ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ШИГІМАГІНА ЛІЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК177.6+173

ЛЮБОВ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ДИСКУРСУ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ФЕНОМЕНА)

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного технічного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Гребеньков Геннадій Васильович

Донецький юридичний інститут МВС України,

начальник кафедри соціології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент

Карпенко Катерина Іванівна

доцент кафедри філософії, соціології

та медичної соціології Харківського державного

медичного університету

кандидат філософських наук, доцент

Болотіна Євгенія Валеріївна

доцент кафедри філософії Донбаської державної

машинобудівної академії, м.Краматорськ

Захист відбудеться 3 липня 2007 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.06 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, головний корпус, кафедра філософії.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83055 м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий 1 червня 2007 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.І.Сушинський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Історія духовного розвитку людства свідчить, що для людини важливе не стільки життя як біологічний процес, скільки його наповненість суто людськими якостями, серед яких фундаментальним та смислотворним виступає любов як екзистенційний феномен. Проте в жодній сфері суспільних відносин не відбулося за останні десятиліття таких радикальних змін, як у відносинах, заснованих на тому чи іншому виді любові. Людина на підсвідомому рівні включається в глобальний техніко-технологічний процес, починає відчувати себе його органічною частиною, тому суспільство формує поверхневе ставлення до любові, народжуючи опосередкований, поверхневий тип людини, орієнтованої на тимчасові потреби, не здатної до напруженої душевної роботи, яка не прагне до справжньої краси. Крім того, життєвий потік, що прискорюється, проводить ціннісно-смислову ерозію, розмиваючи традиційні зв’язки і скріплення в суспільстві, що раніше забезпечували подолання будь-яких колізій повсякденного й історичного плану.

Звідси стає необхідним осмислення любові як фундаментальної властивості людського буття; цим пояснюється, чому дане поняття посідає одне з провідних місць у філософському дискурсі. Незважаючи на те, що в наші дні в численних текстах сучасної культури (особливо масової) любов часто зводиться до сексуальності, в полі дискурсу про любов все більше інтегруються раніше закріплені або маргіналізовані теми.

В Україні останніми роками з’явилася велика кількість перекладів “любовної” (любовно-еротичної) літератури, яка часто створює неправильне уявлення про Любов, створює ілюзію досяжного плотського досвіду, фривольності, перетворюючи її на предмет одноразового споживання. Все це викликає необхідність серйозного дослідження багатогранного концепту “любов”, який присутній в будь-якій культурі, у всіх міжособистісних відносинах, і може розглядатися як культурна універсалія, глибинне екзистенціальне переживання.

Тема любові виявляється в різних історико-культурних контекстах і безпосередньо пов’язана з різними уявленнями про людину, зумовленими етичними, релігійними, правовими нормами. В той же час ця тема дуже актуальна в сучасному житті як для окремої людини, так і для суспільства в цілому. Коли особистісні орієнтири змінюються, набирає сили моральний нігілізм, втрачаються духовні цілі, і людина, за висловом М.О. Бердяєва, шукає не сенсу життя, а тільки благ життя. Цей ціннісний хаос пояснює і трансформацію сучасної сім’ї.

Незважаючи на те, що тема любові невичерпна, нам видається все ж таки можливою й необхідною соціально-філософська інтерпретація і кваліфікація цього феномену. Йдеться не в останню чергу і про раціоналізацію знання про зародження і зростання любові як універсального скріплювального стрижня людського буття.

Таке знання необхідне сучасній людині для адаптації до динамічного і суперечливого соціокультурного життя, до її плюралізму в пошуках і отримання смисложиттєвих орієнтирів. Розв`язання питань про зв’язки між індивідуальними і соціальними сторонами особи, біологічними і культурними детермінантами поведінки, такими наочними у відносинах любові, уявляється дуже важливим для успішної соціалізації особи. Згідно з численними дослідженнями в галузі соціально-філософської проблематики, а також культурної антропології, антропологічні універсалії хоч і роблять уплив на формування особи, але не визначають її життєвих стратегій і способу життя. Це диктує необхідність досліджень в галузі феноменології любові, розгляду її як фундаментальної соціабельної потреби людини як роду та індивіда, її соціальних функцій щодо творення і збереження людини як Ноmо sapiens, а не Ноmо primigens.

Отже, актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена не тільки теоретичним, а й праксеологічним значенням.

У гуманітарному аспекті тема любові має багатовікову традицію. Вона досліджується у філософії, теології, культурології, літературознавстві. Численні й суперечливі визначення феномену любові відображають її багатоаспектність. Вона розглядається як релігійне відчуття і як вираз біологічного початку, як прагнення знайти безсмертя і як “ваблення до смерті”, як екзистенціальне переживання і як вид комунікації. У кожній історико-культурній епосі виявляються характерні для неї концепції любові, і кожна епоха висуває свою класифікацію видів любові, відштовхуючись від розмаїття її реалізацій.

Багатовекторність і різноплановість підходів дослідницьких парадигм при розгляді любові в соціальній площині свідчить про неоднорідність теоретико-методологічних посилок, що береться дослідниками за підставу, а також і про багатоаспектність дискурсу любові як частини ширшого соціального дискурсу.

