ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СПІВАК Ірина Едуардівна

УДК 821.161.2.0. “19”

ПОВІСТІ БОРИСА ХАРЧУКА. ПРОБЛЕМИ ПОЕТИКИ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Херсон – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Погребенник Володимир Федорович,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова,

завідувач кафедри української літератури

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Ковалів Юрій Іванович,

Інститут філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри новітньої української літератури

– кандидат філологічних наук

Кравченко Андрій Євгенович,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України,

старший науковий співробітник відділу української літератури ХХ ст.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

Міністерство освіти і науки України, м. Харків

Захист відбудеться “20” квітня 2007 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.67.053.02 у Херсонському державному університеті за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Херсонського державного університету за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.

Автореферат розіслано “20” березня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.М. Стеценко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Суттєві зміни, пережиті Україною в 60–80-х рр. ХХ ст., стали своєрідною матрицею новітнього художнього процесу, категорично та неодноразово детермінуючи ідеологічні й естетичні параметри його розвитку. Тоталітарні негації не знищили, та й не могли знищити давно сформоване осердя української літератури, її гуманістичний потенціал, співмірний із духовністю народу. Художньо переконливими і непересічними в літературному процесі цього періоду, серед інших, стали твори Бориса Харчука, які й сьогодні є актуальними завдяки осмисленню загальнолюдських цінностей, відтворенню особливостей українського характеру, менталітету нації.

Культурний процес другої половини XX ст. пройшов під знаком літературного покоління “шістдесятників”. Позначене духом бунтарства, нонконформізму, спрямоване на руйнування стереотипних моделей мислення, що склалися в задушливу епоху сталінізму, мистецьке життя 60-х спонукало творчих літераторів до самостійності думки, більшої незалежності у поглядах. Серед тих, хто репрезентував літературу “нової хвилі”, помітне місце належить Борисові Харчуку, художня проза якого прикметна національною самобутністю і новаторськими мистецькими рішеннями, глибоким ліризмом і напруженістю філософської думки, тонким психологізмом і високою емоційною наснагою.

Щоправда, критика ніколи не зараховувала письменника до “шістдесятників”, але наголошувала, що творчість Б.Харчука, розвиваючись у силовому полі “шістдесятництва”, ним наснажувалася, його збагачувала та підживлювала (Л.Тарнашинська). Про причетність Б.Харчука до мистецького життя 60-х свідчить не тільки художнє “визрівання” письменника в самобутньому та оригінальному “шістдесятницькому” середовищі, але насамперед гуманістичний пафос прози митця з її морально-етичними вартостями, прихованою полемічністю та ідеологічною незаангажованістю.

Критичний аналіз наукової літератури з питань вивчення творчості Б.Харчука свідчить про нерівномірну увагу дослідників до повістей, написаних у 70–80-х рр. ХХ ст. Досі бракує дослідження поетики повістей письменника означеного періоду по-новому – в системному аспекті як особливої естетичної єдності, метатексту. Тож існує потреба комплексного дослідження повістей Б.Харчука – від висвітлення шляху й обставин уходження митця в українську літературу, аналізу філософсько-естетичних засад його прози до вивчення специфіки нарації та розв’язання письменником онтологічної та аксіологічної проблематики. Цим і зумовлена актуальність теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науковою темою кафедри української літератури Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова – “Шляхи розвитку української літератури ХVII–ХХ ст.”

Мета дисертації – з’ясувати ідейно-естетичні особливості поетики повістей Б.Харчука, написаних у 70–80-х рр., у зв’язку з розвитком української прози другої половини ХХ ст.

Мета роботи передбачає розв’язання ряду завдань, основними з яких є:

- простежити витоки та еволюцію літературно-естетичних поглядів Б.Харчука;

- визначити проблематику повістей Б.Харчука та особливості її художньої реалізації;

- дослідити жанрову своєрідність, особливості еволюції змісту та структури повістей означеного періоду;

- проаналізувати взаємозв’язок поетикальних рівнів структури творів Б.Харчука, ступінь їх взаємозалежності і відносну самостійність;

- з’ясувати сюжетно-композиційні особливості повістей письменника у зв’язку з розвитком його філософсько-образного мислення, еволюцією стилю.

Об’єктом дослідження є повісті Б.Харчука, написані у 70–80-і рр. ХХ ст., а саме: “Теплий попіл” (1970), “Крижі” (1979), “Далека стежка до весни” (1983), “Невловиме літо” (1981), “Палагна” (1981), “Панкрац і Юдка” (1981), “Сильвестр” (1981), “Облава” (1983), “Ой Морозе-Морозенку…” (1983), “Двоє” (1984), “Соломонія” (1986), “Подорож до зубра” (1986), “Світова верба” (1986), “Коляда” (1986), “Онук” (1987), “De profundis” (1981, надрук. у 1988), “Вишневі ночі” (1985, надрук. у 1989), “Мертвий час” (1985, надрук. у 1990). Додатковий матеріал – спогади сучасників, друзів та рідних письменника, його епістолярій, архівні матеріали.

Предметом наукового дослідження є особливості поетики повістей Б.Харчука, написаних у 70–80-х рр. ХХ ст., їх константні й змінні риси.

