ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

СТАРОДУБЕЦЬ ГАЛИНА МИКОЛАЇВНА

УДК 355.45:(477)”1943/1946”

Українське повстанське запілля

(друга половина 1943 – початок 1946 років)

07.00.01 — історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Чернівці – 2007

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор

Марусик Тамара Володимирівна,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, проректор з науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, заступник директора

доктор історичних наук, професор

Макар Юрій Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародних відносин

доктор історичних наук, професор

Марчук Василь Васильович, Інститут історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, завідувач кафедри політології

Провідна

установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України (м. Київ)

Захист відбудеться “20” квітня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп.14, ауд. 18)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, Чернівці, вул. Л. Українки, 23)

Автореферат розісланий “19” березня 2007р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Друга світова війна належить до подій, що залишили глибокий слід в історії людської цивілізації та мали глобальний за масштабами вплив на історичні долі багатьох народів. Значною мірою це стосується й українського народу, втрати якого тільки в чисельному вимірі становили близько 5,5 млн. осіб. Поза рамками статистичних даних залишилися моральні і душевно-психологічні травми, зламані долі, нереалізовані можливості й розбиті ілюзії конкретних людей. Трагізм воєнного періоду вітчизняної історії посилюється ще й тим, що Україна не лише була ареною запеклого двобою з гітлеризмом (на її території відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених в роки Великої Вітчизняної війни), але й збройного громадянського протистояння, викликаного етнічною, ідеологічною, політичною нетерпимістю.

Розбудова незалежної суверенної української держави, становлення ідеологічного плюралізму, можливість доступу дослідників до закритих архівних сховищ створили сприятливі умови до перегляду смислового навантаження радянської ідеологізованої історіографії та застосування нових методологічних підходів у висвітленні маловивчених, або сфальсифікованих проблем, зокрема українського національно-визвольного руху кінця першої половини ХХ століття.

За радянських часів наукові дослідження в рамках даного історичного відрізку часу здійснювалися під пильним ідеологічним наглядом КПРС, що апріорі виключало будь-яку ідентифікацію суб’єктів історичного процесу на рівні окремих націй чи етносів. І тільки впродовж двох останніх десятиріч проблема діяльності ОУН та УПА в період Другої світової війни стала об’єктом уваги багатьох вітчизняних дослідників.

Актуальність теми посилюється фактичною відсутністю комплексних праць про діяльність повстанського запілля та окремих його складових. Більшість дослідників історії українського національно-визвольного руху зосереджують свою увагу на аналізі збройного протистояння між УПА та іншими, ворожими їй сторонами. Вкрай обмаль праць, у яких би окреслювались особливості роботи цивільно-адміністративної влади у повстанському запіллі, функціонування так званих “повстанських республік” як однієї з його форм, організація джерел матеріально-технічного, фінансово-господарського, кадрового постачання Української повстанської армії тощо. Практично поза сферою наукових інтересів вітчизняних істориків залишається вивчення проблеми інтегративних зв’язків між такими структурними елементами складної системи національного руху Опору другої половини 1943 - 1945 рр., як повстанське запілля, оунівське підпілля та Українська повстанська армія.

Водночас, паралельно з науковою площиною вивчення окремих аспектів українського національно-визвольного руху Опору існує інша — політична, в рамках якої обговорення викликає неабияке громадське збурення. Історично сформована політико-ідеологічна неоднорідність нашого суспільства, наявність, нехай і дещо штучного, але фактично існуючого поділу його на дві соціокультурні спільноти виступає вкрай несприятливим ґрунтом для політичного примирення представників колись ворогуючих сторін — солдатів радянської армії та воїнів УПА. Зрозуміло, що вирішення проблеми консолідації українського громадянства належить до сфери політико-правових відносин, проте не менш важливу роль у цьому процесі відіграє й історична наука. Завданням сучасних науковців є очищення вітчизняної історії від тих штучних ідеологічних нашарувань, що спотворювали її суть упродовж багатьох останніх десятиліть.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна робота є складовою частиною наукових досліджень кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича у рамках комплексної наукової теми “Актуальні питання історії, історіографії та культури України ХVІІ – ХХ ст.” (номер державної реєстрації 0102U005310), та безпосередньо пов’язана з комплексною науковою темою Інституту економіки і підприємництва (м. Тернопіль) “Дослідження методологічних засад українського державотворення через призму історіософського та політичного осмислення” (реєстраційний №01060005309), якою керує дисертантка.

Об’єктом дослідження є український національно-визвольний рух на території Волині і Галичини в період другої половини 1943 — початку 1946 років як військовий і суспільно-політичний процес.

Предметом дослідження виступає українське повстанське запілля як структурний елемент цілісної системи національного руху Опору. У дисертації визначено причини виникнення та, виходячи з регіональних особливостей західноукраїнського краю, проаналізовано основні чинники, що впливали на процес становлення запілля. Вагоме місце відведено характеристиці основних сфер його діяльності, а саме: господарської, військово-мобілізаційної, медико-санітарної, агітаційно-пропагандистської. Під кутом багатовимірності розкрито складність і суперечливість впливу низки внутрішніх і зовнішніх суспільно-політичних чинників на процес формування його морально-психологічного клімату.

