НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

ПОТОПАЛЬСЬКИЙ СЕРГІЙ СТЕПАНОВИЧ

УДК 347.44

ПІДСТАВИ ТА НАСЛІДКИ НЕДІЙСНОСТІ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ДОГОВОРІВ

(НА МАТЕРІАЛАХ ПРАКТИКИ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДІВ)

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право

і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва Академії правових наук України

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор

Дзера Олександр Васильович,

Науково-дослідний інститут приватного права

і підприємництва Академії правових наук України,

головний науковий співробітник

Офіційні опоненти доктор юридичних наук, професор,

Боднар Тетяна Валеріївна,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, професор кафедри цивільного права

кандидат юридичних наук, доцент

Майданик Наталія Іванівна,

Академія муніципального управління,

доцент кафедри цивільно-правових дисциплін

(м. Київ)

Захист відбудеться 23.11.2007 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.500.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва Академії правових наук України за адресою: 01042, м. Київ, вул. Раєвського, 23-а.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України за адресою: 01042, м. Київ, вул. Раєвського 23-а.

Автореферат розіслано 22.10.2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук О. В. Безух

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток економічних реформ в Україні сприяв розширенню сфери застосування договору як засобу регулювання та опосередкування товарно-грошових відносин в суспільстві, зокрема у сфері підприємницької діяльності. Це зумовило збільшення кількості недійсних договорів в цій сфері, вчинених з порушенням вимог закону, що призводить до їх недійсності з відповідними негативними правовими наслідками. Розгляд таких справ становить для судів значні труднощі, обумовлені необхідністю правильного застосування численних різнорідних правових норм та об’єктивного виявлення невідповідності договору вимогам закону тощо.

Зважаючи на те, що з набранням 01.01.2004 р. чинності Цивільним кодексом (далі – ЦК) України та Господарським кодексом (далі – ГК) України з’явилася низка новел щодо недійсності договорів, перед господарськими судами постало завдання щодо правильного та однакового застосування норм зазначених Кодексів при вирішенні спорів про визнання недійсними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Вирішення цього завдання ускладнюється тим, що наразі серед теоретиків та практиків немає єдиної точки зору стосовно багатьох питань недійсності підприємницьких договорів, що негативно позначається на механізмі захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності.

На сьогоднішній день проблеми недійсності договорів у сфері підприємницької діяльності недостатньо досліджені в українській юридичній науці, оскільки ці проблеми лише побічно розглядаються науковцями в межах більш загального дослідження проблем підприємницьких договорів, або ж досліджуються в рамках розробки питання про недійсність цивільно-правових договорів в цілому.

Вищенаведені обставини зумовили вибір теми дисертації і визначають її актуальність та значення для розвитку науки цивільного права.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до напрямів досліджень Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України: “Правові проблеми розвитку підприємництва в Україні” (державний реєстраційний номер 0103U003101), “Методологічні засади приватного права” (державний реєстраційний номер 0103U003108).

Мета дослідження полягає у з’ясуванні юридичної природи, доктринальних положень, особливостей правового регулювання недійсності підприємницьких договорів, виявлення проблем у вирішенні судових спорів, пов’язаних з визнанням підприємницьких договорів недійсними, а також розробці пропозицій щодо удосконалення законодавства та судової практики з цього питання.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні завдання дослідження:

1) визначити ознаки та поняття підприємницького договору;

2) визначити поняття недійсності договору;

3) з’ясувати зміст та ознаки нікчемних та оспорюваних договорів;

4) провести розмежування недійсних договорів від подібних правових категорій;

5) визначити та дослідити підстави недійсності підприємницьких договорів;

6) проаналізувати наслідки недійсності договорів та особливості їх застосування;

7) узагальнити практику господарських судів України щодо розгляду спорів про недійсність договорів;

8) розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України та судової практики.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з недійсністю договорів у сфері підприємницької діяльності.

Предметом дослідження є система чинних нормативних актів України, що регулюють питання недійсності договорів у сфері підприємницької діяльності, існуюча практика господарських судів України, договірна практика суб’єктів підприємницької діяльності, досягнення вітчизняної та іноземної науки цивільного права.

Методологічна та теоретична основа дослідження.

Дослідження побудоване на застосуванні філософських, загальнонаукових та соціально-юридичних методів наукового пізнання.

