ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

ШИПУНОВ Геннадій Володимирович

УДК 321.64:001.8 (470+476)

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ СУЧАСНОГО АВТОРИТАРИЗМУ (НА ПРИКЛАДІ РОСІЇ ТА БІЛОРУСІ)

23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Романюк Анатолій Семенович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, доцент кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук

Долженков Олег Олександрович,

начальник управління міжнародних відносин,

європейської інтеграції та зв’язків

з Одеською діаспорою Одеської міської ради

кандидат політичних наук, доцент

Томахів Володимир Ярославович,

Тернопільський національний економічний університет, доцент кафедри філософії та політології

Захист відбудеться 27 січня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д.35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 22 грудня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої Вченої ради

кандидат політичних наук, доцент О.Б. Шурко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Суспільно-політичні перетворення, які тривають у країнах Східної Європи та колишнього СРСР протягом останніх 15–17 років, з новою силою поставили перед політичною наукою такі питання: що спричиняє падіння автократичних режимів, як відбувається цей процес, наскільки тривалим є шлях поставтократичних суспільств до демократії та вільного ринку, і чи взагалі коректно говорити про демократичний вектор трансформаційних процесів як про єдино можливий? Іншими словами, динамічні соціально-економічні та політичні зміни, що відбулись у цих країнах протягом зазначеного періоду, надали значну кількість емпіричного матеріалу, яка потребує комплексного теоретичного осмислення, визначення причинно-наслідкових зв’язків між тими чи іншими подіями та їхнього логічного обґрунтування.

Досвід перших років соціально-економічних і політичних перетворень більшості так званих молодих демократій засвідчив якщо не повну відірваність цих країн від ліберально-демократичних стандартів, то, принаймні, частковість або половинчатість у їхньому впровадженні та дотриманні, що ставить під сумнів можливість лінійного руху від авторитаризму до демократії. Підтверджують цю тезу, зокрема, дані американської організації “Freedom House”, згідно з дослідженнями якої станом на 2007 р. серед 15 колишніх республік СРСР 4 країни частково вільні, а 7 – невільні.

Саме частковість процесів лібералізації та демократизації старих автократичних режимів призвела до виникнення специфічної ситуації, за якої новосформовані режими більшості посткомуністичних країн неможливо однозначно класифікувати як демократичні або авторитарні. Зокрема, у 1996 р. американський політолог Л.Даймонд, констатуючи кінець “третьої хвилі” демократизації, наголосив, що головною причиною цього став перехід низки країн не до ліберальної демократії, а до проміжних форм політичних режимів.

Неоднозначність у визначенні цього виду режимів спричинила виникнення концептуальної плутанини, за якої дослідники, аналізуючи ці політичні режими, вдаються до різних означень: “неповна демократія”, “керована демократія”, “напівдемократія”, “напівавторитарний режим”, “змагальний авторитаризм”, “новий авторитаризм”, режим “керованого плюралізму”, режим “безплідного плюралізму”, режим “домінуючої влади” тощо. Подібну ситуацію можна пояснити відсутністю єдиного теоретико-методологічного підходу стосовно аналізу гібридних форм політичних режимів. За таких умов виявлення характерних ознак зазначеного типу режимів є усього-на-всього наслідком розв’язання інших дослідницьких завдань, переважно у контексті визначення особливостей перебігу суспільно-політичних процесів кожної конкретної країни.

Усе це зумовлює актуальність дослідження, яка постає у двох аспектах:

1) теоретичному, який детермінований необхідністю розробки теоретико-методологічної схеми аналізу цих політичних режимів. Це допомогло б, по-перше, подолати певну методологічну невизначеність, характерну для дослідження цього типу режимів; по-друге, точно та об’єктивно ідентифікувати належність певної країни до згаданої категорії режимів; по-третє, розробити емпірично адекватну та теоретично обґрунтовану класифікацію цих режимів;

2) політико-практичному, який полягає у тому, що вироблення чіткої методологічної стратегії дослідження проміжних форм політичних режимів дасть змогу відповісти на ті питання, які неодмінно виникають у контексті емпіричного аналізу особливостей перехідних процесів у пострадянських країнах, у тім числі в Україні: на якому етапі проголошеного переходу до демократії вони перебувають (тобто наскільки глибокими та ефективними виявились процеси лібералізації та демократизації в цих країнах?), якою є спрямованість вектора їхнього суспільно-політичного розвитку (в бік демократії чи авторитаризму?), чим є сформовані в цих країнах гібридні форми політичних режимів – нестабільними та недовготривалими ситуаціями, в яких тимчасово “заклинило” перехід від авторитаризму до демократії, чи усе ж таки новим, гібридним типом політичних режимів, який є рівнозначним, у імовірнісному плані, з демократією результатом переходу від авторитаризму?

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з науковою темою кафедри політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка “Етнонаціональні процеси в Україні”, номер державної реєстрації 0103U005961.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є вироблення теоретико-методологічного інструментарію аналізу політичних режимів, які, поєднуючи у собі в тих або інших пропорціях демократичні та авторитарні елементи, формують новий, гібридний тип політичних режимів.

