ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

СЛИВКА Любов Василівна

УДК 572.9+395.3-054(477.83/.86)“1772/1914”

ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ДРІБНОЇ ШЛЯХТИ

В ГАЛИЧИНІ (1772–1914 рр.)

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі етнології і археології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: САВЧУК Борис Петрович,

доктор історичних наук,

професор кафедри історіографії і джерелознавства

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника

Офіційні опоненти: Терещенко Юрій Іларіонович,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історії України та

зарубіжних країн

Київського національного лінгвістичного

університету

ПАНЬКІВ Михайло Ілліч,

кандидат історичних наук, доцент

кафедри етнології і археології

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника

Провідна установа: Інститут народознавства НАН України (м. Львів).

Захист відбудеться 4 квітня об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.20.051.05 у конференц-залі Будинку вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

Автореферат розіслано “27” лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.Я.Райківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасному суспільстві помітно зріс інтерес до проблем формування української еліти. Тривалий бездержавний статус України сприяв поширенню серед наукових кіл і громадськості думки про відсутність шляхетської верстви в українців, а відповідно нівелювалися її роль і місце в українському націогенезі. Тепер наша держава переживає трансформаційні процеси в національній та політичній площині і по-новому переосмислює минуле. З огляду на це виникає потреба дослідження особливостей національної еліти, у формуванні якої взяла участь дрібна шляхта Галичини. Багатьом вихідцям із цієї верстви були притаманні почуття власної гідності в поєднанні з патріотизмом. Спільнота, якій властиві такі почуття, спроможна в умовах глобалізації, європейської інтеграції, поширення масової культури зберегти свою етнонаціональну своєрідність.

У вітчизняній етнологічній та історичній науках дослідження етносоціального розвитку дрібної шляхти в Галичині залишалось недостатньо вивченою проблемою. Українські та польські вчені впродовж ХХ ст. і до сьогодні дискутують про етнічне походження дрібної шляхти Галичини, її національну ідентифікацію. Наше дослідження дозволить показати місце дрібної шляхти Галичини в структурі українського народу. В історичній ретроспективі вона виявилася етнічно стійким ядром націогенезу, в якому на рівні колективної пам’яті збережено українську духовність.

Дослідження здійснено в рамках наукової програми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні трансформації в Україні (Західноукраїнські землі в кінці ХІХ – на початку ХХІ століття)” (держреєстрація № 0106U002247).

Об’єктом дослідження виступає дрібна шляхта Галичини як етносоціальна верства. Під нею розуміємо осіб, які виводили своє походження з привілейованого шляхетського стану. Завдяки певній цілісності соціальних цінностей та інтересів, що проявлялися в їх свідомості, вони виділялися в окрему групу й проживали компактними поселеннями або розпорошено серед сільського населення Галичини наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. У науковій та публіцистичній літературі шляхту означено поняттями “ходачкова”, “чиншова”, “околишня”, “заґродова”, “засцянкова”, “загонова”, “веретяна”, “постоляна”, “сірячкова”, “кожушкова”.

Предметом дослідження є етнічна ідентифікація, соціальна свідомість та особливості культури й побуту дрібної шляхти.

Мета дисертації – комплексно дослідити особливості етносоціального розвитку дрібної шляхти Галичини впродовж 1772–1914 рр. Її реалізація вимагала розв’язання таких завдань:–

охарактеризувати джерельну базу та історіографічний доробок із даної проблеми;–

з’ясувати походження дрібношляхетської верстви в Галичині та визначити основні ареали її розселення;–

простежити зміни в соціальному становищі дрібної шляхти після переходу Галичини під владу Австрії;–

дослідити етнокультурні особливості шляхти в побуті й традиційно-звичаєвій обрядовості;–

визначити роль мовного та релігійного критеріїв в етнічній ідентифікації дрібної шляхти, з’ясувати її місце в національному культурно-освітньому житті українців;–

розкрити прояви соціальної свідомості дрібношляхетської верстви.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом 1772–1914 рр., часом перебування українських земель під австрійською владою. Нижня межа – час переходу Галичини до складу Австрійської імперії після поділів Речі Посполитої (1772 р.), що зумовило зміну правового статусу дрібної шляхти в нових суспільно-політичних реаліях. Зазначений період був вирішальним у становленні національної ідентичності українців Галичини, включаючи дрібну шляхту. Верхня хронологічна межа збігається з початком Першої світової війни, яка започаткувала якісно новий період для національного розвитку населення регіону.