Теоретичну та методологічну основу дослідження складають літературно-критичні праці українських і зарубіжних дослідників, присвячені розвитку української епіки другої половини ХХ ст., – В.Агеєвої, В.Дончика, М.Жулинського, Н.Зборовської, Ю.Коваліва, А.Кравченка, А.Погрібного, Г.Сивоконя; наукові розвідки з проблем поетики художнього твору В.Жирмунського, Г.Клочека, М.Кодака, В.Марка, Б.Успенського, з питань еволюції жанру повісті в літературі – Ю.Дворяшина, В.Кожинова, А.Кузьміна, М.Утєхіна, Т.Тищук; студії С.Гречанюка, І.Дзюби, В.Мельника, М.Слабошпицького та інших, присвячені дослідженню творчості Б.Харчука; фундаментальні концепти філософів М.Бердяєва, О.Больнова, С.К’єркегора, Ж.-П.Сартра, А.Швейцера, Е.Фромма; психологів М.Арнаудова, Л.Виготського; культурологів М.Бахтіна, Р.Інґардена, Ю.Лотмана та інших.

Методи дослідження. У роботі інтегровано порівняльно-історичний, естетико-психологічний, біографічний, власне філологічний методи та метод рецептивної естетики.

Наукова новизна роботи. Вперше в українському літературознавстві здійснено спробу цілісного аналізу повістей Б.Харчука крізь призму художньо-естетичних пошуків письменства другої половини ХХ ст., визначено специфіку художньої реалізації проблематики та особливості стильових домінант повістей Харчука 70–80-х рр., які досліджено у синхронному й діахронному аспектах та у зв’язку з традиціями класичної літератури ХІХ – ХХ ст. Доведено, що, на відміну від літературознавчого традиційного поцінування Б.Харчука як “чистого реаліста” (В.Яворівський), творча практика письменника вирізняється дифузією психологічного реалізму, експресіонізму та екзистенціалізму, їй властиві неофольклоризм і елементи міфопоетичного осмислення буття. Врахування цих констант образного мислення надало можливість окреслити неповторність та самобутність мистецької індивідуальності прозаїка, визначити його місце та значення у розвитку української літератури другої половини ХХ століття.

Теоретичне значення. Робота є першим системним дослідженням особливостей поетикальних рівнів структури повістей Б.Харчука, написаних у 70–80-х рр. ХХ ст., важливим кроком на шляху сучасного осмислення прози митця.

Практичне значення. Висновки, наукові концепти дослiдження можуть бути використанi при читаннi спецкурсiв, проведенні спецсемiнарiв з iсторiї української лiтератури ХХ ст., зокрема епічного набутку Б.Харчука, у створенні підручників, навчальних посiбникiв із проблем вивчення української літератури для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів, у шкільному літературному краєзнавстві.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були представлені у виступах на Міжнародній науково-теоретичній конференції “Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запорізький державний університет, 15–17 жовтня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції “Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології” (Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, 5–7 жовтня 2004 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянський державний педагогічний університет, 19-20 вересня 2005 р.), II Всеукраїнській науковій конференції “Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності”, присвяченій 85-річчю від дня народження Володимира Малика (Київ, 6 квітня 2006 р.) та Всеукраїнській науковій конференції “Володимир Гнатюк у контексті розвитку сучасної культури України” (Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка, 12–13 травня 2006 р.).

Результати дослідження знайшли відображення у п’яти статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях ВАК України.

Структура та обсяг дисертації зумовлені поставленими завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження –– 191 сторінка, обсяг основного тексту – 175 сторінок. Список використаних джерел охоплює 232 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, подано стан вивчення проблеми, визначено мету, предмет і завдання дослідження, новизну дисертаційної роботи.

У першому розділі “Проблематика повістей Б.Харчука: художньо-філософський концепт “людина і війна” констатується, що письменник апробував воєнну тематику, коли українська література вже мала достатньо розроблену традицію її творчого опрацювання. Прозаїк врахував як здобутки, так і прорахунки вітчизняного письменства у відображенні подій лихоліття: художні відкриття О.Довженка, О.Гончара, Л.Первомайського, Ю.Яновського та численні заідеологізовані, стереотипні “співи” на честь “величі народного подвигу”.

Зміна дискурсу воєнної прози Гр.Тютюнника, В.Распутіна, В.Близнеця, В.Сьоміна, М.Вінграновського, Є.Гуцала, Б.Харчука засвідчила: зростання гуманістичного потенціалу у творах названих авторів зумовлене не лише новим онтологічним підходом до зображення війни, але й художнім дослідженням духовних важелів народного резистансу.

У підрозділі 1.1. “Художнє осмислення трагедії зруйнованого війною дитинства у повістях Б. Харчука” доводиться, що “шістдесятницька” інтенсифікована проза продовжила класичну традицію вітчизняного письменства, закладену насамперед В.Стефаником: через долю дитини виявити антигуманну сутність війни.

Тему зруйнованого війною дитинства художньо осмислено Б.Харчуком у повістях “Теплий попіл” (1970), “Крижі” (1979), “Облава” (1981), “Невловиме літо” (1981), “Далека стежка до весни” (“Млиновеччина”, 1983), “Роман і Яринка” (“Двоє”, 1984).

Повість “Теплий попіл” присвячена трагедії спалених сіл, що неодноразово ставала предметом осмислення і української (повісті “Вічні Кортеліси” В.Яворівського, “З вогню воскресли” Є.Гуцала), і білоруської літератури (твори А.Адамовича “Хатинська повість”, “Карателі”, документальна книга А.Адамовича, Я.Бриля і В.Колесника “Я з вогненного села”). Практично всі автори дослідили не лише моральний, але й політичний і суспільний аспект трагедії, що зумовило документалізм, навіть публіцистичність викладу.

