НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

РЄЗНІК Володимир Ігорович

УДК 355. 623.418.4 “ХХ/ХХІ”(043.3)

РОЗВИТОК ВИСОКОТОЧНИХ АВІАЦІЙНИХ ЗАСОБІВ УРАЖЕННЯ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

20.02.22 – військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національної академії оборони України, Міністерство оборони України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Макаров Володимир Дмитрович,

Національна академія оборони України,

професор кафедри оперативного мистецтва.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Гуржій Олександр Іванович,

Інститут історії України Національної академії наук України, провідний науковий співробітник;

кандидат історичних наук

Кожевніков Владислав Миколайович,

Львівський інститут Сухопутних військ

Національного університету “Львівська політехніка”, доцент кафедри морально-психологічного забезпечення діяльності військ.

Захист відбудеться “ 19 ” грудня 2007 р. о 15 годині, на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 при Національній академії оборони України за адресою: 03049, Київ-49, Повітрофлотський пр-кт, 28.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії оборони України (03049, Київ-49, Повітрофлотський проспект, 28)

Автореферат розісланий “ 16 ” листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.В. Герасименко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Досвід локальних війн та збройних конфліктів кінця ХХ – початку ХХІ століття показує, що у військовій справі відбулися кардинальні зміни. У першу чергу це обумовлено оснащенням військ високоточною зброєю (ВТЗ). Відповідно зросло значення видів збройних сил і родів військ, здатних до масованого застосовування ВТЗ. Насамперед йдеться про авіацію та авіаційну високоточну зброю (АВТЗ), яка призначена для ураження наземних та надводних цілей.

Можливість успішного вирішення оперативних завдань виключно за допомогою засобів повітряного нападу була продемонстрована Ізраїлем під час удару по ядерному центру в Іраку (1981 рік), США в Лівії (1986 рік), а також у війнах та окремих операціях в зоні Перської затоки (1991, 1998, 2003 роки), Югославії (1999 рік), Афганістані (2001 рік). Головними особливостями даних війн та окремих операцій були масовані удари різними типами засобів повітряного нападу та висока насиченість ВТЗ, що перетворило бойові дії в боротьбу високих технологій.

На думку дисертанта, набутий в провідних країнах світу досвід щодо розроблення та впровадження у війська високоточних авіаційних засобів ураження (ВТАЗУ), являє значний науковий та практичний інтерес з точки зору підвищення боєздатності авіації Збройних Сил України.

Дослідження процесу розвитку як складової системи вогневого ураження противника є важливим для вітчизняної воєнно-історичної науки.

Враховуючи широко розповсюджені інсинуації про відсталість вітчизняної науки та промисловості порівняно із західними державами, встановлення ролі і місця вітчизняної науки та промисловості в процесі розвитку ВТАЗУ є актуальним з погляду встановлення історичної правди і сприятиме розвитку національної свідомості та патріотичному вихованню особового складу Збройних Сил України та населення, насамперед молоді.

Дослідження розвитку ВТАЗУ, висвітлення ролі України у цьому процесі сприятиме розширенню знань військових фахівців та дозволить визначити перспективні напрями діяльності щодо оснащення в майбутньому вітчизняних Збройних Сил сучасними засобами ведення збройної боротьби.

У той же час, незважаючи на велику кількість літератури, присвяченої розвитку воєнного мистецтва в умовах застосування високоточної зброї та окремим класам і типам високоточних засобів ураження, досліджень виникнення, розвитку АВТЗ, основних напрямів розвитку, факторів, які на нього впливали та подальших перспектив даного різновиду озброєння нині немає. Таке становище створює проблеми щодо чіткого уявлення про перспективи подальшого розвитку АВТЗ, у першу чергу для вітчизняних фахівців. Необхідність розв’язання даного протиріччя й обумовлює актуальність обраної теми.

Наукове завдання роботи полягає у розкритті процесу виникнення високоточних АЗУ, призначених для ураження наземних та надводних цілей, встановленні основних факторів, які впливали на їх зародження та розвиток, виявленні основних тенденцій та закономірностей їх розвитку та визначенні можливих напрямів використання набутого досвіду в інтересах подальшого розвитку Збройних Сил України.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Робота виконана у відповідності до плану науково-технічної і наукової діяльності Національної академії оборони України. Базовими науково-дослідними роботами для підготовки дисертації були: науково-дослідна робота, шифр “Відновлення” (номер державної реєстрації 01010000402), в якій дисертант брав участь у розробленні п. 1.2 “Тенденції розвитку форм і способів ведення бойових дій авіацією та ППО”; науково-дослідна робота, шифр “Словник”, в якій дисертантом розкриті поняття високоточної зброї та високоточних засобів ураження.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розкриття розвитку авіаційної високоточної зброї, призначеної для ураження наземних та надводних цілей, у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст., визначення її тенденції та розроблення рекомендацій щодо можливих напрямів використання набутого досвіду у воєнній теорії та практиці підготовки ЗС України.

