ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І. І. МЕЧНИКОВА

СТОЯНОВ Федір Федорович

УДК: 94 (477.4):335.311.97.058.22“18”(043.3)

ТИМЧАСОВІ КОЗАЦЬКІ ФОРМУВАННЯ

ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В ХІХ СТ.:

ОРГАНІЗАЦІЯ, СКЛАД, СЛУЖБА

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Одеса – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Бачинська Олена Анатоліївна,

Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова, професор кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Лепявко Сергій Анатолійович,

Чернігівський державний університет

ім. Т. Г. Шевченка, завідувач кафедри історії слов’ян;

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник,

Чухліб Тарас Васильович,

Інститут історії України НАН України,

провідний науковий співробітник

відділу історії України середніх віків

та раннього нового часу.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна.

Захист відбудеться “-29 ”---червня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова за адресою: 65082, м. Одеса, вул. Єлизаветинська, 12, ауд. 9.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова за адресою: 65082, м. Одеса, вул. Преображенська, 24/26.

Автореферат розісланий “23” травня 2007 р.

В. о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор Дзиговський О. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Історія комплектування і використання збройних сил займає одне з провідних місць серед досліджень сучасної історичної науки, що є достатньо обґрунтованим, зважаючи на ту роль і значення, яку відіграє армія для будь-якої країни, від неї залежить захисна спроможність держави, її внутрішня і зовнішня стабільність. Важливого значення набуває ця тематика і в контексті вирішення сучасної проблеми зовнішньополітичної орієнтації України та реформування її армії.

Враховуючи зазначене є невипадковим те, що науковий інтерес останнім часом спрямований на дослідження військових традицій, які залишили українські козацькі частини протягом свого існування. Без його урахування розвиток українських збройних сил у цілому та козацтва зокрема, є неповним й обмеженим. Зауважимо, що активно розробляється історія козацьких військ Південної України ХІХ ст. – Бузького, Азовського, Дунайського, проте лівобережні козацькі частини цього періоду, які отримали назву “Малоросійські кінні козацькі полки”, на сьогодні не стали предметом спеціального комплексного дослідження. Їх історія висвітлювалась вченими, здебільшого, в контексті формування народного ополчення 1812 р. або в зв’язку з діяльністю окремих малоросійських генерал-губернаторів.

Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлюється недостатнім її висвітленням у літературі, необхідністю теоретичного осмислення тієї ролі, яку відігравали Малоросійські кінні козацькі полки в трансформації соціально-правового становища населення Лівобережної України, а також у можливості урахування досвіду організації системи збройних сил на сучасному етапі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової теми, яку розробляє колектив кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова “Історія Південної України в національному та європейському контексті” (державна реєстрація 0106U008143).

Об’єктом дослідження є тимчасові козацькі формування Лівобережної України, а саме Малоросійські кінні козацькі полки, їх особовий склад.

Предметом дослідження є процес формування та служби козацьких полків, його загальні аспекти й особливості у ХІХ ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період: 1812 р. – середину 60-х рр. ХІХ ст. Вони визначені часом, протягом якого створювалися та існували тимчасові козацькі підрозділи Лівобережної України.

Територіальні межі дослідження обумовлені кордонами Чернігівської та Полтавської губерній Російської імперії (для цього регіону паралельно використовуємо термін “Лівобережна Україна”), на території яких відбувалося комплектування Малоросійських кінних козацьких полків, а також територіями, де проходила їх служба.

Метою дисертаційного дослідження є комплексний узагальнюючий аналіз історії організації та служби Малоросійських кінних козацьких полків, розкриття їх місця серед інших українських козацьких формувань ХІХ ст., значення у військовій системі Російської імперії.

У відповідності з поставленою метою у дисертації ставилися наступні завдання:

- схарактеризувати погляди та підходи дослідників до розгляду даної проблематики;

- провести аналіз джерельної бази за темою дослідження;

- дослідити причини створення російською владою козацьких полків з населення Полтавської і Чернігівської губерній та вступу козаків до цих підрозділів;

- установити чисельність, територіальне та соціальне походження козаків у полках;

- розкрити специфіку служби козацьких полків;

- визначити етапи формування козацьких полків Лівобережної України, загальні риси й особливості їх організації та служби на кожному з цих етапів;

- з’ясувати результати і наслідки існування тимчасових козацьких формувань для соціально-економічного та правового становища козацтва Полтавської і Чернігівської губерній;

- виявити місце і значення тимчасових козацьких формувань Лівобережної України ХІХ ст. в історії українського козацтва.

Методологічною основою дослідження став принцип історизму, що реалізувався через вивчення історичних явищ і процесів у взаємозв’язку між ними; принцип наукової всебічності та об’єктивності. Більшість процесів і явищ за темою дисертації було вперше представлено автором за допомогою описового методу. Також використано статистичний, порівняльно-історичний, методи класифікації та періодизації.