Географічні межі роботи охоплюють українські етнічні землі Галичини, які впродовж 1772–1914 рр. перебували в складі спочатку Австрійської, а з 1867 р. –Австро-Угорської імперії, в адміністративних кордонах “Королівства Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцимським і Заторським”. У Галичині виокремлюємо два географічні регіони щільного розселення дрібної шляхти – прикарпатський та подільський.

Методологічна основа дисертації базується на принципах об’єктивності, історизму та системності, які передбачають неупереджене ставлення до проаналізованих у роботі фактів і процесів. Крім загальнонаукових методів аналізу й синтезу, систематизації та класифікації, нами використано й етнологічні та історичні методи: польових досліджень, порівняльно-типологічний, проблемно-хронологічний, історичної ретроспективи.

Наукова новизна роботи зумовлена тим, що вперше в етнологічній науці піднято проблему етносоціального розвитку дрібної шляхти Галичини в 1772–1914 рр. На основі використання різноманітних джерел простежуються зміни її соціального становища. Результати нашого дослідження спростовують думку частини науковців про суцільне ополячення української шляхти. З’ясовано етнічну ідентифікацію дрібної шляхти та визначено особливості соціальної свідомості, що вирізняють цю верству. Проаналізувавши складові матеріальної та духовної культури дрібної шляхти в Галичині в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст., простежено дві взаємно переплетені лінії – етнічну та соціальну. На тлі загальноукраїнських рис культури показано вкраплення шляхетських елементів у побуті, громадсько-церковному та родинному житті цієї групи. Спеціальна увага приділяється вивченню церковно-календарної та сімейної обрядовості шляхти як етнокультурного явища.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання результатів наукової роботи при підготовці підручників, монографій з етнічної ідентифікації населення України, національної та соціальної свідомості різних верств суспільства, а також під час викладання лекційних курсів з етнології та історії України. Результати польових досліджень можуть бути використані етнографічними музеями при формуванні фондів.

Особистий внесок дисертанта полягає в проведенні пошукової роботи, узагальненні матеріалів, формулюванні наукових положень і висновків до висвітлення етносоціальної ідентифікації дрібної шляхти в Галичині впродовж 1772–1914 рр. Наукові розробки дисертанта викладені в 7 публікаціях.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дослідження виносилися для обговорення на засіданнях кафедри етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, на чотирьох міжнародних наукових конференціях (“Етнокультурні процеси в урбанізованому середовищі українського міста у ХХ столітті” (Івано-Франківськ, 22–23 квітня 2004 р.), “Українсько-польські стосунки в українському і польському джерелознавстві та історіографії” (Херсон, 17–18 вересня 2004 р.), “Духовна вісь України: Галичина – Наддніпрянщина – Донеччина” (Івано-Франківськ, 24–25 червня 2004 р.), “Соборність України: історична спадщина і виклики часу” (Переяслав, 19–20 травня 2005 р.)) та ІІ Міжнародному науковому семінарі “Кайндлівські читання” (Чернівці, 28–29 травня 2005 р.).

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (430 найменування), додатків. Основний обсяг дисертації становить 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання, визначено об’єкт і предмет, методи дослідження, окреслено географічні та хронологічні межі, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі “Теоретико-методологічні аспекти і джерельно-історіографічна база дослідження” проаналізовано методологічні засади та стан наукової розробки означеної теми, подано характеристику джерел.

У першому підрозділі “Методологічні засади дослідження” з’ясовано, що під етносоціальним розвитком розуміється етнічна, культурна та соціальна ідентифікація, якій притаманні змінність, динамічність, ситуативність.

При дослідженні ідентифікаційних процесів у дрібношляхетському середовищі виходимо з розуміння того, що вивчення соціальних груп відзначається особливою складністю. Їх формування – це тривалий процес, який змінюється залежно від суспільно-політичної ситуації та пов’язаний із формуванням і юридичним закріпленням майнової нерівності й соціальних функцій. Ідентифікація дрібної шляхти відзначалася нашаруванням етнічної і соціальної самоідентичностей. Кожна з них посідала провідне місце на певному хронологічному відрізку, не применшуючи значення іншої.