Досягнення мети передбачає вирішення таких завдань:

проаналізувати стан наукового розроблення теми, джерельної бази дослідження та визначити методи і напрям дослідження;

розкрити основні фактори, які впливали на виникнення та розвиток авіаційної ВТЗ;

дослідити процес розвитку конкретних класів високоточних авіаційних засобів ураження;

виявити тенденції та закономірності їх розвитку;

визначити перспективи розвитку авіаційної ВТЗ в Україні та запропонувати конкретні заходи щодо використання набутого досвіду в інтересах подальшого розвитку ЗС України.

Об’єкт дослідження – авіаційна високоточна зброя.

Предмет дослідження – розвиток високоточних авіаційних засобів ураження, призначених для завдання ударів по наземних та надводних цілях, у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1964 по 2003 роки. Вибір нижньої межи обумовлено першим масованим застосуванням авіаційної високоточної зброї США в ході війни у В’єтнамі (1964–1973 роки). Верхня межа пов’язана з війною в зоні Перської затоки 2003 року, яка була останньою станом на теперішній час, у ході якої широко застосовувалася авіаційна ВТЗ. Водночас, досліджуючи процеси зародження високоточної зброї, автор розглядав окремі факти та події, що відбувалися і раніше.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності, дослідження явищ у їхньому розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності. З метою забезпечення об’єктивності дослідження широко застосовувався системний підхід.

У процесі дослідження дисертант застосовував як спеціальні методи воєнно-історичного дослідження, так і загальнонаукові.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

вперше у вітчизняній воєнно-історичній науці досліджені і розкриті процеси зародження, становлення та розвитку авіаційних високоточних засобів ураження, призначених для завдання ударів по наземних та надводних цілях;

розкриті фактори, які впливали на зародження, становлення та подальший розвиток авіаційної ВТЗ;

виявлені тенденції та закономірності розвитку ВТЗ;

здійснена періодизація розвитку авіаційної ВТЗ;

показана роль української науки та промисловості в процесі розвитку авіаційної ВТЗ та високоточних авіаційних засобів ураження;

набула подальшого розвитку історіографія щодо даної теми.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що викладені матеріали, теоретичні висновки та узагальнення доповнюють наукові знання щодо історії розвитку озброєння і військової техніки та можуть бути використані:

у подальших воєнно-історичних дослідженнях розвитку форм і способів бойового застосування авіації в локальних війнах і збройних конфліктах другої половини ХХ – початку ХХІ століття, розвитку озброєння і військової техніки у цей період;

для визначення пріоритетів розвитку авіаційного високоточного озброєння в Україні;

під час розроблення тактико-технічних вимог у процесі підготовки замовлення вітчизняній оборонній промисловості нових зразків авіаційної високоточної зброї;

у навчально-виховному процесі у вищих військових навчальних закладах при викладанні дисципліни “Еволюція мистецтва ведення війни”.

Особистий внесок здобувача. Усі одержані результати дослідження та їх публікації у наукових фахових виданнях виконані автором особисто.

Апробацію результатів дисертації здійснено в доповідях на наукових семінарах та засіданнях кафедри історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України, під час проведення занять зі слухачами Національної академії оборони України з дисципліни “Історія війн та воєнного мистецтва”, а також на науково-практичних конференціях:

міжнародна науково-практична конференція 22 квітня 2005 р. “Безсмертя подвигу” в тезах доповіді “Досвід розробки та бойового застосування керованих авіаційних бомб в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.)”;

міжнародна науково-практична конференція 31 липня 2005 р. “Місце і роль ВМС у забезпеченні захисту національних інтересів у сучасних умовах” у тезах доповіді “Протикорабельні ракети морського базування: сучасні тенденції” (співавтор Зельницький В.А.), де автором розкриті тенденції розвитку протикорабельних ракет палубної авіації;

науково-практична конференція 26 січня 2006 р. “Війни ХХІ століття і оборонна політика держави” в тезах доповіді “Напрями розвитку тактичних авіаційних керованих ракет класу “повітря – земля” в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.” (співавтори Даценко О.М., Капась А.Г.), де дисертант визначив основні тенденції та перспективи розвитку авіаційних керованих ракет тактичного призначення.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 7 наукових публікаціях: 3 статтях у збірниках наукових праць, 3 статтях у матеріалах науково-практичних конференцій (2 з них у співавторстві), 1 навчальному посібнику у співавторстві для слухачів Національної академії оборони України.

Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (17 с., 215 найменувань) і додатків (12 с., 12 додатків). Обсяг основного тексту становить 153 сторінки, повний обсяг – 186 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, поставлене наукове завдання, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, окреслено його хронологічні рамки. Показано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, висвітлено особистий внесок дисертанта й апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проведено аналіз літератури за темою дослідження та джерельної бази. Окремий підрозділ присвячений характеристиці методів проведення дослідження.

Перший підрозділ “Історіографія розвитку авіаційної високоточної зброї”  присвячений стану наукового розроблення розвитку авіаційної ВТЗ. Встановлено, що даній темі приділялася значна увага у вітчизняній та зарубіжній літературі.

У монографії Л. Артюшина, С. Мосова, С. П’ясковького та В. Толубка “Аерокосмічна розвідка в локальних війнах сучасності: досвід, проблемні питання і тенденції” розглядалося застосування сил та засобів повітряної і космічної розвідки Багатонаціональними силами під час війни в зоні Перської затоки 1991 р. та військами НАТО в Югославії. Але, незважаючи на те, що системи повітряної і космічної розвідки є однією із складових комплексів авіаційної ВТЗ, питання її розвитку в роботі не висвітлені.