Досягнення сформульованої мети дослідження зумовлює необхідність розв’язання таких завдань:

- встановити основні історичні віхи виникнення поняття “політичний режим”, розкрити суть сучасних наукових традицій в осмисленні цього феномену, а також уточнити зміст цієї категорії;

- визначити та проаналізувати основні етапи виникнення, становлення та розвитку транзитології як напряму політичної науки, що дасть змогу розкрити головні положення транзитологічної парадигми аналізу суспільно-політичних трансформацій;

- розробити каталоги індикаторів демократичних, авторитарних і гібридних політичних режимів у контексті аналізу та синтезу основних теоретичних підходів до концептуалізації цих режимів;

- звертаючись до виокремлених індикаторів політичних режимів, розробити та обґрунтувати класифікацію гібридних політичних режимів;

- на основі аналізу специфіки перебігу політичного процесу в Росії протягом президентства В. Путіна та Білорусі протягом президентства А. Лукашенка перевірити емпіричну адекватність виробленого методологічного інструментарію і визначити тип політичних режимів цих країн.

Об’єктом дослідження є суть та специфіка феномену гібридних політичних режимів.

Предметом дослідження є концептуальні засади аналізу гібридних режимів у їхньому вияві в контексті дослідження особливостей функціонування сучасних політичних режимів Росії та Білорусі.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють у випадку Росії – період президентства В. Путіна (від січня 2000 р.); у випадку Білорусі – період президентства А. Лукашенка (від липня 1994 р.).

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять основні положення транзитологічної парадигми, сформульовані у працях Д.Растоу, Ф.Шміттера, Г.О’Доннелла, Л.Вайтхеда, Т.Карл, А.Пшеворського, В.Гельмана. Звернення до цієї парадигми дає змогу розглядати трансформацію типів політичних режимів як процес, що складається з чітко визначеної кількості етапів, які послідовно змінюють один одного, кожному з яких відповідають ті або інші зміни в структурі політичного режиму.

Крім того, у праці використано методи наукового пізнання, розроблені в рамках інших методологічних напрямів: по-перше, структурно-функціональний і системний метод (структурний функціоналізм) дають змогу досліджувати політичну систему кожної конкретної країни як структурно-розчленовану цілісність, де кожен її елемент має своє функціональне призначення. Політичний режим у цьому контексті визначено як спосіб функціонування та взаємодії всіх елементів політичної системи та самої системи з її оточенням.

По-друге, метод інституційного аналізу (інституціоналізм) у сукупності зі структурно-функціональним методом допомагає дослідити способи формування, особливості функціонування та специфіку взаємодії основних інститутів державної влади Росії та Білорусі (інституту президентства, системи виконавчої влади, парламенту, судової системи), а також визначити у структурі політичної системи місце таких інститутів, як ЗМІ, опозиція, політичні партії та громадські організації.

По-третє, порівняльний метод (компаративістика) дає змогу провести порівняльний аналіз та визначити на цій підставі особливості, а також спільні та відмінні риси: 1)основних традицій в осмисленні поняття “політичний режим”; 2)теорії модернізації та транзитологічної парадигми; 3)основних підходів щодо концептуалізації феномену гібридних політичних режимів; 4)авторитарних, демократичних і гібридних режимів; 5)різних видів гібридних форм режимів; 6)головних етапів формування політичних режимів сучасної Росії та Білорусі.

По-четверте, історичний метод (історико-генетичний методологічний підхід) дає змогу простежити процес виникнення та входження у категоріальний апарат політичної науки поняття “політичний режим”, а також в історичній ретроспективі відобразити особливості становлення політичних режимів сучасної Росії та Білорусі.

Успішне виконання завдань і досягнення мети дисертаційного дослідження передбачає використання загальнонаукових методів аналізу та синтезу, дедуктивного методу, а також звернення до емпіричних методів: вивчення та аналіз законодавчої бази, інших офіційних документів Росії та Білорусі, аналіз статистичних даних, результатів соціологічних досліджень тощо. В основу дисертаційного дослідження покладено фундаментальні наукові вимоги об’єктивності, системності та конкретності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці авторської методологічної концепції дослідження гібридних політичних режимів, яка була застосована при аналізі політичних режимів Росії та Білорусі, що робить її придатною для використання у контексті дослідження гібридних режимів інших посткомуністичних держав. Головними складовими цієї концепції, які і визначають наукову новизну дисертаційного дослідження, є:

- доведено, що з двох існуючих підходів до визначення поняття “політичний режим” – соціологічного та інституціонального – саме соціологічна традиція в осмисленні цього феномену найбільш адекватно відображає та пояснює суть тих суспільно-політичних, економічних і психологічних явищ, сукупність і взаємодія яких у політичному просторі кожної конкретної країни формує її політичний режим, а також є найбільш придатною для її використання в контексті дослідження недемократичних форм політичних режимів;

- відповідно до цього уточнено зміст поняття “політичний режим”, яке визначено як спосіб функціонування політичної системи, який забезпечує регуляцію її роботи та виявляється у вигляді сукупності найтиповіших для того чи іншого суспільства способів організації та функціонування основних політичних інститутів, комплексу методів і засобів (у тім числі ідеологічного порядку), що використовують органи влади для впливу на підвладних, а також системних принципів, на які вони при цьому опираються, які оформляють та структурують процес взаємодії держави, суспільства, особистості, відображаючи фактичний стан конкретних політичних відносин, прав і свобод громадян, ступінь їхньої політичної активності, стан законності;

