харківський НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. КАРАЗІНА

РОМАНЕНКО Олександр Володимирович

УДК 811.112.2:821.112.2:82’0

стильові домінанти

німецького романтичного дискурсу

та їх мовна об’єктивація

Спеціальність 10.02.04 – германські мови

автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі німецької філології Запорізького національ-ного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор

Приходько Анатолій Миколайович, професор кафедри германської філології Київського міжнародного університету

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Кусько Катерина Яківна,

професор кафедри іноземних мов

для гуманітарних факультетів Львівського національного університету ім. І. Франка

кандидат філологічних наук, доцент

Безугла Лілія Ростиславівна,

доцент кафедри німецької філології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Провідна установа: | кафедра германської філології

Інституту філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, м. Київ

Захист відбудеться 17.04.2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.16 у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077 Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 7-75.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077 Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 15.03.2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради |

д. філол. наук Мартинюк А.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Реферована дисертація присвячена вивченню стильових домінант німецького романтичного дискурсу у межах антропоцентричної парадигми знання. Такий підхід базується на розумінні мови як когнітивно-комунікативного явища (Л.Р. Безугла, В.Б. Бурбело, В.І. Карасик, К.Я. Кусько, М.Л. Макаров, А.П. Мартинюк, Р.Є. Пилипенко, М.М. Полюжин, А.М. Приходько, Л.І. Сахарчук, О.О. Селіванова, І.С. Шевченко, D. Blakemore, M. Coulthard, T. van Dijk, W. Kintsch).

Продуктивність когнітивно-дискурсивного вивчення мови підтверджена результатами численних наукових розвідок і в аспекті стилістики (Л.І. Бєлєхова, С.Т. Золян, І.М. Колегаєва, Ю.С. Лазебник, Л.О. Ноздріна, Д.М. Поцепня, Є.П. Тимченко, Є.І. Шейгал, M.H. Short, U. Pьschel, B. Sandig). Суттєвим внеском у розбудову когнітивної теорії тексту, з’ясування витоків стилістичних явищ і розробку принципів моделювання стилістичної інформації стали праці цілої плеяди лінгвістів (І.В. Арнольд, М.П. Брандес, В.З. Дем’янков, В.А. Кухаренко, А.М. Науменко, В.А. Пищальникова, Л.С. Піхтовнікова, О.Г. Ревзіна, О.О. Семенець, C. Kьper, M. Reich-Ranicki та ін.).

Інтеграція двох провідних напрямів сучасного мовознавства сприяє взаємозбагаченню стилістики й дискурс-аналізу. Особливої значущості набуває проблема вербальної діяльності в різних лінгвокультурних спільнотах, професійних сферах і дискурсах. Не є виключенням із цієї системи й німецький романтичний дискурс, що неодноразово ставав об’єктом літературознавчих (Н.Я. Берковський, В.М. Жирмунський, A. v. Bormann, H. Prang) і міждисциплінарних наукових розві-док (O. Best, K. Brinkmann, M. Reich-Ranicki, H. Schmidt, W. Seghebrecht).

Предметом численних досліджень були теми й мотиви романтичних творів – „кохання”, „природа”, „смерть”, „меланхолійність”. У фокусі уваги науковців перебували особливості мовлення німецького романтизму – специфіка образності романтичних творів (О.В. Карельський, H. Hillmann), теоретичні аспекти символізації (B.A. S?rensen), лінгвоспецифічні параметри філософських текстів (О. Вайнштейн), стиль раннього романтизму (J. Petrich), хронотоп романтичного художнього світу (Ф.П. Федоров) тощо.

Однак попри численні спроби вчених заглибитися у природу німецького романтичного дискурсу, не з’ясованими залишилися його лінгвістично релевантні властивості – стильовий профіль і специфіка вербального аранжування романтичної моделі світу. Це зумовлено тим, що увага науковців концентрувалася здебільшого на вивченні окремих явищ і властивостей романтизму, в той час як питання про його сутність як лінгвокультурного феномена залишилося невирішеним.

Актуальність роботи визначається загальною тенденцією гуманітарної парадигми знання до всебічного вивчення когнітивних і дискурсивних засад мовленнєвої діяльності, підвищеним інтересом сучасної лінгвістики до функціональної сторони мови – людського фактора, необхідністю його більш глибокого та детального аналізу. Відтак у фокусі лінгвістичних досліджень опиняється низка дискусійних і актуальних питань когнітивно-дискурсивного плану: особливості вербалізації пересічно романтичної концептуальної картини світу, ментальні та психологічні передумови виникнення і реалізації романтичного типу стилю як системного конструкту, місце і роль стильових домінант у конституюванні романтичного дискурсу, специфіка функціонування в ньому стилістичних прийомів, зокрема синестезії та концептів-символів. Особливий вузол проблематики утворює складне співвідношення понять „стиль” і „дискурс”, розв’язання якого дозволяє не лише вирішити питання стильової єдності німецького романтичного дискурсу, але й осмислити вплив, який він здійснив на всю комунікативну культуру, в тому числі й на культуру сучасного інформаційного суспільства, створивши підґрунтя для розвитку нових типів і видів дискурсу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертація виконана в межах міжкафедральної наукової теми “Когнітивно-дискурсивні аспекти функціонування мовних одиниць”, затвердженої Міністерством освіти і науки України (код державної реєстрації – 0103U002181), що розробляється на факультеті іноземної філології Запорізького національного університету.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні стильового профілю німецького романтичного дискурсу шляхом встановлення системи його домінантних стильових ознак. Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:

1) з’ясувати роль і місце німецького романтичного дискурсу в соціокультурному просторі;

2) уточнити лінгвістично релевантні параметри німецького романтичного дискурсу в контексті функціонально-стильової проблематики мовознавства;

3) встановити домінантні стильові риси німецького романтичного дискурсу і розкрити специфіку їх системного взаємозв’язку;

4) визначити шляхи і способи об’єктивації стильових домінант німецького романтичного дискурсу як чинників його внутрішньої організації;

5) виявити домінантні для романтичного дискурсу стилістичні прийоми, з’ясувати їх витоки, особливості функціонування та можливості їх конвергентної взаємодії.

