ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ПЕТРИШИН Роман Андрійович

УДК 06.06:37.15–054.72(477):(4-15)(4-191.2) “1919-1939”

НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

(1919–1939 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України.

Наукові керівники:

доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України

Ступарик Богдан Михайлович,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

кандидат педагогічних наук, доцент Соя Микола Михайлович,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника,

декан факультету фізичного виховання і спорту

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, доцент Матвієнко Ольга Василівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

професор кафедри педагогіки

кандидат педагогічних наук, доцент Герцюк Дмитро Дмитрович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри педагогіки

Провідна установа: Чернігівський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, м. Чернігів

Захист відбудеться “22” травня 2007 р. об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79, конференц-зала Будинку вчених.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

Автореферат розісланий “21” квітня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. Р. Кирста

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Через історичні обставини впродовж ХХ сторіччя частина української етнічної спільноти та її нащадків стали громадянами інших країн. Найбільший ареал розселення українців у світі зумовлений міграційними процесами всередині великих держав.

Зі здобуттям Україною незалежності та руйнуванням ідеологічних стереотипів зріс інтерес науковців до української еміграції. Зарубіжна гілка українського етносу, особливо західна, ще донедавна була невідомою для багатьох дослідників. Україна хоче більше знати про закордонні етнічні розгалуження, про тих понад 16 (за деякими оцінками – 23–25) мільйонів розкиданих долею українських емігрантів та їхніх нащадків, які зуміли в умовах багатоетнічного оточення зберегти рідну мову, народно-звичаєві, культурні, мистецькі, побутові традиції, зрештою, свою національну самобутність та емоційну єдність з історичною батьківщиною. Отож на реалізацію положень Конституції України (ст. 12), законів і міжнародних угод про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, що мешкають у різних державах світу, спрямовано Національну концепцію співпраці із зарубіжними українцями (2006 р.).

Актуальність і практична значущість окресленої проблеми у сучасних умовах дедалі зростає й загострюється під впливом низки чинників. Ідеться насамперед про те, що наприкінці ХХ – на початку ХХІ сторіччя у європейських країнах перебувають сотні тисяч представників української інтелігенції, заробітчан, які втрачають зв’язки з рідною землею. Такі соціальні явища підвищують науковий і практичний інтерес до досвіду, який нагромаджено за міжвоєнну добу ХХ сторіччя, а також ініціюють налагодження культурно-освітнього і наукового життя українців в умовах чужих держав. Вочевидь, що певні форми цієї діяльності української еміграції можуть бути використані в сучасних умовах задля зміцнення українського генофонду, духовно-культурної єдності українства.

У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі є праці (В. Потульницький, І. Срібняк, В. Трощинський та ін.), в яких розкрито окремі аспекти діяльності української еміграції. Загальні проблеми еміграції, в тому числі вивчення розвитку української науки та освіти, зокрема й педагогічної, висвітлено в публікаціях останніх років (Т. Завгородня, З. Нагачевська, Б. Ступарик, О. Сухомлинська та ін.).

Важливі напрями діяльності української міжвоєнної еміграції ХХ сторіччя в руслі історичної науки розглядаються у працях В. Віднянського, С. Лазебника, Б. Лановика, А. Шевченка та ін. Означені дослідження виділяємо передусім тому, що в них обґрунтовано політико-економічні та соціокультурні основи такого явища, як українська політична еміграція міжвоєнної доби.

Окремі питання діяльності українських еміграційних навчальних закладів у Центральній та Західній Європі досліджували зарубіжні вчені-українці І. Жегуца, О. Киселівська-Ткач, Б. Матюшенко, І. Мірний, О. Мушинка, С. Наріжний, Н. Полонська-Василенко, М.Сулима, М. Шаповал, А. Яковлєв, В. Яріш та ін.

Вивчення окремих напрямів педагогічної діяльності української еміграції та внеску українських педагогів міжвоєнного періоду в країнах Європи стали предметом наукового пошуку сучасних учених-педагогів Т. Беднаржової, О. Галая, Д. Герцюка, О. Джус, М. Євтуха, І. Зайченка, В. Кеміня, О. Матвієнко, І. Пінчук, І. Руснака та ін., учених-істориків Т. Бублик, О. Вагіної, Т. Сидорчук, В. Череватюк та ін.

Однак результати аналізу джерельної бази дослідження дозволяють стверджувати, що попри ґрунтовне вивчення історичного та соціально-політичного аспектів діяльності української еміграції міжвоєнного періоду одним із малодосліджених явищ в історії вітчизняної культури є науково-педагогічна діяльність української еміграції в європейських країнах. Вона виникла із представників української еліти, яка боролася за утвердження Української держави внаслідок поразки у національно-визвольних змаганнях 1917–1920 рр. Актуальність проблеми, відсутність спеціальних досліджень, предметом яких була б науково-педагогічна діяльність українців закордоння міжвоєнної доби, зумовили вибір теми дисертаційного дослідження: “Науково-педагогічна діяльність української еміграції у країнах Центральної і Західної Європи (1919–1939 рр.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження входить до плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Історія освіти й виховання в Галичині” (протокол № 5 від 30 грудня 1998 р.). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (протокол № 6 від 28 грудня 2000 р.) та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 1 від 23 січня 2001 р.).