Використання діалектичного методу пізнання та історичного методу надало можливість розглянути тенденції розвитку досліджуваного інституту у цивільних правовідносинах. Системний метод дав змогу дослідити види недійсних договорів, підстави та наслідки недійсності договорів як систему взаємопов’язаних елементів. Порівняльно правовий метод дав змогу провести аналіз наукових позицій вчених, положень нормативно-правових актів щодо недійсності підприємницьких договорів з метою виявлення певних позитивних чи негативних характеристик в законодавчому регулюванні та судовій практиці. З позицій логіко-юридичного методу та методу прогнозування зроблено висновки про шляхи подальшого вдосконалення і розвитку законодавства, що регулює недійсність договорів.

Теоретичну основу дослідження становлять праці українських та зарубіжних науковців: Агаркова М. М., Беляневич О. А., Безклубого І. А, Бервено С. М., Бобрової Д. В., Брагінського М. Й., Бра-туся С. М., Генкіна Д. М., Дзери О. В., Йоффе О. С., Кетца Х., Красавчикова О. О., Кузнєцової Н. С., Кучера В.О., Луця В. В., Майданик Р. А., Майданик Н. І., Мейєра Д. І., Мозоліна В. П., Мілаш В. С., Новицького І. Б., Ойгензіхта В. А., Перетерського І. С., Підоп-ригори О. А., Покровського Й. О., Рабінович Н. В., Рясенцева В. А., Спасибо-Фатєєвої І. В., Тенькова С. О., Толстого Ю. К., Харитонова Є. А., Хатнюк Н. С., Халфиної Р. О., Хейфеца Ф. С., Цвайгерта К., Шахматова В. П., Шершеневича Г. Ф., Шишки Р. Б., Щербини В. С. та інших науковців.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є продовженням дослідження теоретичних і практичних проблем недійсності договорів у сфері підприємницької діяльності. Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в теоретичних положеннях та висновках, найважливішими з яких є наступні:

Вперше:

– у зв’язку з відсутністю законодавчого та змістовного доктринального визначення підприємницького договору запропоновано визначати його як двосторонній або багатосторонній правочин, що має ознаки договору, укладеного між суб’єктами підприємницької діяльності (юридичними та фізичними особами, що набули статусу підприємця) у сфері підприємницької господарської діяльності з метою одержання прибутку;–

встановлено принципову невідповідність конструкції ст. ст. 230, 231, 232 ЦК України, за якими передбачені ними оспорювані правочини в імперативній формі мають визнаватися судом недійсними, загальним положенням ст. 215 ЦК України, за якими на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи оспорювані правочини можуть бути визнані судом недійсними, що свідчить про диспозитивний характер цих положень. Відповідно, запропоновано положення ст. ст. 230, 231, 232 ЦК України привести у відповідність зі ст. 215 ЦК України шляхом внесення відповідних змін; –

доведено помилковість визнання недійсним підприємницького договору у випадках виходу за межі повноважень органом юридичної особи, якщо про обмеження повноважень не було відомо іншій стороні. З’ясовано, що за змістом ч. 3 ст. 92 ЦК України вирішальним фактором має бути не наявність чи відсутність самого факту обмеження повноважень органу юридичної особи, а те чи знав контрагент за договором про такі обмеження. Якщо контрагенту не було про це відомо, то обмеження повноважень органу юридичної особи не впливають на чинність договору. Запропоновано доповнити відповідним положенням п. 9 Роз’яснень Вищого господарського суду України від 12.03.99 р. № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними”;

– визначено спільні ознаки неукладених та нікчемних договорів (а не відмінності, які вже визначалися в науці), які полягають в тому, що вони: а) не породжують визначені договором наслідки; б) не потребують визнання договору нікчемним або неукладеним в судовому порядку, хоча і не виключають можливості звернення з відповідним позовом; в) при вирішенні спору обумовлюють необхідність врахування судом цих юридичних фактів незалежно від наявності відповідної позовної вимоги; г) обумовлюють можливість застосовування норм права, що регулюють зобов’язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави при поверненні виконаного за такими договорами;

– виявлено та досліджено колізію між ст. ст. 526, 632, 673, 682, 762, 843, 857, 1002, 1013, 1014 ЦК України (дають можливість визначити відсутню в договорі істотну умову на підставі звичаїв ділового обороту та вимог, що звичайно ставляться) та ч. 3, 4 ст. 180, ч. 8 ст. 181 ГК України (визначають договір неукладеним за відсутності істотної умови). Запропоновано вирішувати зазначену колізію шляхом визнання договору неукладеним лише у випадку відсутності істотної умови договору, яка не може бути визначена в порядку, передбаченому ЦК України;

– встановлено принципову невідповідність ст. 207 ГК України, що передбачає визнання недійсним договору (господарського зобов’язання) на майбутнє (як правило, застосовується у випадках, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) та абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України, що передбачає в зазначених випадках відшкодування вартості одержаного в розрізі застосування реституційних наслідків недійсного правочину. Запропоновано привести положення ст. 207 ГК України у відповідність з положенням абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України шляхом внесення відповідних змін;

