НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ПРУТЬКО Світлана Георгіївна

УДК 130.3 [32:577.4]

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
ЕКОЛОГІЧНО БЕЗПЕЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник —

кандидат філософських наук, доцент

Федірко Іван Павлович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут стратегічних досліджень,

завідувач відділу етнополітики;

кандидат політичних наук, доцент

Булгаков Валерій Андрійович,

Київський будівельний технікум, директор.

Провідна установа —

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України,

центр комплексних досліджень політичної науки

Захист дисертації відбудеться “ 20 ” квітня 2007 р. о 15-30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “ 20 ” березня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Стан природного середовища в Україні є катастрофічним. Головна причина цього – хижацьке ставлення до її ресурсів, безпрецедентний антропогенний пресинг на довкілля, що мав місце у радянські часи і значною мірою зберігся у роки незалежності. Практично повністю було розорано ґрунти, країну перевантажено екологічно шкідливими виробництвами, зведено до мінімуму її лісові масиви. Ці чинники становили та становлять екологічну небезпеку для всього населення країни в цілому і для кожного громадянина України зокрема. Наслідки такого пресингу, які найближчим часом слід подолати, зумовили зменшення середньої тривалості життя, депопуляцію населення країни, перебільшення смертності над народжуваністю, масове погір-шення стану здоров’я людей тощо.

Після здобуття Україною незалежності антропогенний пресинг не зменшився. Залишається високим забруднення поверхневих вод та суші сполуками важких металів, азоту. Спостерігається велика кількість випадків високого рівня забруднення поверхневих і морських вод внаслідок різних аварійних ситуацій. Води Чорного і Азовського морів продовжують забруднюватися скидами різних шкідливих речовин із суден, каналізаційно-насосних станцій, підприємств та з інших джерел, які не мають ефективних очисних споруд. Велика кількість неочищених стоків, що потрапляє у прибережні зони морів, створює загрозу флорі, фауні та населенню регіонів.

Все це є наслідком не тільки успадкованого від радянських часів індустріального способу виробництва, його технократичних стереотипів та підходів, але і хижацьких установок різних відомств та державних установ, великих та малих приватних підприємств, діяльність яких недо-статньо врегульована наявним політико-правовим полем. Така ситуація створила загрозу не тільки для здоров’я, але і для виживання українського народу.

З іншого боку, в світі у останні двадцять років почали відбуватися принципові зміни у сфері політики. Прагматизм та екстенсивне природо-користування починає доповнюватися принципами гармонізації взаємин людини і довкілля, пошуком стратегії стійкого розвитку суспільства і біосфери. Екологія стає сферою політичних інтересів та рішень, а політика починає більше враховувати екологічні чинники. Виокремилася навіть така сфера діяльності, як екологічна політика. Відповідно до рівнів екополітики певні зміни відбуваються на глобальному, регіональному, державному та національному рівнях.

Вищезазначене обумовлює потребу обґрунтування на сучасному науковому рівні політико-правових принципів, спрямованих на подолання ситуації, що склалася, формування екологічної політики з метою здійснення Україною екологічно безпечного розвитку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах Комплексної програми наукових досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та науково-дослідної теми філо-софського факультету “Філософська та політоло-гічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (№ державної реєстрації 01БФ041-01)

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз та обґрунтування політичних і правових засад екологічно безпечного розвитку як важливої складової здійснення політики в Україні.

Реалізація цієї мети передбачає вирішення таких завдань:– 

з’ясування загальних підстав екологічно безпечного розвитку людини;– 

обґрунтування базових категорій, принципів та пріоритетів екологічно безпечного розвитку України;– 

розкриття теоретико-світоглядних підвалин політичної стратегії екобезпечного розвитку;– 

з’ясування механізмів політико-правового забезпечення екологічно безпечного розвитку;– 

узагальнення чинних політико-правових засад розвитку системи охорони здоров’я та екологічного виховання як засобу реалізації екологічної політики;– 

обґрунтування концепції формування національної екологічної мережі в Україні як засобу реалізації екологічної політики.

Об’єктом дослідження є екологічно безпечний розвиток України як чинник гуманізації політики.

Предметом дослідження є політичні та правові засади екологічно безпечного розвитку України.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є провідні науково-філософські принципи історизму, об’єктивності, системності, цілісності, причинності, прогнозування. Окрім цього, робота базується на низці специфічних наукових методів.

Застосування антропологічного методу дозволило показати обумов-леність політики природою людини як родової істоти, що має основоположні життєво значущі права та потреби. Він передбачає визнання сталості фундаментальних родових якостей людини, її універсальність, рівноправ’я людей, невід’ємність природних прав людини, їхню пріоритетність у відношенні до принципів політичного устрою, чинних законів та діяльності держави.

Використання нормативно-ціннісного методу спрямоване на з’ясування значення політичних явищ для суспільства та особистості, їхню оцінку з точки зору екологічної безпеки як важливої умови стійкого розвитку. Викори-стання цього методу орієнтує на розробку засобів здійснення екологічної політики, зокрема – її нормативно-правової бази.