У праці О. Гуржія, В. Макарова, В. Корнієнка та С. Мосова “Локальні війни та збройні конфлікти другої половини ХХ століття: (Історико-філософський аспект)” увага приділялася розвитку форм, способів та засобів ведення збройної боротьби. Автори показали, що авіаційна ВТЗ була одним із чинників, який вплинув на розвиток форм і способів збройної боротьби. Однак питання виникнення, становлення та подальшого розвитку високоточної зброї ними не розглядалися.

У праці М. Трєбіна “Войны ХХІ века” розглянуті питання розвитку форм і способів збройної боротьби, розкритий можливий характер повітряних, наземних і морських операцій у війнах ХХІ століття із застосуванням АВТЗ. Проте питання її розвитку висвітлені фрагментарно, що доводить необхідність проведення нашого дослідження.

Значний інтерес викликають праці М. Рибака, Ю. Бадаха “Воєнне мистецтво в локальних війнах після Другої світової війни”, В. Толубка, Ю. Бута, В. Косевцова “Основні закономірності сучасних локальних війн та збройних конфліктів” та “Локальні війни сучасності” за редакцією С. Кульчицького. Автори підкреслювали перспективність оснащення авіації ВТЗ, висвітлювали проблемні питання, які не дозволяють вважати вітчизняну авіацію такою, що відповідає вимогам сьогодення. Водночас проблеми розвитку авіаційної ВТЗ у цих працях не розглядалися.

Воєнно-історичні дослідження локальних війн і збройних конфліктів у другій половини ХХ – на початку ХХІ ст. провели в дисертаційних роботах В. Радецький, А. Слюсаренко, В. Трояновський. Проте ці праці більшою мірою присвячені розвитку форм і способів збройної боротьби у вказаних війнах. Розвиток засобів збройної боротьби, зокрема авіаційної ВТЗ, не був основним завданням їх досліджень.

Багато інформації щодо авіаційної ВТЗ міститься в журналах “Аэрокосмический вестник”, „Військо України”, „Авиация и время”, зокрема в статтях С. Галушка, В. Толубка, В. Марковського. Автори розглядали концептуальні зміни, які відбулися у розвитку воєнного мистецтва у міру впровадження АВТЗ, стан та перспективи її розвитку в Україні, її бойове застосування в окремих локальних війнах кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Отже, незважаючи на велику кількість наукових праць, в яких розглядалися питання, пов’язані з АВТЗ, на даний час в нашій державі спеціального воєнно-історичне дослідження її розвитку не проводилося.

Проблеми застосування авіацією ВТЗ розглядали російські вчені М. Гарєєв, В. Сліпченко, Б. Божедомов, А. Краснов, В. Рог, зосереджуючи увагу на формах і способах збройної боротьби.

У праці В. Сліпченка „Войны шестого поколения. Оружие и военное искусство будущего” розкривалися деякі фактори, які вплинули на появу та подальший розвиток АВТЗ, взаємозв’язок розвитку озброєння та воєнного мистецтва. Автор зробив спробу спрогнозувати шляхи подальшого їх розвитку. Проте історія розвитку АВТЗ автором не розглядалася.

Праця М. Гарєєва “Если завтра война” відрізнялася більш зваженим підходом до ролі і місця АВТЗ. Погоджуючись з тезою про зростання ролі авіації в сучасних війнах, автор об’єктивніше, ніж В. Сліпченко, оцінив результати застосування АВТЗ в локальних війнах кінця ХХ – початку ХХІ ст. та зробив більш обґрунтовані прогнози розвитку воєнного мистецтва та засобів ведення збройної боротьби в ХХІ столітті. Проте дана праця не присвячена проблемі розвитку АВТЗ, що не дозволяє на її основі скласти повне уявлення як про її історію, так і перспективи подальшого розвитку.

Слід відмітити працю вчених Інституту воєнної історії Міністерства оборони Російської Федерації під керівництвом В. Золотарьова “Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфліктах второй половины ХХ века”, в якій автори проаналізували застосування ВТЗ в локальних війнах і збройних конфліктах Радянською (Російською) армією після Другої світової війни, або в яких застосовувалося радянське озброєння. Однак в даній праці аналізу розвитку авіаційної ВТЗ не було зроблено.

Інтерес викликає праця В. Доценка “Флоты в локальных конфликтах второй половины ХХ века”, в якій значне місце відведене бойовим діям авіації під час завдання ударів по морських цілях протикорабельними ракетами.

Безпосередньо високоточним авіаційним засобам ураження присвячені праці О. Широкорада “Вооружение советской авиации 1941–1991” та “Огненный меч российского флота”, які містять інформацію про процеси розроблення, випробування, конструкцію і бойове застосування конкретних зразків авіаційної ВТЗ.

Багато нової інформації щодо сучасного стану та можливих напрямів подальшого розвитку авіаційної ВТЗ містять праці російських вчених А. Канащенкова, В. Меркулова, О. Самаріна, Г. Конратенкова, В. Максимова, В. Горяїнова, В. Сабліна, В. Ісаєва, О. Лаврова, А. Латухіна, В.Антипова, В. Орлова, В. Бабіча, Д. Гладкова, Є. Федосова тощо.

