Папуга Ярослав Богданович

УДК 94(477) “1932-1933”

Західна Україна і голодомор 1932 – 1933 рр.:
морально-політична і матеріальна допомога населенню в УСРР

Спеціальність: 07.00.01 Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата історичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Науковий керівник: Дашкевич Ярослав Романович,
доктор історичних наук, старший науковий співробітник, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, заступник директора, керівник Львівського відділення.

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор
Крупський Іван Васильович,
Львівський національний університет ім. І.Франка,
професор кафедри радіомовлення і телебачення

кандидат історичних наук
Дядюк Мирослава Степанівна,
Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, завідувач відділу рукописів

Захист відбудеться „26” червня 2007 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України за адресою:
79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розісланий „25” травня 2007 року.

Вчений секретар
спеціалізований вченої ради
доктор історичних наук Середа О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Питання передумов і наслідків голодомору 1932-1933 рр. є важливою проблемою новітньої історії України. Не випадково висвітленню цих подій присвячено декілька тисяч праць істориків, економістів, демографів. Попри це, маловивченою залишається діяльність українців міжвоєнної Польщі, зумовлена розповсюдженням відомостей про голодомор. Окремі публікації, які з'явилися в міжвоєнний період, не розкрили всесторонньо суспільну реакцію галичан і волинян на трагедію населення УСРР. Відновлені з початку 1990-х років дослідження у цій галузі не змогли заповнити прогалини, оскільки стосувалися лише окремих аспектів вказаної проблеми. В історичній науці аналізувалася здебільшого діяльність представників національно-демократичних і націоналістичних сил. Поза тим недостатньо вивченим залишається питання про ставлення більшості населення до голодомору в Радянській Україні. Праці краєзнавчого характеру описують лише окремі епізоди, не відтворюючи цілісної картини суспільного руху українців Польщі на захист голодуючих. Фрагментарність студій з даної теми спричинила виникнення певних стереотипів. Перегляд сформованих помилкових уявлень дасть змогу краще зрозуміти суспільно-політичні процеси, які відбулися під впливом повідомлень про ситуацію в УСРР серед західноукраїнської громадськості.

Аналіз ставлення українців Польщі до трагічних подій за Збручем сприяє виявленню особливостей розвитку громадського життя на території Галичини та Волині і дозволяє з’ясувати рівень національної свідомості серед мешканців різних регіонів Західної України. Окрім того, вивчення цієї теми допомагає виробити нові підходи для пошуку відповіді на основне питання, яке постало перед сучасними дослідниками голодомору: що спонукало радянське керівництво вдатися до такої репресивної продовольчої політики, яка призвела до смерті мільйонів людей? Джерела, використані в дисертації, опосередковано підтверджують думку про запланований Москвою терор з метою придушення опозиційного руху в УСРР.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася згідно з плановою темою Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України “Українські та іншомовні джерела з історії західноукраїнського регіону нового та найновішого періоду”.

Мета дисертації полягає у встановленні рівня та масштабів активності українців Польщі, спричиненої повідомленнями про голодомор, і визначенні впливу подій в УСРР на суспільну думку західних українців. Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

– встановити ступінь наукової розробки теми й джерельну базу дослідження, а також з’ясувати неточності та дискусійні твердження, розповсюджені в історичній літературі;

– визначити причини запізнілої реакції українців Галичини і Волині на голодомор;

– описати інформаційну діяльність львівських організацій та установ на міжнародній арені й охарактеризувати реакцію світової спільноти на голодомор;

– вивчити особливості ставлення до репресій в УСРР представників різних політичних сил Галичини і Волині;

– проаналізувати заходи матеріальної допомоги, спрямовані на порятунок голодуючих;

– простежити реакцію на голодомор мешканців різних територій;

– виділити етапи розвитку акції протесту проти подій в УСРР.

Об’єкт дослідження – західноукраїнське суспільство міжвоєнного періоду на території Польщі, передовсім громадсько-політичні структури.

Предмет дослідження – діяльність західних українців, спричинена голодомором, насамперед в інформаційній сфері у Польщі та за кордоном, акція протесту й допомога потерпілим громадянам УСРР.

Географічні межі роботи обмежуються головно територією Львівського, Тернопільського, Станіславського й Волинського воєводств Польщі.

Хронологічні рамки роботи охоплюють першу половину 1930-х років, на яку припадають основні події, що пов’язані з реакцією українців Польщі на голодомор. Найґрунтовніше опрацьовано події 1933 р., коли інформаційна діяльність, суспільна акція протесту й заходи допомоги набрали найбільшого розмаху.

