Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Розумний Максим Миколайович

УДК 159.955.1:323.1:323.39:

316.774:351.858 (043.5)

Суспільні ідеї

як чинник формування політичної нації

23.00.03 – політична культура та ідеологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2007 р.

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор політичних наук, професор

Чічановський Анатолій Анатолійович,

професор кафедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Горбатенко Володимир Павлович,

заступник директора Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України;

доктор політичних наук, професор

Головченко Володимир Іванович,

професор кафедри країнознавства

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка;

доктор філософських наук, старший

науковий співробітник

Степико Михайло Тимофійович,

вчений секретар Національного інституту

стратегічних досліджень

Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, кафедра політичних наук

Захист відбудеться 24 квітня 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 24 березня 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук Г.М. Сащук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Вивчення природи суспільної ідеї та універсальних механізмів її реалізації в політичній, культурній, соціально-економічній сферах є особливо актуальним напрямом з огляду на зростання ролі інформації та інформаційних технологій в глобалізованому, віртуалізованому соціумі, процеси в якому дедалі ширше характеризуються поняттями “психологічна війна”, “гуманітарний ресурс”, “концептуальна влада” тощо. Винятково важливою дану проблему для української політичної думки робить той факт, що сучасний стан суспільної свідомості в нашій державі характеризується ознаками світоглядної невизначеності, вразливості щодо інформаційних атак і провокацій.

Усе це є наслідком незавершеності процесу формування нової української ідентичності у головних її проявах – політичному, громадянському, культурному, психологічному. Така ідентичність не може бути сформована інакше, як через засвоєння переважаючою частиною населення країни деякої сукупності суспільних ідей, донесених і витлумачених засобами масової комунікації. На шляху до вирішення поставленої таким чином задачі ми опиняємося перед необхідністю теоретичного і методологічного обґрунтування наших підходів до явища суспільної ідеї і процесів націостановлення.

Теоретичним підґрунтям для цього виступають класичні праці, що представляють широкий діапазон підходів до культурно-світоглядних та політико-ідеологічних питань. Серед них слід окремо виділити базові поняття і суспільні теорії, представлені в працях Монтеск’є, Руссо, Дж.Локка, Дж.Гоббса, Ламетрі, Фіхте, Гегеля, Л.Фейєрбаха, К.Маркса, уявлення про механізми соціальної та політичної взаємодії за працями Г.Тарда, Ф.Тьоніса, О.Конта, П.Сорокіна, Е.Гіденса, М.Шелера, С.Франка, Х.Ортеги-і-Гасета, Г.Лебона, Е.Канетті, М.Вебера, П.Бергера і Н.Лукмана, К.Поппера, А.Шюца, Т.Парсонса, П.Штомпки, С.Московічі, Й.Хейзінги, психоаналітичну традицію тлумачення проявів соціальності за творами З.Фрейда, К.-Г.Юнга, Е.Фрома, історіософські та культурологічні концепції В.Данилевського, О.Шпенглера, Н.Бердяєва, К.Ясперса, С.Франка, Г.Маркузе, А.Тойнбі, М.Блока, І.Валерстайна, В.Дільтея, П.Рікера, Г.-Г.Гадамера, Е.Геллнера, Б.Андерсона, Е.Сміта, структуралістський підхід Р.Барта, Ю.Лотмана, К.Леві-Строса, досвід осмислення суспільних тенденцій сучасності в працях В.Вернадського, Н.Вінера, У.Р.Ешбі, А.Моля, Д.Белла, Е.Тофлера, Й.Масуди, У.Ліппмана, М.Мак-Люена, М.Кастельса, Ф.Фукуями, С.Гантінгтона, Ю.Габермаса, М.Фуко, Ж.Бодріяра, Ж.-Ж.Дерріди, Ж.Ф.Ліотара, Д.Норта.

Вивченню і теоретичному осмисленню вітчизняних реалій, пов’язаних зі становленням політичної нації, змістом основних суспільно-політичних дискурсів, присвячені низка теоретико-філософських праць (А.Свідзинський, М.Михальченко, С.Кримський, В.Крисаченко, В.Лісовий, В.Андрущенко, М.Степико, В.Кремень, В.Ткаченко, Г.Дашутін, В.Колотило), досвід застосування соціологічних і соціально-психологічних підходів (Є.Головаха, С.Рябов, В.Слюсаревський, В.Васютинський, М.Міщенко, В.Тарасенко та О.Іваненко), власне політологічні концепції (Ф.Рудич, І.Курас, А.Чічановський, Л.Губерський, І.Кресіна, В.Горбатенко, В.Матвієнко, Л.Шкляр, Ю.Левенець, В.Бебик, О.Шморгун, О.Лазоренко, В.Заблоцький, В. Конопельський, В.Дем’яненко, К.Ващенко, А.Колодій, Т.Моторчук, Ю.Руденко, В.Набруско, П.Кузик, О.Моргун), студії і рефлексії, побудовані на культурологічному та історичному аналізі українських суспільних реалій (І.Дзюба, О.Білий, О.Гнатюк, О.Забужко, М.Рябчук, Я.Грицак, С.Грабовський, М.Маринович, Г.Зеленько, Р.Шпорлюк, В.Литвин), спроби осмислення феномену національної державності України в геополітичному контексті (О.Дергачов, А.Гальчинський, Е.Вілсон, Ю.Щербак, Б.Гаврилишин, Л.Губерський). Окремо відзначимо досвід застосування інформаціологічного (С.Вовканич, Ю.Канигін, О.Донченко, Ю.Саєнко, О.Мороз, В.Семиноженко) та масовокомунікаційного (О.Зернецька, Г.Почепцов, В.Шкляр, В.Різун, О.Литвиненко, В.Іванов, О.Мелещенко, В.Владимиров, О.Гриценко, Б.Потятинник, В.Коляденко) підходів, що окреслюють, з нашої точки зору, найбільш продуктивну в контексті розглядуваної проблематики комунікативно-когнітивну парадигму вивчення явищ суспільної свідомості.