Мета дослідження полягає у розкритті сутнісних характеристик повстанського запілля як важливого структурного елементу українського національно-визвольного руху в період з другої половини 1943 - до початку 1946 рр., його ролі у цьому процесі та історичне значення.

Відповідно до об’єкту, предмету і мети дослідження дисертантка поставила завдання проаналізувати і дослідити:

- стан наукової розробки даної проблематики у науковій літературі, рівень і характер її джерельного забезпечення;

- регіональні особливості становлення та функціонування повстанського запілля на Волині та Галичині;

- специфіку вертикальної та горизонтальної структур управління запіллям українською повстанською владою у певні періоди вказаного відрізку часу;

- діяльність “повстанських республік” як однієї з ефективних форм функціонування запілля;

- спектр повноважень господарської референтури повстанського запілля та його економічне становище як у регіональному, так і в часовому вимірі;

- функціонування організаційно-мобілізаційної та військової сфер діяльності повстанського запілля;

- роль і значення роботи Українського Червоного Хреста в структурі повстанського запілля;

- характер взаємозалежності оунівського підпілля, повстанського запілля та Української повстанської армії;

- основні суспільно-політичні чинники формування морально-психологічного клімату повстанського запілля;

- структуру суспільно-політичної референтури запілля, її завдання, форми і методи роботи;

- роль і місце повстанського запілля в контексті загальної характеристики українського національно-визвольного руху середини ХХ століття як цілісного історичного явища.

Методи дослідження. В дисертації застосовано аналітичний, порівняльний та конкретно-історичний методи, а також принцип логічного обґрунтування. Для дослідження українського повстанського запілля в якості універсального імперативу вибраний діалектичний метод.

Використання методів наукового аналізу і типологізації дозволило згрупувати емпіричний матеріал та вивчити структурні складові запілля як одного з чинників українського національно-визвольного руху. Своєрідність теми дисертаційного дослідження зумовила також використання системно-структурного та історико-ситуаційного методів.

Принципи наукової об’єктивності та історизму, критичного та порівняльного аналізу джерельного матеріалу забезпечили створення оптимально повної та достовірної картини генезису українського повстанського запілля впродовж другої половини 1943 – початку 1946 років.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період другої половини 1943 до початку 1946 рр. Окреслення зазначених часових параметрів зумовлене логікою історичних подій: у серпні 1943 року з’явилася низка офіційних документів за підписом головного командира УПА К.Савура, які визначають структуру управління територіями Волині, що перебували під безпосереднім контролем Головної Команди УПА (далі — ГК УПА), тобто її запіллям. У повоєнний період 1945 року під тиском більшовицько-радянських органів влади запілля поступово втрачає свою як територіальну, так і морально-психологічну цілісність. Наслідком проведення так званої “великої блокади” населених пунктів Західної України, розгорнутої радянською владою у першій половині січня 1946 р., стало фактичне знищення запілля УПА.

Територіальні межі дослідження включають північно-західний і західний регіони України, які в сучасній історичній літературі ідентифікуються з територією Волинської та Рівненської областей, що носять традиційну історично-етнографічну назву Волинь та Івано-Франківської, Тернопільської і Львівської областей, тобто Галичини. У досліджуваний період територія сучасної Львівщини в адміністративному плані поділялася на дві області — Львівську і Дрогобицьку, що знайшло своє відображення в роботі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше комплексно досліджується повстанське запілля як важливий чинник українського національно-визвольного руху. На підставі аналізу масиву архівних матеріалів, друкованих джерел та історичної літератури було вперше:

- з’ясовано стан історіографічної розробки проблеми та її джерельної бази;

- розглянуто явище українського повстанського запілля як момент суспільної самоорганізації;

- розкрито сутнісні характеристики українського повстанського запілля;

- дано визначення повстанського запілля як історичної категорії;

- виділено та проаналізовано основні його функції, які знайшли свій вияв у господарській, організаційно-мобілізаційній, військовій, агітаційно-пропагандистській діяльності;

- розглянуто регіональні особливості, зокрема, в північно-західній (Волинь) та західній (Галичина) частинах України;

- виокремлено основні періоди функціонування повстанського запілля;

- здійснено аналіз основних чинників, що мали безпосередній вплив на формування та функціонування повстанського запілля: присутність на території запілля окупаційних (німецьких) та інших, ворожих повстанському підпіллю сил (поляки, радянські партизани, Червона армія, органи більшовицько-радянської влади тощо), наявність українських політичних організацій, опозиційних ОУН(б), зокрема, мельниківців і бульбівців;

- висвітлено роль і значення його у структурі українського національно-визвольного руху 1943 початку 1946 років;

- сформульовано низку теоретичних положень, висновків і узагальнень, у яких міститься оцінка суспільної і військово-політичної ситуації у західноукраїнському регіоні воєнної доби та першого повоєнного року;

- доведено, що широке застосування актів терору проти цивільного західноукраїнського населення як радянською стороною, так і націоналістичним підпіллям, особливо у поєднанні з політико-ідеологічним пресингом, привело до деформації суспільної моралі, що виявилася у масовому поширенні такого негативного явища, як “сексотництво” (скорочена форма російського словосполучення “секретный сотрудник”. — Авт.).