– доведено можливість визнання недійсним договору повністю або у відповідній частині, якщо у зв’язку зі зміною законодавства договір вступив у суперечність із законом. У зв’язку з цим запропоновано доповнити ч. 3 ст. 215 ЦК України нормою такого змісту: “Відповідність правочину вимогам законодавства встановлюється судом на підставі законодавства станом на момент вчинення правочину. Правочин, що продовжує діяти у часі після набрання чинності новим актом законодавства, може бути визнаний судом недійсним повністю або у відповідній частині у разі неприведення його у відповідність із законодавством”;

– доведено необхідність відмежування випадків укладення удаваного договору від випадків неправильного визначення сторонами правової природи договору за відсутності наміру приховати інший договір. В останньому випадку суд повинен на підставі аналізу умов договору визначити його справжню правову природу та застосувати норми права, що регулюють цей вид договорів. При цьому сам договір не повинен визнаватися удаваним. Запропоновано доповнити відповідним положенням абз. 2 п.14 Роз’яснень Вищого господарського суду України від 12.03.99 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними";

– з’ясовано, що чинна редакція абз. 2 ч. 1 ст. 229 ЦК України про істотність помилки носить імперативний характер щодо істотності будь-якої помилки, яка стосується природи правочину, прав і обов’язків сторін, що формально позбавляє суд можливості враховувати конкретні обставини справи для визначення істотності такої помилки. Відповідно, обґрунтовано висновок про те, що вищезазначена норма про істотність помилки повинна носити не імперативний, а диспозитивний характер. Сформульовано пропозицію про внесення відповідних змін до абз. 2 ч.1 ст. 229 ЦК України;

– з’ясовано, що нормами про реституцію (ст. 216 ЦК України) так само, як і нормами про повернення виконаного за недійсним договором (п.1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України), не передбачено повернення майна третій особі, в тому числі власнику, який не є стороною за недійсним договором. Доведено, що в таких випадках власнику майна слід поєднувати вимогу про визнання договору недійсним з віндикаційним позовом або з вимогою про відшкодування збитків продавцем, заподіяних укладенням недійсного договору, в тому числі з урахуванням вартості втраченого майна (ч. 2 ст. 216 ЦК України);

– сформульовано пропозиції про внесення змін та доповнень до ст. ст. 203, 207, 210, 215, 220, 230 – 232, 628 ЦК України, ст. 207 ГК України та розроблено проект Роз’яснень Вищого господарського суду України, в якому сформульовано основні висновки і пропозиції щодо удосконалення судової практики з питань вирішення спорів про визнання недійсними договорів.

Удосконалено:–

зміст поняття “недійсність договору”, під яким запропоновано вважати юридичну нечинність договору, встановлену безпосередньо в силу закону або рішення суду внаслідок невідповідності договору вимогам законодавства, що тягне припинення юридичного існування договору та настання визначених законом правових наслідків його недійсності;–

положення щодо можливості застосування норм про недійсність договору, укладеного внаслідок умисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, до випадків укладення підприємницького договору за умисною домовленістю керівника юридичної особи з іншою стороною.

Дістало подальший розвиток положення щодо хибності законодавчої тенденції до встановлення надмірно широких переліків істотних умов, до яких включаються умови про пожежну безпеку, страхування предмета договору, про відшкодування збитків тощо як це передбачено, наприклад, в Законах України “Про оренду державного та комунального майна”, “Про фінансовий лізинг”, оскільки формально відсутність в договорі таких вторинних умов має давати суду підстави визнавати договір неукладеним. Водночас доведено наявність юридичної помилки в ст.14 Закону України “Про оренду землі”, яка передбачає недійсність договорів оренди землі за відсутності хоча б однієї з істотних умов договору, перерахованих у цій статті.

Практичне значення одержаних результатів полягає у внесенні пропозицій і формулюванні висновків, що можуть бути використані для вдосконалення чинного законодавства України. Зокрема, реалізація запропонованих змін та доповнень до Цивільного кодексу України дасть змогу усунути існуючі прогалини у цивільному законодавстві щодо регулювання недійсності договорів, сприятиме захисту порушених прав суб’єктів підприємницької діяльності у договірних відносинах.

