КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПЕТЮР РОМАН КОСТЯНТИНОВИЧ

УДК 327(477):[(5-15)+(612)+(620)]

РЕГІОН БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ

В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Коппель Олена Арнольдівна,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Офіційні опоненти: | доктор політичних наук, професор

Скороход Юрій Степанович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби

кандидат історичних наук

Пророченко Наталія Олександрівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

доцент кафедри мов і цивілізацій Близького та Середнього Сходу

Провідна установа: | Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

Захист дисертації відбудеться “26” лютого 2007 року о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м.Київ, вул. Володимирська 58, к. 10.

Автореферат розісланий “25” січня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю. Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена важливим місцем регіону Близького та Середнього Сходу в сучасній системі міжнародних відносин. Це пояснюється як політичним, так і економічним і соціокультурним впливом регіону на міжнародну політику. З початку ХХ ст. увагу провідних держав світу привертають зосереджені на Близькому та Середньому Сході стратегічні запаси енергоресурсів. З розпадом СРСР і крахом біполярної системи міжнародних відносин, однак, не зникла проблема арабо-ізраїльського протистояння. Натомість ряд близькосхідних країн активізували політику спирання на власні сили для протидії супротивникам у регіоні та позарегіональному впливові розвинених держав, які намагаються захистити власні інтереси у регіоні в сферах енергетики, торгівлі та постачання озброєнь. Політичне та економічне суперництво між країнами регіону, а також між ними й позарегіональними державами доповнюється зростанням значення соціокультурного виміру регіональних і глобальних взаємодій, а саме перенесення на вказані суперечності проблем релігійної та цивілізаційної ідентичності. Врахування особливостей міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, таким чином, є необхідним для наукового осмислення сучасних політичних процесів.

У даному контексті постає необхідність наукового дослідження процесу формування та шляхів практичної реалізації політики України стосовно держав Близького та Середнього Сходу. Розвиток відносин з близькосхідними країнами диктується не лише інтересами незалежної України, а й факторами відносної географічної близькості та історії двосторонніх зв’язків України з цими країнами за радянських часів. Успішному забезпеченню українських інтересів у регіоні подекуди перешкоджають безпекові проблеми, вплив позарегіональних держав та особливості регіональних міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході. До того ж, зовнішня політика незалежної України все ще знаходиться на етапі концептуального оформлення у цілісну систему інтересів та пріоритетів.

Участь України в процесі розв’язання таких безпекових проблем регіону Близького та Середнього Сходу, як арабо-ізраїльський конфлікт, антитерористична операція проти Іраку, а також економічні, військово-технічні та енергетичні інтереси України у відносинах з державами регіону спонукають до здійснення цілісного дослідження політики України щодо цих країн у її взаємозалежності з процесами міжнародної політики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах Комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 0197U015201), програми Інституту міжнародних відносин „Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української держави” (номер державної реєстрації 0197U003322). Дослідження здійснено згідно з науковою програмою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин” (номер державної реєстрації 0197U003325).

Наукове завдання, яке вирішує автор, полягає у встановленні характеристик регіонального напряму зовнішньої політики молодої пострадянської держави та впливу на нього внутрішнього та зовнішнього середовищ системи формування та реалізації зовнішньої політики цієї держави.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у встановленні головних складових політики України щодо країн Близького та Середнього Сходу, процесу її формування та реалізації.

У контексті поставленої мети сформульовано наступні завдання:

простежити еволюцію та визначити диференціацію підходів до оцінки місця регіону Близького та Середнього Сходу в зовнішній політиці України в роботах представників української політичної думки;

виявити особливості позиції України щодо арабо-ізраїльського врегулювання;

дослідити миротворчу діяльність України в регіоні, її цілі та результати в контексті національних інтересів України;

з’ясувати причини приєднання України до антиіракської коаліції в 2003 р. та визначити наслідки участі України в стабілізації ситуації в Іраку (2003-2005 рр.);

визначити реальні або потенційні загрози національній безпеці України, які походять з Близького та Середнього Сходу;

визначити стан і перспективи економічного співробітництва України з державами Близького та Середнього Сходу;

дослідити значення військово-технічного співробітництва України з державами Близького та Середнього Сходу та фактори здійснення співробітництва у сфері ВТС;

з’ясувати інтереси України на Близькому та Середньому Сході в енергетичній сфері та дослідити стан і перспективи співробітництва з державами регіону щодо диверсифікації джерел імпорту енергоносіїв;

розробити пропозиції щодо формування концепції політики України в регіоні Близького та Середнього Сходу в контексті її національних інтересів.

Об’єктом дослідження є зовнішня політика України.

Предметом дослідження є політика України щодо країн регіону Близького та Середнього Сходу.