Об’єктом дослідження є німецький романтичний дискурс як об’єктивований специфічними мовними формами функціонально-смисловий континуум.

Предметом дослідження є домінантні стильові ознаки німецького романтичного дискурсу та засоби їх мовної об’єктивації.

Матеріалом дослідження слугували поетичні, прозові і філософські тексти (загальним обсягом понад 5000 сторінок) найвідоміших авторів різних періодів німецького романтизму: A. von Arnim, C. Brentano, A. von Chamisso, J. von Eichendorff, F. de la Motte-Fouquй, H. Heine, Е.Т.А. Hoffmann, H. von Kleist, O. von Loeben, Novalis, А. Schlegel, F. Schlegel, L. Tieck, L. Uhland.

Методологія й методи дослідження. Методологічною основою роботи є системний макропідхід, який в загальнонауковому сенсі ґрунтується на теорії складних систем і теорії функціоналізму, а в лінгвістичному – на презумпції антропоцентризму мовленнєвої діяльності. Це уможливлює інтегративне використання традиційних і новітніх методів дослідження: дискурс-аналізу (для когнітивно-комунікативного моделювання німецького романтичного дискурсу як соціо- і лінгвокультурного явища), контекстуально-інтерпретаційного (для опису основних стилістичних засобів і прийомів у німецькому романтичному дискурсі), методу порівняльного аналізу (для вивчення стильових елементів дискурсу та їхніх інваріантів – стильових рис), а також методу функціонально-семантичного аналізу (для опису прагматичних функцій стилістичних засобів). Як допоміжні дослідницькі методи в роботі застосовувалися прийоми лінгвістичного спостереження, класифікації та систематизації, етимологічного й лексикографічного опису, а також елементи кількісних підрахунків і комп’ютерної обробки текстів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше визначено місце і роль романтичного дискурсу в соціокультурному просторі комунікації; встановлено закономірності його конституювання на рівні структурно-композиційної організації та вербального аранжування; доведено об’єктивність існування єдиного романтичного стилю шляхом встановлення інваріантних стильових домінант як ізоморфних дискурсивних ознак; обґрунтовано когнітивні витоки романтичного стилю, що базуються на пересічно романтичній концептуальній моделі світу, зумовленій інварантним ставленням суб’єктів німецького романтичного дискурсу до дійсності. Інновативними моментами в роботі є також експлікація специфіки функціонування домінантних стилістичних прийомів романтичного дискурсу, з’ясування їх когнітивних витоків, а також виявлення й опис механізму конвергентної взаємодії різнорівневих стилістичних засобів.

Наукова новизна одержаних результатів може бути узагальнена у таких положеннях, що виносяться на захист:

1. Німецький романтичний дискурс – це об’єктивований специфічними мовними формами функціонально-смисловий континуум, який конституюється в соціокультурному середовищі в Німеччині кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. і характеризується особливим романтичним стилем, зумовленим пересічно романтичним комунікативним модусом.

2. Романтичний стиль конституюється низкою інваріантних домінантних ознак, які випливають зі схожих інтенцій суб’єктів німецького романтичного дискурсу і повторюються у n-множині різножанрових текстів. Він є мовленнєвою нормою, що постає у вигляді системного конструкту – комплексу декількох домінантних смислів, який програмує вибір, трансформацію та способи комбінування вербальних засобів для створення романтичної моделі світу.

3. Стильовими домінантами німецького романтичного дискурсу є закріплені в романтичному типі свідомості й об’єктивовані мовою психокогнітивні патерни, які втілюють основні типово романтичні принципи ставлення до дійсності. Вони позначають відношення між структурою романтичної свідомості та специфічною інтерпретацією семантики узуальних мовних одиниць і водночас маркують цей дискурс як романтичний.

4. Основними домінантними стильовими ознаками німецького романтичного дискурсу є абсолютна еготивність, амбівалентність і абстрактність, а також їх кореляти на композиційному рівні – фрагментарність і дистаксія. Вся система стильових домінант знаходить мовну об’єктивацію в широкому спектрі стилістичних засобів і підпорядковується єдиному когнітивно-дискурсивному алгоритму – інтегральному принципу романтичної невизначеності, зумовленої категоричним неприйняттям реальної дійсності.

5. Абсолютна еготивність знаходить прояв у тяжінні суб’єктів німецького романтичного дискурсу до використання синкретичних жанрів, різноманітних форм перформативного мовлення, зокрема логодабарії й ономантії, а також прийомів „поетики дзеркального відображення”. Амбівалентність проявляється на композиційному рівні у вигляді фрагментарності та дистаксії, на лексико-семантичному – в зображенні невизначених станів шляхом активного використання ірреальних порівнянь і різних видів оксюморона. До мовних проявів абстрактності в німецькому романтичному дискурсі належить використання абстрактних іменників і нульового артикля, загальних і „блідих” епітетів, а також оказіональна транспозиція дієслів, плюралізація імен із категорії singularia tantum і абстрагізація компонентів метафори. Всі стилістичні засоби перетинаються і взаємодіють в аспекті мовної гри.

