ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ШАПОШНІКОВА ЛАРИСА МИКОЛАЇВНА

УДК 37.041 (477) 043

РОЗВИТОК ІДЕЙ ПРО САМООСВІТУ ШКОЛЯРІВ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДАГОГІКИ (КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧ. ХХ СТ.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Житомир – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент

Галус Олександр Мар’янович,

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія,

проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України,

Євтух Микола Борисович,

Президія АПН України, академік-секретар

відділення педагогіки і психології вищої школи

АПН України;

кандидат педагогічних наук, доцент

Сидорчук Нінель Герандівна,

Житомирський державний університет імені

Івана Франка, доцент кафедри педагогіки.

Провідна установа: Вінницький державний педагогічний університет

імені М. Коцюбинського, кафедра педагогіки.

Захист відбудеться 15 травня 2007 р. об 11.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 14.053.01 у Житомирському державному університеті імені Івана Франка за адресою: 10008, м. Житомир, вул. В. Бердичівська, 40, 2-й поверх, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Житомирського державного університету імені Івана Франка (10008, м. Житомир, вул. В. Бердичівська, 40).

Автореферат розісланий 14 квітня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.А. Сейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Вирішення проблеми самоосвіти учнівської молоді є важливим завданням навчання і виховання підростаючого покоління. На сучасному етапі розбудови України як суверенної та демократичної держави визначився її стратегічний курс на інтеграцію до Європейського Союзу, основними напрямами якої є впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, що забезпечить високу конкурентоспроможність особистості на динамічному ринку праці, сприятиме формуванню у сучасної людини прагнення до неперервної освіти шляхом постійного самовдосконалення. Вихідні концептуальні положення щодо змісту й організації процесу самоосвіти ґрунтуються на основних засадах Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття), Національної доктрини розвитку освіти, Закону України “Про освіту”.

Питання підготовки учнів до самоосвіти, розвитку їхніх інтелектуальних якостей є предметом досліджень педагогів, психологів, визначних суспільних діячів. Теоретичні основи підготовки до самоосвіти було закладено А. Дістервегом, Я. Коменським, Дж. Локком, Г. Сковородою, К. Ушинським та ін. Загальні проблеми розвитку пізнавальної самостійності учнів розглядалися у працях сучасних науковців, а саме: А. Баранникова, В. Буряка, Н. Бухлової, А. Громцевої, І. Колбаска, В. Козакова, В. Паламарчук, Б. Райського, Н. Сидорчук, М. Скаткіна, М. Солдатенка та ін.

Результати історико-педагогічного аналізу еволюції ідеї самоосвіти школярів свідчать, що характерними рисами педагогіки кінця ХІХ століття було тісне поєднання розвитку та саморозвитку особистості, визначення непересічної ролі самоосвіти та самовиховання у становленні технологічного підходу до навчання і виховання. Щодо означеної проблеми період кінця ХІХ – початку ХХ століття є особливо значущим у контексті суспільно-політичного руху, що знайшло своє відображення у передових педагогічних ідеях того часу.

На тлі суцільної заборони царським урядом української мови як мови навчання (Валуєвський указ, 1863 р.) прогресивні вітчизняні педагоги (Х. Алчевська, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Демков, М. Драгоманов, О. Духнович, Т. Лубенець, С. Миропольський, І. Огієнко, С. Русова та ін.) відстоювали справді народну школу, навчання рідною мовою, використання наукових здобутків зарубіжної педагогіки в теорії і практиці вітчизняної освіти. Педагогічна спадщина видатних вітчизняних педагогів у контексті розвитку ідей про самоосвіту досліджувалася сучасними вченими у таких аспектах: громадсько-політична та культурно-просвітницька діяльність С. Русової (Л. Гонюкова, Г. Груць, О. Джус, І. Пінчук), освітня діяльність і педагогічні погляди М. Демкова (Н. Бєлкіна, С. Єгоров), педагогічна спадщина М. Драгоманова (В. Андрущенко, Л. Климчик, Л. Новиченко), педагогічні ідеї О. Духновича (М. Манько, О. Машталер, Ф. Науменко), педагогічна діяльність Б. Грінченка (М. Веркалець, В. Дурдуківський, Г. Шерстюк), теоретичні основи виховання у працях М. Грушевського (А. Веремчук, О. Самойленко), виховання духовних цінностей дітей і молоді, самовдосконалення особистості у спадщині І. Огієнка (І. Кучинська, Л. Ляхоцька, А. Марушкевич, Г. Опанасюк , Т. Роняк), активізація розумової діяльності школярів у педагогічних працях Т. Лубенця (В. Волошина, І. Ковальчук), педагогічна діяльність, принципи навчання і виховання, теорія і практика виховання, проблеми дидактики у педагогічній спадщині С. Миропольського (М. Головкова, Л. Голубнича, Л. Журенко, О. Тишик). Доведено, що вітчизняні педагоги підготували підґрунтя для формування теоретичних основ самоосвіти, а також умов її практичної реалізації. Накопичений досвід становить наукову та практичну цінність.

Однак, історико-педагогічний аспект розвитку ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогічної думки (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) науковцями практично не розглядався. Самоосвіта школярів не була предметом дослідження як педагогічне явище і компонент освітньої системи України у визначений період. Актуальність та недостатня розробленість проблеми у теорії та історії педагогіки щодо практичного використання ідей про самоосвіту в сучасному процесі формування шкільної освіти в Україні зумовили тему дослідження: “Розвиток ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація входить до плану наукових досліджень кафедри шкільної педагогіки і психології Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії та складає частину наукового напряму “Удосконалення фахової підготовки вчителя початкової школи в умовах гуманізації навчально-виховного процесу”. Тема дисертації затверджена вченою радою Херсонського державного університету (протокол № від 03. .  р.) та узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 5 від 27. .  р.).