Методологія дисертаційної роботи ґрунтується на особливостях дослідження, що полягають у встановленні характеристик регіонального напряму зовнішньої політики пострадянської держави та впливу на нього внутрішнього та зовнішнього середовищ системи формування та реалізації її зовнішньої політики. Це обумовило пріоритет застосування системного підходу в широкому колі інших підходів і методів. Системний підхід передбачає дослідження близькосхідної політики України з урахуванням множини рівнів і секторів взаємодії України з державами регіону. Означений підхід концентрується на рівні держави як визначального суб’єкта зовнішньої політики, однак приймається за необхідне врахування впливів системного та регіонального порядку, впливів внутрішньодержавного походження та індивідуального характеру. Множинність секторів взаємодії України з країнами Близького та Середнього Сходу проявляється в аналізі безпекових, політико-дипломатичних, соціокультурних, економічних аспектів близькосхідної політики України. Автором використано порівняльний метод при визначенні пріоритетів української політики в регіоні, аналізі особливостей позиції України щодо арабо-ізраїльського врегулювання, визначенні аксіологічних аспектів взаємодії України з близькосхідним регіоном. Для дослідження причин направлення військових підрозділів України до Кувейту та Іраку в 2003 р. були використані елементи теорії прийняття рішень. Для аналізу емпіричного досвіду розвитку відносин України з державами Близького та Середнього Сходу автор застосовував емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи дослідження. Для дослідження перспективного розвитку відносин України з близькосхідними державами використовувалися аналітико-прогностичні методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана робота є одним з перших в українській політологічній науці дослідженням місця регіону Близького та Середнього Сходу в зовнішній політиці України. Використання функціонального підходу дало можливість визначити два види складових політики України щодо близькосхідних країн, а саме: типові, що властиві також іншим регіональним напрямам зовнішньої політики України, та специфічні, що детермінуються унікальною безпековою характеристикою Близького та Середнього Сходу. Таке виокремлення складових близькосхідного напряму зовнішньої політики України дозволяє побудувати модель аналізу зовнішньої політики України також і на інших регіональних напрямах. Основними положеннями, що визначають наукову новизну дисертації, є такі:

Ї дослідження позиції України з близькосхідного врегулювання свідчить про те, що українська позиція з цього питання не була послідовною в усіх аспектах урегулювання. В рамках ООН вона характеризується прихильністю позиції арабської сторони, хоча на двосторонньому рівні Україна дотримується збалансованого підходу. З’ясовано, що активізація політики України стосовно врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в 2001-2002 рр., передбачала, головним чином, забезпечення економічних інтересів України на Близькому та Середньому Сході;

Ї обґрунтовано, що прийняття рішень про направлення підрозділів Збройних Сил України до Кувейту та Іраку в 2003 р. мало на меті нормалізацію відносин України зі США. Водночас, виявлено, що участь України в стабілізації в Іраку (2003-2005 рр.) сприяла створенню бази розвитку двосторонніх відносин з Іраком у політичній, економічній і військово-технічній сферах;

Ї на основі дослідження миротворчої діяльності України в близькосхідному регіоні доведено, що участь України в миротворчих місіях у державах регіону сприяє економічному та військово-технічному співробітництву з цими державами. Однак, Україна слабо використовує цей ресурс через недоліки контролю та політичного забезпечення миротворчості;

Ї виявлено, що країни регіону як суверенні політичні актори не становлять небезпеки для України, однак, Близький та Середній Схід в цілому є джерелом потенційних загроз національній безпеці України, зокрема, загрози міжнародного тероризму; запропоновано заходи мінімізації ризиків цих загроз для України;

Ї обґрунтовано, що близькосхідний регіон є важливим і перспективним з точки зору реалізації експортного потенціалу України. Водночас, виявлено негативні риси двосторонніх економічних відносин України з державами регіону, що виражається в неоптимальній структурі торговельного співробітництва та низьких показниках інвестиційної співпраці;

Ї встановлено, що військово-технічне співробітництво України з державами Близького та Середнього Сходу сприяє реалізації економічних і безпекових інтересів України; виявлено, що ВТС України з країнами регіону зазнає як негативного, так і позитивного впливу комплексу специфічних факторів;

Ї виявлено, що причини невдач у питанні диверсифікації джерел поставок енергоносіїв з багатого на нафту та природний газ регіону полягають у відсутності послідовної політики щодо вирішення політичних, економічних і технічних питань таких поставок.

Теоретичне та практичне значення результатів дисертаційної роботи визначаються політичною актуальністю та науковою новизною дослідження. Теоретичне значення полягає в тому, що здійснено цілісне дослідження головних складових близькосхідного напряму зовнішньої політики України. Положення дисертації можуть бути використані для дослідження миротворчої діяльності України, економічного, військово-технічного та енергетичного співробітництва з іноземними державами, національної безпеки України.

