КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Рабовська Світлана Янівна

УДК 347.65

СПАДКУВАННЯ ПРАВ ЗАСНОВНИКА (УЧАСНИКА) КОРПОРАТИВНОГО ПІДПРИЄМСТВА

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор

Фурса Світлана Ярославівна,

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету
імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародного права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України

Луць Володимир Васильович,

Академія муніципального управління, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін (м. Київ)

кандидат юридичних наук

Кармаза Олександра Олександрівна,

Головне юридичне управління Верховної Ради України, головний консультант

Провідна установа Львіський національний університет імені

Івана Франка МОН України

Захист відбудеться 10 квітня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58, каб. 12.

Автореферат розісланий „9” березня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гнатовський М.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошення України правовою державою, в якій гарантується охорона і захист права власності громадян, вимагає адаптування цього положення до сучасних реальних правовідносин у державі, коли громадянам на праві власності належать не тільки будинки, а й корпоративні права стосовно господарських товариств. До останнього часу ці питання залишаються практично недослідженими. Всі попередні наукові дослідження у цій сфері в основному були орієнтовані на перехід прав власності від спадкодавця до спадкоємців щодо тих об’єктів, якими мав право володіти громадянин у радянський період існування України.

Необхідність проведення дослідження саме корпоративних прав зумовлена істотними змінами у законодавстві, розвитком і конкретизацією різних форм корпоративних підприємств, а також збільшенням уваги з боку держави до захисту і охорони прав власності громадян.

Дослідженням проблем спадкового права займалися видатні українські і російські вчені, серед яких можна виділити таких вчених, як М.Ю. Барщевський, М.І.Бондарев, Н.С.Глусь, М.В.Гордон, С.А.Джапаридзе, О.В.Дзера, А.С.Довгерт, В.К.Дроніков, Ю.О.Заіка, О.Р.Кібенко, В.І.Кисіль, В.М.Кравчук, Т.П.Коваленко, Н.С.Кузнецова, П.С.Никитюк, А.А.Рубанова, Є.О.Рябоконь, В.І.Серебровський, Ю.К.Толстой, С.Я.Фурса, Є.І.Фурса, Е.Б.Ейдинова, Я.М.Шевченко. Але спеціального системного дослідження цієї теми до цього часу в Україні не проводилось, оскільки більшість дисертаційних досліджень присвячувались лише загальним і матеріальним аспектам спадкового права, але їх увага, як правило, не поширювалася на корпоративні права спадкодавця. Тому нотаріальна процедура вжиття заходів до охорони спадкового майна сьогодні не передбачає заходів стосовно охорони саме корпоративних прав, що негативно позначається на захисті прав спадкоємців, які мають успадковувати корпоративні права.

Отже, обрання теми дисертаційного дослідження зумовлено такими аспектами: відсутність наукових та зокрема дисертаційних досліджень обраної теми; необхідність внесення змін до регламентації спадкових правовідносин відповідно до розвитку суспільних відносин в Україні; наявність в окремих законодавчих нормах, що регламентують спадкові правовідносини, прогалин та неоднозначностей в їх формулюванні, які на практиці призводять до спірних ситуацій та порушень прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб та інтересів держави; наявність в теорії спадкового права різних позицій теоретиків щодо окремих положень та правових ситуацій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою комплексної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” і виконана згідно з планом науково-дослідної роботи Інституту міжнародних відносин “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (ТЗ НДР № 01БФ048-01).

Мета і задачі дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є узгодження основних положень спадкового права з корпоративними правами громадян та юридичних осіб, що регламентовані у різних нормативних актах, а також в установчих документах корпоративних підприємств.

Для досягнення зазначеної мети у дисертаційному дослідженні зосереджено увагу на вирішенні таких основних завдань:

аналіз всіх наявних сучасних теорій та концептуальних підходів до розуміння спадкових правовідносин та одночасно корпоративних прав з метою об’єктивного їх врегулювання у законодавстві і вдосконалення теорії спадкового права;

чітка, послідовна і однозначна регламентація спадкових правовідносин і при їх тлумаченні в юридичній практиці;

на підставі узагальнення та аналізу нотаріальної і судової практики виявлення проблемних питань і розроблення заходів стосовно поліпшення процедури охорони і захисту прав спадкоємців;

виявлення причин, що призводять до порушення прав громадян і юридичних осіб на практиці та необхідності їх звернення до цивільного судочинства за врегулюванням спорів, які виникають із спадкових правовідносин;

на підставі узагальнення теорії та практики реалізації спадкових правовідносин виробити рекомендації з удосконалення відповідних інститутів цивільного права, цивільного та нотаріального процесів.