Простежуються дві лінії етносоціального розвитку дрібної шляхти – етнічна і соціальна, оскільки в ній виявляються як загальноетнічні ознаки українців, так й елементи, які вказували на її особливий соціальний статус.

За критерії етнічної ідентифікації в праці взяли етнокультурну своєрідність, релігію, мову, національну свідомість, участь у просвітніх товариствах тощо. Формування національної свідомості дрібної шляхти впродовж ХІХ – початку ХХ ст. ішло в контексті становлення загальнонаціональної свідомості українців.

Методологічною основою вивчення етноідентифікаційних процесів у середовищі дрібної шляхти стали підходи й засади, викладені в теоретичних розробках закордонних науковців Б.Андерсона, С.Лурьє, А.Налчаджяна, Е.Сміта, радянських дослідників Л.Дробижевої, В.Левкович, сучасних вітчизняних учених О.Гриба, Я.Грицака, Г.Касьянова, Л.Нагорної, О.Нельги, Л.Орбан-Лембрик, С.Павлюка, М.Паньківа, А.Пономарьова, Б.Савчука, Ю.Саєнка, М.Тиводара, Н.Шульги, діаспорного вченого В.Яніва та ін.

У роботі використовували поширений в етнології метод емпатії, або психологічної інтерпретації, що передбачає проникнення в логіку людського мислення, схоплення змісту, який вкладається в слова. Метод польових досліджень, який застосовували у формі інтерв’ювання респондентів із використанням технічних засобів, дав можливість зібрати матеріал про етнографічні особливості дрібної шляхти, рудименти шляхетської свідомості в окремих селах краю. Порівняльно-типологічний та проблемно-хронологічний методи дозволили в історичній послідовності простежувати зміни етносоціальних структур та етнокультурних явищ, прояви національної та соціальної свідомості, елементи шляхетської культури в різних регіонах Галичини. Для типологізації джерел були використані методи систематизації та класифікації. Для обробки кількісних даних застосовано статистичний метод.

У другому підрозділі “Джерела” проаналізовано розмаїту джерельну базу роботи. Її основу складають архівні матеріали, опубліковані документи, результати польових досліджень автора, статистичні матеріали, преса, мемуарна література, твори мистецтва, фотодокументи, художня література.

Окрему групу становлять метричні книги про народження та шлюб віруючих парафій Галичини. Автором використано метрики фондів 201 “Греко-католицька митрополича консисторія” Центрального державного історичного архіву України (далі – ЦДІАУ) у Львові, 631 “Колекція метричних книг церков, костелів, синагог Станіславського воєводства реєстрації народження, шлюбів та смертей” Державного архіву Івано-Франківської області, 485 “Повітові Римо-католицькі деканати Галицького намісництва” та 487 “Греко-католицькі повітові управління Тернопільського краю Галицького намісництва” Державного архіву Тернопільської області, фонду “Греко-католицького єпископства в Перемишлі” Державного архіву в м. Перемишль (Республіка Польща) (Archiwum Paсstwowe w Przemyњlu). Священики у метричних книгах фіксували віросповідання та соціальний стан особи, зазначаючи селян латинськими визначеннями “agrikola”, “rustici” або польським відповідником “rolnik”, а дрібну шляхту як “nobilis”, що з латинської означає шляхетний (знатний), або польською – “szlachta”. Ці документи є цінним джерелом для дослідження етнічної та соціальної ідентифікації дрібної шляхти, підрахунку її відносної частки в окремих селах.

У фондах 146 “Галицьке намісництво”, 309 “Наукове товариство імені Т.Шевченка”, 348 “Товариство “Просвіта” ЦДІАУ у Львові, ф-1245 “Самбірський музей товариства “Бойківщина” Державного архіву Львівської області представлені матеріали про діяльність читалень Товариств ім. М.Качковського та “Просвіти” в шляхетських селах, а також Товариства руської шляхти в Галичині (1907–1914 рр.) в м. Самбір. Вони висвітлюють участь дрібної шляхти в українському просвітницькому русі останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. Документи ф. 19 “Йосифінська метрика” та ф. 20 “Францисканська метрика” ЦДІАУ у Львові відображають матеріальне становище шляхти, особливості фіксації її імен та прізвищ.