- виділено основні етапи становлення транзитологічної парадигми аналізу суспільно-політичної трансформації та розкрито їхні особливості; доведено, що “класичні” теоретичні схеми дослідження транзитів як лінійного руху від авторитаризму до демократії не в стані адекватно відобразити та пояснити суть посткомуністичної політичної практики більшості пострадянських країн, яка заперечує подібну заданість кінцевого результату транзиту, що обґрунтовує необхідність звернення до моделі “переходу з відкритим фіналом”;

- запропоновано авторське бачення системи індикаторів гібридного типу політичних режимів, а також подано авторське визначення цього явища – це такий спосіб функціонування політичної системи, який поєднує у собі певний набір демократичних інститутів і процедур з авторитарним стилем організації та функціонування цих інститутів, а також взаємодії між владою та громадянським суспільством; з’ясовано, що основною особливістю цих режимів є те, що демократичний процес в їхніх рамках перебуває під контролем правлячої еліти. Якщо їй дуже складно, або вона взагалі не в змозі змінити результати цього процесу post factum (як це відбувається в умовах авторитарного режиму), то вона має усі можливості для впливу на його перебіг з метою запобігання негативним для себе наслідкам. Отож, демократичні процедури та інститути перетворюються в таких режимах на інструменти, які правляча еліта утилітарно використовує для утримання влади та реалізації своїх інтересів;

- розроблено класифікацію гібридних політичних режимів, яка опирається на відповідну методику підрахунку індикаторів цього типу режимів. На умовному континуумі “демократія–авторитаризм” виділено такі види гібридних режимів: режим демократичної ситуації (превалюють демократичні елементи), напівдемократія та напівавторитаризм (гібридні режими у вузькому значенні – з приблизно рівним співвідношенням демократичних та авторитарних елементів), режим авторитарної ситуації (превалюють авторитарні елементи);

- на основі виробленого методологічного інструментарію досліджено головні етапи формування політичних режимів сучасної Росії та Білорусі, а також визначено їхні типи: в першому випадку йдеться про існування моноцентричного режиму президента В.Путіна, який ідентифіковано як гібридний режим (у вузькому значенні) з тенденцією розвитку у бік авторитаризму (або як напівавторитарний політичний режим). У другому випадку – про режим особистої влади президента А.Лукашенка, який визначено як режим авторитарної ситуації.

Отож, розроблена теоретико-методологічна модель аналізу феномену гібридних режимів ґрунтується на таких засадах: 1)формулювання концептуальних засад категоріального апарату, що використовується у дослідженні (уточнення та визначення основних понять); 2)визначення системи взаємозалежностей та взаємовиключення авторитарних і демократичних елементів у рамках гібридних політичних режимів: наслідком взаємопроникнення та взаємозалежностей між цими елементами є утворення нової, гібридної якості режиму. Водночас процеси лібералізації та демократизації гібридних режимів призводять до виключення з їхнього складу авторитарних елементів. І навпаки – посилення авторитарних тенденцій має наслідком зменшення у межах цих режимів демократичних елементів; 3)концептуалізація гібридних режимів як консолідованих (стабільних) режимів, що відкидає трактування їх як тимчасових станів політичної системи на шляху від авторитаризму до демократії; 4)визначення логіки утворення та розвитку різних типів гібридних режимів, яка подана у вигляді співвідношення між процесами лібералізації та демократизації, з одного боку та поверненням до авторитарних засад урядування – з іншого.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів зумовлене можливістю використання концептуальних положень дисертації у подальшому дослідженні суспільно-політичних процесів перехідних країн, у тім числі й України, з погляду визначення суті їхніх політичних режимів. Крім того, результати дисертаційного дослідження формують цілісне уявлення про існуючі теоретико-методологічні підходи щодо визначення поняття “політичний режим”, розкривають головні положення та принципи транзитологічного підходу стосовно аналізу суспільно-політичних трансформацій, відображають плюралізм концепцій аналізу гібридних форм політичних режимів. Усе це дає підстави використовувати результати дослідження під час розробки спецкурсів з політології у вищих навчальних закладах, а також у підготовці методичних і навчальних посібників, статей та аналітичних доповідей.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були апробовані на таких заходах: науково-практичній конференції “Політичний процес в Україні у 2004 році: регіональні аспекти” (Львів, 12 лютого 2005 р.); двох звітних наукових конференціях філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, лютий 2005р., лютий 2006 р.); всеукраїнській науковій конференції молодих вчених і студентів “Наукові розробки молоді на сучасному етапі” (Київ, 26-28 квітня 2006 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми та перспективи викладання політології у вищій школі” (Львів, 15-16 травня 2006 р.); ІV міжнародній конференції “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Ялта, 28-30 вересня 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989-1991 рр.” (Ужгород, 2-3 листопада 2006р.); науковій конференції “Політична наука в Україні: стан та перспективи” (Львів, 10-11 травня 2007 р.); міжрегіональній конференції “Політичний процес у сучасній Україні: регіональний вимір” (Львів, 26 травня 2007 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 9 публікаціях, 5 з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена необхідністю досягнення визначених мети та завдань дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, 7 підрозділів, висновків. Обсяг основного тексту становить 195 сторінок. Список використаних джерел охоплює 303 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету та завдання, об’єкт і предмет, а також розкрито теоретико-методологічну основу дисертації. Сформульовано наукову новизну одержаних результатів, їхнє теоретичне та практичне значення, визначено хронологічні рамки дослідження, розкрито зв’язок дисертації з науковими програмами та темами, висвітлено апробацію результатів дослідження, а також структуру дисертації.

