НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

імені І.Ф. КУРАСА

РУКОМЕДА Роман Миколайович

УДК 327(470)7

НЕОЄВРАЗІЙСТВО В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ

Спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ-2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Національного університету
“Києво-Могилянська Академія”

Науковий керівник | доктор філософських наук, професор

РЯБОВ Сергій Геннадійович,

Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, кафедра політології,

професор

Офіційні опоненти: | доктор політичних наук, професор

ГОЛОВЧЕНКО Володимир Іванович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра країнознавства, професор

кандидат політичних наук

БЕЗЗУБ’ЯК Мирослав Йосипович,

Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник

Захист відбудеться “4” грудня 2007 р. о 14°° годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України за адресою:
01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8.

Автореферат розісланий “2” листопада 2007 р.

Т.в.о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук В.А. Войналович

Загальна характеристика роботи

Проблема, на розв’язання якої спрямоване дане дисертаційне дослідження, полягає в аналізі впливу і проявів неоєвразійства у сучасній політиці Російської Федерації. Особливості такого впливу та актуальність зазначеної проблеми виходять із закладеної в концепції неоєвразійства ідеї непереборного протистояння Росії та Заходу, з обґрунтування необхідності поєднати різні етноси і релігії в єдиній державній системі Росії, претензії неоєвразійства стати панівною ідеологією в Росії та конкурентоспроможною на міжнародному рівні. Існує чимало свідчень того, що неоєвразійство стає інтелектуальною платформою, яку багато хто прагне покласти в основу політики російської держави. Серед цих свідчень, зокрема, відповідні формулювання таких засадничих документів, як Концепція національної безпеки Росії, Концепція зовнішньої політики Росії та Військова доктрина Росії. Це також створення політичних партій і рухів (партія “Євразія”, “Міжнародний євразійський рух”, “Євразійський союз молоді” тощо), діяльність яких більшою або меншою мірою відповідає неоєвразійській доктрині і має провладний характер. Соціологічні опитування показують, що серед населення Росії посилюються інтерес і прихильність до подібних рухів та партій, що робить імовірним перетворення їх на парламентські політичні сили.

Дії й заяви урядовців Російської Федерації дозволяють робити припущення, що й міждержавні стосунки вони намагаються будувати саме відповідно до положень неоєвразійства. Це проявляється, зокрема, у посиленні та розширенні російського впливу на пострадянському геополітичному просторі. Насамперед, об’єктом такого впливу є Україна. Геополітична характеристика нашої держави, те, що історично український народ перебував у постійній взаємодії як з європейськими, так і з азійськими народами, значною мірою обумовлюють піддатливість України впливові, здійснюваному в дусі неоєвразійства.

Ступінь розроблення теми. Систематизоване вивчення феномену євразійства та його новітніх проявів розпочалося у 90-ті роки ХХ століття. Комплексний аналіз теоретичних і практичних аспектів євразійства і неоєвразійства здійснено Н. Нарочницькою. Концептуальні засади перетворення неоєвразійства на детермінанту ідеології та політики в Росії з’ясовує С. Панарін. Розробником доктрини неоєвразійства і одночасно його дослідником є О. Дугін, в публікаціях якого даний феномен розглянуто переважно в геополітичному ключі - як антагонізм атлантизму. Окара А. розглядає неоєвразійство як прояв консервативної революції, повернення до традиціоналізму в сучасному глобалізованому світі. Казахський науковець О. Сулейменов розглядає євразійство й неоєвразійство як потенційну цивілізаційну основу формування нового державного утворення, до якого увійдуть і Росія, і Казахстан.

В Україні проблеми, пов’язані з неоєвразійством, розглянуто переважно у контексті міждержавних відносин та, зокрема, у площині ідеологічного і політичного виклику українській державі. Комплексний аналіз євразійської проблеми в контексті україно-російських відносин здійснив О. Чередниченко, що сприяло з’ясуванню можливостей євразійства у формуванні російської політики та її впливу на Україну. Оцінку перспектив неоєвразійства та його зв’язку з Україною подано в роботах І. Кресіної, В. Скуратівського, Г. Федотова, С. Шерегіна. Крім того, питання неоєвразійства як фактору впливу у відносинах між Китаєм та США вивчає В. Головченко, а М. Беззуб’як, досліджуючи елітаризм у контексті національного розвитку та проблеми олігархії, дає відповідь на питання щодо можливості практичного втілення неоєвразійського концепту ідеократії в політичних умовах як Росії, так і України.

Виключно в рамках геополітичної парадигми розглядають неоєвразійство науковці Заходу. Зокрема, Х. Макіндер, К. Гаусхофер, Д. Блюм, С. Коен, С. Гантінгтон, З. Бжезинський вивчали значення Євразії як окремого геополітичного суб’єкту, простежували вплив неоєвразійства в сучасних умовах, порівнювали його з атлантизмом як з конкуруючою ідеологією.