Застосування функціонального методу дозволило показати законо-мірну залежність від екологічного стану характеристик народонаселення, зокрема демографічних параметрів, його здоров’я, рівня економічного розвитку суспільства, ступеня його урбанізації тощо.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у визначенні на основі здобутків міжгалузевих наукових досліджень та засобів політичної науки основних засад екологічно безпечного розвитку України як чинника гуманізації політики.

1. У роботі з’ясовані найзагальніші підстави екологічно безпечного розвитку, зокрема: гуманістична спрямованість діяльності суспільства, формування громадянського суспільства, системний підхід до розв’язання екологічних проблем. Обґрунтовано, що оптимальна національна екологічна політика має базуватися на принципі неухильного дотримання основного права людини на сприятливе для життя, здоров’я і достатку природне та соціально-культурне довкілля.

2. Головними пріоритетами політики екобезпечного розвитку неза-лежної української держави є наступні: приведення стану довкілля до прийнятних для нормального проживання норм; подолання негативних наслідків чорнобильської катастрофи і недопущення аналогічних техногенних катастроф; формування автентичної для збереження біоло-гічного, екологічного та ландшафтного різноманіття природи України мережі природоохоронних об’єктів. Запропоновані пріоритети дозволять у реальному житті втілити те, що держава на конституційному рівні визнала себе відповідальною за екобезпечний розвиток соціуму і гарантувала екологічні права громадян.

3. Обґрунтовано, що для розробки ефективних механізмів реалізації екобезпечного розвитку та здійснення ефективної екологічної політики до-цільно спиратися на наступний понятійно-категоріальний апарат: загально-науковий – антропоцентризм, система, біосфера, соціум, природокористу-вання; політико-правовий – право, основне право людини, право на життя, право на свободу, права громадянина, стійкий розвиток; екологічний – екосистема, урбосистема, агросистема, фітоценоз, антропоценоз, госпо-дарсько-культурний тип.

4. Досліджені теоретико-світоглядні підвалини політичної стратегії екобезпечного розвитку, показано її значення для розуміння глобального взаємозв’язку процесів та взаємозалежності складових біосфери, зорієнтованість на збереження природних комплексів та генетичного матеріалу біосфери, створення умов для сталого розвитку. В узагальне-ному вигляді вони представлені у концепції сталого розвитку, яка відпо-відає, з одного боку, сучасним потребам демократичного удосконалення українського суспільства, а з іншого – визначає неруйнівні для довкілля принципи природокористування.

5. Простежено динаміку взаємозв’язку різних гілок влади та гро-мадських структур в реалізації засад екобезпечного розвитку, яка визначається діями законодавчої і виконавчої влади, судової системи і, певною мірою, засобів ЗМІ, зокрема державних (преси, теле- та радіоканалів та ін.) До громадянських складових належать насамперед організації екологічного спрямування, політичні партії, недержавні ЗМІ, громадянська експертиза, еколо-гічне виховання та просвіта. Реально діючий механізм постає в процесі формування громадянського суспільст-ва, в якому формується ефективна система контролю за діяльністю різних гілок влади у сфері природокористування.

6. Пріоритетним завданням сучасної України є вдосконалення політико-правових принципів і механізмів захисту життя і здоров’я насе-лення, котрі полягають, по-перше, в аксіологічності, тобто передбачають внесення в систему охорони здоров’я інтересів кожної людини і формування в ній суб’єктної орієнтованості, по-друге, у дослідженні визначального впливу на організм людини стану навколишнього середовища і, по-третє, підвищенням ролі політико-правового забезпе-чення захисту життя і здоров’я громадян.

7. Ефективним засобом реалізації національної екологічної політики і права є формування екологічної мережі України. Показано, що новий етап природоохоронної діяльності став можливим на основі: викори-стання наукових узагальнень, політичної волі керівництва держави, достатньої законодавчої та нормативної бази, узгодження національних та європейських еконаукових норм і стандартів, реального включення України до системи євро-пейської екологічної мережі. Екологічна мережа постає і як чинник збереження розмаїття живого, і як природна складова системи забезпечення основ-ного права людини на сприятливе для життя, здоров’я і достатку довкілля.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. У дисер-тації запропоновано практичні рекомендації щодо реалізації політики, спрямованої на підтримку стійкого розвитку. Визначено практичну зорієнтованість екологічної політики як спроможність людини усувати або мінімізувати загрози для існування природних систем і самої людини з боку створених нею предметів та технологій. Подано практичні рекомендації щодо внесення до охоронної мережі, окрім природних та відновлених об’єктів, також об’єктів культурно-природної спадщини. Запропоновано низку практичних заходів з охорони природи та здоров’я людини. Зазначені рекомендації можуть бути використані у діяльності державних установ, політичних партій та громадських організацій, спроможні зорієнтувати діяльність засобів масової інформації. Висновки дослідження можуть бути використанні в загальних та спеціальних курсах з природокористування, соціальної екології та екології людини, правознавства та політології.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача, що спирається на концептуальні підходи зарубіж-них та вітчизняних дослідників, реалізовані в міжгалузевому дискурсі щодо екологічно безпечного розвитку.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана і рекомен-дована до захисту на кафедрі політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення, висновки і практичні рекомендації викладались автором: – 