Практичне значення даної роботи визначається його актуальністю, новизною та сукупністю положень, що виносяться на захист, і полягає в можливості застосування одержаних результатів для розробки концепції близькосхідної політики України, для коригування окремих моделей поведінки України в регіоні та зовнішньополітичного забезпечення певних аспектів відносин з близькосхідними країнами. Результати дослідження можуть бути також використані при підготовці та читанні у вищих навчальних закладах курсів „Зовнішня політика України”, „Міжнародні відносини та світова політика”, “Міжнародна безпека”.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження викладено у доповідях і виступах на міжнародних наукових і науково-практичних конференціях: VI Міжнародна науково-практична конференція „Східний світ: людина і суспільство”, Київ, 23-24 квітня 2004 р.; Міжнародна наукова конференція „VIII сходознавчі читання А.Кримського”, Київ, 2-3 червня 2004 р.; Конференція молодих вчених „Актуальні проблеми міжнародних відносин”, Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 14 жовтня 2004 р.; Третя міжнародна науково-практична конференція студентів, аспірантів і молодих вчених „Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку”, Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 10 березня 2005 р.; Конференція молодих вчених „Актуальні проблеми міжнародних відносин”, Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 27 жовтня 2005 р.; Міжнародна конференція „Близький Схід у ХХІ столітті: реалії та виклики”, Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Тель-Авівський університет, Посольство Держави Ізраїль в Україні, 10 квітня 2006 р.; 16-та міжнародна конференція з Перської затоки „Перська затока: система безпеки, що постає”, Університет Тегерану, Тегеран, 18-19 вересня 2006 р.

Основні положення дисертації відображено у п’яти наукових статтях автора.

Структура дисертації. Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (300 найменувань українською, англійською, російською, арабською та французькою мовами) та додатків. Загальний обсяг роботи без списку використаних джерел і літератури та додатків – 210 сторінок (список джерел – 30 сторінок, додатки – 24 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито його зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дисертації, визначено об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, наведено відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Концептуально-теоретичні засади та джерельна база дослідження”, обґрунтовано концептуальні засади дисертації, наводиться пояснення методологічних засад, аналізується джерельна база дисертаційної роботи, а також розглядається стан наукової розробки проблематики близькосхідного напряму зовнішньої політики України.

Концептуально дослідження політики України щодо Близького та Середнього Сходу спирається на положення теорії міжнародних систем, яка дозволяє розглядати цю політику як багатоаспектне явище, що, простежується на рівні держави, на регіональному та глобальному рівнях, та здійснюється у політико-безпековому, економічному та соціокультурному секторах міжнародної взаємодії. Реалізація політики України стосовно близькосхідних країн розглядається дисертантом у світлі теорії прийняття рішень, що дозволяє визначити комплекс внутрішніх і зовнішніх факторів формування і реалізації близькосхідного напряму політики України, а також простежити ланцюжок „дія–реакція” в окремих сферах цього напряму.

Основою джерельної бази дослідження є документи, які визначають концептуальні засади зовнішньої політики України (Постанова Верховної Ради України „Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р., Постанова Верховної Ради „Про воєнну доктрину України” від 19 жовтня 1993 р., Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р., Указ Президента України „Про воєнну доктрину України” від 15 червня 2004 р., Постанова Верховної Ради України „Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності” від 25 жовтня 1991 р.). Закони України, укази Президента, постанови і заяви Верховної Ради, розпорядження і постанови Кабінету Міністрів розкривають для дослідження такі питання, як специфіка певної зовнішньополітичної позиції України (наприклад, щодо воєнних дій у близькосхідному регіоні); прийняття неординарних зовнішньополітичних рішень (приміром, про направлення військових підрозділів); прийняття програмних документів щодо співробітництва з певними країнами регіону; рішення про призначення посадових осіб, відповідальних за реалізацію близькосхідного напряму зовнішньої політики і т.п.

Важливими джерелами дисертації є документи ООН. Було використано резолюції Ради Безпеки з питань заснування миротворчих місій у регіоні та запровадження санкцій проти певних держав (Лівії, Іраку). Резолюції Генеральної Асамблеї з питань близькосхідного врегулювання використані для дослідження особливостей української позиції з розв’язання арабо-ізраїльського конфлікту. З цією ж метою було використано заяви Голови РБ ООН, а також мирні пропозиції України від 25 квітня 2002 р., спрямовані на врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

Особливо цінними для дослідження є документи договірно-правової бази відносин України з державами Близького та Середнього Сходу. У додатках до дисертації наведено інтегральну таблицю з даними про дати та місце підписання Україною цих документів з усіма державами регіону, а також дати набуття чинності й терміни їхньої дії. Ці джерела є основою вивчення формалізованої сторони відносин Україною з близькосхідними країнами.