Проблема, що стоїть у центрі нашого дослідження, полягає у наявності діалектичного зв’язку між становленням політичної нації та зародженням і розвитком суспільних ідей щодо вимірів і змісту національної ідентичності, орієнтирів і шляхів суспільного розвитку, провідних цінностей та принципів організації суспільного життя.

Даний зв’язок тлумачиться у суспільствознавчих науках і практиці соціально-політичного реформування досить суперечливо. Існує думка про те, що становлення політичної нації підпорядковане історичній логіці і випливає з воління народу як колективного суб’єкта. У цьому сенсі національна ідея має трансцендентальну природу і завдання суспільства в особі його еліти (творчої меншості) полягає в тому, щоб правильно цю ідею „розпізнати”, сформулювати і донести до мас.

Є інша, прямо протилежна точка зору, яка визначає функцію суспільного усвідомлення і самопроектування похідною від економічних, інституційних та інших соціальних детермінант, що мають об’єктивну природу. На основі економічних, класових чи групових інтересів, практик та інституцій, на думку прихильників цих теорій, формується спільнота, що на певному етапі виробляє навички і стимули колективного співжиття і волевиявлення. Ідеологічне оформлення відповідних феноменів розглядається в цьому підході як атрибутивна функція і має відповідати критерію адекватності даному типу відносин, що складаються в суспільстві під дією базових чинників.

Названі підходи кардинально розходяться в тлумаченні детермінант суспільного розвитку, але близькі за визначенням ролі суспільних ідей у тому сенсі, що вони підпорядковують їх появу і становлення більш фундаментальним процесам, які відбуваються незалежно від усвідомлення цілей суспільного розвитку, політичного процесу окремим індивідом чи суспільством у цілому. На нашу думку, таке розуміння є дещо обмеженим і не дозволяє адекватно оцінювати реальні суспільно-політичні процеси та ефективно впливати на їхній перебіг і результативність. Альтернативою цьому може бути розуміння органічної включеності рефлексивно-творчої функції суспільної свідомості в реальні процеси суспільно-політичного життя.

Залежно від того, яку з названих вище позицій вважати вірною, основні політичні завдання – стратегія національної консолідації, формування спільної ідентичності, вибір пріоритетів державної політики і визначення національних інтересів – формулюються по-іншому.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження здійснене в Інституті журналістики Київського національного університету ім.Т.Шевченка в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” (№ 019U015201), програми Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Система масової комунікації та світовий інформаційний простір” (№ 01БФО045-01).

Крім того, окремі положення і дослідницькі завдання пов’язані з виконанням планових робіт в межах наукових проектів Національного інституту стратегічних досліджень „Внутрішньополітичні перетворення в Україні: проблеми реалізації” (2005 р.) та „Проблеми і перспективи розвитку політичної демократії в Україні” (2006 р.).

Мета дослідження полягає у визначенні умов, необхідних для ефективного використання колективного творчого потенціалу суспільних ідей в процесі самовизначення і самореалізації українського суспільства в статусі політичної нації.

Дана мета конкретизується в низці завдань дослідження:–

сформувати теоретико-концептуальну базу дослідження суспільних ідей, розробити необхідний категоріальний апарат;–

з’ясувати логіку суспільно-політичної самоорганізації, її детермінанти і рушійні сили, а також механізми творення нової якості суспільних зв’язків в процесі формування політичної нації;–

з’ясувати основні ідейні (у т.ч., ідеологічні) складові суспільно-політичного вибору, що лежить в основі процесів національної самоідентифікації і самоорганізації;–

визначити основні характеристики вітчизняної політичної культури, якими обумовлюється специфіка політичного націостановлення в Україні;–

встановити роль структурних соціально-комунікативних чинників у процесах національного самовизначення і самопроектування;–

з’ясувати основні комунікативні характеристики маси й еліти в якості суб’єктів політичного процесу, зокрема, таких його складових, як політичний вибір і політичне рішення;–

визначити комунікативні передумови успішності соціально-інноваційних процесів, що здійснюються шляхом продукування й реалізації нових суспільно-політичних ідей (концепцій, проектів, програм, гасел, стратегій);–

вивчити вплив факторів особистісної мотивації на інтенсивність та успішність процесів колективної (національної) самореалізації;–

простежити особливості реалізації суспільних ідей та їх зв’язок з перебігом політичних подій у кризових умовах.

Об’єктом дослідження є процес становлення української політичної нації.

Предметом дослідження є механізми впливу суспільних ідей на формування інституційної, світоглядної та політико-культурної складових явища політичної нації.

Методологічні засади дослідження. У методологічному плані дослідження спирається на уявлення і понятійний інструментарій, розроблені в контексті таких теоретичних підходів і дослідницьких напрямів: теорія інформації, теорія систем, теорія комунікації, структуралізм і постструктуралізм, теорія політичних систем, теорія маси, теорія еліти, теорія масової комунікації.