Виклад матеріалу побудовано за проблемно-хронологічним принципом.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що проведено комплексне дослідження виникнення, організації, служби та складу тимчасових козацьких формувань Лівобережної України в ХІХ ст. Проаналізовано представницький комплекс джерел, більшість яких було вперше введено до наукового обігу. В результаті вперше в історіографії запропоновано періодизацію, з’ясовано загальні риси й особливості створення Малоросійських кінних козацьких полків протягом 1812-1860-х рр., простежено специфіку їхньої служби, визначено закономірності політики російського уряду щодо “малоросійського козацтва”, в залежності від зовнішньополітичної і внутрішньої ситуації в країні та впровадження змін соціально-правового становища козаків Полтавської і Чернігівської губерній внаслідок виконання ними військових обов’язків. Досліджено зміни в чисельному складі полків та локалізовано місцевості, з яких походила більшість козаків. Вперше виявлено, що козацькі формування Лівобережної України разом з козацькими військами Південної України ХІХ ст. продовжили військові традиції козацтва Гетьманщини та запорожців.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в подальших наукових розробках, які пов’язані з історією українського козацтва та збройних сил України, соціальним розвитком Лівобережної України в цілому, та окремих соціальних груп зокрема; в узагальнюючих працях і при складанні загальних курсів з історії України й Росії, військової історії, курсів з краєзнавства у вищих і середніх навчальних закладах та підготовці спецкурсів за даною проблематикою.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації апробовані у виступах на: Міжнародній науковій конференції “Українське козацтво у вітчизняній та загальноєвропейській історії” (2005, Одеса.); Міжнародному науковому конгресі “Національна перлина Запоріжжя: впровадження інноваційно-інвестиційних технологій гармонізації біоекосистеми о. Велика Хортиця” (2004, Запоріжжя); Міжнародному науковому семінарі “Р. Ф. Кайндль і українська історична наука” (2004, Чернівці), Всеукраїнській науковій конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (2004, Ніжин); Регіональній науковій конференції “Україна і Європа. Історичні контури еволюційного шляху” (2004, Первомайськ).

Публікація результатів дослідження. Теоретичні узагальнення і результати дослідження знайшли своє відображення у 7 наукових статтях (загальним обсягом 2,  др. арк.), з яких чотири опубліковано у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України (загальним обсягом 1, др. арк.).

Структура дисертації зумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури і додатків. Загальний обсяг дисертації – 260 сторінок, з них основна частина – 185 сторінок, список використаних джерел та літератури – 40 сторінок (382 одиниці, 126 архівних справ); додатків – 35 сторінок (авторські таблиці, списки, схеми).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, хронологічні та територіальні межі, наукове і практичне значення дисертації, мета та завдання роботи, схарактеризовано апробацію результатів дослідження.

Перший розділ – “Історіографія, огляд джерел, методологія дослідження” – складається з трьох підрозділів, присвячених розкриттю рівня наукової розробки теми та її джерельної бази, а також обґрунтуванню методологічних засад та методів, використаних у дисертації.

У підрозділі 1.1 – “Вивчення теми дослідження в історичній літературі” – історію дослідження теми умовно поділено на три періоди: 1) ХІХ – початок ХХ ст.; 2) 1920-ті – 1991 р.; 3) 1990-ті – початок ХХІ ст.

Перший період – ХІХ–початок ХХ ст. – характеризується зверненням уваги дослідників на створення Малоросійських кінних козацьких полків як на вимушений тимчасовий крок уряду для забезпечення обороноздатності держави. З першої половини ХІХ ст. з’явилися перші спроби дати оцінку участі населення так званих “малоросійських” губерній у війні Російської імперії з Наполеоном. Історики обмежувались лише тим, що наводили певні дані про кошти, зібрані в Україні для організації відсічі французькій армії Ахшарумов Д. И. Описание войны 1812 года. – СПб., 1819. – 289 с., та про формування земського ополчення Михайловский-Данилевский А. И. Описание Отечественной войны 1812 года. – СПб., 1839. – 458 с.. На Малоросійські кінні козацькі полки звертали увагу фрагментарно лише в контексті вивчення зовнішньої політики Російської імперії та історії її військових конфліктів Бородкин М. Война 1854-1855 гг. на финском побережье. – СПб., 1904. – 406 с., або під час дослідження історії появи та еволюції соціально-правового становища різних категорій сільського населення Вишняков В. И. Исторический обзор происхождения разных названий государственных крестьян // Журнал Министерства Государственных Имуществ. – СПб., 1857. – Ч. 62. – От. І.– С.13-35; Кеппен П. И. О числе жителей и умножении их в России по 1842 год. Из СПб. вед. – М., 1841; Салтыков. Пособия и льготы после Отечественной войны 1812 г., – М., 1856. – 83 с..