Методологічна основа дисертації – принципи історизму, які передбачають системний підхід при опрацюванні джерел. Для виконання поставлених завдань залучено різноманітні методи дослідження – насамперед аналітичний, системно-структурний і проблемно-тематичний. Соціологічно-статистичний підхід дозволив простежити відмінності у ставленні до голодомору мешканців різних теренів. Застосування порівняльного методу сприяло ретельнішому опрацюванню джерельного матеріалу.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першою спробою комплексного аналізу громадської та політичної позиції українців міжвоєнної Польщі щодо голодомору. Узагальнено відомості про акцію протесту, визначено етапи розвитку масового антирадянського руху. Системно проаналізовано практичні заходи українських громадсько-політичних структур Польщі, спрямовані на порятунок голодуючих. У роботі використано джерела, які вперше введено до наукового обігу. Це, передовсім, документи державних органів, які зберігаються в польських та українських архівах. Важливим джерелом для вивчення теми є, зокрема, матеріали діяльності Українського громадського комітету рятунку України (далі – УГКРУ), що потрапили до Національної бібліотеки у Варшаві. Комплексно охарактеризовано висвітлення трагедії друкованими засобами інформації українських громадсько-політичних структур Польщі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що зібраний конкретно-історичний матеріал й отримані висновки можуть бути використані під час написання монографічних та узагальнюючих праць з новітньої історії України, Польщі. Матеріали дисертації слугуватимуть базою для підготовки спецкурсу для вищих навчальних закладів, історико-краєзнавчих видань.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження викладені автором на засіданні Археографічної комісії НТШ (Львів, 2000), ХІ Міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 2001), Міжнародній науковій конференції “Три голодомори в Україні в ХХ ст.: погляд із сьогодення” (Київ, 2002), ІІ Міжнародній науковій конференції “Голодомор 1932-1933 років: основні дійові особи і механізми здійснення” (Київ, 2003), Науковому семінарі НТШ й Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України “Голодомор у Радянській Україні 1930-1933 років та його вплив на суспільно-політичне життя Західної України міжвоєнного періоду” (Львів, 2005). Дисертація обговорена та рекомендована до захисту на засіданні Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Публікації. Результати дослідження викладено в шести статтях у наукових журналах, матеріалах трьох конференцій.

Структура роботи. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (516 позицій), додатків (8 таблиць). Обсяг роботи становить 228 сторінок (з них 180 сторінок основного тексту).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, географічні та хронологічні межі дослідження, визначено його об’єкт і предмет, мету й завдання, методологічні принципи, охарактеризовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографія та джерела” описано стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дисертації.

У дослідженні проаналізовано історіографічний доробок, присвячений ставленню українців Польщі до голодомору. Першу працю, в якій узагальнено відомості про антирадянські виступи українців за межами СРСР, підготував учасник тих подій А. Жук. Його напрацювання донині залишається найвичерпнішим аналізом акції протесту проти голодомору. Інші діячі міжвоєнного періоду зосереджувалися тільки на окремих аспектах питання. Зокрема, О. Шульгин і П. Феденко розкрили антирадянську діяльність українців у 1933 р. на міжнародній арені.

У повоєнний час виступи проти голодомору вивчали здебільшого галицькі діячі, котрі опинилися на еміграції. Найбільшу історичну цінність має розвідка активної учасниці акції протесту М. Рудницької, яка охарактеризувала насамперед міжнародну діяльність УГКРУ. Деякі вияви реакції західноукраїнської громадськості на голодомор розглянули еміграційні дослідники М. Марунчак, М. Стахів, В. Душник.

Праворадикальні політики, які проаналізували антирадянські виступи в 1933 р., досліджували історію Організації українських націоналістів (далі – ОУН). Зокрема, П. Мірчук і З. Книш зосередили увагу на замаху, вчиненому на працівника консульства СРСР у Львові. Діяльність ОУН на міжнародній арені в 1933 р. розкрив Д. Андрієвський.

Радянські історики не внесли майже нічого нового у з’ясування ставлення українців Польщі до голодомору, оскільки заперечували наявність трагедії. Лише наприкінці 1980-х рр. вчені з СРСР заторкнули це питання, вивчаючи діяльність Комуністичної партії Західної України (далі – КПЗУ) в 1933 р. Проте тільки з початку 1990-х рр. дослідники здебільшого відмовилися від радянських стереотипів висвітлення минулого, у тому числі й голодомору.

Одним з перших спроби порятунку українцями Польщі потерпілих об’єктивно висвітлив В. Пахаренко, який описав збір коштів і продуктів для голодуючих. М. Кугутяк охарактеризував політичні настрої мешканців Західної України в 1920-х роках, а потім простежив зміни, спричинені поширенням відомостей про голод. Він зафіксував зменшення впливу партій лівого спрямування, насамперед КПЗУ, й загальне поправіння настроїв населення Галичини та Волині.

Історики активізували вивчення проблеми ставлення українців Польщі до голодомору в 70-ті роковини трагедії. На конференціях, присвячених цій події, прозвучало кілька доповідей про антирадянську діяльність галичан і волинян. Так, зокрема, І. Гаврилів розкрив ставлення західноукраїнської політичної еліти до голодомору. В. Марочко поінформував про намагання мешканців Галичини порятувати потерпілих, а також проаналізував заходи політичної еміграції на міжнародній арені. Антирадянську діяльність українців, котрі проживали в країнах Західної Європи, розглядала В. Піскун. Певним узагальненням дослідження реакції українців Польщі на голодомор стала колективна праця істориків Тернопільської академії народного господарства, які описали форми допомоги і розвиток акції протесту.