Специфіка даного дослідження полягає в тому, що його ключовим елементом є співставлення структурно-функціональної логіки становлення суспільно-політичних інститутів, що визначають політичну націю як тип спільноти, з одного боку, та ідейні колізії, що супроводжували цей процес у теоретичному дискурсі й масовій комунікації – з іншого. Методологічно таке співставлення може бути визначено як політологічна реконструкція. Вона здійснюється на основі теоретичних уявлень про суспільну ідею як форму суспільної свідомості та динамічну і смислову складову суспільної інновації. Передумовою такого співставлення є виявлення певних закономірностей в розвитку політичної системи та її складових, а також виокремлення в суспільній комунікації змістовних ідей і побудованих на їхній основі дискурсів. З’ясування логіки суспільно-політичних процесів здійснюється шляхом інституційного аналізу. Виявлені у такий спосіб алгоритми тлумачаться за допомогою комп’ютерної аналогії як програмна основа суспільно-політичних процесів.

Накладання цих алгоритмів в умовно виділеному цілісному процесі, обмеженому сталою сукупністю суб’єктів і достатньо коротким періодом протікання, дозволяє побудувати комплексну модель (інваріант) суспільного розвитку під вирішальною дією імперативу національно-державної самоорганізації. Комплексний аналіз даної моделі здійснюється з використанням історичної аналогії, у т.ч. понятійного апарату А.Дж.Тойнбі.

Вивчення логіки становлення суспільних ідей здійснюється на основі дискурсивного і логіко-концептуального аналізу відповідних теоретичних джерел і концепцій із залученням спеціалізованих опитувань громадської думки та проведенням соціального експерименту у сфері соціокультурних ідентичностей.

У відповідних розділах подається методологічне обґрунтування робочих понять дослідження: формування ідеї, реалізація ідеї, соціальна інформація, колективний інтелект, становлення спільноти, політична структуризація, стратегія націостановлення. Запропоновано власний підхід до методологічного розмежування понять: еліта і політичний клас, радикалізм та екстремізм, стратегія та ідеологія.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких результатах дослідження:

1. Обґрунтовано та введено в сучасний науковий обіг поняття суспільної ідеї як динамічної форми суспільної свідомості, розкрито сутність суспільної ідеї як соціокультурного і політичного феномену та досліджено механізми впливу суспільних ідей на процеси політичної інтеграції та національного самовизначення, встановлено логіку становлення суспільної ідеї у її зв’язку з трансформацією суспільної дійсності та засвоєнням суспільно-політичних інновацій, що безпосередньо пов’язані з її (ідеї) реалізацією. Суспільна ідея є носієм суспільної динаміки, фактором перемін, а згодом стає елементом унормування і легітимізації нової форми суспільної організації. Запропоновано розуміння ідеології як сукупності усталених понять та уявлень, пов’язаних між собою логічно та аксіологічно, що оформлюється на певному етапі становлення суспільної ідеї.

2. Уточнено розуміння політичної нації як стану інтегрованості спільноти, що характеризується наявністю національної державності, власних механізмів самовідтворення політичної системи та суспільного консенсусу стосовно ключових цінностей. Доведено, що такий стан виникає внаслідок сукупності суспільних інновацій, частина з яких утворюють універсальний (загальноцивілізаційний) алгоритм суспільної самоорганізації даного типу спільноти, а частина належать до специфічного досвіду даної спільноти і відображають особливості подолання нею тих перешкод, з якими дане національно-політичне утворення зіткнулося в процесі свого становлення.

3. Встановлено, що зміст ідеологічних пошуків, політичних протистоянь та інституційних змін в Україні протягом періоду після здобуття незалежності визначався суперечливою взаємною детермінацією основних дихотомій суспільного вибору – а) між етатизмом і капіталізмом (у розумінні М.Кастельса), б) між прийняттям етнокультурної форми національної самоідентифікації та її запереченням. Спроби “повернути” одну з вісей цього різноплощинного ідеологічного протистояння в напрямку іншої і таким чином наблизити два різних вибори до одного комплексного складають стрижень ідеологічних пошуків, політичних протистоянь та інституційних змін в Україні протягом всього періоду після здобуття незалежності.

4. Виявлено ключові характеристики політичної культури українського суспільства пострадянського періоду, що визначальним чином впливають на формування політичної системи та обумовлюють світоглядно-ідеологічні особливості української політичної нації. Ці характеристики сформовані під дією протистояння двох головних інституцій – а) державницької (ієрархічної, феодальної, шантажистської, закритої, мілітарної), успадкованої на психологічному і нормативному рівні від комуністичного ладу, та б) ліберальної (відкритої, правової, капіталістичної, громадянської), запозиченої у вигляді понять і концепцій, офіційних дискурсів та розрізнених інституцій.

5. Сформульовано, що найважливішою структурною характеристикою суспільної комунікації є її масштаб, що вимірюється в часових і просторових координатах. При цьому простір комунікації тлумачимо не як географічне явище, а як культурне, простір комунікації визначається складом учасників даної комунікації, амплітудою їхніх культурно-світоглядних відмінностей, їхньою кваліфікацією і потенційною впливовістю на ті чи інші соціальні групи.