Починаючи з 1880-х рр. відбулися істотні зміни у вивченні історії українських тимчасових козацьких формувань. Так, головним доробком М. Стороженка стало визначення участі козаків у організації відсічі Наполеону, він намагався узагальнити досвід попередників у вивченні служби козацьких полків під час воєнних кампаній 1812-1814 рр. Стороженко Н. К. К истории малороссийских козаков в конце ХVІІІ и в начале ХІХ в. // Киевская старина. – 1897. – Кн. 4. – С. 473-480; Кн. 6. – С. 473-480; Кн. 10. – С. 115-130; Кн. 11. – С. 143-156; Кн. 12. – С. 332-350; Його ж. Малороссийское ополчение 1812 г. // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – К., 1891. – С. 103-112. Д. Міллер з’ясував особливості входження земель колишньої Гетьманщини до економічних, соціальних та військових структур Російської імперії Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращения козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. – Кн. 1. – С. 1-31; Кн. 2 – С. 188-212; Кн. 3. – С. 351 – 374; Кн. 4. – С. 1-47. і детально зупинився на обставинах перетворення козацької старшини на російське дворянство. І. Павловський приділяв увагу тимчасовим козацьким формування Лівобережної України в зв’язку з вивченням історії Полтавщини Павловский И. Ф. Малороссийское козачье ополчение в 1812 г. по архивным данным. – К., 1906. – 40 с.; Його ж. Малороссийское козачье ополчение в Крымскую войну // Труды Полтавской Губернской Ученой Архивной Комиссии. – Полтава, 1910. – Вып. 7. – С. 159-166; Його ж. Малороссийские козачьи полки в борьбе с поляками в 1831 г. // Труды Полтавской Губернской Ученой Архивной Комиссии. – Полтава, 1910. – Вып. 7. – С. 108-116. . Він висвітлював процес формування козацьких полків, їх спорядження і підготовку до служби. Його заслуга полягає в тому, що він зробив тимчасові козацькі формування Лівобережної України ХІХ ст. об’єктом окремих наукових досліджень і увів в обіг матеріали Полтавського губернського архіву, які на сьогодні втрачені. І. Павловський вперше привернув увагу до залучення “малоросійських козаків” на військову службу на початку 30-х рр. ХІХ ст. та під час Кримської війни 1853-1856 рр.

На початку ХХ ст. побачили світ чимало робіт, присвячених розвитку військового мистецтва, історії окремих військових частин і підрозділів, народному ополченню тощо, що мали лише згадки енциклопедичного характеру про Малоросійські кінні козацькі полки Мысль имп. Александра І об учреждении в Малороссии козачьих полков // Киевская старина. ? Т. ХХVІІІ. – К., 1890. – С. 119-120; Китицин П. Полтавское дворянское ополчение 1812-1814 годов // Киевская старина. – 1904. – № 7-8. – С. 10-14; Епанчин Н. Очерк событий 1812 года в пределах Киевского военного округа. – К., 1911. – 72 с.; Апухтин В. Р. Народная военная сила. Дворянское ополчение в Отечественную войну. – Т. 1. – Ч. 1-2; Галушко Ю. А. Казачьи войска России. Краткий историко-хронологический справочник казачьих войск до 1914 года. – М., 1993. – 231 с; .

Одночасно, в середині ХІХ – на початку ХХ ст. зростає інтерес суспільства до т. зв. “польського питання”. У зв’язку з приборканням цих “польських повстань” 1830-х та 1860-х рр. згадуються Малоросійські кінні козацькі полки, що виконували на сусідніх з Польщею територіях охоронно-поліцейські функції Восстание поляков в Юго-Западной России в 1863 году. – К., 1863. – 61 с.; О движении польских инсургентов в Киевском генерал-губернаторстве // Вестник Юго-Западной России. – К., 1863. – Т. 3. – С. 225-233; По поводу Польского восстания в Киевской губернии // Вестник Юго-Западной России. – К., 1863. – Т. 4. – С. 57-62; Берг Н. В. Записки Н. В. Берга о польских заговорах и восстаниях 1831. – Познань, 1864. – Т. 1. – 544 с.; Чалый М. К. Из записок украинца “О польской справе 1861-1863 гг.” – К. 1867. – 106 с.; Орлов Н. Усмирение польского восстания в 1831 и 1863 гг. – М., 1912. – 49 с. тощо. . Другий період – 1920-ті–1991 р. – характеризується увагою до “малоросійських козаків” з боку дослідників соціально-економічної історії. В монографії М. Слабченка декілька розділів присвячені “козацькому питанню” Слабченко М. Є. Матеріяли по економічно-соціальній історії України ХІХ ст. – Т. 1. – Харків, 1925.– 317 с.. Автор схарактеризував побут і господарство козаків Полтавської і Чернігівської губерній, з’ясував причини їхньої добровільної згоди поступити на службу в полки у 1812 р.