Оскільки любов як соціальний феномен є надскладним, в його аналізі використовується комбінація дискурсів: реалістичного, натуралістичного, діяльнісного, феноменологічного.

Перший підхід до проблеми любові як філософської проблеми пов’язаний з роботами античних мислителів (Платон, Гесіод, Овідій), які висловили величезну різноманітність думок щодо розуміння та інтерпретації любові як відчуття, в якому чуттєвість і тілесність знаходилися в нерозривній єдності.

Подальший підхід до осмислення і визначення любові виявляється крізь призму християнства, причому ми можемо простежити становлення філософських концепцій, починаючи практично з ідей представників раннього християнства (патристики): Августина, Тертуліана, Лактанція, аж до християнських авторів сучасності: К. Льюіса, схіархимандрита Луки (Войно-Ясенецького), митрополита Антонія Сурозького (Блюма), В.П. Зелинського.

Подальші дослідження в розумінні феномену любові були представлені у працях західних дослідників: І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля А. Шопенгауера, З. Фрейда, М. Шелера, Д. фон Гільдебранда, Е. Фромма, Ж.-П. Сартра, а також сучасних учених: А. Кінтаса, Д. Аккерман, Х. Яннараса, Р. Салецл, А. Беттлера.

Загальні принципи аналізу соціальності досліджені в працях Є. Дюркгейма, М. Вебера, А. Маслоу та інших представників соціальної і культурної антропології.

Особливе значення для розуміння природи літературного тексту мають роботи таких дослідників, як М. Фуко, Ю.М. Лотман, М. Еліаде, Ю. Крістева, Д. де Ружмон.

Проблеми, пов’язані з розвитком альтруїзму в тваринному світі, формуванням перших паростків моральності, етології та еволюції в природі, розглянуті в працях Е. Геккеля, Д. Мак-Фарленда, П.О. Кропоткіна, К. Лоренца, В.П. Ефроімсона, П. Мантегацца.

Принципово важливі підходи в дослідженні любові, її багатоликості та багатогранності, проблеми духовного відродження людини та суспільства, проблеми сенсу життя та любові як шляху до Бога представлені у працях видатних російських та українських філософів: Г.С. Сковороди, П.Д. Юркевича, В.С. Соловйова, М.О. Лосського, С.М. Булгакова, М.О. Бердяєва, С.Л. Франка, П.О. Флоренського, І.О. Ільїна.

На сучасному етапі соціальних трансформацій для з’ясування сутності морального самовдосконалення, свободи, любові як однієї з основних базових цінностей суспільства велике значення мають наукові розробки та ідеї російських учених: С.С. Аверінцева, Г.Д. Гачева, В.М. Розіна, П.С. Гуревича, В.П. Шестакова, В.П. Сержантова, Р.О. Александрової, Ю.Б. Рюрикова, Е.М. Шапінської, Т.І. Іванюка, О.А. Королькова.

Проблема природи любові, її духовної сторони привертає увагу вітчизняних філософів, серед яких хотілося б відзначити С.Б. Кримського, Н.В. Хамітова, В.Г. Табачковського, Г.В. Гребенькова, С.В. Пролєєва, С.А. Крилову.

Якщо коротко охарактеризувати погляди вітчизняних фахівців у цій галузі, то необхідно констатувати, що антропологічна школа, заснована ще В.І. Шинкаруком, робила акцент на практично-духовній стороні людського світовідношення. Винятком є роботи Т.О. Чайки, В.А. Малахова, С.Й. Зайденберга, в яких акцентується увага на формуванні християнського розуміння любові.

Незважаючи на значну розробленість, тема любові в різних галузях соціогуманітарного знання все ще залишається дескриптивною. Постановка нами проблеми любові в соціально-філософському ракурсі, на наш погляд, дає можливість якоюсь мірою засобами феноменологічного і логіко-аксіологічного аналізу з’ясувати ряд соціально-філософських аспектів проблеми, тим самим сприяючи подальшій розробці концепції любові як умови для соціального оптимізму і гуманістичного майбутнього людської історії.

Зв`язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до комплексної науково-дослідницької роботи кафедри філософії Донецького національного технічного університету “Наука, техніка, гуманізм: філософські аспекти” (номер Н-7-2001) і розкриває один з аспектів проблеми гуманізації освіти в технічних вищих навчальних закладах.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб у процесі соціально-філософського аналізу проблеми виробити концептуальну модель бачення буття і людини, в якій універсальною “скріпою” стає любов, що спроектована на всі рівні буття.

Досягнення поставленої мети передбачає розв`язання таких завдань:– 

з’ясувати на основі історико-філософського аналізу основні світоглядні і методологічні установки, складові основи феномена любові як багатогранної філософської категорії і предмета філософської рефлексії. – 

проаналізувати основні методологічні і світоглядні підстави, що визначають зміст поняття “любов”, з метою конкретизації його онтологічних способів вияву в бутті;– 

узагальнити емпіричні відомості і теоретико-концептуальні підходи у визначенні даного феномена в контексті філософського дискурсу;– 

встановити основні онтологічні параметри еволюційної структури даного феномена; – 

подати концептуальну модель любові як інтегрального аксіологічного феномена буття суспільства та людини;– 

окреслити шляхи реалізації виробленої концепції структури цього феномена для здійснення змістожиттєвого пошуку особистості, а також обґрунтувати ідею любові як інтенцію екзистенційно-життєвої орієнтації людини в загальному процесі соціального розвитку і конкретно сучасного українського суспільства.