Західні вчені, розкриваючи події у СРСР в 1933 р., також торкалися проблеми реакції на них населення Галичини і Волині. Р. Конквест, Дж. Мейс зазначили, що позиція Москви перешкодила наданню допомоги громадянам УСРР. Люблінський історик Р. Кушнеж охарактеризував участь західноукраїнської громадськості в антирадянських заходах, висвітлив ставлення львівської преси до голодомору. Інші польські дослідники вивчали акцію протесту в контексті суспільно-політичного життя Західної України того періоду. Наприклад, Р. Потоцький зауважив зміни в настроях галичан і волинян, зумовлені подіями в УСРР.

Історіографічний огляд дозволяє констатувати значну зацікавленість дослідників діяльністю українців Польщі, спричиненою голодомором, однак свідчить про відсутність праць, у яких було б узагальнено всі відомості з вказаної проблеми.

Джерельною базою дослідження є комплекс архівних неопублікованих документів і друковані матеріали. До перших належать документи українських і польських архівів. У Державному архіві Львівської області (далі – ДАЛО) багато інформації з дисертаційної теми міститься у фондах Львівського воєводського управління (1), Львівського повітового староства (7), Львівського повітового управління державної поліції (108), Львівського воєводського управління державної поліції (121). Чимало матеріалів збереглося також у Державному архіві Івано-Франківської області. Основний масив документів акумульований у фондах Станіславського воєводського управління (2) і Станіславського воєводського управління державної поліції (68). У Державному архіві Тернопільської області відомості про втечі українців СРСР до Польщі й акцію протесту проти голодомору знаходимо у фонді Тернопільського воєводського управління (231). Відгуки волинян на голодомор фіксують матеріали Державного архіву Волинської області. У фонді Волинського воєводського управління (46) зберігаються звіти владних структур про суспільно-політичну ситуацію в 1933 р. Документи з Державного архіву Рівненської області, зокрема, фонду Рівненського повітового староства (30) доповнюють дані про реакцію на голодомор мешканців цього воєводства.

Окрім згаданих обласних архівів, значний пласт джерел, що стосуються теми дисертації, виявлено в Центральному державному історичному архіві України у Львові. Важливі відомості подають також матеріали, перевезені з Національної бібліотеки у Варшаві, насамперед, документи УГКРУ (№ 68694). Акція протесту знайшла своє відображення і в інших справах, які були повернені до Львова (№ 70047, 71758, 71759, 71760, 71761, 91854). Діяльність різних політичних сил висвітлюють документи фондів Прокуратури апеляційного суду у Львові (205), Наукового товариства імені Шевченка (309), УНДО (344). Досить інформативними в розрізі аналізованої проблеми є також фонди Митрополита Андрея Шептицького (358), О. Назарука (359), В. Старосольського (360), С. Шухевича (371).

З усіх неопублікованих джерел, які зберігаються в Польщі, найбільшу цінність становлять документи Архіву нових актів у Варшаві. У цьому архіві, у фондах Волинського, Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводських управлінь, є спеціальні дослідження діяльності українських політичних сил. Важливі дані акумулюють також фонди Міністерства внутрішніх справ, Міністерства закордонних справ, Посольства Речі Посполитої в Москві.

Опубліковані джерела теми охоплюють друковані документи, тогочасну українську і польську пресу, книги, видані в 1933 р. учасниками акції протесту, різні спогади. Уперше публікацію документів, ухвалених учасниками акції протесту, здійснив А. Жук ще в 1933 р. Роботу в цьому напрямку в еміграції продовжили О. Шульгин і М. Марунчак. Кілька нових джерел з’явилося друком у збірнику документів, який вийшов у Мюнхені 1983 р. Матеріали, що стосуються теми дисертації, в останні роки були введені до наукового обігу в дослідженнях, присвячених діяльності митрополита Андрея Шептицького і М. Рудницької. Чимало документів міститься в колективних працях, підготовлених істориками Тернопільської академії народного господарства, а також працівниками ДАЛО. Окремі джерела надруковано на сторінках видань М. Кугутяка й І. Скочиляса.