Також сформульовані автором висновки і пропозицій можуть використовуватися у: науково-дослідницькій діяльності – для подальшої розробки проблем недійсності договорів; при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсів лекцій з цивільного та підприємницького права. Здобуті результати сприятимуть більш ефективному розгляду господарськими судами спорів, пов’язаних з визнанням договорів недійсними. Деякі із сформульованих у дисертації положень, можливо, є спірними, але це послужить основою для подальших наукових досліджень проблем договірного права в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на засіданнях відділу приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України; науково-практичній конференції “Цивільний та Господарський кодекси України: підсумки застосування” (травень 2005 р., м. Ялта), науково-практичній конференції “Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи” (листопад 2005 р., м. Київ).

Публікації. Головні положення дисертації викладено в семи публікаціях у фахових виданнях, що входять до затверджених ВАКом України переліків наукових видань.

Структура дисертації визначається метою дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, які охоплюють десять підрозділів, висновків, переліку нормативних актів та використаної літератури. Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 195 сторінок, в тому числі список використаних джерел та додатки на 24 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з науко-вими програмами, планами і темами, визначено об’єкт і предмет, мета та завдання дисертаційної роботи, її методологічна основа; розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію.

Перший розділ “Правова природа недійсності договору” складається з трьох підрозділів, в яких розкривається поняття підприємницького одговору і його недійсності, характеризуються нікчемні та оспорювані договори, а також розглядається їх відмежування від неукладених та розірваних договорів.

У підрозділі 1.1. “Поняття підприємницького договору і його недійсності” проаналізовано погляди провідних вітчизняних та зарубіжних вчених в історичній ретроспективі щодо змісту поняття “договір”, “торгова угода”, “господарський договір”, “підприємницький договір”.

Автор виділяє окрему групу договорів, що укладаються у сфері підприємницької діяльності, які характеризуються: а) особливим суб’єктним складом (сторонами за договором виступають суб’єкти підприємницької діяльності); б) спрямованістю на здійснення (прямо чи опосередковано) підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. У зв’язку з відсутністю законодавчого та змістовного доктринального визначення підприємницького договору запропоновано визначати його як двосторонній або багатосторонній правочин, що має ознаки договору, укладеного між суб’єктами підприємницької діяльності (юридичними та фізичними особами, що набули статусу підприємця) у сфері підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Ряд договірних типів (поставка, контрактація, факторинг, комерційна концесія, комерційне посередництво тощо) за своєю правовою природою в будь-якому випадку підпадають під ознаки підприємницького договору як видового поняття. Інші договірні типи (оренда, підряд, перевезення, зберігання тощо) можуть бути як підприємницькими, так і не підприємницькими залежно від суб’єктного складу та мети їх укладання.

Проаналізовано позиції науковців та чинне законодавство на предмет визначення основних ознак недійсності договору, до яких автор відносить: 1) невідповідність договору встановленим законодавством вимогам; 2) припинення юридичного існування договору; 3) настання наслідків недійсності договору (правочину), визначених законом.

Удосконалено зміст поняття “недійсність договору”, під яким запропоновано вважати юридичну нечинність “договору”, встановлену безпосередньо в силу закону або рішення суду внаслідок невідповідності “договору” вимогам законодавства, що тягне припинення юридичного існування “договору” та настання визначених законом правових наслідків його недійсності.

У підрозділі 1.2. “Види недійсних договорів” досліджено нікчемні та оспорювані договори та їх основні ознаки.

Аналізуючи погляди науковців з цього питання, визначено ознаки нікчемного договору: а) відсутність юридичної сили договору в силу закону з моменту його укладення; б) необов’язковість прийняття судового рішення для встановлення нікчемності договору; в) встановлення більш тривалих строків позовної давності для застосування наслідків нікчемного договору; г) в судовому процесі встановлення нікчемності розглядається як елемент фактичних обставин справи, тому може констатуватися в мотивувальній частині рішення при вирішенні спору, що виник із договору; д) нікчемність договору може бути усунута виключно у випадках, прямо передбачених законом шляхом визнання договору дійсним в судовому порядку.

Визначено та проаналізовано ознаки оспорюваних договорів, до яких автор відносить: а) необхідність прийняття судового рішення для встановлення факту недійсності оспорюваного договору; б) збереження чинності договору за відсутності його оспорювання; в) можливість усунення оспорюваності шляхом підтвердження договору сторонами; е) можливість усунення оспорюваності договору зі сплином строку позовної давності.

Обґрунтовано висновок про невиправдане звуження кола осіб, які мають право заявляти позов про визнання недійсним господарського зобов’язання, оскільки це позбавляє можливості третіх осіб, права яких порушує спірний договір, заявляти відповідний позов. З метою усунення таких недоліків запропоновано на законодавчому рівні привести ст. 207 ГК України, яка визначає суб’єктом позову лише сторін та відповідний державний орган, у відповідність до ст. 215 ЦК України шляхом надання права на звернення до суду з підстав, визначених цією статтею не лише сторонам за договором або відповідному органу держави, а будь-якій заінтересованій особі, права якої порушує спірний договір.

