду як такого, формулювання антропологічних законів, уніфікованої сутності людини.

Неминуче виникає питання: чи вичерпав свій евристичний потенціал принцип цілісності людини, суспільства і культури?

Необхідною умовою наукової постановки питання про природу людини є критичне засвоєння найбагатшого досвіду філософських пошуків, систематизація їх у вигляді підходів, типів філософських вчень про людину, виявлення внутрішніх зв'язків між ними і теоретичними результатами конкретних наук про людину. У зв'язку з цим особливо актуальним стає дослідження філософської антропології як нового підходу до проблеми синтезу знань про людину. Накопичений сьогодні величезний масив знань про людину приводить до необхідності створення інтегративної антропології. Необхідно розробити методологічний інструментарій для оптимізації інтегративних процесів у різних сферах антропологічного знання. Реалізація цієї ідеї вимагає освоєння досвіду розроблення філософської антропології і виділення її методологічної сторони.

Методологічні проблеми пізнання людини досліджували: І.Кант, Е.Кассирер, О.Больнов, Ю.Хабермас, Б.Г.Юдін, В.Г.Табачковський, А.І.Уйомов, К.Ю.Райда, І.С.Добронравова, Ф.В.Лазарєв, Н.В.Хамітов, Л.Е.Моторіна, Н.В.Омельченко та ін. Але проблема визначення пізнавальних функцій філософської антропології залишається недостатньо розробленою. Методологічна роль філософської антропології в повній мірі не досліджена.

Філософсько-аксіологічний аспект наукового пізнання ґрунтовно досліджений в роботах таких авторів, як В.Г.Табачковський, В.П.Андрущенко, Е.К.Бистрицький, І.В.Бичко, І.В.Бойченко, М.М.Вєрников, В.С.Горський, Л.В.Губернський, І.Я.Матковська, М.С.Дмітрієва, С.Б. Кримський.

Проблеми методології наукового дослідження займают помітне місце у вітчизняній філософії. Значний внесок в розробку низки загальних проблем методології наукового пізнания внесли В.І.Подшивалкіна, М.В.Попович, О.П.Пунченко, Л.М.Терентьєва, А.І.Уйомов, А.Ю.Цофнас, О.В.Чайковський, В.Л.Чуйко та інші. Але поки що не зроблений розгорнутий методологічний аналіз теоретичних підвалин сучасної антропології. Відчувається нестача узагальнюючих досліджень з методології антропології в науковій літературі.

Таким чином, відсутність задовільної концепції синтезу антропологічного знання і розчарування у можливостях філософської антропології, викликане зведенням її до класичних форм, обумовили вибір теми. У зв'язку з цим особливо актуальним стає вивчення методологічної ролі філософської антропології. Наукова проблема полягає у необхідності кореляції між методологією філософської антропології, емпіричною методологією наук про людину і принципами постнекласичної методології.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота відповідає планам наукової діяльності філософського факультету Одеського національного університету імені І.І.Мечникова, де вона виконувалась. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках комплексної теми “Філософсько-методологічне дослідження гуманітарного знання” (№ 245, наказ ОНУ імені І.І.Мечникова № 855-18 від 18.05.01).

Мета дисертації – дослідити філософську антропологію як методологію синтезу знань про людину.

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні задачі:

- визначити історичні форми конституювання філософської антропології;

- уточнити значення і специфіку антропологічного підходу до проблеми людини;

- виявити особливості концептуалізації поняття “природа людини” у філософській антропології;

- описати структуру антропології як відносно самостійної галузі філософського знання;

- визначити методологічний статус філософської антропології;

- виділити інваріантну компоненту методологічних функцій антропологічного знання в класичній, некласичній і постнекласичній філософії;

- проаналізувати роботи фундаторів філософської антропології з точки зору їх принципового впливу на сучасні антропологічні дослідження;

- визначити межі та можливості філософської антропології в якості методологічної основи вирішення проблеми синтезу сучасного знання про людину.

Об’єкт дослідження – взаємозв’язок та взаємодія філософської антропології та знань про людину.

Предмет дослідження – методологічна роль філософської антропології по відношенню до знань про людину.

Методи дослідження. У дисертації застосовано комплексну методологію, використано філософські та загальнонаукові методи дослідження. Основними методами стали наступні: історичний (аналіз еволюції поняття “природа людини” від античності до сучасності); аналітико-синтетичний (поділ філософсько-антропологічних концепцій на класичні, некласичні та постнекласичні, визначення інваріантної компоненти методологічних функцій антропологічного знання в філософії); компаративістський (визначення характеру співвідношення типів філософсько-антропологічного дискурсу в сучасній пізнавальній ситуації); системний метод (під час аналізу проблеми синтезу наук); метод абстрагування надав можливість найповніше представити теоретичні підстави досліджуваного об’єкта, а також виявити різноманітні зв’язки, притаманні йому.