Об'єктом дисертаційного дослідження є комплекс спадкових і корпоративних правовідносин, які виникають у процесі правомірної реалізації спадкових прав.

Предметом дисертаційного дослідження є спадкові правовідносини, предметом яких є корпоративні права, проблеми їх реалізації, а також засоби гарантування їх охорони та захисту від правопорушень, а також теоретичні та нормативні джерела, в яких ці відносини аналізуються та регламентуються.

Методи дослідження, які були використані при дослідженні обраної теми. В основу дослідження покладено системно-структурний метод, що базується на одночасному аналізі положень найближчих правових дисциплін: цивільного і господарського права, нотаріального та цивільного процесів. Функціональний метод використовувався для глибокого дослідження трансформації корпоративних прав у процесі спадкування. Метод моделювання був використаний при формуванні різних способів виокремлення та компенсації корпоративного права як за претензіями кредиторів, так і при задоволенні вимог іншого із подружжя чи спадкоємців, яким корпоративні права не передаються в натурі тощо. Порівняльний метод дозволив виробити пропозиції із вдосконалення спадкового законодавства України з урахуванням досвіду зарубіжних країн. За допомогою аналізу і синтезу була сприйнята багатогранність спадкових правовідносин у контексті спадкування корпоративних прав, були вироблені пропозиції із вдосконалення окремих норм законодавства тощо.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в Україні на дисертаційному рівні проводиться системне наукове дослідження проблем спадкування корпоративних прав як особливого об’єкта, який складається з майнової і немайнової частин в умовах значного розвитку в Україні інституту приватної власності і реформування законодавства в досліджуваних сферах.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у таких основних положеннях, які вперше виносяться на захист:

Встановлено, що корпоративні права можуть успадковуватися спадкоємцями, коли у статуті підприємства існує положення про допустимість такого спадкування й інші учасники корпоративного підприємства проти цього не заперечують. В усіх інших випадках спадкується частка у майні корпоративного підприємства, яка належала померлому учаснику цього підприємства.

Доведено, що невичерпне трактування у Господарському кодексі України (надалі – ГК) змісту поняття “корпоративне право” є негативним, оскільки не дає змогу встановити повноваження власника корпоративного права. З іншого боку, витоки такої регламентації корпоративного права зумовлені принципом цивільного права – свободою договору. Тому саме в установчому договорі між засновниками підприємства встановлюються права і обов’язки майбутніх володільців корпоративних прав, а тому обмежувати свободу їх вибору стосовно правонаступництва і спадкування корпоративних прав немає достатніх підстав.

Обґрунтовано можливість посвідчення змішаного договору дарування з відкладальною умовою та заповіту як єдиного договору. Такий змішаний договір не позбавлятиме права на обов’язкову частку спадкоємців, які за ст.1241 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) мають таке право, якщо смерть дарувальника настане раніше прийняття дарунку обдарованим, про що має повідомити заповідача-дарувальника нотаріус.

З'ясовано, що виконавець заповіту за ст.1290 ЦК не наділений повноваженнями стосовно розшуку майна спадкодавця та його корпоративних прав, але такими повноваженнями слід його наділити, оскільки перед вжиттям заходів щодо охорони майна (п. 1 ч. 1 ст. 1290 ЦК) його необхідно спочатку знайти. Цим положенням слід доповнити ст. 1290 ЦК.

Встановлено, що якщо в установчому договорі підприємства або у заповіті не наведено відповідних заборон, то умова, висунута учасниками підприємства про спадкування частки померлого учасника конкретним спадкоємцем, може вважатися правомірною і такою, що впливає на визначення наступного власника корпоративних прав.

Аргументовано, що “засновник підприємства, який вніс до статутного фонду підприємства певні об’єкти, які не можуть бути „спожиті” підприємством”, має отримати спеціальний статус “засновника”, який доцільно окремо регламентувати у законодавстві з метою охорони і захисту прав такого суб’єкта від можливих правопорушень. Такий статус слід наділити відповідними повноваженнями, які можуть успадковуватися.

Обґрунтовано, що теоретична концепція правонаступництва корпоративних прав може застосовуватися за аналогією з вкладами у банківських установах і регламентуватися та конкретизуватися в установчих документах. Оскільки при створенні значної частини підприємств їх засновники вкладають кошти, тому така аналогія може стати підставою для правильного вирішення питань спадкування.