Об’єкт дослідження – любов як феномен соціального буття.

Предметом дослідження є дискурсивні моделі любові як соціального феномену, соціабельна природа любові в історико-культурних контекстах.

Методи дослідження. Методологічні основи, на яких ґрунтується дисертаційна робота, можна поділити на чотири підгрупи методів.

До першої належать метод порівняльно-історичного аналізу та діалектико-логічний метод, які дають можливість досліджувати розвиток суспільства та людської екзистенції через динаміку любові, розкриваючи цей процес як єдиний і внутрішньосуперечливий.

Другу підгрупу утворюють методологічні принципи, які розкривають аксіологічну природу любові, що дозволяє сконцентрувати увагу на проблемі в соціальній площині у поєднанні соціальної теорії і практики міжособистісного і соціального відношень.

Третю групу складають безпосередньо ті методологічні засоби (феноменологічний, аксіологічний та герменевтичний), які характеризують любов як багатогранний та суперечливий у своїх проявах феномен.

До четвертої підгрупи належать елементи синергетики, соціальної психології, порівняльного мовознавства (верифікація результатів дослідження на підставі етимологічного аналізу).

Отже, методологічною основою дослідження виступає діалектичний і феноменолого-герменевтичний підхід до феномену любові, які в єдності сприяють соціально-філософському аналізу і феноменології любові. Окрім цього, аксіологічний підхід до розгляду проблеми розцінюється нами як основна настанова соціально-філософського аналізу любові. У зв’язку з цим велику роль у проведенні дослідження відіграла вітально-аксіологічна концепція особистості, оскільки звернення до особистості як до багатогранного об’єкта, що постійно еволюціонує, дало змогу створити еволюційну модель любові та концептуальний підхід до створення моделі агапе–педагогіки. У роботі ми спираємося також на ідеї структуралізму і всебічно враховуємо принцип єдності логічного та історичного, єдність соціальної теорії і соціальної практики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що виявлені нові онтологічні контексти вимірювання феномена любові, які дають можливість сформулювати модель даного феномена як тотальної еволюційно-діалектичної структури соціального буття;– 

вперше зроблений всебічний лінгво-семантичний аналіз поняття “любов”, який дає змогу виявити контексти його вияву в бутті, що обумовлюють серйозну трансформацію його сенсу в сучасному соціумі;– 

удосконалено концепцію критеріїв, що надає запропонованій моделі досліджуваного феномена праксеологічного та інструментального характеру;– 

набула подальшого розвитку концепція любові як універсального соціального атрибута індивіда (константа людського буття);– 

доведена необхідність формування засад нового напрямку в педагогіці (агапе–педагогіка) як стадії процесу формування соціуму та становлення особистості як людини люблячої.

Практичне значення. Теоретичні положення, узагальнення і висновки дисертації можуть мати цінність для розробки ефективної соціокультурної політики, спрямованої на моральне самовдосконалення і досягнення гармонійних відносин у суспільстві. Основні положення і висновки дослідження можуть бути застосовані:– 

для вирішення актуальних проблем сучасності, пов’язаних зі шляхами пошуку та отримання особистістю змістожиттєвих орієнтирів;– 

для подальшої розробки соціально-філософської концепції особистості і шляхів її формування і становлення;– 

для складання рекомендацій щодо вивчення спрямованості діяльності особистості, включаючи питання формування ціннісних координат, підвищення культурного рівня;– 

для включення до розробок лекцій з соціальної філософії, філософської антропології, філософії історії, психології особи, культурології та етики як у вищому навчальному закладі, так і для розроблення спецкурсів;– 

для використання як методологічної основи під час проведення виховних заходів зі студентами та іншими групами молоді, на заняттях із соціальної реабілітації, оскільки пропаганда любові сприяє посиленню інституту шлюбу, збереженню родинних зв’язків і традицій; культурному розвиткові народу, нації, держави.

Особистий внесок здобувача. Розв`язання комплексу визначених завдань, оформлення їх у відповідні положення та висновки, що відповідають основному змістові дисертації, здійснено автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження обговорювалися на кафедрі філософії ДонНТУ (м. Донецьк), на міських методичних об’єднаннях дисциплін соціально-економічної підготовки вищих навчальних закладів I-II рівня акредитації Макіївського району Донецької області, на засіданні циклової комісії загальноосвітніх дисциплін Зуївського енергетичного технікуму ДонНТУ, засіданнях релігійно-філософського товариства “Пересвєт” Донецького національного університету.

Окремі результати дослідження пройшли апробацію на 5-ти наукових конференціях: “Російська класична філософія і сучасність” (Сімферополь, 2002), міжнародних наукових конференціях “Творча спадщина В.І. Вернадського і сучасність” (Донецьк, 2001, 2003, 2005 рр.), міжреґіональній науковій конференції “Філософсько-етична спадщина Г.С. Сковороди і духовний світ сучасної людини” (Донецьк, 2002).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображено в чотирьох статтях у наукових журналах, зареєстрованих ВАК України, та чотирьох тезах у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій. Усі роботи виконані здобувачем без співавторів.