У фондах “Окремих надходжень”, родини Барвінських, П.Арсенича відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України містяться документи про співвідношення віросповідання жителів у селах Галичини, у тому числі й відносну частку шляхти, а також метричні книги, листи вчителя з м. Самбір Т.Біленького до О.Барвінського від 1896 по 1911 рр.

У ф. 71 “Комітет справ заґродової шляхти на Сході Польщі” Архіву Нових Актів (Archiwum Akt Nowych) (Республіка Польща) становлять інтерес справи 21 і 22 з описами та картами шляхетських сіл.

Різнопланові архівні справи: судові документи щодо суперечок шляхетських громад із домінією, встановлення спадщини, розірвання шлюбу, особові справи священиків, їх звіти про стан парафій – доповнюють загальну картину етнічної та соціальної ідентифікації, громадського життя дрібної шляхти. “Хроніка парафії с. Бережниці Шляхетської”, що міститься в Історико-меморіальному музеї Степана Бандери, ілюструє національні та соціальні відносини в цьому селі.

З метою комплексного висвітлення етносоціального розвитку дрібної шляхти в Галичині автором здійснено польові дослідження впродовж 2004–2005 рр. у селах Витвиця Долинського р-ну, Бережниця, Боднарів Калуського р-ну, Березів Нижній та Березів Верхній Косівського р-ну Івано-Франківської обл., Корчин Сколівського р-ну, Матків, Нижнє Гусне, Верхнє Висоцьке, Комарники, Ільник Турківського р-ну Львівської обл., Збручанське, Залісся Борщівського р-ну Тернопільської обл. Також використано щоденники етнографічних експедицій Р.Кирчіва, які зберігаються в архіві Інституту народознавства НАН України.

Вивчено документи, які висвітлюють різні аспекти етнічної та соціальної ідентичності дрібної шляхти. Зокрема, в “Реєстрі галицької та буковинської шляхти” (“Poczet szlachty galicyjskiej i bukowiсskiej”) від 1857 р. подано список осіб, які на той час отримали чи підтвердили шляхетство, а в збірнику А.Стекерта наводиться 2767 шляхетських прізвищ з уточненням їх походження. Дані про співвідношення греко- та римо-католиків у поселеннях шляхти містять шематизми греко-католицьких єпархій у Галичині. Повсякденне життя шляхти, особливості її національної та соціальної свідомості ілюструють документи, опубліковані українськими дослідниками М.Зубрицьким та І.Франком, сучасним польським ученим З.Конечним. “Географічний словник Королівства Польського та інших слов’янських країн” містить довідкову інформацію про шляхетські села наприкінці ХІХ ст. У збірниках народних пісень “Вацлава з Олеська”, І.Галькома, Я.Головацького згадується про побут дрібної шляхти.

Окрему групу джерел становлять епістолярна спадщина А.Чайковського, опис мандрівки Поділлям В.Завадського, спогади І.Макуха, Т.Войнаровського, Є.Олесницького, Й.Яворського, Л.Вітвицької, М.Попадюк, З.Красівського, а також українських емігрантів, поміщені в діаспорних виданнях – історико-мемуарних збірниках “Бойківщина”, “Стрийщина”, “Дрогобиччина”, “Альманах Станиславівської землі”, “Чортківська округа” та ін.

Участь шляхти в українських просвітніх товариствах висвітлено в періодиці того часу (“Діло”, “Народне слово”, “Нива”, “Батьківщина” та ін.).

Доповнюючим джерелом дослідження виступають художні твори А.Чайковського про життя ходачкової шляхти “Олюнька” (1895 р.), “В чужому гнізді” (1896 р.) і “Малолітній” (1919 р.) та акварелі Ю.Глоголовського, на яких художник, подорожуючи Галичиною на початку ХІХ ст., змалював дрібну шляхту з околиць Стрия, Дрогобича, Калуша, Турки, Болехова. Фонди Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського, фотодокументи з приватних архівів П.Арсенича, В.Дольної, краєзнавчого музею історії с. Витвиця ім. З.Красівського, матеріали польових експедицій автора наочно відтворюють одяг та весільне вбрання шляхти.