Стенограми засідань Верховної Ради України стали важливим джерелом інформації про прийняття рішень про направлення українських миротворчих контингентів. Дані джерела є суттєвими для аналізу причин направлення миротворчих контингентів України до Кувейту та Іраку в 2003 р. та рішення про виведення українських військових підрозділів з Іраку в 2004-2005 рр.

Окремо слід виділити статистичні та довідкові матеріали з близькосхідної тематики – дані Держкомстату України, держав регіону, Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру, Світової організації торгівлі, а також дані енергетичної компанії “British Petroleum p.l.c.”.

Виявлення особливостей позиції України і процесу прийняття певних зовнішньополітичних рішень стало можливим завдяки статтям, виступам і мемуарам осіб, які були або й на сьогодні причетні до прийняття рішень у сфері зовнішньої політики України загалом, та її близькосхідного напряму зокрема. До цих джерел відносяться виступи та спогади міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, статті та спогади українських дипломатів, у т.ч. послів України в державах Близького та Середнього Сходу – В.Тарасенка (голова делегації УРСР в ООН), В.Єльченка (представник України в Раді Безпеки ООН), В.Коваля (посол України в Сирії), А.Веселовського (посол України в Єгипті), І.Майдана (посол України в Ірані), Ю.Щербака (посол України в Ізраїлі), Д.Маркова (посол України в Ізраїлі), О.Рибака (посол України в Лівії), В.Нагайчука (Повноважний представник України на Близькому та Середньому Сході) та ін.

Нарешті, важливу фактологічну базу дисертації становлять повідомлення в українських, західних і близькосхідних засобах масової інформації, в яких висвітлені важливі аспекти політики України щодо країн регіону, міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, особливостей суспільно-політичного та економічного розвитку близькосхідних держав.

Питання близькосхідного напряму зовнішньої політики України передусім аналізуються в роботах українських вчених і дослідників. Найбільш вагомих результатів у розробці даної проблематики досягнуто в працях А.Веселовського, О.Воловича, О.Коппель, Б.Парахонського, О.Пархомчук, Д.Сєрова, Л.Скороход, Ю.Скорохода, В.Шведа. У роботах цих вчених аналізується широкий спектр питань відносин України з державами регіону. Дисертаційні роботи А.Веселовського („Східне Середземномор’я в системі регіональних пріоритетів України”) та Д.Сєрова („Становлення та розвиток політичних і економічних відносин України з країнами Арабського Сходу (1990-ті рр. – початок ХХІ ст.)”) стали цінним здобутком української політичної думки в контексті дослідження розвитку відносин України з деякими близькосхідними державами та її політики щодо Близького та Середнього Сходу загалом.

Ряд українських досліджень зосереджують свою увагу на окремих аспектах близькосхідного напряму зовнішньої політики України. Так, О.Івченко та О.Сивак досліджують цей напрям у контексті української зовнішньої політики загалом. Політико-економічні та військово-технічні аспекти двосторонні відносин розглядаються в роботах О.Балюн, В.Глєбова, В.Коваля, С.Коз’якова та О.Мережка, В.Плачинди, В.Чередніченко. Питання торговельно-економічного співробітництва України з регіоном досліджуються в працях К.Грідіна, О.Івченка, О.Сивака. Великої уваги енергетичному аспекту відносин України з близькосхідними країнами приділено в роботах А.Веселовського та В.Коваля. У роботах О.Валевського, М.Гончара, С.Здіорука, В.Кременя, Д.Безлюди, В.Бондаренка, В.Чалого, О.Сушка, М.Пашкова фокусом дослідження виступає геополітична складова зовнішньої політики України, а близькосхідний напрям виступає як один з елементів комплексу регіональних напрямів української зовнішньої політики.

Окрім власне українських дослідників, питання розвитку відносин України з близькосхідними державами аналізується науковцями країн регіону. Заслуговують на увагу роботи Аль-Арбі Мефтеха Аль-Хаялі (Лівія), Салеха Хамаде і Аммара Хусні Меді (Ліван), Хареса Юссефа (Сирія) і Фархада Паранда (Іран). Зазначені дослідники більшою мірою концентруються на економічних аспектах відносин України з відповідними країнами, досліджуючи передумови та перспективні напрями цих відносин. Ці науковці також враховують міжнародно-політичні умови розвитку двосторонніх відносин, враховуючи дію санкцій ООН і США стосовно цих країн регіону.

У більшості наукових праць, у яких досліджується близькосхідний напрям зовнішньої політики України, визначені основні пріоритети та інтереси України в регіоні. Переважна більшість наукових робіт присвячена перспективам двостороннього співробітництва з країнами регіону в торговельно-економічній, енергетичній та військово-технічній сферах. У роботах, що стосуються політичних і безпекових аспектів відносин України з близькосхідними державами, однак, бракує переконливих пояснень мотивів України стосовно деяких питань її політики в регіоні (арабо-ізраїльське врегулювання, участь в антитерористичній операції в Іраку).