на наукових конференціях, серед яких слід виділити наступні: Міжнародна науково-теоретична конференція “Сучасний тероризм: філософія, ідеологія і форми прояву” (Житомир, 7–8 жовтня 2004 р.); Міжнародна наукова конференція “Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри” (Київ, 15 жовтня 2004 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Збереження природної, історичної та культурної спадщини, як фактор формування національної свідомості” (Черкаси, 22–24 жовтня 2004 р.); Наукова конференція “Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепція, можливості” (Чернівці, 20-21 жовтня 2005р.); Міжнародна науково-практична конференція “Україна в контексті євроінтеграції” (Суми, 1–3 грудня 2005 р.); Перші Курасівські читання “Етнополітична ситуація в Україні напередодні парламентських виборів” ( Київ, 15 грудня 2005 р.); – 

на науково-практичних конференціях та Днях науки на філософ-ському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. За результатами досліджень опубліковано 5 наукових статей, з них 3 – у фахових виданнях ВАК України з політичних наук.

Структура та обсяг роботи. Мета, предмет і завдання дослідження зумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи 183 сторінки, із них 167 сторінок основного тексту. Бібліографія скла-дається з 223 позицій і подана на 16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, аналізується стан наукової розробки проблеми; визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, методи і методологія дослідження; окреслюється зв'язок роботи з науковими програмами, темами; формулюються елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, теоретичне та практичне значення роботи; наводиться інформація щодо апробації та публікації результатів дослідження в наукових виданнях.

Розділ перший “Теоретико-методологічні засади дослідження політико-правових чинників екологічно безпечного розвитку” присвячений аналізу різноманітних підстав досліджуваної проблеми: історичних, політичних, правових, концептуальних, категоріальних та ін. Розділ складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Історико-філософські та соціально-політичні основи осмислення взаємин людини і природи” акцентує увагу на фунда-ментальних ідеях в історії наукового і світоглядного руху людства, котрі сприяли осмисленню взаємин людини і природи, зокрема в контексті їх гармонізації. Увага звертається на ідеї, що містяться в різноманітних релігійних доктринах: буддизмі, зороастризмі, християнстві, іудаїзмі, судженнях філософів, які істотно вплинули на практичне ставлення людини до довкілля, а також на світоглядне осягнення його сутності (Конфуцій, Цицерон, Н.Кузанський, Дж. Локк, І.Кант, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, К.Маркс, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Швейцер та деякі інші). Засвідчено наскрізний рух у зміні ціннісного ставлення людини до довкілля, зокрема від ототожнення себе з ним, через надання природі у вигляді абсолютного начала божественної сили, до раціоналістичного ставлення до природи, яке породжувало прагматичні засади щодо її підкорення і використання задля людських проблем, до утвердження морально-етичних цінностей до неї, особливо до живих істот, тобто надання їм статусу фактично рівноцінних з людиною суб'єктів життя на планеті. Ці ідеї ставали основою певної картини світу і нині дозволяють істотно впливати на спробу подолання негативних наслідків хижацько-руйнівного ставлення людини до навколишнього природного середовища. В цьому контексті важливою є теза, яка останнім часом набуває дедалі більшої популярності, щодо основного права людини, а саме, права людини на життя, достаток і сприятливе для здоров'я довкілля.

Особливу увагу звернено на парадигмальні зміни у мисленні другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Саме вони уможливили принципову зміну стратегії розвитку індустріального і, особливо, постіндустріального суспільства. Звернено увагу на здобутки українських науковців, зокрема: В. Вернадського, П. Тутківського, О. Богомольця, С. Мороза, В. Горба-тенка, В. Цвєткова, В. Цемка, Ю. Шеляг-Сосонка, Ю. Шемшученка у розробці концептуальних засад теорії і практики екобезпечного розвитку.

Підрозділ 1.2. “Принципи та категорії концепції екобезпечного розвитку” присвячено аналізу базових підвалин відповідного напрямку науки. Наголошено, що від значень і смислів, які вкладаються у вихідні поняття та категорії, істотно залежить як сама концепція екобезпеки, так і її опредметнення, тобто реалізація в різних сферах діяльності людини. Звернено увагу як на загальнофілософські концепції, і в цьому відношенні дисертація спиралася на роботи П. Копніна, М. Поповича, С. Кримського, В. Храмової, В. Горба-тенка, В. Табачковського та ін. дослідників, так і на праці тих відомих вчених, які спеціалізуються на аналізі філософських вимірів екологічної проблематики.