6. Використання синестезії в цьому типі дискурсу зумовлене нехтуванням романтиками усталеними нормами і традиційними мовними формами, що відображає їх прагнення до „універсального мистецького синтезу”, який має наближати людину до ідеалу. Основна функція синестезії в цьому дискурсі полягає у приверненні та скеровуванні уваги адресата шляхом створення нових, оригінальних зв’язків між словами й образами з метою його повного занурення в романтичний світ.

7. Телеологічність романтичного стилю призводить до ізоморфізму та ізо-функціональності всієї системи німецького романтичного дискурсу. Ці принципи проявляються в такому домінантному стилістичному прийомі, як символізація. Змістова структура концептів-символів цього типу дискурсу, яка базується на історичній пам’яті слів, на архетипних концептах, є ізоморфною всій його стильовій моделі: внаслідок стиснення інформації вона репрезентує стиль цього дискурсу як єдину когнітивно-дискурсивну систему.

Теоретична значущість дослідження визначається тим, що її результати та висновки є внеском у когнітивну і комунікативну лінгвістику, зокрема у розвиток дискурсознавства, лінгвокогнітології та лінгвопрагматики, та стимулюють інтеграцію їхніх епістемічних надбань. Моделювання системи стилю німецького романтичного дискурсу сприяє розширенню знань про специфіку буттєвого дискурсу – його природу, типологію, когнітивно-семантичну організацію і прагмастилістичний потенціал. У роботі по-новому осмислюється складна теоретична проблема співвідношення феноменів „дискурс” і „стиль”, що є певним внеском у розвиток лінгвостилістики, оскільки поглиблює наукові уявлення щодо генезису, еволюції та спадковості функціональних стилів.

Практична цінність роботи полягає в можливості застосування її результатів і положень у курсі стилістики сучасної німецької мови (розділи „Теорія функціональних стилів”, „Проблеми моделювання стилю”, „Лексична стилістика”, „Виразні можливості морфологічних і синтаксичних засобів”), у спецкурсах із теорії дискурсу, лінгвістики тексту, риторики, лінгвокраїнознавства, перекладознавства, а також на заняттях з інтерпретації тексту, у лексикографічній практиці як стимул для укладання словника німецького романтизму.

Особистий внесок дисертанта полягає у визначенні місця й ролі німецького романтичного дискурсу в соціокультурному просторі, виділенні системи його домінантних стильових ознак, встановленні мовних і структурно-композиційних закономірностей його формування, виявленні й аналізі домінантних для нього стилістичних прийомів, обґрунтуванні їх когнітивних витоків, описі конвергентної взаємодії його стилістичних засобів і прийомів.

Апробація роботи. Основні теоретичні положення та результати дисертаційного дослідження викладено в доповідях на наукових конференціях різного рівня репрезентації – міжнародних: „Мови, культури та переклад у контексті європейського співробітництва” (Київ, 2001); „Навчання німецької мови як іноземної в контексті багатомовності“ (Біла Церква, 2001); “Методологічні проблеми сучасного перекладу” (Суми, 2006); “Міжкультурна лінгвістика та формування іншомовної комунікативної компетенції“ (Київ, 2006); всеукраїнських – „Нові підходи до вивчення й викладання філології у вищій школі“ (Запоріжжя, 2001; 2002), „Слов’янська та германська лексикологія і проблеми перекладу: сучасний стан і перспективи” (Житомир, 2005); щорічних підсумкових конференціях Запорізького національного університету (2001–2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у 16 публікаціях, у тому числі в 11 статтях у фахових виданнях України (15 виконано одноосібно, 1 – у співавторстві).

Обсяг і структура роботи. Дисертація обсягом 239 сторінок (із яких 187 сторінок основного тексту) складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури (499 позицій, із них 127 – німецько- й англомовні видання), переліку лексикографічних джерел, списку джерел ілюстративного матеріалу і 4 додатків. Дисертація містить 5 рисунків і 3 таблиці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність вибору теми, визначаються мета, завдання та методологічні засади роботи, розкривається її актуальність, наукова новизна, теоретична значущість і практична цінність, формулюються положення, що виносяться на захист.

У розділі 1. „Романтичний дискурс у контексті функціонально-стильової проблематики мовознавства” розглядається місце німецького романтичного дискурсу (НРД) в соціокультурному просторі, окреслюється його статус у скопусі культури та художньої комунікації, визначається поняття стилю в когнітивно-дискурсивних вимірах, встановлюються його інтегративні ознаки, а також виводиться система стильових домінант і описуються принципи їх організації.

У когнітивно-комунікативній парадигмі мовознавства дискурс розглядається як холістична одиниця мовленнєвої діяльності, в якій когнітивний і комунікативний аспекти постають у нерозривній єдності (М.М. Полюжин, А.М. Приходько, І.С. Шевченко). Ця парадигма дозволяє розуміти дискурс як „ментально марковане мовлення” (Ю.С. Степанов), як „мислекомунікацію” (О.І. Морозова), тобто ту онтологічну двоїстість, що одним своїм боком звернена до когніції (занурена у свідомість), а іншим – до комунікації (занурена в соціум).