Об’єкт дослідження – самоосвіта школярів як педагогічне явище і компонент освітньої системи України.

Предмет дослідження – становлення і розвиток ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогічної думки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Мета дослідження – визначити й обґрунтувати основні етапи та тенденції розвитку самоосвіти школярів у вітчизняній педагогічній думці у досліджуваний період.

Завдання дослідження:

1. На основі аналізу науково-педагогічних джерел поглибити та конкретизувати розуміння сутності поняття “самоосвіта”.

2. Проаналізувати науково-педагогічні ідеї самоосвіти в контексті розвитку зарубіжної класичної педагогіки.

3. Виявити основні етапи розвитку ідей самоосвіти у вітчизняній педагогіці до ХІХ століття.

4. Розкрити тенденції розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ століття.

5. Дослідити внесок вітчизняних педагогів у розвиток теорії і практики самоосвіти у визначений період.

Для реалізації поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження: контент-аналіз, узагальнення та систематизація виявлених документів і матеріалів, фактів, отриманих під час вивчення джерельної бази; порівняльно-зіставний – для аналізу науково-педагогічних ідей самоосвіти в контексті розвитку зарубіжної класичної педагогіки; хронологічний – для визначення головних етапів розвитку ідей про самоосвіту у вітчизняній педагогіці до ХІХ ст.; історико-логічний та системно-структурний – для розкриття основних тенденцій розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст.; персоналістично-біографічний – для виявлення внеску вітчизняних педагогів у розвиток теорії і практики самоосвіти.

Методологічну основу дослідження становлять загальнотеоретичні та методологічні принципи пізнання; філософські, соціальні, психолого-педагогічні концепції щодо провідної ролі суспільно-політичних чинників у розвитку педагогічних ідей; положення системного і діяльнісного підходів у дослідженні та оцінці педагогічних явищ та процесів; концепція взаємозв’язку національного та загальнолюдського в розвитку самоосвіти. Методологічне значення мають принципи науковості, історизму та послідовності.

Теоретичну основу дослідження становлять положення і висновки наукових праць щодо проблем історичного, соціально-економічного розвитку України (М. Грушевський, М. Драгоманов); матеріали з історії педагогіки та дидактики (М. Бунаков, В. Вахтеров, Б. Грінченко, М. Демков, О. Духнович, П. Каптерєв, М. Кареєв, М. Корф, Т. Лубенець, С. Миропольський, Н. Побірченко, М. Рубакін, К. Ушинський); дослідження проблеми самоосвіти учнів (А. Баранников, В. Буряк, А. Громцева, Г. Казанська, В. Козаков, І. Колбаско, Б. Райський, Н. Сидорчук М. Солдатенко та ін.); державні документи про розвиток освіти і школи в Україні.

Джерельна база дослідження. У процесі історико-педагогічного пошуку використано 408 джерел, з них 20 архівних. Досліджено звіти посадових осіб та губернських комітетів, що зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (фонди №№ 12, 336, 386, 442, 707). Проаналізовано фонди Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, Державної науково-педагогічної бібліотеки АПН України, а також педагогічну періодичну пресу досліджуваного та сучасного періодів, довідково-бібліографічну літературу, автореферати, дисертаційні дослідження та монографії з проблеми дослідження, праці вітчизняних педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період кінця ХІХ – початку ХХ ст. Нижня межа визначається соціально-економічними і суспільно-політичними процесами, зумовленими антикріпосницькою реформою, що призвело до реформування освітньої галузі; верхня – соціально-економічними і політичними змінами у 1917-1920 рр., які зумовили загальну реорганізацію системи освіти.

Організація дослідження. Дослідницька робота охоплювала три етапи наукового пошуку.

На першому етапі (2002-2003 рр.) обґрунтовано актуальність проблеми дослідження; визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання; проаналізовано історичну та педагогічну літературу; розроблено методику дослідження.

На другому етапі (2004-2005 рр.) здійснено аналіз джерел дослідження, насамперед, теоретичних розробок педагогів зазначеного періоду; систематизовано та узагальнено зібраний матеріал; уточнено цілі й завдання дослідження, які були сформульовані раніше; здійснено впровадження основних ідей.

На третьому етапі (2006-2007 рр.) проаналізовано та узагальнено науково-теоретичні джерела з досліджуваних проблем; впроваджено результати дослідження; проаналізовано та узагальнено науково-теоретичну базу досліджуваної проблеми; сформульовано загальні висновки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:– 

вперше системно відтворено історію розвитку ідей про самоосвіту в Україні від Х – до початку ХХ ст.; виявлено та обґрунтовано основні тенденції розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст.; – 

подальшого розвитку набули ідеї прогресивних вітчизняних педагогів досліджуваного періоду щодо формування науково-теоретичних основ і розвитку практики самоосвіти;– 

до наукового обігу введено маловідомі та невідомі раніше архівні матеріали, а також ряд фактів, теоретичних ідей, які ґрунтуються на виявлених і проаналізованих нами історико-педагогічних матеріалах.