Наукова новизна дослідження. У ході даного дослідження отримані нові результати, представлені в наступних положеннях, що виносяться на захист. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні тези про філософську антропологію як методологію синтезу знань про людину, у експлікації концептуальних засад цього синтезу. У цьому зв’язку вперше:

- визначені межі та можливості філософської антропології в якості методологічної основи вирішення проблеми синтезу сучасного знання про людину;

- описана структура антропології як відносно самостійної галузі філософського знання;

- розкриті методологічні функції антропологічного знання у класичній, некласичній та постнекласичній філософії;

- виділена інваріантна компонента методологічних функцій антропологічного знання в філософії;

- з’ясовані умови, яких вимагає філософсько-антропологічна методологія для реалізації синтезу знань про людину;

- встановлено, що орієнтація на створення загальноприйнятої концепції природи людини не дозволяє філософській антропології виконувати функцію методологічного синтезу знань про людину;

- уточнена особливість концептуалізації поняття “природа людини” в філософії;

- уточнено значення і специфіка антропологічного підходу до проблеми людини.

Практичне значення отриманих результатів. Отримані результати дослідження пізнавальних можливостей філософської антропології складають методологічну підставу для пошуку шляхів удосконалювання існуючих методів пізнання людини і для поширення антропологічного підходу на нові предметні області. Отримані висновки відкривають шлях філософізації сучасної антропології. Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальному процесі, при написанні навчальних посібників і підготовці курсів і спецкурсів по філософії, філософській антропології, філософії науки, культурній антропології, соціальній антропології.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження репрезентовані автором на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, методологічних семінарах, серед них: міжнародна наукова конференція “Біографічний метод в сучасному гуманітарному знанні” (Одеса, 2003), міжнародна наукова конференція “Людина – Світ – Культура” (Київ, 2004), міжнародна наукова конференція “Вторые Таврические чтения “Анахарсис”” (Крим, 2006).

Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення у восьми статтях, серед яких три - в спеціалізованих виданнях відповідно до переліку, затвердженим ВАК України, і трьох тезах.

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до поставлених завдань та логіки дослідження дисертація містить вступ, два розділи, вісім підрозділів, висновки та список використаних джерел, який налічує 229 одиниць. Повний зміст тексту викладено на 178 машинописних сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження, ступінь розробленості проблеми, сформульовано наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів, вказані апробація, публікації, структура та обсяг роботи.

У першому розділі “Різноманітність форм конституювання філософської антропології” виявлено спектр стратегій філософського дослідження природи людини, представлений історичний огляд відносин філософії й антропології. Порівняльний аналіз філософських концепцій людини дозволив конкретизувати, використання яких філософсько-антропологічних ідей і принципів в сучасних науках про людину є доцільним. Акцентується увага на тому, що виділені форми конституювання філософської антропології співіснують в сучасному філософському дискурсі.

Формування антропологічного підходу до проблеми людини в межах класичної філософії відбувається під впливом філософії Аристотеля, Д.Юма, І.Канта. У зв'язку з тим, що границі філософської антропології як самостійної дисципліни розмиті, продуктивно звернути увагу на проведену Аристотелем розбіжність між теоретичною і практичною наукою. Це дозволяє уточнити, про який тип знання і науки йде мова у філософській антропології. Філософську антропологію можна визначити як практичне знання. Практична наука, за Аристотелем, досліджує предмети, що залежать від людської дії, що не має кінцевого "вірного" результату. У випадку з практичними науками мова йде переважно про знання в чистому вигляді, з раціональними критеріями і справжніми аргументами; мова йде про знання, істинність якого не залежить від моральних якостей і прагнення дослідника, і одночасно про знання, останнє втілення якого знаходиться не в ньому самому, але його варто шукати в діях і вчинках.

В першому параграфі “Формування антропологічного підходу до проблеми людини у межах класичної філософії” пропонується аналіз того, як філософська антропологія XVII-XVIII століть шукає відповіді на питання: чи можлива наукова метафізика, що спирається на історичний досвід у науці, у межах якої враховується питання про природу людини? Обговорення проблеми людської природи не зводиться тут до перерахування конкретних наявних властивостей людини. Скоріше мова йде про щось, що має сформуватися, знайти себе. Філософські пошуки природи та сутності людини означають не стільки остаточне розкриття цих понять, їхнього змісту, скільки прагнення уточнити роль названих абстракцій у філософському міркуванні про людину.

ХVІ-ХVІІ ст. стають поворотним пунктом в історії філософського осмислення природи людини. Суть повороту – у виділенні й усвідомленні людини як суб'єкта, що протистоїть навколишньому світу як об'єкту. Відкриття суб'єктивності поклало початок формуванню антропології в європейській культурі.