Однак абстракція „дискурс” набуває онтологічної чинності у зв’язку з реально існуючими текстами. Дискурс і текст співвідносяться між собою як „загальне – часткове”, де текст постає конститутивною одиницею дискурсу, а дискурс – одиницею вищого рівня абстракції, що охоплює потенційно безкінечну кількість реальних текстів. Якщо під текстомх розуміється конкретний мовний продукт in praesentia, а під текстомх+n – відкрита множина текстів in absentia, то при кількісному зростанні величини n із досягненням певної межі здійснюється якісний стрибок до одиниці більш високого рівня – дискурсу (П.М. Донець).

Конституюючись у n-множині текстів певної предметно-тематичної спрямованості, НРД онтологізується у триєдності „середовище спілкування – комунікативний модус – стиль спілкування”. Як одиниця гіперонімічного порядку він характеризується певною наддетермінацією у вигляді пересічної романтичної моделі світу, що проявляється в усіх його ізоморфних конституентах – текстах. У межах цієї трихотомії НРД постає як такий різновид „буттєвого дискурсу” (В.І. Карасик), що має чинність у соціокультурному просторі Німеччини кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. і втілює специфічно романтичне світобачення, яке ґрунтується на категоричному неприйнятті реальної дійсності.

Дискурсивній реалізації романтичної моделі світу передує аналітичний акт:

1) романтичний автор має синтетичне уявлення про цілісність об’єкта, що він його моделює;

2) у результаті цього сам об’єкт наділяється певною структурою (романтична модель світу є синтезом нетотожних структур – об’єкта й моделі);

3) структуру романтичної моделі об’єкта зумовлює структура світобачення автора, і тому твір є моделлю одночасно двох об’єктів – середовища й особистості автора;

4) автор-романтик формує модель за структурою своєї свідомості (не моделювати свого образу він не може).

Це відповідає одному з відомих постулатів структури, яка є тим, що „внутрішньо пов’язує світ шляхом трансформацій, переносів, перестановок, інверсій” (М. Мамардашвілі). НРД моделює лінгвокультурний простір своєї епохи у характерний тільки для нього спосіб, в якому значну роль відіграє феномен „стиль” – структура, конструкція, каркас романтичної моделі світу, і водночас інструмент, механізм реалізації романтичного когнітивного змісту – певного функціонально-смислового континууму. І сам НРД, і його стиль розглядаються в дисертації як явища когнітивно-комунікативного плану.

У когнітивному аспекті романтичний стиль являє собою особливий модус спільного ставлення суб’єктів НРД до світу і, відповідно, вербального конструювання можливого світу („кібернетична модель”, Ю.М. Лотман). У комунікативному вимірі його можна визначити як реалізовану в n-множині текстів структуру романтичної концептуальної моделі світу – естетично й комунікативно значущого суб’єктивно-об’єктивного відображення системи пересічно романтичних уявлень, знань і суджень про дійсність („знакова модель”, Ю.М. Лотман).

Романтичний стиль є системним когнітивно-комунікативним конструктом, в якому взаємодіють алгоритм (об’єктивно задана програма вербальної “упаковки” позамовної інформації) і код (форма алгоритму, „імперативне” оформлення інтенціональної інформації). Головними завданнями цього конструкту є інтеграція семантичної та прагматичної підсистем в єдину когнітивно-комунікативну систему, виконання в межах цієї системи регулятивної функції, скеровування потоку актуалізованої інформації в потрібне русло, аранжування естетичної телеології як окремих текстів, так і всього дискурсу.

Разом із тим, романтичний стиль є набором повторюваних у n-множині різножанрових текстів і об’єктивованих специфічними мовними формами стильових домінант – смислів, що програмують вибір, трансформацію та комбінування мовних засобів, які використовуються для маніфестації романтичної концептуальної моделі світу в НРД.

Стильові домінанти НРД – це закріплені в романтичному типі свідомості та об’єктивовані в мовленні психокогнітивні патерни, що уособлюють пересічно романтичні принципи ставлення до дійсності. З одного боку, ці одиниці виступають як функції, що позначають відношення між структурою цієї свідомості та структурою романтичної моделі світу, реалізованою в дискурсі. З іншого боку, об’єктивуючись у дискурсі у вигляді системи інваріантних ознак (смислів), вони виступають у ролі його індикаторів, а також здійснюють певний прагматичний вплив на адресата.

Стиль НРД характеризується таким загальним принципом ставлення до світу як невизначеність, що її слід розглядати в усьому широкому спектрі притаманних їй семантичних ознак (нечіткість, неясність, непевність, нестійкість, нерозрізненість, необмеженість, безмежність). Базуючись на категоричному неприйнятті романтиками реальної дійсності (діегезис), цей принцип є основною мотиваційною ознакою, що зумовлює структуру стилю та загальну конфігурацію стильових домінант НРД.

Неприйняття романтиками реальної дійсності можна проілюструвати формулою Я - не-Я, в якій увиразнено ідею інтроспекції – втечі у внутрішній світ (кращий, більш ідеальний), який і перетворюється на об’єкт референції та, відповідно, на альтернативний об’єкт їх мовного зображення. Це призводить до відходу від принципу мімезису – традиційного різновиду текстової референції, що виражається у правдоподібності та схожості з дійсністю. На відміну від Аристотеля, який вважав мімезис способом вирішення творчих завдань, романтики вбачали в ньому “мертвецьке віддзеркалення матеріального світу”, обмеженість і недосконалість мистецтва. Протиставляючи внутрішній світ зовнішньому, суб’єкти НРД вдаються до прямо протилежного принципу – діегезису, відмови від зв’язку з дійсністю і створення суб’єктивних модальних світів.

