КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Піскун Валентина Миколаївна

УДК 94(477)+314.743(477)” 192”:321.02:316.46/47

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕМІГРАЦІЯ 20-х РОКІВ ХХ ст.

спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Росії Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант – доктор історичних наук, професор

Верба Ігор Володимирович,

професор кафедри історії Росії Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Калакура Ярослав Степанович,

професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

доктор історичних наук, професор

Миронець Надія Іванівна,

провідний науковий співробітник, в. о. завідуючої відділом джерел новітньої історії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

доктор історичних наук, доцент

Бевз Тетяна Анатоліївна,

провідний науковий співробітник відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України м. Київ

Захист відбудеться "_17"__09_200 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "09 _08_ 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О. Г. Сокірко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою, завданням і характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 516 с., список використаних джерел та літератури – (586 позицій) – 53 с., додатків – 34 с.

Вступ. Актуальність дослідження. Упродовж ХХ століття українці доклали чимало зусиль для того, щоб Україна як держава ствердилася у світовому співтоваристві. Переломним періодом у розвитку українського руху стала перша світова війна та Українська революція.

У буремних подіях 1917–1923 рр. українська державно-політична еліта через відсутність консолідованого бачення майбутнього України не змогла утримати владу. Задекларована актом Злуки 22 січня 1919 року держава – Українська Народна Республіка, не утвердилася. Українські землі було розділено між більшовицькою Росією (де проголошено УСРР), Польщею (Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Підляшшя), Румунією (під владу якої потрапила Буковина), Чехо-Сло-ваччиною (де Закарпаттю обіцяно автономію).

Внаслідок цього політичний вибір української еліти і суспільства, – творення самостійної соборної держави, здійснений у роки революції в межах цілісного державотворчого процесу, було заламано та піддано осуду. Політичні діячі, які пропагували ідею незалежності України, закладали основи держави, були витіснені за межі України, відірвані від власної землі й українського соціуму, затавровані як зрадники, і не тільки поступово викреслювалися їхні імена, а й сама українська національна ідея в межах радянської України була відкинута на маргінес суспільної свідомості. Водночас ідея незалежної соборної Української держави, імена її творців, події, наукові дослідження національно-визвольної боротьби продовжували жити разом з тими українцями, які опинилися в еміграції. Відтоді в українському соціумі склалася амбівалентність ідей, уявлень, героїв і міфів.

Із проголошенням незалежності України у 1991 р. новостворена держава черпала свій історичний потенціал на базі державотворчих ідей часів революції та української еміграції. Проте, внаслідок попередньої радянізації суспільної свідомості й посиленої сучасної комунікативної деструкції (як внутрішньої, так і зовнішньої) і донині не вдалося подолати протилежність поглядів на минуле та сформувати спільні ціннісні орієнтації сучасної української нації.

Актуальність запропонованого дослідження зумовлена необхідністю комплексного вивчення громадянської позиції українських лідерів періоду Української революції, які у 20-х роках ХХ ст. опинилися в еміграції, не втратили своєї національної ідентичності та продовжували боротьбу за незалежну українську державу.

Цілеспрямоване винищення більшовиками національної еліти всередині держави та за її межами створило умови для упокорення народу через втрату значного інтелектуального потенціалу, а, відтак, і можливості до соціальної мобільності суспільства. Оприлюднення причин і наслідків витіснення українців із активного впливу на суспільно-політичні процеси в межах своєї території може також екстраполюватися й на сьогодення, і тим самим актуалізується.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено у межах науково-дослідних тем „Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій” (№ 2000Б-010), „Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти” (01ДФ034-01), досліджуваних у Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, та „Історія формування і розвитку Української держави” (№ 01БФ046-01), включеної до тематичного плану історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є життєдіяльність української політичної еміграції, яка організаційно структурувалася відповідно до нових умов, не втратила своєї національної ідентичності та продовжувала боротьбу за відновлення української держави.

Предметом дослідження є громадянська позиція лідерів української політичної еміграції, яка проявлялася на інституційному, культурно-просвітницькому, доктринальному та поведінково-спонукальному рівнях.

Хронологічні межі. У дослідженні автор зосередила увагу на 20-их роках ХХ ст. У той час сформувалися ідеологічні засади українського руху в еміграції та окреслилися основні політичні групи, навколо яких гуртувалися емігранти. Тоді ж у міжнародно-правових документах і в законодавстві європейських держав з’являється поняття “біженець” та обґрунтовується правовий статус біженців. До кінця 20-х років було сформовано й надано відповідний статус українським політичним емігрантам у країнах проживання. Цей період обраний для аналізу ще й тому, що на зламі 20-х років змінюється становище в самих європейський країнах, а український рух в еміграції радикалізується зі вступом у боротьбу молодшого покоління, що знаменує новий етап його розвитку.