У першому розділі – “Методологічні засади дослідження”, який складається з трьох підрозділів, здійснено комплексний аналіз літератури, опрацьованої в процесі роботи над дисертаційним дослідженням, в історичній ретроспективі розкрито еволюцію поняття “політичний режим”, зіставлено існуючі наукові традиції осмислення цього феномену, визначено основні етапи виникнення, становлення та розвитку транзитології як напряму політичної науки, на підставі чого розкрито суть головних принципів транзитологічної парадигми дослідження суспільно-політичних трансформацій, а також верифіковано емпіричну адекватність використання “класичних” теоретичних схем транзитології в контексті дослідження транзитів політичних режимів пострадянських країн.

У підрозділі 1.1. – “Джерельна база дослідження – задля систематизації опрацьованої літератури, її структуровано на дві великі групи. Перша – це праці тих дослідників, увага яких приділена аналізу перехідних суспільств та осмисленню у цьому контексті суті та особливостей політичних режимів, які поєднують демократичні та авторитарні елементи. Пріоритет тут належить західній (передусім американській) політичній науці. З огляду на це, особливе значення для дослідження мають праці Д.Растоу, Г.О’Доннелла, Ф.Шміттера, Х.Лінца, Т.Карл, А.Пшеворського, Ф.Закаріа, Л.Даймонда, В.Меркеля, А.Круассана, Г.Гілла, Ф.Роедера, М.Оттауей, Л.Вея, С.Левіцкі, Х.Балзера, Т.Карозерса.

Наявність ґрунтовних наукових розвідок, які присвячені аналізу процесу трансформації авторитарних режимів та осмисленню у цьому контексті феномену гібридних форм режимів, зафіксовано також у рамках російської політичної науки. Виділимо дослідження В.Гельмана, Е.Панеяха, А.Володіна, М.Ільїна, А.Галкіна, А.Циганкова, Ю.Красіна, Г.Вайнштейна, В.Єлізарова, С.Погорельскої, В.Пантіна, В.Васовича, І.Клямкіна, А.Мельвіля, О.Харітонової, В. Коганського.

У рамках вітчизняної політичної науки особливу увагу варто звернути на праці А.Колодій, О.Долженкова, О.Фісуна, Ю.Мацієвського, О.Романюка, Є.Бистрицького, О.Дергачова, В.Полохала, Ю.Шведи, Н.Дармограя, Н.Ротар, Л.Старецької.

Друга група – це праці, які присвячені безпосередньо аналізу політичних процесів та інститутів в Росії та Білорусі і визначенню на цій основі особливостей функціонування політичних режимів цих країн. Відповідно ця група поділена на дві підгрупи. Перша – це дослідження, що пов’язанні з визначенням суті та особливостей функціонування політичного режиму Росії.

Більшість наукових досліджень у межах цієї підгрупи припадає саме на російську політичну науку. Роздуми російських науковців щодо найоптимальнішого політичного облаштування Росії розтягнулись у широкому діапазоні підходів: від звернення до таких концептів, як “імперія”, “освічений авторитаризм”, “традиція”, “православ’я” та визначення особливого цивілізаційного місця Росії як Третього Риму у світовому укладі (наприклад, А.Панарін, А.Кол’єв) до обґрунтування необхідності урахування імперської спадщини під час конструювання російської державності нового типу з паралельним запереченням відновлення Росії у формі “класичної” імперії (зокрема, С.Каспе, А.Міллер), а також шкідливості для подальшого розвитку РФ усіх спроб покласти в його основу будь-які імперсько-авторитарні сценарії (наприклад, Є.Гайдар).

До безпосереднього аналізу перебігу політичного процесу в Росії, з’ясування особливостей функціонування основних інститутів політичної системи РФ та визначення на цій основі типу її політичного режиму, зокрема крізь призму транзитологічного підходу, вдаються такі автори: В.Гельман, Г.Голосов, А.Зудін, В.Кувалдін, Б.Макаренко, Н.Петров, А.Соловйов, І.Клямкін, Л.Шевцова.

Проблема визначення суті сучасного політичного режиму Росії має неабиякий науковий інтерес у західних дослідників. Виділимо історичні, історіософські та політологічні дослідження таких авторів, як Дж.Хоскинг, А.Каппелер, Т.Мартін, А.Степан, М.фон Хаген, Р.Саква, Х.Балзер, С.Холмс, М.Хайд, Т.Ремінгтон, Ф.Роедер, Г.Гілл, К.Давіша, Б.Перротт, Дж.Драйзек, Л.Холмс, Я.Станішкіс, А.Чайовський.

У межах української політичної науки зафіксовано незначну кількість комплексних політологічних досліджень специфіки функціонування політичного режиму сучасної Росії. Зокрема, йдеться про праці Т.Батенка, колективну монографію українських і російських дослідників “Політичні та економічні перетворення в Росії та Україні”. Окремі питання, пов’язані з аналізом політичного процесу в сучасній Росії, розкрито також у праці В.Сухоноса та статтях Є.Жеребецького, О.Дергачова, А.Новака.