У Б.Харчука інакший – самобутній – підхід до естетичного опрацювання цієї теми: трагедія транспонована в минуле, художній час – “постапокаліптичний”. Життя людини після пережитого жаху і збереження пам’яті – головні предмети художнього розмислу прозаїка. Сприймання й усвідомлення дитиною жорстокості війни є однією з центральних філософсько-психологічних констант образного мислення автора “Теплого попелу”.

Події та образи героїв повісті “Крижі” змодельовано рельєфно і зримо, докладно виписано внутрішній світ персонажів (психологічні портретні характеристики, експресивні психологічні деталі, виразні внутрішні монологи). Талановито, з тремтливою ніжністю й стриманим ліризмом, а водночас із безжальною відвертістю Б.Харчук зобразив у повісті становлення та самовияву характеру головних героїв – Оленки, Леся та Мартина. Знайдемо тут, однак, і рудименти старої традиції радянської дитячої літератури 40–50-х років з домінуючим псевдовиховним і пропагандистським первнями. Проте психологічне начало та естетичні критерії поступово переважають у повістях прозаїка.

Воєнна дійсність ставить перед підлітками важливі морально-етичні проблеми, розв’язання яких Б.Харчук переносить у аксіологічну площину. Означені акценти спричинили актуалізацію естетичного потенціалу тих художніх засобів, які з максимальною адекватністю й необхідною повнотою були здатні розкрити ідейну спрямованість повісті: внутрішнє мовлення, психологічний паралелізм, інтроспекції, порівняння, різні синтаксичні фігури.

Тему дитячої воєнної пам’яті Б.Харчук осмислив у повісті “Невловиме літо”, в якій характеротворчу роль відіграють спогади, увиразнюючи ретроспективну будову твору. Епік правдиво відтворив специфіку сприймання війни зовсім малою дитиною – спогади Максима не становлять єдиної та осмисленої картини, вони є фрагментарними, нагадують “моментальні фотографії” (І.Франко). Ідейно-тематичному змісту повісті підпорядкована не тільки образна система, а й жанр (спогади), фрагментарна композиція та вдало обрана письменником наративна форма розповіді-“сповіді”, що наближається до внутрішнього монологу.

Літературознавці вже відзначили подібність проблематики повісті Б.Харчука “Невловиме літо” і твору білоруського автора В.Козька “Судний день”, причому останній, на дискусійну думку В.Агеєвої, є більш драматичним і психологічно достовірним. Ідейно та тематично суголосною “Невловимому літу” є, на наш погляд, документальна повість “Останні свідки” білоруської письменниці С.Алексієвич. Недитячі розповіді “останніх свідків” трагедії, як і спогади Максима (“Невловиме літо”), концептуальні з етичного погляду, розкривають гуманістичну позицію письменників і свідчать про належність їх творів до художньо-філософського прямування літератури.

Естетичне “олітературення” Б.Харчуком трагедії зруйнованого війною дитинства продовжили повісті, що вийшли 1983 року, – “Облава” та “Далека стежка до весни”, у яких автор знову повернувся до страхітливих окупаційних днів. Так, у повісті “Облава” ідейно-естетично й емоційно трансформовано традиційні народнопоетичні символи (хата, яблуня, коси), фольклорні жанри голосіння, клятви (присяги), замовляння, семантику кольорів (білий, чорний, зелений, червоний), що “розмикають” сюжетні ситуації твору і допомагають осмислити конкретний факт як загальну модель людського існування.

Трагедійну тему “Далекої стежки до весни” Б.Харчук переніс у площину дослідження морально-етичних та психологічних змін у людській душі. У творі актуалізуються роздуми письменника про життя і смерть: частиною життя, його незмінно природним явищем і раз-у-раз новим початком вічного становлення є смерть. У зображенні смерті, що постійно перетворюється на життя, тобто у “віталізації смерті” (О.Черненко), відчутно вплив експресіонізму, насамперед творів В.Стефаника. Контамінація в межах повісті реалістичного письма та елементів експресіонізму (контрастні кольори та мотиви, драматична напруга в розкритті жахів війни, “нервова” емоційність, біль за людину) дали письменнику можливість по-новому розкрити тему знівеченого війною дитинства, дослідити обставини змужніння юного героя та ускладнити зміст твору.

Глибинне ідейно-художнє та психологічне дослідження проблеми становлення юної особистості в жорстоких умовах воєнної дійсності засноване значною мірою на автопсії – Б.Харчук був дитиною війни, багато бачив, пережив. Окремі факти і події письменник спромігся художньо узагальнити і філософськи осмислити. У такий спосіб кристалізації соціальної та психологічної істини прозаїк розкрив тему сирітства і гірких втрат війни у повісті “Роман і Яринка” (“Двоє”). В основі сюжету – історія втечі й переслідування втікачів німцями. Автор, запропонувавши читачеві осмислити життєві колізії окупаційного лихоліття, ненав’язливо спонукав до емпатії – потреби перейнятися почуттям чужого болю і трагедії: в даному випадку трагедії Романа і Яринки, “вогняних дітей”.

Отже, тема воєнного дитинства набула в повістях Б.Харчука морально-філософського звучання. Письменник переніс акцент із зображення героїки дитячого подвигу на розкриття духовних підвалин дитячої особистості, їх випробування в екстремальних ситуаціях через страждання та моральний вибір.

