Дніпропетровський національний університет

ПАЗИНІЧ Юлія Миколаївна

УДК 321 (477)

ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В ЕПОХУ ГЕТЬМАНЩИНИ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Дніпропетровськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Болебрух Анатолій Григорович,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри історіографії, джерелознавства

та архівознавства

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Бойко Олександр Дмитрович,

Ніжинський державний університет

імені Миколи Гоголя,

ректор університету

кандидат політичних наук, доцент

Рудік Олександр Миколайович,

Дніпропетровський регіональний інститут державного

управління Національної академії державного управління

при Президентові України,

доцент кафедри права та європейської інтеграції,

заступник директора з наукової роботи

Захист відбудеться “14” грудня 2007 р. о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.08 Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1 (парк імені Т.Г. Шевченка), Палац студентів ДНУ, к.30.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “10” листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент С. В. СТАВЧЕНКО

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність проблеми дослідження обумовлена сучасною необхідністю політологічного осмислення функціонування Української козацької держави другої половини XVII–XVIII ст., яка всебічно досліджена істориками, проте до цього часу не мала належного політологічного аналізу. Неодноразові посилання багатьох сучасних українських політиків на необхідність враховувати традиції нашої державності, суспільства і політичного розвитку, його досвід свідчать про те, що відтворення процесу формування та еволюції української державності в історичній науці не повною мірою задовольняє суспільний попит. Отже, саме політологічний аналіз дасть можливість розкрити зміст та специфіку вітчизняного досвіду будівництва незалежної держави, його особливості на європейському тлі відповідного часу. Сьогоденна потреба звернення до витоків формування вітчизняної системи державного управління відповідно до засад ментальності нації та історичних умов розвитку України підтверджує актуальність дослідження особливостей трансформації політичної системи України в епоху Гетьманщини. Ця проблема залишається злободенною у зв’язку зі складною і неоднозначною політичною ситуацією в сучасній Україні та в контексті євроінтеграційних процесів у нашій державі, для яких визначальною є адаптація самобутнього досвіду політичної системи українського суспільства минулого до визначення політичних векторів і орієнтирів розвитку України.

Створюючи Українську державу на початку ХХ ст., М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський та ін. вирішили використовувати не досвід державотворення західних країн, Росії чи Польщі, а передусім національний досвід середини XVII–XVIII ст.

Таким чином, дослідження процесу формування політичної системи Гетьманщини та її трансформування протягом другої половини XVII–XVIII ст. відповідає актуальним потребам сучасності та визначається наступними факторами: 1) Звернення до аналізу політичних відносин та інститутів є важливим з огляду на ті дискусії, які тривають сьогодні навколо питання про вибір моделі державного правління, а це неможливо зробити без урахування попереднього досвіду. 2) Необхідність політологічного узагальнення вікових традицій української державності, специфіки формування та трансформування політичної системи, ментальних особливостей українців в контексті складного процесу становлення сучасної вітчизняної політичної системи, теоретичного осмислення політичного досвіду українського народу в його прагненні побудувати власну державність являє собою не лише науковий інтерес, але й певною мірою, практичну цінність. 3) Історичні аспекти формування й еволюції політичних інститутів у період Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.) достатньо глибоко вивчались у вітчизняній, а частково і в зарубіжній історіографії. Проте автори цих праць, видатні історики, не претендували на дослідження тих специфічних сторін даної проблеми, які закономірно належать до сфери політичної науки, однак до сьогодні не стали об’єктом її уваги. 4) Політологічна наука, маючи в своєму розпорядженні сучасний науковий інструментарій, вільна від ідеологічних догм і заангажованості, спираючись на широкий спектр суспільних знань, здатна заповнити прогалину в аналізі історичних зусиль українського народу по становленню і трансформації політичної системи в другій половині XVII–XVIII ст., представити у всій широті багатогранність даного процесу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з розробкою наукової теми “Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних і політичних трансформацій”, яке здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету. Також дисертація виконана в рамках держбюджетної теми ДНУ “Етнонаціональна історія духовного розвитку Наддніпрянщини XVI – початку ХХ ст.”.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи – визначити особливості формування та трансформування політичної системи українського суспільства в епоху Гетьманщини.

Виходячи із сформульованої мети дослідження, автор визначає наступні завдання:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження є політична система Гетьманщини.

Предметом дослідження є процес формування, функціонування та трансформування політичної системи українського суспільства в епоху Гетьманщини.