У другому розділі – „Безпековий вимір політики України щодо Близького та Середнього Сходу”, аналізуються безпекові аспекти близькосхідного напряму політики України. Автором виокремлюються два найбільш вагомих у зовнішній політиці України безпекових питання в регіоні – позиція щодо арабо-ізраїльського врегулювання та участь в антитерористичній операції в Іраку (2003-2005 рр.), в яких Україна виступає контрибутором безпеки. У розділі аналізуються також зворотні безпекові впливи, а саме загрози національній безпеці України, що генеруються в регіоні.

На основі ґрунтовного аналізу голосування України з резолюцій Генеральної Асамблеї ООН з питань арабо-ізраїльського врегулювання, активізації політики України щодо близькосхідного врегулювання в 2001-2002 рр. та змісту мирних пропозицій України, виголошених Л.Кучмою в Йорданії в квітні 2002 р., зроблено висновок про те, що декларуючи збалансований підхід до вирішення конфлікту між Ізраїлем та арабськими країнами, Україна здебільшого займає проарабську позицію з цього питання, зокрема, в рамках ООН та в мирних ініціативах, оприлюднених українським президентом у Йорданії. Водночас, Україна уникає підтримки найбільш гострих питань врегулювання, що пояснюється мотивами економічного та політичного характеру, тобто наміром активізувати та поглибити торгівельне, інвестиційне, військово-технічне співробітництво з арабськими країнами регіону та Іраном, одночасно підтримуючи належний рівень політичних зв’язків з Ізраїлем як головним близькосхідним партнером США.

За результатами аналізу причин участі України в антитерористичній операції в Іраку зроблено висновок, що рішення про направлення українських військових підрозділів до Кувейту та Іраку в 2003 році приймалися, головним чином, з метою покращення українсько-американських відносин, які загострилися на рубежі 2002-2003 рр., що могло призвести до запровадження міжнародних санкцій проти України. Наводиться аналіз результатів і мотивів голосування українських парламентарів за рішення про направлення військ до регіону, на основі чого стверджується про зацікавленість як провладних сил, так і парламентської опозиції в нормалізації відносин зі США шляхом направлення миротворчого контингенту до іншої країни (Кувейту, а згодом – до Іраку) без мандату Ради Безпеки ООН.

Дослідження викликів безпеки близькосхідного регіону для України не виявляє загроз національній безпеці України з боку держав Близького та Середнього Сходу. Тим не менше, визначаючи існування нових загроз міжнародній безпеці, зокрема, міжнародного тероризму, автор звертає увагу на особливе значення соціокультурного аспекту міжнародних взаємодій в аналізі безпекових загроз Україні, що генеруються в регіоні. На основі такого підходу визначаються фактори негативного безпекового впливу регіональних процесів на національну безпеку України та пропонуються шляхи мінімізації такого впливу.

У третьому розділі – „Напрями двостороннього співробітництва у політиці України на Близькому та Середньому Сході”, визначено і проаналізовано головні напрями співробітництва України з державами регіону, що реалізуються переважно на двосторонньому рівні. На основі використання договірно-правової бази відносин України з близькосхідними країнами, а також статистичних джерел досліджується стан і визначаються перспективи реалізації українських інтересів в економічній, військово-технічній та енергетичній сферах співробітництва.

У дослідженні економічної складової близькосхідної політики України дисертант виокремлює такі аспекти, як торговельний, інвестиційний та інтеграційний. Успіхи України в торговельній сфері співробітництва з країнами регіону виражаються в абсолютному та відносному зростанні експорту до цих країн, однак це нівелюється відображенням загальних негативних рис української економіки на даному напрямі торгівельної політики України (переважання в експорті продукції металургії, тобто експорту продукції з низькою доданою вартістю і фактично прихованим експортом енергії). У той же час, аналіз інтеграційних тенденцій за участю країн регіону і самої України свідчить про необхідність активізації політики України щодо залучення до цих процесів, використовуючи переваги режимів вільної торгівлі з ЄС та Арабської зони вільної торгівлі.

На підставі аналізу військово-технічного співробітництва України з державами регіону зроблено висновок про те, що в здійсненні такого співробітництва Україна намагається балансувати, одночасно розвиваючи окремі аспекти ВТС з країнами регіону, що перебувають у напружених або ворожих стосунках (Ізраїль, з одного боку, та Сирія, Іран – з іншого). Продовження подібного збалансованого співробітництва стає можливим лише завдяки уникненню співробітництва в чутливих сферах ВТС з країнами „ризикової групи” (Іран і Сирія).