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що розкрито загальне і специфічне у проблемі організації самоосвіти учнів; виокремлено теоретичні засади формування і структурування організаційно-педагогічних умов самоосвіти учнів; здійснено аналіз маловідомих джерел, що дозволило здійснити уточнення, нове інтерпретування підходів до організації самоосвіти учнів.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що його висновки є обґрунтованими рекомендаціями щодо подальшого вивчення історії вітчизняної педагогіки. Результати дослідження розширюють можливості організації самоосвітнього процесу різних категорій учнів; сприяють вирішенню завдання формування системи неперервної професійної освіти. Матеріали, що містяться в дослідженні, можуть бути використані у процесі вивчення історико-педагогічних дисциплін та науково-дослідної роботи студентів, а також для розширення педагогічних знань шляхом самоосвіти.

Результати дисертаційного дослідження впроваджено у практику роботи Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії (довідка № 345 від 21. .  р.), Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Т. Шевченка (довідка № /443 від 11. .  р.), Мукачівського гуманітарно-педагогічного інституту (довідка № від 01. .  р.), Педагогічного коледжу Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича (довідка № 21 від 04. .  р.).

Вірогідність наукових результатів і висновків дослідження забезпечена методологічним обґрунтуванням його вихідних положень та використанням комплексу взаємопов’язаних методів дослідження, адекватних його предмету, меті і завданням; репрезентативністю і широтою використаних джерел.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на міжнародних науково-практичних конференціях: “Проблеми початкової ланки освіти в контексті розвитку світових педагогічних тенденцій” (м. Івано-Франківськ, 2003), “Освіта і наука: пошуки нових парадигм” (м. Хмельницький, 2004), “Стратегії та методи навчання мовам для спеціальних цілей” (м. Київ, 2005), “Шляхи підвищення ефективності навчання іноземної мови у вищому навчальному закладі” (м. Хмельницький, 2005), на всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Становлення особистості вчителя в умовах інформатизації суспільства: досвід і провідні тенденції” (м. Хмельницький, 2006), “85 років освітнього шляху. Сторінки історії Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії” (м. Хмельницький, 2006), “Педагогіка і психологія в контексті гуманізації освіти” (м. Хмельницький, 2007).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 10 наукових публікаціях, з них 5 одноосібних статей у науково-фахових виданнях, затверджених ВАК України і 5 статей – у збірниках науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та 6 додатків на 42 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 262 сторінки, основний зміст викладено на 185 сторінках. Список використаних джерел налічує 408 позицій, з них 388 науково-літературних джерел та 20 архівних справ.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, основні методологічні засади, розкрито наукове та практичне значення роботи, окреслено джерельну базу, визначено методи дослідження, подано інформацію про апробацію результатів, публікації та структуру дослідження.

У першому розділі – “Історико-теоретичні засади дослідження проблеми самоосвіти школярів” – представлено результати історико-педагогічного аналізу проблеми розвитку ідей самоосвіти, визначено основні етапи її еволюції у вітчизняній педагогічній теорії та практиці в період до ХІХ ст.

З’ясовано, що складність вивчення проблеми зумовлена відсутністю у науковій літературі єдиного підходу до тлумачення поняття “самоосвіта”. За допомогою контент-аналізу виокремлено основні категорійні ознаки самоосвіти, які можна представити у вигляді:

1) педагогічно організованого процесу соціалізації, пов’язаного з практичною діяльністю людини у природі та суспільстві, обумовленого внутрішніми особистісними мотивами пізнання (В. Бондаренко, Н. Бухлова, Б. Райський, М. Скаткін);

2) діяльності, під час якої особистість самостійно визначає цілі та задовольняє власні пізнавальні потреби, вдосконалює свої здібності, якості та властивості (А. Громцева, І. Колбаско, Н. Кузьміна, Л. Рибалка, Н. Сидорчук, В. Синельников, М. Солдатенко);

3) компоненту системи освіти, який в окремі історичні періоди був не просто додатком до основної освіти, але й мав пріоритетне значення у вирішенні важливих освітніх завдань (Н. Зеленкова, Б. Райський, В. Слободчиков, М. Скаткін).

З’ясування теоретико-методологічних засад дослідження дозволило уточнити сутність поняття “самоосвіта”, що визначається: виокремленням системи мотивів самоосвітньої діяльності школярів (природовідповідні мотиви самоствердження та самовизначення) (Н. Голованова); визначенням основних видів та рівнів розвитку самоосвіти (А. Громцева, Г. Казанська); тлумаченням самоосвіти як процесу подолання життєвих труднощів у контексті посилення соціальної мотивації самоосвіти, активізації вольових зусиль школярів, формування культури інтелектуальної праці (О. Пєхота).

У дослідженні виявлено та обґрунтовано напрями організації самоосвітньої роботи школярів, що визначаються потребою у реалізації власних особистісних компонентів діяльності (А. Баранников, Н. Кузьміна, Б. Райський).

Доведено, що у своєму історичному розвитку самоосвіта пройшла шлях від висування окремих ідей до розробки науково обґрунтованих фундаментальних досліджень теорії і практики самоосвітньої діяльності шкільної молоді, спрямованість і проблематика яких у кожний з історичних періодів визначалися конкретними обставинами та узгоджувалися з практичними завданнями, які стояли перед педагогами і організаторами цього процесу. Використовуючи основні положення інституційної моделі освіти, обґрунтовано головні рівні самоосвіти:

1) інституційний, за яким самоосвіта є організованим і формалізованим процесом у системі діяльності соціальних інституцій, що забезпечують відповідність самоосвітнього розвитку соціокультурному замовленню суспільства;

2) позаінституційний, на якому самоосвітні процеси відбуваються поза соціальними інститутами держави в той чи інший історичний період;

3) оказіональний, який передбачає безсистемне, спорадичне засвоєння знань під впливом випадкових інформаційних потоків, які частково чи повністю сприймаються учнем.