Незначні згадки про формування та різні аспекти служби Малоросійських полків подані в краєзнавчій літературі та узагальнюючих працях з історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Клепацький П. Дворянське земське ополчення (козаки) 1812 р. на Полтавщині // За сто літ. – Харків; К., 1930. – Кн. 5. – С. 6-21; Свідзінський М. До історії козаччини // Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. – Ч. 5. – Харків, 1927. – С. 3-64; Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2-х т. – Т. ІІ.– К., 1992. – 349 с.; Історія Українського війська. В 2 кн. – Кн.1., Ч. 1-2. – Львів, 1936. – 288 с. Серед дослідників діаспори в цей період з’являється точка зору про симпатії окремих представників української політичної еліти до Наполеона Борщак І. Наполеон і Україна. З невідомих документів і з тогочасними ілюстраціями. – Львів, 1937. – 129 с..

Використання владою “малоросійських козаків”, як військової сили протягом ХІХ ст., знайшло своє відображення у роботах О. Переяславського, який проживав в Польщі. Немаючи можливості працювати з архівами, зосередженими в Україні й Росії, дослідник широко використовував доробок німецьких істориків, свідчення учасників антинаполеонівської коаліції, польського національно-визвольного руху та періодичну пресу ХІХ ст. О. Переяславський ставив собі завдання довести, що “Українська Збройна Сила” не зникла в ХІХ ст., її традиції продовжили іррегулярні та регулярні частини з колишніх запорожців і козаків Лівобережної та Південної України Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 рр. // Табор. – Варшава, 1933. – Ч. 19. – С. 44-52; Ч. 20. – С. 28-41; Ч. 21. – С. 28-37; Ч. 22. – С. 33-37; Ч. 23. – С. 16-25; Ч. 25. – С. 28-37; Ч. 26. – С. 23-35; Його ж. Остання збройна сила Старої України (1863-1864 рр.) // Табор. – Варшава, 1934. – Ч. 27. – С. 24-32.. Однак з невідомих причин він не завершив свою роботу в цьому напрямі.

У зв’язку з початком Великої Вітчизняної війни з’явилося декілька робіт, що мали нагадати жителям Радянського Союзу про патріотизм їхніх пращурів. В даному контексті служба козаків Полтавської і Чернігівської губерній у Малоросійських кінних полках 1812-1814 рр., видавалася за вияв широкого народного патріотизму, що відбилось у працях Г. Ю. Гербільського та В. І. Стрельського Гербільський Г. Ю. Українські козацькі полки і українське ополчення у Вітчизняній війні 1812 р. – 1943. – 20 с.; Стрельский В. И. Участие украинского народа в Отечественное войне 1812 г. // Наукові записки КДУ ім. Т. Г. Шевченка. – Т. ХІ. ? Вип. 2. (“історичний збірник № 3”). – К., 1952. – С. 127-147..

Починаючи з середини 1950-х рр. радянські вчені розробляли проблему соціально-економічної історії, в рамках якої знайшло висвітлення питання виникнення суспільної групи “малоросійські козаки” та трансформація їхнього становища. “Малоросійським козакам” відводилося місце в складі державних селян, до яких входила значна кількість різних за соціально-правовим становищем категорій сільського населення Гуржій І. О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – К.: Наукова думка, 1954. – 448 с.; Дружинин Н. М. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Киселева. – М.; Л.: АН СССР – Т. 1. – 1946. – 631с.; Дружинин Н. М. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Киселева. – М., Л.: АН СССР – Т. 2. – 1958. – 617 с.; Кабузан В. М. Народонаселение России в ХVІІІ – первой половине ХІХ в. (по материалам ревизий). – М., 1963. – 230 с.; Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине ХVІІІ в. (Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития). – К., 1998. – 142 с.. Звертали увагу на динаміку чисельності “малоросійського козацтва”, процеси обезземелення та зниження прибутковості козацьких господарств В. І. Неупокоєв, Т. І. та Лазанська Неупокоев В.И. Государственные повинности крестьян Европейской России в конце XVIII – начале XIX в. – М., 1987. – 288 с.; Лазанская Т. И. Основні групи, чисельність територіальне розміщення державних селян Лівобережної України першій половині XIX ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – Вип. 8. – К., 1982. – С. 66-73; ЇЇ ж. До питання про розвиток капіталістичних відносин у господарствах державних селян Лівобережної України в 30-50-х рр. XIX ст. // УІЖ. – 1985. – № 9. – С. 91-99; ЇЇ ж. Государственные крестьяне Украины во время кризиса феодально-крепостнической системы. – К., 1989. – 116 с..