Мета дослідження – узагальнити досвід науково-педагогічної діяльності української еміграції та виявити її особливості в різних країнах Центральної й Західної Європи міжвоєнного періоду ХХ сторіччя задля творчого використання в сучасних умовах розбудови освіти в Україні.

Постановка мети зумовила такі завдання:–

виявити передумови науково-педагогічної діяльності української еміграції в країнах Європи;–

обґрунтувати принципи освітньо-виховної діяльності українських навчальних закладів закордоння досліджуваного періоду;–

охарактеризувати особливості фахової підготовки в осередках української еміграції країн Центральної та Західної Європи;–

визначити основні напрями науково-дослідницької та видавничої діяльності українських еміграційних центрів міжвоєнної доби;–

виокремити педагогічні ідеї українських емігрантів країн Європи, які можна творчо використовувати в реформуванні сучасної української освіти.

Об’єкт дослідження – діяльність української еміграції у країнах Європи (1919–1939 рр.).

Предмет дослідження – освітній та науковий доробок української еміграції країн Центральної та Західної Європи означеної доби.

Методологічною основою дослідження є теорія наукового пізнання, положення про зміст навчання та освіти, єдність історичного й логічного, об’єктивний та історичний підходи до аналізу теорії і практики науково-педагогічної діяльності української еміграції, зорієнтованої на європейські та національні цінності в освіті, викладені в працях науковців – представників української зарубіжної педагогічної думки. Теоретико-методологічний аналіз, обґрунтування процесів і явищ здійснено на основі принципів історизму, об’єктивності та системності.

Для дослідження важливе значення мали концептуальні положення, що містяться в Конституції України, Національній концепції співпраці із зарубіжними українцями (2006 р.), Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), Концепції національного виховання.

Основними методами дослідження є пошуково-бібліографічний метод: вивчення архівних, бібліотечних каталогів, фондів, описів, бібліографічних видань; історико-педагогічний, порівняльний та статистичний аналіз фактів та явищ, їх синтез для дослідження передумов та організаційних засад науково-педагогічної діяльності української еміграції; предметно-цільовий аналіз історичної та педагогічної літератури і преси, що виходила на еміграції у країнах Центральної та Західної Європи в 1919–1939 рр.; класифікація та систематизація літературних джерел із метою виявлення опорної джерельної бази та об’єктивних даних, що стосуються діяльності українських вищих, середніх та початкових шкіл, культурно-освітніх товариств і громадських організацій; вивчення шкільної документації (навчальних планів, програм, документів і звітів) з метою виявлення особливостей освітніх та виховних підходів у навчанні української еміграційної молоді; теоретичне узагальнення та порівняння опрацьованих матеріалів для формулювання висновків і визначення можливостей творчого використання на сучасному етапі розвитку освіти в Україні.

Джерельну базу дослідження складають фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ф. 3532, 3695, 3795, 3801, 3859, 3905, 4465), Центрального державного історичного архіву у м. Львові (ф. 309, 408), Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (м. Київ), Наукової бібліотеки НАН України ім. Василя Стефаника (м. Львів), наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка, науково-довідкової бібліотеки Центральних державних архівів України (м. Київ), бібліотеки ім. О. Ольжича (м. Київ), наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Використано матеріали журналів “Тризуб”, “Трибуна України”, “Нова Україна”, “Український студент” та ін., статистичні відомості, навчальні плани і програми, звіти про діяльність Вищих шкіл української еміграції, громадських організацій, науково-освітніх та культурно-просвітницьких товариств, союзів, спілок, об’єднань, довідково-бібліографічна література, історико-педагогічні дослідження тощо.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період між двома світовими війнами. Нижню межу зумовлено процесом політичної та культурної еміграції з України, які розпочалися навесні 1918 р., і згодом – у 1919 році в Австрії в середовищі української еміграції зародилися ідеї про організацію науково-педагогічних закладів із різною спрямованістю їхньої діяльності.

Кінцева межа дослідження співпадає із загарбанням Німеччиною сусідніх країн і початком Другої світової війни, що унеможливило продовження науково-педагогічної діяльності українських емігрантів у повному обсязі.

Територіальні рамки дослідження обмежуються тими європейськими країнами, в яких були найчисельніші угрупування українських емігрантів означеного періоду і в яких ефективно діяли їхні наукові й культурні осередки: Австрія, Німеччина, Чехословаччина, Польща, Франція.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше комплексно проаналізовано проблеми науково-педагогічної діяльності української міжвоєнної еміграції поза територіальними межами окремої країни; виявлено передумови формування українських осередків у країнах Європи, проаналізовано динаміку мережі початкових і середніх навчальних закладів на її теренах і визначено основні напрями їх науково-педагогічної й просвітницької діяльності; виявлено загальні та специфічні особливості діяльності українських еміграційних навчальних закладів із фахової підготовки української молоді в різних європейських країнах; досліджено видавничу справу українських громадських та культурно-освітніх організацій, вищих шкіл, наукових товариств і окремих осіб у країнах Центральної та Західної Європи 1919–1939 рр.; виокремлено основні здобутки українських учених в еміграції та окреслено можливості їх використання для розвитку сучасної української науки.