Методи дослідження. При вирішенні завдань для реалізації поставленої мети у дисертації використовується комплекс дослідницьких принципів і методів; він містить загальнонаукові методи порівняння, аналізу і синтезу, єдності історичного та логічного, діалектичний, системний, структурно-функціональний та ретроспективний. Додатково були застосовані деякі методи історичної науки (історико-порівняльний, історико-генетичний). Кожен з представлених у рамках дисертаційного дослідження методів виконує свою специфічну роль, а їх поєднання виявилося найбільш придатним для розв’язання поставлених у дисертації завдань.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна результатів даної дисертаційної роботи полягає у тому, що вперше проаналізована і виявлена специфіка трансформації політичної системи України в епоху Гетьманщини.

Науковий внесок дисертанта полягає у наступному:

- доведено, що Україна в період Гетьманщини мала певний соціально-політичний порядок, сукупність політичної влади, основних акторів політичного життя, політичних відносин і політичної культури, що дозволяє стверджувати факт існування у другій половині XVII–XVIII ст. політичної системи українського суспільства;

- з’ясовано, що політична система українського суспільства у другій половині XVII–XVIII ст. функціонувала на рівні інституціональної, нормативно-правової, ідеологічної та культурної підсистем, послідовна зміна станів кожної з них дозволила дослідити динаміку та трансформацію політичної системи Гетьманщини;

- виявлено, що особливості трансформації політичної системи Гетьманщини зумовлені тим, що її формування відбувалося на перехресті традицій Речі Посполитої і Запорозької Січі, а розвиток – під впливом російських традицій; трансформаційні процеси проходили відповідно до зміни політичного режиму, а також геополітичного, а не лише людського фактора;

- встановлено, що трансформація політичної системи, політичної еліти та політичної культури Гетьманщини не співпадала у часі та дотримувалася схеми: політична особа > політична культура > політична система, що обумовило її складність, і проходила з поступовими змінами характеру взаємовідносин між державною владою та суспільством, конфліктом політичних та моральних цінностей;

- виявлено, що за тривалістю і характером існування політична система Гетьманщини була новоствореною і здатною до трансформації; за глибиною зв’язків із зовнішнім світом – відкритою на початку формування, що згодом трансформувалася до закритого типу; за класифікацією Г. Алмонда – доіндустриальною з характерним поєднанням різних політичних культур, відсутністю чіткого поділу владних повноважень та з певними коливаннями до нестабільності; за характером розподілу влади – відносно авторитарною з елементами демократизму, що органічно поєднувалося з домінуючими тенденціями до централізму; за співвідношенням різних гілок влади – військовою республікою, що трансформувалася до козацько-старшинської олігархії; за характеристикою головних акторів політичного процесу – військовою, що протягом всього існування так і не трансформувалася у громадянську; за наявністю всіх складових елементів системи – незавершеною;

- доведено, що відсутність чіткого розмежування між цивільною та військовою владою негативно впливала на процес українського державотворення: домінування козаків в органах управління детермінувало військовий характер держави і закріпило таку організацію і повноваження органів виконавчої влади, механізм функціонування державної служби, форми їх взаємовідносин з громадянами та іншими суб’єктами адміністративного права, що діяло в інтересах не всього суспільства, а в основному одного стану (козацтва, в переважній більшості, його старшини), що стримувало розвиток громадянського суспільства;

- виявлено, що нереалізованість монархічних ідей українських гетьманів, починаючи з Б. Хмельницького, в першу чергу, через спротив української старшини, що тяжіла до широких шляхетських вольностей та максимального розширення своїх владних повноважень за зразком Речі Посполитої, унеможливила зміцнення новоствореної політичної системи Гетьманщини, якій в середині XVII ст. були притаманні демократичні елементи на відміну від європейських держав, для яких закономірним явищем була абсолютна монархія, що на той час мала більш ефективне значення. Як наслідок, це обумовило трансформацію політичної системи Гетьманщини у бік обмеження автономного становища та поступової інкорпорації.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дослідження використовувалися дисертантом при розробці навчально-методичних рекомендацій з курсів “Історія вчень про державу і право” та “Основи демократії”, у процесі їх викладанні у Національному гірничому університеті, зокрема для тем “Політико-правові вчення у Західній Європі XVII ст.”, “Вчення про державу і право в епоху Просвітництва XVIIІ ст.”, “Політико-правова думка України XVIІ–ХІХ ст.”, “Демократизм системи врядування”, “Демократичні традиції в Україні”. Результати даного дослідження можуть бути використані при подальшому дослідженні політичних аспектів функціонування Української козацької держави, при викладанні курсів з історії держави і права України, історії вчень про державу і право, основи демократії і, безумовно, історії та теорії української політології.