Значний внесок у розвиток історіографії цього періоду зробив Б. С. Абаліхін. Його роботи стали першою спробою узагальнити й проаналізувати історіографічний матеріал, що стосувався теми залучення українського населення для організації відсічі Наполеону Абаліхін Б. С. Історіографія українського ополчення Вітчизняної війни 1812 р. // УІЖ. – 1962. ? № 5. – С. 99-104; Його ж. Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. ? К., 1962. – 63 с.; Його ж. 1812 год: актуальные проблемы истории. – Элиста, 2000. – 171 с..

Протягом третього періоду – 1990-ті–початок ХХІ ст. – одним з напрямів поглибленого вивчення дослідниками в Україні і за її межами стала історія козацтва взагалі та козацьких військ кінця ХVІІІ – ХІХ ст. зокрема.

Важливою роботою, що вплинула на актуалізацію і постановку проблеми даного дослідження, стали монографії В. Шандри Шандра В. С. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856: функції, структура, архів. – К., 2001. – 356 с. Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ – початок ХХ ст. / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2005. – 428 с. . Авторка приділила увагу формуванню і головним етапам служби Малоросійських кінних козацьких полків в контексті діяльності Малоросійських генерал-губернаторів, репрезентація етапів залучення “малоросійських козаків” на військову службу в монографії має чітку та логічну систему.

Однією зі спроб привернути увагу до теми іррегулярних збройних формувань Лівобережної України статті О. О. Лейборова та О. В. Кухарука. Перший пропонує вважати Малоросійські кінні козацькі різновидом народного ополчення, другий розглядає “малоросійських козаків” як спільноту, що зберегла в ХІХ ст. колективний дух і традиції Гетьманщини Кухарук А. Запорожское наследство. Украинское казачество после ликвидации Запорожской Сечи // Родина. – 2004. ? № 5. – С. 82-84; Лейборов О. О. Ніжинські ополченські частини у подіях 1812-1814 рр. та Кримській війні // Знаки питання в історії України: українська історія у європейському контексті: Зб. матеріалів ІІ Міжнародної конференції / Упор. Страшко Є. М. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 172 с..

Загальні тенденції та особливості адаптації “малоросійського козацтва” до трансформації свого становища та централізаторської політики російської імперії розглянуті в контексті політики російського уряду щодо України в цілому в роботах З. Когута Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830. – К., 1996. – 302 с., А. Каппелера Каппелер А. Росія, як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад. – Львів, 2005. – 358 с..

Окремі важливі аспекти теми знайшли своє відображення в роботах, присвячених змінам в соціально-економічному житті та переселенні селян і козаків Лівобережної України на Кубань, організації армії в Російській імперії Петренко Є. Д. Переселення козаків і селян України на Кубань (1792 – 1917): Дис... канд. іст. наук / Ін-т історії України НАН України. – К., 1997. – 206 с.; Бойко В. М. Реформи державних селян другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні: Дис…канд. іст. наук. / Донец. нац. ун-т. – Донецьк, 2001. – 272 с.; Козинець О. Г. Підготовка кадрів російської армії в другій чверті ХІХ ст.: Дис…канд. іст. наук / Чернігів. держ. педагогіч. у-тет ім. Т. Г. Шевченка. – Чернігів, 2004. – 224 с..

У підрозділі 1. – “Джерельна база дослідження” – проведено видову класифікацію залученого комплексу джерел і матеріалів, визначено їх інформативні можливості. За формальною ознакою комплекс актуалізованих джерел поділено на опубліковані та архівні.

Серед опублікованих важливого значенням набувають нормативно-правові акти, надруковані в “Полном собрании законов Российской империи”. Це імператорські рескрипти, що призивали “малоросійських козаків” на військову службу, сенатські укази відносно переформування полків, рекрутських наборів, закони і постанови уряду стосовно зміни соціально-правового становища “малоросійських козаків” і нарешті, нормативно-правові акти, що регулювали умови і засоби переселення козаків Полтавської і Чернігівської губерній на землі Південної України і Кубань.

Важливе значення для висвітлення теми мають джерела опубліковані в збірках документів, присвячених кампаніям 1812-1814 рр. Народное ополчение в Отечественной войне 1812 года: Сб. документов / Под ред. Л. Б. Бескоровайного. – М., 1962. – 547 с.; Український народ у Вітчизняній війні 1812 року: Зб. документів. – К., 1948. ? 144 с., а також документальні матеріали, що були уведені до наукового обігу археографічними публікаціями В. С. Шандри Шандра В. Всепідданіша доповідь 1836 р. генерал-губернатора В. В. Левашова Миколі І. “Настоящее положение малороссийских козаков” // Архіви України. – 2000. – С. 29-42 с.; ЇЇ ж. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856: функції, структура, архів. – К, 2001. – Додатки. – С. 250-333..