У підрозділі 1.2. “Екзистенційна проблематика “воєнної прози” Б.Харчука: специфіка естетичного втілення” зазначено: повернення в літературу 60-х років особистісних мотивів, “негероїчних постатей” зумовило характерну для цього часу екзистенційну проблематику (у новелах Гр.Тютюнника, Є.Гуцала, творах Р.Андріяшика, В.Міняйла, В.Дрозда, І.Чендея, Вал. Шевчука), що диктувала відповідну стилістику – “лірично-забарвлену сповідальну прозу, з’яву внутрішнього героя, внутрішній монолог тощо” (Н.Зборовська).

Актуалізація буттєвої проблематики характерна і для “воєнної прози” 70-х років, внутрішньо близької до “шістдесятницької”. Тому звернення Б.Харчука до властивих екзистенційному дискурсу понять: самотність, тривога, відчай, страх, сором, моральний вибір – видається закономірним. Це було зумовлено й особливостями світовідчування прозаїка, його моральним максималізмом.

Тема війни як одна з головних у повістях Б.Харчука означеного періоду зумовила увагу до таких проблем, як “людина і смерть”, моральний вибір в екстремальній ситуації, психологія зради. Герої повістей опиняються між двома вогнями: вони змушені вибирати не просто між життям і смертю (власною), але між родинними та суспільними цінностями. Такий “неможливий” вибір людини є типово екзистенційною проблемою. Цим модерним ракурсом зображення позначені як повісті про війну, написані у 70-х рр. (“Теплий попіл”, “Крижі”), так і твори 80-х рр. (“Облава”, “Невловиме літо”, “Далека стежка до весни”, “Сильвестр”, “Панкрац і Юдка”, “Палагна”, “Двоє”). На локальному сюжетному матеріалі (волинське село під час окупації) письменник відтворив драматичну колізію протистояння між мирним трудівником і ворогом-зайдою.

Однією з магістральних у прозі 60–80-х років стала проблема морального вибору в напруженій екстремальній ситуації. Так, у повісті “Крижі” перед вибором постають майже всі персонажі твору: діти-підлітки, їх батьки, вчитель Проскурняк. Ідейна стійкість учителя в інтерпретації Б.Харчука оперта не лише на його філософську віру, а й на абсолютну переконаність у торжестві радянської влади. У цьому відчувається тенденційність повісті, ідеологічний “надлишок”, який певною мірою порушує внутрішню гармонію образу.

У фіналі твору образ Проскурняка набуває героїчного звучання: разом зі своїм учнем – Мартином (дитиною, яка найглибше усвідомила вчителеву науку) вихователь став перед життєвою межею – і фашисти ведуть обох на розстріл. Відкритий фінал, позбавлений “легкої” розв’язки (автор не показав, як партизани визволяють приречених на страту, – є лише натяк на цю можливість), кидає трагічний відблиск на долю героїв, епічно звеличує їх образи.

Б.Харчук зазвичай випробовував своїх героїв морально-етичними законами. Так, проблема, на якій акцентує письменник, – психологія зради (повісті “Крижі”, “Палагна”, “Панкрац і Юдка”, частково – “Теплий попіл”). Серед образів зрадників виділяються два художньо репрезентативні типи: більш “одновимірний”, що заслуговує однозначно негативної моральної оцінки (фашистські прислужники, поліцаї), і психологічно складний, суперечливий. Відтворюючи перший, прозаїк переважно вдавався до карикатурно-плакатної зображальності, й тому образи ставали пласкими, тенденційними. Позбавлені психологічної рельєфності, внутрішнього драматизму, вони побудовані точно за соцреалістичним шаблоном. Цей тип зрадника – варіація ідеологеми образу “ворога”, обов’язкового в радянському письменстві, спрямованому на розкорінення “науки ненависті”.

Справді екзистенційною проблема зрадництва постала в художньому осмисленні внутрішньо суперечливих образів. Б.Харчук детально і проникливо дослідив шляхи перетворення звичайної людини у зрадника і вбачав першопричину цього в страхові за життя: поволі розростаючись, він підкоряє людину собі, вбиває її духовно.

Показово: образ страху у прозі Б.Харчука демонізований, про що засвідчила виразна характеристика повісті “Двоє” (у творенні цього образу відчувається вплив поетики М.Коцюбинського, зокрема його казки “Хо”). Страх, накладений на обивательську психологію, в художньому моделюванні літератора породжує потворну звичку жити у приниженні, цуратися родичів. Висновки письменника з осмислення проблеми психології пристосуванства такі: сервілістське догідництво неодмінно призводить до моральної деградації героїв.

Найбільш розгорнуто й переконливо простежено процес морального падіння людини в повісті “Панкрац і Юдка”. Тема твору – голокост євреїв часів Другої світової війни. Критика високо оцінила психологічну вправність прозаїка, відзначивши, що він передав вражаючу анатомію зради заради життя і не поступився при тім вищими моральними цінностями. Автор прямо не засуджує героїню, його позиція – насамперед розуміння втраченої людської душі.

Б.Харчук не акцентував на національному єврейському колориті, не вважаючи, очевидно, пристосуванство і догідництво ворогові, пасивність і безвілля родовими рисами тільки семітів. Повість оформлена скоріше як притча: її зміст набув універсальності при тім, що життєвою фактурою для історії зради міг би послужити й інший матеріал (наприклад, у повісті Б. Антоненка-Давидовича “Смерть” – плазування перед більшовицькою владою, духовне запроданство українців).