Введення у науковий обіг дефініції “повстанське запілля”, на нашу думку, не тільки сприяє розширенню понятійного апарату воєнно-історичної науки, але й суттєво доповнює науково-теоретичну конструкцію українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни, створювану сучасною історичною наукою.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали і висновки дослідження можуть бути використані для підготовки узагальнюючих наукових праць з історії України та Другої світової війни; для уточнення наукової концепції новітньої історії України; при дослідженні історії українського національно-визвольного руху 40-х років ХХ століття; у навчальному процесі вищих навчальних закладів при читанні загальних і спеціальних курсів з новітньої історії України, національного руху Опору періоду Другої світової війни, проведенні семінарських занять.

Особистий внесок дисертантки у розробку проблем:

- роль українського повстанського підпілля в організації опору мобілізаційним заходам радянської влади у західних областях України в 1944 році складає 75% підготовленого матеріалу (0,4 д.а.);

- українське повстанське запілля як об’єкт збройного протистояння радянської влади та ОУН(б) і УПА (осінь 1944 – початок 1945 років) — 80%, або 0,3 д.а.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на кафедрі політології і гуманітарних дисциплін Інституту економіки і підприємництва (м. Тернопіль). Найвагоміші результати знайшли висвітлення у статтях, доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях і семінарах: “Українська Повстанська Армія — феномен національної історії” (Івано-Франківськ, 2002), “Україна – Польща: уроки Другої світової війни” (Тернопіль, 2003), “Українська наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003), “Національно-державне відродження слов’янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Тернопіль, 2003), “Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (Тернопіль, 2004), “Духовна вісь України: Галичина — Наддніпрянщина — Донеччина” (Івано-Франківськ, 2004 р.), “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 2004), “Незабутні сторінки історії нашого народу” (до 60-річчя звільнення України від гітлерівських загарбників) (Київ, 2004), “Західний регіон України у Другій світовій війні 1939-1945 рр.” (Луцьк, 2005), “Національні рухи опору у Східній і Центральній Європі в кінці 1930-х до середини 1950-х років” (Київ, 2005), “Друга світова війна в історичній долі українського народу” (Тернопіль, 2005), “Друга світова війна в історичній долі південної Волині” (Кременець, 2005р.), V Буковинська історико-краєзнавча конференція, присвячена 130-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2005), “Друга світова війна: український вимір” (Київ, 2005), “Шлях України: колізії новітнього поступу” (Тернопіль, 2006), “Збройні сили України: історія і сучасність” (Львів, 2006), “Україна в добу окупації” (Кривий Ріг, 2006).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 32 наукових публікаціях, з них 1 – монографія, 24 — у фахових виданнях, 7 – в інших виданнях та матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел (890 позицій). Обсяг основного тексту дисертації – 386 сторінок, всього – 453 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет, сформульовано мету і завдання, викладено методи дослідження, виокремлено наукову новизну, практичне значення та апробацію результатів.

У першому розділі “Історіографія, джерела та методологія дослідження” розглянуто найважливіші здобутки вітчизняних та зарубіжних учених з даної проблематики, проаналізовано архівні джерела й опубліковані документи, використані у роботі, зроблено характеристику їх інформаційних можливостей, розкрито теоретико-методологічні засади дослідження.

У вітчизняній історіографії питання комплексного вивчення діяльності українського повстанського запілля як складової національно-визвольного руху періоду Другої світової війни і повоєнних років не розглядалося. По-перше, в радянській історичній науці тематика українського повстанського руху знаходилася під суворою забороною, а якщо і висвітлювалася, то виключно в негативному контексті. По-друге, за можливості дослідження цієї проблематики основна увага науковців зосереджувалася на вивченні діяльності УПА та ОУН як основних суб’єктів національного руху Опору. По-третє, українське повстанське запілля досі не розглядалося як цілісний об’єкт раціонального осмислення.

Наукові доробки, використані при написані дисертаційного дослідження, можна умовно поділити на три тематичні блоки. Перший сформований з робіт, присвячених характеристиці суспільно-політичних процесів, які відбувались у західноукраїнському регіоні в період Другої світової війни та перші повоєнні роки. Тематичні рамки другого охоплюють аналіз наукових публікацій, присвячених вивченню соціально-економічних проблем західноукраїнського села періоду тимчасової німецької окупації і підрадянської дійсності. Основу третього блоку склали наукові, науково-популярні та публіцистичні праці, в яких аналізуються особливості збройного протистояння, що мало місце в окреслений нами період у західних областях України. Історіографія кожного з цих блоків, у свою чергу, поділяється на апологетичну радянську, сучасну вітчизняну та зарубіжну.

Зі зрозумілих причин в історіографічній спадщині радянської доби відсутні роботи, присвячені вивченню українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни. Тим не менше, починаючи з другої половини 40-х і до кінця 80-х років ХХ століття, вітчизняні науковці активно досліджували різноманітні аспекти соціально-політичного, культурного та економічного життя населення західних областей України у воєнний період та перші повоєнні роки, а отже, опосередковано — і повстанського запілля.