У праці В. Чернишова “Применение лазеров в военном деле” вперше в СРСР розглядалися лазерні системи наведення керованих ракет і бомб, застосованих американською авіацією у В’єтнамі. У працях В. Орлова “Лазеры в военной технике” та В. Максимова “Применение лазеров в военной технике” висвітлювався розвиток лазерних систем наведення в 70–80 роках ХХ століття. У праці А. Латухіна “Боевые управляемые ракеты” вперше був досліджений досвід бойового застосування ВТЗ в іноземних арміях.

У праці за редакцією академіка Є. Федосова “Системы управления вооружением истребителей: Основы интеллекта многофункционального самолёта” висвітлюються побудова й особливості роботи систем управління авіаційної ВТЗ, сучасні уявлення про шляхи створення авіаційних ударних комплексів та вирішення завдань їх бойового застосування.

У 2003–2004 роках під керівництвом А. Канащенкова та В. Меркулова була підготовлена фундаментальна тритомна праця “Авиационные системы радиоуправления”, в якій представлені погляди російських фахівців на принципи функціонування та тенденції розвитку різноманітних систем наведення високоточних авіаційних ракет.

Значний масив інформації про окремі класи та зразки авіаційної ВТЗ міститься у статтях Г. Анцева, В. Саричева, В. Тупікова, В. Солуніна, В. Буренка, В. Анісімова, В. Михайлова, С. Семенова, М. Фомича, В. Зуброва, В. Кірсанова, В. Нелина, В. Несторенка, Р. Щербакова, Р. Щербініна.

Концептуальні зміни, які відбувалися у воєнному мистецтві, досліджували в кінці 80-х років ХХ століття І. Петров, Ю.Сізов, А. Сколов. Автори аналізували бойовий досвід іноземних держав, насамперед США і країн-членів НАТО.

Аналіз публікацій А. Краснова, В. Круглова, М Сосновського, В. Дерещинського в російських військових виданнях свідчить про те, що в 90-х роках ХХ ст. в Росії змінювалися погляди на роль і місце авіації в сучасних війнах в умовах широкого застосування ВТЗ. Дослідники одностайно підкреслювали зростання ролі авіаційної ВТЗ в сучасній війні.

Окремим зразкам авіаційної ВТЗ присвячені праці М. Гущина, В. Марковського, В. Царьова, в яких досліджувалися історія створення та бойового застосування конкретних зразків АВТЗ, їх тактико-технічні характеристики і напрями подальшої модернізації.

Праці Р. Ангельського, А. Гребенюка, В. Єфремова присвячені історії конструкторських бюро, які займалися розробленням високоточних авіаційних засобів ураження. Автори значну увагу приділяли ролі конкретних вчених у створенні конкретних зразків ВТЗ.

Інформація про стан розвитку авіаційної ВТЗ та перспективи розвитку в європейських країнах та США міститься в наукових працях фахівців-розробників авіаційного озброєння С. Бeйлина, І. Бар-Шaлома, С. Блекмена, Р. Вірфс-Брoка, Б. Вілкерсона, М. Джексона, Дж. Едварда, Б. Майера, Д. Парнеса, Г. Транка, Б. Хендерсон-Соллерса. Дані праці віддзеркалюють погляди розробників авіаційної ВТЗ, яка надходила на озброєння авіації країн НАТО в досліджуваний період. Це дозволило прослідкувати еволюцію наукової думки фахівців західних країн щодо розвитку цього класу озброєння.

Проведений аналіз літератури дав підстави стверджувати, що на сьогодні відсутні однозначні погляди на саму сутність поняття “авіаційна високоточна зброя”. Аналізуючи різні підходи, автор запропонував визначення понять “високоточний засіб ураження” та “комплекс авіаційної високоточної зброї”. На думку дисертанта, під високоточним слід розуміти такий керований засіб ураження, який здатний влучити в габарит малорозмірної або в найбільш уразливе місце великогабаритної цілі, а під комплексом авіаційної високоточної зброї – авіаційний ударний комплекс, в якому інтегровані засоби розвідки, управління і ураження, що функціонують в реальному масштабі часу. Враховуючи складну систему комплексу авіаційної високоточної зброї, дисертант зосередив увагу на розвитку високоточних авіаційних засобів ураження. Але для спрощення під авіаційною високоточною зброєю в роботі пропонується вважати саме авіаційні високоточні засоби ураження наземних та надводних цілей.

Другій підрозділ – “Джерельна база дослідження”. При проведенні дослідження дисертант розподілив джерела на групи:

перша – документи органів вищого державного та військового управління, які висвітлювали погляди військово-політичного керівництва України на розвиток озброєння і військової техніки та визначають конкретні заходи в цьому напряму. Ці документи розміщені в офіційних друкованих виданнях, у системі управління повсякденною діяльністю військ “Дніпро” () та на офіційних Internet-сторінках Президента України (http://www.president.ua/), Верховної Ради України (http://www.rada.gov.ua/), Кабінету Міністрів України (http://www.kmu.gov.ua/), Міністерства оборони України (http://www.mil.gov.ua), Генерального штабу Збройних Сил України, командувань видів Збройних Сил України;

друга – документи конструкторських бюро та науково-дослідних інститутів, які займалися проблематикою розроблення авіаційної високоточної зброї, зокрема інформаційно-аналітичні та рекламні матеріали;

третя – публікації в періодичних виданнях, які спеціалізуються на проблемах воєнного мистецтва, оборонно-промислового комплексу, а також розвитку озброєння та військової техніки;

четверта – довідники з озброєння і військової техніки.