Другу підгрупу становлять переважно розвідки білоруських дослідників, які представляють два діаметрально протилежні підходи щодо осмислення актуальних суспільно-політичних процесів у Білорусі: перший об’єднує представників офіційної академічної політичної науки, які підтримують політику президента Лукашенка (наприклад, С.Паречіна, А.Майхрович, Є.Бабосов, Я.Яскевич, Є.Матусевич); другий – незалежних дослідників, які перебувають в опозиції до президента та втілюваного ним курсу суспільно-політичного та економічного розвитку країни (С.Альфер, В.Бобрович, І.Бугрова, В.Карбалевич, В.Ровдо, В.Чернов, В.Сілицький, М.Пліско, К.Коктиш, Г.Дракохруст, Ю.Дракохруст, Д.Фурман, А.Федута, Є.Коростелева).

Тематика аналізу перехідних процесів у Білорусі та визначення особливостей її політичного режиму достатньо поширений предмет досліджень західних дослідників. Про це свідчать праці таких авторів, як С.Еке, Т.Кузьо, С.Гарнет, Р.Легволд, Д.Марплз, С.Вайт, Д.Льовенхардт, Й.Форбріг, П.Демеш, К.Давіша, Б.Перротт, В.Кононьчук, Р.Садовський.

Вітчизняна політична наука вирізняється незначною кількістю досліджень суті та специфіки функціонування політичного режиму Білорусі. Передусім увагу треба звернути на розвідки О.Долженкова, Т.Батенка, О.Потєхіна, Н.Кузнєцової. Крім того, українською мовою були перекладені та опубліковані на сторінках журналу “Політична думка” статті білоруського політолога В.Карбалевича, які присвячені аналізу внутрішньополітичної ситуації у Білорусі.

Отже, як засвідчує проведений аналіз літератури, незважаючи на досить значну увагу, яку приділяють науковці з різних країн проблемам суспільно-політичних трансформацій недемократичних держав і дослідженню у цьому контексті гібридних форм політичних режимів, питання, пов’язані з виробленням теоретично обґрунтованого та емпірично адекватного методологічного інструментарію дослідження гібридних режимів і розробки їхньої класифікації, досі залишаються на периферії наукових пошуків, що призводить до методологічного хаосу у цих дослідженнях, а отже, зменшує їхню наукову значущість.

Крім того, у рамках вітчизняної політичної науки зафіксовано наявність незначної кількості комплексних політологічних досліджень особливостей функціонування політичних режимів Росії та Білорусі, що залишає нерозкритими багато аспектів цієї проблематики, зокрема проведення аналізу актуальних політичних процесів у цих країнах в контексті застосування транзитологічної парадигми та виробленого методологічного інструментарію дослідження гібридних форм політичних режимів. Усе це в комплексі детермінує формування предметного поля дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.2. – “Історико-методологічні підходи щодо визначення поняття “політичний режим” – розкрито основні віхи становлення поняття “політичний режим”. Виявлено, що початок сучасного оформлення цього терміна повязаний з Великою французькою революцією, коли виникло поняття “ancien regime” (“старий порядок”/“старий режим”).

У сучасній політичній науці розрізняють два головні підходи щодо визначення поняття “політичний режим”: перший – інституціональний, представники якого схильні ототожнювати політичний режим з такими поняттями, як “форма правління” або “державний устрій”, зосереджуючись на аналізі формально-юридичних засад організації та функціонування інститутів державної влади (К.Бекстер, Г.Лассуел, А.Лійпхарт, В.Даниленко). Другий – соціологічний, представники якого приділяють першочергову увагу осмисленню тих зв’язків між суспільством та державою, які склались реально і необов’язково відповідно до визначених конституцією та іншими правовими актами норм політичної поведінки. Об’єктом аналізу тут є не тільки органи держави або інші формальні політичні інститути, а й ті, часом не наділені офіційним статусом, угруповання, які реально впливають на реалізацію влади (М.Хагопян, Р.Арон, М.Дюверже, Ж.-Л.Кермон, Ж.Бешлер, Г.О’Доннелл, Ф.Шміттер, Р.Саква, Ф.Бурлацький, А.Галкін, М.Хрустальов, О.В.Лазоренко та О.О.Лазоренко, С.Рябов, С.Гелей та С.Рутар).

На підставі порівняльного аналізу зазначених підходів виявлено, що саме спрямованість наукових пошуків у рамках соціологічного підходу робить його адекватнішим з погляду осмислення феномену політичного режиму, а також надає йому значну перевагу порівняно з інституціональним підходом у контексті дослідження недемократичних форм політичних режимів, суть яких неможливо відобразити, аналізуючи тільки формально-юридичні засади їхнього функціонування. Враховуючи основні позиції соціологічного підходу, уточнено зміст поняття “політичний режим”.

У підрозділі 1.3. – “Поняття “переходу (транзиту)” як центральна категорія транзитологічної парадигми” – визначено, що транзитологія як напрям політичної науки пройшла три етапи формування і перебуває на четвертому. Її виникнення на початку 70-их років було безпосередньо пов’язано з кризою, яку переживала теорія модернізації, та являло перевидання цієї теорії з максимально можливим урахуванням тих критичних зауважень, які лунали на її адресу. На підставі аналізу процесу становлення транзитологічного підходу доведено, що його центральною категорією є поняття “переходу (транзиту)”, яке визначено як процес, що охоплює період між початком змін і подальшим розпадом одного типу консолідованого режиму й утворенням на його місці іншого типу консолідованого режиму.