Такий стан речей можна унаочнити формулою Я > не-Я, яка збігається з основним постулатом суб’єктивного ідеалізму Й.Г. Фіхте та вдало ілюструє міркування Г.В. Гегеля про те, що істинним змістом романтичного є абсолютизація внутрішнього світу людини, а формою – духовна суб’єктивність, що усвідомлює свою власну самостійність і свободу. Цим зумовлюється такий романтичний принцип, як еготивність, який проявляється в абсолютному, необмеженому характері романтичного суб’єкта (його внутрішнього та зовнішнього світів, а також характеру їх співвідношення).

Через те, що об’єктом поетичного зображення стає внутрішній світ романтичного суб’єкта (Я = не-Я або Я не-Я), починається невпинний процес рефлексії, який і стає джерелом його невизначеності, роздвоєності, втрати ним просторової орієнтації. За схемою „ланцюгової реакції” ці принципи зумовлюють появу таких ознак НРД, як структурно-композиційна та номінаційна невизначеність.

Перша проявляється у фрагментарності: більшість романтичних текстів мають незакінчений, відкритий характер, за рахунок чого створюється враження, що всі вони є „натяками” на якусь вищу істину, чим підсилюється відкритість і континуальність НРД. Ця ознака знаходить свою реалізацію в широкому застосуванні глосів і пародій. Іншим проявом композиційної невизначеності є мовленнєва дистаксія – явище нелінійності мовлення як відсутності лише однієї відповідності між позначувальним і позначуваним мовних висловлень, у результаті чого виникає багатозначність плану форми, а цілісність змісту випливає лише з поєднання і взаємного пристосування значень кількох мовних одиниць.

Номінаційна невизначеність знаходить свій прояв у таких стильових домінантах НРД, як амбівалентність та абстрактність, об’єктивація яких здійснюється цілою низкою характерних стилістичних засобів і прийомів.

У розділі 2. „Домінантні ознаки німецького романтичного стилю та їх дискурсивна реалізація” визначаються шляхи та способи мовної об’єктивації домінантних стильових ознак у НРД – абсолютної еготивності, амбівалентності та абстрактності, а також окреслюється спектр їх прагмастилістичних функцій.

Абсолютна еготивність як домінантна стильова риса НРД реалізується у трьох планах: інтроспективній референції, жанровому синкретизмі та мовленнєвій перформації.

Перший аспект проявляється в необмеженій свободі, в абсолютному свавіллі суб’єктів НРД, відчутному превалюванні в ньому еготивного модусу. Основу переважної більшості формальних і семантичних явищ лірико-поетичного формату цього дискурсу складають авторитарні, здебільшого автокомунікативні стратегії: а) суб’єкт егоцентрично позиціонує себе як сингулярну, унікальну в своєму роді „інстанцію” (Ich will kein Einzelner mehr sein, | Ich bin die Welt, die Welt ist mein /Novalis/), б) суб’єкт надає собі функцію пророка, спасителя, посередника між Богом і людьми (Der Herr trieb tausend Meilen | Mich her, um dich zu heilen, | Zu brechen mein Brot mit dir /C. Brentano/), в) суб’єкт заявляє свої права власності на щось або когось (Es flьstern Tausend Lippen | Im Haine mein Gebet /C. Brentano/), г) суб’єкт дисоціює себе зі світом природи (Mein Herz, mein Herz ist traurig, | Doch lustig leuchtet der Mai /H. Heine/ або навмисне виключає себе із соціуму, протиставляючи „натовпу” (Da drauЯen, stets betrogen, | Saust die geschдftge Welt /J. v. Eichendorff/).

На реалізацію цих стратегій спрямована й автодіалогічність романтичного мовлення, яка проявляється в тому, що суб’єкт звертається тільки до і говорить тільки для самого себе, а інші (неістоти, персоніфіковані абстрактні сутності, померлі люди) потрібні лише як посередники у спілкуванні з самим собою.

Іншим характерним проявом абсолютної еготивності є жанровий синкретизм, зумовлений ігноруванням суб’єктами НРД будь-яких норм, правил і регламентацій, їх потягом до „універсального мистецького синтезу”. Наслідком такої стратегії стає контамінація в текстах НРД різних жанрів і, відповідно, поява гібридних дискурсних форматів (позажанрового вірша, казки-новели, пісенного роману).

Абсолютна еготивність знаходить своє вираження в безмежній вірі суб’єктів НРД у магічну силу слова, яке стає інструментом (пере)творення світу на власний кшталт. Дієвим стилістичним засобом втілення такої віри є логодабарія – різновид перформативного мовлення, коли промовлене слово тягне за собою „ви-мовлену” дійсність. У НРД вона має чітку схему реалізації: ‘вербалізація інтенціонального змісту > справдження пропозиціонального змісту’: Dich bereut | Mit der Zeit | Waldeseinsamkeit! > Reue /L. Tieck/; „Weh euch, ihr stolzen Hallen!” <...> „Weh euch, ihr duftgen Gдrten!” <...> „Weh dir, verruchter Mцrder, du Fluch des Sдngertums!” > Der Alte hats gerufen, der Himmel hats gehцrt > Versunken und vergessen! Das ist des Sдngers Fluch /L. Uhland/.