Загальним проблемам виживання людства в цілому і безпеки життє-діяльності зокрема присвячені праці В. Вернадського, М. Мойсеєва, П. Олдака, О. Оуена, М. Реймерса, Е. Тоффлера, Дж. Форрестера, А. Швейцера, М. Го-лубця та інших вчених. Проблеми екологічної безпеки, переважно в прикладному аспекті, досліджують А. Качинський, Д. Гродзинський, В. Волошин, Дж. Харруел, А. Нагорна, Ю. Хотунцева, Л. Шершнєв, В. Баряхтар, А. Тол-стоухов, М. Хилько та ін. Певні аспекти екологічно безпечного розвитку України представлені у працях з екологічного права В. Андрейцева, С. Гавриша, М. Залудяка, Н. Мали-шевої, Н. Єрофеєва, В. Перини та інших науковців. Філософські та політичні виміри екобезпечного розвитку України стали предметом ретельного аналізу М. Хилька, М. Кисельова, Ф. Канака, К. Ситника, С. Васюти, В. Дьоміна, О. Салтовського, В. Крисаченка, А. Піджакова, Д. Стоуна, В. Лося. Праці саме цих дослідників створили ту надійну основу, яка дозволила поставити мету комплексно проаналізувати політико-правові засади екобезпечного розвитку України.

Особливе значення для розуміння феномену екобезпечного розвитку мають принципи і категорії, котрі визначають зміст прав людини, зокрема її право на гармонійні відносини з природою. Серед таких принципів насамперед мова йде про право на життя, право на свободу, право на власність, право на громадянську ідентичність і, як уже зазначалось, основне право людини. У свою чергу, реалізація засад екобезпечного розвитку передбачає існування реальних механізмів втілення принципу верховенства права, принципу законності, принципу відповідальності (як держави, так і громадянина), принципу екологічної рентабельності людської діяльності. Особливе місце займають морально-етичні прин-ципи, базовими серед яких виступає екологічний імператив, що в свою чергу базується на ідеях категоричного імперативу І.Канта та ідеї благо-говіння перед життям, яка нині стоїть у основі розгортання системи еко- і біоетики і, яка своїми витоками коріниться у творчості А. Швейцера. Робиться висновок, що найбільш загальні підстави екобезпечного розвитку випливають, з одного боку, з антропоцентричної спрямованості людської діяльності, а з іншого – з укоріненості людства в біосферу, заперечення чого неодмінно призводило до конфліктів людини і біосфери.

Розділ другий “Формування базових, політико-правових пріоритетів екологічно безпечного розвитку України” спрямований на розкриття сутності міжнародного та національного досвіду у справі розв'язання проблем взаємин людини з довкіллям. В цьому контексті наголошується, що концептуальні підходи і практика екобезпечного розвитку міжнародного співтова-риства ґрунтуються на фундаментальній науковій основі: узагальненнях наук про Землю, її еволюцію та життя; теорії систем та інформатиці, людинознавстві тощо. Все це дозволило прийти до концептуальних векторів екобезпечного розвитку, які, зокрема, полягають у наступному: охорона природи, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття довкілля, сталий розвиток, моделювання майбутнього людства, наукові прогнози коеволюційних процесів тощо.

У сфері міжнародних ефективних дій у дисертації розглядаються наступні акції: заснування Міжнародного союзу охорони природи, який потім було перейменовано в Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів, скорочено МСОП (1948 p., Франція); створення Всесвітнього фонду охорони дикої природи (ВВФ, 1960 p.); започат-кування Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП, 1972 р.); створення і реалізація фундаментальної програми “Людина і біосфера” (ідейно започаткована у 1968 p., офіційно – 1970 р. під егідою ЮНЕСКО). Не можна применшувати також і діяльність громадських організацій, насамперед, Римського клубу, який був заснований у квітні 1968 р. за ініціативи відомого економіста і громадського діяча А. Печчеї, який привернув на основі глибоких наукових розробок увагу людства до стану довкілля та перспектив його збереження і розвитку. Так само важливою була екологічна діяльність багатьох конфесій, насамперед, католицької, протестантської та інших церков, які привернули увагу до того, що екофобна орієнтація прихильників різних конфесій не створює умов для реалізації волі божої по принципу “живіть і розмножайтесь”, а навпаки, створює підстави для того, щоб не жити і не бути. Особлива увага звернена на діяльність Всесвітньо-медичної асоціації, яка практично щорічно проводила свої асамблеї і приймала відповідні ухвали щодо того, яким чином можна зберегти людське життя, примножити його тривалість, зробити його безпечним і забезпеченим.

Всі ці події і акції підготували можливість конференції ООН з питань довкілля та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та її відповідних продовжень у вигляді Ріо-5 та Йоганесбург-2002, де на рівні зібрання найвищих чільників держав понад сотні країн світу було втілено спробу виробити ефективні засоби взаємодії між країнами та конкретні дії для того, щоб достатньо і безпечно почував себе не лише “золотий мільярд”, але і все людство.

Констатується, що політико-правове забезпечення екобезпечного роз-витку людства ґрунтується на надійній науковій та світоглядній парадиг-мальній основі, що акумулює головні інтелектуальні та духовно-практичні здобутки людства у XX ст.