Географічні межі дослідження. Країнами найбільшого осідку українських емігрантів стали: Польща, Чехо-Словаччина, Румунія, Австрія, Німеччина, Франція і Балканські країни. Саме там знайшли притулок українські вигнанці. Окрім того, політичні емігранти тісно пов'язані з територією свого походження, а отже охоплюють і УСРР.

Мета та основні завдання роботи. На основі комплексного аналізу опублікованих та нововиявлених архівних матеріалів охарактеризувати особливості вияву громадянської позиції лідерів української політичної еміграції у 20-х роках ХХ століття. Для вирішення означеної мети в дисертації ставляться такі завдання:–

проаналізувати стан розроблення проблеми в історіографії й охарактеризувати джерельну та методологічну базу дослідження;–

з'ясувати причини виникнення та специфіку української політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст;–

висвітлити розвиток ідентитетів "український громадянин" та "Україна-батьківщина", набутих у часи революції, та збереження їх в умовах багаторічної еміграції;–

проаналізувати особливості вияву громадянської позиції лідерів української політичної еміграції, яка простежується на інституційному рівні;–

розглянути процес соціальної адаптації емігрантів у країнах проживання і особливості вияву громадянської позиції у відстоюванні своїх прав;–

узагальнити діяльність українських політичних емігрантів у громадських організаціях як спосіб згуртування й засіб відстоювання українськості; –

розкрити особливості політичного структурування в умовах еміграції;–

охарактеризувати процес формування ідеологічної бази української політичної еміграції, основні течії та чинники впливу;–

дослідити процес протистояння українськості і радянськості у способах життєдіяльності емігрантів, поводженні та особливостях політичного вибору;–

виявити причини, які породжували суперечності в середовищі українських політичних емігрантів, і пояснити механізми їх виникнення; –

умотивувати залежність рівня соціальної мобільності українського суспільства від наявності національно визначеної, організаційно структурованої та економічно потужної провідної верстви, яка спрямовує свої зусилля задля захисту життєвого простору усієї спільноти; –

окреслити перспективи подальшого дослідження зазначеної проблеми.

Методологічна основа дисертації. В основу методології покладено культурно-історичну антропологію та герменевтику. Вивчення повсякденної реальності як частини культури і як усієї сукупності дійсності дало можливість розглянути зміну "картини світу" людей, які волею долі та власного політичного вибору опинилися за межами своєї Батьківщини. При дослідженні теми автор використала комплексні підходи при вивченні джерел та історичних фактів. Застосувала методи: типологізації, класифікації, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, порівняльно-історичний, статистичний.

Наукову новизну й теоретичне значення одержаних результатів визначають мета, завдання та постановка проблеми дослідження. Вперше сформульовано та розроблено актуальну тему, яка не отримала всебічного й об'єктивного висвітлення в історичній літературі. В теоретичному плані розширено понятійний апарат для поглиблення історичного пізнання. Розширено та уточнено характеристику етапів формування української політичної еміграції. На основі використання джерел різного походження, які раніше не досліджувалися, уперше здійснено аналіз вияву громадянської позиції лідерів української політичної еміграції, яка простежується на інституційному, культурно-просвітницькому, доктринальному та поведінково-спонукальному рівнях. У контексті розгляду проблеми політичного вибору уперше охарактеризовані поняття "зміновіхівство", "перекинчицтво", "поворотство" на рівні дефінітивному та сутнісно-змістовному. Уточнено висновок про те, що протистояння українськості та радянськості в середовищі української політичної еміграції мало не лише виявно політичний характер, а й базувалося на економічному та філософсько-світоглядному рівнях. Дістало подальший розвиток твердження про те, що у 20-х роках ХХ століття вихід на еміграцію значної частини державно-бюрократичної, військової верстви знизив рівень соціальної мобільності українського народу, а, відтак, і здатність до організованих форм опору політиці більшовицької влади всередині країни. Доведено, що більшовики у боротьбі з українською політичною еміграцією застосовували методи дискредитації політичних діячів, підтасовування фактів, фальсифікацію джерел, засилання в їхні лави провокаторів і вербування таких із самого середовища еміґрантів, підкуп (прямий або опосередкований) як спосіб впливу на особистість. За допомогою статистичного методу підтверджено гіпотезу про те, що більшовики фізично винищували діячів Української революції як своїх політичних опонентів.

Введено до наукового обігу джерела, що раніше були не відомі, зокрема, листування М. Чечеля з М. Грушевським, записну книжку М. Чечеля, матеріали про ухвалення законів про українське громадянство та процесу набуття громадянства УНР і ЗУНР, отримання громадянства країн, де проживали емігранти, розглянуто й проаналізовано закордонні паспорти українських політичних діячів як одне із важливих джерел особистого характеру й як чинник національної ідентифікації. Уточнено біоґрафії декількох діячів УНР: Павла Зайцева, Бориса Іваницького, Михайла Кривецького, Іллі Сапіги, Михайла Савченка-Більського.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів в експертно-аналітичній роботі при оцінці та обґрунтуванні концепцій розвитку суспільства; актуалізації соціальної функції історії та поглиблення науково-пізнавальної, виховної та прогностичної функцій. Широке застосування одержаних результатів у навчально-науковій та просвітницькій сферах.