У результаті проведеного дослідження виявлено, що розвиток самоосвіти як освітнього феномена визначається діяльністю педагогів, які втілюють ідею самоосвіти на емпіричному (вчителі недільних шкіл, представники інтелігенції, просвітники) та теоретичному рівні (педагоги-теоретики – творці педагогічних теорій).

Установлено, що в основу теоретичних і практичних доробок українських прогресивних учених покладено ідеї зарубіжної класичної педагогіки. Історичний аналіз ідеї саморозвитку особистості в загальноєвропейській та вітчизняній педагогіці засвідчив про її глибоке історичне коріння. Біля її витоків стояли такі мислителі, як Платон, Сократ. Заслуга педагогічного обґрунтування та розвитку важливих положень теорії самовдосконалення належить А. Дістервегу, Я. Коменському, Дж. Локку, Ж.-Ж. Руссо.

Визначено такі особливості формування ідей про самоосвіту в зарубіжній класичній педагогіці:

1) використання принципу природовідповідності впливає на визначення змісту та форм самоосвіти;

2) основним засобом саморозвитку є книги як джерело інформації, чому сприяє розробка педагогами методики роботи з книгою.

Узагальнення класичних зарубіжних педагогічних теорій у контексті досліджуваної проблеми дало змогу виділити відмінні та спільні риси в ідеях зарубіжних педагогів щодо методів, які активно сприяють залученню до самовдосконалення і формують інтерес до пізнання:– 

наголошення на значенні аналітичного читання (Я. Коменський) та заперечення необхідності його на користь колективного читання з подальшим обговоренням (А. Дістервег);– 

перебільшення значення дидактичної гри у процесі навчання (Дж. Локк) та розробка рекомендацій до самостійного читання (як спільна риса).

Доведено, що у вітчизняній історії педагогіки перші рекомендації щодо організації самонавчання зустрічаються ще в рукописних пам’ятках ХІ ст. (“Ізборник Святослава”, “Повчання дітям Володимира Мономаха”). Подальший розвиток ідеї самовдосконалення набули у діяльності братських шкіл у ХVІ-ХVІІ ст. (насамперед, викладання рідною мовою, чому сприяв розвиток книгодрукування). Великого значення для свідомого засвоєння знань видатні педагоги, письменники, громадські діячі ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. (О. Духнович, П. Куліш, Г. Сковорода, Т. Шевченко та ін.) надавали пізнавальній активності й самостійності учнів. К. Ушинський обґрунтував метод пояснювального читання як підготовчого етапу до самоосвіти. Його послідовники (М. Бунаков, В. Вахтеров, М. Корф та ін.) розробили ряд практичних рекомендацій щодо підготовки учнів до самоосвіти. Особливого значення у процесі самоосвіти набуло запровадження практичних заходів щодо керівництва самостійним читанням учнів, створення читацьких рад у шкільних бібліотеках (П. Каптерєв); розроблення класифікації читачів за психологічними типами, визначення типології книги за принципами бібліопсихології (М. Рубакін).

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що розвиток ідеї самоосвіти у школярів зумовлювався суспільними чинниками (боротьбою за українську національну школу, за навчання рідною мовою), що, в свою чергу, призвело до формування національно орієнтованого компоненту освіти й самоосвіти. Було створено перші шкільні підручники українською мовою (“Граматка” П. Куліша, “Букварь южнорусский” Т. Шевченка, “Книжиця читальна для початківців” О. Духновича), розроблено методичні поради до них.

На основі здійсненого у дослідженні аналізу історичного розвитку ідей про самоосвіту від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. виділено такі головні етапи цього процесу:

1) етап фрагментарних наукових знань про самоосвіту (ІХ-ХV ст.);

2) етап створення перших наукових теорій щодо самоосвіти (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.);

3) етап самоосвітніх концепцій (друга половина ХVІІІ – кінець ХІХ ст.).

У другому розділі – “Основні тенденції розвитку самоосвіти учнів в історії вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)” – в контексті розкриття основних тенденцій розвитку ідеї самоосвіти школярів в історії вітчизняної педагогіки кінця ХІХ – на початку ХХ ст. досліджено внесок вітчизняних педагогів у розвиток теорії і практики самоосвіти.

У дослідженні доведено, що визначений період був одним із продуктивних для розвитку теорії та практики вітчизняної самоосвіти. Викликана суспільно-педагогічним рухом, вона здійснювалася у контексті загальної гуманістичної парадигми, в тісному зв’язку з процесами формування громадянського суспільства, відображала особливості освітньої ситуації, яка складалася в Україні. Для більш повного і чіткого окреслення основних тенденцій розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст. хронологічні межі дослідження поділено на три періоди:

1) ті роки ХІХ ст. – період зародження самоосвіти як суспільного явища;

2) ті роки ХІХ ст. – період розвитку окремих компонентів самоосвіти;

3) початок ХХ ст. – період становлення самоосвіти як національного явища.