У “воєнних” повістях Б.Харчука існування людини подане як “буття-до-смерті”. Смерть трагічно висвітлює екзистенцію кожного на тлі трагічно-екстремальної ситуації в таких повістях, як “Облава”, “Вишневі ночі”, “Палагна”. Так, в “Облаві” письменник, використовуючи психологічні портретні та пейзажні характеристики, експресивні психологічні деталі, внутрішнє мовлення, семантику чорного кольору, майстерно передав напружений психологічний стан дівчини (вона змушена перебувати у тюрмі замість матері) – трагізм буття віч-на-віч зі смертю.

Проблема смерті через мотив “полювання” на людину домінантна в повісті “Вишневі ночі”. Екзистенційна ситуація, в якій опиняються повстанська зв’язкова Калина та енкаведист Вячеслав Денисенко, ускладнюється вибухом “всеочисного пломеню любові” (С. Гречанюк), що є протестом, запереченням, екзистенційним бунтом проти політичної системи з її культом надлюдини.

Типово екзистенційна ситуація зображена Б.Харчуком у повісті “Палагна”: купка людей, яка чекає на розстріл, замкнена в стінах пакгауза. Подібні сюжети можна зустріти в хрестоматійних творах Ж.-П.Сартра (“Стіна”, “Мерці без поховання”) та А.Камю (“Сторонній”); в українському ж письменстві чи не найсильніше психологічно потрактування ситуації очікування людиною страти дав В.Підмогильний у новелі “Гайдамака”.

Розробляючи в повісті “Палагна” трагічну екзистенційну ситуацію “людина перед обличчям смерті”, письменник усе ж далекий у художньому висновку від концепцій французьких екзистенціалістів: його героїня не “стороння”, не відчужена від інших, не стає “живим мерцем”. Вона, навпаки, вивищується у здатності проявити максимальну людяність, знайти духовне опертя в одвічних моральних та релігійних цінностях, у енергії відстоювання життя понад смертю.

Таким чином, Б.Харчук, створивши екстремальні, вкрай напружені сюжетні ситуації у “воєнній прозі”, художньо вміло “виводив” з них домінантні прикмети особистості героїв, перевіряв їх уміння протистояти обставинам. Екзистенційна проблематика підпорядкована у прозі Б.Харчука його гуманістичній художній концепції.

У підрозділі 1.3. “Поетика повісті Б. Харчука “Вишневі ночі” акцентується на тому, що повість стала однією з перших спроб (твір був опублікований у журналі “Київ” у 1989 році) художнього осмислення тоді ще радянським письменством подій на Волині в другій половині 40-х років. Поява ж твору була зумовлена відродженням історичної пам’яті під час перебудови, зверненням української літератури до раніше табуйованих тем – голодомору 20-х і геноциду 1932–1933 років, трагедії під Крутами, сталінських політичних репресій тощо.

Аксіологічна проблематика визначила морально-етичну парадигму повісті. Письменник наголосив на дихотомії війни як джерела смерті та страждань і кохання як найвищого прояву людяності в людині. Тема кохання як істотної людської ознаки, заявлена у своєрідному філософському зачині повісті, надала твору притчевості. Людинознавчій меті “Вишневих ночей” підпорядковано максимально концентрований художній час – подієвий сюжет охоплює тільки дві весняні ночі.

Вибір назви твору зумовлений лейтмотивом повісті – запахом квітучого вишневого саду. Цей образ є алюзивним і синтетичним (апелює до багатьох відчуттів – зору, запаху, смаку), отже, відзначається більшою художньою глибиною порівняно з первісним варіантом назви (“Українські ночі”). Романтична піднесеність образу “вишневих ночей” контрастує із трагічністю зображених подій. Художній світ повісті збудований на опозиції кохання і війни, життя і смерті.

У “Вишневих ночах” Б.Харчук майстерно ідейно й естетично розбудував поширений у світовій літературі мотив кохання між ворогами, що традиційно асоціюється з трагедією “Ромео і Джульєтта” В.Шекспіра (в українській літературі подібна ситуація художньо осмислена в повісті М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”). У повісті “Вишневі ночі” закохані Олена і Вячеслав, розведені по два боки барикад, протистоять один одному ідеологічно: вона – з табору упівських вояків, а він – “енкаведист”, який полює за зв’язковою Калиною. Однак центральним у “Вишневих ночах” є не зовнішній конфлікт (непримиренне протистояння УПА і НКВС), а психологічний – боротьба ідеологічної настанови й гуманності і щирості живої душі людини.

Загострення зовнішнього, фонового конфлікту дало змогу письменникові максимально повно показати внутрішній світ, відтворити роздвоєність громадян СРСР на “істоту суспільну” (ґвинтик тоталітарного суспільства) і “істоту гуманну”. Поступове звільнення людини з-під тиску ідеології (незалежно від її ґатунку), з-під примату суспільного над особистим, гуманізація особистості через кохання – такою є людинознавча ідейна спрямованість повісті “Вишневі ночі”.

У поступовому розвитку теми кохання важливу роль відіграє весільна символіка повісті. Перші епізоди “Вишневих ночей” – засідка, арешт Олени, її перевезення до Остропільскої в’язниці – є своєрідним “весіллям навпаки”, що відображає вивернутість, абсурдність жорстокого воєнного часу. Молодих людей пов’язує не взаємне почуття, а ворогування. Тому весільна символіка набуває гротескного забарвлення.

Для розуміння ідейно-мистецької концепції Б.Харчука важливою є зміна художнього простору у “Вишневих ночах”: від хати (засідка і арешт Олени) – до в’язниці (перебування Олени в камері-одиночці і допит) – та знову до відкритого простору і хати (втеча закоханих). Простір ущільнюється, концентрується, максимально зростає сюжетна напруга (це пов’язано з перемогою ідеологічного в людині). Потім же простір, навпаки, максимально розширюється аж до космічних масштабів (епізод танцю Олени і Вячеслава), що символізує вивільнення людини з пут ідеологічних приписів, її повернення до справжнього людського стану, подолання себе та замкнутості часопростору.

Б.Харчук вибудував у “Вишневих ночах” ситуацію, зворотну до творів
20–30-х років: не ідеологія руйнує кохання, а кохання торжествує над ідеологічною догмою в людині, гуманізує її. Кохання осмислене в повісті як могутня сила вивільнення людини, як бунт проти сталих людських стосунків, що межують зі смертю. У цьому виявилося неоромантичне начало “Вишневих ночей”.

У фінальних сценах твору смерть Олени і Вячеслава, міфопоетизована і перетворена на легенду, символізує їх піднесеність над життям, несумісність мрії з реальною жорстокою дійсністю. Міфопоетичність фіналу підсилена фольклорним образом поховання закоханих в одній домовині – символ єднання їх душ у вічності.

Отже, Б.Харчук проводить думку про те, що кохання є сильнішим за смерть. Відкритий фінал повісті разом із притчевим зачином створює самобутнє обрамлення твору, надає описаним подіям більшої узагальненості, філософічності.

У підрозділі 1.4. “Опозиція “життя-смерть” як структурноорганізуючий компонент “воєнної прози” Б.Харчука” з’ясовано, що характерною рисою “воєнної прози” митця є активне використання міфопоетичних образів. Це відповідає загальній тенденції розвитку літератури про війну, а саме відходу від історичної конкретики у бік узагальненості, філософічності, дослідження одвічних моральних проблем.

Художній світ “воєнних повістей” Б.Харчука можна структурувати за опозицією “життя – смерть”. Звичайний селянський світ має ознаки “світлого”, він керується началами добра, любові, краси. Натомість світ фашистських загарбників постає як хтонічний, сповнений демонізму – це світ насильства та жорстокості, він живе за законами тотальної руйнації гармонії. Центральним для нього є прадавній архетип змія, реалізований через образ облави. Ключовий майже у всіх повістях про війну Б.Харчука, він зумовлює розвиток внутрішнього сюжету творів, оформлюється у повістях не відразу, а поступово, представлений не статично, а в розвитку. Найбільш стійкий атрибут влади змія – вогонь, що є одним з архетипів первинних стихій, іманентна енергія якої виявляється в навколишньому середовищі та формує внутрішню сутність людини як мікрокосму. Тому закономірно, що в повістях про війну автор “омертвляє” потужну енергію вогню, підкреслюючи його руйнівну силу. Це ілюструє вже “Теплий попіл”: опис трагедії перейнято від’ємною символікою вогню.

Кульмінацією метатекстуального у “воєнній прозі” Б.Харчука розвитку бінарної міфологеми змія-облави є однойменна повість “Облава”. Письменник врахував амбівалентну символіку червоного та зеленого кольорів, з якими прийшла облава, і виокремив те їх значення, яке співвідноситься з назвою повісті та її ідейно-художнім змістом: кольори позначають кров, вогонь, смерть і таким чином попереджають, “сигналізують” про появу ворога.

В “Облаві” автор створив власну модель світобудови, насичену демонічними силами, акцентуючи на тому, що злий дух намагається опанувати, підкорити собі людський світ. У трагічно-містичних описах наратор жодного разу не вказав на причетність до дії живих істот. Водночас, багато деталей (речові, кольорові, звукові) свідчать, що подібне – справа нечистої сили. Письменник відштовхнувся від народної і літературної демонології, згідно з якою вихор (він залишається там, де з’являються німці) – це чорти, що біснуються, свати нечистого. Згідно з біблійним потрактуванням, змій – емблема злої підступності, лукавства, сам диявол. Автор “Облави” близький до семантики змія – володаря нижнього царства зі своїм почтом, військом і незліченними служниками. Саме таку функцію він виконує в багатьох українських замовляннях, така ж його роль у творі.

Повість “Двоє” – остання серед творів означеного жанру, що репрезентують “воєнну прозу” Б.Харчука. У ній символічний образ облави з’являється знову (на відміну від попередніх творів “Палагна” та “Панкрац і Юдка”), однак він втрачає “прикмети” змія, а порівняння з саранчею (яка теж мешкає у “нижньому царстві”) та безособова форма дієслова “прийшло” свідчать, що для автора вже не є суттєвою персоніфікація облави; головне – концепція війни як часу, коли темні інстинкти людини, особливо слабкої, виходять на поверхню. Мабуть, саме тому письменник і не змальовує так колоритно, як у попередніх творах, організаторів облави: вже багато було сказано про нечисту силу та її руйнівний характер, адже зло не змінює своєї природи.

Повісті про війну Б.Харчука створюють певний цикл, у якому “Теплий попіл” та “Двоє” виконують функцію кільцевого обрамлення. Герої названих творів повертаються на згарища, щоб воскресити, народити з попелу нове життя. Тому й закономірно, що слова “життя” (“Теплий попіл”) та “жито” (“Двоє”) домінують в останніх рядках повістей. Справедливою є думка К.Волинського щодо оптимістичності фіналів у творах про війну Б.Харчука. Додамо тільки, що це особливий оптимізм: несамовитий страх, відчай, тривога, відчуття приреченості змінюються вірою в перемогу тих духовних скарбів, над якими смерть не має влади і які залишають людину людиною.

Отже, актуалізація міфопоетики у повістях Б.Харчука воєнної тематики зумовлена специфікою самого предмету художнього дослідження – волинське село під час окупації. Трагічні події осмислювалися письменником крізь призму родової селянської свідомості, що частково споріднює його твори з прозою О.Довженка, М.Стельмаха, О.Гончара та інших. Міфологічні й фольклорні мотиви й образи надавали особливого, універсального виміру зображеним подіям. У “воєнній прозі” Б.Харчука продуктивне розгортання художнього осмислення концепту “людина і війна” виразно тяжіє до морально-етичного, філософського його потрактування.

У другому розділі “Жанрово-стильова своєрідність прози Б.Харчука (на матеріалі повістей 80-х років)” досліджуються художні пошуки й знахідки письменника у жанрі повісті, аналізуються сюжетно-композиційні особливості творів повістевого жанру в зв’язку з розвитком образного мислення прозаїка, еволюцією його стилю.

Так, у підрозділі 2.1. “Психологізм і міфопоетичність повістей Б.Харчука “Соломонія”, “Коляда” та “Онук” зазначено, що в українській прозі 60–80-х років ХХ століття виділяють кілька стильових тенденцій: конкретно-аналітичну, лірико-романтичну (орнаментальну) та “химерну” з властивим їй тяжінням до умовних форм. Важливим складником конкретно-аналітичного письма прози “шістдесятників” літературознавці вважають психологічний первень.

Літературний психологізм Б.Харчука зумовлений переважанням ідейно-моральної проблематики. Саме такий її тип домінує в повістях прозаїка, написаних на сучасному йому матеріалі. Письменник культивував зображення життя українського села, порушивши при тому проблему розпаду патріархального роду, якій присвячено повісті “Соломонія”, “Коляда”, “Світова верба” (ввійшли до збірки “Подорож до зубра”, 1986) і повість “Онук” (надрукована в часописі “Вітчизна” 1987 р.). Б.Харчук осмислив у цих творах больові точки приватного життя: сирітство, самотня старість, відцурання дітей від матері, покинуті діти, – ідучи від конкретних фактів, від побутописання до глибоких соціально-філософських узагальнень.

Розкриваючи означені проблеми, Б.Харчук презентував не стільки її суспільні чинники, скільки внутрішні, психічні. Увага прозаїка прикута до зміни морально-ціннісних орієнтацій, появи людини-маргінала, яка вже встигла відірватися від батьківської хати і прилучитися до міського способу життя. Художнє дослідження процесу урбанізації й руйнування традиційного селянського світу поглибило психологізм повістей із сучасного життя.

Б.Харчук зберіг таку стильову домінанту власного повістярства, як активне використання міфопоетики, народнопоетичної образності, творче переосмислення фольклорних жанрів (колядки, пісні, прислів’я, приказки). Це було зумовлено потребою віднайдення адекватної форми для відображення у психіці людини “родового” начала (колективного підсвідомого, за К.-Ґ.Юнґом), закоріненого в національній міфології, фольклорі. З цієї причини В.Дончик влучно назвав художній метод Б.Харчука “етнопсихологічним”.

Міфопоетика в повістях Б.Харчука переважно підпорядкована психологічному розкриттю особливого типу героїв – носіїв родової пам’яті: Соломонія в однойменному творі, Мар’яна в “Коляді”, Оврам у повісті “Онук”. Цілком у дусі “шістдесятницького” світогляду, позначеного інтересом до “просто людини”, автор у центр викладу ставив людей зовні абсолютно звичайних, “негероїчних”, “непрестижних” (таким епітетом означив Соломонію В.Яворівський), інколи навіть статусно відкинутих на узбіччя життя (старі самотні жінки).

Художній світ таких персонажів повістей Б.Харчука підкреслено буденний, домашній, камерний. Вони “вписані” в картини рутинної праці на землі, хатньої роботи, “розчинені” в сільському пейзажі. Проте саме ці герої є охоронцями сімейного вогнища та справжніх людських цінностей, саме вони презентують життєві істини, часом гіркі й болючі. Привертає увагу їх схильність до рефлексії, самозаглиблення. Письменник вправно використав багату палітру засобів зображення внутрішнього світу людини (психологічний портрет, прийом психофізіологічного паралелізму, виразні флористичні та етнографічні деталі, внутрішній монолог), прагнучи відтворити цілісність психічного життя, розкрити всі нюанси стосунків героя з навколишнім світом, природою, з самим собою та Богом.

У підрозділі 2.2. “Повісті “Світова верба” та “Ой Морозе-Морозенку” як зразок модифікації епічного жанру” констатовано, що Б.Харчук вів художні пошуки у царині повістярства в напрямку: від використання у творах окремих елементів міфопоетики – до модифікації самого епічного жанру на основі переосмисленої взаємодії з фольклорною жанровою “матрицею”. Прагнучи спрограмувати читацьку рецепцію творів, письменник дає їм специфічні фольклорно-літературні жанрові підзаголовки: “Світова верба. Безсирітська казка”, “Ой Морозе-Морозенку...Повість-легенда”. Однак ступінь інтегрованості фольклорного жанру в літературний у названих творах неофольклоризму Б.Харчука різний, що зумовлено насамперед відмінностями самого життєвого матеріалу, осмислюваного автором (урбаністичного та фольклорно-історичного відповідно).

Повість “Світова верба” тематично й сюжетно продовжила поетику повістей “Соломонія”, “Коляда”, “Онук”. Незмінною залишилася центральна проблема – розпад сім’ї, роду. Проте змінено місце дії: з села читач переноситься до міста. З цією зміною пов’язане як новаторство письменника, так і певні прорахунки: на недостатність матеріалу і глибини соціально-психологічного аналізу для відтворення нової для Харчука життєвої сфери свого часу вказував І.Дзюба.

Якщо в попередніх повістях носіями родової свідомості були дорослі люди (Оврам, Соломонія, Мар’яна), то у “Світовій вербі” в цій ролі виступає Ганько – архетипний образ “мудрої дитини”. Хлопчик є тим рефлектуючим героєм, який шукає власну життєву істину, але приходить до неї скоріше інтуїтивно. Образ Ганька розкривається у двох планах: побутово-реалістичному і міфопоетичному. У першому – переважають засоби зовнішнього розкриття характеру (портрет, опис поведінки героя, авторські характеристики тощо). Другий план будується навколо символіко-міфологічного засобу відтворення внутрішнього життя дитини – образу “світового древа” Він мотивує назву твору і є своєрідним ідейно-композиційним центром повісті.

Міфопоетичний образ “світової верби”, найбільш значимий у творі, зумовлює жанрову модифікацію повісті як “безсирітської казки”. Центральною категорією художнього світу казки є “диво”, “чудесне”, і саме через цю естетичну категорію треба розглядати поетику твору. Автор наголосив, що диво неможливе, чудеса не відбуваються поза межами патріархального ідеалу, в задушливому місті, серед міщан, насправді байдужих до дитячого нещастя, тому “безсирітська казка” трансформується в “антиказку”.

Більшої виразності набуває художній синтез фольклорного та літературного компонентів у “повісті-легенді” “Ой Морозе-Морозенку...”, у якій Б.Харчук уперше звернувся до історичного матеріалу, що обумовило окреме місце твору в доробку прозаїка. Основою сюжету послужила відома історична пісня про народного героя, доповнена переказами й легендами про Морозенка. Попри фактичні розходження, пісня і народна легенда мають спільні моменти: підкреслюють козацьку звитягу Морозенка, страх ворогів перед ним, вбивство через зраду, а також велике горе України, всього народу через його загибель. Ці аспекти стали визначальними у творенні письменником образу народного героя.

Повість не можна вважати “історичною” в дефінітивному сенсі; письменника не цікавило і те, наскільки у фольклорних творах правдиво відбито факти. Не створив він і оригінальної версії історичних подій, пов’язаних із народним героєм (що відзначила критика). У повісті немає також реінтерпретації фольклорного сюжету (як, наприклад, у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”). Проте задум Б.Харчука – “оживити історію”, надати їй конкретно-чуттєвої форми, розгорнувши скупий на подробиці народнопоетичний сюжет, повернути відчуття минулого до українців і в такий спосіб відродити національний волелюбний дух, – був уповні реалізований.

Новаторство письменника виявилося на зрізах психологічному і емоційному, на рівні переживання. Такого типу письменницьку настанову зумовив сам жанр легенди, творці якої шукали не фактичної, а ідеальної правди. Легендний жанр визначив і стиль твору: в розповідну тканину абсорбовано різні фольклорні жанри, які синтезуються в єдине ціле, а стильова манера письменника постає у новій і своєрідній “оркестровці” (М.Слабошпицький). Тож, на основі майстерного поєднання фольклорних жанрів Б.Харчук створив універсальну метаісторію козацького подвигу. Водночас у творі розроблено тему місця людини в історії, морального вибору, яка стане основою повістей “De profundis” та “Мертвий час”, написаних уже не на матеріалі козацької історії, а у зв’язку з осмисленням долі українства в ХХ столітті.

У підрозділі 2.3. “Функціональні особливості ретроспекції у повістях “De profundis” і “Мертвий час” доводиться, що на перший план у названих творах Б.Харчука виступила характерна для літератури 60–80-х рр. філософська проблема “історія та людина”. Повісті “De profundis” і “Мертвий час” творилися за часів перебудови, коли переосмислювалися події національного минулого, роль конкретних осіб в історії. Поняття екзистенційного часу як долі і вибору трансформувалося в художній образ часу, що призвело до зміни хронотопної структури твору – посилення композиційної ролі ретроспекції (історичної, особистої, психологічної, філософської, моральної), ускладнення часопросторової організації повістей.

Одна з останніх у прозаїка – повість із “франківською” назвою “De profundis”. Основою сюжету стала типова для часів перебудови ситуація: кон’юнктурне “перефарбування” письменника під час зміни влади. Автор протиставив два типи митців і два типи творчості: Мілетій Павлюк символізує кон’юнктурного письменника, “видатного”, “широковідомого”, творчість якого в дійсності підпала під корозію конформізму. Георгій Чайка, навпаки, – тип справжнього митця, вільного у пошуках. За цими письменницькими постатями – одвічна опозиція концепцій творчості, відомих іще з часів Платона: раціональної, “аполонійської” (Павлюк) та стихійно-ірраціональної, “діонісійської” (Чайка). У повісті