Структура й обсяг дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (225 найменувань). Загальний обсяг роботи – 191 сторінка, з яких 177 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, виявлено ступінь її наукової розробки, визначено предмет, об`єкт, мету й завдання дослідження, охарактеризовано методологічні засади дисертації, розкрито її наукову новизну, з`ясовано питання теоретичної та практичної значущості роботи, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Любов як філософська категорія: її світоглядний та пізнавальний смисл” розглядається становлення проблематики любові у соціально-філософському вимірі, а також окреслюється предметне поле та методологія дослідження.

У підрозділі 1.1. “Любов як соціально-культурний феномен буття” розглядається перш за все культурний контекст досліджуваного феномена.

Через традиційну вісь сполучення культурних універсумів Схід – Росія – Захід, класичні літературні традиції, а також скориставшись суб’єктивним підходом, ми виділяємо те, що характерно для кожного культурного полюса, розкривши абсолютний і багатогранний характер любові як культурного феномена та іманентну цьому феномену природу.

Любов у східній культурі втілює в собі високий синтетичний початок, що оперує багатозначними образами-символами, які сприяють залученню людини до вищих духовних цінностей, що знаходяться за межами біологічної природи.

Винятковість зображення любові в російській культурі полягає в трагічній піднесеності моменту для душі, що доходить до межі в полум’яній пристрасті. Секс тут надзвичайно сублімований і виступає як Ерос серця і творчість духу.

Любов, оспівана українськими ліриками, – це тріумф буття, блаженство життя, яке людина відчуває як трепет, хвилювання, біль, смуток, прорив в недосяжне вічне і ніколи незадоволене бажання все обійняти й зі всім злитися, бажання, в якому серце б’ється в унісон зі Всесвітом.

Здійснюючи огляд основних сфер духовної діяльності (міфології, релігії, художньої літератури), ми виявили, що в епіцентрі кожної з них знаходиться любов як універсальний екзистенційний орієнтир. Ми ще раз переконуємося, що впродовж тисячоліть феномен любові залишається надбанням усієї людської культури. Пошук любові, спрямованість до любові є універсальною потребою, що пронизує всі грані людської культури. Саме любов робить людину соціальною істотою, підносить її над тваринним світом і наближає до світу трансцендентного, (божественного), одночасно зберігаючи за собою фундаментальну аксіологічну функцію стрижня, соціальної скріпи буття та культури.

Проте через соціально-історичні колізії розвитку соціуму, в якому домінують цінності західноєвропейського культурно-цивілізаційного типу (націленого на утилітаризм і прагматизм як основні тенденції культури), любов так і не набула онтологічного та фундаментального значення як принцип побудови буття суспільства та людини.

У підрозділі 1.2. “Постановка проблеми любові в історико-філософській рефлексії” висвітлено загальну характеристику та історико-філософський аналіз проблеми.

Упродовж розвитку культури людства ми виявляємо різні семантичні контексти аналізованого феномена. Це говорить, по-перше, про його структурну складність, змістовну амбівалентність, величезний потенційний масив, здатний реалізуватися в тій чи іншій іпостасі в різних майбутніх культурних контекстах. По-друге, для всіх епох характерна думка про те, що любов ні що інше, як сила космічна, універсальна, божественна, яка об’єднує людей один з одним і Всесвітом. Саме таке розуміння міститься в роботах доплатонівських філософів. Для Платона ж Ерос – це прагнення до досконалості, до безсмертя, до естетичного переживання краси.

Проте в античності був відомий не тільки Ерос космічний, не випадково саме від слова “Ерос” походить поняття “еротика”. У творах старогрецької і давньоримської поезії оспівувалася плотська любов, без якої немає життя, глибоке відчуття, освячене богами.

За часів середньовіччя відбулося радикальне переосмислення уявлення про любов. Завдяки розвитку християнської етики, її почали розуміти не як людську пристрасть, а як державну основу людського буття. Тілесність, піднесена стародавніми еллінами, в християнському ідеалі співвідноситься з духовністю, любов сприймається відтепер як святиня; вона має всеосяжний характер, оскільки безмежні об’єкти цього відчуття – любов до Бога, до ближнього.

В епоху Відродження отримало визнання еллінське переконання про те, що життя співвідносне з людською природою, а людська краса – з красою божественною. На противагу ученню римсько-католицької церкви гуманісти Відродження стверджували, що людина повністю належить земному світу, і проголосили ідеал “людської людини” з його культом тілесних, плотських радощів.

На ґрунті відродження античної філософії і поглядів стародавніх на плотську любов в епоху Відродження виникає нове розуміння феномена любові. Дуалізму середньовічного мислення та ієрархії цінностей християнської етики протистоїть пантеїзм, розчинення любові як ідеального і духовного початку в усій діяльності людини, в природі і навіть космосі.

В епоху Нового часу з його культом розуму ідеали Відродження критично переосмислюються: філософи Нового часу розробляють теорію любові як афекту, у протилежність розуму, любов вважається згубною пристрастю, безумством.

Представники німецької класичної філософії розглядали любов як етичне і моральне поняття, відповідно, етичні основи любові вони бачили перш за все у шлюбі. Для німецьких романтиків шлюб, навпаки, не був необхідною умовою для любові, яка є не що інше, як космічна сила, що об’єднує людину з природою.