Практичне значення дослідження. За результатами дисертаційного дослідження розроблено спецкурс “Освітня діяльність української еміграції в країнах Центральної та Західної Європи у міжвоєнну добу (1919–1939 рр.)”, який упроваджено в навчальний процес Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника
(довідка №  від .11.  р.), Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка (довідка № 286 від 19. 06. 2006 р.), Мукачівського гуманітарно-педагогічного інституту (довідка № 168 від 27. 06. 2006 р.) та Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського (довідка № 10/35 від 20. 06. 2006 р.). Матеріали та висновки дослідження можуть бути використані при вивченні теорії та практики розвитку вітчизняної освіти і педагогічної думки у Вишах різних рівнів акредитації, проведенні факультативних занять у загальноосвітніх школах, а також у підготовці праць з історії української еміграції. Основні положення дисертаційної роботи можуть слугували підґрунтям для подальших історико-педагогічних досліджень.

Вірогідність наукових результатів і основних висновків дослідження забезпечується теоретичним обґрунтуванням вихідних положень; використанням достатньої кількості архівних джерел, матеріалів і першоджерел; застосуванням комплексу методів наукового пошуку, що відповідають меті, предмету й завданням дослідження в їх органічному взаємозв’язку; науковим підходом до аналізу педагогічних явищ і фактів; співвідношенням одержаних висновків із потребами сучасної української системи виховання й освіти.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження оприлюднено на міжнародних: “Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (Ніжин, 2005), “Ідея опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці” (Івано-Франківськ, 2005), “Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті” (Львів, 2006); всеукраїнських: “Єдність національного і загальнолюдського у формуванні морально-духовних цінностей” (Івано-Франківськ, 2002), “Психолого-педагогічні проблеми підвищення якості підготовки педагогічних кадрів у ВНЗ: стан, проблеми, перспективи” (Чернівці, 2003); звітних наукових конференціях (2001-2005 рр.) та на засіданнях кафедри педагогіки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Публікації. Підсумки роботи в контексті обраної теми дисертації викладено в дев’яти самостійних наукових публікаціях, сім з яких – у фахових науково-педагогічних виданнях.

Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу і загальних висновків, списку використаних джерел із 430 найменувань (з них 130 архівні справи) і 18 додатків. Загальний обсяг роботи становить 239 сторінок, з них 170 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність проблеми дисертаційного дослідження, визначено метуё завдання, об’єкт, предмет та методологічну основу наукової роботи, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, описано шляхи їхньої апробації.

У першому розділі – “Теоретичні основи дослідження” – узагальнено погляди сучасної історико-педагогічної науки щодо виникнення передумов організації науково-педагогічної діяльності української еміграції в країнах Центральної та Західної Європи і визначено осередки української еміграції як організаційні центри науково-педагогічної діяльності у 20–30-х роках ХХ сторіччя.

У розділі розкрито погляди науковців на підставі аналізу історико-педагогічної літератури про проблеми зарубіжних українців. Зокрема, охарактеризовано сутність понять “еміграція”, “імміграція”, “діаспора” “науково-педагогічна діяльність”. Встановлено, що саме визначення терміну “еміграція” є дотичним до окремих представників українського народу, які перебували через різні історичні обставини поза етнічними межами України в 20–30-х роках ХХ століття.

Науково-педагогічну діяльність української еміграції трактуємо як перманентне розгортання й утвердження власної національної системи навчання й виховання на демократичних засадах зі збереженням давніх історичних традицій української освіти шляхом осмислення, створення, впровадження й поширення наукового-теоретичного і практичного досвіду, зорієнтованого на вдосконалення навчально-виховного процесу з метою досягнення ефективних результатів у формуванні фахівців вищої кваліфікації, здобутті якісно вищої педагогічної практики.

За результатами аналізу історико-педагогічної літератури й архівних матеріалів виявлено, що науково-педагогічна діяльність української еміграції в Європі виступає предметом дослідження науковців минувшини і сьогодення. До 1991 р. питання науково-педагогічної діяльності українських емігрантів вивчали здебільшого дослідники діаспори (В. Кубійович, В. Маруняк, І. Мірний, І. Мірчук, М. Мушинка, С. Наріжний та ін.). У радянській історіографії зазвичай цю проблему замовчували, оскільки вплив офіційної ідеології на освіту визначав стратегію підходів українських науковців до актуалізації педагогічної проблематики.

Проголошення незалежності України, започаткування української історіографічної науки, яка відмежувалася від радянських стереотипів, з їх необ’єктивністю та фальшуванням, доступ до раніше закритих фондів спеціального зберігання сприяли введенню до широкого наукового обігу архівних документів про українську еміграцію. У цей час вітчизняні вчені почали об’єктивно досліджувати культурну спадщину українських емігрантів міжвоєнної доби. Вперше питання вивчення причин еміграції та її діяльності порушили історики. З-поміж них відзначаємо праці Т. Бублик, С. Віднянського, М. Вагіну, Б. Лановика, В. Потульницького, Т. Сидорчук, І. Срібняка, В. Череватюк та ін. Згодом проблеми освіти й виховання в еміграції досліджували О. Галай, Б. Євтух, Б. Кемінь, Б. Савчук та ін. Представники сучасної педагогічної науки (Д. Герцюк, О. Джус, Ю. Калічак, Р. Кіра, І. Пінчук, ін.) звернули увагу на відомих педагогів еміграції – А. Животка, І. Огієнка, С. Русову, С. Сірополка, Я. Ярему. Науково-літературний аспект діяльності української еміграції в Європі істотно збагачено вітчизняними літературознавцями.