Особливим різновидом логодабарії є ономантія, яка проявляється в тому, що всі оніми в НРД є образними номінаціями: Rosablanka, Rosarosa, Rosadora, Rosalдte, Rosatristis; Bertha, Eckbert, Walter, Hugo; Undine; Schlemihl та ін. Такі одиниці є ефективними стилістичними засобами, оскільки актуалізують одразу два плани свого змісту – образний (етимологічний) і конотативний (асоціативний). Подвійна актуалізація дозволяє їм виконувати одночасно декілька стильових функцій – характерологічну, сюжетну або прогностичну, символічну та розважально-гедоністичну.

Мотиваційну основу амбівалентності як домінантної стильової риси НРД утворює підвищена рефлективність романтичного суб’єкта і, як наслідок, – неоднозначність чуттєвого сприйняття ним дійсності, його тотальне роздвоєння й дисгармонія з об’єктивним світом. Визначаючи вибір тем і мотивів, ця риса об’єктивується шляхом поєднання мовних одиниць з протилежними змістами. Дієвим способом реалізації амбівалентності в НРД є активне використання прийомів „поетики дзеркального відображення“ – топосу „двійника” (Mit mir allein, bin ich mir selbst entzweiet /L. Tieck/; Wehet der Sterne | Heiliger Sinn | Weit durch die Ferne | Bis zu mir hin /C. Brentano/; Es war, als sprдng’ mein Herz entzwei /J. v. Eichendorff/), топосу „дзеркала“ (Vergangenheit noch kindlich um ihn spielet | Und Zukunft einen Spiegel vor ihn stellt /L. Tieck/), топосу „відлуння“ (Hier sang sie noch dem Echo munt’re Lieder /A. Schlegel/; DaЯ ich mich nannt’ den Deinen, | Ich nimmer mehr bereu, bereu! /C. Brentano/).

Широко використовуються в НРД також інші амбівалентні стилістичні засоби: „дзеркальні” метафори (Wie brennt der Himmel in den Wasserwogen! /L. Tiеck/) і плеонастичні фігури – власне плеоназми (Hab’ ich zur Morgenstдrkung | Heut’ mehr, als ich gewцhnlich pfleg’, genossen? /H. v. Kleist/), figura etymologica (Denn die Musik ist Kunst der Kьnste, durch die wir das Gefьhl fьhlen lernen /L. Tieck/), антанаклазис (Und zu dem Throne glьhe Strahlen steigen, des stillen Gottes Freier, die wachen Schmerzen tцtend ihr zu stillen /C. Brentano/), парегменон (Liebeswahnsinn? Pleonasmus! | Liebe ist ja schon ein Wahnsinn! /H. Heine/) та „подвійні” формули (Stern und Fackel seiner Zeit, | Seines Volkes Licht und Leuchte /H. Heine/).

Основна стильова функція цих та інших стилістичних фігур у НРД – повне залучення адресата до акту співтворчості. Сигналізуючи нетотожність слова собі самому, можливість і необхідність його багатовимірного тлумачення, вони специфічним чином спонукають адресата ще раз поміркувати над смислом сказаного. Адже в таких фігурах створюються ідеальні умови для пробудження додаткових смислів (конотацій): замикаючись на собі, поняття немов у дзеркалі бачить своє власне відображення, починається рефлексія смислової енергії, яка отримує подвійний вимір, вивільняючи приховані смисли.

До стилістичних засобів реалізації амбівалентності в НРД належать і окремі змістові елементи (стани, артефакти, локуси, моменти), що є амбівалентними вже на парадигматичному рівні (Abgrund, Bergesgipfel, Bergesspitze, Bergeshang, Fenster, Grab, Klippe, Kluft, Rand, Schwelle; Wehmut, Dдmmerung, Schlummer, Zwielicht) або на рівні синтагматики (froh erschrocken / erschreckt / verwacht / verwirrt; halb verwacht) та ін. Такі елементи створюють враження абсолютного, хаотичного і, разом із тим, цілісного динамічного простору, в який суб’єкти НРД намагаються повністю „занурити” адресата.

Це враження посилюється не менш характерним для НРД явищем мовленнєвої дистаксії – „калейдоскопічністю” композиційно-мовного аранжування (Gestirne, Blumen, Kreatur, Gebirge, | All kamen sie zur Wallfahrt hergezogen /O. v. Loeben/; Himmelblau, | Hellbegrьnte Frьhlingsau, | Lerchenlieder | Zur Erde nieder, | Frisches Blut, | Zur Liebe Mut, | Beim Gesang | Hьpfende Schдfchen am Bergeshang /L. Tieck/). Схожої функції набувають надзвичайно продуктивні для цього дискурсу ірреальні порівняльні конструкції із сполучниками als, als ob, als wenn, wie wenn (Es war, als hдtt’ der Himmel die Erde still gekьsst /J. v. Eichendorff/).

Найбільш ефективно амбівалентність реалізується в широкому спектрі парадоксальних мовних структур – оксюмороні (zarte Geliebte – liebliche Sonne der Nacht /Novalis/; Wahnsinn, der sich klug gebдrdet! | Weisheit, welche ьberschnappt! /H. Heine/), пермутації (Der Tod ist Schlaf, der Schlaf ist Tod | Zwischen dem Morgen- und Abendrot /Novalis/), омонімії граматичних відношень (Schmerz-Schalmeyen | der erwachten Nacht ins Herz all schreien /C. Brentano/; Ein wehmьtig Singen | Tief unter den Quellen | Im Schlummer dort hдlt | Verzaubert die Welt /J. v. Eichendorff/).