Дисертант не зміг скористатися архівними матеріалами з низки причин.

По-перше, основна маса архівних матеріалів, які стосуються теми дослідження, знаходиться за межами України, переважно в Росії, що створює певні складнощі для вільного доступу до них.

По-друге, більшість архівних матеріалів належить до конфіденційної інформації, що, враховуючи першу обставину, унеможливлює доступ до них. Аналіз вітчизняних закритих джерел, проведений автором, показав, що інформація, яка була потрібна для проведення дослідження, міститься у відкрито опублікованій літературі та наведених вище джерелах. Залучення джерел з обмеженим доступом призвело би до надання роботі закритого характеру, чого дисертант намагався уникнути.

У третьому підрозділі “Методи проведення дослідження” дається характеристика методам проведення дослідження.

Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності, дослідження явищ в їхньому розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності. З метою забезпечення об’єктивності дослідження широко застосовувався системний підхід.

У процесі дослідження дисертант застосовував як спеціальні методи воєнно-історичного дослідження, так і загальнонаукові.

До спеціальних належать проблемно-хронологічний, історико-логічний та порівняльно-історичний методи дослідження.

Розв’язання поставленого наукового завдання стало можливим завдяки поєднанню системного підходу до розгляду АВТЗ як складної системи та проблемно-хронологічному методу. Це сприяло здійсненню дослідження зародження АВТЗ, її подальшого розвитку, що, у свою чергу, дозволило виявити основні тенденції, які визначатимуть її облік у ХХІ сторіччі.

Історико-логічний метод дозволив простежити процес розвитку АВТЗ у послідовності та діалектичному взаємозв’язку з процесами розвитку науки і техніки та воєнного мистецтва.

Порівняльно-історичний метод використовувався для виявлення загальних і особливих рис розвитку АВТЗ та форм і способів її застосування.

Серед загальнонаукових автор застосував методи аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, аналогії, дедукції та індукції.

Таким чином, аналіз історіографії та джерельної бази за темою дослідження дав підстави стверджувати, що питання розвитку авіаційної ВТЗ є досить актуальним для Збройних Сил України. Оскільки це питання не знайшло належного висвітлення, то, спираючись на досягнення попередників та наявну джерельну базу, дисертант розкрив його в даному дисертаційному дослідженні.

У другому розділі “Фактори, які вплинули на появу та розвиток авіаційної високоточної зброї” дисертант дослідив основні групи факторів, які спричинили появу авіаційної високоточної зброї та впливали на її розвиток: тактичні фактори, науково-технічний прогрес, воєнно-економічні фактори.

У першому підрозділі “Тактичні фактори” дисертант визначає їх як сукупність способів застосування і властивостей озброєння і військової техніки, які впливають на виконання бойових завдань. Автор показує, що зміни у формах і способах збройної боротьби у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. викликали потребу у створенні принципово нового авіаційного озброєння для виконання авіацією завдань, які раніше перед нею не ставилися, або які вона не могла виконати з потрібною ефективністю.

До тактичних факторів дисертант відніс наступні:

поява великої кількості малорозмірних, сильно захищених, маневрених цілей, які характеризувалися великою руйнівною силою або мали велике значення для ведення противником збройної боротьби;

невідповідність льотно-технічних характеристик бойових літаків, які в післявоєнний період значно зросли після переходу авіації на реактивні двигуни, бойовим можливостям некерованого авіаційного озброєння;

ведення бойових дій в особливих умовах (гірська, лісова місцевість, населені пункти);

перенесення основних зусиль при веденні війни з ураження військ противника на руйнування його інфраструктури управління, всебічного забезпечення та об’єктів воєнно-економічного потенціалу;

зростання можливостей протиповітряної оборони щодо дальності виявлення та вогневого ураження засобів повітряного нападу;

необхідність дотримання норм міжнародного права ведення війни щодо зведення до мінімуму втрат цивільного населення від ударів авіації.

Виконання бойових завдань в таких умовах вимагало ураження сильно захищеної засобами ППО, замаскованої, малорозмірної цілі прямим влученням потужного авіаційного засобу ураження з відстані, яка б ускладнювала виявлення та ураження засобами ППО атакуючого літака. Ставка військово-політичного керівництва провідних країн світу на ядерну зброю як на головний засіб вогневого ураження противника не виправдала себе через загрозу глобальної ядерної катастрофи та неприйнятних негативних наслідків її застосування для всіх сторін конфлікту.

Другий підрозділ “Науково-технічний прогрес” присвячений впливу розвитку науки і техніки на зародження, становлення та подальший розвиток авіаційної ВТЗ.