Еміграцію з українських земель на початку 20-х років ХХ сторіччя спричинено Першою світовою війною та поразкою українців у національно-визвольній боротьбі 1917–1920 рр. Нами з’ясовано передумови розгортання науково-педагогічної діяльності української еміграції в країнах Центральної і Західної Європи. Йдеться передусім про неможливість розвитку вільної української науки на рідних землях, перепони у створені й діяльності вищих навчальних закладів. Тому з українських етнічних земель, які опинилися в складі різних держав, емігрували представники інтелігенції, насамперед науковці та студентська молодь. Відповідно виокремилися основні осередки українських емігрантів в Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині та Франції. На науково-педагогічну діяльність української еміграції істотно впливало ставлення до неї європейських урядів.

На чужині українські емігранти для збереження українства об’єднувалися в товариства, союзи, спілки. У кожній країні, де перебувала еміграція було засновано організації – основні центри науково-педагогічної діяльності: Український Центральний Комітет (УЦК) – у Польщі, Український Громадський Комітет (УГК) – у Чехословаччині, Союз українських емігрантських організацій у Франції (СУЕО). (Тут і надалі назви інституцій, навчальних закладів подаємо згідно з тодішнім правописом). В Австрії та Німеччині діяла низка осередків, які були центрами науково-педагогічної діяльності. Зокрема, в Австрії – Товариство Прихильників Освіти, Український Жіночий Союз, студентське товариство “Січ”, Союз українських журналістів і письменників, у Німеччині – Українська Громада, Студентська Громада, видавництво “Українське слово” та ін. Для глибшого вивчення їхнього внеску в організацію науково-педагогічної діяльності нами проаналізовано становлення та розвиток українських громад у кожній країні Центральної та Західної Європи. Відповідно доведено, що визначальним напрямом у діяльності еміграційних організацій була просвітницька праця, здебільшого вона ставала першочерговим завданням кожного об’єднання, а також способом донесення ідеї про незалежність України у середовище української еміграції та посилення її науково-педагогічної діяльності.

У другому розділі – “Освітньо-педагогічна праця в осередках української еміграції країн Центральної і Західної Європи міжвоєнної доби” – охарактеризовано процеси становлення й розвитку українських навчальних закладів, визначено принципи освітньо-виховної діяльності та проаналізовано особливості фахової підготовки української молоді в Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині та Франції.

Українська еміграція використовувала найменші можливості для заснування українських шкіл, дитячих садків, клубів, наукових товариств, вищих шкіл, інших форм організації навчання на тлі своєї педагогічної діяльності.

Найбільших успіхів українське шкільництво мало в Польщі, Чехословаччині та Франції, значно меншими були досягнення в Австрії та Німеччині. Ідея існування незалежної української держави виступала основою навчання, а мету школи вбачали у вивченні рідної мови, історії, літератури, у вихованні почуттів патріотизму, любові до рідного краю, культурних традицій у середовищі дітей українських емігрантів з метою їх збереження для українського народу.

Нами виділено низку етапів у становленні української освіти в еміграції. Першими з-поміж них стали табори інтернування в Чехословаччині та Польщі. З метою піднесення освіти, здійснення громадянського, морально-естетичного, національно-патріотичного та фізичного виховання українських вояків, ліквідації неписьменності, малописьменності, задоволення загальних культурних потреб емігрантів у Польщі було створено Культурно-освітню управу. Вирішення цього питання в Чехословаччині перебувало в прямій залежності від створеного Культурно-просвітнього кружка, заснованого у червні 1919 р. під керівництвом К. Коберського. Наступним етапом в отриманні середньої шкільної освіти в таборах інтернованих в Чехословаччині був гімназійний місячний курс матурантів, а свідоцтва про його закінчення видавало Міністерство освіти ЗУНР у Відні (д-р А. Артимович) і підтверджувало чехословацьке Міністерство шкільництва і народної освіти. Натомість у Польщі цей етап визначався діяльністю стандарту Єдиної державної школи, що був розроблений у період УНР.

Після ліквідації таборів інтернування освіту й виховання дітей українських емігрантів забезпечували різні організації. Так, у Польщі це був Український Центральний Комітет, який для цього організував школи у Варшаві та Каліші й бурсу для хлопчиків у Перемишлі. Завдяки Комітетові на території Польщі було відкрито мережу дитячих садків (понад двадцять), в яких діти українських емігрантів опановували знаннями про Україну в дусі національного виховання.