Слід зазначити, що з часів Канта антропологія задана як особлива сфера філософського знання. Однак, характеристики природи людини не могли, з погляду Канта, бути емпіричним узагальненням дійсних особливостей людських істот у минулому і сьогоденні. Вказувалося, що принципи раціональності були – і повинні були бути – історично інваріантними. Але зростання відкриттів з боку антропології й історії викликало необхідність перегляду принципів людського розуміння. Відзначається, що методологічні принципи класичної філософії людини, атрибутивний підхід до проблеми людини, що визнає наявність позачасової споконвічно заданої сутності, прилаштований до ідеалізованого світу теоретизму для вивчення статичних явищ. На абсолютизації окремих властивостей сьогодні продовжують будуватися філософські системи і наукові стратегії дослідження людини.

У другому параграфі “Пошук нового визначення людини у контексті некласичного мислення” проаналізовані некласичні інтерпретації проблеми людини та методології її дослідження, для яких характерна відмова шукати сутність людини. Предметом філософської антропології стає конкретне самоздійснення людини у культурній творчості. Незважаючи на те, що прихильники цього підходу підкреслюють, що проблематичність людини не може бути об'єктивованою і не може стати предметом пізнання, що ця проблематичність є питанням не теоретичним, а практичним (творча самореалізація), цей підхід викликає корекцію загальнотеоретичного антропологічного дискурсу.

На думку автора, специфіка конституювання філософської антропології в ХХ столітті полягає у наполегливих зусиллях з подолання емпіристсько-натуралістичного ґрунту антропології. При цьому враховується питання про можливість збагнення людської індивідуальності і її онтологічного статусу, відмінного від способу буття як матеріальних предметів, так і ідеальних сутностей.

У суперечках з кантіанською традицією складається ідея “конкретного суб'єкта”, метою якої є подолання прірви між емпіричним і трансцендентальним суб'єктом. Реалізується спроба знайти в сфері антропології теоретичний вихід із протилежності фактичного здійснення пізнання і його ідеальної значущості. При цьому центральною стає проблема з’ясування статусу суб'єкта в системі філософських принципів. “Конкретний суб'єкт” охоплює всі способи відношення людини до світу. Проте мова йде не про відмовлення від виміру загальнозначущості, а, навпаки, - про спробу збереження трансцендентально-філософського підходу. Суб'єкт у його практичній, культурній і мовній визначеності розглядається як інстанція інтерсуб’єктивно значущих пізнавальних функцій. Зміст перетворень, що вводяться цими концепціями, полягає в доведенні тієї обставини, що здатність конституювання світу є не атрибутом чистої свідомості, а функцією реальної людини в процесі соціальної комунікації. Некласичні визначення людини будуються на основі феноменології, предметом якої виступають не об'єктивні властивості речей, а феномени речей, разом із свідомістю, що конституює їх. На основі аналізу некласичних різновидів філософсько-антропологічного розмислу стверджується, що їх основна інтуїція полягає в тому, щоб, з одного боку, приписати абсолютне існування конкретному свідомому життю, а з іншого боку, перетворити саме поняття життя свідомості. Свідоме життя варто описати як життя в присутності трансцендентного буття.

Завдяки зусиллям некласичної філософської антропології ХХ століття відбувся антиантропоцентричний поворот у західноєвропейській філософії. Проблема людини була залишена відкритою. Причому вона виходить за межі доктринальної площині, тому що тісно переплітається з різними аспектами людського життя.

У третьому параграфі “Постнекласичне мислення та проблема людини” пропонується аналіз постановки проблеми людини в рамках постнекласичного мислення. Постнекласичний різновид філософсько-антропологічного розмислу становить для дисертанта особливий інтерес, тому що дозволяє виявити хибні уявлення про кризу антропології в сучасній філософії. До них відноситься, наприклад, визнання неможливості систематики антропології. Крім того, не можна погодитися з негативною оцінкою постнекласичного мислення (постмодернізму), якому нібито є далека ідея філософської антропології. На думку автора, суттю сучасної ситуації в досліджуваній області є пошук нових предметних і методологічних ракурсів антропологічної проблематики. Теза структуралізму про “смерть людини” означає смерть старого проекту людини, побудованого в XVIII столітті, але не відмова від антропологізму. У межах постнекласичного мислення критикується зведення антропологізму до індивідуалізму. При цьому ґрунтовному перегляду піддалися уявлення про суб'єкт, суб'єктивність. На основі аналізу філософії М.Фуко розглянуто, у якому напрямку змінюється філософське розуміння людини, і робиться висновок, що варто скоріше робити акцент на “відродженні” суб'єкта в постнекласичній антропології завдяки його децентрації.

На підставі проведеного аналізу стверджується, що у другій половині ХХ століття посилилася тенденція на міждискурсивний синтез антропологічно "розгорнутих" концепцій. Таким чином, сучасна філософська антропологія охоплює філософські напрямки, що раніше сприймалися як її опоненти. Ця тенденція продовжує породжувати прагнення універсалізувати антропологічне бачення світу.