Отже, наявні джерела відображають основні проблеми етносоціального розвитку дрібної шляхти в Галичині протягом 1772–1914 рр.

Третій підрозділ “Історіографія” присвячений аналізу означеної теми в наукових дослідженнях. Ще в 1938 р. польський учений А.Тарнавський підсумував вивчення дрібної шляхти Галичини. У сучасній вітчизняній науці історіографічний аналіз проблеми здійснив Р.Кирчів у публікації “Дрібна шляхта Українського Прикарпаття (До проблеми історико-етнографічного вивчення)” (1998 р.).

Перші розвідки про дрібну шляхту, здебільшого у формі констатації її існування, містяться в дослідженнях українських та польських етнографів та істориків ХІХ ст. – І.Любич-Червінського, Л.Голембйовського, Я.Лозинського, М.Весьоловського, І.Ступницького, Ф.Свистуна. І.Вагилевича, Я.Головацького, В.Площанського. Їх праці, хоча й носили оглядовий характер, інколи навіть тенденційний, зберігають свою цінність і сьогодні, оскільки написані очевидцями подій. В останні десятиріччя ХІХ – початку ХХ ст. якісно нового наукового характеру набули дослідження про походження, матеріальне становище, побут дрібної шляхти І.Франка та М.Зубрицького, польських дослідників В.Лозинського, А.Яблонського, Г.Яворського, В.Токаржа, З.Стшетельської-Ґринберґ.

Польські наукові кола активізували вивчення дрібної шляхти в 30-х рр. ХХ ст. у зв’язку з діяльністю т. зв. “Комітету справ шляхти заґродової на Сході Польщі”. При ньому над даною проблемою працювали П.Домбковський, Ц.Єнджеєвічова, Є.Заборський, С.Садовський, П.Двораковський, В.Пульнарович, Т.Ціслак, А.Бартошук, Я.Фальковський, А.Тарнавський, Р.Хорошкевич та інші. Їх роботи відзначаються упередженістю, оскільки автори заперечували належність дрібної шляхти до українського народу, незважаючи на такі визначальні критерії її етнічної ідентифікації, як греко-католицьке віросповідання та розмовна українська мова. Інтерес представляють праці польських дослідників міжвоєнного періоду О.Кучери, П.Саса, В.Стиса, Л.Бялковського.

Праць українських учених з означеної теми є порівняно менше. У роботах О.Вігоринського, М.Грушевського, М.Голубця обстоювалася ідея про українську національну іден-тичність дрібної шляхти в Галичині. Серед публікацій української преси в 30-х рр. минулого сторіччя вартісними є статті В.Кобільника, І.Филипчака, С.Сородника, Т.Коструби.

Радянська історіографія з ідеологічних міркувань галицьку дрібношляхетську верству майже не висвітлювала. Проте окремі згадки про неї в працях М.Герасименка, С.Макарчука, Ю.Гошка констатували факт існування цієї соціальної групи.

Українські науковці цю проблему почали розробляти в останньому десятиріччі ХХ ст. У дослідженнях Г.Горинь, К.Матейко, Ю.Терещенка, Р.Кирчіва, Ю.Гошка, Н.Яковенко, Я.Грицака, В.Грабовецького, В.Комара, І.Монолатія наголошується на етнокультурній своєрідності, українській ідентичності дрібної шляхти. Праці цих авторів, незважаючи на певну опосередкованість уваги до дрібної шляхти, мають важливе значення для вітчизняної науки, оскільки порушують тематику існування дрібношляхетської верстви серед українців Галичини, актуалізують її вивчення.

Сучасні польські дослідники К.Слюсарек та І.Рихлікова висвітлювали окремі аспекти життєдіяльності шляхти. Так, наприклад, К.Слюсарек здійснив дослідження цієї соціальної групи ХІХ ст. в Галичині, в якому досить упереджено обстоює концепцію “українізації” дрібної польської шляхти.

Діаспорні дослідники І.Волчко-Кульчицький, М.Домашевський, І.Кузич-Березовський, Дж.-П.Химка вивчали участь шляхетської верстви в просвітніх організаціях, специфіку її побуту.