Серед західноукраїнської преси того періоду передовсім потрібно виділити газету “За Україну”, яка з’явилася під враженням повідомлень про голод, а також два щоденні друковані органи тих років – “Діло” і “Новий час”. Відомості про заходи окремих політичних сил подала партійна преса: часописи “Свобода”, “Громадський голос”, “Вперед”, “Хліборобський шлях”, “Нове село”, “Земля і воля”, “Українська нива”, “Наш клич”, “Сила”, “Сель-Роб”, “Гарт”, “Ілюстрована газета”, “Боротьба”, “Праця”. Деякі факти наводили й газети, які відображали позицію різних середовищ: “Нова зоря”, “Правда”, “Мета”, “Народна справа”, “Наш прапор”, “Перемога”, “Русскій голос”, “Неділя”, “Волинська неділя”, “Українська думка”. Про ситуацію в окремих місцевостях у 1933 р. дізнаємося з регіональної преси – газет “Бескид”, “Золочівське слово”, “Стрийська думка”. У тогочасних журналах, таких як “Нива”, “Наш фронт”, “Вістник”, “Критика”, публікувалися аналітичні статті, в яких обговорювалося ставлення галичан і волинян до подій в УСРР. Серед польських друкованих органів чимало інформації містили “Справи народовосьцьові”, “Бюлетень польсько-український”, “Газета польська”.

До книг, опублікованих у 1933 р., належать праці політичних діячів міжвоєнного періоду. Брошура С. Волинця була свідченням кризи радянофільства серед західноукраїнської громадськості, а розвідки В. Мудрого й О. Трувора розкрили становище голодуючих у СРСР і проаналізували причини цього явища.

Серед виданих друком мемуарів найбільше відомостей знаходимо у спогадах М. Рудницької і С. Шухевича. Замах у радянському консульстві описали Б. Підгайний і В. Макар. Збереглися також розповіді галичан і волинян, які були свідками втеч через кордон мешканців УСРР.

Джерельна база є достатньо інформативною для вивчення питання про відгуки українців Польщі на голодомор.

У другому розділі “Інформаційна діяльність українських громадсько-політичних структур” досліджено заходи щодо розповсюдження відомостей про ситуацію в УСРР. Насамперед розкрито діяльність УГКРУ, який найактивніше відреагував на події в Радянській Україні. Саме представники національно-демократичного напрямку, які сформували комітет, звернули увагу на ситуацію на польсько-радянському кордоні й сприяли зацікавленню становищем населення УСРР з боку галичан і волинян. Публікація депутата від Українського національно-демократичного об’єднання (далі – УНДО) С. Барана викликала значний резонанс і спричинила звернення до теми голодомору західноукраїнської преси. Газети, близькі до УГКРУ, багато уваги приділили висвітленню становища населення УСРР.

Однак керівники цього комітету розуміли, що самостійно не зможуть надати необхідну допомогу голодуючим. Тому вони спільно з представниками українських еміграційних організацій виступили на захист потерпілих громадян УСРР на світовій арені. Завдяки активності УГКРУ питання про голодомор у 1933 р. розглянули найвпливовіші міжнародні установи, в тому числі й Ліга Націй. Проте тогочасна міжнародна ситуація була несприятливою для організації масової підтримки голодуючим. Лідери Заходу фактично відмовилися дати оцінку трагічним подіям в УСРР, оскільки не наважилися йти на конфлікт з Москвою.

Незважаючи на несприятливі умови, УГКРУ зумів домогтися успіху в інформаційній діяльності на світовій арені завдяки підтримці з боку Греко-католицької церкви (далі – ГКЦ), насамперед митрополита Андрея Шептицького. Преса багатьох країн відгукнулася на заклик єпископату і різко охарактеризувала політику Москви.

Щоправда, заходи Церкви щодо розповсюдження відомостей про голодомор в УСРР негативно сприйняли представники лівих сил. Керівники соціалістичного руху Західної України засудили політику Москви, що призвела до голодомору, але не приєдналися до акції протесту, в якій брало участь духовенство. Вони діяли в руслі міжнародного робітничого руху, відмежовуючись від представників інших політичних течій. Українська соціалістично-радикальна партія (далі – УСРП) і Українська соціал-демократична партія (далі – УСДП) підтримали звернення до Соціалістичного інтернаціоналу із закликом засудити дії СРСР.

Антирадянським спрямуванням у 1933 р. виділилася група колишніх членів УНДО, які в той період покинули партію. Вони, використовуючи друковані органи видавничого концерну І. Тиктора, зробили багато для інформування мешканців Західної України про голод. Активну інформаційну діяльність проводила також Українська селянська партія (далі – УСП). Хоч ця партія у той час не була популярною серед населення, однак вона істотно посприяла розповсюдженню відомостей про ситуацію в УСРР.

ОУН виступила проти політики Москви, проте відреагувала на голодомор своєрідно. Еміграційні частини організації діяли спільно з представниками інших українських сил на міжнародній арені. Керівництво ОУН, яке перебувало в Західній Європі, підтримало антирадянські заходи. Інакше поставилися до подій в УСРР представники націоналістичного табору, які жили на території Польщі. Вони негативно сприйняли інформаційну діяльність легальних політичних сил, вважаючи її неефективною. Аби привернути увагу до голодомору, Крайова екзекутива вдалася до радикальних дій, організувавши замах на працівника консульства СРСР у Львові О. Майлова. Ця акція справді привернула увагу західноукраїнської й світової преси до трагедії в УСРР.