Однак представлені наукові підходи не дозволяють вважати питання дослідження впливу неоєвразійства на формування внутрішньої й зовнішньої політики Російської Федерації розв’язаним належним чином. Так, не наведено вичерпного визначення суттєвих ознак, принципів і наріжних понять неоєвразійства, не охарактеризовано його як сучасне ідеологічне і політичне втілення євразійської доктрини. Не зроблено оцінки впливу неоєвразійства на політику Росії щодо України.

Мета даного дослідження полягає в тому, щоб з’ясувати, в яких напрямках і за допомогою яких чинників неоєвразійство впливає на сучасну політику Російської Федерації, до яких наслідків призводить цей вплив і як, зокрема, це відбивається на політиці щодо Української держави. Досягнення цієї мети потребувало виконання наступних дослідницьких завдань:

– описати головні положення євразійства, вивчити ґенезу неоєвразійства як інтелектуального наступництва євразійства і його модернізованого варіанту;

– охарактеризувати суттєві ознаки й принципи неоєвразійства, з’ясувати, якою мірою воно є критерієм російської національної ідентичності, формою самосвідомості й самовираження народів Росії, оцінити сучасні напрями розвитку доктрини;

– виявити й довести присутність парадигм неоєвразійства у внутрішній політиці Росії, з’ясувати міру його підтримки офіційною владою та громадянами;

– визначити зовнішньополітичний потенціал неоєвразійства через його зіставлення з доктриною атлантизму, оцінити його вплив на формування російської зовнішньої політики, можливості трансформації неоєвразійської концепції в одну з програм інтеграції країн СНД;

– проаналізувати погляди засновників євразійства на феномен української культури, показати місце українського елементу в неоєвразійській доктрині, з’ясувати наслідки російських інтеграційних проектів, здійснюваних відповідно до неоєвразійської парадигми, для України та відповідність статусу України, визначеного неоєвразійською концепцією, її національним інтересам.

Об’єктом дослідження є неоєвразійська доктрина як культурно-цивілізаційний проект, політична концепція, своєрідна ідеологія, що може бути використана як теоретична основа практичного політичного курсу.

Предметом дослідження є вплив неоєвразійства на сучасну внутрішню і зовнішню політику Російської Федерації, а також на процеси, що відбуваються в Україні.

Методологія дослідження. Вивчення впливу ідеології неоєвразійства на практичну політику Російської Федерації здійснене відповідно до методологічних принципів об’єктивності (вивчення доктринальних положень неоєвразійства і визначених ними дій безвідносно до особистих уподобань науковця), системності (визнання неоєвразійства як комплексу взаємопов’язаних ідей і настанов, що обумовлюють відповідні рішення і дії), історизму (розгляд еволюції неоєвразійства та з’ясування обумовленості його положень особливостями суспільно-політичної системи). Серед конкретних дослідницьких прийомів, що були використані для досягнення мети, – вивчення публікацій основоположників євразійства та представників неоєвразійської ідеї, аналіз і порівняння державних документів, програм і дій керівництва Російської Федерації, заяв політиків, практичних дій суб’єктів політичного процесу Росії. Контент-аналіз праць представників неоєвразійської ідеології дозволив реконструювати еволюцію їхніх поглядів,
а прийоми структурного аналізу – виявити загальні особливості формування доктрини. З’ясуванню наслідків впливу неоєвразійства на практичну політику, його перспектив і тенденцій подальшого розвитку сприяв прогностичний метод. Крім того, результативним виявилося застосування методів інституційного аналізу.

Джерельна база дослідження структурована на основі розвитку ідеї євразійства та її еволюції до нашого часу. Виділено такі типи джерел як: публікації засновників класичного варіанту євразійства та його послідовників; документи органів державної влади та державного управління Російської Федерації, в яких зафіксовані близькі до неоєвразійства ідеї та положення, програмні документи неоєвразійських партій Росії; роботи засновників сучасного варіанту неоєвразійства та його інтерпретаторів з різних сфер російської науки; публікації, присвячені осмисленню феномену неоєвразійства. Одна з груп джерел складає публікації українських дослідників євразійства та неоєвразійства, в яких простежується взаємозв’язок між цими феноменами та українською політикою. Окрему групу джерел складають праці представників західної геополітичної школи, які розглядали неоєвразійство як конкуруючу з атлантизмом концепцію.

Наукова новизна даного дослідження полягає в отриманому й доведеному висновку, відповідно до якого неоєвразійство суттєвим чином впливає на сучасну політику Російської Федерації. Цей вплив здійснюється у внутрішньому, зовнішньому, геополітичному та ідеологічному напрямах за допомогою таких чинників, як неоєвразійські політичні партії, об’єднання, міжнародні рухи, союзи, позиції впливових політичних гравців, що призводить до формування та втілення на практиці неоєвразійської ідеології в державній політиці Росії, а також відбивається на політиці щодо Української держави. На захист винесено наступні положення:

– головними поняттями євразійства є “ідеократія”, “пасіонарність”, “Євразія” та її “становий хребет”, “ідея-правителька”, “симфонічна особистість”, “туранський елемент” в російській культурі та етносі, “євразійська культура”, “православна релігія” та “православна церква”; неоєвразійство є модернізованим варіантом євразійської доктрини, воно успадкувало євразійську ідеологію, понятійну базу, ідею геополітичної конкуренції Євразії на чолі з Росією та Заходом;