Особистий внесок здобувача. Результати дослідження отримані автором самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 16 наукових публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були апробовані у виступах на 10 міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях: ІІІ та V Всеукраїнських наукових конференціях молодих вчених та студентів “Наукові розробки молоді на сучасному етапі”, секція “Політологія” (19-21 квітня 2004 р., 26-28 квітня 2006 р., м. Київ); Міжнародній конференції “Формування національних і загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти” (17-18 квітня 2003 р., м. Дніпропетровськ); ХІІІ, XІV, XV та XVІ Міжнародних конференціях “Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (24-25 березня 2004 р., 23-24 березня 2005 р., 23-24 березня 2006 р., 21-22 березня 2007 р., м. Київ); історико-краєзнавчій науково-практичній конференції “Історія Дніпровського Надпорожжя” (27 квітня 2004 р., м. Дніпропетровськ); ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (5-6 листопада 2004 р., м. Ніжин); а також у ІХ Батуринських читаннях “Козацька старшина другої половини XVІІ – першої половини XVІІІ ст.” (30 травня-1червня 2007 р., смт.Батурин). Також основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри політології Дніпропетровського національного університету, кафедри філософії та на науково-методологічному семінарі кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету. Також апробація дослідження була здійснена у виступах на підсумкових конференціях аспірантів та викладачів кафедри політології Дніпропетровського національного університету.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені в 16 опублікованих працях загальним обсягом 7,7 авт.арк: у 14 наукових статтях, з яких 8 опубліковані у фахових виданнях, визначених ВАК України, в тому числі у 6 фахових з політичних наук (загальний обсяг – 4,3 авт.арк) та в двох тезах доповідей.

Структура дисертації. Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і дає можливість детально розкрити тему. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. До того ж автором розроблені і представлені у дисертації 4 таблиці та 7 схем, які допомагають подати матеріал у структурованому, логічно обґрунтованому вигляді. Основний текст викладений на 185 сторінках. Список використаних джерел становить 314 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтована актуальність, сформульована мета і завдання роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методика дослідження” розкрито ступінь наукової розробленості теми дисертаційного дослідження та обрано методи, використання яких забезпечить досягнення поставленої мети.

У першому підрозділі “Огляд наукової літератури та використаних джерел” автор акцентує увагу на тому, що незважаючи на наявність великої кількості наукових розвідок щодо питання української державності другої половини XVII–XVIII ст., проблему трансформації політичної системи України цього періоду не досліджували, що свідчить про наявність політологічного дослідницького поля. Дисертантом виявлено, що тематика досліджень вчених певним чином залежала від політичних процесів у нашій державі: діяльність вчених більш активізувалася або у час втрати Україною державності, коли виникала потреба проаналізувати причини такого становища, і актуалізувалася необхідність теоретично обґрунтовувати доцільність розбудови власної державності, або при розгортанні процесу власного державотворення України у зв’язку з отриманням незалежності. Таким чином, найбільша кількість праць з даної проблематики вийшла в світ з 80-х р. ХІХ ст. по 30-ті р. ХХ ст.; і, звичайно, з 90-х р. ХХ ст.; а найменша розробленість цієї теми припадає на часи радянської влади з кінця 30-х до кінця 80-х р. ХХ ст.

Досліджуючи політичну систему українського суспільства другої половини XVII – XVIII ст., дисертантом залучено для аналізу інституційної підсистеми роботи В. Горобця, І. Джиджори, Л. Окиншевича, М. Слабченка, К. Софроненка, О. Струкевича, В. Панашенко та ін.; нормативної підсистеми – О. Гуржія, Г. Швидько, А. Яковліва та ін.; ідеологічної та культурної підсистеми – О. Бойка, П. Гнатенка, Ф. Кирилюка, В. Липинського, М. Поповича, В. Смолія, В. Степанкова, Н. Яковенко та ін.; для розробленості проблеми української державності та з’ясування соціально-політичних відносин – В. Брехуненка, Л. Зашкільняка, З. Когута, Т. Чухліба тощо. Отже, переважна більшість науковців, на роботи яких містяться посилання, є істориками, а політологічних праць з даної проблематики зовсім небагато.

Дисертантом були використані англомовні роботи Г. Алмонда, автора праць із проблем порівняльної політології, теорії модернізації, методології політичної науки та політичної культури, та Д. Істона, який вперше застосував системний аналіз до вивчення політичного життя суспільства. Також були використані польськомовні наукові праці таких вчених як Х. Виснер, А. Камінські, Л. Кубала, Ф. Мацей, А. Пшибощ, М. Яворські та ін., які досліджували питання, пов’язані з виникненням та функціонуванням Української козацької держави. У сучасній українській політичній науці шлях до глибинного розуміння трансформаційних процесів, політичного розвитку, збалансованості владних повноважень політичних інститутів прокладено дослідженнями таких вчених як О. Бойко, Ф. Кирилюк, В. Потульницький, М. Примуш, В. Пушкін, О. Рудік, С. Рябов, О. Семків, Ю. Сурмін, О. Токовенко, О. Чемшит, Г. Щедрова та ін. Незважаючи на піднесення інтересу науковців до політичного розвитку України, кількість політологічних джерел з даної проблематики залишається недостатньою.