Основне завдання публікацій 40-50-х років полягало у пропагандистському висвітленні переваг радянського способу життя, історичної ролі ВКП(б) та КП(б)У в організації перемоги над фашизмом та успішної відбудови народного господарства. У перші повоєнні десятиліття значними накладами виходять роботи Д.Мануїльського, Б. Дудикевича, Я. Вітошинського, О.Полторацького та ін.

Особливістю наукових та науково-публіцистичних праць 60-х - першої половини 80 х років стала їх тематична структуризація. При збереженні історико-партійного напряму як домінуючого, вчені-історики, мемуаристи значну увагу приділяли висвітленню особливостей радянського партизанського руху в західноукраїнському регіоні. Серед значного розмаїття наукових та науково-публіцистичних праць цього періоду варто виділити роботи В.Кучера, І.Слинька, В.Клокова. Історіографічна цінність цих публікацій полягає в тому, що в них сконцентровані узагальнення форм і змісту партизанського руху, джерела його матеріального і кадрового поповнення.

Особливості соціально-економічних перетворень у західних областях України, здійснюваних у перші повоєнні роки, відображені в роботах М.Івасюти, І.Богодиста, Й.Черниша. Попри ідеологічну заангажованість у них наявний багатий фактологічний матеріал, що ґрунтується на широкій, хоча і тенденційно підібраній джерельній базі.

Одним із важливих наукових напрямів, який активно розроблявся вченими в останні десятиліття радянської історії, стало дослідження проблем суспільно-політичної сфери життя українського народу в період Другої світової війни та повоєнного часу (М.Тесленко, С. Герасименко, В.Замлинський, В. Масловский, В.Чередниченко).

З кінця 80-х років розпочався якісно новий етап у вивченні становлення і розвитку українського національно-визвольного руху та окремих його складових. У контексті сказаного виразно виділяються роботи тих вітчизняних істориків, дослідників - “піонерів” українського руху Опору періоду Другої світової війни, чиї наукові висновки стали свідченням зародження в історичній науці україноцентричного погляду на минуле нашої Вітчизни — Ю.Киричука, В.Іванишина, Г.Дем’яна, О.Багана, Л.Дещинського, П.Брицького, С.Кульчицького, В.Сергійчука, В.Трофимовича.

Особливе місце в загальній палітрі історіографічного доробку історії Другої світової війни та ОУН і УПА займають роботи М.Коваля. Він одним з перших здійснив спробу змінити парадигму та історіософію дослідження цього історичного періоду у бік поглибленого і неупередженого її вивчення.

Демонстрацією підвищеної зацікавленості вітчизняних вчених до теми українського національно-визвольного руху середини ХХ століття стала поява на зламі тисячоліть низки наукових праць з даної проблеми. Серед них, на жаль, не знаходимо жодної, присвяченої безпосередньо характеристиці українського повстанського запілля як повноцінної складової повстанського руху, хоч, з огляду на тему дисертації, кожна з робіт є науково цінною. У них висвітлюються окремі аспекти діяльності повстанського запілля — військово-мобілізаційної, економічної, політико-пропагандистської та інших.

Основні тенденції розвитку подій воєнної і повоєнної доби на теренах західноукраїнського краю знайшли своє відображення у монографіях А.Боляновського, І.Ільюшина, М.Головка, В.Дзьобака, В.Офіцинського, Н. Мизака та ін..

Використанням багатого фактичного матеріалу, широкою джерельною базою відзначаються роботи А.Кентія, Ю.Киричука, А.Русначенка, в яких очевидним є прагнення авторів до об’єктивного і неупередженого, максимально комплексного дослідження різноманітних аспектів українського самостійницького руху.

Особливості та чинники, що безпосередньо впливали на перебіг суспільно-політичних процесів у досліджуваний період у західних областях України, окреслюють у своїх наукових доробках вітчизняні дослідники О.Рубльов і Ю. Черченко, Б. Ярош, М.Чоповський.

В окрему групу слід виділити роботи вчених-істориків, предметом дослідження котрих є проблеми взаємин українського населення краю з представниками інших національностей, які проживали чи тимчасово перебували на території повстанського запілля. Більшість авторів, зокрема В.Деревінський, І.Заславський, Ж.Ковба, І.Терлюк міжнаціональні стосунки у повстанському запіллі періоду німецької окупації визначили як неконфліктні та толерантні.

Чи не єдиним найбільш гострим кутом протиріч виступали українсько-польські взаємини. Складність і суперечливість проблематики українсько-польських стосунків в період Другої світової війни стали предметом наукового інтересу І.Ільюшина, Я.Ісаєвича, В.Литвина, С.Макарчука, Ю.Сливки, В.Трофимовича, Я.Царука, І.Цепенди та ін.

Серед праць, присвячених вивченню соціально-економічних проблем окресленого нами регіону (в контексті функціонування там повстанського запілля), особливе місце займає монографія О.Клименка “Грошові документи ОУН (бофони). 1939-1952рр.” (Тернопіль, 1999). Автор, аналізуючи паперові грошові документи ОУН та УПА (бофони), які використовувало підпілля у 1939-1952 рр., дотично характеризує форми та способи організації господарського життя повстанського запілля у досліджуваний період.