Заходи націоналістів антирадянського спрямування сприяли посиленню авторитету ОУН, яка набувала все більше прихильників серед людей, котрі були налаштовані радикально й готові до кардинальних змін. Зміцнення позицій націоналістів відбулося при збереженні впливу інших партій правого табору – зокрема УНДО, яке впродовж 1930-х років залишалося найпопулярнішою легальною політичною силою Західної України. Окрім того, активно розвивалася в той період ще одна партія правого напрямку – Фронт національної єдності (далі – ФНЄ). Саме повідомлення про голодомор спричинили поправіння настроїв західноукраїнської громадськості.

Позиції КПЗУ, натомість, значно послабилися. Партія пережила кризу, на яку вплинуло поширення інформації про голод. Радянофільські настрої маргіналізувалися, оскільки домінувало негативне ставлення до СРСР. Єдина політична сила Західної України, яка виступила на захист політики Москви, опинилася в ізоляції. КПЗУ вже ніколи не змогла повернути втрачений авторитет. Більшість прихильників комуністичної ідеології змінили свої переконання. Особливо виразно це було помітно на тих територіях, де національна свідомість виявилася високою й українське населення активно відгукнулося на голодомор. Зокрема в Галичині комуністичні осередки залишилися здебільшого в гірських районах Карпат. На Волині КПЗУ ще зберегла певний вплив у північних землях.

Партія втратила свій український характер, переорієнтувавшись на польське та єврейське населення. Багато українців покинули в 1933 р. КПЗУ, в якій з того часу значну роль вже відігравали представники інших етнічних груп. Методи діяльності партії змінилися. Комуністи зайняли пасивну політичну позицію, зосередивши роботу на питаннях соціально-економічного життя. Досі радикальні гасла КПЗУ стали більш поміркованими, що не знаходило підтримки серед населення.

У третьому розділі “Організація матеріальної допомоги голодуючим” проаналізовано заходи західноукраїнського суспільства, спрямовані на порятунок потерпілих громадян УСРР. Ця діяльність була досить різноплановою. Насамперед українці Польщі допомагали втікачам з УСРР, котрі зуміли подолати кордон. Їх захист і утримання здійснювали найбільше мешканці прикордонних територій. Вони домоглися, щоб працівники державних органів Польщі не відправляли окремих біженців назад до СРСР. Також українці, які мешкали вздовж кордону, надавали втікачам матеріальну допомогу, забезпечуючи голодуючих продуктами. Це порятувало значну кількість потерпілих, котрі опинилися на території Польщі. Однак утримувати всіх голодуючих, які перейшли до Галичини і Волині, мешканці прикордонних територій були не в змозі. Це змусило біженців переселитися в інші райони Польщі, де вони також знаходили підтримку.

Іншим засобом порятунку голодуючих була допомога у виїзді за межі СРСР. Москва намагалася отримати прибутки за своїх громадян, які мали родичів за кордоном і хотіли покинути територію Радянського Союзу. З 1932 р. “Інтурист” оголосив, що громадяни СРСР можуть виїхати до знайомих, якщо ті заплатять за переїзд. Такою формою порятунку скористалося небагато людей.

Окрім того, частина голодуючих була врятована від смерті завдяки пересиланню їм продуктів і грошей. До такої форми підтримки потерпілих переважно вдалися їхні родичі, які жили за межами Радянського Союзу. Москва, заперечуючи існування голоду, погоджувалася на надання індивідуальної допомоги, оскільки це приносило їй прибутки. Радянське керівництво вжило заходи для того, щоб змусити пересилати голодуючим гроші, а не продукти. Для цього було використано “Торгсин”, який приймав кошти в українців Польщі і видавав за це потерпілим від голоду товари в спеціальних магазинах СРСР. Незважаючи на зусилля Москви, упродовж 1932-1933 рр. підтримка надходила і матеріальна, і фінансова.

Серед львівських установ лише УГКРУ реально допоміг голодуючим. З цією метою чільники комітету організували збір коштів, частина яких була спрямована на порятунок населення УСРР. Також УГКРУ підтримав нечисленних утікачів, які зуміли подолати радянсько-польський кордон. Представник комітету домігся, щоб частину біженців не було депортовано в СРСР. Опозиційна група УНДО старалася допомогти потерпілим, інформуючи українців Польщі про можливість легального виїзду громадян УСРР за кордон.

На території Волині, окремо від галицьких організацій, діяло Волинське українське об’єднання (далі – ВУО). Воно заснувало спеціальний комітет, завданням якого було порятувати голодуючих. Представники ВУО займалися збором коштів на допомогу потерпілим громадянам УСРР.