У другому підрозділі “Обґрунтування методологічних засад та методики дисертаційної роботи” дисертант вважає доцільним вивчати політичний розвиток України другої половини XVII–XVIII ст. з точки зору політичної науки, а саме через виявлення особливостей трансформації політичної системи українського суспільства даного періоду. Поєднання системного та структурно-функціонального підходів до аналізу політичної системи Гетьманщини вважається дисертантом найбільш прийнятним для моделювання політичного життя українського суспільства другої половини XVII–XVIII ст. Системний підхід надає можливість розглянути політичні явища та процеси Гетьманщини цілісно, зрозуміти їх суть, встановити зв’язки між їх елементами для розуміння тенденцій політичного розвитку. Використовуючи запропонований Д. Істоном метод системного аналізу, дисертант досліджує політичну систему українського суспільства другої половини XVII–XVIII ст. не як статичну модель, а як постійно змінну під впливом різних факторів. Структурно-функціональний підхід Г. Алмонда і Т. Парсонса дозволяє прослідкувати динаміку політичного процесу й трансформації політичної системи Гетьманщини. За допомогою методики структурно-функціонального аналізу в даному дослідженні політичне життя українського суспільства Гетьманщини було представлено у вигляді системи, що містила елементи (інституціональну, нормативно-правову, ідеологічну та культурну підсистеми), кожен з яких виконував свою функцію та зазнавав змін.

Специфіка роботи обумовила використання історико-порівняльного методу, що надає можливість зіставляти однотипні політичні процеси та інституції різних країн для виявлення специфічних рис трансформації політичної системи Гетьманщини на тлі загальноєвропейської практики, та історико-генетичного методу, що допускає вивчення політичних інституцій Гетьманщини з моменту їх виникнення, умови, в яких вони функціонували, та можливі трансформації. Також були використані загальнонаукові методи, а саме: діалектичний, історичний та логічний, до останнього входять порівняння, аналіз і синтез, абстракція та конкретизація, індукція та дедукція. Дисертаційне дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах об’єктивності та історизму, які стали методологічною основою дисертації.

Другий розділ “Специфіка формування і трансформування структурних елементів політичної системи Гетьманщини” присвячений аналізу політичної системи українського суспільства другої половини XVII–XVIII ст., її виникненню, розвитку та специфіці.

У першому підрозділі “Інституціональна підсистема політичної системи українського суспільства: утворення та тенденції розвитку українських політичних інститутів” аналізуються органи державної влади України, які вона мала вже з першого року Визвольної війни середини XVII ст. Виявлено, що за основу органів влади була взята система управління реєстровим козацтвом, яка складалася з трьох урядів: генерального, полкового і сотенного. Характеризуючи адміністративний апарат управління в Україні, слід зазначити, що, по-перше, він багато у чому був скопійований з владної структури Запорозької Січі, а деякі з політичних інститутів були запозичені із західної традиції (польської, литовської) і східної (татарської, монгольської); по-друге, не практикувалося обіймання декількох посад однією особою; по-третє, не було чіткого розмежування влади на законодавчу, виконавчу і судову; по-четверте, апарат був надто воєнізованим, де спостерігалося об’єднання в одних руках військової, політичної, адміністративної влади. Активна участь військових у формуванні апарату влади обумовила яскраво виражений воєнний характер інституційної підсистеми політичної системи Гетьманщини.

Трансформація інституціональної підсистеми відбувалась наступним чином: 1) створення достатньо простих і відносно невеликих органів державної влади в умовах “революційного нігілізму”, коли стара польська політична система була ліквідована і в суспільстві панували анархо-демократичні цінності; 2) поступове ускладнення системи управління та побудова чіткої субординації посадових осіб: вищий рівень – гетьман і генеральна старшина, рівень полків – полковник і полкова старшина, рівень сотень – сотник і сотенна старшина; 3) поступове, але неухильне посилення впливу російських органів влади в Гетьманщині на процес державного управління особливо у період безгетьманства (1722-1727, 1734-1750 рр.); 4) ліквідація інституту гетьманства (1764 р.); 5) остаточна інституційна інкорпорація українських органів влади до загальноросійської системи (до 1780-х рр. XVIII ст.).

Досліджується ступінь збалансованості владних повноважень існуючих в тогочасній Україні політичних інститутів, а також механізми використання різними органами влади системи стримувань один одного від зловживань в процесі державного управління. Визначені та проаналізовані ознаки, що характеризують основний інститут політичної системи – Українську державу другої половини XVII–XVIII ст.