Одними з основних джерел статистичного характеру є довідники, збірники, описи Полтавської і Чернігівської губерній, що виникали внаслідок діяльності офіцерів Генерального штабу Російської імперії та земських установ Корвин-Пиотровский К. В. Материалы для истории, этнографии и статистики Черниговской губернии. – Чернигов, 1887. – 275 с.; Русов А. Описание Черниговской губернии – Т. 1-2. – 1898-1899; Сборник статистических сведений о Полтавской губернии. В 3-х отд. – Полтава, 1869; Арандаренко М. Записки о Полтавской губернии. В 3-х ч. – Полтава, 1849; Домонтович М. Черниговская губерния // Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. – СПб., 1865. – 690 с..

Епістолярія представлена кореспонденцією Малоросійських генерал-губернаторів Я. І. Лобанова-Ростовського, М. Г. Рєпніна, а мемуарна спадщини – записками одного з командирів Українського козацького війська полковника І. Похвистнєва про перебіг служби полків протягом війни з Наполеоном Письмо Малороссийского военного губернатора, князя Н. Г. Репнина, графу В. П. Кочубею // Чернигосковкое Ообщество истории и древностей Российских ? 1864. – Кн. 2. – С. 83-84; Четыре письма Д. Пр. Трощинского к кн. Я. И. Лобанову-Ростовскому // Киевская старина. – 1886. – Кн. 12. – С. 709-716; Похвистнев И. Журнал или записки войны, открытой французами в России 1812 года июня 12-го дня. – Ч. 1. – М., 1830.– 322 с..

Більшість джерел й досі залишається неопублікованими. Основна частина архівних документів з теми комплексно зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м. Київ у фондах: “Штаби малоросійських козацьких полків легкої кавалерії 1831 – 1832 рр.” (1284), “Штаби малоросійських козацьких полків 1855-1856 рр.” (1379), “Штаби малоросійських козацьких полків 1863-1864 рр.” (1346). В них зібрані накази Малоросійського, Київського, Віленського військових губернаторів, командирів Малоросійських полків; листування з місцевою адміністрацією щодо формування, руху, дислокації і розформування полків; переписка про грошове і речове забезпечення; рапорти про виконання наказів та різноманітні події у полках, документи про стан медичного обслуговування; формулярні, ранжирні, іменні списки особового складу тощо.

Значний масив документів зберігається в Державному архіві Чернігівської області серед справ фонду “Чернігівське губернське правління” (Ф. ). Це датовані 1812 р. рапорти і листи представників повітової адміністрації до губернського правління про організацію козацьких підрозділів, ініціативу збільшити або зменшити квоту набору ополченців до полків у залежності від майнового стану населення того чи іншого повіту. Тут знаходяться статистичні відомості за кожним повітом Чернігівської губернії про кількість мобілізованих у регулярну армію рекрутів з “малоросійських козаків” в 30-ті рр. ХІХ ст., фінансові звіти про видатки, якими супроводжувався збір, забезпечення провіантом тощо.

Для вирішення завдань роботи використано архіви Російської Федерації, зокрема, справи фонду “Військово-вчений архів Головного штабу” (Ф. 846) Російського державного військово-історичного архіву. Тут знаходиться листи Малоросійського генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського до імператора Олександра І, міністра внутрішніх справ О. Д. Балашова і Петербурзького генерал-губернатора С. К. Вязьмітінова про перебіг формування козацьких полків в 1812 р. Також використано матеріали Російського державного архіву давніх актів фонду “Справи військові” (Ф. 20), що увібрав у себе важливі нормативно-правові акти стосовно рекрутських наборів та організації військових поселень з представників козацької верстви в Україні.

У підрозділі 1.3 – “Методологія та термінологія” відповідно до мети і завдань дисертації, визначено діалектичні принципи пізнання: історизму, об’єктивності, багатофакторності, синкретизму, що передбачає аналіз історичних процесів в їх розвитку, конкретно-історичному контексті та хронологічній послідовності. На різних етапах дослідження застосовані методи історичної науки, а також принципи ситуативної логіки та міждисциплінарних підходів, що передбачає використання специфічних методів інших наук.

У другому розділі – “Соціально-правове становище „малоросійських козаків” та їх служба у воєнних кампаніях 1812-1814 рр.”, який складається з чотирьох підрозділів, визначено соціально-правове та господарське становище козацтва Лівобережної України, розглянуто залучення козацького населення Полтавської і Чернігівської губерній до служби в підрозділах Російських збройних сил під час війни з Наполеоном.