Окремі аспекти аграрної політики німецьких окупантів у західних областях України, зокрема у тих, що входили до рейхскомісаріату “Україна”, відображено в працях вітчизняних істориків І.Вєтрова, О.Перехреста та ін., які зосередили увагу на її яскраво вираженому грабіжницькому характері.

Значний інтерес у контексті висвітлення соціально-економічного становища західноукраїнського селянства в 1944-1945 роках викликають роботи О.Мороза і О.Злупка, Л.Касинчук. У наукових розвідках О.Ленартовича та М.Сеньківа селянство західноукраїнських областей розглядається на фоні національно-визвольної боротьби та радянізації економічного й духовного життя західноукраїнського села.

Окрему сторінку історіографії українського національно-визвольного руху та повстанського запілля займають наукові праці з обсервації особливостей організації агітаційно-пропагандистської роботи серед західноукраїнського населення. Аналіз видавничо-пропагандистської ділянки роботи УПА та повстанського підпілля проведено в дисертаційних працях О.Стасюк і О.Дмитерка. Окремі аспекти видавничої діяльності УПА і збройного підпілля розкриваються в одному з розділів колективної монографії “Нариси з історії української військової преси” (Львів, 1998), а також низці статей І.Марчука та В.Мороза.

Помітною подією став вихід фундаментального наукового видання “Політичний терор та тероризм в Україні. ХІХ - ХХ ст.: Історичні нариси”, підготовленого науковцями Інституту історії України НАН України.

Праці вітчизняних дослідників на рубежі ХХ - ХХІ ст. заклали підгрунття новим концептуальним підходам до вивчення даної теми. Своєрідною інтеграцією цих зусиль стала поява підсумкової публікації напрацювань робочої групи істориків, створеної при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА — “Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси” (за редакцією С.Кульчицького, Київ, 2005).

Окремий блок літератури з досліджуваної проблематики становить зарубіжна україністика, видання авторів українського походження, учасників і свідків тодішніх подій в Україні. Особливістю зарубіжного історіографічного доробку є його виразний поділ на два конфронтаційні напрями — бандерівський та мельниківський. Бандерівську традицію започаткувала праця М.Лебедя “Українська Повстанська Армія”, а продовжили роботи таких відомих апологетів ОУН(б) як П.Мірчук та П.Содоль. Спільна риса їх наукових досліджень полягає у певній абсолютизації ролі бандерівської фракції ОУН в українському національно-визвольному русі.

Серед діаспорних вчених-істориків науковим підходом до теми України як суб’єкта міжнародної політики періоду Другої світової війни вирізняються напрацювання Л.Шанковського та В.Косика.

В окремий змістовний блок виділяються роботи апологетів мельниківської концепції національно-визвольного руху О.Шуляка та З.Книша. Полемізуючи з бандерівцями, вони звинувачують останніх у прийнятті безвідповідального рішення щодо умасовлення повстанського руху Опору, розгортання братовбивчої війни, співпраці з радянськими партизанами тощо.

В сучасній російській історіографії зазначеної проблематики виразно виділяються два напрями — комуністично-шовіністичний та ліберально-демократичний. Прихильники першого, А.Федуняк, В.Помогаєв, Г.Санников, В. Масловський, як правило, послуговуються політико-ідеологічними штампами радянського минулого. У своїх публікаціях вони звинувачують бандерівців і мельниківців у тому, що вони нібито воювали виключно проти Червоної армії на боці гітлерівської Німеччини, заперечують масовий національно-визвольний характер повстанської боротьби. Такого роду оцінки українського національно-визвольного руху російськими істориками поділяють декотрі з українських науковців: А.Войцеховський, Г.Ткаченко, В. Наконечний.

Більш помірковано-об’єктивну позицію займають представники ліберально-демократичного табору С.Ткаченко, М.Семиряга.

Схожих поглядів дотримуються польські історики українського походження Р.Дрозд, Є.Місило, М.Сивицькі, які намагаються відобразити національно-визвольний характер українського повстанського руху 40-х років ХХ століття.

У польській історіографії чітко виділяються два напрями — об’єктивно-нейтральний та крайньо українофобський. Останній репрезентують дослідження Е.Пруса, Я.Гергарда, Владислава та Єви Семашків, котрі діяльність УПА зображають як вияв стихійного руху неорганізованої бунтарської маси.

Об’єктивно-нейтральну позицію займають Р. Тожецький, А.Сова, В.Філяр, Г.Мотика, Т. Ольшанський. Наукові публікації польських авторів хоча і не стосуються безпосередньо проблеми повстанського запілля, проте дають можливість глибше зрозуміти і розкрити суть міжетнічного конфлікту, який мав місце на Волині у 1943 році, та характеру взаємостосунків між поляками і українцями, для яких західноукраїнський край був малою батьківщиною. Помітним явищем польської історіографії щодо вивчення проблем українського руху Опору середини ХХ століття стала монографія Ґ.Мотики “Ukrainska partyzantka 1942-1960. Dzialalnosc Organizacji Ukrainskich Nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii” (2006).

Аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури дозволив зробити висновок, що тема українського повстанського запілля як складової українського національно-визвольного руху середини 1940-х років залишається поза увагою вчених. Практично відкритими є питання щодо причин його виникнення, суті, структури, основних функцій та історичного значення. Наведені міркування дали підстави для дисертаційного дослідження такої актуальної проблеми.

Щодо джерельної бази, то найоб’ємніше вона представлена у центральних архівах України. Для більш повної уяви про стан та значення архівних документів пропонується їх аналіз за такими тематичними блоками: 1) архівні документи, що характеризують регіони поширення, процес організаційного становлення та формування повстанського запілля; 2) комплекс документів, що стосується його військової та організаційно-мобілізаційної сфери діяльності; 3) матеріали, які розкривають економічне підгрунття життєдіяльності повстанського запілля; 4) архівні документи, які дали підстави проаналізувати один із найважливіших напрямів роботи запілля — політико-пропагандистський.

Більшість документальних матеріалів виявлено у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ України). Основу дисертації склали матеріали фондів: “Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях” (3833); “З’єднання західних груп Української повстанської армії УПА-Захід” (3836); “З’єднання південних груп Української повстанської армії УПА-Південь” (3837); “З’єднання північних груп Української повстанської армії УПА-Північ” (3838); “Комендант воєнного району “Іскра” УПА” (3967).

Дисертаційне дослідження базується також на документах, виявлених у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України), зокрема тих, котрі зберігаються у фондах: “ЦК Компартії України” (1); “Колекція документів з історії Комуністичної партії України” (57); “Український штаб партизанського руху” (62).

Значну наукову цінність становлять документи, віднайдені дисертанткою у державних архівах Рівненської, Волинської, Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Так, із фонду ДАРО “Колекція матеріалів ОУН-УПА, що діяли на території Рівненської області” (Р-30) залучено матеріали, які дали змогу деталізувати процес становлення та функціонування основних сфер життєдіяльності повстанського запілля північно-західних українських земель у другій половині 1943 – на початку 1944 років.

Значно менше документальних джерел міститься у фонді державного архіву Волинської області “Волинський провід ОУН” (Р-1021). Серед найважливіших варто виділити збірку рукописних гасел та програму вишколів медсестер, фельдшерів та санітарів.

Проаналізовані документи фондів Волинського, Львівського, Івано-Франківського та Тернопільського обласних архівів, датовані 1944 - початком 1946 рр., дали змогу простежити характер взаємин націоналістичного підпілля і радянської влади у західноукраїнських областях. Доволі цінним джерелом інформації щодо кількості загонів УПА та СКВ (самооборонні кущові відділи. — Авт.), а також географії поширення їх впливу, можна вважати щоденні зведення про хід боротьби з “бандитизмом” та щодекадні плани ліквідації “бандугрупувань”, які готувалися районними відділами НКВС для обласного керівництва.

Цінний фактичний матеріал зосереджено у фондах Державного архіву Служби безпеки України. Зокрема, опрацьовано багатотомний “Фонд друкованих видань”. При написанні роботи було залучено дванадцять томів справи 376 “Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності Організації українських націоналістів — ОУН та Української повстанської армії — УПА”, основу яких складають російськомовні переклади оригінальних оунівських документів, вилучених у ході збройної боротьби та спеціальних операцій, проведених органами держбезпеки УРСР. Опрацювання зазначених документів дало змогу визначити специфіку ведення націоналістичним підпіллям агітаційно-пропагандистської роботи в умовах функціонування радянської системи влади, розкрити особливості морально-психологічного клімату в повстанському запіллі, а також визначити причини та наслідки виникнення такого явища як “сексотництво”.

Специфічним джерелом при вивченні організаційної структури повстанського запілля, особливостей функціонування його окремих сфер є слідчі справи, що зберігаються у фондах обласних державних архівів Служби Безпеки України. Зокрема, виявлено судово-слідчі справи з фонду державного архіву УСБУ у Волинській області.

В контексті обсервації діяльності пропагандистської референтури запілля окремий інтерес становлять періодичні видання ОУН та УПА, а також рукописи аналітичних статей учасників самостійницького руху.

Суттєвим доповненням до архівних джерел стали опубліковані документи і матеріали з історії України, суспільно-політичного й соціально-економічного життя, укладені як вітчизняними вченими, так і їх західними колегами. У радянський період було видано лише один збірник документів, в якому йшлося про діяльність ОУН “Обвиняет земля. Организация украинских националистов: документы и материалы” (Москва, 1991). Значний масив раніше засекречених документальних джерел з історії повстанського руху та оунівського підпілля було опубліковано в Україні вже після проголошення незалежності. Одним з перших побачив світ збірник “В обороні волі. Боротьба УПА з німецькими окупантами на Рівненщині в 1941-1944рр.” (Рівне, 1995).

Значний інтерес становлять публікації документів, зібраних упродовж останнього десятиліття професором В. Сергійчуком.