6. Досліджено вплив чинника соціальної компетентності, що в умовах інформаційного вибуху є визначальним чинником політичної культури мас, на їх здатність до формування індивідуалізованих форм суспільно-політичної організації, інтенсивність та успішність колективного самоусвідомлення і самопроектування. Виділено основні комунікативні стратегії, якими за цих умов послуговується творча меншість (еліта) і політичний клас, що включають застосування дедалі більш технологічних і всеохопних інструментів соціального управління, які суттєво звужують сфери, доступні для реального волевиявлення громадян, а відтак підривають основу суверенітету особи і нації.

7. Досліджено механізми впливу структурних і змістовних характеристик політичної комунікації на результативність державотворчого процесу і рівень суспільно-політичної компетентності населення. Встановлено, що включеність національної еліти і політичного класу в дискурси і стратегічні сценарії інших національних еліт, більш розвинутих та експансивних, призводить до симуляції ідейно-інноваційної функції спільноти і поглиблює деградацію основних охоронних систем соціуму (колективної моралі та соціального інтелекту).

8. Проаналізовано основні механізми і моделі особистісної самореалізації в умовах суспільних трансформацій в Україні, встановлено їхній зв’язок із загальноцивілізаційними тенденціями і процесами у сфері персональної ідентичності. Виявлено закономірності формування політичних іміджів та встановлено їхній зв’язок з базовими характеристиками політичної системи. Суперечність між засобами досягнення колективного та індивідуального успіху визначено як ключову проблему суспільної свідомості і психології, що пов’язана з загальною логікою розпаду (деградації) легальних інституцій, як успадкованих від попереднього періоду, так і запозичених.

9. Виявлено закономірності кризового етапу політичного націостановлення (на прикладі Помаранчевої революції), на якому знайшли своє інституційне вираження особливості даної спільноти, досягнуті консенсуси стосовно базових параметрів політичного співжиття і сформульовані вузлові проблеми подальших суспільно-політичних і соціокультурних конфліктів і протистоянь. Сформульовано висновок про те, що досвід розв’язання політичним класом України масштабного конфлікту, передумови якого складалися протягом усього періоду незалежності, став основою для формування в Україні специфічного інституційного дизайну і змісту основних суспільно-політичних дискурсів в найближчій історичній перспективі.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження мають методологічне та практичне значення для розробки стратегічних ініціатив у сфері державної гуманітарної політики, реформування політичної системи, підготовки фахівців у сфері соціальних та масовокомунікаційних технологій. Теоретичні і практичні висновки роботи лягли в основу авторських навчальних курсів “Теорія соціальної інформації” та “Соціальна інформація та комунікація”, що викладалися студентам Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.Шевченка (2000-2002 рр.).

Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у практичній участі автора в підготовці Доповіді до щорічного Послання Президента України у Національному інституті стратегічних досліджень (2005-2006 рр.), щорічного збірника “Україна: стратегічні пріоритети”, поточної аналітичної та експертної діяльності НІСД.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення і висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені на таких наукових зібраннях: Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України (Миколаїв, 17-18 жовтня 2003 р.); Інтеграційна модель для України: історичний досвід і перспективи (Київ, Будинок вчених, 6-7 листопада 2003 р.); Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри (Центр українознавства КНУ ім.Т.Шевченка, 15 жовтня 2004); Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє (Одеса, 15-16 жовтня 2004); Громадянське суспільство і парламентаризм в Україні (Львів, ЛНУ ім.І.Франка, 15 листопада 2004 р.); Український соціум (Київ, Інститут стратегічних досліджень при Президентові України, 28 грудня 2004 р.); Українці: світова нація перед викликами ХХІ століття (Київ, 20-21 січня 2005 р.); VI Світовий конгрес україністів (Донецьк, 28 червня – 1 липня 2005 р.); Міжнародний конгрес “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі” (20-21 жовтня 2005 р., Київ); Політологічні та соціально-психологічні проблеми організації політичних виборів в Україні (14 грудня 2005, Київ, Інститут соціальної і політичної психології АПН України); Новий парламент і його роль у реформуванні політичної системи України (31 травня 2006 р., Національний інститут стратегічних досліджень); Український досвід спільнотного згуртування (26 жовтня 2006 р., Київський національний університет ім. Т.Шевченка).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 2 монографії, 6 розділів у колективних монографіях і 26 статей в журналах і наукових збірниках, з них 23 – у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації визначається метою дослідження та характером завдань, що вирішуються автором. Відповідно до них, робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (1012 найменувань). Загальний обсяг становить 454 сторінки, з яких 77 сторінок займає список використаних джерел.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкривається сутність і стан наукової проблеми, розв’язанню якої присвячена дисертація. Формулюється авторська концепція, визначаються об’єкт і предмет дослідження. Викладено також загальну характеристику дисертації, визначено мету й завдання дослідження, його методологічну базу, а також наукову новизну отриманих результатів та практичне значення сформульованих висновків і рекомендацій, наведені дані про їх апробацію, публікацію та реалізацію.

Перший розділ „Принципи і механізми суспільної самоорганізації” – складається з трьох підрозділів й окреслює теоретико-методологічний контекст дослідження.

У першому підрозділі – „Суспільна ідея як форма суспільної свідомості” – висвітлюються основні підходи до явища суспільної ідеї, що вироблені в світовій і вітчизняній науковій думці та можуть бути застосовані в нинішніх умовах до вивчення цього феномену. Зокрема, з сукупності соціальних і політологічних теорій детально розглядаються лише ті, які визначають сферу суспільної самосвідомості як самостійний та активний чинник соціогенези та спільнотної самоорганізації.