Другий підрозділ “Нормативно-правова підсистема: правові засади взаємовідносин Гетьманщини і Росії” присвячено аналізу правової системи Гетьманщини та нормативним документам, які регулювали особливості її перебування у складі Росії більше ніж століття на правах автономії. Форми відносин України з Москвою встановлювались договірними статтями між ними, які визначали статус, виходячи з якого гетьман управляв козацькою державою, проте з обранням нового гетьмана договірні статті повинні були поновлюватися. Виявлено, що коли почалися порушення та зміни умов угоди, так званих Березневих статей, гетьмани України почали шукати альтернативу Москві, наслідком чого стала відповідна російська реакція: обмеження свободи Української держави, а також контроль за її зовнішніми зв’язками. Детально проаналізувавши тексти україно-російських договорів та розробивши таблицю основних положень цих нормативних документів, дисертант стверджує, що з кожним наступним підписанням гетьманських статей між новообраним гетьманом і російським царатом, які визначали умови існування Гетьманщини у складі Росії, автономні права України все більш урізались протягом другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.

Досліджена українська правова система, трансформація якої відбувалася наступним чином: 1) поширення звичаєвого права, що в середині ХVІІ ст. забезпечило можливість швидкого і легітимного українського державотворення, 2) намір української еліти з кінця 20-30-х рр. ХVІІІ ст. встановити верховенство писаного права через розробку єдиного українського Кодексу – “Права, за якими судиться малоросійський народ”, що так і не були ратифіковані російською верховною владою, однак негласно діяли впродовж кількох десятиліть, 3) уніфікація українського законодавства за російським зразком, коли з 1768 р. на козаків стала розповсюджуватися юрисдикція російського права. Отже, саме норми звичаєвого права в українському суспільстві, з одного боку, заклали фундамент для створення політичної системи в середині XVII ст., проте з іншого, обумовили її занепад, бо відсутність кодифікованого українського писаного права надавало можливість російському уряду до втручання та забезпечили в кінці XVIII ст. уніфікацію законодавства за власним зразком.

Третій підрозділ “Ідеологічна та культурна підсистема: політична свідомість та політична культура українського народу” присвячений аналізу тих елементів, які в структурі політичної системи є центральними, оскільки зміни в них обумовлюють згодом подальшу трансформацію всієї політичної системи. Доведено, що національна державна ідея, проголошена Б. Хмельницьким у 1649 р., згодом трансформувалась під впливом багатьох факторів. Ускладнювали її реалізацію, по-перше, відсутність належним чином розроблених стратегічних планів серед українського керівництва; по-друге, брак чіткого бачення майбутнього України, коли деякі представники української еліти віддавали перевагу орієнтації на Захід (союз з Річчю Посполитою, Швецією), інші – на Південь (домовленості з Кримом та Оттоманською Портою) і, звичайно, на Схід (орієнтація на Росію); по-третє, міжусобна боротьба за владу серед українських лідерів, їх нездатність порозумітися породжували дуже небезпечний прецедент – пошук третейського судді, причому найчастіше у цій ролі виступав російський уряд. Надаючи перевагу одному з претендентів у боротьбі за владу, Москва натомість отримувала необмежені можливості до втручання у внутрішні справи України, поступово обмежуючи її автономні права.

Протягом другої половини XVII–XVIІI ст. в політичній свідомості, що є підґрунтям формування політичної культури українського суспільства, відбувалися суттєві зміни, смисл яких полягав у наростанні асиміляційних тенденцій з елементами кон’юнктури. Зазначена особливість значно зменшувала можливість природного розвитку самобутньої політичної культури національної еліти. Переломним моментом у зламі свідомості українців можна вважати початок XVIІI ст., особливо після Полтавської битви, коли перед українською елітою стояв вибір підтримати І. Мазепу або перейти на бік Петра І. Надання преференції українській еліті виключно в соціально-економічній сфері (нобілітація, пільги в оподаткуванні тощо) супроводжувалося обмеженням політичних прав, але водночас полегшувало інтеграцію в імперську систему. Отже, трансформація політичної системи Гетьманщини супроводжувалася змінами у політичній свідомості та політичній культурі українського суспільства другої половини XVII–XVIІI ст.

У третьому розділі “Режим функціонування політичної системи Гетьманщини на тлі європейського політичного процесу” відзначається, що формування і трансформація політичної системи України другої половини XVII–XVIІI ст. здійснювалися в міру зміни декількох політичних режимів. Для кращого розуміння, яким чином політичний режим визначав реалізацію політичної системи України та політичної влади в епоху Гетьманщини, дисертантом було розроблено низку схем, в яких зазначається характер діяльності політичних інститутів, наявність системи стримувань і противаг, можливість представництва різних інтересів.