В четвертому параграфі “Структура антропології як відносно самостійної галузі філософського знання” доведено, що необхідною умовою формування антропології як сфери філософського аналізу виступає додання проблемі людини рис загальності й універсальності. Достатньою умовою конституювання антропологічних досліджень є проектування проблеми людини на суб'єкт-об'єктну опозицію, розуміння людини в якості Я (суб'єкта), що пізнає і перетворює світ (об'єкт). Позначивши проблему специфіки людського буття, філософська антропологія стає методологією, зокрема, фундаментальних досліджень людини, в яких суб'єктивність і людська свідомість розглядаються як специфічний вид буття, як специфічна реальність, що присутня у будь-яких людських актах, але невіддільна від них. З’ясовується, як можливе дослідження людської свідомості в його буттєвому плані. Наукове значення антропологічного підходу полягає у з’ясуванні тієї сфери суб'єктивності, що не може бути об’єктивованою і стати предметом пізнання.

В другому розділі “Сучасне знання про людину та принципи його можливого синтезу” показано, наскільки расширюється статус антропологізму у зв’язку із загальною орієнтацією наук на дослідження динамічних, самоорганізуючих об’єктів. Аналіз антропологізації теоретичного знання займає особливе місце в другому розділі. Автором поставлена задача розглянути сучасні підходи до синтезу знань про людину, а також можливості філософської антропології у цьому питанні.

У першому параграфі “Філософське обґрунтування наук про людину” розглянуте філософське обґрунтування гуманітарного знання, найбільшою проблемою якого є проблема загальної значущості його суджень. Автор спирався на підходи, запропоновані мислителями ХІХ сторіччя (Г.Спенсером, В.Дільтеєм, Г.Зіммелєм, Е.Дюркгеймом, М.Вебером), які брали участь у формуванні специфічного образу соціального світу, відмінного від запозичених із природознавства парадигмальних зразків. Відзначається роль Дільтея, який спеціально виділяв антропологічний принцип, будував на ньому свою дослідницьку програму і його філософськи обґрунтовував. Результатом цієї роботи було створення дисциплінарної антропології – загальнонаукової картини людини.

В другому параграфі “Ідеали та стандарти науковості у ХХ столітті: особистісне знання та суб’єктивна компонента у сучасному науковому знанні” увага надається суб’єктивній компоненті в сучасному науковому знанні, як в природничому, так і в гуманітарному. Автор наполягає на необхідності розрізняти антропологічність (суб'єктивність, людинодомірність, антропність) як властивості чого-небудь (пізнання, істини), що свідчить про його віднесеність до людини, до обставин її буття і пізнання, антропоцентризм як тенденцію (необґрунтованої) абсолютизації людського в пізнанні і світогляді й антропологізм як один з можливих шляхів пізнання, коли людина - відправний пункт, тому що визнається неминучість присутності людських змістів (людського виміру) у науковому пізнанні. Антропологізм є тією філософською установкою, що активно впроваджується в сучасну науку, що зв'язано з розробкою програми штучного інтелекту, розвитком когнітивної психології і методології когнітивних наук. Помітне активне неприйняття об'єктивізму – філософської установки, що обґрунтовує незалежність від суб'єкта як форми, так і змісту знання, а також і ідеалізму – визнання існування незалежних від суб'єкта форм знання. В умовах постнекласичної науки облік людських цінностей з необхідністю включається в методологію наукового дослідження, що забезпечує дотримання наукою об'єктивно-реального підходу в сучасних умовах. Подібні зміни викликають антропологізацію науки – зміни в статусі методології науки, пов'язані з власним розвитком гуманітарних наук, підвищенням інтересу натуралістів до парадигм соціального і гуманітарного пізнання, до соціальних і людських передумов власних структур і їхніх історичних змін. У цілому, можна говорити про формування нової парадигми пізнання, тісно пов'язаної з антропологічною традицією європейської філософії.

У третьому параграфі “Синтез наук та інтегральне знання про людину” докладно розглянуте сучасне знання про людину і принципи його можливого синтезу. Відзначено різноманіття підходів до рішення проблеми синтезу знань про людину. У зв'язку з пошуками методологічної основи комплексного вивчення людини останнім часом з'явилася безліч наукових напрямків, які характеризують себе як “антропологія” з тією чи іншою специфікацією. Кожна “галузева” антропологія виступає із заявою – розкрити підвалини людського буття і тим самим стати фундаментом єдиної науки про людину. Розглянуто, яких методологічних принципів дотримуються автори подібних проектів. Простежено вплив філософської антропології на наукові концепції людської природи або дослідження людини.

На підставі даного аналізу стверджується, що коли предметне поле антропології розширюється, вона стає синтетичним (інтегральним) знанням, що переборює “абстрактний теоретизм” традиційної теорії людини. Але сьогодні можна констатувати парадигмальну кризу в науках про людину й активне освоєння антропологічного підходу у зв'язку зі спробами його подолання. Підкреслено, що сучасна ситуація в науках про людину відзначена потребою суспільства у рішенні “людинодомірних” проблем, що носять комплексний характер. У зв'язку з цим постановка самої проблеми і формування “предмета дослідження” виступає вирішальним етапом організації всього дослідницького процесу. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що ключовим є розроблене філософською антропологією питання про межі наукового пізнання людини.