У підрозділі 2.1. – “Соціально-правові умови існування козацтва Лівобережної України в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.” з’ясовано, що виникнення соціальної групи “малоросійські козаки” пов’язане з процесом інкорпорації земель Лівобережної України до політичних, економічних та соціальних структур Російської імперії. Наміри уряду розповсюдити на колишніх козаків Гетьманщини кріпосну залежність викликали їх опір. Задля уникнення небезпеки соціального вибуху російська влада погодилася на закріплення за “малоросійськими козаками” особливого соціально-економічного статусу, що гарантував їм певну частину колишніх привілеїв і фіскальних пільг. На межі ХVІІІ-ХІХ ст. спостерігається тенденція поступового зрівняння в правах “малоросійських козаків” з державними селянами. Підвищення старих податків та обкладання новими (оброком), зміни в судочинстві та нестабільність державної політики щодо прав на вільне землекористування змусили частину козаків Полтавської і Чернігівської губерній скористатися ініційованим урядом переселенням на Кубань.

У підрозділі 2.2 – “Трансформація військової служби “малоросійських козаків” в кінці ХVІІІ ст. та причини відновлення козацьких контингентів в 1812 р.” показано, що процес поширення на територію Лівобережної України стандартів соціальних, правових і економічних відносин Російської імперії спричинив і трансформацію усталеної схеми відносин українського козацтва з владою у військовій сфері. В кінці ХVІІІ ст. Влада поступово поширила на її територію дію рекрутських наборів. Однак уряд виявився не спроможним остаточно відмовитися від послуг іррегулярних козацьких частин. Причини відновлення організації козацьких частин в Україні полягали у необхідності для збройних сил Російської імперії у такий спосіб збільшити кількість підрозділів легкої кавалерії для забезпечення реалізації своєї зовнішньої політики. Така практика в 1812 р. виявилась надзвичайно доречною і виправданою з огляду на дешевизну для державного бюджету та оперативність, з якою можна було отримати відповідний ефект. Організовані на території губерній Правобережної України в двомісячний термін чотири восьмиескадронні кінні козацькі полки продемонстрували бажання населення долучитися до процесу відродження козацького війська і це вплинуло на рішення уряду залучити на службу козаків Лівобережної України.

У підрозділі 2.3 – “Вплив створення козацьких полків Правобережної України на організацію козацьких контингентів Лівобережної України” з’ясовано, що ініційоване і юридично оформлене урядом формування кінних козацьких полків в Правобережній Україні або так званого Українського козацького війська стало орієнтиром і прикладом для Малоросійського генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського в організації козацьких частин в Полтавській і Чернігівській губерніях. В складних умовах воєнного часу, він взяв на себе відповідальність і зробив серйозну політичну заяву про відновлення постійного козацького війська на території Лівобережної України. Як свідчать документи, це повідомлення стало причиною завзяття і ентузіазму “малоросійських козаків” до запису на військову службу в 1812 р., адже у відродженні козацького війська вони вбачали запоруку відновлення свого колишнього соціально-правового статусу. Однак уряд негативно поставився до ініціативи Я. І. Лобанова-Ростовського і його розпорядження після закінчення війни були скасовані.

У підрозділі 2.4 – “Формування та служба Полтавських і Чернігівських кінних козацьких полків під час війни з Наполеоном 1812 р. і походах російської армії в Європу в 1813-1814 рр. та їх подальша доля” визначено, що іррегулярні формування, складені з представників козацького стану Полтавської і Чернігівської губернії, брали активну участь у кампаніях 1812-1814 рр. Малоросійські кінні козацькі полки, складалися з дев’яти восьмиескадронних Полтавських і шести Чернігівських. Загальна чисельність полків 18000 вояків, що становило близько 4від усієї кількості чоловіків козацького стану. 90козаків записалась в полки добровільно, інші – за жеребкуванням. Полки були сформовані козаками власним коштом протягом другої половини літа 1812 р. і відразу зараховані до складу діючої армії. За вогневою потужністю та озброєнням (спис, шабля, два пістолети) тимчасові козацькі формування Лівобережної України наближались до підрозділів легкої кавалерії. За обмундируванням, принципами формування і характером застосування їх можна порівняти з полками іррегулярних козацьких військ Російської імперії. Малоросійські полки застосовувалися військовим керівництвом Російських збройних сил як окремими бойовими одиницями, так і в складі різних армійських з’єднань переважно в тилу для залогової і лазаретної служби, охорони комунікацій, конвоювання полонених, здійснення поліцейських функцій тощо. Разом з цим, 3- і 9-му Полтавським полкам випала нагода продемонструвати знання військової справи під час виконання бойових завдань на передовій та партизанських рейдів на Смоленській дорозі восени і взимку 1812 р. Після закінчення бойових дій полки були розформовані, а особовий склад відправили у безстрокову відпустку.

У третьому розділі – “Використання російською владою воєнного потенціалу козацтва Лівобережної України на початку 30-х рр. ХІХ ст.”, який складається з трьох підрозділів, досліджується залучення на службу “малоросійських козаків” для приборкання національно-визвольного руху в Польщі.