Зясовано, що протягом перших трьох етапів становлення та утвердження транзитологічної парадигми (у 70-80-ті роки ХХ ст.) була сформована так звана класична модель переходу, яка розглядає цей процес як послідовність трьох етапів: 1) лібералізація авторитарного режиму; 2) встановлення демократичного правління; 3) консолідація демократичного режиму. Її головна особливість – заданість результату переходу: як єдино можливий кінцевий пункт суспільно-політичних трансформацій розглядається становлення демократичного режиму. Тобто, перехід у рамках цієї моделі є лише “переходом до демократії”.

Досвід посткомуністичних трансформацій пострадянських країн, у більшості з яких були сформовані різні форми недемократичних режимів, у тім числі гібридні, засвідчив теоретичну неадекватність застосування зазначеної схеми для дослідження та пояснення суспільно-політичних перетворень у цих країнах. Враховуючи це, обґрунтовано тезу, що для теоретично послідовного та емпірично адекватного відображення суті та динаміки змін типів політичних режимів пострадянських країн треба використовувати розроблену російським дослідником В.Гельманом модель “переходу з відкритим фіналом”, у рамках якої транзит представлений як процес зміни одного типу консолідованого режиму в інший, що відбувається за такою схемою: 1)послаблення попереднього режиму; 2)розпад попереднього режиму; 3)невизначеність; 4)вихід з невизначеності=становлення нового режиму; 5)консолідація нового режиму.

У другому розділі – “Гібридні політичні режими як феномен суспільно-політичної трансформації поставторитарних країн”, що складається з двох підрозділів, розкрито суть основних підходів щодо визначення сутнісних ознак авторитарних, демократичних і гібридних режимів, а також на основі аналізу та синтезу цих підходів виокремлено індикатори таких типів режимів.

У підрозділі 2.1. – “Демократичні та авторитарні політичні режими: основні підходи до концептуалізації та індикатори визначення” – обґрунтовано, що феномен демократії потребує як нормативної (чим вона повинна бути в ідеалі), так і процедурної (чим вона є фактично) дефініції. Ця остання виконує функцію операціоналізації нормативних визначень демократії, конвертуючи її визначення на кшталт “влада народу, яке здійснюється народом заради народу” у чіткий каталог індикаторів (критеріїв) демократичного урядування. Звернення до цього каталогу дає змогу фіксувати в контексті порівняльних досліджень відмінності між різними типами демократичних режимів, визначаючи ступінь їхньої відповідності демократичному ідеалу (нормативній дефініції демократії), та ідентифікувати належність того чи іншого режиму до розряду демократичних.

Виявлено, що зведення каталогу демократичних процедур тільки до проведення періодичних і конкуренційних виборів (так звана мінімалістська традиція розуміння демократії) не в стані відобразити суть сучасної демократії, яка виходить далеко за межі виборчих процедур. Тому, опираючись на концепцію “поліархії” Р.Даля та підхід щодо визначення сутнісних ознак демократичного режиму Т.Карл та Ф.Шміттера, розроблено розширений (11 позицій) каталог індикаторів демократичного урядування.

Аналогічно доведено, що абсолютно недостатнім є представлення авторитаризму лише як режиму, в рамках якого вибори або взагалі не відбуваються, або якщо і відбуваються, то з обов’язковою перемогою кандидатів від влади. Враховуючи необхідність точнішого відображення суті цього типу режиму, звертаючись до підходів щодо визначення характерних ознак авторитаризму, зокрема таких дослідників, як Дж.Сарторі, А.Перлмуттер, Дж.Меллой, Х.Лінц, Г.О’Доннелл, С.Хантінгтон, А.Степан, запропоновано розширений (13 позицій) каталог індикаторів авторитарного режиму.

У підрозділі 2.2. – “Еклектика демократії та авторитаризму – гібридні політичні режими: основні індикатори визначення” – розкрито суть головних підходів щодо концептуалізації гібридних політичних режимів. Зокрема, виділено три підходи. У рамках першого гібридні режими розглядають як “неповні” або “дефектні” демократії з визначенням тих їхніх ознак, які не дають підстави ідентифікувати їх як ліберальні демократії (зокрема, Ф.Шміттер, Г.О’Доннелл, Ф.Закаріа, Л.Даймонд, Р.Саква, А.Браун, Є.Коростелєва, В.Меркель, А.Круассан, Г.Гілл). У контексті другого підходу ці режими представлені як лібералізований або демократизований авторитаризм з зазначенням тих їх особливих ознак, які нехарактерні для класичного авторитарного режиму (Ф.Роедер, М.Оттауей, Л.Вей, С.Левіцкі). Представники третього підходу (наприклад, Т.Карозерс, Х.Балзер) взагалі відмовляються від використання категорій “авторитаризм” або “демократія” в контексті дослідження гібридних форм політичних режимів, враховуючи в своїй класифікації характерніші ознаки цих режимів, які відрізняють їх як від демократії, так і від авторитаризму, що зумовлює появу таких визначень, як режим “керованого плюралізму”, режим “безплідного плюралізму”, режим “домінуючої влади”.