В четвертому параграфі “Межі та можливості філософської антропології в якості методологічної основи вирішення проблеми синтезу сучасного знання про людину” обґрунтовано, що філософська антропологія як методологія справді дозволяє критично переосмислити і понятійно оформити базові уявлення про людину. Це суттєво впливає на зміст людинознавства.

Саме створення теоретичної моделі людини є процесом синтетичним. Змістовна організація синтезу знань про людину в рамках філософської антропології підкоряється певним методологічним правилам, що відповідно орієнтують науковий пошук.

Завдяки проведеному дослідженню була знайдена можливість представити антропологічне знання як систему. Перший рівень - досягнення саме комплексного знання про об’єкт. Головне завдання тут - максимально повне розкриття суттєвих сторін об’єкта. Людина як багатовимірна істота саме і є таким об’єктом. Між різними її сторонами існують складні зв’язки і відношення, які можуть спрощуватися при абсолютизації одних і ігноруванні інших. Автор наголошує, що в цьому випадку простий редукціонізм становить небезпеку і протидією йому може бути відмова від пошуку абстрактної природи людини. Другий рівень – відтворення із сукупності окремих фрагментів цілісного знання про об'єкт. Тут на перший план виступає розкриття зв'язків між теоріями, що демонструють відносини відповідних його сторін.

Для аналізу проблеми синтезу наук використовуються методологічні принципи системного аналізу. Автор стверджує, що синтез наук про людину можливий у вигляді атрибутивного синтезу, у рамках якого ідеї філософської антропології (філософський образ “конкретного суб'єкта”) стають системоутворюючими властивостями наук про людину. У випадку реляційного синтезу методологічні принципи філософської антропології одержують поширення в науках про людину. Ця ситуація особливо характерна для постнекласичної ситуації в науці.

Однак, тільки при дотриманні певних методологічних умов, ідеї філософської антропології можуть закріпитися і стати фундаментом синтезу знань про людину. Серед них: 1) зазначені ідеї повинні виникнути як результат узагальнення всього матеріалу, що має відношення до проблеми; 2) будучи сформульованими, вони повинні мати відношення до матеріалу кожної з наук, на узагальнення яких вона претендує; 3) кожна з цих конкретних наук повинна знайти у використанні цієї ідеї джерело для прогресивної самозміни в кожній з відомих науці форм; 4) філософ-антрополог залишає за собою право створювати гіпотези, відмовляючись обговорювати принципи, що виставляються як гіпотези, тому що зміст їх полягає не в них самих, але в їхній ефективності стосовно до фактів.

Головна роль філософської антропології складається у визначенні сфери застосованості тієї чи іншої теорії людини, в уточненні уявлень про її широту і специфічність. З погляду філософсько-антропологічної методології вивчення людини можна починати з будь-якого рівня. Оскільки ми не можемо знати повної картини людського, нам варто повернутися до підходу Канта – довіритися “регулятивній ідеї”, що не може отримати вичерпного теоретичного втілення. Сутність людини виступає як “відкладена дефініція”. Тільки на тлі конститутивної відкритості і може бути зрозуміла людина у всій різноманітності своїх проявів.

На підставі проведеного аналізу стверджується, що філософська антропологія виступає методологічною основою для синтезу знань про людину саме тому, що являє собою особливий різновид філософування –

антропологізм. Суттєві відмінності антропологізму визначені при порівнянні з методологізмом, гносеологізмом та онтологізмом. Цей аналіз дозволив не тільки охарактеризувати межі філософсько-антропологічного підходу, але й поглибити розуміння структури сучасного філософського знання.

Висновки. Дисертаційне дослідження методологічних аспектів філософської антропології дозволило дійти наукових і практичних результатів. Аналіз методологічних можливостей філософської антропології в системі знань про людину надав можливість систематизувати історико-філософський матеріал, окреслити специфіку взаємодії філософського та конкретно-наукового дискурсу на матеріалі антропології і розкрити механізм створення цілісного знання про людину. Це дослідження дозволило дійти наступних висновків:

1. Були визначені історичні форми філософської антропології, кожна з яких породжує певну традицію мислення про людину як історично конкретний спосіб постановки проблеми людини. Встановлено, що зміна змісту поняття “природа людини” та методології її пізнання відповідає зміні типів раціональності. На цій підставі аналіз філософсько-антропологічних концепцій дозволив розділити їх на класичні, некласичні та постнекласичні.