Науково-технічний прогрес визначив себе у розвитку радіолокації, оптико-електронної та електронно-обчислювальної техніки, що дозволило забезпечити створення компактних, економічних, малогабаритних і надійних систем виявлення наземних (надводних) цілей та наведення авіаційних засобів ураження. Подальший розвиток електронно-обчислювальної техніки призвів у 70–80-х роках ХХ ст. до розроблення систем самонаведення та управління зброєю.

Освоєння космічного простору в 70–80-х роках ХХ ст. надало імпульсу для значного розвитку високоточної зброї, зокрема авіаційних засобів ураження.

Досягнення в різних галузях науки і техніки дали можливість вдосконалювати високоточну зброю. Автором виявлена діалектична суперечність: у міру розвитку науки і техніки, з одного боку, підвищувалася точність виявлення координат та стійкість автоматичного супроводження наземних цілей, а з іншого – це завдання постійно ускладнювалося, що й вимагало пошуку нових шляхів підвищення точнісних характеристик систем наведення авіаційної ВТЗ.

У третьому підрозділі “Воєнно-економічні фактори” дисертант розкриває їх вплив на зародження та подальший розвиток авіаційної високоточної зброї.

Перший фактор – це необхідність зменшення вартості ведення бойових дій. Відомо, що розвиток озброєння і військової техніки завжди пов’язаний зі зростанням її вартості. Однак, як показує досвід, ефективність бойового застосування авіації, яка використовує високоточну зброю, значно вище, ніж при застосуванні звичайних засобів ураження. Це приводить до значного зменшення наряду сил та економії льотного ресурсу. У свою чергу, застосування високоточної зброї підвищує імовірність ураження цілей.

Іншим важливим фактором було те, що, як вже було відзначено, авіаційна високоточна зброя була і є одним з найбільш високотехнологічних видів озброєння, для створення якого розробляються найсучасніші технології та наукові рішення. Більшість одержаних в результаті науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт результатів конвертується в цивільні сектори національної економіки, що стимулює її зростання в найважливіших галузях. Вирішення проблем, пов’язаних зі створенням авіаційної високоточної зброї, можливо тільки в розвинутих державах з високим рівнем розвитку науки, виробництва та освіти. Таким чином, у процесі вирішення проблеми оснащення авіації сучасним високоточним озброєнням у державах-розробниках паралельно вирішувався цілий комплекс економічних, наукових та соціальних проблем, тобто спостерігається взаємний позитивний вплив розвитку економіки та авіаційної ВТЗ.

Взаємодія всіх наведених факторів викликала в 60-х роках ХХ ст. необхідність створення такого авіаційного озброєння, яке б забезпечувало можливість його застосування без заходу в зону ППО цілі, реалізацію принципу „вистрелив і забув”, високу імовірність ураження цілі, уникнення надмірних руйнувань та втрат цивільного населення.

В третьому розділі “Напрями розвитку класів авіаційної високоточної зброї у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття” розглядається процес розвитку конкретних класів авіаційної високоточної зброї у вказаний період.

У першому підрозділі “Керовані авіаційні бомби” йдеться про виникнення, становлення та подальший розвиток даних авіаційних засобів ураження. У цей час виявлено два основних напрями розвитку даного класу озброєння: створення керованих авіаційних бомб (КАБ) на основі бойових частин бомб вільного падіння (програми Pave Way, JDAM) та спеціалізованих КАБ для ураження пріоритетних цілей з найвищою точністю (Walleye, КАБ-500(1500)Кр, JSOW). Обидва напрями поєднували новітні досягнення науки і техніки свого часу. Формування вимог до бомб відбувалося на підставі досвіду локальних війн.

У процесі розвитку КАБ проявилося три підходи щодо оснащення їх бойовими частинами. Першій підхід передбачав розроблення бойових частин, які забезпечували виконання найширшого кола завдань. Це спрощувало оснащення ними військ, зменшувало їх вартість, забезпечувало певну гнучкість їх бойового застосування. Другий підхід полягав у створенні універсальних модульних комплектів апаратури, яка забезпечувала високоточне наведення і могла бути легко встановлена на бомбу безпосередньо у військах. Водночас для ураження особливо важливих і, як правило, сильно захищених цілей, починаючи з 90-х років ХХ ст., створювалися КАБ з вузько спеціалізованими бойовими частинами, що особливо стосується бомб з проникаючими і касетними бойовими частинами, у тому числі оснащеними самонавідними бойовими елементами.

Спостерігалася тенденція щодо забезпечення застосування КАБ з відстані, яка ускладнює або унеможливлює вогневе ураження літака-носія засобами ППО об’єкта атаки. З цією метою вживалися заходи у двох напрямах: вдосконалення аеродинаміки бомб та оснащення їх двигунами або прискорювачами. Цілевказівка при зростанні дальності польоту (що було особливо актуально для бомб з лазерними головками самонаведення) з початку забезпечувалася зовнішнім підсвічуванням цілі силами розвідувально-диверсійних груп. Проте такій спосіб значно затягував процес ураження цілі. Поява на озброєнні бомб з комплексною системою наведення з корекцією від космічних радіонавігаційних систем дозволила вирішити цю проблему, що збільшило дальність польоту КАБ до рівня тактичних авіаційних ракет.

У другому підрозділі “Тактичні авіаційні керовані ракети” розглядаються процеси розвитку авіаційних керованих ракет “повітря – земля” загального призначення, ракет “повітря – РЛС”, аеробалістичних та протитанкових керованих ракет.