Важливою джерельною базою стали документи, які містяться в другому, третьому і четвертому томах видання “Літопис УПА. Нова серія”, ініційованого колективом Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Свій внесок у справу публікації документальних збірників з історії Другої світової війни зробили й українські фахівці за кордоном Т.Гунчак та Р.Сольчаник. Значну наукову цінність має чотирьохтомник німецьких архівних матеріалів “Україна в Другій світовій війні” В.Косика.

Наймасштабнішим археографічним проектом зарубіжної україністики стало унікальне багатотомне видання “Літопис Української Повстанської Армії”. При всій позитивній значущості зарубіжного видання “Літопису ...” не можна обминути увагою той факт, що у ньому цілковито відсутні радянські документи. Слід також зазначити, що на рівні підбору й компонування документального матеріалу збірників простежується їх партійне спрямування, що суттєво зменшує наукове значення представлених у них публікацій.

Серед розмаїття джерел з теми дисертації вагоме місце посідають спогади сучасників подій, як лідерів та безпосередніх учасників самостійницького руху в Україні, так і командирів і комісарів партизанських загонів.

Мемуари та спогади активістів українського національно-визвольного руху позначені яскраво вираженим партійним характером. Умовно їх можна поділити на дві основні групи — пробандерівські та промельниківські. Першу репрезентують спогади В.Щеглюка, С.Хріна, В.Заведнюка, В. Макара, Л.Шанківського, М. і П. Лаврівих. Автори цього пласту мемуарної літератури акцентують увагу на домінуючій ролі ОУН(б) у загальній структурі українського національно-визвольного руху 40-х – 50-х років ХХ століття. Дещо інша оцінка тогочасної суспільно-політичної ситуації знайшла своє відображення у книгах-спогадах колишніх учасників самостійницького руху з мельниківського табору, зокрема, М.Савицького, П.Пісоцького, М.Куделі. Радянська мемуаристика — це переважно публіцистичні виклади лідерів українського партизанського руху в Україні С.Ковпака, В.Бегми, Л.Кизі, М.Наумова.

Крім традиційних використано такий вид історичних джерел як інтерв’ю учасників українських визвольних змагань періоду Другої світової війни та свідків воєнної пори.

В якості логічного завершення розділу подано авторське обґрунтування необхідності введення у науковий обіг терміну “українське повстанське запілля”, щодо сутнісного визначення якого, на жаль, у сучасній історіографії дотепер немає усталеного погляду. Найчастіше цей термін використовується з метою уникнення тавтології, як синонім понять “тил” і “підпілля”. З точки зору авторки, “запілля” у змістовному відношенні передбачає дещо ширше трактування — і підпільну діяльність, і територіальне окреслення. У дисертації наголошується, що даний термін розглядається не як рядове поняття, а категорія, що виражає цілий пласт суспільно-значимого явища, яке виступає структурним утвором українських національно-визвольних змагань періоду Другої світової війни. Формальним доказом цього є те, що термін “запілля” використовувався сучасниками у повстанському побуті, тогочасній діловій документації, публіцистиці тощо.

Спираючись на результати аналізу історіографічних досліджень з проблем національно-визвольного руху (як у вітчизняному, так і світовому контексті), а також широку джерельну базу, дисертантка пропонує власну дефініцію: українське повстанське запілля — це контрольована УПА територія, на якій вибудовувалася структурована система воєнно-господарського комплексу базисних і похідних функцій місцевого населення як суб’єкта українського повстанського руху. Ядром, керівною політичною силою запілля виступало підпілля, представлене організаційною мережею ОУН(б). Величезний матеріальний та моральний внесок повстанського запілля у забезпечення якісного функціонування українського руху Опору дає підстави вважати його важливим структурним елементом останнього.

У другому розділі “Сутність запілля як структурного елементу українського повстанського руху” досліджуються регіональні особливості становлення та функціонування повстанського запілля, основні напрями легітимізації повстанської влади у ньому та суспільно-політичні чинники формування морально-психологічного клімату.

У роботі відзначається, що характерною особливістю українського національно-визвольного руху другої половини 1943 року було абсолютне домінування у ньому УПА з військової точки зору, а з політичної — ОУН(б). Ці дві сили безпосередньо впливали на формування суспільно-політичних відносин у північно-західному регіоні України. Зовнішнім виявом такого впливу стала їх участь у процесі створення та організації повноцінного функціонування повстанського запілля.

Головна Команда УПА, проголосивши себе найвищою і єдино суверенною владою на звільнених землях України, спрямувала свої зусилля на перетворення запілля з простого територіального об’єднання у своєрідне державне утворення. Саме це спонукало ГК УПА наприкінці серпня - на початку вересня 1943 р. підготувати низку наказів, що безпосередньо стосувалися як унормування важливих питань військового характеру, так і оптимізації управління адміністративно-господарською та соціально-політичною сферами життя населення північно-західного українського регіону.

1 вересня 1943 р. побачило світ відоме “Розпорядження про встановлення адміністрації на терені України”. Цей документ став умовною точкою відліку побудови (хай і на теоретичному рівні) нової конструкції влади в рамках повстанського запілля. Фактично з серпня-вересня 1943 р. на території Волині, яка об’єктивно стала запіллям повстанського руху, почався процес активного розгортання і формування органів української цивільної адміністрації. Проте, зважаючи на реалії військового часу, характер нової влади визначався її ситуативністю і короткотривалістю. Вона також не мала чітко окреслених адміністративно-територіальних меж свого поширення, що загалом надавало їй більше ознак напівпідпільної, аніж легальної політичної інституції.