Досліджено питання підтвердження оспорюваного договору за згодою сторін. Обґрунтовано можливість підтвердження оспорюваного договору за згодою сторін, що випливає із правової природи оспорюваного договору, який є дійсним за умови відсутності його оспорювання.

Встановлено наявність принципової невідповідності конструкції статей 230, 231, 232 ЦК України (за якими передбачені ними оспорювані правочини в імперативній формі мають визнаватися судом недійсними) загальним положенням ст. 215 ЦК України (за якими на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи оспорювані правочини можуть бути визнані судом недійсними, що свідчить про диспозитивний характер цих положень). Відповідно, запропоновано зміни до статей 230, 231, 232 ЦК України (правочини вчинені під впливом обману, насильства та в результаті зловмисної домовленості представника однією стороною з іншою) шляхом заміни слів “правочин ... визнається судом недійсним” словами “правочин ... може бути визнаний судом недійсним за позовом потерпілої сторони”.

У підрозділі 1.3. “Розмежування недійсних, неукладених та розірваних договорів” розглядаються особливості неукладених та розірваних договорів у сфері підприємницької діяльності та визначаються критерії відмежування їх від недійсних договорів.

З’ясовано, що невизначеність законодавства щодо розмежування правової природи неукладених та недійсних договорів призводить до існування двох протилежних підходів в правовій науці та судовій практиці. Перший підхід полягає в тому, що відсутність істотної умови в договорі свідчить про те, що договір неукладений. Згідно з другим підходом відсутність істотної умови є підставою недійсності договору у зв’язку з невідповідністю нормі закону, що визначає таку умову істотною.

Доведено хибність законодавчої тенденції до встановлення надмірно широких переліків істотних умов, до яких включаються умови про пожежну безпеку, страхування предмета договору, про відшкодування збитків тощо як це передбачено, наприклад, в Законах України “Про оренду державного та комунального майна”, “Про фінансовий лізинг”, оскільки формально відсутність в договорі таких вторинних умов має давати суду підстави визнавати договір неукладеним. Водночас доведено наявність юридичної помилки в ст.14 Закону України “Про оренду землі”, яка передбачає недійсність договорів оренди землі за відсутності хоча б однієї з істотних умов договору, перерахованих у цій статті.

Дисертантом визначено спільні ознаки неукладених та нікчемних договорів (а не відмінності, які вже визначалися в науці), які полягають в тому, що вони: а) не породжують визначені договором наслідки; б) не потребують визнання договору нікчемним або неукладеним в судовому порядку, хоча і не виключать можливості звернення з відповідним позовом; в) при вирішенні спору обумовлюють необхідність врахування судом цих юридичних фактів незалежно від наявності відповідної позовної вимоги; г) обумовлюють можливість застосовування норм, що регулюють зобов’язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави при поверненні виконаного за такими договорами.

Аналіз ч. 3, 4 ст. 180 та ч. 8 ст. 181 ГК України свідчить, що господарський договір, в якому не узгоджено такі істотні умови як ціна, строк дії договору, найменування (номенклатура, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг ), а також вимоги до їх якості, вважається неукладеним. Разом з цим ст. ст. 526, 632, 673, 682, 762, 843, 857, 1002, 1013, 1014 ЦК України передбачена можливість визначення вказаних умов договору, якщо вони не встановлені у договорі, на підставі звичаїв ділового обороту та вимог, що звичайно ставляться.

Запропоновано вирішувати колізію між ст.ст. 526, 632, 673, 682, 762, 843, 857, 1002, 1013, 1014 ЦК України (дають можливість визначити відсутню в договорі істотну умову на підставі звичаїв ділового обороту та вимог, що звичайно ставляться) та ч. 3, 4 ст. 180, ч. 8 ст. 181 ГК України (визначають договір неукладеним за відсутності істотної умови), шляхом застосування останніх лише у випадку відсутності істотної умови договору, яка не може бути визначена в порядку, передбаченому ЦК України.

За результатами аналізу цивільного законодавства та практики господарських судів доведено необґрунтованість визнання договору неукладеним в тих випадках, якщо: а) договір в частині визначення певної умови відсилає до іншого документа або будь-яким іншим чином встановлює механізм визначення змісту відсутньої умови; в) договір носить додатковий характер до основного договору (застава, порука тощо) і при цьому істотні умови можна визначити виходячи із основного договору; г) договір частково або повністю виконаний сторонами і такі дії свідчать про домовленість сторін укласти договір на відповідних умовах.