У Франції питаннями українського шкільництва курував уже згадуваний СУЕО. Його виконавчим органом було обрано Генеральну раду, що розробила широку культурно-просвітню програму. У її змісті особливу увагу було звернено на шкільну справу. Було створено спеціальний фонд підтримки функціонуючих шкіл та розбудови нових. На X з’їзді СУЕО створено Українську шкільну раду з впорядкування шкільництва, реорганізацію та розширення мережі українських шкіл у країні. Внаслідок таких заходів було засновано близько 20 українських шкіл на території Франції. Велике значення і вплив на українську еміграцію у цій країні мала церква. У містах перебування емігрантів, у яких було створено парафії української православної церкви, емігранти засновували школи, бібліотеки, вели активне культурно-освітнє життя.

Успішного розвитку українське еміграційне шкільництво міжвоєнної доби ХХ сторіччя досягло в Чехословаччині. Його успіхи зумовлювала моральна й матеріальна підтримка української еміграції з боку уряду. В означений період тут працювали відомі українські педагоги – А. Животко, С. Русова, С. Сірополко, Я. Ярема та ін. В Українському Високому Педагогічному Інституті готували педагогічні кадри для української еміграції Чехословаччини та Європи, а також для західноукраїнських земель. На території Чехословаччини діяла Українська Реальна Реформована Гімназія, що була важливим освітнім і науковим центром не лише для тамтешньої української еміграції, а й для всієї еміграції в Європі.

Великого значення для розвитку українського шкільництва та створення різних за змістом і формою закладів освіти й виховання в еміграції мало українське жіноцтво. Очільником культурно-освітньої праці жіноцтва в Чехословаччині, зокрема в царині дошкільної освіти й виховання, стала вчений, педагог, громадський діяч Софія Русова. Плідною була діяльність заснованого Українським союзом християнок у Подєбрадах дитячого клубу для українських дітей.

Важливе місце в освітньо-педагогічній діяльності української еміграції посідала фахова підготовка молоді. У вищих школах еміграції їй передував розвиток різноманітних за змістом та спеціалізацією професійних курсів. Саме вони були першою сходинкою у здобутті українськими емігрантами фахової освіти. Такі курси зародилися у таборах інтернованих у Польщі та Чехословаччині. Їхню появу спричинено складним матеріальним і економічним становищем еміграції. Для фахової підготовки в армії УНР у Польщі з ініціативи культурно-просвітніх діячів-емігрантів у Тарнові в 1921 р. було створено Український Народний Університет. Він поширив свою діяльність на табори Ланцут та Стрілково. У складі університету функціонувало три факультети – економічний, історико-філологічний і математично-природничий. Згодом було відкрито і військовий факультет (фізичного виховання). Студентами університету стали 523 слухачі. Подібну роль виконував і Стрілецький університет у Чехословаччині. Навчання в означених закладах відбувалося у формі науково-популярних викладів з різних галузей науки, передусім з українознавства.

Фахова підготовка у середовищі української еміграції Чехословаччини здійснювалася систематично і поетапно. Цьому сприяло перенесення з Відня до Праги Українського Вільного Університету (УВУ) та заснування Українським Громадським Комітетом Української Господарської Академії (УГА), Українського Високого Педагогічного Інституту (УВПІ) та Української Студії Пластичного Мистецтва (УСПМ) за матеріальної підтримки уряду Чехословаччини. Завдяки їхній “російській допоміжній акції” вдалося розгорнути значну науково-педагогічну діяльність та підготувати кадри для національно-визвольної справи в українських вищих школах.

Науково-педагогічна праця професорів УВУ здійснювалася у формі лекцій, практичних вправ, іспитів, колоквіумів, рецензування праць (дисертаційних, габілітаційних). З огляду на специфіку університету (його відкритість для широкої української громадськості) перед професорсько-викладацьким складом постало завдання створити українські університетські курси. Це було особливо важливим для професорів українознавчих кафедр, адже їхні дисципліни в повному обсязі раніше в університетах не викладалися. Тому слухачами УВУ були і студенти інших вищих шкіл Праги. Фахова підготовка слухачів і студентів УВУ передбачала здобуття знаннь з українознавства, підготовку кадрів для будівництва української держави, адже на початку 20-х рр. ХХ ст. українська еміграція вважала перебування за кордоном тимчасовим явищем і очікувала швидкого повернення на батьківщину. Саме Український Вільний Університет, як єдина українська Вища школа в еміграції, мав за цей час виховати й фахово підготувати українську студентську молодь.

Згідно зі статутом Української Господарської Академії (прослухування всього курсу і складання іспитів) після закінчення навчання студенти отримували дипломи зі спеціальності економіста, статиста, кооператора, агронома, лісовода, технолога, меліоратора, землеміра, а також, що вважаємо важливо актуальним – організатора шкільної справи.

Інший навчальний заклад – Український Високий Педагогічний Інститут – готував освітні кадри за такими спеціальностями: учитель вищих початкових шкіл, учительських семінарій, нижчих класів гімназій, інших різноступеневих шкіл, а також учитель загальноосвітніх предметів у середніх технічних школах. Окрім цього, Інститут випускав спеціалістів не лише для педагогічної праці в освітніх закладах, а й для адміністративної діяльності в них.