Встановлено, що характерними рисами керованих авіаційних ракет були: висока швидкість польоту, як правило надзвукова; більша дальність польоту та менше відношення маси бойової частини до повної маси ракети порівняно з КАБ при рівних масі і габаритах; можливість здійснення маневрів з великими перевантаженнями, що підвищує імовірність прориву системи ППО; більша вартість порівняно з КАБ; кращі можливості щодо реалізації складних математичних алгоритмів наведення завдяки можливості розміщення на ракеті більш потужної обчислювальної системи.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що для авіаційних керованих ракет характерні постійне зростання швидкості і дальності польоту за рахунок вдосконалення аеродинаміки і силової установки ракети, зменшення маси бойової частини за рахунок підвищення точності. Поліпшення їх тактико-технічних характеристик вимагало активних наукових досліджень для створення нових систем управління та самонаведення, ракетних двигунів, спеціальних матеріалів, бойових частин та програмного забезпечення. У системах наведення ракет все більше застосовувалися інерційні системи наведення з корекцією від космічних радіонавігаційних систем у комбінації з радіолокаційними або оптико-електронними автономними інформаційними датчиками.

У вдосконаленні систем самонаведення найважливіше місце відводилося створенню автономних тепловізійних, телевізійно-кореляційних, активно-пасивних радіолокаційних головок самонаведення із синтезованою апертурою антени та застосуванню фазованих антенних решіток, активних лазерних головок самонаведення та різноманітним варіантам їх комплексування. Їх переваги полягали у можливостях розпізнавання цілей та наведення ракет в їх найуразливіші місця, незалежності від метеорологічних умов і дальності до цілі, високій завадостійкості.

Перспективні ракети, які активно розробляються в провідних країнах світу, відрізнятимуться від сучасних можливістю автономного виявлення, розпізнавання, автоматичного супроводження і точного ураження широкої номенклатури наземних цілей цілодобово, незалежно від метеорологічних умов, при наявності організованих і природних завад на дальності, що перевищує дальність дії засобів ППО противника.

Реалізація концепції, аналогічної концепції НАТО NCW (Network Centric Warfare – єдине інформаційно-комутаційне середовище), дозволила забезпечити авіаційні ударні комплекси інформацією про ціль у реальному масштабі часу, після чого приймалося рішення про її ураження.

Розвиток силових установок відбувався кількома напрямами. Велися роботи щодо вдосконалення твердопаливних ракетних двигунів шляхом розроблення нових високоенергетичних видів палива, створення нових конструктивних матеріалів, насамперед композитних і сплавів на титановій основі для виготовлення окремих вузлів та агрегатів силових установок.

У дозвукових ракетах використовувалися турбореактивні, а на надзвукових – прямоточні повітряно-реактивні двигуни. Пріоритетним напрямом було створення комбінованого ракетно-прямоточного двигуна з твердопаливним газогенератором на високоенергетичному пальному.

Розглядаючи процес розвитку тактичних авіаційних керованих ракет, автор дійшов висновку, що в перспективі збільшиться оперативність їх застосування по маневрених цілях та зменшиться уразливість літаків-носіїв від засобів ППО завдяки ураженню цілі до моменту пуску зенітної ракети.

У третьому підрозділі “Протикорабельні ракети повітряного базування” розглядається зародження та подальша еволюція авіаційних протикорабельних ракет (ПКР).

Досвід війн у ХХ столітті свідчить про зростання ролі засобів повітряного нападу у вогневому ураженні морських цілей. Якщо в ході Першої світової війни авіація знищила до 2% кораблів, то під час Другої світової війни – 35,7%. У ході локальних війн другої половини ХХ століття засобами повітряного нападу було знищено 54% морських цілей, у тому числі авіаційними ПКР – 17%.

Для боротьби з морськими цілями застосовувалися дозвукові і надзвукові ПКР. Характерними особливостями дозвукових ракет були: політ до цілі на малих та гранично малих висотах, що ускладнювало їх раннє виявлення корабельними радіолокаційними засобами ППО; висока точність визначення координат цілі завдяки достатньому часу для виконання операцій виявлення, ідентифікації та захоплення на автоматичне супроводження цілі; високі маневрені характеристики завдяки можливості польоту з великими перевантаженнями, що ускладнює перехоплення даних ракет корабельними засобами ППО.

Для надзвукових ПКР були характерні: більша імовірність прориву корабельної ППО; зменшення часу атаки при однаковій дальності польоту з дозвуковими ракетами; менша дальність польоту при рівних масі і габаритах з дозвуковими через більшу витрату пального при польоті з надзвуковою швидкістю.