Зазначено, що спадкування здійснюється тільки щодо майнових прав спадкодавця, а відносно немайнових прав спадкодавця можна говорити про правонаступництво як більш широке поняття. Ця концепція відповідає принципу, що для участі у корпоративному підприємстві необхідно отримати згоду інших учасників.

Доведено, що при створенні товариства з обмеженою відповідальністю допускається заснування товариства на спільній сумісній власності, що відповідає особливостям сімейних відносин і відкриває можливість створення товариства з обмеженою відповідальністю сімейного типу як своєрідного різновиду господарських товариств, коли спадкування ускладнюватиметься спільною частковою та спільною сумісною власністю подружжя, а також переважним правом на придбання частки у статутному фонді такого підприємства.

Визначено, що у разі неможливості виділу в натурі частки спадкоємця із спільного майна або у разі заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор (спадкоємець) має право вимагати продаж боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У цьому разі реалізовуватиметься право інших співвласників на переважне придбання частки боржника - учасника господарського товариства. Лише у разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор, яким може бути й спадкоємець, має право вимагати продажу цієї частки через публічні торги або переведення на нього прав та обов’язків співвласника з проведенням відповідного перерахунку.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що у роботі сформульовані концептуальні положення, висновки та практичні рекомендації, які визначають напрями вирішення окремих теоретичних і практичних проблем спадкового права, пов’язаного з особливостями спадкування корпоративних прав. Запропоновані висновки можуть слугувати теоретичним підґрунтям для подальшого розроблення положень науки цивільного права, корпоративного права, нотаріального процесу, а також отримані результати мають позитивно вплинути на регламентацію спадкових правовідносин.

Основні результати цього дисертаційного дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні курсів "Цивільне право”, спецкурсу “Нотаріальний процес", “Корпоративне право”. Положення цієї дисертації опубліковані у науково-практичному посібнику “Спадкове право: Нотаріат. Адвокатура. Суд”.

Рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства, спрямовані на підвищення ефективності охорони і захисту прав суб’єктів спадкового процесу, можуть бути використані в нормотворчій діяльності, в тому числі і при доопрацюванні нового ЦК, законодавства України про нотаріат, а також у правозастосовчій практиці при розгляді і вирішенні справ, що зумовлені спадковими правовідносинами, та у діяльності нотаріусів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане дисертантом самостійно. Основні теоретичні положення та розробки, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів одержані дисертантом особисто.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на спільному засіданні кафедри міжнародного права та кафедри міжнародного приватного та митного права Київського інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати роботи оприлюднювалися на науково-практичних конференціях, зокрема, на науково-практичній конференції у Хмельницькому інституті регіонального управління та права 2002 року, на семінарі для нотаріусів, який відбувся під егідою Центра правових досліджень Фурси та Державної податкової адміністрації України 26 квітня 2005 року (м. Київ), та на семінарі для суддів Дніпровського районного суду м. Києва на тему "Сімейні правовідносини в нотаріальній практиці", який відбувся 4 вересня 2006 року.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення в 11 наукових статтях: з них 5 опубліковані у наукових фахових виданнях та 2 тезах доповідей на конференціях.

Структура дисертації та її обсяг. Відповідно до мети, завдань і предмету дослідження структура дисертації складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (279 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 206 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел - 21 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету і задачі дослідження, визначено об’єкт, предмет і використані методи дослідження, викладено наукову новизну і основні положення, які виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх апробацію, зазначено публікації за темою дисертації, її структура і обсяг.

Перший розділ “Корпоративні права та їх відокремлення від інших прав” складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу загальних положень корпоративних прав як об'єкта спадкування, а саме дослідженню понятійного апарату та змісту терміна "корпоративні права" за теоретичними та нормативними джерелами.

Методом порівняльного аналізу позицій провідних вчених, різних нормативних актів, в яких регламентовані корпоративні права, дисертант акумулює найтиповіші і найпоширеніші з них, робить узагальнення і моделює власну позицію щодо цих прав та особливостей їх спадкування. Характерним підходом до визначення поняття „корпоративні права”, який властивий більшості вчених, є окремий його розгляд з позицій цивільного та господарського права, а не порівняльний аналіз цього поняття з позицій різних галузей права. Але з метою спадкування корпоративних прав, вжиття нотаріусом заходів щодо їх охорони, процедури їх розрахунку та виділення слід знати їх особливості як з точки зору матеріального, так і процесуального, зокрема нотаріального, права.