Систематичні знання в галузі образотворчого, ужиткового мистецтва й архітектури забезпечувала студентам Українська Студія Пластичного Мистецтва (заснована в Празі проф. Д. Антоновичем). Оскільки навчальний заклад було організовано за зразком високих художніх шкіл (академії мистецтва), після його закінчення випускники отримували ступінь магістра мистецтв.

Значним поступом в освітньо-педагогічній праці вважаємо заснування в Чехословаччині Українського Робітничого Університету (УРУ) та Українського Технічно-Господарського Інституту (УТГІ). Студенти здобували освіту в заочній формі за допомогою дистанційних методів навчання. Так, УТГІ давав українознавчу освіту та фахову підготовку в економічній, агрономічній, технічній, суспільно-політичній сферах. У навчальних закладах використовували метод пересилки своїх лекцій із завданнями. Після опрацювання кожної теми студент давав відповіді на завдання, що перевіряли спеціальні інструктори. З упевненістю можемо стверджувати, що запровадження дистанційної форми навчання було новітнім словом в українській педагогічній освіті й значно випереджувало свій час.

У 1926 р. в Берліні та 1930 р. у Варшаві українській еміграції вдалося заснувати Українські Наукові Інститути (УНІ), задля здійснення наукових досліджень у царині української історії, культури, мови, літератури, географії, економіки, релігії. Крім цього, УНІ готував наукові кадри (прототип діяльності аспірантури) з числа українського студентства, яке здобувало вищу освіту в університетах Варшави та Берліна.

У третьому розділі – “Науково-дослідницька і видавнича діяльність української еміграції у країнах Центральної та Західної Європи 1919–1939 рр.” – визначено основні напрями діяльності українських еміграційних центрів у науково-дослідницькій сфері, охарактеризовано видавничу справу як важливу складову науково-дослідницької діяльності міжвоєнної доби.

Водночас зі створенням осередків освітньої діяльності, системи шкільництва – від дошкільної до вищої школи, закладів і організацій, в яких вирішувались завдання національного виховання, українська еміграція значну увагу приділяла науково-дослідницькій та видавничій справі. Перші наукові об’єднання українських емігрантів та організацію видавничої діяльності було здійснено в Австрії. До Відня внаслідок несприятливої внутрішньополітичної ситуації в Україні переносять свою діяльність українські видавництва “Дзвін”, “Вернигора”, “Чайка”, “Чорногора”, “Дніпросоюз” та ін. У цей час було засновано низку науково-дослідних інституцій: Український Соціологічний Інститут, Український Вільний Університет, Українське наукове товариство та ін., що мало велике значення для розвитку вітчизняної науки закордоння.

У Німеччині провідною науково-дослідницькою установою став Український Науковий Інститут (м. Берлін), у якому здійснювали науковий пошук у галузі українознавства, а також інтенсивно вивчали українську історію, мову, літературу, географію, культуру. Свої наукові досягнення вчені Інституту оприлюднювали у власних (“Причинки до українознавства”, “Ukrainische kulturberichte”) та в різних європейських наукових журналах (“Германославіка”, “Кіріос”). Окрім цього значну видавничу діяльність на початку 20-х рр. ХХ ст. розгорнули в Німеччині видавництва “Ратай”, “Знаття – то сила”, “Українське слово” та ін.

Подібну роль у Польщі виконував і Український Науковий Інститут (м. Варшава). До науково-дослідницької і видавничої праці тут активно спричинилися і Українське правниче товариство, Українське воєнно-історичне товариство, секції Українського Центрального Комітету, Могилянсько-Мазепинська Академія та ін.

У Франції означену діяльність здійснювали Українська бібліотека ім. С. Петлюри та тижневик “Тризуб”, навколо яких згуртувалися окремі науково-педагогічні діячі (І. Бриндзан, О. Удовиченко, О. Чехівський, М. Шумицький та ін.).

Утім, найбільшого успіху науково-дослідницька і видавнича діяльність української еміграції досягла в Чехословаччині. Для цього тут були всі передумови. Саме існування чинних у Чехословаччині високих шкіл, про які йшлося, стало поштовхом до створення при них різноманітних наукових товариств за змістом і напрямом діяльності.

Українське Історико-філологічне товариство, на відміну від інших організацій, відзначалося тим, що до нього могли належати тільки особи з науковим званням та автори друкованих наукових праць. Отож воно було цілком професійним з наукової точки зору, а за основу діяльності обрано виключно наукову працю (Д. Антонович, В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та ін).

Учені несправедливо оминули увагою наукову діяльність академічного персоналу УВПІ, притаманної для різних наукових організацій, що існували при інституті і поза ним. Першим науковим товариством, що виникло при УВПІ, стало Наукове філософсько-педагогічне товариство ім. Г. Сковороди (1924 р.). Воно постало з ініціативи групи студентів і нараховувало 23 особи, в тому числі викладачів. Його очільником було обрано проф. Ф. Швеця. Члени наукового товариства поширювали наукові філософсько-педагогічні знання з усіх галузей наук, які викладали у середній школі; постійно вивчали стан наукових досліджень у певній галузі; розглядали актуальні наукові проблеми щодо школи й учителя; обговорювали наукові реферати та друкували наукові повідомлення.