На думку авторки, об’єктивно українську присутність на теренах повстанського запілля демонстрували не стільки органи цивільної української адміністрації, скільки організаційна сітка ОУН(б), адже адміністративно-територіальний поділ збігався зі структурою оунівського підпілля: “станиця > кущ > підрайон > район > надрайон > округа > область”.

Якість функціонування та територіальне окреслення повстанського запілля значною мірою залежали від низки зовнішніх факторів головним чином військово-політичного характеру.

Внаслідок поступового зміщення епіцентру національного руху Опору на західноукраїнські землі впродовж першої половини 1944 року територія запілля значно розширилася за рахунок галицького регіону. У силу історично сформованих реалій суспільно-політичний стан у галицькому регіоні якісно відрізнявся від волинського значно ширшим представленням таких демократичних інститутів, як громадянське суспільство, політичні партії, місцеве самоврядування тощо. Тому насадження тут однопартійної політичної влади у формі підпільних структур бандерівської ОУН (нехай і викликане умовами об’єктивної реальності) могло спричинити пересторогу на рівні пересічного громадянства.

У цій ситуації з ініціативи командування УПА та чільних діячів українського політикуму виник позапартійний орган державної влади — Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка розглядалася сучасниками як верховний орган української влади на території повстанського запілля.

Попри всі намагання керівників українського повстанського руху наповнити новостворений політичний орган реальним змістом, на думку дисертантки, немає жодних підстав стверджувати, що УГВР реально виконувала функції головного органу виконавчої чи законодавчої влади у повстанському запіллі.

Від 1943 р. і аж до 1945 р., в основних епіцентрах повстанського руху виразно виділялася діяльність так званих “повстанських республік”, які, як стверджується у розділі, виступали впливовим суб’єктом національно-визвольного руху на території Волині, Галичини та Прикарпаття. Вони виконували роль координуючого центру військового, економічного, політичного життя цього регіону і виступали однією з форм повстанського запілля. Основною причиною їх творення була необхідність тилового забезпечення української повстанської армії — матеріально-технічного, продовольчого тощо. Серед найвідоміших у 1943 на початку 1944 рр. можна назвати — “Колківську”, “Антонівецьку”, “Січ”, “Пустомитівську” (на території Волині). Маємо свідчення про діяльність повстанських республік навесні-влітку 1944 р. на Підгаєччині (Галичина), у 1945 р. на Коломийщині (Прикарпаття).

У зв’язку з посиленням терору з боку радянських спецорганів проти місцевого населення, підозрюваного у співпраці з українськими націоналістами, в середині літа 1945 р. повстанське керівництво видало наказ щодо негайної ліквідації “республік” і переходу на конспіративні форми роботи.

Друга половина 1945 – початок 1946 років стали етапом функціонального згасання запілля як важливого чинника національного руху Опору.

На підставі аналізу ступеня активності збройних відділів УПА в 1943 - на початку 1946 рр. авторкою отримано опосередковану інформацію про рівень розвитку повстанського запілля. Якщо брати за основу показник рівня його найвищої активності, то можна виділити такі регіони: Волинь і Полісся (1943 - 1944 рр.), Галичина (1944 - 1945 рр.), Прикарпаття (1944 - початок 1946 рр.)

У розділі відзначається, що динаміка функціональної ефективності повстанського запілля перебувала у безпосередній залежності від ступеня потенційної спроможності його соціальної складової. Останній же, в свою чергу, залежав від низки чинників, причому, не тільки об’єктивного характеру (загального рівня життя населення), але й суб’єктивного (рівня довіри до влади, системи соціального захисту тощо). Оскільки більшість мешканців волинського краю складали селяни, то, щоб завоювати їх симпатії, повстанське керівництво змушене було чітко та виразно озвучити своє бачення вирішення аграрного питання. Це й стало однією з головних причин ініціювання ГК УПА земельної реформи з передачею наділів у приватну власність. За “Розпорядженням в земляній справі Головної Команди Української Повстанчої Армії”, підписаним командиром УПА Климом Савуром 15 серпня 1943 р. проголошувалися приватна власність на землю та право українських селян володіти нею.

Паралельно зі структуризацією повстанського запілля проводилася організація на звільнених від ворога територіях шкільництва. Не маючи змоги (в силу низки об’єктивних причин) реалізувати в практичній площині основні положення своєї освітньої політики, бандерівці значну увагу приділяли налагодженню просвітницької роботи та пошуку альтернативних шляхів організації шкільництва, зокрема, самоосвітньому рухові. Не менш важливою сферою діяльності адміністрації запілля виступала організація доброчинних заходів.

У розділі зазначається, що впродовж 1943-1944 рр. повстанське запілля виступало об’єктом переплетення інтересів різних, як правило, антагоністичних військово-політичних чинників: німецьких окупантів, поляків, радянських партизанів та політичних опонентів, зокрема,