– суттєві ознаки й принципи неоєвразійства полягають у використанні геополітичного підходу до вивчення сучасних політичних процесів, відмові від провідної ролі православ’я, обґрунтуванні конкуренції з атлантизмом і протидії глобалізму, посиленні уваги до економічної складової суспільного життя; воно претендує бути вираженням нової російської національної ідентичності і в наш час все більше проникає у політичне та громадське життя Росії, отримуючи підтримку з боку офіційної влади;

– вплив неоєвразійства на сучасну внутрішню політику Російської Федерації проявляється у виникненні відповідних партій, закріпленні в основоположних державних документах концепту створення єдиного геополітичного євразійського простору, зростанні прихильності російських громадян до ідей неоєвразійства;

– неоєвразійство істотно впливає на зовнішню політику Росії, про що свідчать намагання Москви сформувати й очолити єдиний геополітичний простір, залучити до нього пострадянські країни та країни Сходу, побудувати автаркічну економічну систему, мінімально залежну від зовнішніх чинників; має місце протиставлення неоєвразійства атлантизму, що обґрунтовує загострення відносин Російської Федерації з Заходом; існує можливість трансформації неоєвразійства на програму інтеграції країн СНД; вплив неоєвразійства на російську зовнішню політику також засвідчує присутність його ідей у ряді концептуальних і доктринальних документів;

– неоєвразійці сприймають Україну як об’єкт світової політики і прагнуть відновити контроль над нею з метою її входження до неоєвразійського геополітичного проекту і вибору нею зовнішньополітичної орієнтації на користь Москви, що може становити загрозу українським державним і національним інтересам.

Практичне значення дослідження полягає у можливості застосування його основних положень та висновків при розробці конкретних аспектів зовнішньої політики України. Матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці документів відповідними органами державної влади, а також при підготовці лекційних курсів, навчальних посібників та спецкурсів з історії політичної науки, політології міжнародних відносин тощо.

Апробація результатів дослідження. Головні ідеї дисертаційного дослідження були представлені на щорічних ІХ, Х та ХІ-й (2003-2005 рр.) наукових конференціях “Дні науки НаУКМА”, науково-методологічних семінарах кафедри політології НаУКМА (квітень 2004 р., травень 2005 р.), Міжнародній конференції “Сучасні виклики і загрози європейській безпеці у Чорноморсько-близькосхідному ареалі” (Київ, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, 4 червня 2004 р.).

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено у шести наукових статтях, опублікованих у визначених переліками ВАК України періодичних фахових виданнях.

Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів з дев’ятьма підрозділами, загальних висновків, списку використаних джерел і літератури, який містить 158 найменувань. Повний обсяг дисертації становить 167 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету і головні завдання роботи, сформульовано засади та методи дослідження, об’єкт і предмет дисертаційної роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ роботи “Витоки і базові принципи неоєвразійства” присвячений аналізу формування доктрини євразійства та її еволюції у неоєвразійство в сучасних реаліях російського політичного життя.

Характеризуючи концептуальну базу неоєвразійства, якою є євразійська доктрина, відзначимо, що вона (доктрина) своїм ідейним і політичним корінням сягає у XVIII-XIX ст., опосередковано спираючися на ідеї слов’янофільства, російського “почвенництва” і православного провіденціалізму. Підвалини євразійської концепції, як політичного вчення складають такі поняття, як “ідеократія”, “пасіонарність”, “Євразія”, “євразійський становий хребет”, “ідея-правителька”, “туранський елемент”, “симфонічна особистість”, “євразійська культура”, “православна релігія” та “православна церква”. В євразійській доктрині одну із стрижневих ролей відіграє православна релігія та православна церква. До центральних ідей вчення належить також теза про суттєву роль туранського елементу в російській культурі і суспільному житті. З моменту виникнення євразійської доктрини в ній був присутній вагомий український акцент. Класики євразійства (П. Савицький, М. Трубецькой), навіть маючи етнічні українські корені, упереджено ставилися до української культури як такої, вважаючи її рівень недостатнім для задоволення потреб політичної еліти. Одночасно вони визнавали, що вибір саме української культури як основи для державного будівництва був вдалим тактичний кроком для розвитку Російської імперії Петра І. Згодом, увага до “українського питання” приділяється і у неоєвразійстві в контексті геополітики.

У роботі досліджено, що євразійці реально спромоглися створити і цілісно оформити ті ідеї вибудови синтетичного світосприйняття, про які говорили російські мислителі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Дійсно, їхнє сприйняття світу становить синтез досягнень цілої низки наукових дисциплін, як природознавчих, так і гуманітарних. Євразійські концепції знайшли відображення у працях з географії, історії, філософії, низці робіт політологічного характеру і навіть у художній творчості. Всі ці елементи у сукупності і складають цілісну євразійську доктрину, яка наразі знаходить своє втілення у формі неоєвразійства.