У першому підрозділі “Політичні відносини та засоби реалізації влади в добу Гетьманщини” проаналізовано політичні відносини та політичний режим Гетьманату крізь призму боротьби різних уявлень українських акторів про найкращий образ правління й боротьби традицій тих держав, що впливали на подальший розвиток України. Виявлено, що на початковому етапі українського державотворення (1649-1650 рр.) процес формування політичної системи розпочався під впливом республікансько-демократичного режиму і складався відповідно до державницьких традицій Запорозької Січі, якій за звичаєм були притаманні наступні демократичні елементи: рівноправність всіх козаків, прийняття рішень більшістю, вільне обрання посадових осіб, абсолютна свобода козака в поєднанні з військовою дисципліною. Але у XVII ст. будь-яка держава ототожнювалась з монархом і з тим, наскільки далеко поширювалась його влада. Отже, простежується основна суперечність – це боротьба двох протилежних тенденцій: з одного боку, демократизм і виборність усіх органів влади, з другого, намагання Б. Хмельницького створити сильну монархічну одноосібну державу та передати владу у спадок. Відзначається, що окрім Б. Хмельницького до побудови чіткої ієрархії органів влади та жорсткої субординації звернулися І. Самойлович та І. Мазепа, що обумовило встановлення авторитарного політичного режиму. Наступні українські гетьмани вже не мали таких значних обсягів повноважень, в першу чергу, через посилення контролю з боку російського уряду, і їх діяльність відбувалася відповідно до козацько-олігархічного режиму. Отже, трансформація політичної системи відбувалася відповідно до зміни політичного режиму, який змінювався циклічно: 1) за Б. Хмельницького від демократичного до авторитарного; 2) за його наступників від козацько-олігархічного до авторитарного (за гетьмування І. Самойловича та І. Мазепи); 3) від козацько-олігархічного до жорстко авторитарного за період безгетьманства.

На європейській міжнародній арені досить частою була політика заміни слабшими правителями своїх протекторів. Не винятком стали й українські гетьмани, які, починаючи з Б. Хмельницького, розглядали питання щодо зміни свого протектора. Завданням українських органів влади було здійснення керівництва власною державою як автономною одиницею при мінімальному втручанні в її справи. Відзначається, що політичні процеси в тогочасній Україні залежали від геополітичного чинника, їй доводилось відігравати роль “трансфера” між Європою і Азією. Ця погранична зона була відкритою для впливу як західних, так і східних традицій. На процес українського державотворення впливали традиції Запорозької Січі, та оскільки політична система Гетьманщини почала формуватися саме на теренах руських воєводств Речі Посполитої, польські традиції, що здійснювали на неї вплив, виявилися досить сильними. Протягом існування Української козацької держави українська еліта не раз зверталася саме до польських зразків і навіть у 60-х рр. XVIII ст. частина еліти тяжіла до встановлення шляхетсько-республіканської форми правління та парламентської політичної системи за зразком Польщі, що йшло в розріз з політичним курсом Російської імперії.

У другому підрозділі “Соціальна структура українського суспільства та її вплив на функціонування політичного режиму” проаналізовано всі стани, на які поділялося українське населення, до структури якого входили козацтво, шляхта, духовенство, міщанство та посполиті, що надало чітке уявлення про суспільний лад України другої половини XVII–XVIII ст. у порівнянні з російською та польською практикою. Кожний стан займав своє місце в ієрархії соціальної структури українського суспільства згідно з формою організації державної влади і своєю політичною роллю в процесі державотворення. Визначено, що суспільство України, яка з 1654 р. перебувала в складі Російської імперії, значно відрізнялося від російського. По-перше, українське суспільство як і західноєвропейське поділялося на стани на відміну від російського, де стани, у такому смислі, як у Європі, не існували, а були лише розряди населення. По-друге, між існуючими в українській державі станами межі були дуже рухомими, тому легко було переходити зі стана в стан, а в Росії таких аналогів майже не було. По-третє, в соціальній структурі Української держави був стан козацтва, до якого належало більше 40% населення. І нарешті, специфікою Гетьманської України було те, що її панівна верства, оформлюючись в стан, складалася передусім з військових, і саме військові, а не дворяни, становили основний кадровий потенціал для верхнього стану. Отже, провідним станом Гетьманщини було козацтво і козацька старшина, привілейоване становище яких перекладало тягар наповнення скарбниці за рахунок інших станів, інтереси яких майже не враховувалися. Саме ця соціальна структура українського суспільства справляла визначальний вплив на еволюцію політичного режиму Гетьманщини, який втілювався у наступному. Оцінюючи статус перебування українців у складі двох держав, відзначається, що в Речі Посполитій козаки сприймалися як “маргінальний клас”, однак усвідомлюючи себе як людей “рицарського стану”, козаки претендували на пільги і привілеї відповідно до шляхетських. Змінивши монарха-зверхника на російського царя, козаки зіткнулися з новою традицією, звичайно, менш привабливою, де російські дворяни мали постійно і обов’язково нести військову або цивільну службу імператору (до 1736 р.), згодом термін служби було скорочено до 25 років (до 1762 р.). Тому, взявши за взірець відносини між польським шляхетством і королем, козацтво допускало можливість висування вимог своєму суверену, щоб не допустити нехтування інтересами України.