Співставлення панівних течій у цій сфері суспільствознавчої науки дозволяє розмежувати дві головні методологічні настанови в тлумаченні суспільних ідей як форм суспільної свідомості – реалістичну і номіналістичну (названі за аналогією з позиціями відомих шкіл середньовічної європейської філософії). Перша з них передбачає самостійну і творчу роль ідей стосовно дійсності, підпорядкованої загальному плану чи змістовній тенденції в житті суспільства, що може тією чи іншою мірою втілювати наперед задані смисли в інституціях, цінностях, символах і т.ін. Найбільш детально такий підхід розроблений у філософії історії Гегеля, але значною мірою присутній і в сучасних суспільно-політичних дискурсах, зокрема, в комуністичному (що спирається на марсксистсько-гегельянський телеологізм), а також у націоналістичному (що перебуває в значній залежності від романтично-народовського фундаменталізму).

Сучасний номіналізм, натомість, вважає ідеї відображенням реальних явищ і процесів, які мають вищий рівень імперативності і, по суті, визначають зміст і апріорну тенденційність суспільних ідей та зацікавленість їхніх носіїв. Інструментальне розуміння змістів суспільної свідомості є панівним у сучасній європейській та американській політичній думці, що певною мірою збалансовується врахуванням факторів політичної культури, механізмів соціального конструювання дійсності та феноменів соціальних презентацій і репрезентацій. Однак навіть врахування цих концептуальних основ соціального конструктивізму не убезпечило від методологічних і практичних помилок у тих сферах, де відповідні наукові погляди проектувалися на соціально-політичну дійсність, сформовану під дією інших (незахідних) культурно-ментальних та інституційних традицій і тяглостей. Отже, недоліки і хиби класичної транзитології, теорії модернізації сигналізують про потребу перегляду методологічної основи цих теорій.

На підставі аналізу означених вище фундаментальних підходів та можливостей їхнього зближення пропонується тлумачення ідеї як динамічної форми свідомості, що є одночасно і одним із її смислів (проблематизованим та актуалізованим), і механізмом її ототожнення з дійсністю. Механізм такого ототожнення, в основі якого лежить рефлексивна функція свідомості та принцип самоорганізації, розглядається на прикладі циклічних теорій соціо- та культурогенези: –

теорія емерджентної революції Т.Куна;–

теорія циклу соціально-політичного конструювання реальності Бергера і Лукмана;–

теорія масово-комунікаційного циклу А.Моля.

Динаміка соціальних систем тісно пов’язана з особливостями масово-комунікаційних процесів та їхньої інституційної бази. Тому значна увага в дисертації приділяється основним закономірностям, згідно з якими функціонують суспільно значущі смисли (ідеї) в системах соціально-політичного комунікування, а також новітнім тенденціям у сфері ЗМК.

Саме з розвитком мас-медіа пов’язане оформлення самостійного інституту громадської думки, що є природним середовищем для появи і розвитку суспільних ідей в сучасних умовах, поруч із традиційною для них теоретичною формою суспільної свідомості та відповідними дискурсами.

Модерне суспільство постійно продукує величезну кількість інновацій, або ж нових ідей. Їхнє оприлюднення, реферування і соціальна адаптація є однією з найважливіших соціальних функцій ЗМК. З іншого боку, розвиток медіа-технологій сприяє тому, що з універсального соціального медіатора ЗМК, за певних обставин, перетворюються на знаряддя універсальної маніпуляції, адже інформаційні засоби впливу на суспільство нині прогресуючими темпами витісняють усі інші традиційні засоби для реалізації інтересів і стратегій осіб, груп і цивілізацій. Ця тенденція несе загрозу для самого механізму суспільного самовідтворення і саморегулювання, оскільки породжує велику кількість штучних, рекламних, спекулятивних ідей, яким забезпечується монопольне становище в інформаційному просторі, та розлад системи реферування, фільтрування і патронажу перспективних ідей, що сформувалася в попередню епоху Модерну (соціокультурна таблиця А.Моля).

Функціонування медіа в політичному процесі викликає тривогу сучасних дослідників, оскільки засвідчує кризу довіри до повідомлень ЗМК, підпорядкованих приватним інтересам і політичній кон’юнктурі. Наслідком стає криза соціальної компетентності, що виражається у необхідності для більшості громадян приймати політичні та інші соціально значущі рішення в умовах неповної, або ж недостовірної поінформованості, що, у свою чергу, поглиблює адаптаційний невроз – закономірний атрибут прискорених трансформацій.

Другий підрозділ – „Фактори формування політичної нації як типу спільноти” – присвячений розгляду наявних у науковій літературі та в суспільно-політичних дискурсах сучасності тлумаченнях явища політичної нації, зокрема, їх зв’язок з теорією нації та основними концепціями соціально-політичної самоорганізації.

Суть суперечностей у цій сфері зводиться до різних визначень принципу національної єдності: як такого, що базується на спільній етнічній приналежності, або ж такого, що виникає і реалізується на основі інституту громадянства. Дана суперечність має свої історичні витоки в умовах формування національних спільнот, принципах легітимації національної ідентичності та в конкретному наповненні національної самосвідомості кожного народу історичним і культурним змістом. У своєму концептуалізованому вигляді ці суперечності відомі в теорії нації як примордіалізм і модернізм.