Саме з євразійської доктрини, яка сформувалася в 20-30-х роках ХХ ст. і згодом була доповнена вченим-істориком Л. Гумільовим, постало сучасне неоєвразійство, представлене декількома напрямами в нинішньому політичному та інтелектуальному житті Росії. Сучасний напрям євразійства, представлений О. Дугіним, складає основу неоєвразійства, визначеного його розробниками і як політична концепція, і як ідеологія. У сучасній внутрішній політиці Російської Федерації неоєвразійство має місце і знаходить свої прояви у різних сферах. Теза про утвердження неоєвразійства у політичній сфері нинішньої Росії аналізується на прикладі появи й діяльності нових російських партій – “Євразія” і “Євразійська партія Росії”. Це дає підстави для висновку, що неоєвразійство в Росії набуває все більш організаційно оформленого характеру.

У другому розділі “Неоєвразійство в Російській Федерації” аналізується вплив неоєвразійства на російську політику. Дослідження показує – неоєвразійство має реальну підтримку нинішньої російської влади, про що свідчить, зокрема, використання в таких основоположних політичних документах як Концепція національної безпеки, Концепція зовнішньої політики та Військова доктрина Росії ряду неоєвразійських ідей при визначенні напрямків внутрішньої і зовнішньої політики російської держави. Все більш помітною стає тенденція позитивного сприйняття неоєвразійства як державними органами, так і населенням Росії.

Аналіз присутності євразійської доктрини в політичному житті сучасної Росії показує, що неоєвразійські сили поступово набирають обертів, а реалізація “євразійського політичного проекту” поволі переходить з площини суто теоретичної в площину практичну. Останнє безпосередньо впливає й на Україну. Формування Єдиного Економічного Простору, інтеграція України в ЄврАзЕС та інші процеси істотно впливають на українську політику. Прогнозування можливих наслідків цих впливів для України зумовлює необхідність ретельного дослідження неоєвразійських сил сучасної російської політики.

Вивчення підходів до російських інтеграційних проектів на теренах пострадянського простору, які у перспективі можуть мати ідеологічним підґрунтям неоєвразійську концепцію, приводить до висновку, що ці питання залишаються недостатньо дослідженими, а однією з причин цього є нерозвиненість економік країн СНД, які досі перебувають у стадії становлення. До того ж, питання економічної інтеграції країн Співдружності залишаються надмірно політизованими.

Натомість західні вчені й політики висловлюють побоювання, що СНД може стати прообразом відновлення імперії, що загрожуватиме незалежності нових суверенних держав. З цієї причини Захід намагається сприяти зовнішньополітичному курсу держав СНД, спрямованому на інтеграцію до Європейського Союзу та НАТО.

У той же час, політична та економічна інтеграція держав, що входять до пострадянського простору, як передбачає неоєвразійство, є взаємовигідним процесом для всіх його учасників. Економіка СНД за весь час його існування пройшла шлях від єдиного народногосподарського комплексу до групи взаємозалежних економік незалежних держав. Але для повної економічної інтеграції, як показує досвід Європейського Союзу, необхідне проведення не просто узгодженої, а єдиної економічної політики, включаючи уніфікацію фінансового, податкового, трудового, антимонопольного й інших видів законодавства, єдині технічні і екологічні стандарти, а також єдина валюта, спільний емісійний центр, спільний бюджет, наявність наддержавних виконавчих, законодавчих і судових органів. Подібна система заходів пропонується неоєвразійцями, спираючись, передусім, на концепцію економічної автаркії великих просторів Ф. Ліста.

Успіх реалізації економічної інтеграції держав пострадянського простору відповідно до неоєвразійських прогнозів буде обумовлений тим, яка магістральна ідея зможе забезпечити підтримку інтеграційного процесу як у суспільній думці, так і серед політичної еліти країн СНД. Неоєвразійство наразі залишається однією з небагатьох об’єднуючих концепцій, які можуть бути використані для інтеграції пострадянського простору.

Відомо, що після виступу на зустрічі глав держав-членів СНД у Москві в 1994 році президент Казахстану Н. Назарбаєв не раз порушував проблему створення Євразійського союзу, вважаючи головним питанням євразійської теми інтеграцію, передусім, слов’яно-тюркського світу. Роль Казахстану визначається тим, що він є найбільшою державою, яка розвиває тюркську цивілізаційну традицію і має найдовший кордон з Росією. Своєю історичною долею Казахстан також тісно пов’язаний з Росією, Білоруссю та Україною, що дозволяє прогнозувати появу потужного інтеграційного ядра на пострадянському просторі у разі спільної згоди всіх учасників.

Проведене дослідження дозволило виявити такі тенденції розвитку країн СНД, як становлення національної державності в нових суверенних державах та їхні устремління до інтеграції. Однак існуюча структура органів СНД не дозволяє реалізувати наявний значний інтеграційний потенціал. Разом з тим, як доводить практика, подальший розвиток цих країн неможливий без інтеграції на економічній основі.