Щодо розмежування недійсних та розірваних договорів автор робить висновок про відсутність суттєвих розбіжностей з цього приводу між науковцями, і основний критерій такого розмежування зводиться до того, що підставою визнання договору недійсним є невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання договору – невиконання його умов.

У другому розділі “Підстави недійсності підприємницьких договорів”, який містить п’ять підрозділів, досліджуються визначені законодавством підстави недійс-ності договорів (правочинів), які за своїм змістом можуть бути застосовані до підприємницьких договорів.

У підрозділі 2.1. “Порушення норм законодавства, інтересів держави та моральних засад суспільства як підстави недійсності договору” висловлено пропозиції про необхідність тлумачення поняття “акти цивільного законодавства”, про які йде мова в ч.1 ст. 207 ЦК України, в широкому розумінні цього поняття. Зокрема, під актами цивільного законодавства запропоновано розуміти акти законодавства різних галузей права в тій частині, в якій в них викладено норми цивільного права.

З метою усунення неоднозначного тлумачення ч.1 ст. 203 ЦК України зазначену норму запропоновано змінити шляхом встановлення обов’язковою умовою дійсності правочину його відповідність вимогам закону, не обмежуючись лише актами цивільного законодавства та оцінкою змісту правочину.

З’ясовано, що нормативне обґрунтування недійсності договорів, які суперечать закону, повинно містити посилання, щонайменше, на дві норми законодавства. По-перше, на загальну норму ЦК України, якою визначено недійсність правочинів, які не відповідають закону. По-друге, на конкретну норму закону або іншого нормативного акта, яку порушує спірний договір. При цьому автор аргументовано не погоджується з твердженням В. В. Вітрянського про можливість не вказувати на порушення конкретної норми закону у випадках недійсності договору, що укладений “в обхід закону”. Така підстава недійсності договору як його укладення “в обхід закону” не передбачена законодавством, а її впровадження є недоцільним з огляду на відсутність чітких критеріїв її застосування та можливість занадто широкого тлумачення.

Доведено можливість визнання недійсним договору повністю або у відповідній частині, якщо у зв’язку зі зміною законодавства договір вступив у суперечність із законом. У зв’язку з цим запропоновано доповнити ч. 3 ст. 215 ЦК України нормою такого змісту: “Відповідність правочину вимогам законодавства встановлюється судом на підставі законодавства станом на момент вчинення правочину. Правочин, що продовжує діяти у часі після набрання чинності новим актом законодавства, може бути визнаний судом недійсним повністю або у відповідній частині у разі неприведення його у відповідність із законодавством ”.

З’ясовано помилковість судової практики щодо визнання недійсними цивільно-правових договорів, як таких, що суперечать інтересам держави та суспільства з посиланням на ухилення однією зі сторін від сплати податків. Зазначено, що усунення та недопущення порушень публічного права (податкового законодавства) повинно реалізуватися публічно-правовими методами, а саме шляхом застосування штрафних, фінансових санкцій, передбачених податковим законодавством, а також шляхом притягнення винних осіб до адміністративної чи кримінальної відповідальності. При цьому чинність цивільно-правового договору не може ставитися у залежність від дотримання сторонами норм податкового законодавства.

Зроблено висновок про безпідставність правової позиції органів податкової служби, щодо визнання недійсними договорів, укладених без відповідного дозволу (ліцензії) на підставі ст. ст. 207, 208 ГК України, та п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" як таких, що суперечать інтересам держави та суспільства із стягненням коштів отриманих за такими договором в доход держави. В даному випадку слід застосовувати спеціальну норму ст. 227 ЦК України, якою безпосередньо врегульовано недійсність правочинів, укладених без ліцензії, із застосуванням загальних наслідків їх недійсності.

Щодо питання невідповідності договору моральним засадам суспільства звертається увага на те, що в розрізі ч. 1 ст. 203 ЦК України зазначене положення є окремою умовою чинності правочину. Підприємницький договір може бути визнаний недійсним з підстав невідповідності моральним засадам суспільства, зокрема, у випадках невідповідності вимогам Закону України “Про захист суспільної моралі” щодо виробництва та розповсюдження антиморальної продукції, яка пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, порнографію, принижує або ображає націю чи особистість тощо. Разом з цим, оскільки проблемним є встановлення межі “неморальності”, за якою договір стає недійсним, то, на думку автора, необхідно уникати занадто широкого застосування вказаної умови чинності правочину з огляду на суб’єктивний характер оцінювання категорії “моральності договору”.

У підрозділі 2.2. “Перевищення повноважень, зловмисна домовленість та вихід за межі цивільної правоздатності і дієздатності як підстави недійсності договору” досліджено проблему укладення договору органом юридичної особи за межами повноважень, передбачених статутними документами.