З традиціями європейської філософії тісно пов’язана російська та українська релігійно-філософська думка, проте їй, на відміну від західноєвропейської, властиве не прагнення до абстрактності, а натхненність, соборність, космізм, чисто внутрішнє, інтуїтивне пізнання сущого. Вітчизняна філософська думка в особі її основоположника Г.С. Сковороди відродила традиції сократичних діалогів, продовжила вчення християнських вчителів церкви, що розглядають серце як вмістище людського, божественного розуму, а любов як основний спосіб світового устрою.

У сучасній західній філософській школі феномен любові посідає значне місце серед предметів аналізу, проте, подібний аналіз зводиться вченими переважно до численних спроб систематизації і класифікації різних проявів феномена. Оскільки діалектичний метод не властивий більшості представників сучасної західної філософської школи, то і любов не розглядається в такому ракурсі, що робить дослідження здебільшого однобічними.

У підрозділі 1.3. “Поняття любові в контексті лінгво-семантичного аспекту проблеми” ми розглядаємо проблему філософського осмислення феномена в мовному контексті.

Зазначено, що лінгво-семантичний аналіз дає можливість дослідити динаміку філософської категорії “любов”. Через коло герменевтики, заснований на взаємозв’язку частини і цілого, спробуємо простежити еволюцію даного поняття з часів античності і до наших днів в історіософському ракурсі, який дасть змогу нам відповісти на питання: чи змінилося розуміння любові як у філософському плані, так і в суспільній свідомості.

Ми вважаємо важливим указати на відмінності в підходах до феномена любові, які пояснюються неоднорідністю семантики цього поняття; у різних культурах неоднаково класифікується досвід у лінгвістичних категоріях, унаслідок чого виникають термінологічні труднощі, суперечності під час створення семантичного інваріанта певного поняття.

Найбільш важливими для лінгво-семантичного аналізу є такі аспекти:

1. Необхідно розмежовувати філософський контекст змісту феномена та його емпіричне існування.

2. Якщо розробка і розширення семантичного поля у філософії йде по висхідній лінії (з часів Стародавньої Греції і до наших днів), то в нашому суспільстві, що еволюціонує до західних прагматичних цінностей, явно спостерігається дегуманізація людських відносин, іде відторгнення розуміння всього багатства і глибини цього поняття, яка накопичувалась тисячоліттями розвитку людської культури.

3. Абсолютизація лише одного з контекстів і його культивування (тиражування, масові іміджі, ЗМІ) викликають парадоксальні, на перший погляд, явища: забуття величезного історичного досвіду і гуманістичного прояву любові.

У другому розділі “Метафізика любові: онто-гносеологічний аспект дослідження” досліджується еволюція феномена любові.

У підрозділі 2.1. “Структурно-еволюціоний аспект дослідження феномена “любов” було застосовано сучасний підхід філософського осмислення вітально-аксіологічной концепції особи, представленої в роботах В.П. Сержантова, Г.В. Гребенькова. Ми розглядаємо любов як феномен аксіологічної природи, як об’єктивної, так і суб’єктивної форми вияву. За допомогою ціннісно-смислової інтенції вчинків людей створюється онтологічна база суспільного буття, універсум культури, в якому перебуває нинішнє і житимуть наступні покоління людей.

Такий підхід дає змогу дослідити любов в її аксіологічному аспекті, тобто простежити еволюційно-динамічний розвиток досліджуваного феномена як цінності. Складність створення адекватної структури любові, що задовольняє всі можливі варіанти реальних міжособистісних відносин, полягає в таких положеннях.

По-перше, любов є феноменом ціннісної природи, який має різні вияви залежно від виду любові, і, відповідно, характеризується різними складовими. Також він включає не тільки різні види, але і те, що можна назвати формами любові, її модусами. Наприклад, видом любові є любов до ближнього, а формами її вияву будуть любов до дітей, батьків. В еротичній любові як вигляді її формами можуть бути гетеросексуальна і гомосексуальна любов, а модусами – плотська і духовна, любов куртуазна, романтична і т.д. Таким чином, різні види любові можуть мати різні форми свого вияву, а різні форми – відповідно різні модуси.

По-друге; любов є дуже складною динамічною структурою, схильною до змін, де достатньо складно встановити залежність між причиною і наслідком, між мірою дії і результатом. Тому, використовуючи діалектичний метод, ми встановлюємо, що зачатки любові присутні вже на нижчому рівні буття і кожний подальший вихід на наступний ступінь не є запереченням попереднього, а лише розширює діапазон форм і модусів любові.

По-третє; спираючись на вітально-аксіологічну концепцію особистості, яка, на наш погляд, методологічно найточніше відображає суть досліджуваного об’єкта, і доповнюючи її, в основу своєї структури ми вводимо в контекст дослідження категорію “дух”. У світлі зазначеного можна зробити певний висновок: дух – це енергетично-інформаційно-екзистенційна вертикаль, яка є поступовим сходженням, самобудівництвом і збагненням вищих цінностей, а серцевиною цієї вертикалі є любов.