2. Комплексне дослідження методологічних аспектів філософської антропології дозволило уточнити значення та специфіку антропологічного підходу до проблеми людини. У рамках антропологічного підходу сфера людини визначається як сфера особливого роду об'єктів і процесів, що ведуть особливий спосіб існування. Тобто людина розглядається в контексті внутрішньо властивих людському існуванню сфер і факторів, а не виходячи з об'єктивного уявлення про світ, космос, розум та ін. Критиці піддається розуміння суб'єкта як носія чистої когнітивної раціональності, що породжує об'єктивне наукове знання. Це дає можливість виділити мислення про людину в самостійну сферу філософської рефлексії зі своєю особливою системою категорій і обгрунтувати необхідність доповнення наукових процедур і дослідницьких парадигм позанауковими.

3. На основі порівняльного аналізу поняття “природа людини” в різних системах знання виявлено особливості його філософської концептуалізації, яка полягає в констатації того, що це поняття не підлягає теоретичній раціоналізації. Уточнення ролі поняття “природа людини” в філософії, дозволило визначити його роль для наук про людину: це регулятивне для них поняття. Щоб перейти на наступний етап свого розвитку, науки повинні зосередитися на понятті “природа людини” як організуючому науковий пошук і розширити своє поле для того, щоб їм опанувати, що не тотожно пошуку нового визначення “природи людини”.

4. Проведений порівняльний аналіз антропологічного знання у філософії дозволив виявити структуру антропології як самостійної галузі філософського знання. В її склад входять: філософська психологія, філософія свідомості, філософія дії (аналіз форм людської діяльності), філософія існування (практики формування ідентичності, перспектива майбутнього, що виступає для окремої людини реальною мотивацією її вчинків, рішення проблеми онтологічної безпеки, пошук такого способу індивідуального існування, коли людина входить у культуру й історію, не стаючи річчю серед інших речей). Оскільки філософська антропологія має свою специфічну концептуальну структуру, має сенс питання про методологічну роль філософської антропології по відношенню до універсуму філософського знання про людину.

5. Розгляд фундаментальних антропологічних констант (цілісність, самотрансценденція, самототожність, відкритість, духовність, свобода, творча активність, тілесність та ін.), що виконують роль регулятивних ідей у пізнанні, дозволив репрезентувати філософську антропологію як методологію дослідження людини. Аналіз низки евристичних функцій (серед них аналітична, рефлективна, онтологічна, гносеологічна, інтегративна), що виконує філософська антропологія, надав відповідної конкретизації її методології. Нова інтерпретація філософської антропології дозволила побачити її в якості фундаменту для систематики антропології. Встановлено, що філософська антропологія є методологічною основою для синтезу знань про людину завдяки тому, що являє собою особливий тип філософування – антропологізм, що демонструє істотні відмінності від методологізму, гносеологізму й онтологізму.

6. Визначено інваріантний компонент методологічних функцій антропологічного знання у класичній, некласичній і постнекласичній філософії, яким є обґрунтування самостійності антропологічного підходу.

7. Аналіз праць фундаторів філософської антропології з погляду їхнього принципового впливу на сучасні антропологічні дослідження встановив, що серед головних принципів синтезу знань про людину – вироблене класичною філософією розрізнення емпіричного, трансцендентального й екзистенціального суб'єкта, раціональність, спадкоємність у пізнанні людини. Проведений аналіз текстів показав, що при створенні філософії, здатної осмислити феномен індивідуального, варто взяти до уваги розгляд динаміки конкретної екзистенції, запропонований Аристотелем. Поділ Кантом “Я” емпіричного (знання людиною себе) і трансцендентального “Я” (забезпечує єдність свідомості, відповідальність) виконує важливу методологічну роль у пізнанні людини.

8. На основі системного аналізу визначено границі і можливості філософської антропології як методологічної основи рішення проблеми синтезу сучасного знання про людину. Системне представлення антропології в культурі досягається послідовним застосуванням атрибутивного і реляційного синтезів: в рамках атрибутивного синтезу ідеї філософської антропології (філософський образ “конкретного суб'єкта”) стають системоутворюючими властивостями наук про людину; в рамках реляційного синтезу методологічні принципи філософської антропології одержують поширення в науках про людину. Підкреслено, що головна роль філософської антропології складається у визначенні сфери застосування тієї чи іншої теорії людини, в уточненні представлень про її широту і специфічність.

9. Ідеї філософської антропології можуть закріпитися і стати фундаментом синтезу знань про людину, якщо вони виникнули як результат узагальнення всього матеріалу, що стосується окресленої проблеми; мають відношення до матеріалу кожної з наук про людину; кожна з цих конкретних наук може знайти у використанні цих ідей джерело для прогресивної самозміни в кожній з відомих науці форм; філософ-антрополог залишає за собою право створювати світоглядно-нейтральні гіпотези, зміст яких полягає не в них самих, але в їхній ефективності стосовно до фактів.