Аналіз нормативних джерел свідчить про те, що за своїм змістом глава 18 ГК присвячена корпоративним правам держави, а не всіх можливих володільців корпоративних прав. Тому доцільно й у назву глави 18 ГК включити конкретизуючу ознаку – корпоративне право держави. Корпоративні права у ГК не мають чіткого визначення, це поняття також не узгоджено з іншими нормами Кодексу. Але при спадкуванні корпоративних прав та виділенні їх як об'єкта потрібно чітко розуміти їх сутність. Тому у роботі пропонується уточнити зміст поняття “корпоративні права" і викласти його у ст. 167 ГК у такій редакції: “Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки доходу даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, перед-бачені законом та статутними документами”.

Невичерпне трактування у ГК змісту поняття “корпоративне право” є негативним, оскільки не дає змоги встановити повноваження власника корпоративного права. З іншого ж боку, витоки такої регламентації корпоративного права зумовлені принципом цивільного права – свободою договору. Саме в установчому договорі між засновниками підприємства встановлюються права і обов’язки майбутніх володільців корпоративних прав, а тому обмежувати свободу їх вибору немає достатніх підстав.

Для розмежування окремих термінів пропонується закріпити за поняттям „корпораційне право” право окремого суб’єкта на управління діяльністю корпорації та отримання доходів від наслідків діяльності корпорації, до складу якої входять юридичні особи комерційного характеру.

„Засновник підприємства, який вніс до статутного фонду підприємства певні об’єкти, які не можуть бути „спожиті” підприємством”, має отримати спеціальний статус „засновника”, який доцільно окремо регламентувати у законодавстві з метою охорони і захисту прав такого суб’єкта від можливих правопорушень і такий статус слід наділити відповідними повноваженнями. Зокрема, засновник може контролювати використання об’єкта своєї власності або йому може бути доручено підприємством використання такого об’єкта, тоді засновник отримає корпоративне право на управління певним об’єктом і одночасно певний обов’язок, що може бути обумовлено і доцільно зазначити в установчому договорі, а також раціонально підтвердити в акті про передачу підприємству такого об’єкта.

Працівник зі складу органу управління (керівництва) підприємства, який завдав шкоду при укладенні договорів з контрагентами, що є найбільш поширеним випадком завдання шкоди підприємствам, повинен нести повну матеріальну відповідальність не за неналежне виконання обов’язків згідно з нормами Кодексу законів про працю, а нести повну майнову відповідальність за неналежне користування наданими йому підприємством (засновниками) правами згідно з нормами Цивільного кодексу.

Вважається, що процес „демократизації” вкладів у банківських установах не завершено, а зроблено лише перший крок і банківський вклад прирівняний до іншого спадкового майна і не володіє особливими властивостями, але слід також прирівняти банківських працівників, які посвідчують застереження власника вкладу на випадок його смерті, до тих суб’єктів, які вправі посвідчувати заповіти. Це положення вважається доцільним внести до ст. 1252 ЦК.

Теоретична концепція правонаступництва корпоративних прав може застосовуватися за аналогією з вкладами у банківських установах і регламентуватися та конкретизуватися в установчих документах. Якщо в установчому договорі засновники чітко встановлять, що правонаступниками їх прав мають стати їхні діти, то у цьому випадку інший з подружжя має усуватися від спадкування корпоративних прав, якщо: 1) не доведе свої права на спадкування саме установчого внеску і доходів від діяльності підприємства. Наприклад, учасник підприємства не має дітей; 2) при відсутності у засновника іншого майна, яке має перейти до іншого з подружжя і компенсувати йому частку у майні підприємства тощо.

Спадкування здійснюється тільки щодо майнових прав спадкодавця, а відносно немайнових прав спадкодавця можна говорити про правонаступництво як більш широке поняття. Ця концепція відповідає принципу, що для участі у корпоративному підприємстві необхідно отримати згоду інших учасників.

Вважається доцільним відокремлювати ті підприємства, в яких учасники власною працею впливають на діяльність підприємства та створюють додатковий продукт, який у наступному отримує назву дивіденди, наприклад, у кооперативах, повних товариствах тощо. Тому персоніфікація суб’єктів, які беруть участь у таких товариствах, має значний вплив на діяльність підприємства. В інших підприємствах, де основна роль відводиться вкладу учасника, наприклад, акціонерні підприємства, право участі у таких підприємствах спадкується разом з долею у таких підприємствах.

Питання щодо спадкування прав на підприємство, яке орієнтоване на виробництво інтелектуальної продукції або надання таких послуг іноді стояти не може, а спадкування здійснюватиметься відносно лише розрахункового рахунку цього підприємства. Вся „виробнича потужність інтелектуального комплексу (підприємства)” - це висококваліфіковані працівники, права на яких не спадкуються.