На підставі аналізу та синтезу зазначених підходів запропоновано авторське визначення гібридного типу політичних режимів, а також бачення системи індикаторів цього типу режимів (10 позицій). Крім того, розроблено класифікацію гібридних режимів. Залежно від ступеня проведеного реформування старого авторитарного режиму йдеться про формування наступних чотирьох різновидів гібридних режимів: якщо проголошений перехід до демократії завершується на початковій стадії лібералізації та демократизації, тобто обмежується лише формальним впровадженням демократичних інститутів і процедур, управління якими та використання яких відбувається згідно з авторитарною функціональною логікою (передусім для здобуття та якомога тривалішого збереження влади однієї особи чи невеликої групи осіб), то утворюється режим, який позначено як режим авторитарної ситуації, що відображає перевагу в його рамках авторитарних елементів.

Якщо процеси лібералізації та демократизації глибші та триваліші, проте правляча еліта і надалі контролює перебіг політичного процесу з метою запобігання появі можливих загроз своїм владним позиціям (найперше такої опозиції, яка б могла скласти реальну конкуренцію на виборах), то тоді йдеться про перехід від авторитарного режиму чи від режиму авторитарної ситуації до одного з гібридних режимів у вузькому значенні (напівдемократії чи напівавторитаризму), в якому співвідношення авторитарних і демократичних елементів є приблизно рівним.

Якщо ліберально-демократичні перетворення призводять до створення такої політичної ситуації, в рамках якої окремі громадяни та їхні об’єднання мають змогу ефективно реалізувати свої громадсько-політичні права, а існуючі демократичні інститути та процедури насправді гарантують представництво і реалізацію плюралістичних інтересів суспільства та створюють відносну невизначеність результатів політичного процесу, однак стабільне функціонування цих інститутів і процедур не є забезпеченим з огляду на існування конкуруючих між собою політико-економічних угруповань, які, маючи своїх представників на різних рівнях влади, можуть змінювати “правила гри” під себе та обходити демократичні процедури ухвалення політичних рішень, то йдеться про перехід від авторитаризму або одного з попередніх типів гібридних режимів до режиму, який можна визначити як режим демократичної ситуації, що відображає перевагу в ньому демократичних елементів.

У третьому розділі – “Особливості функціонування політичних режимів Росії та Білорусі: між авторитаризмом та демократією”, який складається з двох підрозділів, сформульовано методику підрахунку індикаторів гібридного типу політичних режимів, а також на основі виробленої теоретико-методологічної матриці проаналізовано особливості функціонування політичних режимів Росії та Білорусі.

У підрозділі 3.1. – “Політичний режим сучасної Росії: становлення та утвердження моноцентризму президента В.Путіна” – здійснено комплексний аналіз практики організації та функціонування державної влади в РФ, а також методів і засобів взаємодії вздовж лінії “держава-суспільство-громадянин”.

Для визначення типу сучасного політичного режиму Росії розроблено авторську методику підрахунку індикаторів гібридного режиму, результати якого (підрахунку) подано у вигляді двох шкал: перша шкала (“негібридний-гібридний режим”) призначена для ідентифікації належності певного політичного режиму до гібридного типу. Друга (“демократія-авторитаризм”) – для визначення, про який саме тип гібридного режиму йдеться у кожному конкретному випадку: гібридний режим з превалюванням демократичних елементів (режим демократичної ситуації), гібридний режим з превалюванням авторитарних елементів (режим авторитарної ситуації), гібридний режим (у вузькому значенні) з тенденцією розвитку у бік демократії (напівдемократичний режим) чи гібридний режим (у вузькому значенні) з тенденцією розвитку у бік авторитаризму (напівавторитарний режим).

На підставі аналізу особливостей перебігу політичного процесу в сучасній Росії, а також за допомогою розробленої методики обчислення індикаторів гібридного типу режимів, політичний режим Російської Федерації класифіковано як напівавторитарний режим.

У підрозділі 3.2. – “Політичний режим сучасної Білорусі: формування режиму особистої влади президента А.Лукашенка” – проаналізовано способи формування та обсяг повноважень центральних інститутів державної влади Білорусі, розкрито характер реальної взаємодії між гілками влади на горизонтальному та вертикальному (у розрізі “центр-регіони”) рівні. Визначено особливості перебігу виборчих процесів в країні, стан електоральної конкуренції, досліджено можливості для ведення опозиційної діяльності в рамках режиму, а також для доступу громадян до альтернативних джерел інформації. Проаналізовано ситуацію з взаємодією держави з незалежними громадськими організаціями, розкрито характер участі правоохоронних, судових і контрольно-ревізійних органів у політичному житті країни, визначено домінуючий тип політичної культури суспільства. За наслідками проведеного аналізу, а також за допомогою розробленої методики підрахунку індикаторів гібридного режиму, політичний режим сучасної Білорусі ідентифіковано як режим авторитарної ситуації.