Концепція індивідуальності, що розглядається як система аксіологічних функцій, дозволяє як вичленити відносно стійкі, фіксовані компоненти особистості, пов’язані з соціально-колективним процесом її становлення, так і виявити унікально-особовий спосіб самореалізації накопиченого соціального досвіду, що сприяє справжній персоніфікації індивіда в буття.

Розглянутий у цьому розділі феномен любові являє собою, на наш погляд, таке духовно-психічне утворення, що виникло в ході еволюції універсуму (природи, суспільства, людини), яке є універсальною скріпою соціабельності людей і умовою їх соціально-психологічної сумісності.

Слід зазначити, що еволюція людини розумної і властивого їй прагнення до любові органічно пов’язана з еволюцією живої природи. Перехід від неживої природи до живої і від живої природи до духу – це сходження від несвідомої до усвідомленої духовності людини.

Любов – це не просто феномен буття, а й цінність соціальна та одночасно особистісна, така, що затверджує себе як абсолютна.

На підставі вітально-аксіологічної концепції любов постає не просто як бажання або сексуальний порив, а сублімується в певну стійку аксіологічну функцію, без якої не може формуватися особистість людини.

Виходячи з розглянутих варіантів структури феномена “любов”, ми можемо запропонувати такий її узагальнений варіант сходження від природи до абсолюту, що забезпечує духовне становлення соціуму. Структурними компонентами любові є такі рівні її вияву:– 

сексуальне ваблення. Саме з індивідуальної статевої любові починається олюднення природи людини, оскільки в ній крім загального статевого ваблення, присутній і етико-естетичний момент;– 

потреба подолання відчуженості; – 

потреба пізнання і творчості. Таким чином, знаходить свій вираз потреба виходу людини за межі самої себе, прагнення до самовизначення свого буття;– 

космічний характер любові.

У підрозділі 2.2. “Просторово-часовий континуум любові” любов подається як характеристика можливої спрямованості подій у світі людини і як забезпечуване і регульоване світоглядною свідомістю схвалення одних і неприйняття інших причинних залежностей, що виражає відповідність людської свободи і відповідальності. Отже, любов є втіленням постійної відвертості можливостей нашої життєдіяльності. У кожний конкретний момент існування ми як суб’єкти здійснюємо вибір якоїсь можливості з безлічі наявних, тобто кожного разу ми ніби по-новому обираємо спосіб існування. Загальна схема допускає, що зустріч людини з любов’ю відбувається в якомусь просторово-часовому центрі, адже любов в антропологічній перспективі сильніше виявляє себе, коли захоплює людину в кризовій ситуації. Ці ситуації і є вирішальними подіями всього життя людини. Зрештою, любов – це головний вузол життя людини, це зважування його останньої суті, яке визначає його дійсну ціну в світлі вищих критеріїв. У цьому вузлі просторово-часове зв’язується з людським і доленосним і, ймовірно, в місці зустрічі людини з любов’ю відкривається сенс парадоксу смерті і безсмертя, оборотності і безповоротності часу, причини-слідства, детермінізму світових сил і власної свободи вибору.

Любов розширює рамки кінцевого життя людини, вона виводить людину за межі її тлінного земного існування і кидає виклик нескінченності. Як чинник продовження роду любов розширює межі окремого людського життя в тимчасовому аспекті, означає вихід за межі кінцевого існування в тимчасовому сенсі. Як чинник спілкування любов розширює межі окремого людського життя в просторовому аспекті, означає вихід за межі обмеженого просторового існування. Можна говорити про любов як про інтегруючий процес, як про базову інтегральну категорію, що описує час і соціальне буття в цілому.Отже, утворюється особливий потенційний світ: “сьогодні – з учора – у завтра”.

Людське життя постає в цьому світі у вигляді соціального проекту або процесу, мотивованого власними цілями. Отже, любов в тимчасово-просторовому контексті висвічується не тільки як феноменологічна даність, але й як основоположна стріла часу. Існує діалектична єдність: людина схожа на свій час, але одночасно вона є творцем свого часу.

Унаслідок проведеного нами аналізу просторово-часового аспекту любові можна стверджувати, що людина народжена для спілкування, вона живе не тільки в собі і для себе, але й в інших людях, через них і для них – в їхній пам’яті, пошані, любові. ЇЇ найбільш істотні думки і дії не зникають безслідно, а зберігаються так чи інакше в складній системі соціокультурних зв’язків. Дійсне безсмертя визначається не стільки кількістю прожитих років, скільки їх духовно-етичним змістом, повнотою особистісної самореалізації, самореалізації в любові. З творчого самоздійснення і піднесення людського життя витікає її віртуально-енергійна невичерпність. Суть життя – в її наповненості любов’ю, повноцінності і в цьому сенсі – в безсмерті, як і суть безсмертя – в житті.

Проаналізувавши структуру феномена, що вивчається, ми можемо визначити його місце в структурі атрибутів буття і встановити, що любов є сполучною ланкою, своєрідною системою координат у цій структурі.

У третьому розділі “Любов як культурний принцип гармонізації соціуму” автор акцентує, що саме любов являє собою шляхи розв`язання як проблем у суспільстві, так і проблем особистості. Любов є всеохоплюючою та універсальною скріпою, яка перетворює буття.