Наукова апробація результатів дослідження. Робота обговорювалася на розширеному засіданні кафедри історії Росії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та результати дослідження апробовані автором у виступах на 26 наукових конференціях, семінарах, круглих столах, зокрема „До 75 річниці від дня заснування Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Драгоманова в Празі” (Прага, Чеська Республіка 3.10.1998 р.), Четвертий Міжнародний конґрес україністів (Одеса, 26 – 29 серпня, 1999), „Україна: Земля і люди (присвячена 125-річчю з дня народження академіка Степана Рудницького)” (28 листопада 2002 р., м. Київ), „П'ятий Міжнародний конґрес україністів” (26 – 29 серпня, 2002 р., м. Чернівці), Міжнародна наукова конференція „Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини” (29 – 30 травня 2003 р., м. Київ), Міжнародна наукова конференція, присвячена 40-річчю журналу „Український історик” (23 – 24 травня 2003 р., м. Острог), ІІ Міжнародний науковий конґрес українських істориків „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (17 – 18 вересня 2003 р., м. Кам'янець-Подільський), „Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ (до 200-ліття Ніжинської вищої школи)” (23 – 26 червня 2005 р., м. Ніжин), „Врангель в Криму. 1920 рік” (4 – 6 вересня 2005 р., м. Москва, Російська Федерація), Друга Міжнародна конференція „Українська діаспора: проблеми дослідження” (21 – 23 травня 2006 р., м. Острог), ІІІ Міжнародний науковий конґрес українських істориків „Українська історична наука на шляхах творчого поступу” (17 – 19 травня 2006 р., м. Луцьк) та ін.

Наукові положення та висновки дисертаційного дослідження також використані автором при читанні курсу з історії України для підготовки слухачів (друга вища освіта) в Інституті післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченка та з просвітницькою метою при проведенні радіопередач.

Публікації. Теоретичні узагальнення та фактичний матеріал, які містяться у дисертації, відображено в опублікованих автором 46 наукових працях загальним обсягом 52 друк. арк., зокрема, одній індивідуальній монографії обсягом 32 др. арк., 4 колективних монографіях та статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах наукових конференцій і семінарів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, структура, хронологічні та географічні межі, наукова новизна, практичне значення результатів, їх апробація, основні публікації здобувача.

У першому розділі "Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження" викладено результати аналізу наукового доробку українських та зарубіжних вчених, окреслено джерельну базу та методологію дослідження.

У підрозділі 1.1. „Стан наукової розробки проблеми” історіографічний доробок проаналізовано за історико-хронологічним та проблемним підходами.

Вивчення української політичної еміграції започатковано у 20-х роках ХХ ст. Поділяємо думку вчених А. Жуковського і О. Колянчука про те, що однією з перших узагальнювальних праць про сутність і завдання української еміграції була стаття С. Петлюри “Сучасна українська еміграція та її завдання”, де викладена програма діяльності не тільки уряду УНР за кордоном, а й всієї української громади Див.: Жуковський А. Симон Петлюра і завдання еміґрації // Український історик. – 1999. – Ч. 2–4. – С. –183; Колянчук О. Українська військова еміграція в Польщі (1920–1939). – Львів, 2000.– С. 153–156.. С. Петлюра вважав усю українську еміграцію політичною, наголошуючи на тому, що “українська еміграція є органічною інтеґральною частиною українського народу, що під чужою владою перебуває” Петлюра С. Сучасна українська еміґрація та її завдання. // Симон Петлюра. Статті. – Київ: “Дніпро”, 1993. – С. .. М. Шаповал, лідер партії українських есерів у еміграції, політичними емігрантами вважав лише політично активну частину, "яка й на еміграції виявляє й демонструє свої політичні якости” ЦДАВО України. – Ф. 3563, оп. І, спр. 48, арк. 3 звор.. Він у декількох статтях проаналізував соціальну структуру української еміграції, показав особливості діяльності та виконуваних нею політичних завдань. Це, передовсім, такі статті: „Нова проблема (Що робиться в Празі)”, „Еміграція і Україна”, „Завдання української еміграції”, „Українська еміграція в Європі”, „Українська еміграція в Чехословаччині”, „Еміграція і політика”, „Чи потрібна нам еміграція?", „Генуйська конференція”, „Національна справа на Сході Європи” та ін.