Енергетична складова близькосхідної політики України аналізується в контексті основних інтересів України, а саме: імпорту енергоносіїв з регіону та їхнього транзиту українською територією, а також участі українських компаній в реалізації енергетичних проектів у регіоні. Аналіз питання диверсифікації джерел постачання близькосхідних енергоносіїв свідчить про те, що невдачі в цій сфері випливають з браку відповідної послідовної державної політики. У той же час, на підставі аналізу різних проектів імпорту та транзиту нафти і природного газу з Близького та Середнього Сходу автором обґрунтовується перспективність транзиту та постачання в Україну нафти з Іраку та інших країн Перської затоки за маршрутом Джейхан-Самсун-Одеса.

ВИСНОВКИ

Формулювання інтересів незалежної України та їхня практична реалізація на близькосхідному напрямі зовнішньої політики здійснювалися в умовах трансформаційних процесів, що відбувалися в Україні, на європейському континенті, на Близькому та Середньому Сході, а також на рівні міжнародної системи загалом. Особи, що були залучені до процесу концептуального забезпечення та практичного здійснення політики України стосовно країн Близького та Середнього Сходу, мали діяти в умовах демонтажу командно-адміністративної системи державного управління, розбудови української державності на основі національного відродження, побудови демократичної та правової держави, економічної кризи, глибокої переоцінки цінностей і пріоритетів в українському суспільстві, розпаду біполярної системи міжнародних відносин, активізації співробітництва країн європейського континенту, трансформації близькосхідної підсистеми міжнародних відносин. Тому дослідження близькосхідного напряму зовнішньої політики України не може не враховувати цілого ряду факторів внутрішнього та зовнішнього характеру. У даному дисертаційному дослідженні здійснено спробу врахувати якомога ширший комплекс впливів, що можуть пояснити процес формулювання та реалізації близькосхідного напряму зовнішньої політики України.

1. Наукова розробка близькосхідного напряму зовнішньої політики України в сучасній українській історіографії концентрується навколо окремих питань даної проблематики. Більшість досліджень у цій сфері або розглядають відносини України з регіоном Близького та Середнього Сходу в контексті фундаментальних проблем української зовнішньої політики (визначення пріоритетних географічних напрямів, національних інтересів України), або досліджують конкретний аспект взаємодій з близькосхідними державами (військово-технічне співробітництво, торговельно-економічні зв’язки, питання диверсифікації джерел постачання енергоносіїв), або розглядають двосторонні відносини України з певною державою регіону.

У сучасній історіографії політики України стосовно держав Близького та Середнього Сходу визначено специфічні інтереси України в регіоні та окреслено пріоритетні напрями співробітництва незалежної України з близькосхідним регіоном. Водночас, дослідження співробітництва України з Близьким і Середнім Сходом у торговельно-економічній, військово-технічній та енергетичній сферах відзначаються фрагментарністю, що пов’язана з обмеженням географічних рамок відповідних наукових досліджень (Арабський світ, близькосхідні держави Середземномор’я, Перська затока). До того ж, практично поза увагою залишилися питання еволюції позиції України щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, причин і наслідків участі України в антитерористичній операції в Іраку (2003-2005 рр.), а також безпековий аспект близькосхідного напряму політики України.

2. Незважаючи на зацікавленість у підтриманні збалансованих відносин з усіма країнами Близького та Середнього Сходу, Україна в період незалежності займала переважно проарабську позицію з близькосхідного врегулювання. До 2001 р. ця позиція озвучувалася переважно в рамках ООН. Голосування України з відповідних резолюцій Генеральної Асамблеї у даний період і порівняння української позиції з позицією близькосхідних країн, а також членів Ради Безпеки свідчить про більшу прихильність України до позиції арабських держав та Ірану. Однак, Україна зберігає нейтральну позицію з найбільш суперечливого питання близькосхідного врегулювання, а саме – питання статусу окупованих Ізраїлем сирійських Голанських висот, яке, згідно з українською позицією, має вирішуватися між Ізраїлем і Сирією в двосторонньому порядку.

Мирні ініціативи, з якими Україна виступила наприкінці 2001 р. під час загострення палестино-ізраїльського протистояння, характеризувалися збалансованістю і передбачали здійснення заходів відновлення довіри між сторонами конфлікту на офіційному або неофіційному рівнях. Українські пропозиції носили компліментарний до існуючих на той час планів урегулювання характер, але не мали додаткових переваг порівняно з миротворчими зусиллями міжнародного співтовариства. Українські мирні ініціативи, виголошені президентом Л.Кучмою у квітні 2002 р. під час турне арабськими країнами, істотно відрізнялися від попередніх пропозицій української дипломатії. Озвучений президентом України план урегулювання носив всеохоплюючий характер, а зміст пропозицій був більше прийнятним для арабської сторони.

Активізація української дипломатії стосовно врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в 2001-2002 рр. була зумовлена зростанням економічних інтересів України на Близькому та Середньому Сході. Виступивши з мирними пропозиціями, Україна мала на меті сприяти збільшенню обсягів і розширенню географії експорту до регіону, а також розраховувати на участь у відновлювальних проектах на палестинських територіях. Україна використала питання врегулювання для укладення важливих економічних угод із Сирією, Ліваном і Йорданією, після чого знову зосередила політику щодо близькосхідного врегулювання на діяльності в ООН.