У Чехословаччині було створено й загальноемігрантські наукові об’єднання, це – Музей Визвольної боротьби України, Український історичний кабінет, Українська Наукова Асоціація, Український Академічний Комітет, Українське Товариство Прихильників Книги, Українське Правниче Товариство та низку інших.

Таким чином, наукові дослідження у галузі українознавчих дисциплін було актуальним для всієї еміграції, оскільки уможливлювало засобами інформаційно-пропагандистської діяльності серед європейських народів декларацію права українців на власну державу на етнічних землях. Цієї думки дотримувалися представники української науки в еміграції І. Горбачевський М. Грушевський, С. Дністрянський, Д. Дорошенко, О. Колесса, З. Кузеля, І. Мірний І. Мірчук, В. Сімович та ін.

Важливою віхою в активізації наукового життя українських емігрантів стали проведені в Чехословаччині два наукові з’їзди (1926; 1931), на яких було підведено підсумки їхньої науково-педагогічної діяльності зокрема та української науки загалом.

Значною була видавнича діяльність вищих шкіл. Зокрема, видавництва “Сіяч” (УВПІ), “Видавниче Товариство при Українській Господарській Академії в Ч. С. Р.” (УГА) забезпечували студентство навчальною літературою. Натомість УВУ не зміг створити власне видавництво, тому наукову літературу видавали у Державній друкарні в Празі. Загалом для видавничої справи в еміграції було засновано Український Громадський Видавничий Фонд. Завдяки діяльності видавництв з’явилося чимало наукових праць, які не втратили своєї академічної ваги та цінності для сучасної української науки. Наукові записки й збірники, численні монографії та підручники й інші видання є безцінним здобутком української науки та культури.

Узагальнення результатів історико-педагогічного пошуку, дають підстави для таких висновків:

1. Унаслідок Першої світової війни та поразки українців у національно-визвольних змаганнях 1917–20-х років з’явилася за етнічними межами українських земель найбільша на той час українська політична еміграція; з-поміж тодішньої української еміграції було багато представників інтелігенції – студентів, культурно-освітніх, громадських діячів, державних службовців урядів УНР та ЗУНР, професорів і викладачів українських університетів Полтави, Києва, Кам’янця-Подільського, а також українських учених Львівського та Чернівецького університетів. Результати аналізу джерельної бази свідчать про утруднення в науково-педагогічній діяльності українців унаслідок розшматування України після Першої світової війни та поразки в національно-визвольній боротьбі 1917–1920-х роках (Радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною); про наявність постійної чи періодичної науково-педагогічної діяльності навчальних закладів в окремих країнах. Її зумовлювали конкретні сприятливі умови еміграційного життя. Скажімо, високий рівень розвитку українських еміграційних навчальних закладів у Чехословаччині був мотивований, окрім іншого, і відповідною політикою президента Т. Масарика (план “російської допоміжної акції”). Відповідно українці ефективно скористалися нею для досягнення власних науково-освітніх цілей.

У першій половині 20-х років ХХ сторіччя через сприятливі умови визначалися основні осередки перебування українських еміграційних громад у Центральній і Західній Європі. З-поміж них найважливішими були громади в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, Польщі та Франції.

2. Навчально-виховна діяльність освітніх закладів різного рівня, створених українською еміграцією у міжвоєнну добу, ґрунтувалася на низці чільних навчально-виховних принципів: вивчення українознавчих предметів; здобуття освіти українською мовою; формування національно свідомого українця, патріота своєї землі засобом національних свят; вивчення народних звичаїв, традицій й української культури; включення молоді в різнобічні види фахової та громадсько-патріотичної діяльності з метою довершення справи боротьби за українську державність.

3. Встановлено, що особливістю фахової підготовки української молоді в осередках української еміграції країн Центральної та Західної Європи було створення на початку 20-х років ХХ сторіччя фахових курсів різних за змістом та напрямом. Власне ними ознаменовано перший етап у підготовці спеціалістів; навчання студентів українською мовою та актуалізація особливої уваги на українознавчих предметах (студенти паралельно навчалися у вищих школах Праги, Подєбрад, Берліна, Варшави); залучення провідних науково-викладацьких сил Чехословаччини, Німеччини, Польщі до викладання в українських вищих школах; урахування кращих зразків навчальних планів чехословацьких, німецьких та російських університетів для підготовки власних; функціонування при вищих школах структур, які займалися підготовкою наукових кадрів для потреб української еміграційної науки.

4. Одним із основних напрямів у науково-дослідницькій діяльності українських еміграційних центрів було всебічне вивчення українознавства. Саме йому відведено провідну роль в інформаційно-пропагандистській діяльності в науковому світі Європи з обґрунтуванням права української нації на власну державу в межах етнічних земель. Для цього в європейських країнах було створено низку наукових товариств (Українське Історико-Філологічне Товариство, Українське Правниче Товариство Праги і Варшави та ін.) і науково-дослідних інституцій (Українські Соціологічні Інститути Відня та Праги, Українські Наукові Інститути Берліна та Варшави, Українська Бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі та ін.). Охарактеризовано значущість науково-дослідницької діяльності вищих українських шкіл (Українського Вільного Університету, Української Господарської Академії, Українського Високого Педагогічного Інституту та ін.).