У радянській Україні на противагу емігрантським публікаціям видавалися матеріали українських діячів, які змінили свої погляди, і радянських авторів. Потужною базою для утвердження прорадянської позиції щодо Української революції, її діячів і, водночас, нищівної критики власне "українського бачення" цих і наступних подій стали багатотиражні однобокі (пробільшовицькі) збірники документів, узагальнені монографії, спогади, що стали підґрунтям для формування світоглядних засад українства радянської України на декілька поколінь українців.

Фактично у 20-х роках започатковано доктринальну конкуренцію між українськістю і радянськістю, яка охопила усі сфери життєдіяльності та носіїв і в радянській Україні, й в еміграції. Про українсько-російсько-радянське протистояння наголошував один з найпопулярніших в тюрксько-мусульманському світі початку ХХ ст. прозаїк, драматург, публіцист і громадський діяч Мухамед-Гаяз Ісхакі (Ісхаков): „Початком і кінцем в розв'язанні національного питання в СРСР є українське питання, тобто повне відділення України в незалежну державу... З огляду на це відділення України в незалежну державу є необхідною умовою незалежності й інших національностей. В цьому розумінні Україна є початком вирішення національного питання в СРСР” Мухамед-Гаяз Исхаки. Историко-политический очерк Республики Идель-Урала. Мухамед-Гаяз Исхаки: из политической биографии писателя. Публикация С. М. Исхакова. // Вопросы истории. – 2004. – № 9. – С. 18 – 19..

1920-ті роки характеризуються розгортанням ідеологічного та пропагандистсько-полемічного протистояння між радянською та українською історіографією. Основним знаряддям стала преса. Головне питання, яке дискутувалося, – правомірність встановлення влади більшовиків у Наддніпрянській Україні. Яскравими публіцистами стали самі учасники подій: М. Грушевський, М. Шаповал, Д. Донцов, Д. Геродот, О. Лотоцький, В. Садовський, О. Досвітній, С. Пилипенко, Н. Суровцова, О. Харченко та ін. У 20-ті роки з’явився новий тип публікацій – замовні статті. Причому, часто для написання таких статей використовували самих же емігрантів. Пресу країн, де перебували українські політичні емігранти, більшовики використовували також і з метою політичних провокацій проти українських діячів („Діло”, „Українські вісті”, „Нова громада” та ін.).

Тоді ж сформувалися основні напрямки суспільно-політичної думки, що лягли в основу доктринальних концепцій українського консерватизму („Листи до братів-хліборобів” В. Липинського) та націоналізму („Підстави нашої політики”, „Націоналізм” Д. Донцова). Український націонал-комунізм не отримав підтримки в середовищі української політичної еміграції; в УСРР носії цих ідей були дискредитовані та усунені від політичного впливу на соціум.

Українські вчені також вступили в дискусію із російськими євразійцями щодо ролі української культури і розвитку державності в Україні і Росії та зі слов’янофільськими течіями, які, в основному, проявилися в історіографії й публіцистиці Чехо-Словаччини. Найактивнішим представником слов’янофільської течії був К. Крамарж.

Українські політичні емігранти сконцентрували свої зусилля в напрямку формування центрів з вивчення історії України. Зокрема, у ЧСР було створено низку освітніх закладів, навколо яких гуртувалися українські науковці (УВУ, УВПІ ім. М. Драгоманова, Музей Визвольної Боротьби, Український історичний кабінет). У 1926 році в Берліні (Німеччина) було створено Український Науковий Інститут, у Польщі 1929 року – Український Науковий Інститут, у Парижі (Франція) засновано бібліотеку імені С. Петлюри.

Отже, 20-ті роки характеризуються розгортанням ідеологічного та пропагандистсько-полемічного протистояння між українською історіографією, що зароджувалася, й усіма іншими спрямуваннями, для яких українське питання не набуло адекватного сприйняття й висвітлення.

Другий період у розвитку історіографії характеризується поглибленням протиборства на ідеологічному та пропагандистсько-полемічному рівнях, і набуває світоглядного характеру. У радянській Україні найбільш відомі українські діячі, як носії відповідного знання, були репресовані, а українські наукові інституції перетворилися на заклади, що переважно обслуговували більшовицьку партію.

Українські політичні діячі, запропонувавши доктринальну альтернативу розвитку України як незалежної держави, втілювали в життя завдання розбудови науки, обґрунтовували свій політичний вибір і тим самим виявляли свою громадянську позицію. У цей час вийшли аналітичні праці самих політичних емігрантів. Це історико-політологічні дослідження: В. Винниченка, М. Галагана, Д. Донцова, Д. Дорошенка, В. Липинського, С. Томашівського, Л. Шрамченка, О. Шульгина, А. Яковліва та ін. У працях з націології В. Старосольського та О. Бочковського охарактеризовано внесок українців у розробку теоретичних напрацювань у вивченні нації та українського національного питання, порівняння його з подібними рухами в інших країнах. Культурно-освітню роботу української еміграції у міжвоєнну добу розкрив С. Наріжний. У працях Ю. Липи проаналізовано суть українсько-більшовицького протистояння. Він визначив головне протиріччя, на якому побудоване суперництво Москви й Києва. Це – різні світогляди, а отже, – “Найважливіша боротьба – це заламати. Спочатку заламати активні сили, а пізніш викорчувати й саму підсвідому традицію життя (побуту, родини, права)” Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992. – С. 20..