Підрозділ 2.2. “Формування вихідних базових пріоритетів політики екобезпечного розвитку України” присвячений аналізу національних здобутків України за часи державної незалежності. Зокрема, мова йде про те, що ідеологію і пріоритет екобезпечного розвитку вже було закріплено в Декларації “Про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 p., де наголошувалось в окремому розділі про те, що Україна самостійно встановлює порядок охорони природи на своїй території та використання власних ресурсів, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян і т.д. Таким чином, уже в цьому доленосному документі була зафіксована принципова орієнтація держави на забезпечення екобезпечного розвитку.

Далі в даному підрозділі проаналізовано Укази Президента України, Постанови і Закони Верховної Ради України, окремі відомчі акти, які згруповано за трьома основними концентрами: 1) загальні принципи екологічної діяльності та екобезпечного розвитку України; 2) подолання негативних наслідків Чорнобильської катастрофи; 3) природоохоронна і заповідна справи.

Автором виділено базові документи кожної з трьох сфер і проана-лізовано їхні політико-правові принципи і можливі позитивні, а інколи й не зовсім позитивні, наслідки для забезпечення екологічної безпеки громадян України. Ця принципова позиція Української Держави була підтверджена на рівні Конституції України 1996 р. Зокрема (розділ 1, ст. 16), було зазначено, що забезпечення екологічної безпеки і рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави. Відповідні примати екологічної безпеки зафіксовані і в інших статтях Конституції України, зокрема, ст. 50, ст. 66 та деяких інших. Отже, це була принципова позиція молодої держави стосовно того, щоб її громадяни відчували себе захищеними від негативного впливу довкілля, причому як природного, так і техногенного.

Розділ третій “Механізми реалізації екологічного безпечного розвитку України” присвячений з'ясуванню конкретних механізмів, напрямків, проблем та шляхів їх розв'язання у створенні сприятливих умов для життя та здоров'я людей України.

Підрозділ 3.1. “Механізми політико-правового забезпечення екобезпечного розвитку”. В цьому контексті наголошено, що до відповідних механізмів належать, з одного боку, взаємодія різних гілок влади, а з іншого – активність самого громадянського суспільства. Показано на основі досвіду світової практики, що порушення взаємодії між цими двома складовими нерідко призводить до суттєвої деформації у досягненні мети. До механізмів державного регулювання і забезпечення екобезпечного розвитку належать діяльність законодавчої влади, виконавчої влади, судової системи і, певною мірою, державних органів засобів масової інформації. До громадських механізмів належить, насамперед, активність різноманітних організацій екологічного і політичного спрямування, які базуються на активності самих громадян. Істотну роль виконують також політичні партії, недержавні ЗМІ, громадянська експертиза, екологічна освіта і виховання.

Показано, що недостатня ефективність діяльності державних механізмів полягає в тому, що не завжди різні гілки влади можуть виконувати покладені на них законодавством функції. Відповідно має бути реалізований комплексний підхід до розв'язання екологічних проблем замість підходу, коли одна з гілок влади нав'язує іншим гілкам своє бачення тієї чи іншої проблеми. Це, зокрема, простежується на тому, що колосальні порушення існуючого законодавства на рівні підприємств, комунальних господарств, сільськогосподарських об'єднань, часто-густо проходять непоміченими, оскільки мають великих покровителів у виконавчих та законодавчих структурах, підкріплених упередженими позиціями судово-прокурорської системи. Серйозною проблемою нерідко також є відсутність адекватної і автентичної реакції державних органів на громадянську позицію і на громадські дії як неполітичних, так і політич-них організацій, а також незалежної преси. Водночас, неурядові або громадські структури виконували і виконують досить ефективно контроль за діяльністю різних органів влади. Система контролю здійсню-ється багатьма напрямками: громадський моніторинг, громадська експертиза, громадські проекти, громадська ініціатива, пропаганда і просвітництво. Показано, що саме у взаємодії як державної, так і грома-дянських складових лежить розв'язання низки екологічних проблем України.

Підрозділ 3.2. “Політико-правовий захист здоров'я населення України”. Після здобуття незалежності постала потреба реформувати всю систему захисту і охорони здоров'я, починаючи від концептуальних та політико-правових засад, і закінчуючи матеріально-технічними та кадро-вими вимірами. Власне кажучи, саме людина є головним об'єктом і суб'єктом зусиль держави в реалізації повноважень, які надані їй громадянами. В цьому контексті свою функцію має виконувати і система політико-правового забезпечення охорони здоров'я населення України.