За переконаннями неоєвразійців, регіональний союз на політико-економічному і культурному просторі Євразії має відрізнятися від таких вже існуючих регіональних союзів, як НАФТА, ЄС, АСЕАН. У цьому контексті специфічним є статус Казахстану, який в силу свого цивілізаційного і геополітичного положення має змогу входити у декілька об’єднань одночасно. Враховуючи, що ринкові реформації мають універсальні закономірності, доцільним вбачається поєднання зусиль з економічної трансформації країн СНД на базі вже сформованих і усталених у радянський час господарських зв’язків. Як показує досвід, спроби окремих країн СНД успішно модернізувати свою економіку поодинці спрацьовують не завжди ефективно.

Подальша економічна модернізація держав на пострадянському просторі неможлива без узгодженості у сфері цінової політики на сировину і енергоресурси, що експортуються, без зближення національних законодавства країн СНД, а також створення структури, що регулюватиме дії не лише в економічній, але й у зовнішньополітичній, правовій, оборонній, культурно-освітній і екологічній сферах. Спільною ідеологічною основою для всього цього може стати неоєвразійська концепція.

У наш час вочевидь спостерігається відновлення євразійської доктрини у формі неоєвразійства, а такі політичні сили в Росії та в інших країнах СНД як партія “Євразія”, Міжнародний Євразійський Рух, пропрезидентські російські кола, здійснюють спроби практичного застосування неоєвразійських принципів та настанов. Отже, одна з проблем, на розв’язання якої спрямоване дане дослідження, полягає в тому, чи може євразійство як культурно-цивілізаційна парадигма бути політичним проектом, що реалізовується на теренах колишньої Російської та Радянської імперій? У яких формах може відбуватися така реалізація? Пошуку відповіді на ці питання підпорядковані аналіз проявів євразійської доктрини у внутрішній і зовнішній політиці Російської Федерації та оцінка перспектив реалізації неоєвразійства у партійному житті Росії.

Дослідження поставленої проблеми приводить до висновку, що євразійська доктрина все активніше виявляє себе як у внутрішній, так і у зовнішній політиці Російської Федерації. Євразійський рух у політичному житті Російської Федерації набуває все більшої виразності, розмаху і сили, проте вибори депутатів Державної Думи Росії 2003 року довели, що євразійство і його сучасний варіант, ще не вийшли на достатній рівень присутності у парламенті Росії. Усе ж процес проникнення євразійських партій у Думу триває і, враховуючи наявний суспільний запит на неоєвразійську ідеологію, він може бути більш результативним в перспективі. До того ж, є усі підстави стверджувати про вплив неоєвразійства на російську зовнішню політику. Попри його дещо прихований характер, дії представників російського керівництва демонструють, що вони використовують чимало ідей євразійського проекту.

Загалом, унікальність неоєвразійства на всіх ступенях його розвитку полягає в тому, що, будучи феноменом неєвропейської суспільно-політичної думки, воно водночас пов’язане як із східною, так і західною традиціями. Це споріднює неоєвразійство з підходами до філософського обґрунтування сучасного розвитку Росії, її геополітичних можливостей щодо пострадянського простору, який вона традиційно вважає зоною своїх політичних інтересів.

На переконання неоєвразійців, об’єднання євразійських народів навколо усвідомленої ідеї спільної цивілізаційної ідентичності спроможне протистояти устремлінням євроатлантичної цивілізації та ідентичності. Утім, загальноєвразійська ідентичність не виникає сама по собі. Ціннісна установка “ми – такі, а вони – інші” в неконфронтаційному плані формується поступово за умови особливого спрямування державної політики, яка виробляє ієрархію пріоритетів, стратегічних інтересів. Тут важлива й активізація економічної, політичної, наукової й іншої взаємодії в неоєвразійських рамках шляхом створення єдиних наддержавних структур, що здатні вирішувати спільні завдання. Євразійське, в розумінні та інтерпретації неоєвразійців, наднаціональне співробітництво може бути стійким і міцним лише за умов балансу інтересів усіх євразійських народів, рівної відповідальності за економічний, соціальний, культурний розвиток Євразії.

У третьому розділі роботи “Вплив неоєвразійства на Україну” розглянуто як реальний, так і потенційний вплив неоєвразійства на українське суспільно-політичне життя та ціннісні орієнтації населення. Не заперечуючи тези щодо приналежності України до європейської цивілізації, автор відзначає, що суттєві характеристики політичної та соціальної дійсності українського суспільства – зверхність держави практично в усіх формах суспільних відносин, сильний вплив колективістської форми поведінки, брак реальних повноправних гарантій, залежність населення від бюрократичних структур, низький рівень самодіяльності громадян та політичної активності, прийняття існуючої ситуації в країні незважаючи на її погіршення до “помаранчевої революції” – притаманні азійській формі суспільного життя в його класичному варіанті. Проте наявність у політичному устрої та ментальності українського суспільства азійських соціокультурних елементів, згідно з принципом взаємозалежності й взаємодоповнювано-сті цивілізаційного розвитку, не є вадою. Більше того, азійські риси України можна використати для якнайшвидшого державного і суспільного розвитку, поєднавши їх з європейськими.