У 30-х – 40-х роках з’являються публікації про окремих політичних діячів, які брали участь у національно-державному будівництві, опинилися в еміграції й продовжували політичну боротьбу. Перу Д. Дорошенка належить ювілейні праці про О. Лотоцького, Є. Чикаленка. Значна кількість публікацій побачила світ після вбивства С. Петлюри ЦДАВО України. – Ф. 3563, оп. І, спр. 60, арк. 135; Лотоцький О. Заповіт Симона Петлюри // Тризуб. – Париж, 1926. – № –37. – С. 6–12; його ж: Постать Симона Петлюри: Промова на вечорі, присвяченому пам’яті С. В. Петлюри // Там само. – 1927. – № . – С. 4–5; Симон Петлюра в українській еміґрації // Там само. – 1928. – № –21. – С. 8–16; Збірник памяти Симона Петлюри (1879–1926). Накладом міжорганізаційного комітету для вшанування Симона Петлюри в Празі. – Прага, 1930. – 322 с..

У повоєнний час українська історіографія характеризувалася протистоянням радянської (як української, так і російської) та української, що розвивалася поза межами батьківщини. В радянській історіографії проблеми української політичної еміграції розглядалися в контексті критики авторів праць та діячів як українських буржуазних націоналістів. В українській історичній науці, що розвивалася за межами батьківщини, відбувалися інформаційно узагальнювальні зміни (викликані підготовкою та виданням Енциклопедії Українознавства, створенням Інституту Дослідів Волині, Українського Історичного Товариства та діяльністю інших громадських організацій, виданням часописів), значно зріс інтерес до діяльності української політичної еміграції.

Важливим висновком, що його висунув на основі глибоких узагальнень М. Шлимкевич, стала думка про те, що, „Споконвіку діють в українському світі три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз то вищий щабель українську соціологічну масу, нарід. Ті сили – це українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія) і українське провідництво. Всі вони творчі, організуючі сили” Шлимкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. 2-е вид. – Printed by Ukrainian Printingshop ”Sahrawa”, Blomberg/Lippe (Germany), 1949. – С. 10.. Тобто, вперше було висловлено думку про необхідність синтетичного підходу в ідейно-політичному вимірі української політичної перспективи. У 50–60-х роках в Америці було засновано часописи „Вільна Україна”, квартальник „Вісті комбатанта”(Нью-Йорк), „Літопис Волині” (видаваний Інститутом Дослідів Волині), де подавалася інформація про долю осіб, учасників національно-визвольної боротьби, їхні спомини, дискусії. На початку 50-х років виходять англомовні часописи, зокрема, „The Annals of the Ukrainian Academy of arts and sciences in the United States”, згодом „Harvard Ukrainian Studies”. У них публікуються статті з обґрунтуванням політичного вибору емігрантів та інформаційного плану про життя і діяльність визначних українських діячів в еміграції, некрологи. Значний внесок у вивчення проблеми робить часопис “Український історик”. У повоєнний період були видрукувані „Щоденники” М. Шаповала, В. Винниченка, праці митрополита Іларіона, спогади багатьох діячів, ювілейні збірники Див.: Чикаленко Л. Уривки зі спогадів з років 1919–1920. – Нью-Йорк: Вид-во Наша Батьківщина, 1963. – 168 с.; Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889–1960) / Праці Історично-філософічної секції // Записки НТШ. Т. СLXXXVI. – Париж–Мюнхен, 1969. – 360 с.; Мандрика М. Ювілейний збірник. У відзначення 85-річчя його життя та 65-річчя його поетичної, суспільно-політичної та культурно-наукової діяльности 1886–1971 / За ред. д-ра М. Г. Марунчака. – Вінніпег, Ман, Канада, 1973. – 156 с., що значно розширило можливості до обґрунтування їхньої позиції та політичного вибору. Ґрунтовна база для вивчення історії української еміграції в різних країнах Європи закладена публікаціями українських істориків у діаспорі. Ними вивчалися різні аспекти еміграційного життя у міжвоєнну добу Див.: Винар Б. Матеріяли до історії економічних дослідів на еміґрації // Сучасність. – 1965. – Ч. 1. – С. –94; Маркусь В. Екзильний Уряд Української Народньої Республіки в міжвоєнний період (1921?1939) (Міжнародно-правна та порівняльна аналіза) // Сучасність. ? 1986. ? Ч. 12. ? С. ? 84. . Проте бачення проблеми було неповним через брак доступу до радянських джерел, а, відтак, часто висновки хибують неточністю.