Коли подружжям установлені межі прав кожного із них на окреме майно, слід вважати, що це майно ними поділене, тобто у разі створення підприємства і встановлення часток кожного із подружжя за вільною згодою такий поділ підтверджується нотаріально і підстав для його перерозподілу не існує. У роботі доведено, що при створенні ТОВ допускається заснування товариства на спільній сумісній власності, що відповідає особливостям сімейних відносин і відкриває можливість створення ТОВ сімейного типу як своєрідного різновиду господарських товариств. Доцільно розрізняти випадки, коли корпоративні права у підприємстві одним із подружжя були отримані до шлюбу та коли вклад до статутного фонду був зроблений за рахунок подарованого або успадкованого майна. У таких ситуаціях можна посилатися на ст. 57, 58 Сімейного кодексу України (надалі – СК), за якими первісний капітал вважається особистою приватною власністю дружини, чоловіка і дає дохід (дивіденди), власником якого вважатиметься один із подружжя.

У разі неможливості виділу в натурі частки спадкоємця із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор (спадкоємець) має право вимагати продаж боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У цьому разі реалізовуватиметься право інших співвласників на переважне придбання частки боржника-учасника господарського товариства. Лише в разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор, яким може бути й спадкоємець, має право вимагати продаж цієї частки через публічні торги або переведення на нього прав та обов’язків співвласника, з проведенням відповідного перерахунку.

Коли борг учасника господарського товариства повністю поглинає належну йому частку, то такий учасник має виключатися з числа учасників товариства і питання стоятиме: 1) про можливість і доцільність включення до складу учасників нового суб’єкта, яким є кредитор, що вправі вимагати виділення такої частки, коли корпоративне підприємство нездатне без істотної шкоди для його діяльності виділити належну учаснику-боржнику частку його майна; 2) коли корпоративне підприємство може виділити частину власного майна на погашення частки учасника-боржника, то питання стоятиме лише про перерахунок часток інших учасників, які встановлюватимуться за погодженням з кожним із учасників; 3) учасники можуть внести додаткові кошти у підприємство для того, щоб унеможливити істотну шкоду для діяльності підприємства у зв’язку з продажем належної учаснику-боржнику частки; 4) про виділення частини підприємства, адекватної частці учасника-боржника, у самостійну юридичну особу, коли це можливе без істотної шкоди для діяльності підприємства.

Якщо борг учасника за обсягом менший від належної йому частки у майні підприємства, то перед загальними зборами учасників корпоративного підприємства поставатиме питання про можливість і доцільність виключення з числа учасників цього підприємства тієї особи, наслідки діяльності якої погіршуватимуть економічний стан підприємства: 1) у цьому випадку у статутних документах можна передбачити мінімальний розмір частки учасника корпоративного підприємства, наприклад, товариства з обмеженою відповідальністю, зменшення якої призводитиме до виключення учасника із товариства; 2) можна також виходити з того, що статутний фонд товариства є фіксованим і його зменшення має відповідним чином (тобто протягом року) компенсуватися тим учасником, з частки якого було стягнені кошти або майно, належне підприємству; 3) підприємство вправі виділити учаснику-боржнику адекватний сумі боргу кредит, який учасником буде погашатися за рахунок дивідендів.

При неможливості виділення частки учасника господарського товариства у натурі або іншій формі, наприклад, коли частка учасника-боржника складає понад 50% всього майна підприємства – цілісного майнового комплексу, автор вважає можливим порушувати питання про примусовий продаж такого об’єкта, якщо відповідне прохання про розстрочку або відстрочку сплати боргу судом буде відхилене.

Корпоративні права можуть успадковуватися спадкоємцями, коли у статуті підприємства існує положення про допустимість такого спадкування й інші учасники корпоративного підприємства проти цього не заперечують. В усіх інших випадках спадкується частка у майні корпоративного підприємства, яка належала померлому учаснику цього підприємства.

У другому розділі „Охорона корпоративних прав спадкодавця та спадкоємців до прийняття спадщини спадкоємцями” проаналізовані такі питання: складові елементи охорони прав на спадщину, зокрема нотаріального провадження щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна (ст. 34 Закону України "Про нотаріат"), зміст заповіту та установчого договору як запорука наступного виваженого розподілу прав на корпоративне підприємство; розшук і встановлення належних спадкоємцю прав на підприємство; переваги для спадкування корпоративних прав; корпоративні спори з приводу спадкування належної учаснику частки; передумови розрахунку вартості корпоративного права як об'єкта спадкування; спадкові права і податкові обов’язки спадкоємців.