Українське питання було предметом уваги в дослідженнях класиків євразійства й залишається таким і для представників неоєвразійства. Україна, хоча б з суто географічних міркувань, є частиною євразійського простору. Крім того, не можна заперечувати й певного впливу елементів євразійської концепції та її оновлених варіантів на українське буття.

Існування українського елементу в євразійській тематиці є цілком закономірним, адже значна частина творців євразійства були або етнічними українцями, або походили з території України. До того ж, заглиблюючися в історичні дослідження щодо російської державності, євразійські вчені приходили до висновку, що саме Україна (за часів Київської Русі) була тим “батьківським домом”, звідки вийшла державність російська. Українська культура за часів Петра І стала тим варіантом культури, який було обрано основним для Російської імперії того часу з причин усвідомлення його більшої політичної доцільності і користі для Росії.

Погляди батьків євразійства на українське питання, розуміння ними української проблеми становлять інтерес не тільки тому, що вони виявились глибокими і серйозними інтерпретаторами української політики, але й тому, що для значної частини російських політиків євразійські схеми досі є панівними.

Аналіз неоєвразійства у контексті українського питання дозволяє зробити висновок, що проблема інтеграції з України у євразійський культурно-цивілізаційний і політичний проект, так і залишилась нерозв’язаною для “класичного” євразійства. Україна (як населення, так і еліта) не прийняла євразійську теорію, віддаючи перевагу проектам національного розвитку. Через це П. Савицький запропонував вести початок руської державності від Москви, а не від Києва. Відтоді Росія, яку в євразійській доктрині представлено як слов’яно-туранське суспільство, з наголосом на туранській складовій, гостро реагує на питання розриву сакрального поля Святої Русі.

Дослідження еволюції інтересу євразійців до України, впливів неоєвразійства на українське суспільство й окремі сфери його життя сприяло з’ясуванню того, яким чином Російська Федерація, використовуючи неоєвразійські ідеї, діє стосовно нашої держави. Неоєвразійські впливи на Українську державу виявляють себе у намаганнях залучити її до участі в регіональних структурах, де домінуючий вплив має Російська Федерація, формувати відповідні ціннісні орієнтації українського населення.

Належить визнати, що ідея євразійців шукати об’єднуюче, інтегруюче начало в історичному минулому не позбавлена сенсу як узагальнена гуманістична цінність. Розуміння спільності пережитих подій зближує народи, якщо тільки політики не використовують це для досягнення своїх кон’юнктурних цілей. Спільність пережитого примирює народи і збалансовує їхнє співіснування. Отже, з точки зору внутрішніх інтересів Росії неоєвразійські ідеї будуть завойовувати прихильників. Щодо їхнього застосування у взаєминах з новоствореними державами, особливо з Україною, країнами Південного Кавказу та країнами Центральної Азії, ці ідеї варто сприймати з певною засторогою, оскільки їхня інтегруюча дія супроводжується відмовою від національного суверенітету заради створення спільної євразійської наддержави, конкурентно-спроможної щодо існуючих світових проектів розвитку.

Фактично, “українське питання” стало тією проблемою для євразійства, яку воно не змогло вирішити і подолати. Складові цього питання, такі як спадщина Київської Русі у державотворчому і культурно-цивілізаційному сенсі, вплив української культури на розвиток Російської імперії та, згодом, геополітичні орієнтації України, стали бар’єром до створення цілісної доктрини євразійства і набуття нею універсальності, особливо щодо західної частини Євразії в межах Російської імперії.

ВИСНОВКИ

1. Головними поняттями євразійської доктрини виступають: “ідеократія”, “пасіонарність”, “Євразія”, “євразійський становий хребет”, “ідея-правителька”, “туранський елемент”, “симфонічна особистість”, “євразійська культура”, “православна релігія” та “православна церква”. З євразійської доктрини, сформованої у 20-30-х роках ХХ ст. і розвинутої Л. Гумільовим, постало сучасне неоєвразійство, представлене декількома напрямами в нинішньому політичному та інтелектуальному житті Росії. Основний сучасний напрям євразійства, представлений О. Дугіним, складає основу неоєвразійства, яке розуміють як політичну концепцію і як ідеологію. Неоєвразійство в сучасній Росії набуває все більш організаційно оформленого характеру.

2. Неоєвразійство відрізняють від класичного євразійства такі ознаки, як використання геополітичного підходу для інтерпретації сучасних політичних процесів, заперечення домінуючої ролі православ’я як духовного й релігійного фундамента доктрини, конкуренція з атлантизмом і глобалізмом, посилення уваги до економічної складової суспільного життя. За цими та іншими ознаками неоєвразійство претендує на роль нової російської національної ідентичності та форми самоідентифікації народів Росії. Воно дедалі виразніше проявляється у політичній та громадській сферах, знаходить підтримку з боку офіційної влади російської держави.