10. Обґрунтована необхідність дослідження питання про можливість загальної антропології, що займається всебічним дослідженням людини. Для цього показана необхідність з'єднати історико-філософський аналіз з філософсько-методологічним аналізом науки (у даному випадку наук про людину), а останній об'єднати з історико-культурним підходом до опису науки. Саме цей підхід запропоновано у дисертації.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Петриковская Е.С. А.Ф. Лосев и проблемы философского обоснования православной духовности // Наукове пізнання: методологія та технологія. – Одеса. Науковий журнал. Спецвипуск, 2001 (6). – С.131-136.

2. Петриковская Е.С. Человек и мир в философии символизма // Наукове пізнання: методологія та технологія. – Одеса. Науковий журнал. - № 1 (11), 2003. - С.50-56.

3. Петриковская Е.С. Греческий логос глазами А.Ф.Лосева (к 110-летию со дня рождения) // Дьоб/ Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип. 4. – Одеса: ООО Студія “Негоціант”, 2003. – С.359-371.

4. Петриковская Е.С. Биографический метод и его применение в изучении философского наследия Серебряного века // Філософські пошуки. Вип. XVII-XVIII. – ІФЛІС-ЛФС “Cogito” – Львів-Одеса. 2004. - С.535-541.

5. Петриковская Е.С. Диалог науки и религии в философском наследии А.Ф.Лосева // Наука і релігія: проблеми діалогу. Вип. 2. – Одеса: Наука і техніка, 2004. - С.57-71.

6. Петриковская Е.С. Идеи модернизации православия в контексте духовных исканий начала ХХ века // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2004. Книга II. – Львів: Логос. 2004. - С.337-342.

7. Петриковская Е.С. В.Соловьев и “новое религиозное сознание” о задачах христианства в общественной сфере // Матеріали міжнародної наукової конференції “Філософія права в Росії”. - К., 2006. – С.309-320.

8. Петриковская Е.С. А.Ф. Лосев и проблемы философского обоснования православной духовности // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер. 3. Философия: РЖ/РАН. ИНИОН. Центр гуманит. науч.-информ. исслед. Отд. философии. – М., 2003. - № 4. – С.123-126.

9. Петриковская Е.С. Проблемы философии человека в контексте гуманизации знания // Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої С.Балею, на тему “Філософські проблеми гуманізації освіти”. - Одеса, 2003. - С.52-55.

10. Петриковская Е.С. Философский символизм в структуре антропологического знания // Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Київ, 2004. - С.431-434.

11. Чайковский А.В., Петриковская Е.С. Синергия принуждения и православная религиозная антропология // Польское общество универсализма. Тезисы рефератов, присланные на международную конференцию “Мудрость и синергия принуждения” (в контексте европейского рационализма) – Варшава, 2001. – С.17.

АНОТАЦІЇ

Петриківська О.С. Філософська антропологія як методологія синтезу знань про людину. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.02. – діалектика і методологія пізнання – Одеський національний університет імені І.І.Мечникова, Одеса, 2007.

Дисертація присвячена актуальній, але недостатньо дослідженій проблемі визначення методологічних основ для синтезу різних видів антропологічного знання. Новизна дослідження полягає в обґрунтуванні тези про філософську антропологію як методологію синтезу знань про людину, відокремленні концептуальних засад цього синтезу. Філософська антропологія репрезентується як особливий різновид філософування – антропологізм.

Системне представлення антропології в культурі досягається послідовним застосуванням атрибутивного і реляційного синтезів: в рамках атрибутивного синтезу ідеї філософської антропології (філософський образ “конкретного суб'єкта”) стають системоутворюючими властивостями наук про людину; в рамках реляційного синтезу методологічні принципи філософської антропології одержують поширення в науках про людину.

Ключові слова: природа людини, філософська антропологія, антропологізм, антропологізація знання, постнекласичне мислення, методологічний аналіз, синтез наук.

Петриковская Е.С. Философская антропология как методология синтеза знаний о человеке. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.02 – диалектика и методология познания – Одесский национальный университет имени И.И. Мечникова, Одесса, 2007.

Диссертация посвящена актуальной, но недостаточно разработанной проблеме – выявлению методологических оснований синтеза знаний о человеке. Новизна исследования состоит в обосновании философской антропологии как методологии указанного синтеза. Для раскрытия специфики, роли и необходимости интеграции знаний о человеке разработана теоретико-методологическая модель, в основу которой положен синтез концептуальных положений классической, неклассической и постнеклассической философской антропологии. Проведенный сравнительный анализ антропологического знания в философии позволил обнаружить структуру антропологии как самостоятельной области философского знания. Поскольку философская антропология имеет свою специфическую концептуальную структуру, имеет смысл вопрос о методологической роли философской антропологии по отношению к универсуму философского знания о человеке.