У четвертому розділі “Акція протесту в Польщі та на міжнародній арені” розкрито масовий рух населення Західної України, спрямований проти політики Москви. Найбільша заслуга в організації виступів належить УГКРУ, що прагнув об’єднати представників усіх західноукраїнських сил, за винятком комуністів, для проведення акції протесту. І хоч партійні протиріччя перешкодили цьому, проте навколо комітету все ж згуртувалося багато львівських громадсько-політичних структур. Завдяки підтримці Церкви, УГКРУ ініціював найбільшу кількість заходів антирадянського спрямування на території Галичини. Активність комітету сприяла піднесенню акції протесту, надала їй масового характеру.

Виступи антирадянського спрямування, проведені прихильниками УГКРУ, відбулися здебільшого влітку та восени 1933 р. Встановлено, що акція протесту проходила у два етапи. Перший розпочався виступами проти політики Москви в серпні 1933 р. і тривав до середини жовтня. У той час окремі прихильники УГКРУ з власної ініціативи проводили заходи. Кульмінацією другого етапу стало відзначення 29 жовтня 1933 р. “Дня жалоби і протесту”. Якщо під час першого періоду антирадянські заходи мали здебільшого неорганізований характер, то пізніше були спроби скоординувати дії учасників виступів проти голодомору. Відрізнялися ці етапи також неоднаковим ставленням державних органів до масового руху українців Польщі. Під час першого періоду рух протесту не зазнав істотних перешкод з боку представників владних структур. На другому етапі офіційна Варшава своїми діями обмежила цю акцію.

Помітною була також діяльність членів радикальної партії на території Польщі. УСРП провела значну кількість антирадянських заходів у 1933 р. Вони тривали впродовж другої половини 1933 р. і набрали в окремих випадках масового характеру. Маючи велику підтримку серед волинян, УСРП на цих теренах змогла організувати більше заходів, ніж УГКРУ. Багато виступів партія підготувала також на території Станіславського воєводства, значно менше – у Львівському і Тернопільському.

Керівники соціалістичного руху, діючи ізольовано від інших політичних сил, запланували проведення масових акцій на 5 листопада 1933 р. Однак виступи, підготовлені УСРП, мали менший вплив на західноукраїнську громадськість, ніж ініційовані УГКРУ. Антирадянській діяльності соціалістичних партій також перешкодила позиція державних органів Польщі, які в той період обмежили заходи мешканців Галичини і Волині, спрямовані на підтримку голодуючих.

Активну участь у акції протесту взяли представники УСП, котрі організували кілька виступів, учасники яких висловили своє ставлення до політики Москви. Певний час селянська партія намагалася стояти осторонь від інших політичних сил, засуджуючи УНДО й УСРП через нездатність домовитися. Однак у жовтні 1933 р. УСП приєдналася до відзначення “Дня жалоби і протесту”. Колишні діячі УНДО, які наприкінці 1933 р. створили ФНЄ, сприяли, щоб акція протесту набула великого розмаху. Саме представники цього середовища вперше публічно запропонували провести заходи на підтримку голодуючих в один день. Колишні члени УНДО засудили протиріччя між прихильниками національно-демократичних і соціалістичних ідей у питанні розвитку акції протесту. Вони стали учасниками кількох спільних заходів антирадянського характеру і, зокрема, “Дня жалоби і протесту”.

ОУН вважала, що такі форми протесту не можуть вплинути на позицію Москви і виступила за більш радикальні дії. Націоналісти посилили антирадянську діяльність серед прихильників комуністичної ідеології в Західній Україні. В той період збільшилася кількість сутичок між представниками КПЗУ й членами ОУН.

У дисертації вперше в історичній науці подано перелік більшості заходів протесту, проведених українцями Польщі. А. Жук, котрий займався узагальненням відомостей про виступи на підтримку голодуючих, узяв до уваги лише ті акції, які були організовані з початку серпня до 20 жовтня 1933 р. За нашими підрахунками, загальне число публічних виступів було більшим, ніж стверджує А. Жук. Розбіжності пояснюються кількома причинами. А. Жук не мав доступу до даних державних органів, котрі доповнюють інформацію з газет, і здебільшого не відносив до заходів протесту партійних зборів, на яких серед інших питань розглядалася ситуація в УСРР. Натомість нами враховано всі документально засвідчені публічні акції, котрі демонстрували реакцію українського населення на голодомор (окрім релігійних заходів, під час яких священики теж говорили про події в УСРР).

Встановлення кількості виступів, які стосувалися акції протесту, а також чисельності їх учасників ускладнено тим, що повідомлення про ці події були несистематичними. Газети публікували інформацію, яка потрапляла до них від активістів громадського життя з різних місцевостей. Мешканці окремих територій не передавали відомостей про свою діяльність і вона залишилася не висвітленою. Очевидно, що зборів і віч було більше, ніж зазначено в дисертаційній роботі. Для остаточного з’ясування проблеми необхідно продовжувати дослідження.