Як дієвий різновид „смислового прориву” всі ці мовні одиниці сприяють руйнації стереотипних поглядів на світ, а завдяки своїй відкритості та емоційній насиченості заохочують адресата до інтеракції, активної співтворчості. В них простежується зв’язок із психологічним механізмом повернення до мови підсвідомості – диспластією (термін Б.Ф. Поршнєва), що ґрунтується на ототожненні взаємовиключних елементів. Оскільки ж безглуздя провокує зусилля осмислення, то ці зусилля є емоційно забарвленими, завдяки чому відкриваються широкі можливості для кодування психіки адресата, сугестивного нав’язування йому романтичного світовідчуття.

Сутність абстрактності проявляється в референції не до об’єктивного світу, а до ідейно-концептуального змісту, що повністю відповідає принципу неприйняття суб’єктами НРД реальності, їх потягу до розпредмечування – звільнення від матеріальності форми. Свою романтичну профілізацію ця ознака отримує шляхом експансивного використання абстрактних імен – як субстантивів (типу Sehnsucht, Schwermut, Melancholie, Wehmut, Trьbsinn, Trauer), так і детермінативів (типу angenehm, wundersam, magisch, geheimnisvoll, unbegreiflich, unaussprechlich). Всі ці стилістичні засоби є образними, схематичними та, головне, оцінними, а тому маркованими авторською манерою використання мови.

Відчутний потяг до тотальної абстрагізації понять у НРД знаходить прояв також у нестандартному використанні нульового артикля (Wie kalt ist Nest und Himmelblau /A. v. Arnim/ і множини іменників, які належать до категорії singularia tantum (Fernen, Paradiese, Glorien, Wonnen, Dдmmerungen, Sonnen).

Це корелює з принципами дистаксії та диспластії, зумовленими підвищеною чуттєвістю романтичного суб’єкта. Помітно високим ступенем використання характеризуються й романтичні метафори, які вирізняються послабленою предметністю за рахунок абстрагізації їх змістової структури, наслідком чого є „розмиті”, аморфні образи (Wie rein Gesang sich windet | Durch wunderbarer Seitenspiele Rauschen, | So fliesset mir gediegen die Silbermasse /L. Tieck/.

Використання всіх цих мовних засобів у НРД підпорядковується єдиній стильовій канві – створенню ідеального, ілюзорного, абстрактного романтичного світу, невизначеного передчуття, враження, настрою. Ця канва додатково підтримується іншими засобами: оказіональними прикметниковими дериватами (brьnstiglich, einfдltiglich, frцhlichlich), гіпостазисом і дієприкметниками (Schwebend im Frьhlingszug, | Lebend im Jugendflug, | Kreisend im Himmelblau, | Tauchend in Wellenblau, | Rauschend durch Frьhlingsgrьn | Kцnnt’ ich zum Abend ziehen. | Spielend im Abendschein, | Ruhend im Sternenschein | Weckt’ ich das Morgenrot /A. v. Arnim/), а також дієслівною транспозицією (ein fast betдubendes Summen, Zischen, Schnarren, Flьstern, Necken, StoЯen und Drдngen /J. v. Eichendorff/).

Усі зазначені стильові домінанти особливо чітко об’єктивуються в найбільш релевантних для НРД стилістичних прийомах, у яких вони, набувши узагальнення й типізації та перетворившись на генеративні моделі, проявляються у згорнутій, концентрованій формі. Використання тих чи інших стилістичних прийомів у НРД нерозривно пов’язане з інтенцією його суб’єктів, спрямованою на відтворення багатовимірності специфічно романтичного світобачення.

У розділі 3. „Домінантні стилістичні прийоми німецького романтичного дискурсу та їх когнітивні витоки” на підставі усвідомлення того факту, що романтичний стиль характеризується ізофункціональністю та ізоморфізмом, досліджуються особливості домінантних стилістичних прийомів – синестезії та символізації – як інтегративних чинників стильової системи НРД, а також розглядається явище конвергентної взаємодії художніх засобів.

У синестезії, особливому різновиді метафори, що є результатом або процесом поєднання різних відчуттів (зору, слуху, дотику, смаку, нюху), представлені одночасно всі домінантні стильові ознаки НРД. У романтичній синестезії можуть поєднуватися відразу три і більше відчуттів, при чому порушується будь-який їх ієрархічний розподіл. До її складу входять переважно тактильний і/або кінетичний аналізатор (In hellen blendenden Strahlen die Tцne niederflieЯen /L. Tieck/; Golden wehn die Tцne nieder /C. Brentano/), а цілісне сприйняття супроводжується здебільшого Емоціями, які можуть проявлятися як в інтенсіоналі (Wer in der tiefen Nacht | Die goldnen Lichter fьhlte /L. Tieck/), так і в імплікаціоналі (Singt ein Lied so sьЯ gelinde /С. Brentano/).

Своєрідність синестезії в НРД є настільки значною, що виводить її з категорії онтологічних метафор і ставить в один ряд із емотивно-оцінними, оскільки в обох випадках осмислення довкілля диктується не природою (онтологією) пізнаваного світу як об’єкту, а природою (епістемологією) суб’єкта пізнання. Це дає можливість звести синестетичну і емотивно-оцінну метафори НРД в одну категорію – епістемічну. Переключення з онтології речей на епістемологію суб’єкта і з когніції на прагматику супроводжується змінами в механізмах формування метафори, які відображаються на семантичному потенціалі слів. Цей потенціал зростає за рахунок можливості зсуву прямого значення компонентів синестезії на основі схожості сприйняття, емоційної реакції та суб’єктивної оцінки (Liebe denkt in sьЯen Tцnen /L. Tieck/; SьЯe Liebe denkt in Tцnen /A. Schlegel/).