Виявлено, що у країні, яка звільнилася від кріпацької залежності і де переважна більшість населення була неписьменною, реальні можливості отримання повноцінної освіти були обмеженими. Тому самоосвіта стала майже єдиним засобом задоволення пізнавальних потреб дітей шкільного віку. Це визначало пріоритети в діяльності організаторів перших просвітницьких товариств, які виникли під впливом громадсько-політичного руху в другій половині ХІХ століття.

Діяльність просвітницьких і самоосвітніх товариств на початку післяреформеного періоду в дослідженні окреслено як переважно декларативну, яка не мала значного впливу на формування освітніх і культурних потреб населення. Видатні педагоги і громадські діячі того часу пов’язували самоосвітню діяльність з вивченням української мови та культури, створювали для висвітлення проблем освіти і самоосвіти громадські та педагогічні часописи (“Основа”, “Черниговский листок”, “Киевский телеграф” та ін.). Так, “Основа” (1861-1862) стала першим вітчизняним друкованим органом освітнього спрямування.

У ході дослідження виявлено, що основними ознаками розвитку ідей про самоосвіту у 60-70-х рр. ХІХ ст. є їх стихійність та невпорядкованість, що спричинило безсистемність процесу самоосвіти. Головними особливостями самоосвітньої діяльності в цей час були: визначення читання як основного джерела розвитку у школярів пізнавальної активності й самостійності; відкриття бібліотек при земських школах; утворення перших просвітницьких товариств, які намагалися організувати публічні лекції, народні читання, підтримувати видавництво книжок, збирати кошти на відкриття початкових шкіл у селах, займатися забезпеченням народних шкіл учителями тощо; вузьке тлумачення самоосвіти як виключно читання. Вказані особливості підтвердили оказіональний та позаінституційний (народні читання) рівень самоосвітньої діяльності у 60-70-х рр. ХІХ ст.

Встановлено, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. більшість сільських дітей могла здобути початкову освіту в однокласних земських школах, які утримувалися за рахунок земств. У 80-90-ті рр. ХІХ ст. почали з’являтися недільні школи (перша інституційна форма самоосвітньої діяльності), головні завдання яких полягали у: – 

поширенні знань та підвищенні освітньо-культурного рівня населення; – 

розумовому вихованні та розвитку дітей і дорослих (формування навичок самоосвіти, самовиховання і саморозвитку з метою подальшої самореалізації особистості); – 

моральному вихованні та розвитку учнів.

Виявлено, що дійовим засобом освіти учнівської молоді та задоволення її культурних потреб стали у кінці 80-х рр. ХІХ ст. народні читання (позаінституційна форма самоосвітньої діяльності), що спочатку не підтримувалися і не фінансувалися урядом, який, проте, здійснював суворий нагляд за тематикою лекцій і добором лекторів. Окрім організаційних моментів народних читань значний практичний інтерес для сучасної педагогіки становить їх методика і, зокрема, ті прийоми, за допомогою яких їхні засновники забезпечували залучення дітей шкільного віку до культурно-освітнього життя. Згодом почали з’являтися видавництва, метою діяльності яких було розповсюдження в народі кращих творів видатних письменників та поширення мережі народних бібліотек. Основу самоосвітньої діяльності того часу складала самостійна робота з книгою, а тому доступність літератури була найважливішою умовою задоволення духовних потреб населення. До середини 80-х років бібліотечна справа в країні знаходилася на дуже низькому рівні, літературою в обсязі навчальних програм не були забезпечені початкові школи і навіть повітові училища.

Доведено, що педагогічна громадськість поряд із земствами брала активну участь у створенні бібліотек і поширенні знань. Включення елементів системності у самоосвітнє читання народу було пов’язане, головним чином, з розгортанням і вдосконаленням роботи просвітницьких товариств (Товариство грамотності, Товариство сприяння початковій освіті, Товариство поширення початкової, середньої і вищої освіти та ін.). Протягом ХІХ ст. відсутність національної школи та необхідність одержання дозволу на її існування були однією з головних соціально-педагогічних проблем, вирішення якої передбачало: впровадження загального початкового навчання; неперервність освіти та її доступність для всіх верств населення; введення рідної мови в навчальних закладах України як мови викладання, впровадження українознавчих предметів; підготовку вчителів, створення та видання підручників українською мовою; відкриття нових національних навчальних закладів; побудову навчально-виховної системи на національній демократичній основі з використанням кращих здобутків світової педагогіки. Саме ці питання й намагалися розв’язувати діячі просвітницьких товариств в умовах реакційної політики царату.

Наприкінці ХІХ ст. активізувався молодіжний рух за покращення гімназичної освіти. Головною і найбільш поширеною формою позашкільної діяльності гімназистів були гуртки саморозвитку та самоосвіти, які виникали на базі шкільних бібліотек і об’єднували учнів за інтересами.

У дослідженні доведено, що у періодичній пресі 80-90-х рр. ХІХ ст. (“Учитель”, “Киевская старина”, “Народное образование” та ін.) багато уваги приділялося проблемам освіти та виховання тогочасної школи. У проаналізованих педагогічних часописах широко репрезентовано комплекс практичних засобів і методів, які доцільно використовувати для здійснення морального, розумового, естетичного виховання дітей у сім’ї, щоб стимулювати їх прагнення до знань та самоосвітньої діяльності. Батьківській аудиторії були запропоновані відомості теоретико-практичного характеру про ігри, казки, книжки, народні пісні, працю, заохочення, змагання, наслідування, приклад та ін.