Підрозділ 3.1. “Християнський ідеал любові в контексті культурної еволюції людства” присвячено аналізу християнства як релігії всеосяжної любові, на підставі якого можна відзначити наступне:

1. Саме християнство ввело стереотипи поведінки і ціннісні координати, які можуть і повинні бути основоположними у наш час.

2. Зв’язок між Богом і людиною є зв’язком любові, оскільки сам Бог – це і любов, і божественний початок – є основою людського буття.

3. Християнський ідеал любові розкривається як щастя служіння іншому, що долає всі людські обмеження.

4. У безкорисливій самовідданій любові здійснюється поєднання зречення від світу і служіння миру, поєднання таке інтимно-тісне, що обидва мотиви взаємно обумовлюють і осмислюють один одного.

У підрозділі 3.2. “Формування життєвого світу особистості в середовищі виховання любові: пропедевтика в агапе-педагогіку” пропонуємо засоби виховання особистості на засадах агапе-педагогіки.

Ми припускаємо, що суспільство дотримується застарілої матеріалістичної парадигми, ставлячись до неї як до реальності, а не моделі; отже, необхідно створити нову парадигму – парадигму любові, яка повинна починатися з внутрішнього перетворення, зі звільнення себе від егоцентризму, з установки на відданість, жертовність, співчуття, на concordia – згоду серця з серцем, де всі сфери життя людини – сім’я, наука, творчість – потребують ретельного оновлення. Тому виникає насущна необхідність у концептуальному розв`язанні проблеми агапе-педагогіки, в основі якої лежать принципи, розроблені в працях представників російської та української релігійної філософії:– 

формування життєвого миру особистості в середовищі виховання любові, основою якого є сім’я як “лабораторія” любові – первинне лоно людської духовності;– 

виховання патріотизму як акту духовного самовизначення особистості, яким вона ототожнює свою долю з долею свого народу;– 

через серцеве споглядання, сумлінну волю і віруючу думку підготовка дітей до суспільного християнського служіння, розвиток духовно-інтелектуального дарування.

Ці положення мають евристичну силу для подальшого пошуку життєвого шляху і є однією з умов гармонійного розвитку особи і суспільства.

У висновках містяться основні підсумки дослідження, а також розглядається наукова і практична значущість його результатів.

Любов – найскладніша, таємнича і парадоксальна реальність, з якою стикається людина. Ми спробували показати, що любов – це багатоаспектна філософська категорія, яка є однією з фундаментальних властивостей людської істоти, таких як совість, свобода, розум, честь. Розгляд сутнісних аспектів феномена любові свідчить, що світова культура відобразила факт інтенсивної, багатопланової спрямованості людини до збагнення любові. Крізь всі епохи любов проходить як реальна світова універсальна сила, що об’єднує людей один з одним і Всесвітом.

1. На основі історико-філософського аналізу основних світоглядних настанов, що визначають багатогранність феномена любові, ми прийшли до ряду важливих у теоретичному відношенні висновків:– 

вся культура, творчість, релігія пройняті цінностями, пов’язаними з ученням про Любов;– 

любов має ієрархічні ступені зростання: існує Ерос фізичний, ерос душевний, ерос духовний (інтелектуальний), Ерос божественний;– 

ерос суперечливий. Ерос є “народження в красі”, але існує ще і збочений Ерос. Існує Ерос творчості, але є й Ерос руйнування.

2. Проведений у нашому дослідженні лінгво-семантичний аналіз поняття “любов” указує на те, що сьогодні звужується смислове навантаження розуміння всього багатства і глибини цього поняття, яке накопичувалося тисячоліттями розвитку людської культури.

3. Перехід від неживої природи до живої і від живої природи до духу – це сходження від несвідомої до усвідомленої духовності людини розумної, а тому між природою і людиною знаходиться не бар’єр, а органічна спадкоємність у межах заперечення. Відстоюючи гіпотезу, що модель цього феномена вивчається в еволюційно-динамічному розвитку, ми розглядаємо природу, людину, суспільство як органічну систему ланок, де одне виростає з іншого. Еволюція виявляє “механізм зародження” перших інстинктів взаємодопомоги, співчуття, альтруїзму, які надалі стали основою любові, що діалектично розвивається на наступних рівнях буття.

4. Людина є найдивовижнішою істотою, оскільки, незважаючи на своє походження з природного світу, постійно трансцендує себе, своє власне життя і взагалі життя у сферу духу. У нашій висхідній моделі любові дух є серцевиною, і оскільки людина є носієм духу і суб’єктом духовної діяльності в цілому, то духовно-практична діяльність людини і визначає життєву стратегію людини у світі, встановлюючи його ціннісні орієнтири. Завдяки духу, людина підноситься до божественних цінностей і таким чином підноситься над собою, “переростає” себе.

5. Виховувати – означає пробуджувати здатність любити. Праця життя починається з праці душі, з любові, а пізніше йде праця розуму і праця рук. Якщо дитину обдарувати душею, що любить, прищепити їй перші навички праці любові, - то в майбутньому вона зможе розсширити межі свого маленького “світу” і не задовольнятиметься сурогатами, численними формами псевдолюбові, а буде прагнути до тієї любові, яка виходить далеко за межі матеріального світу і продовжиться у вічності.