У підрозділі 3.1 – “Зміни соціально-правового становища козацтва Лівобережної України протягом 1815-1820-х рр. та причини відновлення козацької служби” установлено, що соціально-правове становище “малоросійських козаків” в цей період зазнало численних змін. Після завершення війни з Наполеоном уряд, як винагороду козакам за участь у воєнних діях послабив фіскальний тиск та звільнив їх від рекрутської повинності. В кінці 10-х - на початку 20-х рр. ХІХ ст. російська влада знову повернулася до попередньої практики оподаткування козаків підвищеним порівняно з іншими категоріями державних селян, оброком та відновила рекрутчину. Служба козаків в 1812-1814 рр. розглядалася як екстраординарний випадок, за який козаки отримали винагороду в повному обсязі протягом декількох років після закінчення воєнних дій.

Наприкінці 1820-х рр. була ліквідована ще одна важлива складова їх привілейованого становища, а саме право “малоросійських козаків” вільно продавати власні земельні ділянки. Намагання Малоросійського генерал-губернатора М. Г. Рєпніна зберегти колишні “пільги і вольності” козаків Лівобережної України не мали успіху. Погіршення соціально-правового статусу призвело до подальшого зубожіння “малоросійських козаків”, а чергове залучення до військової служби стало затримкою у процесі їхнього економічного розорення.

У підрозділі 3.2 – “Особливості формування та служба Малоросійських кінних козацьких полків під час національно-визвольного руху в польських землях 1830-1831 рр.” з’ясовано, що формування козацьких контингентів відбувалося, здебільшого, на засадах попереднього створення козацьких полків у 1812 р. За три місяці було сформовано п’ять Полтавських та три Чернігівських шестисотенних кінних козацьких полків загальною чисельністю 7000 воїнів, що становило приблизно 1, від усіх “малоросійських козаків”. Масштаби залучення “малоросійських козаків” на службу порівняно з попереднім випадком скоротилися майже в 2, рази. Це можна пояснити меншою загрозою польського національно-визвольного повстання для держави, ніж під час кампанії 1812 р. Від загальної кількості особового складу близько половини козаків поступали в полки на добровільних засадах, інші – жеребкуванням. Аналіз документів свідчить, що 85% козаків складали чоловіки віком від 20 до 26 років, лише ј частина з усіх були одруженими. Середній показник росту козаків в полках знаходився в межах 162-168 см. Переважна більшість з них мала русяве або темнорусяве волосся, сірі або карі очі, “чисте обличчя з помірними рисами”.

На відміну від 1812 р. вже на початковому етапі організації підрозділів в 1831 р. була очевидною мета їх подальшої діяльності. В документах чітко зазначалося, що Малоросійські кінні козацькі полки створюються для здійснення охоронно-поліцейських функцій в тих губерніях північно-західної частини Російської імперії, населення яких співчувало польським повстанцям. Здійснюючи поліцейську і прикордонну службу козаки Полтавської і Чернігівської губерній виправдали довіру військового командування та місцевої адміністрації північно-західних губерній Росії: Мінської, Віленської, Курляндської, Гродненської губерній та Білостокської області. Про відмінне виконання козаками свої професійних обов’язків свідчать листи подяки від місцевих чиновників до командирів Малоросійських полків.

У підрозділі 3.3 – “Переформування та розформування козацьких полків Лівобережної України 1831-1832 рр.” визначено, що після приборкання польського національно-визвольного руху 1830-1831 рр., мета, через яку сформували козацькі полки, була досягнута, але їх не ліквідували. На основі шести з восьми полків були створені два легко-кінні полки для продовження служби в Кавказькому Лінійному війську, а частина їх особового складу увійшла до регулярних армійських і гвардійських кавалерійських частин. Інші два полки були розподілені між підрозділами митної варти – продовжили службу в Ізмаїльському, Одеському, Скулянському, Юрбурзькому і Радзивілівському митних округах. Їх служба в цих підрозділах тривала до кінця 1830-х рр.

У четвертому розділі – “Участь тимчасових козацьких контингентів Лівобережної України у воєнних діях другої половини ХІХ ст.”, який складається з трьох підрозділів, конкретизовано приклади залучення на службу “малоросійських козаків” в 1850-60-х рр. і з’ясовано причини відмови російського уряду від практики організації Малоросійських кінних козацьких полків в майбутньому.

У підрозділі 4.1 – “Соціально-економічні перетворення в Лівобережній Україні протягом 1830-х – 1860-х рр.” доведено, що головні особливості соціально-економічного та правового становища “малоросійських козаків” в Російській імперії в другій третині ХІХ ст. були закладені на початку 1830-х рр. у період перебування на посаді Малоросійського генерал-губернатора М. Г. Рєпніна. На відміну від інших категорій державних селян, козаки з 1832 р. були звільнені від сплати оброчного