За результатами аналізу судової практики та чинного законодавства обґрунтовується висновок про помилковість правової позиції щодо визнання недійсним підприємницького договору у випадках виходу за межі повноважень органом юридичної особи, якщо про обмеження повноважень не було відомо іншій стороні. Визначено, що за змістом ч. 3 ст. 92 ЦК України вирішальним фактором має бути не наявність чи відсутність самого факту обмеження повноважень органу юридичної особи, а те, чи знав контрагент за договором про такі обмеження. Якщо контрагенту не було про це відомо, то обмеження повноважень органу юридичної особи не впливають на чинність договору. Таке ж правило запропоновано застосовувати у випадках укладення договору керівником відокремленого підрозділу (філії чи представництва) з перевищенням своїх повноважень.

Доведено, що зловмисна домовленість представника однієї сторони з іншою стороною є окремим випадком обману, тому доцільно нормативно визначити не лише солідарне відшкодування збитків та моральної шкоди представником та іншою стороною, а й відшкодування збитків у подвійному розмірі як це визначено ч. 2 ст. 230 ЦК України у випадках вчинення правочину внаслідок обману.

На підставі аналізу судової практики визначено коло обставин, які можуть підтверджувати наявність зловмисної домовленості, зокрема, значно невигідні умови договору (значно занижена ціна) в поєднанні з обставинами, що підтверджують перебування представника та іншої сторони за договором в родинних, близьких, адміністративно-залежних чи інших стосунках, які свідчать про явну зацікавленість цих осіб в невигідних для контрагента умовах договору.

Враховуючи представницький характер дій керівника від імені юридичної особи, обґрунтовано можливість застосування норм про зловмисну домовленість представника однієї сторони з іншою стороною до випадків укладення договору за зловмисною домовленістю керівника юридичної особи з іншою стороною.

З’ясовано, що ЦК України 2003 р. на відміну від ЦК УРСР 1963 р. не обмежує правоздатність юридичної особами цілями її діяльності. Саме лише зазначення цілей діяльності юридичної особи в установчих документах не змінює встановлену законом загальну правоздатність юридичної особи. Отже, вчинення правочину, що не відповідає таким цілям, не може розглядатися як підстава його недійсності. Відсутність обмежень щодо вчинення правочину цілями діяльності юридичної особи є також необхідною умовою захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності, що вступають у договірні відносини, оскільки досить складно в кожному випадку перевіряти статутні документи чисельних контрагентів.

У підрозділі 2.3. “Недійсність договору, укладеного під впливом помилки, обману, насильства та тяжкої обставини” проаналізовано різні погляди науковців щодо співвідношення волі та волевиявлення як умови дійсності договору.

З’ясовано, що зазначене питання в різні часи сприймалося по-різному, починаючи від повністю формалізованого підходу в Стародавньому Римі, де не надавали значення внутрішній волі, що розходилася із зовнішнім волевиявленням, до сучасного права, де зовнішнє волевиявлення є лише одним із засобів встановлення справжньої волі.

Проаналізовано позиції М. І. Брагінського та В. В. Вітрянського, а також К. Цвайгерта та Х. Кетца щодо необхідності встановлення не стільки справжньої волі скільки змісту, який вкладається у волевиявлення контрагентом або будь-якою розумною людиною на його місці. На думку дисертанта така позиція може бути застосована до випадків тлумачення правочину, проте не може служити вихідним правилом для вирішення питання недійсності правочину. З цього приводу автор аргументовано погоджується з точкою зору Н. В. Рабінович про те, що при розбіжностях волі та волевиявлення перевага повинна надаватись волі, а не волевиявленню, якщо така воля взагалі може бути розпізнана.

З’ясовано, що чинна редакція абз. 2 ч. 1 ст. 229 ЦК України про істотність помилки носить імперативний характер щодо істотності будь-якої помилки, яка стосується природи правочину, прав і обов’язків сторін, що формально позбавляє суд можливості враховувати конкретні обставини справи для визначення істотності такої помилки. Відповідно, запропоновано зміни до абз. 2 ч. 1 ст. 229 ЦК України зазначивши, що істотне значення “може мати”, а не “має” помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, оскільки остаточно істотність помилки щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін повинен вирішувати суд, виходячи із конкретних обставин.

Також автором обґрунтовується висновок про те, що елемент протиправності психічного тиску (погрози) проявляється не стільки в погрозі вчинити протиправні дії, скільки в спонуканні особи до вчинення правочину проти її справжньої волі, тобто протиправність може полягати і у погрозі у вчинити правомірні дії (повідомити про вчинений злочин), якщо за відсутності такої погрози договір не було б укладено. Отже, основним елементом, що потребує доказування, є не протиправність чи правомірність дій, в яких проявляється погроза, а їх значимість для укладення договору, тобто наявність такого впливу на особу, що призводить до укладення договору проти її справжньої волі.