Ще в 30-ті роки розгорнув наукову роботу один із найвідоміших історіософів Іван Лисяк-Рудницький, який ретельно проаналізував громадянську позицію окремих лідерів української політичної еміграції Див.: Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимирв Винниченка // Історичні есе. Т. 2. – К.:”Основи”, 1994. – С. 89–112; його ж: Вячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель. – Там само. – С. 149–172.. Зусиллями науковців і публіцистів українське питання на заході було піднято на принципово новий рівень представленості й інформованості читача.

Отже, третій період розвитку історіографії характеризується інформаційною насиченістю матеріалів про діяльність окремих політичних діячів еміграції, появою узагальнювальних праць з характеристики громадянської позиції українських політичних емігрантів.

У кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. відбулися значні зміни у вивченні української політичної еміграції в Україні і в інших країнах світу. Активізувалася робота з оприлюднення джерел про діяльність української політичної еміграції. В Україні були перевидані праці визначних українських науковців, які проживають за кордоном. Одним із засобів актуалізації досліджень стали наукові конференції, присвячені визначним діячам українського руху та подіям. В українських газетах, журналах запроваджені рубрики з історії української еміграції, викладено біографії визначних українців. Це було спричинено інформаційним проривом після проголошення незалежності України; закінченням діяльності Державного Центру УНР в екзилі і складенням його повноважень у Києві Президентові України Л. Кравчуку Винар Любомир. Українська Народня Республіка і державотворчий процес української нації // Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі. Статті і матеріали. Зредагували Любомир Р. Винар і Наталія Пазуняк.; [Слово до читача М. В. Плав’юка; Вступне слово Л. Р. Винара; Художн. оформл. М. С. Пшінки]. – Філядельфія; Київ; Вашінґтон. Фундація ім. С. Петлюри: Веселка: Фундація родини Фещенко-Чопівських, 1993. – С. ..

Українській науці було повернуто ім’я М. Грушевського. Головна увага українських дослідників Р. Пирога, Ю. Шаповала, І. Гирича, І. Верби була зосереджена на вивченні біографії М. Грушевського. Перевидані праці українського історика Л. Винара, який упродовж десятиліть досліджував наукову спадщину цього державного діяча і вченого Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. – Нью-Йорк: Українське історичне товариство, 1981. – 47 с.; Його ж: Михайло Грушевський. Історик і будівничий нації (Статті і матеріали). – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – 304 с. та ін.. Історичні концепції М. Грушевського та В. Липинського проаналізував В. Масненко. Глибоко і всебічно досліджена біографія В. Винниченка, оприлюднені його Щоденники, публіцистичні статті, які дають уявлення про контроверсійність постаті визначного українського діяча “Яка страшна річ політика…”. Несподіванки еміґраційного епістолярію Володимира Винниченка (З архіву письменника в Колумбійському університеті. США). Передмова, упорядкування та примітки Володимира Панченка // Вітчизна. ? 2003. ? № 3?4. ? С. 100?117; Панченко В. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. – К.: Твім Інтер, 2004. – 288 с.; Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія. – К.: Пошуково-видавниче агенство "Книга Пам'яті України", 1997. – 416 с.; Його ж:  Епізод політичної біоґрафії В. Винниченка: спроба повернення в Україну. / Події і особистості революційної доби / Збірник: – К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 205?250; Його ж: Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка. – К.: Світогляд, 2005. – 349 с.; Винниченко В. Публіцистика. ? Нью-Йорк ? Київ, Українська Вільна Академія Наук у США, Національна Академія Наук України Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2002. ? 392 с.; Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. ? К.: Видавниче товариство “Криниця” книголюбів України, 1991. ? 128 с.; Винниченко В. Щоденник. Том другий. 1921?1925. Редактор Григорій Костюк УВАН у США. Комісія для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка. Упорядник текстів, примітки Олександра Мотиля. ? Едмонтон ? Нью-Йорк, Видання Канадського інституту Українських студій, 1983. ? 700 с.. Важливе значення у встановленні особистої долі багатьох діячів Української революції мають праці С. Білоконя.

У 1993 році вперше в Україні було проведено конференцію та видано ювілейний збірник пам’яті П. Скоропадського. Відтоді українськими вченими зроблено значний внесок у дослідження постаті гетьмана та гетьманського руху в еміграції Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського 1873–1945. – К.: Академпрес, 1993. – 400 с.; Реєнт О. Павло Скоропадський. – К.: Вид. дім "Альтернативи", 2003. – 304 с., іл..

На початку 90-х років розпочалася активна співпраця дослідників в Україні й діаспорі. Одним із таких спільних проектів стало видання „Українська діаспора” Інституту Соціології АН України (редактор В. Євтух) та Редакції Енциклопедії Української Діаспори при НТШ (США, редактор В. Маркусь), започатковане у 1992 році.