3. Має місце тенденція зростання числа прихильників неоєвразійських ідей. Про реальну підтримку неоєвразійства нинішніми російськими керівниками свідчить зміст таких основоположних політичних документів, як Концепція національної безпеки Росії, Концепція зовнішньої політики Росії та Військова доктрина Росії, в яких використано неоєвразійські ідеї при визначенні напрямів внутрішньої і зовнішньої політики російської держави. Неоєвразійство виходить на політичну арену сучасної Росії, про що свідчить виникнення й діяльність таких структур, як політичні партії “Євразія” і “Євразійська партія Росії”, “Міжнародний євразійський рух” та “Євразійський союз молоді”.

4. У зовнішньополітичній сфері Російська Федерація демонструє певні елементи реалізації неоєвразійства переважно щодо колишніх республік Радянського Союзу, хоча увага надається і таким державам, як Китай, Індія та Іран. Тому, як через регіональні організації, так і шляхом прямого військового, економічного, політичного, культурного та іншого співробітництва, Росія й надалі намагатиметься зміцнити свої зв’язки із зазначеними країнами. У разі успіху це дозволить ефективно протистояти більшості сучасних викликів Російській Федерації. На прикладі порівняння з атлантизмом виявлено, що неоєвразійство може виступати у якості нової ідеології, особливо, на тлі останнього загострення відносин російського керівництва із Заходом. У перспективі існує можливість трансформації неоєвразійської концепції в одну з програм інтеграції країн СНД.

5. Євразійська доктрина з самого початку свого виникнення виявляла інтерес до українського питання у контексті загальних україно-російських відносин і розглядала україно-російський зв’язок на глибинному рівні, небезпідставно вважаючи його одним з провідних чинників формування культурно-цивілізаційної парадигми російської і української державності. У той же час, неоєвразійство,
в якому домінуючу роль відіграє геополітичний підхід щодо сприйняття політичних та історичних процесів, втратило глибину сприйняття україно-російського зв’язку і розглядає українське питання виключно у контексті підпорядкування українських інтересів російським інтересам в усіх сферах. Неоєвразійці продовжують сприймати Україну виключно як об’єкт світової політики і не приховують своїх намірів щодо відновлення контролю над Україною, навіть якщо для цього необхідно ініціювати процес внутрішнього розколу в країні, що може обернутися дефрагментацією її території. З огляду на це, з точки зору національної безпеки України, неоєвразійство та прихильні до нього організації і рухи на кшталт Євразійського союзу молоді, становлять загрозу українським державним і національним інтересам.

6. Неоєвразійство на ідеологічному та політичному рівнях все глибше впливає на сучасну політику Російської Федерації, що призводить до зростання імперських устремлінь Кремля, посилення російського тиску на Україну з метою її остаточного входження до євразійського геополітичного проекту і вибору зовнішньополітичної орієнтації на користь Москви.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Рукомеда Р.М. У світлі євразійської доктрини // Політика і час. – 2002. – № . – С. .

2. Rukomeda R. In the Light of Eurasian Doctrine // Politics and the Times. – 2002. – № . – P. .

3. Рукомеда Р.М. Євразійська доктрина: методологічні засади // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. – Том 21. – 2003. – С. .

4. Рукомеда Р.М. У контексті євразійської доктрини // Політика і час. –
№ . – 2004. – С. .

5. Рукомеда Р.М. Євразійська доктрина та сучасна російська політика // Наукові записки НаУКМА. – Том 31. – 2004. – С. .

6. Чередниченко О.Т., Рукомеда Р.М. До поняття “трансформації”: сутність та характерні прояви у світовій практиці // Стратегічна панорама. – 2002. – № . – С. .

АНОТАЦІЯ

Рукомеда Р.М. Неоєвразійство в сучасній політиці Росії. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, Київ, 2007.

Дисертацію присвячено дослідженню феномена євразійства та впливу його сучасної варіації у вигляді неоєвразійства на політичне життя Російської Федерації. Розкрито особливості неоєвразійства як політичної концепції та ідеології та проаналізовано основні напрями його розвитку. Автор визначає передумови, причини і витоки євразійської доктрини та подальшої її еволюції до варіанту неоєвразійства, яке до свого сутнісного складу додало вагомий геополітичний елемент. Саме геополітична складова посіла провідну роль у сучасному неоєвразійстві та визначає основні напрями його розвитку. Висвітлено прояви неоєвразійської концепції у внутрішній і зовнішній політиці Російської Федерації, зокрема, в інтеграційних російських спробах на пострадянському просторі. Проведено аналіз українського питання в євразійській доктрині та її сучасному варіанті. Здійснено прогноз впливу неоєвразійства на українські політичні реалії. Запропоновано загальний прогноз розвитку неоєвразійства в сучасному політичному житті Росії.

Ключові слова: євразійська доктрина, російська політика, євразійство, неоєвразійство, українське питання, геополітика, російські інтеграційні проекти, Євразія.