Як показало дослідження, пріоритет у розробленні авіаційних ПКР належить СРСР, що зумовлювалося необхідністю відповісти на загрозу з боку ВМС США та їх союзників творенням ефективних та відносно дешевих засобів в умовах слабкості радянського ВМФ у перші післявоєнні роки. На даний час лідерами у галузі створення протикорабельних ракет є США, Росія та Франція.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що найбільш характерними тенденціями розвитку ПКР були: зменшення маси бойової частини до мінімально необхідної при збереженні ефективності за рахунок підвищення точносних характеристик системи наведення; зростання дальності польоту ракет за рахунок збільшення запасу палива при зменшенні маси бойової частини; застосування в ПКР електронно-обчислювальної техніки з елементами штучного інтелекту; комплексування системи наведення ПКР; універсальність за носіями; зростання довжини маловисотної ділянки траєкторії польоту ракети; можливість польоту ПКР на кінцевій ділянці траєкторії з великими перевантаженнями для подолання корабельної ППО за рахунок зриву автоматичного супроводження РЛС і оптико-електронними системами наведення зенітних ракетних і артилерійських засобів противника.

Четвертий підрозділ “Крилаті ракети повітряного базування” присвячений дослідженню зародження та подальшого розвитку одного із основних класів авіаційного озброєння стратегічної авіації – крилатих ракет повітряного базування (КРПБ).

Пріоритет у створенні та бойовому застосуванні КРПБ належав гітлерівській Німеччині. Вперше ці ракети були застосовані 13 червня 1944 року для завдання ударів по Лондону. У післявоєнні роки крилаті ракети розроблялися як один із засобів ядерного нападу.

Однак з 80-х років ХХ ст. крилаті ракети почали оснащувати неядерними бойовими частинами. Вперше такі ракети були застосовані в 1991 році у війні в зоні Перській затоці. На кінцевій ділянці траєкторії використовувалася оптико-електронна система самонаведення. Це дозволяло уражати наземні цілі прямим влученням при здійсненні пуску з відстані більше 1000 км.

Починаючи з 90-х років ХХ століття відбувалися процеси як вдосконалення існуючих, так і створення принципово нових крилатих ракет повітряного базування. Дальність польоту дозвукових крилатих ракет зросла з 2000 до 5000 км. Нові ракети були застосовані при проведенні операції “Лис пустелі” в 1998 році та в 1999 році в Югославії.

Основними тенденціями розвитку крилатих ракет повітряного базування були: зростання дальності польоту за рахунок зменшення ваги бойової частини до рівня, необхідного для ураження типових цілей прямим влученням; поєднання в системі наведення автономних систем наведення і систем зовнішнього управління; самостійна корекція траєкторії польоту; можливість зміни польотного завдання ракет після їх старту з носія, що підвищує тактичну гнучкість авіаційного ударного комплексу; універсальність за типами бойових частин (звичайна – спеціальна) та носіями, що виявляється у створенні ракетних комплексів у звичайному та ядерному виконанні різних видів базування на єдиній технологічній базі з мінімальними відмінностями в конструкції ракет; поступовий перехід від дозвукових маловисотних крилатих ракет великої дальності до гіперзвукових ракет, здатних здійснювати політ у широкому діапазоні висот, зокрема з виходом за межі стратосфери; використання в крилатих ракетах найбільш сучасних і перспективних технологій та алгоритмів управління, що стимулює розвиток галузей науки і техніки, які визначають рівень економічного розвитку країни.

ВИСНОВКИ

У дисертації проведено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання, яке полягає у розкритті процесу виникнення високоточних АЗУ, призначених для завдання ударів по наземних та надводних цілях, встановленні основних факторів, що впливали на її зародження та подальший розвиток, виявленні основних тенденцій та закономірностей їх розвитку та визначенні можливих напрямів використання набутого досвіду в інтересах подальшого розвитку Збройних Сил України.

Основні наукові та практичні результати дисертаційної роботи:

1. Історіографічний аналіз показав, що питання, пов’язані з розвитком авіаційної високоточної зброї, призначеної для ураження наземних та надводних цілей, недостатньо досліджені і висвітлені в науковій літературі. Всебічне їх розкриття ще не набуло відповідного відображення у воєнно-історичній літературі.

2. Встановлено, що через складність внутрішньої структури єдиних поглядів на сутність поняття “авіаційна високоточна зброя” досі не вироблено. Тому дисертант, аналізуючи різні підходи щодо визначення даного поняття запропонував їх удосконалити. Для цього введені поняття “високоточний засіб ураження” та “комплекс авіаційної високоточної зброї”. Під високоточним слід розуміти такий керований засіб ураження, якій здатний влучити в габарит малорозмірної або в найбільш уразливе місце великогабаритної цілі. Комплекс авіаційної високоточної зброї – це авіаційний ударний комплекс, в якому інтегровані засоби розвідки, управління й ураження, що функціонують в реальному масштабі часу.

3. Серед головних факторів, які сприяли виникненню та подальшому розвитку авіаційної високоточної зброї, визначені: тактичні фактори як сукупність способів застосування і властивостей озброєння і військової техніки, які впливають на виконання бойових завдань; науково-технічний прогрес, який створив необхідні матеріальні передумови для виникнення та подальшого розвитку принципово нового озброєння; воєнно-економічні фактори, які зменшили вартість ведення бойових дій та обумовили позитивний вплив розроблення високотехнологічних засобів ведення збройної боротьби на національну економіку та соціальну сферу країн-виробників.

4. Встановлені такі основні тенденції розвитку авіаційної високоточної зброї: збільшення дальності польоту високоточних авіаційних засобів ураження за рахунок зменшення маси бойових частин; підвищення автономності та “інтелектуалізації” систем самонаведення; застосування модульного