У результаті дослідження автор зробив висновок про те, що відсутність спадкового майна має призводити до закриття спадкової справи без видачі свідоцтва про право на спадщину, але нотаріус зобов’язаний у такій справі зазначити перелік тих заходів, які ним вживалися щодо розшуку майна спадкодавця. Як свідчить аналіз юридичної практики, при існуванні незаконного бізнесу він не спадкується і питання про його правонаступництво не виникає, а такий бізнес розкрадається „оточенням” власника корпоративного права. Одним із головних способів забезпечення переходу корпоративних прав до спадкоємців є поширення серед визначених заповідачем спадкоємців найбільш повної інформації про належність йому певних корпоративних прав у конкретних підприємствах. Нотаріуси не можуть знайти корпоративні права на підприємства, зареєстровані по всій території України, не кажучи вже про ті, які знаходяться за межами України і особливо в офшорних зонах, якщо їм відповідні відомості не нададуть спадкоємці.

Дисертант відносить заповіт до тих правоохоронних заходів, які можуть істотно вплинути на майбутні спадкові правовідносини, тобто розцінює його як найперший спосіб охорони прав заповідача та інтересів встановлених ним спадкоємців. Цей нотаріальний акт має сприяти розмежуванню прав на корпоративні права спадкоємців та іншого із подружжя, а також інтересів кредиторів. Тому заповіт пропонується сприймати як гарантований законом спосіб передачі заповідачем результатів його комерційної діяльності і, зокрема його корпоративних прав, найбільш здатним нащадкам спадкодавця, які достойні і вправі отримати ці права.

Пропонується положення щодо надання спадковому майну державного захисту втілити у життя шляхом покладення обов’язку на посадових осіб, які мають відомості про смерть особи та одночасно наявність в неї корпоративних прав, повідомляти цю інформацію податковим органам та державним нотаріусам.

Автор не погоджується з відомою концепцією щодо можливості діяти за довіреністю для здійснення корпоративних прав померлого спадкодавця-учасника (засновника) підприємства і вважає, що така смерть має спонукати до скорішого призначення виконавця заповіту. Альтернативним варіантом виходу із такої форс-мажорної ситуації може служити наділення певними повноваженнями керівника підприємства на випадок, коли учасник підприємства, який володіє контрольним пакетом акцій, захворіє або помре. Але вважається необхідним при передачі додаткових повноважень узгодити це питання з набуттям нового статусу директором на певний термін, наприклад, протягом місяця до скликання зборів акціонерів тощо.

Уявляється, що не можна однозначно застосовувати положення про припинення договору дарування у тих випадках, коли дарунок передається поштою або через третіх осіб (ст. 722 ЦК), а у цей час дарувальник помер.

Доведена можливість посвідчення змішаного договору дарування з відкладальною умовою та заповіту як єдиного договору. Такий змішаний договір не позбавлятиме права на обов’язкову частку спадкоємців, які за ст. 1241 ЦК мають таке право, якщо смерть дарувальника настане раніше прийняття дарунку обдарованим, про що має попереджати заповідача-дарувальника нотаріус.

На думку автора, не буде суперечити закону положення установчого договору про можливість врахування бажання заповідача-учасника товариства, викладеного у заповіті, при вирішенні питання про правонаступництво належної йому частки підприємства у випадку його смерті.

Для більшої впевненості у реалізації права на спадкування корпоративного права і гарантування корпоративних прав від свавільних дій його директора, доцільно також призначати виконавцем заповіту того із спадкоємців, який здатен керувати діяльністю підприємства, має відповідну кваліфікацію, досвід тощо. Вважається, що заповідач, який є повним учасником командитного товариства, вправі обумовити у заповіті, якщо інше не встановлено у статуті підприємства, що спадкоємець не може отримати одночасно всю компенсацію за належну йому за правом спадкування частку у командитному товаристві. Можливим варіантом є зміст заповіту, в якому спадкоємці за волевиявленням заповідача будуть позбавлені права вести справи товариства (ч. 1 ст. 122 ЦК). Вважається, що таке волевиявлення заповідача може мати місце й за певної умови. Наприклад, до досягнення певного віку спадкоємець не допускається до участі в управлінні підприємством або до отримання освіти за певним фахом.

Виконавець заповіту за ст. 1290 ЦК не наділений повноваженнями стосовно розшуку майна спадкодавця та його корпоративних прав, але такими повноваженнями слід наділити виконавця заповіту, оскільки для охорони майна його необхідно спочатку знайти. Тому автор вважає можливим і необхідним доповнити ст. 1290 ЦК пунктом такого змісту: „1) вживати заходів щодо розшуку належного спадкодавцю майна, для чого він наділяється повноваженнями запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань стосовно належного конкретній особі майна”.