За роки незалежності реабілітовано ім’я українського державного діяча С. Петлюри, видано його праці, листи. Проведено низку наукових конференцій, конкурсів наукових праць молодих дослідників. С. Литвин узагальнив історіографію. Значну роботу з пошуку і оприлюднення документів та узагальнення підходів щодо оцінки постаті С. Петлюри здійснив історик В. Сергійчук Петлюра Симон. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. Упорядник В. Сергійчук. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. – 616 с.; Сергійчук В. І. Симон Петлюра. – К.: Вид-во Україна, 2004. – 448 с. (Українські державники): іл.. Йому належить також і низка публікацій праць визначних діячів української політичної еміграції В. Петріва, Т. Олесіюка та ін. Петрів В. Військово-історичні праці, листи. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2004. – 628 с.; Олесіюк Тиміш. Соборна Україна. Наукові розвідки і спомини. Упорядкування та вступна стаття В. Сергійчука. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2004. – 640 с.; Софія Русова. Мемуари. Щоденник. – К.: Поліграфкнига, 2004. – 544 с.. Висвітлено також біографії та науковий доробок багатьох політичних діячів доби Української революції та емігрантського середовища 20-х рр., розпочато серію довідкових видань, що дає можливість бачення долі українських державних діячів. За редакцією В. Верстюка та М. Антоновича опубліковано „Щоденник 1919–1920” Є. Чикаленка. С. Віднянський опублікував низку праць про діяльність української еміграції в Чехо-Словаччин. Однією з форм згуртування політичних емігрантів в ЧСР були громадські організації, зокрема, Український громадський комітет. Його діяльність досліджували історики: М. Кугутяк, Л. Гонюкова, О. Даниленко.

Оскільки військова еміграція була дієвим чинником у країнах інтернування, вона і стала об’єктом ретельного дослідження українських і зарубіжних авторів: М. Павленка, І. Срібняка, О. Колянчука Павленко М. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919–1924 рр.). – К.: Інститут історії України НАНУ, 1999. – 352 с.; Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921–1924 рр.). – Київ-Філадельфія, 1997. – 188 с.; його ж: Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. – К., 2000. – 326 с.; Колянчук О. Українська військова еміґрація у Польщі 1920–1939. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2000. – 278 с..

У 90-х рр. ХХ ст. в українській історіографії вперше почали висвітлювати діяльність українських спецслужб (розвідки і контррозвідки) у період Української революції 1917 – 1921рр. та в еміграції Розвідка і контррозвідка України. 1917 – 1921 рр.: Збірка документів і матеріалів / Ред. В.Сідак / Упоряд. Д. Вєдєнєєв, О.Стадник. – К.,1995. – 167 с.; Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917 – 1921 рр. (невідомі сторінки історії): Монографія. – К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1998. – 320 с.; Сідак В., Вронська Т. В. Спецслужба держави без території: люди, події, факти (військова розвідка та контррозвідка ДЦ УНР в екзилі 1926–1936 рр.). – К.: Темпора, 2003. – 240 с., що суттєво доповнює картину ідейного, військового та спеціально-агентурного протистояння двох систем української і більшовицько-радянської.

У незалежній Україні кардинально змінилися погляди і підходи окремих дослідників щодо вивчення української еміграції. Одним із перших монографічних досліджень була робота В. Трощинського Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище / Інститут соціології НАН України. – К.: Інтел, 1994. – 260 с., яка стала підсумком його багаторічних пошукувань у цій сфері, проте з принципово новим баченням української політичної еміграції як соціального і політичного явища. Значно актуалізувалися дослідження культурно-освітньої роботи української еміграції у міжвоєнну добу. Було захищено низку дисертацій з даної тематики. Дослідники В. Стрілець, Т. Бевз детально проаналізували історію створення й діяльність окремих політичних партій та їхніх лідерів, у тому числі й в еміграції Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 рік): Монографія. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2002. – 361 с.; Бевз Т. А. Українська партія соціалістів-революціонерів: організація, ідеологія, політика. – Дисертація на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – К., 2005. – 546 с. Її ж: Н. Я. Григоріїв – політик і вчений. – К.: КІММБ, 2003. – 284 с..