Укладення договору під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах відповідно до ст. 57 ЦК УРСР 1963 р. було підставою недійсності лише для договорів, укладених за участю фізичних осіб, у зв’язку з чим судова практика господарських (арбітражних) судів до 2004 р. не знала випадків недійсності підприємницьких договорів з цієї підстави. Проте ст. 233 ЦК України 2003 р. не містить обмежень щодо суб’єктного складу таких правочинів. Отже, договір, укладений суб’єктами підприємницької діяльності, може бути визнаний недійсним з огляду на вплив тяжкої обставини та вкрай невигідні умови договору. При застосуванні вказаної норми в підприємницьких відносинах необхідно враховувати, що підприємство, здійснюючи комерційну діяльність, діє на власний ризик, тому реалізація підприємством товарів (робіт, послуг) на невигідних умовах під впливом певних ринкових факторів або форс-мажорних обставин не може бути підставою недійсності договору, оскільки ризик є законодавчо допустимою умовою підприємницької діяльності.

У підрозділі 2.4. “Порушення форми договору як підстава його недійсності” зазначається, що підтвердження договору розрахунковими документами, такими як рахунок-фактура, акт прийому-передачі, платіжні доручення, товарна та податкова накладні, розрахункові чеки, касові ордери тощо, не змінює суті усного договору. Отже, такі договори є укладеними виключно в усній формі, тому можуть бути визнані недійсними в тих випадках, коли закон встановлює недотримання письмової форми підставою недійсності правочину.

З’ясовано, що у розрізі ч. 4 ст. 639 ЦК України, якщо нотаріальна форма певного договору законом не встановлена, однак сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, то недотримання нотаріальної форми є лише підставою вважати договір неукладеним. Відповідно, такий договір не можна віднести до нікчемних.

Нотаріальне посвідчення покликане забезпечити правомірність та достовірність договору, однак його наявність ще не гарантує абсолютної дійсності договору. Якщо буде встановлено, що посвідчений нотаріально договір порушує права третіх осіб, не відповідає вимогам закону чи має інші недоліки, що впливають на його чинність, то такий правочин може бути визнаний недійсним в судовому порядку.

Із ч. 2 ст. 220 ЦК України вбачається можливість визнання дійсним договору, укладеного з порушенням обов’язкової нотаріальної форми, при наявності таких умов: 1) встановлення факту укладення договору, що відповідає дійсній волі сторін; 2) повне або часткове виконання договору; 3) ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення.

На підставі аналізу судової практики зроблено висновок, що не може розцінюватися в якості попереднього ухилення від нотаріального посвідчення договору відмова сторони посвідчити договір на стадії розгляду спору в судовому порядку. В протилежному випадку створюються умови для визнання дійсним будь-якого нотаріально не посвідченого договору згідно зі ст. 220 ЦК України з посиланням на ухилення однією зі сторін від нотаріального посвідчення.

Оскільки правочини, які підлягають державній реєстрації, як правило, потребують і нотаріального посвідчення, то з метою усунення невизначеності щодо застосування правових наслідків у разі недотримання сторонами одночасно обов’язкової нотаріальної форми (тягне недійсність договору) та державної реєстрації (тягне визнання його невчиненим, що випливає із ч. 1 ст. 210 ЦК України) запропоновано викласти ч. 1 ст. 210 ЦК України в такій редакції: “Правочин підля-гає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Правочин, вчинений без державної реєстрації, що вимагається зако-ном, є нікчемним. Такий правочин може бути визнаний дійсним, якщо він частково або повністю виконаний сторонами, але одна із сторін ухилялася від державної реєстрації”.

Аналізуючи форму змішаних договорів, запропоновано доповнити ч. 1 ст. 205 ЦК України абз. 2 такого змісту: “Змішані договори необхідно укладати у більш складнішій формі, яка пе-редбачена законодавством для одного із елементів різних догово-рів у складі змішаного”.

У підрозділі 2.5. “Фіктивність та удаваність договору” зазначається, що відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України однією із умов чинності правочину є його спрямованість на реальне настання правових наслідків, що обумовлені цим правочином. Статтями 234, 235 ЦК України щодо фіктивних та удаваних правочинів врегульовано окремі випадки недійсності правочинів, що порушують вищезазначену умову їх чинності.

Визначено, що доказами наміру суб’єктів підприємницької діяльності на укладення фіктивного договору без створення відповідних наслідків