3. Миротворча діяльність України є важливим інструментом зовнішньої політики, зокрема і на Близькому та Середньому Сході, оскільки миротворчість України є ефективним засобом просування військово-технічного співробітництва з державами регіону, зокрема, Ліваном та Іраком. Це проявляється, насамперед, у демонстрації можливостей військової техніки та рівня кваліфікації миротворчого персоналу українських контингентів, що сприяє збуту продукції ОПК України та замовленням на підготовку кадрів для країн Близького та Середнього Сходу.

Участь України в миротворчій місії ООН у Лівані протягом 2000-2005 рр. сприяла розвитку двосторонніх українсько-ліванських відносин в економічній та військово-технічній сферах. Однак, через неналежний рівень дисципліни в українському миротворчому контингенті в Лівані постраждала репутація України як держави – контрибутора миротворчості ООН, внаслідок чого було зірвано участь України у миротворчій місії на окупованих Ізраїлем сирійських Голанських висотах. Україна зберегла рівень двосторонніх відносин з Ізраїлем і Сирією, однак, відміна участі в місії ООН на Голанах стала втратою додаткових можливостей розвитку відносин з цими країнами в економічній та військово-технічній сферах. Такі невдачі були спричинені відсутністю належного контролю за діяльністю українських миротворчих контингентів і браком координації між Міністерством оборони та МЗС у питаннях участі України в миротворчих операціях.

4. Рішення про направлення українських миротворчих контингентів до Кувейту та Іраку в 2003 р. стали прецедентами в зовнішній політиці України, яка до цього не брала участі в миротворчих заходах без відповідного мандату Ради Безпеки ООН. Утім, направлення військового підрозділу до Кувейту формально здійснювалося в рамках двосторонньої українсько-кувейтської угоди. Прийняття ж рішення про участь України в стабілізації в Іраку було здійснено всупереч міжнародному праву, національному законодавству та попередній офіційній позиції України.

Приєднання України до антитерористичної операції в Іраку шляхом направлення миротворчих контингентів до Кувейту та Іраку в 2003 р. пояснюється намаганням вийти з міжнародної ізоляції, в якій опинилася Україна наприкінці 2002 р., зокрема, через звинувачення з боку США в намірі президента Л.Кучми здійснити продаж озброєнь до Іраку в порушення санкцій ООН. Заходи українського керівництва та провладних сил у Верховній Раді були підтримані значною частиною парламентської опозиції, що демонструє значення відносин зі США у зовнішній політиці України загалом, та у її політиці щодо близькосхідних країн зокрема.

Співробітництво України з Іраком у зв’язку з участю в стабілізації ситуації в цій країні протягом 2003-2005 рр. набуло особливого політичного контексту та великою мірою залежить від відносин України зі США. Водночас, створено передумови для двостороннього характеру розвитку відносин України з Іраком, зокрема, шляхом співробітництва з місцевою владою провінції Васіт, де перебував український миротворчий контингент. Такому розвитку сприяє вироблення основ економічної політики стосовно Іраку, затверджених у відповідній програмі уряду України.

5. Країни Близького та Середнього Сходу не становлять загрози безпеці України у зв’язку з відсутністю конфліктних питань у відносинах України з державами регіону. Процес набуття деякими країнами регіону зброї масового знищення та засобів її доставки (Ірак до 2003 р., Іран) також не визнається на офіційному рівні як загроза національній безпеці. Україна підтримує збалансовані відносини з усіма близькосхідними державами, що унеможливлює передбачуване воєнне протистояння з будь-якою з країн регіону.

У той же час, регіон є джерелом нових загроз міжнародній безпеці загалом, і національній безпеці України зокрема. Це виражається, передусім, у небезпеці міжнародного тероризму, можливості поширення екстремістської ідеології та створення осередків міжнародного тероризму на території України. Актуалізації даних загроз сприяють фактори приєднання України до очолюваної США антитерористичної операції в Іраку в 2003-2005 рр. та наявності в Україні значних спільнот вихідців з ісламських країн близькосхідного регіону, а також суттєві відмінності в ціннісних орієнтаціях українського та близькосхідних суспільств, що поглиблює міжкультурні та міжцивілізаційні суперечності.

6. Економічне співробітництво України з близькосхідними державами розвивається по висхідній лінії, що підтверджується обсягами українського експорту до країн регіону. Торгівля з такими державами, як Єгипет, Сирія, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія, Ізраїль і Ліван, відіграє важливу роль у реалізації стратегії зростання експорту України. Політика України щодо залучення інвестицій з країн регіону, зокрема, нафтодобувних держав Перської затоки, однак, не зазнала успіху через неспроможність створити сприятливий інвестиційний клімат у країні.