Результати дослідження свідчать, що прогресивні письменники, вчені, педагоги, громадські діячі визначали важливу роль читання як головного засобу самоосвітньої діяльності (Х. Алчевська, Б. Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, І. Франко та ін.).

У процесі наукового пошуку доведено, що єдиним доступним для широких верств населення загальноосвітнім і виховним закладом у досліджуваний період була початкова школа. Але навчальні програми для церковнопарафіяльних та міністерських шкіл, які були поширені в Україні, не передбачали таких видів діяльності, що стимулювали б пізнавальну активність і творчу ініціативу учня. Б. Грінченко, М. Демков, С. Миропольський, С. Русова та ін. у своїх працях стверджували, що навчання молодших школярів має ґрунтуватися на принципах систематичності й послідовності, доступності, наочності, зв’язку навчання з життям, активності й самостійності.

Вивчення джерельної бази засвідчило, що з часом видатні українські педагоги та письменники почали укладати підручники українською мовою, зміст яких був спрямований на формування пізнавальної активності дітей, самостійності їхнього мислення, і, таким чином, сприяння розумовому розвитку учнів.

На початку ХХ ст. спостерігається інтенсивне зростання мережі земських шкіл, що супроводжувалося і комплектуванням бібліотек. Порівняно з 90-ми рр. ХІХ ст. діяльність просвітницьких товариств (“Просвіта”, Українське товариство сприяння науці, літературі, мистецтву та ін.) у 1905-1912 рр. стає більш плідною. До 1917 р. навчання українською мовою було заборонено царським урядом. В умовах піднесення національно-визвольного руху в 1905-1907 рр. у Наддніпрянській Україні стала можливою поява видань українською мовою, що розраховувалися на українського читача, відображали інтереси і практично захищали культурно-освітні потреби українського народу (“Дзвін”, “Світло”, “Молода Україна” та ін.), але були заборонені царським указом про скасування української преси у 1914 р.

Здобуття Україною національної незалежності після лютого 1917 р. супроводжувалося значним піднесенням демократичної педагогічної думки. Повсюди почали відкриватися українські школи. Силами видатних педагогів та громадських діячів УНР (М. Грушевського, І. Огієнка, С. Русової, Я. Чепіги та ін.) створювалися нові підручники та методичні посібники, які розвивали у школярів пізнавальну активність і самостійність, формували у них прагнення до знань та самоосвіти. За короткий час, незважаючи на труднощі, в УНР було проведено реформу освіти і створено національну загальноосвітню школу.

Історико-педагогічний аналіз спадщини видатних вітчизняних учених, педагогів, письменників і громадських діячів дав можливість зробити узагальнюючі висновки про сутність їхніх самоосвітніх поглядів:

1) навчання і просвітницька робота повинні вестися лише українською мовою (С. Васильченко, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Демков, М. Драгоманов, І. Огієнко, Олена Пчілка, С. Русова, Леся Українка, І. Франко);

2) у випадку офіційної заборони української мови, навчання має ґрунтуватися на кращих зразках російської літератури (Х. Алчевська, Т. Лубенець, С. Миропольський).

У ході дослідження виявлено, що тенденціями розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст. є:– 

поступове подолання небажання селян займатися самоосвітою своїх дітей поза межами елементарної народної школи;– 

виокремлення інституційних форм самоосвіти учнів (недільні школи, народні бібліотеки) зі збереженням її позаінституційного та оказіонального рівня;– 

зростання значущості самоосвіти у вітчизняних педагогічних теоріях (Б. Грінченко, Т. Лубенець, С. Миропольський, І. Огієнко); – 

зміцнення взаємозв’язку системи освіти, педагогічної громадськості, засобів масової інформації з метою поширення ідей самоосвіти як у шкільному, так і позашкільному середовищі;– 

посилення етнокультурного компонента самоосвіти учнів як частки загального просвітницького руху за створення національної школи в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Прогресивні педагоги наголошували на необхідності навчання українською мовою як шляху розвитку пізнавального інтересу учнів, активності й самостійності, які формуються у контексті прагнення до знань та самоосвіти.

ВИСНОВКИ

Узагальнення результатів наукового дослідження дає підстави для таких загальних висновків:

1. У дисертації здійснене теоретичне обґрунтування актуальної та педагогічно значущої проблеми дослідження розвитку ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогічної думки. Дослідження проблеми у працях вітчизняних науковців показало, що її сутність розглядається багатоаспектно і має ряд характеристик та категорійних ознак як: діяльність для постійного поповнення знань; процес засвоєння додаткових знань, який обумовлений внутрішніми мотивами; компонент системи освіти країни.

У контексті інституційної моделі освіти у дослідженні теоретично обґрунтовано й виокремлено рівні розвитку самоосвіти (інституційний, позаінституційний, оказіональний); мотиви, які зумовлюють самоосвітню діяльність; особливості та характерні риси самоосвіти; напрями її організації. Аналіз науково-педагогічної літератури показав, що у визначений у дисертаційному дослідженні історичний період складно однозначно оцінити феномен самоосвіти, оскільки важко окреслити чіткі лінії розвитку її характеристик.

2. Результати історико-педагогічного аналізу розвитку ідеї самоосвіти у зарубіжній класичній педагогіці засвідчили її глибоке історичне коріння. Дослідження наукових праць представників зарубіжної класичної педагогіки Я. Коменського, Дж. Локка, А. Дістервега довело, що вони започаткували основи наукового тлумачення самоосвіти й окреслили загальні шляхи підготовки до неї.