В цей же час значно актуалізувалося вивчення української політичної еміграції зарубіжними вченими. У сучасній польській історіографії проблеми, пов’язані з побутом військових у таборах інтернування, дослідив З. Карпус. Він розглянув стосунки армії з українською владою в еміграції, життєву позицію, політичну лінію еміграційного уряду УНР. Я. Бруський вперше в польській історіографії детально дослідив проблему петлюрівців – союзників Ю. Пілсудського, їхній правовий статус на теренах Польщі. М. Фігура аналізує форми допомоги поляків українцям у 20-х рр. та їхні непрості взаємини. Інституйовані форми організації української еміграції в Польщі (утворення громадських організацій, клубів тощо), українську еміграційну пресу досліджує О. Вішка. Йому ж належить серія біографічних портретів. С. Стемпень зосередив увагу на спробі діалогу та пошуках взаєморозуміння між українцями й поляками в Другій Речі Посполитій Z. Karpusсcy i internowani rosyjscy i ukraiсscy na terenie Polski w latach 1918–1924. – Toruс, Wydawnictwo Adam Marszaіek, 1997. – 210 с.; J.Petlurowcy. Centrum Paсstwowe Ukraiсskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie (1919–1924). – Krakуw, ARCANA, 2000. – 600 s.; M. Figura.wielkopolska wobec Ukrainy w latach 1918–1923 // Україна і Польща – стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. – Ч. І. Шлях України та Польщі до порозуміння. Важкі питання сусідства. – К.: Твім Інтер, 2001. – S. 251–256; E. Wiszka. Emigracja ukraiсska w Polsce 1920–1939. – Toruс: MADO, 2004. – 752 s.; Вішка О. Маланюк Євген Филимонович // Українська журналістика в іменах (далі – УЖВІ) за ред. М. Романюка. – Львів, 1998. – Вип. 5. – С. –362; Його ж:  Прокопович В’ячеслав Костянтинович // УЖВІ за ред. М. Романюка. – Львів, 1998. – Вип. 5. – С. –263; Стемпень С. Поляки й українці в ІІ Речі Посполитій: спроба діалогу // Польсько-українські студії. 1. Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Матеріали міжнародної наукової конференції, Кам'янець-Подільський, 29–31 травня 1992 р. – К.: Либідь, 1993. – С.211 – 222..

У Чехії видано довідкову літературу, документи, узагальнювальні праці, які дають змогу ретельніше вивчати українську еміграцію у міжвоєнну добу Prбce Ruskй Ukrajinskй a Bйloruske emigrace vydanй v Иeskoslovensku 1918–1945 (Bibliografie s biografickэmi ъdaji o autorech) / Dil I, svazek 1. – Praha: Nбrodni knigovna Иeskй republiky, 1996; Dil I, svazek 2; Dil I, svazek 3. – 1472 s.; Духовные течения русской и украинской эмиграции в Чехословацкой республике (1919–1939) (Менее известные аспекты темы) / Под ред. Л. Белошевской. – Прага: Славянский институт АН ЧР, 1999. – 352 с.. Чеські дослідники Т. Беднаржова, З. Сладек, Б. Зілинський досліджують біографії українських політичних діячів 20-х–30-х років, діяльність російської і української еміграції в межах проекту "Руська допомогова акція" Беднаржова Т. Августин Волошин – державний діяч, педагог-мислитель. – Львів: “Основа”, 1995. – 254 с.; Її ж: Софія Русова український вчений-педагог, літературознавець, громадсько-політичний діяч. – Тернопіль – Прага: “Горлиця”, 2001. – 344 с.; Сладек З. Русская эмиграция в Чехословакии. Развитие "Русской акции"// Славяноведение. – 1993. – № 4. – С. 28 – 38; Зілинський Б. Переїзд Олександра Олеся до Чехії в 1923 році // Зерна. – 1994. – Ч. 1. – С.19–24..

Одним із різнобічних дослідників української еміграції міжвоєнного періоду є М. Мушинка (м. Пряшів, Словаччина) Мушинка М. Музей Визвольної Боротьби України і доля його фондів. – Мельборн, 1996. – 114 с.; Його ж: Архіви української еміґрації з Чехо-Словаччини (1917–1945): сучасний стан і місця зберігання / На службі Кліо. Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. – Київ, Нью Йорк, Торонто, Париж, Львів, 2000. – С. –545..

Отже, узагальнення історіографії дало змогу зробити висновок про те, що проблема вияву громадянської позиції лідерів української еміграції недостатньо вивчена. Враховуючи це, здобувач визначила структуру дисертації; на основі залучення маловідомих джерел поглибила дослідження недостатньо висвітлених проблем та підготувала дисертацію до захисту.

У підрозділі 1.2. „Джерела” охарактеризовано джерельну базу дослідження. Найвагомішу групу джерел, опрацьованих автором, складають документи різних фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління (ЦДАВО України). З метою узагальнення становища української політичної еміграції в країнах проживання, їхньої громадянської позиції і процесу соціальної адаптації були проаналізовані документи таких фондів: Ф. 1092 – Міністерство внутрішніх справ УНР (1918–1923), Ф. 2192 – Диктатор ЗО УНР м. Чортків, Кам’янець-Подільський (1919–1922); Ф. 3563. – Опис справ особистого фонда голови головного політичного комітету УПСР за кордоном, доктора соціології Микити Юхимовича Шаповала 1907–1913 рр.; Ф. 3656 – Рада Республіки Української народної Республіки м. Тарнів 1921 р.; Ф.