Основна прагматична функція синестезії як домінантного стилістичного прийому в НРД полягає у приверненні та скеровуванні уваги адресата через створення нових, оригінальних зв’язків між словами, його повне занурення в романтичний світ, залучення до активної співтворчості, що дозволяє адресанту і адресату відчути свою ідентичність і збагнути власну особистість як певну цілісність.

Водночас, плутані й суперечливі синестезії у НРД є вираженням прагматичних настанов його суб’єктів – їх потягу до „універсального мистецького синтезу”, нехтування нормами та традиційними формами, заперечення чітких дефініцій. Поєднуючи непоєднувані враження через вербальний синтез позначень різних відчуттів, що належать до гетерогенних доменів, романтичні синестезії створюють ефект відчуження, який можна порівняти з “мовним шоком”. Інноваційна сила цих метафор зумовлюється порушеннями нормативного слововжитку, що вивільняють слова із застиглості шаблонної форми і завдяки семантичним зсувам сприяють актуалізації їх прихованих значень: Es duftet still die Frьhlingsnacht /J. v. Eichendorff/.

Висунувши на передній план поетичну інтуїцію та оголосивши романтично налаштовану „душу” найважливішим органом пізнання, суб’єкти НРД у своїх синестезіях намагаються відновити латентний взаємозв’язок між відчуттями, що колись утворювали одну нерозривну єдність, шляхом актуалізації образно-мотиваційного, етимологічного зв’язку між номінаціями цих відчуттів: In hellen blendenden Strahlen die Tцne niederflieЯen /L. Tieck/; Fьhrt der hellen Tцne Glanzgefunkel / Und der grellen Lichter Tanz durchs Dunkel /С. Brentano/ (тут має місце етимологічна спорідненість між лексемами hell, grell і Tцne). Цим створюється враження існування незалежної від авторської свідомості семантичної атракції, яка породжує „етимологічну магію слів” (Н.І. Толстой). Однак це явище зумовлюється, перш за все, особливостями романтичної (міфологічної за своєю природою) свідомості, в якій будь-яка зовнішня схожість передбачає внутрішній зв’язок і символічну тотожність.

Особливу роль у стильовій системі НРД відіграють і концепти-символи. Це пояснюється тим, що думки його суб’єктів здебільшого „вбираються в шати” такої мовної форми, яка у своєму концентрованому вигляді містить схоплену романтичною свідомістю смислову перспективу певного фрагмента дійсності. Представляючи пересічно романтичний світогляд під певним кутом зору, ці одиниці, з одного боку, структурують романтичну свідомість, а з іншого, – репрезентують когнітивний континуум НРД у вигляді „згорнутого ментального простору”. Завдяки концентрованому стисненню смислу концепти-символи несуть конденсовану інформацію про всю стильову систему НРД як про гіперструктуру. Так, зовнішньо неповторні, індивідуалізовані міфоніми-символи Lore Lay / Loreley / Lorelei, Penthesilea, Venus, Gцttin Diana, Fee Abunde, Prinzessin Herodias, tote Braut, schцne Teufelinne, Sphinx, Hexe є глибоко спорідненими, оскільки смислова структура кожного з них формується романтичним інваріантом – „надзвичайна жіноча краса (ідеал) загроза для чоловіків (реальність)”.

Глибинний смисл найбільш релевантного для НРД концепту-символу blaue Blume конституюється експліцитними та імпліцитними ознаками, які супроводжують його значення, взаємодіють одна з одною в мові та мовленні, випливають із історичної пам’яті слів, із архетипних концептів. Його змістова структура містить у собі всю тріаду стильових домінант НРД і знаходиться у відношеннях ізоморфізму до структури всієї стильової моделі цього дискурсу.

Поряд із blaue Blume не менш визначальними є й концепти-символи Mond, Spiegel, Wald, Blume які, занурюючись у стихію першоджерел, створюють неповторну стильову матрицю НРД. Усі вони характеризуються універсальністю й не належать до одного синхронічного культурного зрізу, а пронизують його по вертикалі, виходячи з минулого та йдучи в майбутнє. Разом із іншими стилістичними засобами ці одиниці сприяють дискурсивній маніфестації цілісної романтичної моделі світу.

При побудові системної моделі стилю НРД особлива увага в роботі приділяється явищу конвергенції – спрямованості елементів тексту/дискурсу на вираження концептуально значущих смислів. У випадках конвергенції має місце не лише ізофункціональність – виконання аналогічних чи схожих функцій різнорівневими стилістичними засобами та прийомами, але й їх взаємопосилення та взаємодія. Завдяки цим чинникам синергетичний, результуючий ефект виявляється значно більшим від простої суми виразних можливостей окремо взятих засобів, що є наслідком цілісної природи дискурсу як когнітивно-комунікативного феномена.

Конвергенції між окремими текстами НРД можуть розглядатися як чинники його континуальності, оскільки вони відіграють роль атракторів, які гуртують тексти як дискретні одиниці в єдиний континуум – дискурс. Наслідком сходження в одному місці низки стилістичних засобів і прийомів, що виконують одну й ту ж саму стильову функцію, може бути резонансний сплеск енергії системи. В момент резонансу різко зростає інтенсивність коливань, які виникають у результаті збігу ритмів пульсацій енергії об’єктів під час їх взаємодії. Такий резонансний відгук на зовнішній вплив виникає не просто внаслідок збігу ритмів функціонування систем. У своїй основі він має спільне романтичне ставлення до