Для видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусу потребуватиметься офіційний документ про належність спадкодавцю конкретних корпоративних прав, тому виписки з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб мають ураховувати цей аспект, тобто на запит нотаріуса має готуватися спеціальна виписка з такого реєстру з вказівкою про належність спадкодавцю корпоративних прав та їх обсяг.

Якщо в установчому договорі підприємства або у заповіті не наведено відповідних заборон, то умова, висунута учасниками підприємства про спадкування частки померлого учасника конкретним спадкоємцем, може вважатися правомірною і такою, що впливає на конкретизацію наступного власника корпоративних прав. Зрозуміло, що така умова не позбавляє інших спадкоємців прав на належну спадкодавцю частку підприємства, яка може бути компенсована кожному із спадкоємців, які вправі успадкувати іншу частину спадщини, та кошти як компенсацію корпоративних прав у підприємстві, учасником якого був спадкодавець.

Необхідно виходити не тільки з бажання потенційних спадкоємців або співвласників корпоративних прав, а й враховувати волю спадкодавця-заповідача, який може персоніфікувати свого правонаступника щодо корпоративних прав, наприклад, у заповіті. Якщо ж положення про спадкування корпоративних прав має місце в установчому договорі і встановлено у заповіті, а також співпадає з волею призначеного спадкоємця, то автор вважає неможливим змінювати останню волю спадкодавця, тому успадковувати право на участь у підприємстві має спадкоємець, визначений заповідачем.

Спадкоємці за правом на обов’язкову частку можуть виявитися непрацездатними, але ж участь у підприємстві вимагатиме від них активної поведінки на загальних зборах учасників, а тому вони не завжди здатні належно (а іноді й адекватно, наприклад, коли їх непрацездатність пов’язана з душевною хворобою і їх інтереси у цивільних відносинах представляє опікун) продовжувати справу, розпочату спадкодавцем. Тому переваги на спадкування корпоративних прав мають визнаватися за спадкоємцями за заповітом. Якщо частки у спадщині визначені нерівними, то переваги на спадкування корпоративних прав у такому випадку має той із спадкоємців, який володіє більшою часткою у спадщині.

Корпоративні права померлого учасника корпоративного підприємства у вигляді участі в товаристві за загальним правилом не успадковуються, але вони можуть входити до складу спадщини, якщо про це прямо зазначено в установчих документах ТОВ.

Питання про введення нових членів до складу вкладників командитного товариства мають вирішувати повні учасники, які можуть прийняти рішення про компенсацію належної померлому повному учаснику частки за рахунок майна підприємства тощо. Лише потім може надаватися право набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства вкладникам командитного товариства, які мають установлені законодавством переваги на придбання таких часток.

Нотаріус має бути наділений повноваженням щодо призначення незалежної аудиторської перевірки діяльності підприємства, в якому є корпоративні права померлого учасника такого підприємства, і таке повноваження має бути закріплено у новому Законі України „Про нотаріат”. Нотаріус при наявності у спадкодавця корпоративних прав на підприємство має на підставі офіційних документів - виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб обов’язково зазначати долю померлого учасника у підприємстві та на підставі проведеної незалежної аудиторської перевірки наводити її вартість. Нотаріус може фіксувати належне ведення загальних зборів учасників корпоративного підприємства, його відповідність прийнятій процедурі, реальну можливість зацікавлених осіб виступити на зборах.

Спадкоємець має отримувати права на керування приватним підприємством з моменту смерті спадкодавця, а здатних до керування підприємством спадкоємців доцільно призначати виконавцями заповіту.

Дисертант вважає, що одночасне існування строку подачі учасником заяви про вихід із товариства та виплати належної учаснику ТОВ частки значно погіршує його правове становище у порівнянні з іншими учасниками, оскільки учасник підприємства буде очікувати власні кошти рік і три місяці.

Буквально аналізуючи ч. 1 ст. 148 ЦК можна дійти висновку, що відповідну заяву про вихід із складу учасників закон трактує лише як попередження, тому формально вихід з ТОВ має вирішуватися на загальних зборах учасників, які за логікою цієї ж норми мають призначатися за три місяці на день формального вибуття учасника з ТОВ. До цього часу, вважає дисертант, учасник вправі відкликати таку заяву. Коли ж він помер, то право на відкликання заяви або анулювання поданої заяви має перейти до спадкоємців померлого учасника. Коли померлий учасник не був повідомлений про розрахунок належної йому частки підприємства або будь-яким безспірним документом не підтвердив свою згоду з розрахунком, то до його спадкоємців за правонаступництвом має переходити право на оспорення такого розрахунку, включаючи, й звернення до суду.