Подекуди складно також визначити організаторів заходів, оскільки газети не завжди повідомляли їхні імена. У разі, якщо їх встановити неможливо, відповідні заходи в дисертації віднесено до підготовлених місцевими активістами. На другому етапі масових виступів більшість зібрань відбулося 29 жовтня – в “День жалоби і протесту”. Ініційовані членами різних товариств, заходи зараховано в дисертації до, підготовлених УГКРУ, оскільки вони пройшли на заклик цього комітету. За нашими обчисленнями, УГКРУ організував 236 виступів на підтримку голодуючих. З них 31 – у перший період акції протесту, а 205 – у другий. Активно на заклик комітету відгукнулися мешканці Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств.

Завдяки діяльності представників соціалістичних партій відбулося 82 заходи антирадянського спрямування. Прихильники УСРП і УСДП провели 20 виступів у перший період акції протесту і 62 – у другий. Ініціативу соціалістичних партій підтримали в основному мешканці Волинського і Станіславського воєводств. Інші політичні сили були менш активними. Представники опозиційної групи УНДО організували 6 зібрань, ВУО – 14, УСП – 6. Спільними зусиллями різних угруповань було проведено 3 виступи, не встановлено ініціаторів акцій у 32 випадках.

Висновки

1. Голодомор 1932-1933 рр. отримав помітний розголос за межами Радянського Союзу. Природно, що найбільшу активність у питанні надання допомоги потерпілим виявили українці, які проживали в багатьох державах світу. Оскільки більшість українців поза межами СРСР перебували на території Польщі, то саме в цій країні відгуки на трагічні події за Збручем були найпомітнішими. Діяльність галичан і волинян проходила в різних напрямках і справила великий вплив насамперед на позицію самих учасників виступів на підтримку голодуючих. Надати реальну допомогу потерпілому населенню УСРР було складно, тому виступи антирадянського спрямування набрали вигляду акції протесту. Чималий резонанс мала також міжнародна діяльність українців Польщі, які прагнули для допомоги голодуючим залучити світове співтовариство.

2. Учені при дослідженні діяльності українців Польщі, зумовленої повідомленнями про голодомор, аналізували здебільшого окремі сторони проблеми. Донині лише А. Жук узагальнив інформацію про заходи протесту в 1933 р., однак зібрані ним дані є неповними. В історичній науці розповсюджено твердження, що галичани та волиняни негайно відреагували на трагічні події в УСРР. Однак аналіз джерел свідчить, що реакція населення Західної України певний час була неадекватною масштабам трагедії. Недостатньо також вивчено питання щодо подання допомоги потерпілим. Такий стан наукової розробки проблеми свідчить про необхідність створення комплексної праці з теми.

3. Українці Польщі деякий час не усвідомлювали масштабів голоду. Політика Москви, спрямована на втаємничення інформації про масову смертність виявилася спочатку ефективною. Тільки наприкінці травня 1933 р. з’явилися публікації в львівських часописах, які адекватно висвітлювали ситуацію в УСРР. Остаточно мешканці Галичини та Волині усвідомили трагічність подій після самогубства М. Скрипника. Вони почали утворювати спеціальні комітети для допомоги голодуючим, серед яких найактивніше діяв УГКРУ. Керівники цього комітету розуміли обмеженість своїх можливостей щодо порятунку потерпілих і намагалися залучити до заходів допомоги міжнародні чинники. Найбільш вдалою була діяльність УГКРУ у вересні 1933 р., коли проблему голоду розглянули на засіданні Ради Ліги Націй. Представники великих держав визнали наявність трагедії, проте допомоги потерпілим не надали. Не бажаючи погіршувати стосунки з Москвою, лідери цих країн фактично проігнорували повідомлення про голод.

4. УГКРУ не об’єднав представників усіх політичних сил, оскільки ситуація для координації зусиль була несприятливою. Окремо діяли західноукраїнські соціалісти, які заснували свій комітет для допомоги голодуючим. Представники УСРП і УСДП виступили самостійно, співпрацюючи на міжнародній арені з силами аналогічного спрямування. Чільники цих партій звернулися із заявою до Соціалістичного інтернаціоналу, в якій засудили політику Москви.

Антирадянською позицією виділилася УСП, яка впродовж міжвоєнного періоду залишалася маловпливовою організацією, проте зуміла виявити своє ставлення до голодомору видавничою діяльністю й підготовкою кількох заходів на підтримку громадян УСРР. Також активністю в інформаційній сфері виділилася група колишніх діячів УНДО, які покинули партію в 1933 р. Вони, опираючись на видавничий концерн І. Тиктора, доклали чимало зусиль для привернення уваги західноукраїнської громадськості до ситуації в УСРР.

5. Керівництво ОУН, що перебувало в еміграції, і Крайова екзекутива по-різному поставилися до голодомору. Якщо Провід на міжнародній арені виступив спільно з іншими українськими силами, то члени організації, котрі мешкали в Польщі, використали традиційні для себе засоби. Вони вдалися до терору проти прихильників радянофільських поглядів. На знак протесту проти голодомору ОУН організувала успішний замах на працівника консульства СРСР у Львові.