В дисертації аналізуються основні законодавчі і відомчі постанови, закони і акти, які повинні сприяти розв'язанню цих проблем. Показано також, що сукупність політико-правових чинників захисту життя і здоров'я населення України є складною, багатокомпонентною діяльністю і, очевидно, що на нинішньому етапі її розвитку справа полягає в тому, щоб зробити цю сукупність системою. Це необхідно для координації різних рівнів і напрямків діяльності законодавчих, виконавчих і самоврядних органів влади з широким залученням громадськості для розв'язання нагальних проблем розвитку суспільства і гарантування прав громадян не тільки на сприятливе для життя, але і для здоров'я довкілля, що дасть можливість людині реалізувати себе у бажаних сферах діяльності без шкоди для власного здоров'я, для здоров'я сім'ї, близьких, та суспільства в цілому. Показано, що Україна зробила істотні кроки у створені ефективної політико-правової системи щодо забезпечення не лише сталого розвитку власного суспільства, але й охорони і безпеки здоров'я громадян.

Підрозділ 3.3. “Створення екологічної мережі в Україні як один із засобів посилення безпеки розвитку України” присвячений державній політиці, зокрема політико-правовим зусиллям України в реалізації права людини на здорове і безпечне довкілля. Як доведено світовою практикою, найефективнішим засобом у цьому контексті є, з одного боку, недо-пущення негативного впливу техногенних структур, що контролюються аналізом стану довкілля на предмет забруднення та концентрації шкідливих речовин у землі, воді та повітрі, а, з іншого боку, це збереження біологічного та ландшафтного різноманіття довкілля. Інакше кажучи, збереження того стану навколишнього середовища, в якому людина протягом багатьох поколінь жила, діяла, відтворювалась, до якої адаптувався організм, що закріплено генетично. Порушення відповідного стану несе катастрофічні наслідки не лише для біосфери, а й для самої людини, зумовлює нездатність адаптивного реагування на ці зміни.

Проаналізовано світовий та європейський досвід щодо збереження біорізноманіття, зокрема, рішення та практику ЮНЕСКО, Всесвітньої системи охорони природи, формування Всеєвропейської екологічної мережі, Конвенцію ЮНЕСКО “Про світову, культурну та природну спадщину” тощо. Показано, що Україна на політичному, законодавчому та практичному рівні досить ефективно реагувала на концептуальні засади відповідних актів та потреби власного суспільства. Виділено етапи створення політико-правового поля України в галузі екобезпечного розвитку в сфері природоохоронної діяльності, виділено ті здобутки, які на першому етапі, який тривав протягом 1991–2000 року, полягли насамперед у заповіданні як окремих видів, так і цілих екосистем та ландшафтів, які ще збереглись у досить непорушеному стані, та в переході до нової парадигми, яку зафіксував Закон України “Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 pp.” (21.09.2000 p.). Цей Закон визначає принципово нові базові елементи охорони природного середовища, а саме, природні регіони і природні коридори.

Зрозуміло, що витрати на реалізацію цих проектів не йдуть ні в які порівняння з попередніми природоохоронними заходами, але, з одного боку, реалізація цього проекту відповідає загальноєвропейським цінностям і, по-дру-ге, що очевидно ще головніше, вона відповідає потребам українського сус-пільства, яке останні майже 10 років знаходиться у стані негативного природного приросту і скорочення загальної тривалості життя населення. В цьому контексті державна програма формування екологічної мережі України постає як головне завдання екологічної політики України, про що свідчать концептуальні та практичні орієнтири і пріоритети, на які спрямована реалізація даної державної програми.

ВИСНОВКИ

Комплексний аналіз політичних і правових принципів екологічно безпечного розвитку дозволяє визначити наступні провідні теоретико-світоглядні підстави та здійснити обґрунтування екологічної політики.

1. Найбільш загальні підстави екологічно безпечного розвитку ґрунтуються на підставах антропоцентричної спрямованості людської діяльності, здатності громадянського суспільства до саморегуляції. Одним з центральних принципів громадянського суспільства є принцип дотримання прав людини, і, зокрема, основного права людини як права на життя в умовах адекватного природного і громадського довкілля.

2. Категорійно-поняттєвий апарат, необхідний для адекватного виразу підстав та принципів екологічно безпечного розвитку, включає систему категорій загальнонаукової сфери, зокрема таких як біосфера, соціум тощо; поняття, що виражають екологічні якості, – екосистема, урбо-система, агросистема, фітоценоз, антропоценоз, господарсько-культурний тип та інші; поняття, що відображають політико-правовий зміст процесу реалізації екобезпечного розвитку – право, основне право людини, право на життя, право на свободу, право на власність, права громадянина, права на отримання благ.

3. Теоретико-світоглядні підвалини політичної стратегії екобезпечного розвитку випливають з розуміння глобального взаємозв’язку процесів у біосфері, взаємозалежності її складових, прагнення до підтримки умов нормального функціонування екосистем та біосфери у цілому, а звідси – прагнення до збереження природних комплексів та генетичного матеріалу біосфери. Вони в узагальненому викладі представлені у концепції сталого розвитку, яка відповідає, з одного боку, сучасним потребам удоско-налення українського суспільства, переходу до постіндустріального виробництва, а з іншого – визначає такі принципи природокористування, завдяки котрим розвиток відбувається за мінімально руйнівним для довкілля, біосфери в цілому способом.