Перша традиція розвинулася на основі романтичного дискурсу нації, що з кінця XVIII ст. поширився у Німеччині, а згодом у Польщі, Росії та серед інтелектуальних проводів народів, що перебували у складі імперії Габсбургів. У її контексті етнос є самостійним суб’єктом світової історії, має свою історичну тяглість протягом багатьох століть і реалізовує в національній державності свою волю до самостійного існування. Відтак політична спільність формується на основі етнічної і є її вищою еволюційною формою.

Натомість модерністична концепція нації виступає з критикою уявлень примордіалістів про „одвічність” національного принципу і тлумачить наявну форму політичних спільнот і пов’язану з нею форму ідентичності як явище новітнє, тісно пов’язане з іншими феноменами суспільної організації Нового часу – індустріальним виробництвом, зростанням ролі міст, принципом народного суверенітету, ідеалами свободи, рівності громадян, правової держави, розвитком масових комунікацій, перетвореннями у сфері культури тощо. За цих умов етнічна приналежність хоча й виступає допоміжним фактором суспільної самоорганізації, але в умовах витіснення інших підстав колективної самоідентифікації (конфесійних і династичних), певною мірою абсолютизується і сакралізується. Тому її значення особливо наголошується в тих спільнотах, які, в силу різних історичних обставин, порівняно пізно стали на шлях національного самовизначення. У той же час, для тих спільнот, які проклали цей шлях у межах європейської цивілізації Нового часу, а саме – першими побудували секулярні державні утворення на основі народного суверенітету (Нідерланди, США, Англія, Франція), – етнічна складова ідентичності виступає в нерозривній єдності з політичною, що й складає сутність феномену держави-нації, відображеного у вітчизняній суспільно-науковій традиції поняттям політичної нації.

Сучасна наука активно досліджує різні аспекти національного як форми соціального і політичного. У тому числі, чимало досліджень присвячено з’ясуванню економічних, соціокультурних, інституційних, етноконфесійних передумов національного самовизначення і самоорганізації.

Більшість соціально-політичних теорій у цій сфері базується на уявленнях об’єктивного (інституційного) детермінізму та схильні розглядати суспільні процеси відірвано від активності їхнього основного учасника – спільноти як воліючого і мислячого колективного суб’єкта. Цей суб’єкт досить часто підміняється, міфологізується або розкладається на більш локальні колективні суб’єкти (класи, еліту і масу, корпорації тощо). Його дії тлумачаться в контексті проявів колективного несвідомого (психоаналіз), співвідношення сил та інтересів (конфліктологія), дії культурних матриць та інституційних шаблонів. Натомість ті форми спільнотної суб’єктності, що пов’язані зі свідомим аспектом її самоорганізації і самопроектування, зі здатністю соціуму формулювати проблему, приймати рішення, продукувати нову якість суспільних зв’язків, лишається недостатньо вивченою.

Теорія соціального конструктивізму сьогодні, поряд із структуралізмом та інституціалізмом, визначає основне категоріальне і концептуальне тло досліджень у даній сфері. Хоча вона й визначає своїм завданням відтворення механізмів проектування феноменів свідомості на суспільну дійсність як універсальну модель соціогенези, але її підкреслена увага до „структур повсякденності” суттєво обмежує дослідницькі можливості даного підходу і відповідного категоріального апарату в тому разі, коли йдеться про якісну зміну принципів самоідентифікації спільноти та індивіда, або про їх зв’язок з історичними детермінантами, чи про необхідність врахування тяглості культурних дискурсів тощо.

Специфіка дослідження впливу ідей на сучасне суспільно-політичне життя полягає в необхідності врахування нових його вимірів і форм, обумовлених глобалізацією, прискореною інформатизацією, поширенням маніпулятивних технологій у сфері суспільної свідомості, віртуалізацією основних суспільно-політичних і культурних дискурсів. Дані тенеденції є визначальними факторами процесів національного самоусвідомлення і політичної самоорганізації спільноти, що суттєво видозмінюють і наповнюють новим змістом традиційну модель націостановлення, вироблену й реалізовану в межах європейської цивілізації протягом XVIII-XX ст.

Дискусія навколо самого поняття політичної нації є, на думку автора, яскравим вираженням цих тенденцій у сфері суспільної свідомості. Залучення даного поняття у сучасний суспільно-політичний дискурс України, на думку дисертанта, має всі ознаки зародження і реалізації певної суспільної ідеї, що проходить у своєму розвитку визначені когнітивно-культурні й комунікативно-інституційні щаблі – від поняття до концепції й від теоретичної дискусії до ціннісного консенсусу та/або конфлікту ідентичностей. Очевидно, що реальний процес націостановлення супроводжується появою та розвитком не однієї, а багатьох суспільних ідей, що суттєвим чином впливають на його результативність та успішність.

Якщо ж розглядати політичну націю як форму суспільної організації, то її характеристики як типу спільноти передовсім виявляються у соціально-структурній площині. Тому автор приділяє значну увагу принципам і механізмам суспільної самоорганізації, що є універсальними, або виражають цивілізаційну специфіку європейських націй Нового часу. Ключовим поняттям тут є поняття еліти. Його залучення в дослідницьку схему дозволяє виділити суб’єкт суспільно-інтеграційної та суспільно-інноваційної діяльності та проаналізувати фактори, що впливають на успішність реалізації ним цієї функції.