6. Під час акції протесту КПЗУ пережила глибоку кризу. Популярні в 1920-ті роки радянофільські настрої зникли, комуністична партія в 1933-1934 рр. опинилася на маргінесі суспільно-політичного життя. Спроби членів КПЗУ заперечити достовірність інформації про голодомор були невдалими і лише дискредитували партію.

7. Якщо інформаційна діяльність українців Польщі загалом була вдалою, то успіхи в організації допомоги голодуючим виявилися значно скромнішими. Галичани і волиняни пересилали потерпілим продукти або гроші, завдяки чому частина українців УСРР зуміла вижити. Деяким громадянам Радянської України вдалося виїхати на місце постійного проживання за кордон. Надавалася допомога й тим голодуючим, які втекли з СРСР до Польщі. Проте масштаби такої підтримки були незначними і кардинально не змінили ситуації. Допомогу отримала невелика частина тих, хто потребував порятунку.

Недостатньо ефективною була підтримка голодуючих і з боку УГКРУ. Комітет зумів допомогти порівняно невеликій кількості осіб з числа потерпілих, оскільки радянське керівництво не дозволило пересилання продуктів і грошей у значних масштабах. УГКРУ також координував діяльність еміграційних установ у різних країнах Західної Європи. Діловий комітет досягнув певних успіхів у цьому питанні, хоч спільна допомога голодуючим усіма українськими організаціями не вирішила проблеми порятунку мільйонів потерпілих.

8. УГКРУ намагався надати виступам проти репресивної політики Москви масового характеру. Досягти цього комітетові вдалося у серпні – жовтні 1933 р. Найбільших масштабів антирадянські заходи набрали під час відзначення “Дня жалоби і протесту”. Активністю у проведенні цієї акції виділився також спільний комітет УСДП і УСРП, який підготував чимало виступів, передовсім на території Волинського і Станіславського воєводств. Діячі соціалістичного руху проводили акцію протесту самостійно, не об’єднуючи зусиль з УГКРУ. Праворадикальна група колишніх членів УНДО й активісти УСП, попри суперечки з прихильниками національно-демократичних сил, приєдналася до заходів протесту, організованих УГКРУ.

Окремої лінії дотримувалося ВУО, що діяло на території Волинського воєводства. З серпня до жовтня 1933 р., коли виступи проти голодомору стали масовими, об’єднання ніяк не реагувало на події в УСРР. Тільки в листопаді з’явилося повідомлення про заснування спеціального комітету, який, незважаючи на сприятливі умови, так і не зміг організувати значну кількість масових антирадянських виступів.

9. Українці Польщі активно відгукнулися на заклик керівних органів західноукраїнських установ і приєдналися до акції протесту. Масові виступи антирадянського спрямування пройшли два етапи. У перший період (початок серпня – до останньої декади жовтня 1933 р.) заходи протесту проходили без суттєвих перешкод з боку державних органів і мали неорганізований характер. Здебільшого вони були підготовлені місцевими мешканцями, які зреагували на ініціативу львівських установ підтримати голодуючих. Під час другого періоду керівники українських громадсько-політичних структур Галичини і Волині прагнули координувати діяльність учасників антирадянських виступів. Проте цьому перешкодила позиція державних органів, які заборонили проведення масових заходів. Цей етап розпочався наприкінці жовтня 1933 р. і тривав до початку 1934 р.

Складно з’ясувати кількість заходів протесту, а також чисельність їхніх учасників через відсутність систематичної інформації. Преса публікувала відомості, які передали місцеві діячі громадського життя. Очевидно, що мешканці окремих територій не поінформували про свою антирадянську діяльність у 1933 р., і вона не була висвітлена в газетах. Тому дані про кількість заходів протесту є неповними і дають змогу простежити лише найрезонансніші події.

10. Розмах акції протесту залежав також від ставлення Варшави до діяльності українців. Спочатку представники державних органів зайняли вичікувальну позицію і переважно не впливали на заходи антирадянського характеру. Ситуація змінилася після вбивства працівника консульства СРСР. Польське керівництво заборонило проведення масових заходів протесту. Найбільші перешкоди з боку місцевих чиновників виникали на тих теренах, де громадське життя було розвинене слабо. Не випадково, що несприятливі умови для розвитку акції протесту склалися на Волині.

11. Значний вплив на розвиток масового руху справила Церква, зокрема ГКЦ, яка активно відреагувала на інформацію про голодомор. Греко-католицька церква приклала чимало зусиль для того, щоб світова громадськість звернула увагу на події в УСРР. Завдяки діяльності керівництва ГКЦ й особливо позиції митрополита А. Шептицького, питання голодомору активізовано на міжнародній арені в другій половині 1933 р. Натомість ставлення православного духовенства до подій в УСРР було суперечливим. Вищі ієрархи Церкви не заборонили вірним брати участь у заходах протесту, однак і не підтримали активно антирадянських виступів. Місцеві православні священики в окремих випадках сприяли проведенню виступів на підтримку голодуючих, а в інших – займали антиукраїнські позиції.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.