Узагальнення теорії класичної зарубіжної педагогіки у контексті досліджуваної проблеми дало змогу виділити спільні риси у поглядах зарубіжних педагогів (вони вважали книгу головним засобом самоосвітньої діяльності і значною мірою зводили саму діяльність до читання, тому займалися розробками практичних рекомендацій щодо процесу самостійного читання школярів, які залишаються актуальними й сьогодні).

3. Науковий огляд історичного розвитку ідей про самоосвіту у вітчизняній педагогіці від найдавніших часів до середини ХІХ ст. дозволяє виокремити основні етапи цього процесу: етап фрагментарних наукових знань про самоосвіту (ІХ – ХV ст.); етап створення перших наукових теорій, що стосувалися самоосвіти (ХVІ – середина ХVІІІ ст.); етап самоосвітніх концепцій (друга половина ХVІІІ – cередина ХІХ ст.).

4. За результатами дослідження виявлено та обґрунтовано основні тенденції розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст.:– 

формування і підвищення інтересу учнів до самоосвіти поза межами елементарної народної школи; – 

виокремлення інституційних форм самоосвіти учнів зі збереженням її позаінституційного та оказіонального рівня; – 

зростання значущості самоосвіти у вітчизняних педагогічних теоріях (Б. Грінченко, Т. Лубенець, С. Миропольський, І. Огієнко); – 

поширення ідей самоосвіти завдяки зміцненню взаємозв’язку системи освіти, педагогічної громадськості, засобів масової інформації;– 

посилення етнокультурного компонента самоосвіти учнів у досліджуваний період.

5. У ході дослідження визначено, що українські педагоги кінця ХІХ – початку ХХ ст. ввели у педагогічну теорію поняття національного компонента змісту освіти і самоосвіти, сутність якого зумовлювалася знаннями з рідної мови, літератури, фольклору, народознавства, природи, історії України, що, безперечно, стало надбанням світової культури, основою розвитку і саморозвитку особистості. Матеріал підручників українською мовою, що укладалися видатними вітчизняними педагогами, був спрямований на формування пізнавальної активності учнів, самостійності їх мислення, інтересу до навчання і сприяв прагненню школярів до подальшої самоосвіти.

Представлене дослідження не вичерпує всіх аспектів досліджуваної проблеми. Подальшої розробки потребують основні тенденції розвитку ідей про самоосвіту учнів інших національностей (поляків, євреїв, татар, угорців та ін.), що мешкали в сучасних територіальних межах України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Перспективними для майбутніх наукових студій є розширення хронологічних меж та вивчення становлення самоосвіти на різних етапах історичного розвитку нашої держави.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Шапошнікова Л.М. Самоосвіта у системі позашкільної освіти країни у 80-90-х роках ХІХ століття // Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького. – № . – 2004. – Ч. ІІ. – С. .

2. Шапошнікова Л.М. Ідеї самоосвіти учнівської молоді у науковій спадщині Т.Г. Лубенця // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. Серія “Педагогіка і психологія”. – Вип. . – 2005. – С. .

3. Шапошнікова Л.М. Педагогічні погляди С.І. Миропольського щодо ідеї самоосвіти школярів // Наукові записки. Серія “Психологія і педагогіка”. – Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2005. – Вип. . – Ч. . – С. .

4. Шапошнікова Л.М. Проблеми самоосвіти учнів у наукових працях Софії Русової // Науковий вісник Чернівецького університету: Педагогіка та психологія. – Вип. . – 2005. – С. .

5. Шапошнікова Л.М. Феномен самоосвіти в контексті сучасного та історико-педагогічного наукового пізнання // Науковий вісник Чернівецького університету: Педагогіка та психологія. – Вип. . – 2005. – С. .

6. Шапошнікова Л.М. Становлення самоосвіти в Київській Русі // Проблеми початкової ланки освіти в контексті розвитку світових педагогічних тенденцій: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. – Київ-Хмельницький-Івано-Франківськ: Плай, 2003. – С. .

7. Шапошнікова Л.М. Ідея самоосвіти в контексті розвитку зарубіжної класичної педагогіки // VII Міжнар. конф. “Стратегії та методи навчання мовам для спеціальних цілей”: Наук.-метод. матер. – К.: ІМВ, 2005. – С. _.

8. Шапошнікова Л.М. До проблеми самоосвіти учнів у контексті наукових пошуків учених кінця ХІХ – початку ХХ століття // Шляхи підвищення ефективності навчання іноземної мови у вищому навчальному закладі: Матер. міжвуз. наук.-метод. конф. – Хмельницький: Вид-во Національної академії Державної прикордонної служби імені Б. Хмельницького, 2006. – С. .

9. Шапошнікова Л.М. Проблема процесу самоосвіти школярів в історичному контексті // 85 років освітнього шляху. Сторінки історії Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф. – Хмельницький: ХГПА, 2006. – С. .

10. Шапошнікова Л.М. Концепція національного виховання та її зв’язок з ідеєю самоосвіти у педагогічній спадщині українських вчених і педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Педагогіка і психологія в контексті гуманізації освіти: Зб. наук. пр. / За заг. ред. проф. О.М. Коханка. – Хмельницький: Подільський культурно-просвітительський Центр ім. М.К. Реріха; Хмельницький національний університет; Гуманітарний інститут Хмельницького національного університету, 2007. – С. .

АНОТАЦІЇ

Шапошнікова Л.М. Розвиток ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіка. – Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир, 2007.