У третьому підрозділі “Вплив політичних традицій на сучасне державотворення” відмічається, що для оцінки політичних процесів сучасності треба враховувати вплив їх передісторії, тобто тих процесів, які відбувалися в Україні раніше. Оскільки обрання найбільш прийнятної моделі державного правління при розбудові суверенної України неможливо здійснити без аналізу та врахування історичного досвіду державотворення, без відновлення національних традицій минулого, то українські лідери у різні історичні періоди зверталися до спадщини Української козацької держави. Зазначено, що про необхідність такого підходу вказують сучасні політики.

Дисертантом проведено деякі паралелі між національним досвідом державотворення другої половини XVII–XVIII ст. і відповідними процесами на початку ХХ ст. та в сучасній Україні. Наприклад, спроби окремих представників української еліти заручитися підтримкою іноземних урядовців за межами України; невміння деяких українських лідерів поступитися власними амбіціями на користь державних інтересів; пріоритет для деяких репрезентантів української еліти в задоволенні передусім соціально-економічних потреб, ніж державницько-політичних інтересів тощо. До того ж тривале існування етнічних українських земель у складі різних держав започаткувало регіоналізацію українського суспільства: Правобережжя (Західна Україна), Лівобережжя (Східна Україна), Південна Україна та Крим, що у кризових ситуаціях створює умови сплеску відцентрових, сепаратистських настроїв. Проведене дослідження трансформаційних процесів політичної системи Гетьманщини дозволило дисертанту виробити певні рекомендації щодо формування сучасної політичної системи під час процесу розбудови української державності. Дисертант наголошує на необхідності вивчати політичні процеси та інститути Української держави другої половини XVII–XVIIІ ст., оскільки протягом подальшої української історії (як на початку, так і в кінці ХХ ст.) питання про обрання найбільш прийнятної моделі державного правління неодноразово піднімалося, а таке знання надасть можливість використовувати історичний досвід державотворення, враховуючи його придатність до нових історичних умов.

У Висновках наведені основні найважливіші результати проведеного дослідження:

1. Формування політичної системи Української козацької держави розпочалося з середини XVII ст. (1649 р.), коли на території руських воєводств Речі Посполитої виникло нове державне утворення на хвилі визвольної боротьби українського народу, що було закономірним явищем для тогочасної Європи. У ході війни Україна набула майже всіх ознак держави: сформувалася республіканська форма правління, унітарний державний устрій, полково-сотенний поділ, власна козацька система врядування, судочинство, військо, територія. Однак як самодостатній політичний організм вона проіснувала зовсім недовго. Подальший розвиток України відбувався у складі різних держав: Росії, Польщі, Австрії тощо, що призвело до поступового обмеження її суверенітету.

2. Використовуючи типологію сучасної політичної науки, політичну систему Гетьманщини можна охарактеризувати наступним чином: за тривалістю існування вона була новоствореною і молодою, якій бракувало досвіду самостійного функціонування та власних традицій державотворення; за глибиною зв’язків із зовнішнім світом – відкритою на початку формування, що згодом трансформувалася до закритого типу; за класифікацією Г. Алмонда – доіндустриальною, для якої було характерно поєднання різних політичних культур, відсутність чіткого поділу владних повноважень і певні коливання до нестабільності. За характером розподілу влади політична система Гетьманщини була відносно авторитарною з елементами демократизму, що не допускало повної узурпації влади гетьманом, владу якого стримувала та збалансовувала козацька старшина. Це органічно поєднувалося з домінуючими тенденціями до централізму як управлінської системи, з властивою їй достатньо жорсткою структурою влади по вертикалі та чіткою субординацією, що забезпечило створення у середині XVII ст. Української козацької держави та збереження її автономного становища протягом тривалого часу. За співвідношенням різних гілок влади політична система Гетьманщини була військовою республікою, що трансформувалася до козацько-старшинської олігархії; за характеристикою головних акторів політичного процесу – військовою, що протягом всього існування так і не трансформувалася у громадянську; за наявністю всіх складових елементів системи – незавершеною (зокрема комунікативної підсистеми); за здатністю до змін вона була не консервативною, а такою, що трансформувалася протягом періоду свого існування.