4. Засади екологічно безпечного розвитку виражають три ієрархічно співвіднесені рівні реалізації. Універсальні принципи визначають загаль-ний характер діяльності людини, визначаючи розуміння нею універ-сальних сутностей буття, пізнання та світогляду: принципи існування, причинності, розвитку, історизму та антропоцентризму. Загальнонаукові принципи визначають сферу людського пізнання: принципи холізму, системності, синергетизму та самоорганізації. Конкретно-наукові прин-ципи визначають відношення людини до певної сфери освоєння нею дійсності: принципи сталого розвитку, критичного імперативу, благо-говіння перед життям, верховенства права, законності, відповідальності, громадянства, екологічної рентабельності.

В основу здійснення сучасної екологічної політики в Україні має бути покладено ідею сталого розвитку, під яким розуміється збалансованість використання та відтворення навколишнього природного середовища, шо ґрунтується на практичній здатності людини усувати або мінімізувати загрози для існування природних систем і самої людини з боку створених нею предметів та технологій. Практичні заходи з охорони природи та здоров’я людини мають базуватися на наступних методологічних підставах: пріоритетність стратегії системної охорони довкілля, спрямо-ваної на охорону не окремих об’єктів, а цілісних екосистем, включаючи біосферу в цілому; акцент на екологічній нормі та нормі здоров’я, чинником підтримки яких має слугувати стабільне та придатне для життя довкілля; природоохоронна справа має бути орієнтована на збереження всіх типів ландшафтів та видів тварин як неповторних генетичних комплексів.

6. Базові пріоритети екологічної політики України ґрунтуються на Конституції України та Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Пріоритети екологічної політики України включають в себе: охорону навколишнього природного середовища; раціоналізацію використання природних ресурсів; забезпечення еколо-гічної безпеки для життєдіяльності людини.

7. Досягнення екобезпечного розвитку забезпечується складною взаємодією різних гілок влади, з одного боку, і активністю громадян-ського суспільства – з іншого. До механізмів державного регулювання і забезпечення слід віднести дії основних гілок влади:– 

законодавчої влади, котра формує чинне загальнообов’язкове еколо-гічно спрямоване законодавство, унормовує ті чи інші конкретні рішення, визначає шляхи втілення екологічної політики, забезпечує нормативи для її здійснення;– 

виконавчої влади, котра здійснює екологічну політику, розробляє нормативні акти, впроваджує екологічні програми, здійснює управління споживанням природних ресурсів, визначає обов’язки та функції окремих державних установ, здійснює екологічний моніторинг;– 

судової влади, котра здійснює нагляд за діяльністю фізичних та юридичних осіб у їхньому впливі на природне середовище, спостерігає за її відповідністю чинному екологічному законодавству, забезпечує покарання у разі його невиконання;– 

офіційних засобів масової інформації, котрі забезпечують висвіт-лення законодавчих нововведень, інструментів, способів та характеру здійснення екологічної політики, ставлять перед суспільством проблеми екологічної безпеки та обговорюють способи здійснення екологічної політики, впливають на громадську екологічну думку, викривають факти невиконання чинного законодавства.

До громадських механізмів слід віднести діяльність недержавних організацій екологічного та політичного спрямування, в яких відбувається самоорганізація та виникають первинні способи артикуляції екологічних інтересів окремих громадян та їхніх асоціацій, формується громадська думка, здійснюється громадський контроль, екологічна експертиза, відбувається поширення екологічної освіти. Громадськість є вирішальним політичним суб’єктом, який, делегуючи певні функції по управлінню суспільством органам влади, водночас залишає за собою право контролювати діяльність цих органів влади. Зокрема, цю позицію відображено в Конституції України, де народ визначено як суб’єкт власності землі, надр, водних та інших ресурсів.

8. Базові пріоритети охорони здоров’я ґрунтуються на Законі України “Про охорону здоров’я”. У ньому визначено державний захист права на охорону здоров’я, передбачена відповідальність за порушення прав інтересів громадян у галузі охорони здоров’я, гарантоване надання медико-санітарної допомоги, передбачено створення мережі закладів охорони здоров’я. Реалізація державної політики з охорони здоров’я покладена на органи виконавчої влади.

9. Реалізація державної програми формування екологічної мережі України є головним завданням екологічної політики. Національна екологічна мережа України має складатися з природних регіонів, де зосереджено існуючі, створювані та перспективні природно-заповідні території, широтні та меридіональні природні коридори, які мають забезпечувати природні зв’язки зонального характеру та ефект безперервності еколого-ландшафтних зон, а також буферних зон, в яких відбувається перехід від антропогенно змінених до природних ландшафтів.

До охоронної мережі мають бути включені, окрім природних та відновлених об’єктів, також об’єкти культурно-природної спадщини, в яких відображено не тільки природне, а і культурне минуле українського народу, зокрема його досвід з гармонійного освоєння природного довкілля.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Прутько С.Г. Теоретико-світоглядні підвалини екобезпечного розвитку // Політологічний вісник: Збірних наукових праць. – К.: ТОВ “ХХІ століття: діалог культур”, 2005. – Вип. . – С. .