У дисертації висвітлено теоретичні засади дослідження проблеми розвитку ідей про самоосвіту в історії вітчизняної педагогічної думки кінця ХІХ – початку ХХ ст. Проаналізовано стан розроблення проблеми в історико-педагогічному та соціально-педагогічному аспектах, поглиблено та конкретизовано сутність поняття “самоосвіта”. Розкрито основні тенденції розвитку самоосвіти учнів, визначено головні етапи еволюції ідей у вітчизняній педагогіці до середини ХІХ століття. Обґрунтовано положення інституційної моделі освіти та розроблено основні рівні самоосвіти (інституційний, позаінституційний, оказіональний). Розкрито особливості розвитку самоосвіти як освітнього феномена.

У результаті здійснення історичного аналізу розвитку ідей про самоосвіту виокремлено три етапи цього процесу (фрагментарних наукових знань про самоосвіту, створення перших наукових теорій самоосвіти, самоосвітніх концепцій), визначено його часові межі.

Визначено історичні особливості самоосвітньої діяльності та її головні завдання (поширення знань та підвищення освітньо-культурного рівня населення, розумове виховання та формування навичок самоосвіти, самовиховання і саморозвитку з метою подальшої самореалізації особистості).

Виявлено та обґрунтовано тенденції розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст. На основі наукового аналізу педагогічної спадщини видатних вітчизняних учених, педагогів, громадських діячів та етнокультурного компонента самоосвіти зроблено узагальнюючі висновки про можливість використання позитивних ідей з історії розвитку самоосвіти школярів у практиці роботи сучасної української школи.

Ключові слова: самоосвіта школяра, основні тенденції розвитку самоосвіти учнів, вітчизняна педагогіка, пізнавальний інтерес учнів, становлення української національної школи.

Шапошникова Л.Н. Развитие идей о самообразовании школьников в истории отечественной педагогики (конец ХІХ – нач. ХХ в.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. – Житомирский государственный университет имени Ивана Франка, Житомир, 2007.

Диссертационное исследование посвящено историко-педагогическому анализу развития идей о самообразовании школьников в отечественной педагогике в конце ХІХ – нач. ХХ вв.

На основе анализа научно-педагогической литературы дана характеристика понятия “самообразование”, выделены его основные категориальные признаки. Самообразование рассматривается в качестве: процесса усвоения знаний учащимися, педагогически организованного, обусловленного внутренними мотивами, потребностью в познании; деятельности, в которой личность самостоятельно определяет цели, удовлетворяет собственные познавательные потребности и совершенствует свои способности, качества и свойства; компонента системы образования, который в отдельные исторические периоды был определяющим в решении важных образовательных задач.

Проанализированы научно-педагогические идеи самообразования в контексте развития зарубежной классической педагогики, в котором большое значение придавалось чтению. На этой основе были разработаны практические рекомендации для самостоятельного чтения школьников, которые остаются актуальными и сегодня.

Выделены основные этапы развития идей самообразования в отечественной педагогике: этап фрагментарных научных знаний о самообразовании (IХ-ХV вв.); этап создания первых научных теорий, касающихся самообразования (ХVI – середина ХVIII вв.); этап самообразовательных концепций (вторая половина ХVIII – середина ХIХ вв.).

В исследовании раскрыты тенденции развития самообразования учащихся в отечественной педагогике конца ХІХ – начала ХХ вв.: – 

формирование и повышение интереса учащихся к самообразованием за пределами элементарной народной школы;– 

выделение институционных форм самообразования учеников (воскресные школы, народные библиотеки) с сохранением его внеинституционного и окказионального уровня; – 

повышение значения самообразования в отечественных педагогических теориях Б. Гринченко, Т. Лубенец, С. Миропольский, И. Огиенко); – 

распространение идей о самообразовании путем укрепления взаимосвязи системы образования, педагогической общественности, средств массовой информации; – 

усиление этнокультурного компонента самообразования учеников в конце ХІХ – в начале ХХ вв.

Анализ научных работ отечественных просветителей и педагогов (Б. Гринченко, Т. Лубенца, С. Миропольского, С. Русовой, М. Грушевского, И. Огиенко) свидетельствует об их значительном вкладе в развитие теории и практики самообразования в конце ХІХ – начале ХХ вв. и становление украинской национальной школы.

Определены актуальные проблемы, которые требуют дальнейшей разработки. Выявлены основные направления использования положительных идей из истории развития самообразования учащихся в процессе модернизации современной системы образования.

Ключевые слова: самообразование школьника, основные тенденции развития самообразования учеников, отечественная педагогика, познавательный интерес учеников, становление украинской национальной школы.

ShaposhnikovaThe Development of Ideas of Pupils’ Self-education in the History of Home Pedagogics in the End XIXth and the Beginning of the XXth Centuries. – Manuscript.

Dissertation for the Degree of the Candidate of Pedagogical Sciences on specialty 13.00.01 – “General Pedagogics and History of Pedagogics” – Ivan Franko Zhytomyr State University, Zhytomyr, 2007.

The theoretical principles of the research of the problem of development of ideas about self-education in the history of home pedagogics in the end of the XIXth and the beginning of the XXth centuries are shown in the dissertation. The state of the decision of this problem in historical-pedagogical and social-pedagogical aspects and of research basic terms is analysed, the notion of self-education is deepened and concretized. The main tendencies of the development of pupils’ self-education are disclosed, the main stages of evolution of ideas in home pedagogics till the