6. Оскільки в усі часи християнська традиція відстоювала цінність сім’ї як “горнила любові”, де починається жертовне служіння ближнім, необхідно актуалізувати, дати нове прочитання християнській педагогіці як основоположній у вихованні любові. Йдеться про єдність християнського (православного) і світського виховання, в основі якого лежать такі принципи, розроблені в працях російської і української релігійної філософії:– 

мета виховання – формування життєвого світу, заснованого на вітчизняних духовно-релігійних традиціях;– 

основним середовищем виховання особи є сім’я;– 

найбільш ефективним методом агапе-педагогіки є національно-християнський.

7. Дослідження в практичній площині виправдані тим, що вже сьогодні епоха краху тоталітарних систем і атеїстичних стереотипів поставила сучасну людину перед необхідністю наново осмислити суть і призначення християнської сім’ї, щоб знов усвідомити ті підстави, в основі яких лежить “віддання себе один одному”, любов жертвенная, безкорисливе єднання з людьми і Богом.

Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях:

1. Шигімагіна Л.А. Любов як категорiя ранньохристиянської етики й фiлософiї // Мультиверсум. Фiлософський альманах. – Випуск 28. – Київ, 2002. – С. 91- 96.

2. Шигимагина Л.А. Любовь как философско-антропологическая проблема в русской религиозной философии // Ученые записки Таврического Национального университета им. В.И. Вернадского. – Т. 15(54) №2. Философия. Социология. – Симферополь, 2002. – С.56-62.

3. Шигімагіна Л.А. Лiнгвістичнi i семантичнi аспекти фiлософської категорiї “любов” // Вiсник Нацiонального технiчного унiверситету “ХП”. - №2. 2003. – С.98-105.

4. Шигимагина Л.А. Метафизика любви в философских взглядах Г.С. Сковороды // Ноосфера. Збiрник фiлософських праць Донецького нацiонального технiчного унiверситету. – Випуск 2. – Донецьк, 2002. – С.187-190.

5. Шигимагина Л.А. Любовь как условие гармоничного развития личности (взгляд русской религиозной философии) // Ноосфера і цивілізація. Вип. 4 (7). – Донецьк: ДонНТУ, 2006. – С.131-135.

6. Шигимагина Л.А. В.И.Вернадский как человек любящий // Сборник трудов международной научной конференции “Творческое наследие В.И. Вернадского и современность”. – Донецк: “Донбасс”, 2001. – С.147-151.

7. Шигимагина Л.А. “А ведь пантеизм всюду...” // Доповіді і повідомлення 3-ї Міжнародної наукової конференціїї “Творча спадщина В.І.Вернадського і сучасність”. – Донецьк: ДонНТУ, 2003. – С. 95-97.

8. Шигимагина Л.А. “Я вполне убежден, что силу может составить ... наше братство” // Доповіді і повідомлення 4-ї Міжнародної наукової конференціїї “Творча спадщина В.І. Вернадського і сучасність”. – Донецьк: ДонНТУ, 2005. – С. 89-91.

АНОТАЦІЯ

Шигімагіна Л.А. Любов як предмет філософського дискурсу (соціально-філософський аналіз феномена). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Донецький національний університет. – Донецьк, 2007.

У дисертаційному дослідженні феномен любові розглядається як універсальний тип соціальних відношень, виражений у дискурсивному акті. Розглянуті дискурсивні практики показують, що любов – це явище, для якого характерні соціальні механізми, що мають універсальну антропологічну основу.

У роботі представлена нова онтологічна модель реальності, в основі якої лежить любов, що об`єднує рівні соціокультурного буття. Доведено, що еволюція людини розумної і властивого їй прагнення до любові органічно пов`язана з еволюцією живої природи. Перехід від неживої природи до духу – це сходження від несвідомої до свідомої духовності людини. Закладений від початку потенціал трансформується в людині від статевої любові до масштабів Всесвіту.

У дослідженні пропонується структурна модель, що поєднує індивідуальний і соціальний аспекти стосунків любові між суб`єктами.

Автором доведена евристична та праксеологічна цінність теоретичних конструкцій, які подаються у дослідженні. Пропонується актуалізувати християнський ідеал любові і створити нову соціо-гуманітарну парадигму – агапе-педагогіку.

Ключові слова: любов, соціальна скріпа, філософсько-культурологічний аналіз, структурна модель, еволюція духу, виховання особистості, соціальний дискурс, агапе-педагогіка.

АННОТАЦИЯ

Шигимагина Л.А. Любовь как предмет философского дискурса (социально-философский анализ феномена). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. Донецкий национальный университет. – Донецк, 2007.

В диссертационном исследовании феномен любви рассматривается как универсальный тип социальных отношений, выраженный в дискурсивном акте. Литературный дискурс, в свою очередь, также становится объектом философско-культурологического анализа, что дает возможность проследить репрезентацию универсальных межличностных отношений в различных социокультурных контекстах и понять изменение семантики любви в зависимости от историко-культурной динамики. Рассмотренные дискурсивные практики показывают, что любовь – это явление для которого характерны социальные механизмы, имеющие универсальную антропологическую основу. В философском дискурсе она рассматривается как универсальная человеческая способность, как инвариант, суть которого определяется различными философскими концепциями. При всей своей неразгаданности именно любовь делает человека тем самым социальным существом, которое возвышает его над животным миром и приближает