Співробітництво з близькосхідними країнами у торговельно-економічній сфері диференційовано залежить від політичного забезпечення відносин України з державами регіону. У випадку з Сирією та Іраном (до 2003 р. – також і з Лівією та Іраком), вирішальними інструментами розвитку співробітництва є створення розвиненої договірно-правової бази відносин, обмін візитами керівництва країн, а також регулярне проведення засідань спільних комісій з економічного співробітництва. Однак, нестабільність політичних відносин згаданих країн з міжнародним співтовариством значною мірою виступає потужним зовнішнім впливом, протидіяти якому Україна не має можливості. Меншою мірою від політичного виміру відносин залежить розбудова економічних зв’язків з іншими партнерами України – Ізраїлем, Єгиптом, іншими арабськими країнами, які не перебувають у конфліктних відносинах зі США та Ізраїлем.

Економічне співробітництво України з близькосхідними державами характеризується рядом негативних рис та існуванням невикористаних можливостей. По-перше, в українському експорті до держав регіону домінують товари з низьким рівнем доданої вартості, що не сприяє утвердженню України в регіоні як держави, яка орієнтується на інноваційну модель розвитку. Довгострокове співробітництво України з регіоном матиме більше перспектив за умови орієнтації не на енергоємний і ресурсоємний експорт, а на експорт продукції машинобудування, в якій реалізується інтелектуальний потенціал України. Крім цього, низький рівень імпорту з близькосхідних країн, порівняно з українським експортом, применшує значення України в експортних стратегіях цих країн.

Курс на інтеграцію України до Світової організації торгівлі сприятиме розвитку торговельно-економічного співробітництва з близькосхідними країнами, оскільки більшість нинішніх провідних економічних партнерів України в регіоні вже є членами СОТ. Додатковим фактором сприяння торговельному співробітництву з Близьким і Середнім Сходом може бути як використання можливостей режимів вільної торгівлі в самому регіоні, так і створення зон вільної торгівлі за участю ЄС, близькосхідних країн (передусім, середземноморських) та України.

7. Держави Близького та Середнього Сходу мають велике значення для України в контексті розвитку військово-технічного співробітництва, оскільки близькосхідний ринок є значним на сьогодні та перспективним у майбутньому споживачем усього спектру озброєнь і військової техніки, що виробляються в Україні, а також відповідних послуг з ремонту і модернізації озброєнь. ВТС з країнами регіону сприяє виконанню основних функцій військово-технічного співробітництва України на сучасному етапі, а саме: збереження науково-технічного потенціалу та виробничої бази національного ОПК, а також забезпечення валютних надходжень до бюджету.

На розвиток ВТС України з державами регіону впливають ряд факторів, які можуть сприяти або перешкоджати співробітництву з близькосхідними країнами у військово-технічній сфері. Так, міжнародні ембарго на постачання озброєнь, з одного боку, унеможливлювали ВТС з Лівією та Іраком, але давали можливість здійснити попередні домовленості у цій сфері в умовах закритості цих країн для міжнародного військово-технічного співробітництва.

Односторонні ембарго США щодо Сирії та Ірану, з одного боку, гарантують недопущення американських компаній на ринки цих країн, однак, негативно впливають і на відносини України з США та Ізраїлем, зокрема, у випадку, коли співробітництво України з країнами „ризикової групи” переходить у чутливі сфери співробітництва (атомна енергетика, модернізація озброєнь).

Фактор військово-політичного напруження в регіоні здійснює свій вплив на розвиток ВТС з країнами регіону в тій мірі, що Україна, не може здійснювати повномасштабне ВТС з державами, залученими в регіональні конфлікти, тобто практично з більшістю близькосхідних партнерів у галузі ВТС. Сприяння якісній зміні військово-стратегічного положення таких країн, як Сирія, Іран та Ірак (до 2003 р.), неминуче викликає загострення відносин України з Ізраїлем і США.

Військово-технічне співробітництво України з країнами Близького та Середнього Сходу може скоротитися в разі продовження курсу на європейську інтеграцію, оскільки неминуче в такому разі приєднання до Кодексу ЄС поведінки стосовно експорту озброєнь завадить співпраці з Сирією та Іраном. Євроатлантична інтеграція України не здійснює особливого впливу на ВТС України з державами близькосхідного регіону, оскільки звуження коопераційних зв’язків між ОПК України та Росії є відносно незалежним від курсу України на вступ до НАТО.

8. У сфері енергетики Україна має інтереси в регіоні на таких напрямах, як імпорт близькосхідних енергоносіїв і транзит нафти й газу з близькосхідного регіону до країн Європи, а також участь в енергетичних проектах у країнах регіону. Політика України щодо диверсифікації