ВИСНОВКИ

Головна мета дисертаційного дослідження полягала у виробленні теоретико-методологічного інструментарію аналізу політичних режимів, які, поєднуючи у певних пропорціях демократичні та авторитарні елементи, формують новий, гібридний тип політичних режимів. Відповідно до сформульованої мети, а також завдань дослідження, які конкретизують шлях її досягнення, одержано такі результати:

1. На підставі ретроспективного аналізу історичного розвитку категорії “політичний режим” з’ясовано, що у становленні та входженні до наукового обігу політичної науки це поняття пройшло декілька етапів від Античності, коли його відповідником міг бути термін “політія”, до нашого часу. Початок оформлення сучасного терміна “політичний режим” повязаний з Великою французькою революцією, коли виникає поняття “ancien regime” (“старий порядок”/“старий режим”). Сьогодні у рамках політичної науки існує щонайменше два основні підходи щодо осмислення цього феномену – політико-правовий або інституціональний і соціологічний.

2. Доведено, що дослідження функціонування політичного режиму певної країни повинно ґрунтуватись на соціологічній традиції розуміння поняття “політичний режим”, у межах якої акцент робиться не тільки і не стільки на аналізі формально-юридичних засад формування, організації та реалізації державної влади, викладених переважно у нормативно-правових актах (як це зафіксовано в рамках інституціонального підходу), скільки на тому, як фактично відбувається цей процес, що робить такий підхід найбільш придатним для використання в контексті дослідження недемократичних, зокрема гібридних, політичних режимів, відобразити суть яких абсолютно неможливо, аналізуючи тільки формально-правові засади їхнього функціонування.

3. Відповідно до соціологічної традиції уточнено зміст поняття “політичний режим” та з’ясовано, що повноцінний теоретичний аналіз особливостей функціонування політичного режиму кожної конкретної країни повинен відбуватись із врахуванням таких позицій: 1) спосіб формування та обсяг повноважень центральних інститутів державної влади. Характер реальної взаємодії між гілками влади на горизонтальному та вертикальному (у розрізі “центр-регіони”) рівні; 2) характеристика виборчих процесів: стан електоральної конкуренції; 3) можливості для ведення опозиційної діяльності: становище опозиції в рамках режиму; 4) можливості доступу громадян до альтернативних джерел інформації: ситуація з засобами масової інформації;
5) характеристика “третього сектора”: ситуація з незалежними неурядовими організаціями; 6) характер участі правоохоронних, судових і контрольно-ревізійних органів у політичному житті країни; 7) визначення домінуючого типу політичної культури суспільства.

4. Один із магістральних напрямів аналізу політичних режимів повязаний з дослідженням тих суспільно-політичних та економічних перетворень, які призводять до зміни одного типу політичного режиму в інший, представлений транзитологічною парадигмою. У контексті дослідження еволюції цієї теоретичної моделі з’ясовано, що її головним положенням є концептуалізація трансформації типів політичних режимів як поетапного процесу, кожному з яких (етапів) відповідають ті або інші зміни у структурі режиму. Отже, центральною категорією цього підходу є поняття переходу (транзиту).

5. Досвід суспільно-політичних трансформацій більшості з пострадянських країн заперечує трактування транзиту лише як переходу від авторитаризму до демократії, яке склалось у 70-80-ті роки протягом перших трьох етапів становлення транзитології як напряму політичної науки. Формування на пострадянському просторі недемократичних, у тім числі гібридних політичних режимів, зумовлює необхідність концептуалізації транзиту як процесу перетворення одного типу консолідованого режиму в інший, що робить становлення консолідованої демократії лише одним із можливих сценаріїв нарівні з утвердженням нового авторитаризму або одного з типів гібридних режимів.

6. У рамках цієї теоретичної схеми обґрунтовано необхідність дослідження гібридних режимів як самодостатнього результату транзиту, а не як нестійкого, нестабільного стану, в якому “заклинило” перехід до демократії. При цьому тип сформованого гібридного режиму залежить від ступеня реформування (лібералізації та демократизації) попереднього (авторитарного чи одного із типів гібридних режимів з більшою кількістю авторитарних елементів) режиму. У разі згортання процесів лібералізації та демократизації може відбуватись зворотний перехід до одного з попередніх типів політичних режимів.

7. Оцінка певного політичного режиму як гібридного передбачає врахування дії цілої низки індикаторів та повинна опиратись на розроблену авторську методику їхнього підрахунку. Необхідною умовою визначення у рамках цієї методики конкретного типу гібридного режиму є звернення до каталогів індикаторів авторитарного та демократичного режиму, які були сформовані на підставі аналізу основних теоретичних підходів щодо визначення їхньої суті.

8. Застосування відповідної методики дає змогу розмістити результати транзитів на умовному континуумі “авторитаризм-демократія”, де “авторитаризм” означає регрес до старого режиму або встановлення нової форми диктатури, а “демократія” – найбільш оптимальну, але не задану (тобто не безальтернативну) кінцеву точку переходу. Між цими протилежностями розташовані різні типи гібридних режимів: режим авторитарної ситуації –гібридні режими у вузькому значенні (напівавторитарний та напівдемократичний режим) – режим демократичної ситуації.

9. Дослідження особливостей функціонування політичного режиму Росії протягом президентства В.Путіна та Білорусі в період правління А.Лукашенка дає підстави констатувати, що політичні режими обох країн повинні бути класифіковані як гібридні режими з чіткою тенденцією розвитку в бік авторитаризму. Про це свідчать такі факти: сьогодні домінуючу позицію в системі державної влади обох країн займають їхні президенти, у повному фактичному підпорядкуванні яких перебуває законодавча та судова гілка влади. Крім того,