Видавнича справа української еміграції, яку започатковано в Австрії, згодом поширилася в Німеччині, Польщі й Чехословаччині, демонструючи позитивну динаміку лише з початку 20-х років XX сторіччя. Із середини
20-х років у видавничій діяльності української еміграції спостерігаємо сповільнення її темпів унаслідок нестачі матеріальних ресурсів. Згодом, наприкінці 20-х рр. – і впродовж наступного десятиріччя видавнича діяльність стає пріоритетом вищих навчальних закладів та науково-дослідних інституцій.

5. Упродовж міжвоєнного періоду в умовах еміграції спільними зусиллями громадсько-просвітницьких діячів, учених, педагогів вдалося виховати нову людину – патріота української землі та борця за визволення України. Завдяки їхній участі в діяльності осередків української еміграції, які сприяли зміцненню української соборності представників наддніпрянської і галицької інтелігенції. Робота українських громадських і наукових товариств, освітніх закладів здійснювалась на засадах інтеграції українських інституцій з міжнародними об’єднаннями та налагодження стосунків із відповідними національними асоціаціями зарубіжжя. Так відбувався обмін освітнім досвідом, культурними й духовними цінностями між українською та європейською громадськістю. Доведено, що здобутки українців були широко представлені в загальноєвропейському масштабі, а своїми публічними виступами українські емігранти привертали увагу європейського і світового загалу до українських проблем у руслі прогресивних європейських і світових тенденцій.

У сучасних умовах правомірно творчо використовувати низку теоретичних і практичних положень та науково-педагогічних напрацювань української еміграції міжвоєнної доби. Це: організація спільної наукової діяльності студентів і викладачів у вищій школі шляхом створення наукових товариств; використання дистанційної форми навчання українських дітей за кордоном; створення в країнах Європейського Союзу інформаційно-культурних центрів; визначення державницького пріоритету у вихованні дітей та молоді в середній і у вищій школі України.

Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем науково-педагогічної діяльності української еміграції міжвоєнного періоду ХХ сторіччя. Детальнішого вивчення потребують такі аспекти: роль молодіжних організацій у діяльності наукових і навчально-виховних закладів в умовах еміграції; вплив освітньо-педагогічних осередків української еміграції на розвиток освіти і науки західноукраїнських земель; порівняльний аналіз змісту навчально-виховного процесу в різних типах навчальних закладів еміграції.

Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднено в таких публікаціях:

1. Петришин Р. Софія Русова і становлення науково-освітніх закладів на еміграції в Чехословаччині // Вісник Прикарпатського університету. Педагогіка. – 2001. – Вип. V. – С. 45-48.

2. Петришин Р. Національне виховання студентської молоді в українських освітніх центрах Центральної і Західної Європи міжвоєнного періоду // Джерела. – 2002. – № 3-4. – С. 112-115.

3. Петришин Р. Науково-освітні центри української еміграції в Центральній і Західній Європі в міжвоєнну добу // Вісник Прикарпатського університету. Педагогіка. – 2003. – Вип. ІХ. – С. 166-172.

4. Петришин Р. Педагогічна діяльність І. Огієнка в еміграції у міжвоєнний період (1920-1939) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 190. Педагогіка і психологія. – Чернівці: Рута, 2003. – С. .

5. Петришин Р. Спільна діяльність студентів і викладачів з організації навчання у вищих школах української еміграції 20-30 рр. ХХ століття // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Педагогіка. – 2003. –№ 4. – С. 63-66.

6. Петришин Р. Науково-педагогічна діяльність Української Господарської Академії в Подебрадах (1922-1939 рр.) // Збірник наукових праць. Педагогічні науки. Випуск 37. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2004. – С. .

7. Петришин Р. Українське шкільництво у Польщі (1918-1939 рр.) // Збірник наукових праць / Гол. ред. В.Г. Кузь. – К.: Міленіум, 2004. – С. .

8. Петришин Р. Практика опіки дітей української еміграції в Польщі та Чехословаччині (1918-1939 рр.) // Ідея опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці / Збірник наукових праць. – Івано-Франківськ, 2005. – С. .

9. Петришин Р. Культурно-освітня діяльність українських громад у Франції (1919-1939 рр.) // Тези доповідей. Перша міжнародна наукова конференція: Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. – Львів, 2006. – С. 258-260.

Анотації

Петришин Р.А. Науково-педагогічна діяльність української еміграції в країнах Центральної та Західної Європи (1919–1939 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2007.

У дисертації представлено результати комплексного дослідження науково-педагогічної діяльності української еміграції в країнах Центральної та Західної Європи (1919–1939 рр.) та виявлено її особливості. Досліджувана проблематика охоплює організацію освітньо-педагогічної, науково-дослідницької та видавничої діяльності української еміграції у Європі. Характерні риси цього процесу простежено крізь призму передумов та умов для науково-педагогічної діяльності українців у еміграції. У педагогічну науку введено нову інформацію про зміст освіти і виховання молодої генерації українців, особливості фахової підготовки в осередках української еміграції, здобутки науково-дослідницької та