Продукування елітою суспільних ідей є одним з елементів цього складного процесу, в якому спільнота усвідомлює себе як цілісність, визначає свої цілі, формулює і розв’язує ключові проблеми свого розвитку. Інші механізми – відбір ідей, їх адаптація до потреб сьогодення, зміни в формах ідентичності, інституційні перетворення та їх корекція – передбачають участь різних груп та індивідів, що суттєво різняться за рівнем соціальної компетентності, політичної заангажованості, групової консолідованості і т.ін. З метою більш коректного розрізнення соціальних функцій в процесі самоорганізації політичної нації, у дисертації проводиться термінологічне розмежування а) еліти як творчої меншості, що не має фіксованих організаційних форм і чітких статусних ознак, та б) політичного класу як спільноти, що відіграє передовсім нормоутворюючу функцію та забезпечує відтворення інститутів влади, права та колективної політичної ідентичності.

У третьому підрозділі „Методологія дослідження суспільних ідей” на основі представлених у попередніх підрозділах теоретичних підходів та висновків сформульовано основні методологічні принципи для ідентифікації суспільних ідей як об’єкта наукових досліджень та окреслено актуальні сфери і напрями таких досліджень.

Конструктивну роль суспільних ідей у процесах соціогенези і політичної самоорганізації пропонується розглядати в межах інформаційно-когнітивної парадигми сучасного суспільствознавства із застосуванням комунікативного підходу. Базовим поняттям у даному контексті є соціальна інформація – знята невизначеність (ентропія) соціальних систем. Суспільні ідеї визначено як ключовий елемент соціальних інновацій і продукт діяльності колективного інтелекту.

Процес формування політичної нації постає з цього погляду як такий, що підпорядкований універсальному імперативу самоорганізації. Різні аспекти суспільної організації – соціальна структура, параметри ідентичності, політична модель – перебувають у тісному зв’язку з динамікою змістів суспільної свідомості і взаємодіють із ними за приципом зворотного зв’язку.

Здатність узагальнювати (раціоналізувати) досвід – передумова накопичення соціальної інформації та її використання. Та оскільки йдеться про досвід колективний, то важливий висновок полягає в наступному: спільнота витворюється на основі комунікації, основним змістом якої є засвоєння соціального досвіду та вироблення на його основі інноваційних рішень.

Таким чином, суспільна ідея включена в механізми суспільної комунікації і її конкретні форми та можливості бути адекватно витлумаченою, вчасно оціненою, сприйнятою або ж відкинутою, суттєво залежать від характеристик цієї комунікації – інтенсивності, технічної інфраструктури, кондицій її основних суб’єктів, включеності у зовнішні комунікаційні мережі тощо.

Політична нація народжується в процесі політичної комунікації. Отже, характерні риси політичної нації складаються в результаті боротьби відповідних ідей, що перебувають в центрі політичних дискусій.

Якщо визначати в межах когнітивної парадигми суспільну ідею як концепт, то його розгортання відбувається в основних комунікативних дискурсах сучасності:–

дискурс ідеології (теоретичної, ціннісно-нормативної свідомості)–

дискурс стратегії (моделюючої, цілераціональної свідомості)–

дискурс культури (синтетичної, креативної свідомості)–

дискурс реклами (технологічної, масової свідомості).

Суспільні ідеї знаходять своє втілення в художньо-естетичній, релігійно-моральній, політико-інституційній, економічно-господарській та медійно-інформаційній творчості. Суб’єктами такої творчості виступають індивід, група і спільнота в цілому.

Основні щаблі чи рівні побутування суспільних ідей в напрямку від теоретичного до профанного, від жорстких концептуальних схем до підпорядкованої статистичним закономірностям і психологічним чинникам сфери масової культури окреслюються поняттями ідеології, дискурсу, громадської думки, символу й архетипу.

З методологічного боку, з'ясування проблеми “суспільної ідеї” можливе як побудова соціокультурної моделі її взаємодії з суспільно-політичною дійсністю, а результатом подібного дослідження мала б стати вичленувана логіка цієї моделі – її структурний інваріант.

Другий розділ дослідження „Розвиток політичної системи за логікою національної самоорганізації” присвячений розгляду інституційного базису суспільних трансформацій, що відбувалися в процесі формування політичної нації в Україні з моменту проголошення незалежності до подій Помаранчевої революції та реалізації конституційної реформи зразка 2004 р.

У першому підрозділі – „Логіка становлення політичних інституцій”– розглянуто основні етапи становлення політичної системи України з точки зору реалізації тих чи інших проектів суспільно-політичної самоорганізації і стратегії державного будівництва.

Політична система України успадкувала адміністративний каркас попередньої комуністичної владної вертикалі та розвивалася за логікою його адаптації до нових правил політичної конкуренції, запозичених у вигляді інституцій, понять, цінностей з практики сучасної ліберальної (західної) демократії. Результативність цього процесу знаходила вираження у актах політичного волевиявлення більшості населення (вибори депутатів Верховної Ради та Президента, референдуми, резонансні акції), а також у спробах реформування політичної системи, що мали перманентний характер протягом усього розглядуваного періоду.