Участь спадкоємців при обговоренні питання про наступництво прав померлого учасника ТОВ, закритого акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи командитного товариства є необхідною і доцільною.

Фіксувати частку померлого засновника (учасника) товариства в певний проміжок часу і виходити з того, що вона дорівнює лише кількості майна на цей період, на думку автора, не зовсім коректно, оскільки таким чином не враховуватимуться особливості авторського права, внесеного учасником товариства до статутного фонду.

Назву статті 54 „Оплата вартості майна при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю” Закону України “Про господарські товариства” необхідно сприймати ширше, оскільки у цій статті має йтися не тільки про вихід, а й про вибуття учасника, зокрема, у разі його смерті.

Обґрунтовано, що перевірки податковими органами мають здійснюватися й за ініціативою суб’єкта господарювання. Такі перевірки дозволять не тільки зекономити кошти підприємства, а й сприятимуть встановленню тих реальних податків, які має сплатити підприємство та спадкоємець, що отримав компенсацію частки померлого учасника.

Пропозиція підприємства про компенсацію речей, визначених за індивідуальними ознаками, може бути спадкоємцями відхилена, а при виникненні спору це питання, на погляд автора, має вирішуватися судом.

Зміст ст. 54 Закону “Про господарські товариства” не має імперативного характеру, а тому згідно зі ст. 6 ЦК учасники товариства вправі змінити умови та порядок виходу учасника з товариства, що може додатково регламентуватися в установчому договорі при створенні підприємства.

Створивши на базі філії або представництва нову юридичну особу і передавши їй відповідне майно можна компенсувати спадкоємцям належну їм частку померлого учасника підприємства, для чого потребується рішення загальних зборів учасників про виділ частини юридичної особи у самостійну юридичну особу. Стосовно критеріїв виділення частини підприємства спадкоємцям як самостійної частки можна загалом говорити про те, що: таке підприємство не повинно представляти собою цілісний майновий комплекс, розділ якого може призвести до втрати ним єдиного виробничого циклу; виділення певної частини підприємства, яка відповідає частці спадкоємців, не повинно порушувати вимог законодавства України, зокрема, антимонопольного та інших норм.

Договір між спадкоємцями та учасниками корпоративного підприємства мають укладати всі спадкоємці, які відповідно до заповіту чи закону мають права на спадкування частки підприємства, або уповноважені особи, які діятимуть в інтересах всіх спадкоємців, що мають право на спадкування.

До недоліків Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” можна віднести те, що застосована у ньому термінологія явно розходиться з термінологією ЦК та СК, хоча саме остання має бути базовою для цього Закону. У названому Законі встановлено, що одразу мають ураховуватися ступені спорідненості, тоді як у ЦК прийнято визначати спадкоємців першої та інших черг (ст. 1261–1265 ЦК). За такою термінологією виходить, що лише батьки та діти спадкодавця можуть належати до родичів першого ступеня спорідненості, а онуки, які прирівнюються у правах на спадщину до своїх померлих батьків і спадкують за правом представлення (ст. 1266 ЦК), до “членів сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення” не належать. Заповідачу достатньо назвати особу у заповіті не спадкоємцем, а відказоодержувачем і тоді обов’язок по сплаті податку у такої особи не виникатиме, оскільки відказоодержувачі у Законі “Про податок з доходу фізичних осіб“ не згадуються, що формально має призвести до звільнення їх від оподаткування.

Автором доволі багато уваги в роботі було приділено некоректності деяких положень Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” і з цього приводу опубліковано статті, зокрема, щодо зменшення податків з неповнолітніх дітей, осіб похилого віку, в яких пропонувалося прирівняти їх у правах до іншого із подружжя. З часом відповідні зміни до Закону були внесені. Пропонувалося ввести ще один критерій для визначення податку – це перебування спадкоємців на утриманні спадкодавця, тобто тут має констатуватися їх важкий матеріальний стан і в такому разі податкові ставки для згаданих осіб мають бути істотно зменшені або ліквідовані.

На відміну від сучасної теорії спадкових правовідносин виділено четвертий вид спадкоємців, до якого віднесено осіб, які прийняли спадщину, але мають відповідні обов’язки перед державою щодо сплати податків саме через отриману ними спадщину і в яких виникає постійний статус спадкоємців, коли вони отримають у спадок права інтелектуальної (промислової) власності спадкодавця.

Висновки до дисертації. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі,