ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

СТЕПАНОВА ІРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 82.09-1(І.Л. Сельвинський)

ПРОБЛЕМИ ПОЕТИКИ І. Л. СЕЛЬВИНСЬКОГО:

ЛІРИЧНИЙ СУБ’ЄКТ, ПОРТРЕТ, ПЕЙЗАЖ

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Сімферополь – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Горюнова Раїса Михайлівна, доцент кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Щедріна Неля Михайлівна, професор кафедри російської літератури ХХ століття, Московський державний обласний університет, Міністерство освіти і науки РФ;

кандидат філологічних наук, доцент Рустемова Людмила Абрамівна, завідувач кафедри російської філології РВНЗ “Кримський інженерно-педагогічний університет”

Провідна установа

Запорізький національний університет, кафедра зарубіжної літератури, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться “21” березня 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий “13лютого 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. З настанням нового ХХІ сторіччя виникає потреба в підведенні підсумків попереднього літературного століття, об’єктивній оцінці творчості найбільш талановитих його представників. Один із них – І. Л. Сельвинський, лірик, епік, драматург, літературний критик. Його поетичний дар був високо оцінений сучасниками. “Поет-оркестр”, за визначенням М. Волошина, І. Сельвинський удостоївся схвальних відгуків М. Горького, Ю. Тинянова, А. Ахматової, В. Маяковського, В. Набокова. В 1920-і роки ім'я Іллі Сельвинського стояло поряд з іменами Б. Пастернака та В. Маяковського. Як лідер ЛЦК, теоретик конструктивізму та поет-експериментатор, Сельвинський посідає видатне місце в мистецтві авангарду. Він створив свою поетичну школу. Вплив Сельвинського визнавали багато поетів, у тому числі Е. Багрицький, П. Антокольський, С. Кірсанов, Б. Слуцький, Й. Бродський.

Однак, за різних причин, переважно ідеологічних, художня спадщина Іллі Сельвинського досліджена значно менше, ніж творчість багатьох його сучасників.

Літературний шлях поета був неоднозначним, складним, драматичним. Початок творчої діяльності Сельвинського (1920-і роки) відзначений помітними успіхами. Але за часів політизації мистецтва (1930-і – 1940-і роки) Сельвинський, як і багато його соратників з поетичного цеху, зазнав жорсткої критики з боку партійного керівництва країни. Він змушений був доводити, найчастіше безуспішно, своє право на думку, пошуки, творчість. Складність його становища в роки репресій відкрилася лише на початку 1990-х років, коли були опубліковані матеріали з історії політичної цензури“Литературный фронт”. История политической цензуры. 1932 – 1946 гг.: Сб. документов. – М., 1994.

.

У 50-і роки читацька аудиторія потягнулася до письменників, чиї імена раніше були під забороною. Ореол страдництва та знедоленості посилював значущість цих майстрів слова й водночас, на жаль, спростовував творчість тих, чиє життя, як здавалося тоді, за тоталітарного режиму, було влаштованим. Складався міф про конформізм Сельвинського. Внаслідок цього зменшувалась його популярність.

У період горбачовської перебудови головна увага знову була сконцентрована на поезії андеграунда. Радянська література піддавалась остракізму. Якщо в 1930-і роки Сельвинський змушений був доводити свою “радянськість”, то тепер вона не викликала сумнівів і перешкоджала його діалогу з читачами. Тому існує лише одна монографія, присвячена творчості Сельвинського, – “Життя в поезії” О. Рєзніка (1967).

Незначна кількість дисертаційних робіт була написана головним чином у 1970-і роки. В них розглядалися перш за все ті руби творчої спадщини Сельвинського, в яких проявилися його майстерність драматурга та епічний талант. Це дисертації М. Ваняшової (М., 1971), І. Грінберг (Ташкент, 1972), В. Миронова (М., 1986), І. Павлової (М., 1971).

Ліричне обдарування Іллі Сельвинського стало об'єктом дослідження лише в кандидатських дисертаціях О. Прокоф'євої (Баку, 1984), В. Захарова (Л., 1974) та – частково – в дисертації О. Григор'євої (Ташкент, 1991).

Останні два десятиліття відкрили нові можливості для наукового осмислення проблем творчості Сельвинського. Цьому сприяло, насамперед, видання неопублікованих творів поета та різних редакцій його відомих доробків, матеріалів з Державного архіву Автономної Республіки Крим, а також вихід у світ щоденників, листів поета, спогадів про нього.

Серед сучасних досліджень поетики Сельвинського відзначимо наукові статті Д. Берестовської, В. Гаврилюка, С. Гіндіна, Р. Горюнової, А. Карпова, М. Кобзєва, Е. Можейко, М. Новикової, Л. Рустемової; вчених-лінгвістів Л. Пастухової, Т. Ященко.

Переважна кількість названих робіт належить кримським вченим. І це не випадково. Творчість Сельвинського, який народився в Сімферополі, тісно пов'язана з Кримом, Україною, українською літературою. Зачаровуюче враження на нього справляла поезія Т. Г. Шевченка. У 1939 році Сельвинський брав участь у виданні “Кобзаря”, переклавши російською мовою кілька віршів Шевченка. Він перекладав також твори П. Амбросія, С. Голованівського, І. Неходи, М. Рильського, М. Терещенка, О.-Ю. Федьковича, Я. Шпорта.

Однак багато питань ліричної творчості І. Л. Сельвинського залишаються маловивченими. Насамперед – проблеми поетики. Такі найважливіші категорії, як “ліричний суб'єкт”, “портрет”, “пейзаж”, що дозволяють виявити основні риси творчої індивідуальності поета, недостатньо розроблені у теоретичному плані. Також вони не досліджувались глибоко саме на матеріалі творчості Сельвинського.

Зазначені аспекти творчого шляху Сельвинського та його осмислення сучасним літературознавством і обумовили актуальність дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського “Література і культура: світовий та регіональний аспекти (№ дежреєстрації 01.98V005673). Тема дисертації затверджена Вченою радою Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського (протокол № 5 від 12 червня 2003 р.) та схвалена Координаційною радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 11 квітня 2006 р.).

Мета роботи – визначити роль поетикальних категорій “ліричний суб'єкт”, “портрет”, “пейзаж” у художній системі І. Л. Сельвинського.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань:

- уточнити визначення терміну “ліричний суб'єкт”;

- вибудувати класифікацію різновидів ліричного суб'єкта на матеріалі поетичних творів Іллі Сельвинського;

- виявити співвідношення понять “ліричний суб'єкт” та “біографічний автор” щодо ліричних текстів Сельвинського;

- класифікувати види портрета;

- дослідити художні прийоми створення портрета в ліриці Сельвинського;

- вибудувати типологію пейзажу та визначити його художні функції;

- простежити еволюцію ліричного суб'єкта, портрета, пейзажу в творах Сельвинського 1910-х – 1960-х років.

Об'єктом дослідження є лірика І. Л. Сельвинського.

Предмет дослідження – ліричний суб'єкт, портрет, пейзаж у поезії Сельвинського.

Методи дослідження: порівняльно-історичний, біографічний, системний, структурно-функціональний та типологічний.

Теоретико-методологічною базою дисертації є роботи українських та зарубіжних дослідників, присвячені теоретичним проблемам лірики, ліричного суб'єкта, портрета, пейзажу (М. Бахтін, Г. Гачев, Л. Гінзбург, Б. Корман, Г. Поспєлов, Т. Сільман, Н. Тамарченко, В. Халізєв, Л. Чернець); творчості Сельвинського в аспекті актуальних для дисертаційного дослідження питань (В. Гаврилюк, С. Гіндін, А. Карпов, М. Новикова, О. Рєзнік); а також іншим нагальним проблемам літературознавства (Ю. Мінералов, Л. Синельникова, С. Павличко).

Наукова новизна дисертації. В дисертаційній роботі вперше досліджуються проблеми ліричної творчості І. Л. Сельвинського в категоріях динамічної поетики. Розглядається сукупність чинників творчої діяльності (літературні, позалітературні, позахудожні, психофізіологічні), що стимулювали й певною мірою скеровували роботу автора. Вперше зроблено спробу побудови типології різновидів ліричного суб’єкта на матеріалі поезії Сельвинського; виявлено співвідношення понять “ліричний суб’єкт” та “біографічний автор”. У дисертації класифіковано види портрета та способи й прийоми портретування; вивчено притаманний творчості Сельвинського тип, побудований на принципі портретного еліпсису. Розкрито специфіку пейзажу Сельвинського; визначено його естетичні функції; охарактеризовано індивідуальні особливості сприйняття природного світу поетом: концепція природозорієнтованої особистості, полісенсорність, етнопоетика.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні сутності понять “ліричний суб'єкт”, “портрет”, “пейзаж” та систематизації їх видів. Дисертація має значення й для розширення уявлення про проблему поетики як континуального об'єкту.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в лекціях з історії російської літератури ХХ століття та спецкурсах, у нових посібниках з поезії ХХ сторіччя, в курсі теорії літератури, а також на факультативних заняттях із проблем літературного краєзнавства.

Апробація роботи. Результати дослідження апробовані під час обговорення дисертації на засіданнях кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. Основні її положення представлені в доповідях на міжнародних наукових конференціях: VIII Кримські Міжнародні наукові читання І. Л. Сельвинського “І. Л. Сельвинський: Проблема творчої індивідуальності” (Сімферополь, 2002); Міжнародні наукові читання, присвячені 100-річчю Будинку поета М. Волошина (Коктебель, 2003); I Міжнародна наукова конференція “Крим і світова література” (Феодосія, 2003); ХХХІІІ наукова конференція професорсько-викладацького складу, аспірантів та студентів Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (Сімферополь, 2003); IX Кримські Міжнародні наукові читання І. Л. Сельвинського “І. Л. Сельвинський і розвиток російської ліричної поезії” (Сімферополь, 2003); Х Кримські Міжнародні наукові читання І. Л. Сельвинського “І. Л. Сельвинський і розвиток російської епічної поезії” (Сімферополь, 2004); XI Кримські Міжнародні наукові читання І. Л. Сельвинського “І. Л. Сельвинський і театр поета” (Сімферополь, 2005); Міжнародна науково-практична конференція “М. Волошин і проблеми толерантності в сучасному світі” (Коктебель, 2005); Міжнародна наукова конференція “Культура народів Причорномор'я з найдавніших часів до наших днів” (ХХ читання) (Сімферополь, 2005); IV Міжнародний форум “Дні слов'янської писемності й культури” (Луганськ, 2006); XII Кримські Міжнародні наукові читання І. Л. Сельвинського “Мистецтво авангарду й творчість І. Л. Сельвинського” (Сімферополь, 2006); III Міжнародна конференція, присвячена Європейському Дню мов (Луганськ, 2006).

Особистий внесок здобувача. Дисертація та всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 7 статей, у тому числі 4 – в провідних наукових фахових виданнях України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (209 найменувань). Обсяг дисертації – 210 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і новизну, визначено мету й завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження, відзначена теоретична й практична значущість роботи.

У розділі I “Поетика ліричної творчості І. Л. Сельвинського в науковому осмисленні” представлена історія вивчення ліричних творів поета у відповідності з хронологією його творчого шляху. Виявлено дві провідні тенденції радянського літературно-критичного осмислення творчості Сельвинського, які, хоча й не сприяли наближенню до художнього світу поета, але в цілому відбили різні грані його творчої індивідуальності, своєрідно поєднані в складній, драматичній, не позбавленій суперечностей особистості. З одного боку, автора вилучали з радянської літературної парадигми та відтісняли до модерністського (що сприймався як ворожий радянському) естетичного простору (джерела 1920-х та 1930-х років), а з іншого боку – створювали міф про цілковиту відданість Сельвинського радянській ідеології (1950-і – середина 1980-х років).

Відзначено новий етап вивчення поезії Сельвинського (середина 1980-х – 2000 роки), пов'язаний з переходом від аналізу змістового плану до формального рівня. Однак у роботах сучасних учених із проблем поетики Сельвинського такі важливі для розкриття індивідуального стилю автора категорії, як ліричний суб'єкт, портрет, пейзаж залишилися майже не дослідженими.

Спираючись на авторитетні літературознавчі джерела (М. Бахтіна, Л. Гінзбург, Л. Дмитрієвської, Б. Кормана, В. Халізєва) та словникові статті (Западное литературоведение ХХ века. Энциклопедия. – М., 2004; Краткая литературная энциклопедия / Под ред. А. Суркова: В 9 т. Т. 5. – М., 1968; Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А. Николюкина. – М., 2003; Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. Кожевникова, П. Николаева. – М., 1987; Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром’як, Ю. Ковалів та ін. – К., 1997; Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост. Л. Тимофеев и С. Тураев. – М., 1974), уточнено семантику дискусійних для науки понять “поетика”, “ліричний суб'єкт”, “портрет”, “пейзаж”.

Аналіз різноманітних дефініцій поетики дозволив виокремити один із аспектів поетики – мікропоетику – для використання його як робочого визначення. Вивчення поетики Сельвинського передбачає розгляд художньої системи автора як певної цілісності форми та змісту, що сформована завдяки індивідуальним “духовним принципам побудови твору” (Ю. Борєв).

Поняття “ліричний субєкт” лише вводиться до сучасного літературознавчого тезаурусу. Більшість вчених оперує терміном “ліричний герой”, на разі не виокремлюючи категорії з узагальненим значенням – “носій ліричного висловлювання”. Виключенням є стаття В. В. Прозорова, де подано визначення ліричного суб’єкта як носія ліричного висловлення (у конкретному творі), завдяки якому передається авторське ставлення до зовнішнього світу й до світу своєї душі в нескінченності їхніх переходів одне в одного.

У трактуванні дослідниками літературного портрету та пейзажу, незважаючи на тривалий процес їх осмислення, також нема однозначності.

Не вирішено питання про семантичний об’єм поняття “портрет”: пропонується його трактування чи лише як опису зовнішності героя, а форми поведінки виносяться за межі терміну, чи більш широко – включаючи зображення візуальних характеристик поведінки героя, його думок, почуттів, мовних особливостей.

За робочі визначення літературного портрета й пейзажу (з деякими корективами) взяті дефініції Л. Н. Дмитрієвської. Портрет у літературному творі – засіб створення образу героя, що є відображенням його внутрішньої сутності через зображення зовнішнього вигляду (іноді – опис лише зовнішності). Підґрунтям класифікації портрету є дві диференціальні ознаки – предмет зображення та спосіб зображення.

Категорію пейзажу ми визначаємо як один із компонентів світу літературного твору, багатофункціональний художній образ природи (у широкому розумінні) в літературному творі, якому притаманна внутрішня форма та зміст. Види пейзажу класифіковано за тематичним принципом і з урахуванням художнього методу автора.

У підрозділі визначено “чинники письменницької діяльності” (В. Халізєв), які стимулювали й певним чином скеровували творчу роботу Сельвинського: позахудожні (біографічні та історичні), літературні (“діалог” з О. Пушкіним, М. Лермонтовим, І. Буніним, О. Блоком, М. Волошиним, В. Брюсовим, Е. Багрицьким, В. Луговським, зарубіжними поетами), позалітературні (музика, живопис, балет, кіно), психофізіологічні (яскраво виражене вольове начало, життєлюбність, невичерпне бажання пізнавати світ).

Розділ II “Проблеми співвідношення ліричного суб'єкта та біографічного автора” складається з чотирьох підрозділів. На авторі-творцеві як ще одному суб’єкті словесно-художнього твору навмисно не фокусується увага, тому що в це поняття вкладено значення “дух авторства”.

У підрозділі 2.1. “Ліричний герой І. Л. Сельвинського” простежено еволюцію ліричного героя, відзначено його головні риси. Співвідношення біографічного автора й певного виду суб'єкта мови визначається прихильністю Сельвинського до реалістичної традиції російської поезії, посиленою в 1920-і роки й пізніше повагою до факту (у широкому розумінні). В багатьох творах автор художньо трансформує події особистого життя. Його творче кредо задекларовано в назві одного з кращих віршів – “Я это видел!”. Тому простір, що відокремлює біографічного автора від ліричного героя, мінімальний, але він не є незмінним. Найбільшу спорідненість ліричного героя й конкретно-емпіричної особистості демонструє рання лірика (“О любви”, “Солдатики”, “На скамье бульвара”, “Евпаторийский пляж”, “Элегия”, “Эскиз”, “Осень”, “Memento mori”, “Автопортрет” та ін.); у 1920-і роки дистанція між Сельвинським-поетом та ліричним суб'єктом збільшується відповідно з вимогами конструктивістської поетики (“Переходники”, “Наша биография”, “НЭП”, “Великий обыватель с улицы Карла Маркса”); у 1930-і роки внутрішня налаштованість на виживання в умовах тоталітарного режиму затушовує біографічні витоки й посилює елементи раціоналізму та публіцистичності (близькість ліричного героя до біографічного автора зберігається лише в “Синей тетради”, не призначеній для публікації й уперше опублікованій у 1990 році); біографічне тло оживає в ліриці військових років (“Я это видел!”, “Севастополь”, “России”, “О родине”, “Крым” (1944) та ін.) і поглиблюється в пізній поезії (період “відлиги” – “Не я выбираю читателя…”, “Сонет”, “Поэзия”, “Завещание”, “Из дневника”, “Прелюд”, “Не верьте моим фотографиям…” тощо).

Твори поета з ліричним героєм складають найчисленнішу групу, тобто лірика Сельвинського є автопсихологічною. В її створенні важливу роль відіграє автопортретування. Поетичні автопортрети відбили перипетії особистого життя й глибоко приховані внутрішні колізії автора, прагнення поета бути нарівні з епохою й водночас неприйняття сучасності. Формальний рівень творів зафіксував шлях інтеріоризації зовнішнього боку життя. У цьому процесі особливе значеннєве навантаження одержали образи-символи тваринного світу, характерні саме для поезії Сельвинського (усурійський тигр, вовк, кондор – вірші “Волк”, “Желтый”, “Кондор”, “Поморник”, “Читатель стиха” тощо).

Ліричний герой представлений зовні (через автопортрет), але головним чином розкрито його внутрішній світ. Світовідчуття поета відкривається в домінантних мотивах, константних моральних категоріях його поезії. Це любов, щастя, природа, життя, смерть, безсмертя, творчість. У різні періоди вони одержують своєрідне семантичне наповнення, що дає можливість простежити еволюцію ліричного героя.

Його сутність розкривається через самоіронію, фонетичні способи передачі почуття (асонанс, алітерація, дублювання приголосних), знаходить висвітлення в поетичному синтаксисі (велика кількість питальних та окличних речень, парцеляція). Моральні стани ліричного героя в переважній більшості творів передаються без участі ідеологічної риторики, що відрізняє, наприклад, стиль воєнних віршів Сельвинського (“Севастополь”, “Крым”, “России” та ін.) від агітаційної поезії, що панувала в ті роки.

У підрозділі 2.2. “Форми ліричного „я” в поезії І. Л. Сельвинського” виділено “ти”-, “він”-, “ви”-структури. Вони характерні переважно для творів автора середини 1910-х – початку 1920-х років (коли поет намагається себе об'єктивувати) та для поезії останніх восьми років життя (у цей час варіанти ліричного “я” все частіше набувають значення “кожен”). Представлено також “ми”-концепцію двох видів: “я” й ще “хтось один” (переважно в любовній ліриці) та “я” в “інших” (що зустрічається в 1930-і роки та під час Великої Вітчизняної війни, коли виникає необхідність визначення свого соціального, класового статусу чи коли зростає почуття єдності з долею народу).

Підрозділ 2.3. “Герой рольової лірики” містить аналіз віршів Сельвинського з рольовим героєм, де ліричний суб'єкт найбільш дистанційований від біографічного автора (“Белеет чей-то парус в море”; вірші з умовно виділеного нами циганського циклу; “Казачья колыбельная”; “Песня казачки”; “Сагина”). Вже у використанні такої форми проявляється притаманна Сельвинському епічність. Однак, незважаючи на домінантні позиції рамкових компонентів у низці творів, зіставлення змісту художнього тексту та біографічних даних Сельвинського дозволило віднести їх до вдавано-рольової лірики (“Алиса”, “Из поэта Игрек”, “Из поэта Икс”, “Волк”). Їй притаманний ліричний герой чи образ-особистість, оскільки він може відкритися зсередини.

Рольова лірика Сельвинського дає право говорити про образ-характер як синонім поняття “рольовий герой”, тому що тут неможливе пізнання “іншого” як себе самого. Пізнання “іншого” завжди відносне.

Значна частина творів вказаної групи належить до конструктивістського періоду, коли Сельвинський експериментував з мовою, звуковою тканиною. Нерідко в його віршах 1920-х років (як і інших членів ЛЦК – В. Інбер, Б. Агапова, В. Луговського) тема розгортається з фонетичних візерунків (звуковий акомпанемент дублює змістовий рівень), що відповідає важливому принципу конструктивізму – локальному принципу.

Лідер ЛЦК створив своєрідну систему знаків для передачі потрібних йому інтонацій. Нововведенням конструктивістів, і особливо Сельвинського, в 1920-і роки стає активне впровадження в поезію тактової просодії, яка походить з російського фольклору. Її головна особливість полягає у своєрідній манері декламації, що дозволяє передати словом навіть музику чи ритмічний малюнок танцю. Протиставляючи тактовий вірш ритмічним системам, побудованим на принципі рівноскладовості та рівнонагалошуваності, Сельвинський стверджує, що його потрібно не скандувати, а диригувати, тому що підґрунтям тактової просодії є час. Протягом цього часу звучить поетичний рядок. В багатьох творах Сельвинського з рольовим героєм відчуття пісенності посилюють застосовані автором гендіадис, анафора.

Насичений звукопис створює яскраво виражений мікроритм. Окремі твори відрізняє макроритм, що досягається завдяки композиційним прийомам (рефрену, повтору негативних конструкцій).

Розділ III “Портрет у ліричній творчості І. Л. Сельвинського” містить два підрозділи. В них послідовно розглядаються два притаманних поезії Сельвинського типи портрету.

У підрозділі 3.1. “Жіночий портрет” аналізуються вірші Сельвинського з описом ліричного об'єкта – його зовнішності та внутрішнього світу. Жіночий образ у ліриці Сельвинського еволюціонує. В ранніх віршах увага автора переважно зосереджена на тілесній красі жінки у співставленні з гармонією природи. Поет створює узагальнений образ “дівчини узбережжя” (“Евпаторийский пляж”, “Триолет”, “Уронила девушка перчатку”). Він ототожнює жіночу стихію з водяною, поетизуючи життєтворче начало.

У віршах Сельвинського присутній і образ фатальної жінки – холодної, гордовитої, що не вміє любити (“Танец в кафе „Белый бал””, “Я знаю женщину: блестяща и остра...”). Але якщо в творах 1910-х років автор ще захоплюється “блискучою” красою (відстороненою від внутрішнього світу персонажа), то в зрілій поезії він виражає своє щире неприйняття такого типу жінок (“Портрет Лизы Лютце”) і підносить жінку, здатну не на пристрасть, а на кохання.

Внаслідок контрастності цих двох жіночих типів “звірині” риси, якими наділяє поет персонажів, одержують різне забарвлення. У “дівчині узбережжя” і в жінці-таємниці подібність із будь-яким природним явищем, твариною посилює чуттєвість, жіночність, надійність (“Конь”, “Мордовская песня”, “Цыганская”, “FEMME DE QUARANTEANS” тощо). В образі “солодкої” жінки-вишні, “подзьобаної горобцем”, поет наголошує на її дикій, нежіночій “тваринності”.

Обираючи словесно-образотворчі засоби для створення улюбленого жіночого образу, Сельвинський часто звертається й до порівнянь із рослинним світом (з передзимовою березою для відтворення мудрої краси зрілої жінки – “Ранняя осень”; з шипшиною як знаком колючості, зарозумілості – “Шиповник”). Також поет використовує образи зорі (“Красное манто”, “Жена”, “Человек умирал”), “бел-горюч-алатыря” (“Если жарко думать о жене…”) тощо. У сукупності ці порівняння розкривають ілюзорність повного підкорення жінки чоловіком, її приручення. Але розкутість жінки, викликана революцією, породжує в поета ворожість. Авторське ставлення розкривається через порівняння з предметами винятково матеріальними, антиприродними, через іронію, приховане перенесення до світу хижаків, вживання зниженої лексики, парцеляцію (“Портрет Лизы Лютце”).

Твори Сельвинського з жіночими персонажами відрізняються технікою поетичної етимологізації. Таким чином створюється відчуття спорідненості різних за семантикою слів. Поет активно використовує портретний еліпсис – прийом, актуалізований епохою модернізму.

Портрет-враження притаманний досліджуваній ліриці, але найчастіше в поєднанні з деталями зовнішності та психологічними прийомами.

У композиційному плані неканонічністю відрізняються вірші Сельвинського, в яких ліричний об'єкт розглядається з різних точок зору. Вихід за межі традиційного ліричного простору в такий спосіб розширює психологічний вимір образу (“Портрет моей матери”), надаючи йому епічності.

У підрозділі 3.2. “Чоловічий портрет” відзначено, що цей тип портрету зустрічається в поезії Сельвинського менше, ніж жіночий, і має свої відмітні особливості. Аналіз віршів дозволив зробити висновок про те, що чоловічі образи здебільшого прототипові (“Баллада о Лааре”, “Баллада о танке КВ”, “На смерть Маяковского”, “Лев Львович”, “Песнь о Буденном”). Це – реальні, історичні особи, але є й герої епосу, вигадані персонажі (“Девлет”, “Портрет караимского философа Бабакай-Суддука”, “Лесовик”). Для названої групи віршів характерний психологічний вид портретування і портрет-враження, пов'язаний із принципом гетеромінації. Портретний еліпсис як спосіб зображення героя використовується зрідка, однак посиленню індивідуалізації образу сприяє діалог – експліцитний та імпліцитний.

Розділ IV “Пейзаж у ліриці І. Л. Сельвинського” складається з трьох підрозділів. Один із них, у свою чергу, містить два пункти.

У підрозділі 4.1. “Імпресіоністський пейзаж” аналізуються вірші, в яких відчутний вплив на Сельвинського художників-імпресіоністів з їхнім прагненням передати в картині миттєве враження від побаченого (“Утро”, “Закаты”, “Великий океан”, “На отмелях пена…”). Цей вид пейзажу властивий ранній ліриці Сельвинського, коли автор невгамовно прагнув до образного пізнання світу. Він широко використовував кольоропис; крім епітетів колористичних залучає метафоричні. Окремі твори раннього періоду насичені романтичними інтонаціями, що виявляються в прагненні ліричного героя (голосу, ліричного “я”, що збігаються з ліричним героєм) вирватися з похмурого світу міщанських провінційних буднів (“Зунд”, “Цветные стекла”, “Ялта”). У таких віршах пейзаж не передає враження автора, а виконує психологічну функцію.

Художній час у проаналізованих творах представлений майже однаково – презенсом викладу. Виключенням є вірші “Евпаторийский пляж” – з моделлю “теперішній – майбутній + узагальнення” та “Великий океан” – з послідовним розташуванням минулого, теперішнього та майбутнього планів, де останній збігається з узагальненням.

Художній простір реальний, побудований за горизонталлю, моделюється за допомогою елементів морського комплексу.

У підрозділі 4.2. “Конструктивістський пейзаж” зроблено висновок про те, що для творів І. Л. Сельвинського 1920-х років пейзаж не характерний. Часто представлені окремі природні реалії. Якщо пейзаж і присутній, то він виражений через “загострену”, метафоричну лексику, в гіпертрофовано-підрядному вигляді щодо теми твору (корона сонетів “Море”, “Сивашская битва”). У “пейзажній” ліриці Сельвинський широко використовує звукопис, що виконує, в залежності від завдань, поставлених автором, різні функції (циганський цикл, “Гурзуф”, “Коктебель”, “Балаклава”, “Евпатория”, “Гавань”). У віршах, написаних тактовиком, на передньому плані постає передача словом музики, тому й пейзаж, зазвичай, виступає компонентом музичного цілого (наприклад, як приспів). На разі мелодійність віршів виявляється не так у повторенні однакових звуків, як у розтягуванні голосних, застосуванні пауз та різних інтонаційних знаків, що у друкованому вигляді втрачають свою силу. В іншому випадку поет відтворює “музику” події (наприклад, бою), залучає пейзаж як важливий композиційний та змістовий компонент. Іншого плану звукопис притаманний творам-портретам кримських міст та селищ. Численне використання Сельвинським алітерацій та асонансів, що призводить до уявних етимологій лексем, створює яскраві значеннєві звукообрази. Таким чином, звукові “мережива” дублюють семантичний шар віршів.

Колористична лексика, яка використовується Сельвинським при створенні пейзажу, різноманітна – від півтонів до яскравих кольорів. Увага поета-художника переважно зосереджена на морському пейзажі: на морі, морській фауні, віллах, горах та їх рослинності. Часто зорові образи доповнені звуками (“Евпатория”, корона сонетів “Море”, “Балаклава”, “Гавань”) та запахами (“Евпатория”, “Сивашская битва”).

Моделі часу у віршах Сельвинського конструктивістського періоду прості – переважає теперішній час. Зрідка зустрічається двох- чи трикомпонентна модель: “теперішній – майбутній” (“Гавань”); “майбутній – теперішній – майбутній” (“Цыганская 2-ая”); часті зміни теперішнього й майбутнього (корона сонетів “Море”).

У пункті 4.3.1. “Міський пейзаж” підрозділу 4.3. “Реалістичний пейзаж” матеріалом дослідження є твори, в яких Сельвинський портретує міста, пов'язані з його біографією: Сімферополь, де поет народився, інші кримські міста та селища, в яких часто бував чи тривалий час жив (цикл “Крымская коллекция”); Стамбул, де опинився з сім’єю ще в дитинстві (“Константинополь”); столиці країн Західної Європи та Японії (цикл “Зарубежное”). Увага автора зосереджується не на зовнішньому вигляді міст (тому колористична палітра не відрізняється розмаїтістю), а на їх внутрішньому житті. В його ранніх віршах відтворено вигляд того суто інтелігентського середовища, де бесіди про мистецтво для обраних прикривають духовну спустошеність та безперспективність. Основним принципом, за яким будується більшість віршів з реалістичним пейзажем західних столиць, є антитеза. Вона виконує важливу композиційну функцію, що виражає думку Сельвинського щодо дволикості мегаполісів: із всеохоплюючої “точки огляду” видно мільйони вогнів, а наблизиш погляд – і всюди “рестораны, театры… / Дрожь монет золотых… / Автомобилей глазастые вихри” (“Сентиментальный пейзаж”). Але спустишся на землю й заглянеш глибше – голод, убогість, смерть. Тому для поета важливим є залучення “живого” образу російських солов'їв (“Министерство иностранных дел”), порівняння з Москвою (“Разговор с дьяволом Парижа”).

Для опису міст поет використовує переважно теперішній час, оскільки основна частина творів була написана ним під час турне.

Художній простір у проаналізованих віршах, як правило, топографічний.

У пункті 4.3.2. “Воєнний пейзаж” підрозділу 4.3. “Реалістичний пейзаж” дослідження віршів Сельвинського 1941 – 1945 років доводить тезу про численність функцій пейзажу. Особливої розмаїтості вони набувають саме в ліриці воєнних років. Це образотворча функція (опис типових воєнних картин); експресивна функція; символічна функція; функція позначення місця й часу дії; композиційна функція; функція розкриття ідейно-тематичного змісту (втілення єдності людини з природою); пейзаж як форма присутності автора; пейзаж як форма психологізму; функція продовження фольклорної традиції. Особливу роль відіграє сугестивна функція пейзажу.

Колористична палітра воєнного пейзажу, з одного боку, розширюється, з іншого боку – стає більш скупою щодо семантики. Найрозповсюдженіші у воєнній поезії Сельвинського кольори – голубий (“Крым” (1944), “Севастополь”, “Кого баюкала Россия…”, “Баллада о танке КВ”, “Бой в тридцать секунд”, “Бой под Малгобеком”, “К бойцам Крымского фронта”, “Лазурь-цветок”), метафоричний епітет “кривавий” (“России”, “Тамань”, “Песня казака”, “Над картой Европы 1943 года”) та чорний (“Севастополь”, “Я это видел!”, “Степь”, “Лебединое озеро”).

Художній теперішній час у Сельвинського характеризується дієвим ставленням автора до світу. Він прагне в творах передати пульс сучасності.

Просторовий локус воєнної лірики Сельвинського, як правило, конкретний і реальний. Будується він як за горизонталлю (опис типового фронтового пейзажу), так і за вертикаллю (поет вказує на духовну цінність природи для народу; лірика збагачена пейзажними й колористичними образами-символами: небо, море; голубий, червоний).

Дисертація завершується висновками, в яких узагальнено результати дослідження.

В кожній із зазначених категорій поетики – ліричний суб’єкт, портрет, пейзаж – виявляється одна з найяскравіших рис творчої індивідуальності Сельвинського, що бере участь у формуванні “типової своєрідності” (Н. Тамарченко) художньої системи поета: тенденція до родового синтезу. Епічна свідомість автора (а також драматичне начало Сельвинського) виражені на ідейно-тематичному, композиційному, лексичному рівнях.

Якщо у визначенні портрета й пейзажу принципових розбіжностей немає, то “ліричний суб'єкт” є поняттям дискусійним, і його дефініція ще не зафіксована в словарних статтях. Однак, на наш погляд, це – основний елемент системи ліричного твору, трактувати який слід як носія ліричного висловлення. Через ліричний суб’єкт виражається авторське ставлення до реальності й до внутрішнього світу людини в нескінченності їхніх переходів одне в одного.

До парадигми ліричного суб'єкта належать ліричний герой, ліричне “я” (його форми – “ти”, “він”, “ми”, “ви”), голос (чи позасуб’єктні, позаособові форми вираження авторської свідомості) та рольовий герой.

У віршах І. Л. Сельвинського відстань між першими трьома видами суб'єктної організації та біографічним автором є мінімальною (у творах раннього й пізнього періодів, пронизаних аурою інтимності, камерності, що набувають рис автопортрету та реальної біографії, а також воєнного періоду, спрямованих на відтворення реальних подій, почуттів, переживань). Дистанція між реальним автором та ліричним суб’єктом збільшується в 1920-і роки – під впливом принципів конструктивістської поетики, в 1930-і – через вимушену авторську маску. Про відносно стале розмежування конкретно-емпіричної особистості та ліричного суб'єкта можна говорити лише при аналізі творів Сельвинського з рольовим героєм.

Ліричний суб'єкт Сельвинського еволюціонує. У поезії 1910-х років він зосереджений на собі – сповненому суперечностей, внутрішніх пошуків, нестійкому в почуттях. Однак вже його рання життєва установка, виражена через образи-символи (порівняння з вовком, тигром, кондором), містить у собі впевнену інтенцію не розчинитися в реальності, а знайти свій шлях. Ці міркування посилюються в конструктивістський період творчості, на разі широко вживана граматична форма “ми” свідчить про те, що поет відчуває себе часткою “інших”, його турбує доля молодого покоління. “Ми”-концепція продовжує відігравати значну роль у ліриці Сельвинського воєнних років (1941 – 1945), репрезентуючи узагальнену свідомість радянського народу. Автор змальовує портрет покоління. Поезія післявоєнного часу (аж до кінця життя автора) поступово “полегшує” значеннєве навантаження ліричного “ми” до таких його складових, як “я” та “інший” (в однині). У 1960-і роки знову набувають домінуючого характеру ліричне “я”, голос, ліричний герой.

Змінюються й провідні теми та мотиви поезії Сельвинського. Тема миттєвого, несподіваного щастя, що притаманна ранньому етапу творчості, набуває філософічності; тема любові до жінки (замилування її тілесною й душевною красою) трансформується в акцентування поваги до неї. Почуття до батьківщини стають менш пафосними й більш ліричними.

Еволюція ліричного суб'єкта знаходить висвітлення в автопортретах Сельвинського, відмітною рисою яких є психологізм.

У поезії Сельвинського представлено й портрет (у широкому розумінні) ліричного об'єкта.

У дисертації запропоновано змішану типологію портрета ліричного об'єкта, яка ґрунтується на розмежуванні предмета й способу зображення. Виокремлено жіночий та чоловічий портрет і такі види портретування, як експозиційний, психологічний (розгорнутий та нерозгорнутий), портрет-враження, портретний еліпсис.

Жіночий портрет у ліричній творчості Сельвинського значно переважає над чоловічим, що можна пояснити авторською концепцією жінки як життєтворчого начала, його культом жіночого зачарування.

Аналіз жіночого портрету демонструє еволюцію ставлення ліричного героя до прекрасної половини: у поезії 1910-х – початку 1920-х років – поклоніння тілесній красі, що гармоніює з природним світом. Використовуючи експозиційний та психологічний види портретування, автор створює узагальнений образ “дівчини узбережжя”. Він пов'язаний з морською тематикою й виражає два провідних значення: жінка – життя; жінка – таємниця. Останнє значення активізується в постконструктивістській ліриці поета. У цей же період Сельвинський створює узагальнений образ жінки Росії з використанням природних реалій.

Низка віршів Сельвинського містить жіночий портрет, побудований за принципом портретного еліпсиса (вплив авангардного живопису на літературу) з використанням уявних етимологій.

Портретний еліпсис поет використовує і при створенні чоловічого портрета. Однак у творах Сельвинського з персонажем-чоловіком більш розповсюдженими є портрет-враження (у деяких випадках побудований за принципом гетеромінації) та психологічний портрет. Велика кількість творів із прототипічними чоловічими образами.

Сельвинський вміло використовує різноманітні засоби мовного вираження для посилення індивідуалізації ліричних об’єктів. Часто автор вдається до діалогу – відритого (експліцитного) та внутрішнього (імпліцитного). Це, зокрема, вказує на характерну прикмету ліричної творчості Сельвинського – тяжіння до родового синтезу.

Інтегративність художнього мислення Сельвинського виявляється й у композиційних особливостях: у численних творах поета відбувається зміна авторської точки зору на ідеологічному, фразеологічному й психологічному рівнях (термінологія Б. Успенського).

Представлена нами класифікація пейзажу ґрунтується на тематичному принципі й характеристиці художнього методу. Класифікація включає імпресіоністський, конструктивістський, реалістичний міський та реалістичний воєнний пейзажі.

Пейзаж у ліриці Сельвинського поліфункціональний.

Простежується еволюція авторського світосприймання: від живописних картин, що зупиняють мить, у ранніх віршах через пейзажні звукообрази конструктивістської творчості й “психологічний” пейзаж (з негативним оцінним забарвленням) західних країн у 30-і роки до воєнного, в якому посилюється природоорієнтована свідомість особистості.

У цілому пейзаж у ліричній творчості Сельвинського представлений усіма п'ятьма зовнішніми почуттями (розвинута полісенсорна система).

Часові моделі в досліджуваних творах різноманітні. Найбільш частотним є теперішній час – у таких віршах автор портретує місцевість або наповнює їх філософським чи соціальним змістом. Широко використовуються Сельвинським види минулого часу: біологічний час розвитку життя; соціально-історичний час цивілізацій; естетичне минуле, що зберігається творами літератури й мистецтва; автобіографічне минуле.

Майбутній час у творах Сельвинського, як правило, має модальний характер.

Моделі, що складаються з двох-трьох компонентів (“теперішній – майбутній”; “майбутній – теперішній – майбутній”), зустрічаються значно рідше.

Художній простір у проаналізованих творах переважно географічний, розгорнутий за горизонталлю (імпресіоністський, конструктивістський пейзажі) і за вертикаллю (реалістичний міський та воєнний пейзажі).

Поетика індивідуального стилю Сельвинського, що розкривається, зокрема, в категоріях ліричного суб'єкта, портрета, пейзажу, обумовлена сукупністю чинників: позахудожніх (біографічних та історичних), літературних, позалітературних (музикою, живописом, балетом, кіно), психофізіологічних (яскраво вираженим вольовим началом; життєлюбством; незмінним інтересом до пізнання світу; властивим особистості поета “пафосом людини часу” тощо).

Дослідження проблем поетики І. Л. Сельвинського – ліричного суб'єкта, портрета, пейзажу – на сучасному етапі продовжується, отже, будуть виявлятися нові руби творчої індивідуальності поета, його гетерокосмосу.

Список опублікованих робіт за темою дисертації:

1. Степанова И. А. “Портретный эллипсис” как способ создания женского портрета в лирике И. Сельвинского // Вопросы русской литературы: Межвуз. науч. сб. – Симферополь: Крымский Архив, 2004. – Вып. 10 (67). – С. 170 – 186.

2. Степанова И. А. “Образ-личность” и “образ-характер” в лирике И. Л. Сельвинского // Культура народов Причерноморья: Научный журнал. – Симферополь, 2006. – № 79. – С. 106 – 111.

3. Степанова И. А. Пейзаж в военной лирике Ильи Сельвинского (1941 – 1945 годы) // Вестник Луганского нац. пед. ун-та им. Т. Г. Шевченко. – Луганск: Альма-матер, 2006. –№ 11. – Июль. – С. 209 – 218.

4. Степанова И. А. Внелитературные факторы влияния на творчество И. Л. Сельвинского // Наукові записки Харківського нац. пед. ун-ту ім. Г. С. Сковороди. – Харків, 2006. – Вип. 3 (47). – С. 94 – 105.

5. Неведрова И. А. Полисенсорные образы природы в пейзажной лирике И.Сельвинского // Вестник Крымских чтений И. Л. Сельвинского: Сб. науч. ст. Стихия истории – стихия природы в творчестве И. Л. Сельвинского. – Симферополь: Крымский Архив, 2003. – Вып. 2. – С. 70 – 76.

6. Степанова И. А. Природные реалии как средство поэтизации в художественной системе И. Сельвинского // Вестник Крымских чтений И. Л. Сельвинского: Сб. науч. ст. И. Сельвинский и проблема творческой индивидуальности. – Симферополь: Крымский Архив, 2004. – Вып. 3. – С. 48 – 55.

7. Степанова И. А. “... Где же я, где лицо, где хоть череп?” (К вопросу о разграничении автопсихологической и ролевой лирики И.Л.Сельвинского) // Вестник Крымских чтений И. Л. Сельвинского: Сб. науч. ст. Илья Сельвинский: проблемы поэтики. – Симферополь, 2006. – Вып. 4. – С. 48 – 54.

АНОТАЦІЯ

Степанова І. О. Проблеми поетики І. Л. Сельвинського: ліричний суб'єкт, портрет, пейзаж. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 – російська література. – Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, Сімферополь, 2007.

У дисертації досліджено проблеми поетики – ліричний суб'єкт, портрет, пейзаж – на матеріалі ліричних творів І. Л. Сельвинського. Уточнено поняття “ліричний суб'єкт”. Класифіковано типи ліричного суб'єкту: ліричний герой, ліричне “я”, голос (позасуб'єктні, позаособистісні форми виявлення авторської свідомості), рольовий герой. Виявлено співвідношення понять “ліричний суб'єкт та біографічний автор щодо ліричних текстів Сельвинського. Класифіковано види