2. Прутько С.Г. Основне право людини: історико-філософський аспект // Політологічний вісник: Збірних наукових праць. – К.: ТОВ “ХХІ століття: діалог культур”, 2005. – Вип. . – С. .

3. Прутько С.Г. Державна практика створення екологічної мережі в Україні // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех – Вип. 42. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. – С. 180-190.

4. Прутько С.Г. Політико-правові підстави створення екологічної мережі в Україні // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 46. – К.: Український центр духовної культури, 2005. – С. 208-219.

5.Прутько С.Г. Механізми політико-правового забезпечення екобезпечного розвитку України // Українознавство: Науковий громадсько-політичний, культурно-мистецький, релігійно-філософський педагогічний журнал / Гол. ред. П.П. Кононенко. – Вип. 2. – К.: Науково-дослідний інститут українознавства, 2006. – С. 211-218.

АНОТАЦІЯ

Прутько С.Г. Політико-правові засади екологічно безпечного розвитку України. – Рукопис (183 с).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02. – політичні інститути та процеси. – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 2007 р.

В дисертації досліджуються історичні, філософські, політичні, правові та прикладні виміри феномену екологічної безпеки. Обґрунтовано існування тенденції посилення уваги міжнародних спільнот та окремих держав до забезпечення права людини на безпечне для життя, здоров’я і достатку навколишнє середовище.

Виокремлено принципи та категорії екологічно безпечного розвитку. Виявлено концептуальні підвалини та здобутки, на основі яких Україна розпочала трансформацію політики і права у сфері забезпечення прав громадян на адекватне для життя людини середовище. Простежено фор-мування висхідних базових пріоритетів політики екологічно безпечного розвитку.

Особлива увага звернена на механізми реалізації екологічно безпеч-ного розвитку України, зокрема взаємодії гілок влади між собою та врахування думки громадянського суспільства. Досліджені основні шляхи дії та взаємодії основних структур і органів влади Української держави. Показано, що на рівні законодавства і позиції Президента України створені всі необхідні умови для вирішення проблем екобезпечного розвитку. Основні питання виникають на рівні реалізації суттєвих норм і вимог. У цьому контексті запропоновані механізми взаємодії всіх рівнів влади між собою, а також влади й суспільства, зокрема, у вигляді партій, об’єднань, товариств громадян України.

Ключові слова: екологічна безпека, політико-правові виміри, права людини, стан довкілля, здоров’я людини, екологічна мережа.

АННОТАЦИЯ

Прутько С.Г. Политико-правовые основы экологически безопасного развития Украины. – Рукопись 183 с.).

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Инсти-тут государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2007 г.

В диссертации исследуются исторические, философские, полити-ческие, правовые и прикладные измерения феномена экологической безопасности. Обосновано наличие тенденции усиления внимания международного сообщества и отдельных государств по обеспечению прав человека на безопасную для жизни, здоровья и благополучия окружающую среду.

Выделены принципы и категории экологически безопасного развития. Выявлены концептуальные основы его достижения, при которых Украина начала трансформацию политики и права в сфере обеспечения прав граждан на адекватную для жизни среду. Аргументирован подход, согласно которому основания экологически безопасного развития отра-жают три иерархически согласованные уровни его реализации. Универ-сальные принципы касаются общего характера деятельности человека, определяя понимание им универсальных сущностей бытия, познания и мировоззрения (принципы существования, развития, историзма, антропо-центризма). Общенаучные принципы определяют сферу человеческого познания (принципы холизма, системности, синергетизма, самооргани-зации). Конкретно-научные принципы определяют отношение человека к определенной сфере освоения им жизни (принципы устойчивого развития, критического императива, благоговения перед жизнью, верхо-венства права, законности, ответственности, гражданства, экологической рентабельности).

Особое внимание обращено на механизмы реализации экологически безопасного развития Украины, а именно взаимодействия разных ветвей власти между собой и принятие во внимание мнения гражданского общества. Исследованы основные пути действия и взаимодействия основных структур и органов власти Украинского государства. Показано, что на уровне законодательства и позиции Президента Украины созданы все необходимые условия для решения проблем экобезопасного развития. Основные вопросы возникают на уровне реализации существенных норм и требований. В этом контексте предложены механизмы взаимодействия всех уровней власти между собой, а также власти и общества, в частности, в виде партий, объединений, обществ граждан Украины.

Ключевые слова: экологическая безопасность, политико-правовые измерения, права человека, состояние окружающей среды, здоровье человека, экологическая сеть.

SUMMARY

Prutko S.G. Politically-lawful bases ecological safety evolution of Ukraine. – Manuscript (183 p.).

Thesis on getting scientific degree of the candidate of political science as profession 23.00.02. – Political institutes and processes. – Institute of State and law names after V.M. Koreckyi NAS Ukraine, Kyiv, 2007.

In this thesis historical, philosophic, political, lawful