3. Саме відсутність чіткого розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також відсутність чіткої розмежованості між адміністративною й військовою владою, недиференційованість можна назвати характерною рисою українських органів влади. Поступове ускладнення системи управління обумовило такі тенденції політичного розвитку Гетьманщини, як, з одного боку, формування суворої субординації влади, її концентрації в одному центрі для забезпечення більшої ефективності її діяльності, а з другого, розмежування обсягу повноважень (компетенцій) політичних інститутів, що спричиняло боротьбу деяких політичних інститутів за посилення власної політичної ваги. Хоча чіткого поділу влади в Гетьманщині не було, однак вже на початку XVІII ст. за тридцять вісім років до формулювання Ш. Монтеск’є теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, така ідея була розроблена українським політичним діячем П. Орликом. Його “Пакти та конституції законів і вольностей Війська Запорізького...” (1710 р.), написані в дусі європейських традицій, продемонстрували високу політичну культуру української еліти та засвідчили її готовність до поступової модифікації та демократизації політичних владних структур: виконавча влада – гетьман, влада якого звужувалася, і рада старшини – була виборною, підконтрольною законодавчій владі – Генеральній раді, до складу якої вперше залучалися б представники полків і Запорозької Січі. В цьому документі пропонувалося відокремити судову владу від гетьманської, а також цивільну від військової.

4. З середини XVII ст. (1649 р.) і протягом 134 років (майже до 1783 р.) політична система Гетьманщини існувала в політичному просторі українського суспільства, який мав територіальний вимір, окреслений хоча і крихкими кордонами держави, і функціональний вимір, визначений сферою чинності політичної системи та її складових частин – інституціональної, нормативно-правової, ідеологічної та культурної підсистем, кожна з яких виконувала свою функцію і протягом свого функціонування, безумовно, зазнавала змін, що обумовило її трансформацію.

5. Політична система України трансформувалася в епоху Гетьманщини відповідно до встановлення певного політичного режиму. Сформована в середині XVII ст. демократична республіка змінювалася під впливом зародження у Б. Хмельницького та деяких його послідовників (І. Самойловича, І. Мазепи) монархічних ідей та намаганням побудувати сильну централізовану державу з чіткою ієрархією влади на чолі з гетьманом до встановлення авторитарного режиму. Для характеристики політичного режиму за правління інших гетьманів, на нашу думку, більше підходить термін „козацько-старшинської олігархії”. У період безгетьманства політична система українського суспільства трансформувалася відповідно до встановлення жорстко авторитарного режиму, де влада концентрувалася не у гетьмана, а в російському уряді.

6. Особливості трансформації України в добу Гетьманщини як значною мірою самокорегованого історичного процесу поступових, хоча й кардинальних змін характеру взаємовідносин між державою та суспільством, конфліктом політичних і моральних цінностей тощо, були обумовлені як специфікою державотворчих процесів в самій Гетьманщині, так і загальними тенденціями світового, передусім європейського розвитку. По-перше, політична система Української козацької держави від початку формування являла собою поєднання, з одного боку, політико-культурної моделі Речі Посполитої, а з другого, полково-сотенної адміністративної системи козацької армії, а трансформація відбувалась під впливом російських традицій. По-друге, політична система Гетьманщини протягом всього періоду свого існування зберігала військовий характер на відміну від усіх європейських держав, хоча деякі гетьмани (К. Розумовський) намагалися перетворити її на громадянську. По-третє, трансформація політичної системи, політичної культури та політичної особи не була належним чином синхронізованою. По-четверте, трансформація політичної системи Гетьманщини відбувалася відповідно до зміни політичного режиму, геополітичного та людського фактору і супроводжувалася змінами у політичній свідомості та політичній культурі українського суспільства. По-п’яте, найвищу посаду в державному управлінні займав гетьман (1649-1654 рр.), який згодом підпорядковувався московському монарху (1654-1764 рр.) з дворазовою тимчасовою (1722-1727, 1734-1750 рр.) та остаточною у 1764 р. ліквідацією інституту гетьманства, що кардинально змінило політичну систему. Нарешті, трансформація всієї політичної системи відбувалася відповідно до поступового, але неухильного обмеження автономних прав України через неможливість збереження сепаратного державного утворення зі значними правами, що принципово суперечило політиці абсолютистських монархій. Поглинання України Росією було обумовлено загальноєвропейською тенденцією великих держав цього періоду до централізації.

Наукові результати дисертаційного дослідження дозволяють сформулювати низку рекомендацій щодо державного будівництва в сучасній Україні, виборі оптимальної для неї моделі державного правління: не зводити українським політичним лідерам боротьбу за владу