АННОТАЦИЯ

Рукомеда Р.Н. Неоевразийство в современной политике России. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01 – теория и история политической науки. – Институт политических и этнонациональных исследований им. И.Ф. Кураса НАН Украины, Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию феномена неоевразийства как политичес-кой концепции и степени ее влияния на политическую сферу современной Российской Федерации.

Автор анализирует условия появления, сущность и понятийный каркас концепции евразийства, окончательно сформировавшейся в 30-х годах ХХ ст. Отдельным объектом анализа являются предпосылки и условия формирования евразийской концепции, которая по своему характеру может выступать и как геополитическая доктрина, и как цивилизационно-идеологическая основа. В результате процесса эволюции евразийская доктрина стала базисом для формирования своего современного, обновленного варианта – неоевразийства, который ныне оказывает все большее влияние на российскую политику. Главным отличием неоевразийства от классического варианта евразийства, по мнению автора, является уменьшение роли православия как объединяющей основы для интеграции, а также существенное повышение роли геополитического подхода в интерпретации современной международной и внутренней российской политике.

В работе определены особенности неоевразийства как политической концепции и идеологии, проанализированы основные направления его развития. На примере современных политических партий России, которые в своих программных документах выступают с позиций неоевразийства, автор анализирует ключевые концептуальные основы современных неоевразийцев, а также проводит компаративный анализ между неоевразийством и классическим вариантом евразийства. В этом контексте, в работе уделяется особое внимание геополитической составляющей неоевразийства, которая принципиально отличает его от классического варианта евразийской доктрины, где геополитика не занимала главенствующие роли. По этому и другим признакам неоевразийство ныне претендует на роль новой российской национальной идентичности и формы самовыражения народов России.

Автор исследовал проявления неоевразийства во внутренней и внешней политике Российской Федерации, в частности в интеграционных проектах на постсоветском пространстве. Проанализированы ключевые региональные организации, такие как ЕврАзЕС, СНГ, ЕЭП, ОДКБ, ШОС, в которых Российская Федерация играет ведущую роль, с точки зрения соответствия их неоевразийской концепции, основным направлениям ее развития. Сделаны прогнозы относительно воплощения в жизнь неоевразийского проекта как надгосударственной интеграционной матрицы в составе России, Казахстана, других государств Центральной Азии, а также Белоруссии и Украины. Влияние неоевразийства на внешнюю политику РФ подтверждается и попытками Москвы сформировать и возглавить единое геополитическое пространство, построить автаркическую экономическую систему, минимально зависимую от внешних факторов. Имеет место противопоставление неоевразийства атлантизму как геополитической доктрине.

В работе показано, что уникальность неоевразийства на всех уровнях его развития состоит в том, что будучи феноменом неевропейской общественно-политической мысли, оно все же связано и с западной, и с восточной политическими и другими традициями. Это роднит неоевразийство с подходами к философскому обоснованию современного развития России, ее геополитических возможностей относительно постсоветских территорий.

Автор провел глубокий анализ украинского вопроса в классической евразийской доктрине и в ее современном варианте. Рассматриваются причины, по которым отцы-основатели евразийской доктрины обращали свое внимание на украинский вопрос. Исследована проблема украинского вопроса в неоевразийстве и подходы современных российских представителей этой концепции относительно геополитической роли Украины и ее возможного участия в неоевразийских геополитических проектах.

Осуществлено прогнозирование влияния неоевразийства на украинские политические реалии. В этом контексте дана оценка возможного влияния на украинскую политику со стороны таких российских политических структур, как политическая партия „Евразия” и „Евразийский союз молодежи”. Также рассмотрена целесообразность участия Украины в пророссийских интеграционных проектах на нынешнем этапе их развития.

Предложено общий прогноз развития неоевразийства в современной политической жизни России с учетом нынешнего обострения отношений между РФ и США, а также контекста развития политических процессов в самой России.

Подтверждено, что неоевразийская парадигма присутствует в российской политике и поддерживается как на уровне власти, так и простых граждан.

Ключевые слова: евразийская доктрина, российская политика, евразийство, неоевразийство, украинский вопрос, геополитика, Евразия, российские интеграционные проекты.

SUMMARY

Rukomeda R.M. The neoeurasion conception in the modern Russian policy. – Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of the candidate of political science in specialіty 23.00.01. – the theory and the history of political science. – The I.F. Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2007.

The thesis is dedicated to studying the phenomena of Eurasian doctrine and impact of it’s modern variation – neoeurasionism on the political sphere of the Russian Federation. The peculiarities of neoeurasionism as a political conception and ideology are analyzed and its ways of development are researched. The author defines the ground, reasons and the basis of Eurasian doctrine and its further evolution to the variant of neoeurasionism, which has in its core the important geopolitical component. This component plays the main role in the modern neoeurasionism and defines the basic directions of its development. The work is also dedicated to the manifestation of neoeurasian conception in internal and external policies of Russian Federation especially in the integrational Russian attempts on the post soviet space. The analysis of the Ukrainian issue in the Eurasian doctrine and its modern version is made. Also the author suggested the prognosis about the influence of neoeurasionism on Ukrainian