Рассмотрение фундаментальных антропологических констант (целостность, самотрансценденция, самотождественность, открытость, духовность, свобода, творческая активность, телесность и др.), выполняющих роль регулятивных идей в познании, дало возможность репрезентировать философскую антропологию как методологию исследования человека. Анализ ряда эвристических функций (аналитической, рефлективной, онтологической, гносеологической, интегративной), выполняемых философской антропологией, позволил конкретизировать ее методологию. Новая интерпретация философской антропологии дает возможность рассматривать ее в качестве фундамента для систематики антропологии. Установлено, что философская антропология служит методологической основой для синтеза знаний о человеке благодаря тому, что представляет собой особый тип философствования – антропологизм, который демонстрирует существенные отличия от методологизма, гносеологизма и онтологизма. Антропологизм отражает идеалы постклассической науки, тогда как методологизм - идеалы классической рациональности, в результате чего он приложим к идеализированному миру теоретизма, где господствуют абстракции сознания вообще и происходит отвлечение от важных особенностей человеческой личности, ее жизнедеятельности, социально-культурной, исторической обусловленности. Проведенный в настоящем исследовании анализ фундаментальной онтологии М.Хайдеггера демонстрирует некорректность резкого противопоставления антропологизма и онтологизма.

Именно благодаря тому, что главной темой современной философской антропологии становится конкретный субъект, наделенный трансцендентальными функциями (способностью в рефлексии обратиться к условиям своего конституирования мира), становится возможным говорить о ней как о методологии синтеза знаний о человеке. Для обеспечения возможности знания о субъективности, требуется представить ее отчасти конституирующей (в модусе активности), отчасти конституированной (в модусе познаваемости). Специфика решения проблемы постижения конкретной субъективности в рамках антропологизма заключается в том, что предметный (конституированный) и субъектный (конституирующий) полюса представляют собой вторичные конструкции. Субъект жизнеосуществления одновременно и “эмпирический”, то есть наделенный конкретной антропологическо-психологической определенностью, и “трансцендентальный” в результате чего становится возможным осмысленное опытное знание о нем как агенте опыта. Таким образом, трансцендентальный опыт перестает быть противоположностью жизненному опыту, не предполагает редукции всех эмпирических содержаний, а есть расширение внутреннего опыта в сторону формализованной рефлексии способов и структур осуществления субъективности.

Синтез наук о человеке возможен в виде атрибутивного синтеза, в рамках которого идеи философской антропологии (философский образ “конкретного субъекта”) становятся системообразующим свойством наук о человеке. В случае реляционного синтеза антропологический метод получает распространение в науках о человеке. Показано, что преодоление принципиального различия между науками о природе и науками о человеке существенно опирается на методологию современной философской антропологии. Конкретно – на сформулированное новое основание познания в целом, ориентированное на исторический и практический характер человеческой жизни и ее структурных форм. Антропологическая трактовка познания позволяет понимать познавательные акты как способы практического осуществления человеческой жизни. Продуктивность современного антропологического знания будет соответствовать требованиям современного философского дискурса при использовании предложенной в диссертации методологии.

Ключевые слова: природа человека, философская антропология, антропологизм, антропологизация знания, постнеклассическое мышление, методологический анализ, синтез наук.

Petrykivska O.S. Philosophical anthropology as methodology of synthesis knowledge about man. – Manuscript.

Thesis for a candidate’s degree in the field of philosophy in speciality 09.00.02 – dialectics and methodology of cognition. – Odessa I.I. Mechnikov National University, Odessa, 2007.

The author represents philosophical anthropology as methodology of synthesis of knowledge about man. It is justified that philosophical anthropology possesses certain epistemological status, type of philosophy is anthropologism. Owing to such position philosophical anthropology appears in a role of methodology of knowledge synthesis


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

Методологія управління системою землекористування великих міст - Автореферат - 36 Стр.
ЛІКУВАННЯ ТА ПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНО-ГНІЙНИХ УСКЛАДНЕНЬ У ХВОРИХ, ОПЕРОВАНИХ З ПРИВОДУ ОБЛІТЕРУЮЧИХ ЗАХВОРЮВАНЬ АРТЕРІЙ НИЖНІХ КІНЦІВОК - Автореферат - 26 Стр.
АСПІДОГАСТРЕЇ (PLATHELMINTHES, ASPIDOGASTREA) – ПАРАЗИТИ ПЕРЛІВНИЦЕВИХ (MOLLUSCA, BIVALVIA, UNIONIDAE) УКРАЇНИ - Автореферат - 30 Стр.
ОЦІНКА ЯКОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АВІАТРАНСПОРТНИХ ПІДПРИЄМСТВ - Автореферат - 29 Стр.
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ, МЕТОДИ ТА ЗАСОБИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ДІАГНОСТУВАННЯ КОМП’ЮТЕРНИХ СИСТЕМ   - Автореферат - 38 Стр.
МІСТОБУДІВНІ ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ УТРИМАННЯ ВУЛИЧНО – ДОРОЖНЬОЇ МЕРЕЖІ МІСТА - Автореферат - 21 Стр.
патогенетичні особливості експериментальної черепно-мозКової травми за умов модуляції СИСТЕМи ЦИТОКіНіВ та дофамінергічної системи мозку - Автореферат - 27 Стр.