Ключовим фактором розвитку політичної системи України в цей період була пряма інституційна суперечність між залишками адміністративної системи пострадянського зразка і необхідністю ліберального реформування, до якого спонукали політичний клас активність громадянського суспільства і тиск зовнішнього середовища, в яке стрімко почала інтегруватися країна. Ця суперечність призвела до суттєвих розбіжностей між декларативним рівнем суспільно-політичної риторики державного керівництва, основних політичних сил, мас-медіа, з одного боку, та реальними процесами перерозподілу сфер впливу та формування центрів прийняття рішень, які відбувалися в процесі засвоєння нових правил політичної боротьби – з іншого.

В результаті сформувалася так звана гібридна політична структура, характерними рисами якої є переважання неформальних практик та недостатньо інституціоналізованих форм політичної організації, а також симулятивне нашарування ліберальних публічних інституцій, невкорінених у соціальні й економічні структури, але тісно пов’язаних із зовнішньополітичною комунікацією.

Конкретним проявом особливостей функціонування даної моделі є феномен випереджаючої інституціоналізації, що виражав суть політичних реформ перехідного періоду. Їх характерною рисою було формування політичних інституцій (найчастіше запроваджених за допомогою законодавчого акту, або норми Конституції) ніби авансом, з розрахунком на те, що суспільство надалі формуватиме власні форми організації та політичної культури, пристосовані до тієї моделі даного інституту, яка реалізована в досвіді розвинутих демократій.

Аналіз цих спроб на прикладі, зокрема, запровадження пропорційної виборчої системи, стимулювання розвитку партійної системи, реформування інституту президентства, системи місцевого самоврядування доводить, що адаптація соціуму і політикуму до нових інституційних форм відбувається за іншою логікою. Нові норми політичної діяльності або підпорядковуються існуючим правилам корпоративної взаємодії, або з них вилучаються окремі елементи, що дозволяє ключовим акторам перетворити їх на фікцію або символічний атрибут політичного життя.

У дисертації детально простежується партійно-кланова структуризація, формування системи політичного клієнтизму в Україні та логіка політичного брендингу на прикладі розвитку політичного проекту Блоку Віктора Ющенка „Наша Україна” в період підготовки та проведення виборів 2002 року.

Продемонстровано, що посилення політичної конкуренції та засвоєння значним прошарком суспільства інституційних навичок в межах демократичної традиції призводить до поступової емансипації публічної політики та її головного арбітра – громадянського суспільства.

Другий підрозділ – „Логіка кризового етапу національного становлення” – присвячений розгляду передумов, перебігу та результатів масштабної суспільно-політичної кризи, пов’язаної з виборчою кампанією 2004 року в Україні.

У ході підготовки та проведення президентських виборів 2004 р. особливо яскраво проявилися зрілість структур громадянського суспільства і форм суспільної свідомості та політичної культури громадян України. У цей час політичний монополізм і пасивна роль електорату остаточно були зруйновані як риси самовідтворення політичної системи України. Одночасно відбулися принципові зрушення у сфері національно-державної ідентичності в бік створення цілісного, хоча й значною мірою конфліктного, національного простору громадянської і політичної взаємодії.

Ці фундаментальні зміни дозволяють нам ідентифікувати події Помаранчевої революції як точку національного самовизначення – перший самостійний прояв сформованої в Україні політичної нації. Ця нова якість спільнотної самоорганізації означає, однак, не стільки сукупність суспільно-політичних консенсусів і розв’язаних завдань, скільки створює передумови для результативного розв’язання конфлікту ідентичностей, сформування власної політичної моделі, закріплення специфічних форм політичної культури.

Суспільна дискусія навколо цих питань розгорнулася і в процесі самої виборчої кампанії-2004, і триває по її завершенні. Про успішність інтелектуального і морального пошуку в цьому напрямку можна судити за тими основними суспільними проектами, які в ході підготовки до кризи і під час неї висунули основні актори вітчизняної політики. У дисертації проаналізовано основні три з них – проект „політичної реформи”, проект „політичних технологій” і проект „політичної нації”.

Недостатня розвинутість усіх трьох варіантів суспільно-інноваційного розвитку, брак їхнього інтелектуального забезпечення та суспільного резонансу свідчать, на думку автора, про те, що історичний виклик (у розумінні А.Тойнбі) не отримав поки що адекватної відповіді. Проблема, що призвела до кризи – розмежування еліти (політичного класу) і маси (громадянського суспільства) – збереглася. Політичний клас обмежився імітацією тих змін, яких вимагала від нього маса. Ці зміни мали стосуватися сфери пріоритетів, цінностей і принципів політичної діяльності, у першу чергу, а також сфери норм, інституцій і технологій влади – в другу.

Причини, чому цього не сталося, можуть бути виявлені шляхом аналізу змісту і структури тих суспільних комунікацій, якими послуговувалися в умовах кризи її учасники. Структура ця характеризується дуже слабкою мірою цілісності і залежністю від зовнішніх каналів, якими окремі суб’єкти політичного процесу в Україні сполучені з іноземними або транснаціональними комунікативними середовищами. За цих умов ідейна складова політичної комунікації є недостатньо розвинутою. Вона не має змістовної цілісності і недостатньо технологічна, щоб оперативно змінювати свій “порядок денний”, співмірно а) з масштабами національної комунікації; б) з цивілізаційним контекстом і його динамікою.

Як форма подолання цих конструктивних недоліків системи інтелектуального забезпечення національного розвитку сформувався попит на специфічну імітаційну активність еліти, покликану закамуфлювати групові