Краєзнавчі праці з історії сіл Галичини (Ю.Гайда, І.Любчик, Ф.Попадюк, Б.Проць, В.Щупар, І.Юсипович), де мешкала шляхта, доповнюють історіографію дослідження та засвідчують підвищення зацікавленості дрібною шляхтою в суспільстві.

Дослідження суспільно-політичного руху українців у Галичині Я.Грицака, М.Кугутяка, О.Жерноклеєва, І.Райківського допомагають відтворити процес формування національної свідомості дрібної шляхти впродовж ХІХ – початку ХХ ст. на тлі становлення загальнонаціональної свідомості українців.

Окремі аспекти з історії, матеріальної культури, етимології прізвищ цієї соціальної групи вивчали російський учений І.Линниченко, радянський історик Б.Греков, вітчизняні дослідники Р.Бучко, А.Данилюк, В.Липинський, Л.Масенко, І.Сварник, І.Фараон, З.Федунків, М.Худаш.

З метою порівняльного аналізу етносоціальних процесів у середовищі шляхти використано праці українських дослідників В.Антоновича про “околичну” шляхту Київської та Волинської губерній, В.Борисенко про одяг шляхти Східного Поділля, І.Несен про весільний ритуал дрібної шляхти Центрального Полісся, французького історика Д.Бовуа про політику російського уряду щодо польської шляхти на Правобережній Україні, польських вчених Й.Сікорської-Кулеші про дрібношляхетську верству Литви і Білорусії, Т.Кравчака про дрібну шляхту Підляшшя, Й.Малєца про надання шляхетства в європейських країнах.

Розгляд у комплексі всієї наявної літератури із залученням різних видів джерел дозволяє відтворити загальну картину етносоціального розвитку дрібної шляхти в Галичині. Якщо її походження, внутрішню структуру, етнокультурні особливості певною мірою досліджували, то національну та соціальну ідентичність шляхти в сучасній вітчизняній історіографії не вивчали.

Другий розділ “Зародження і становлення дрібної шляхти в Галичині” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Проблема походження та шляхи формування дрібношляхетської верстви” визначено основні аспекти генезису дрібної шляхти.

Використовуючи доробок вітчизняних та зарубіжних учених, зроблено висновок, що соціальні функції дрібної шляхти в Галичині здійснювало дрібне боярство. За княжих часів воно виконувало охорону державних кордонів та замків, за що отримувало землю й особисту свободу. Термін “шляхта” почали вживати на українських землях після їх захоплення в ХІV ст. Польщею, коли в Галичину переселилася польська шляхта, у тому числі й дрібна.

Протягом століть, до часу переходу цих територій під владу Австрії, відбувалася зміна статусу нащадків руських дрібних бояр. Колишні дружинники галицьких князів перейшли на військову службу до польських королів, підтвердивши свої права на земельні володіння й отримавши шляхетський титул. Цей аргумент указує на первинність руського елементу в шляхти. Більшість нащадків дрібних бояр, які не підтвердили свій статус, юридично не включалися до шляхетського стану – перетворились у селян чи замкових слуг.

У період Речі Посполитої дрібна шляхта за матеріальним становищем не відрізнялася від селян, але зберігала привілейоване становище порівняно з ними: не відробляла панщини та інших повинностей, володіла землею і мала право голосу в місцевих сеймиках.

Із захопленням Галичини Австрією дрібна шляхта, яку складали вихідці з руського боярства, замкові слуги та інші “служилі люди” за нових історичних умов 1772–1914 рр. утратили попередню соціальну функцію. Критерії спільного походження та збереженого впродовж століть почуття обраності, окремішності від селян дозволяють об’єднати їх у єдину групу – дрібну шляхту.

У дослідженні вивчалися різні погляди на проблему генезису цієї верстви: дрібна шляхта Галичини – це нащадки руських бояр чи польської шляхти? Дослідники В.Пульнарович, Р.Хорошкевич та інші вчені вважали її нащадками польських колонізаторів, які “українізувалися” серед селян.

На думку вітчизняних учених В.Кобільника, Ю.Гошка, Р.Кирчіва, дрібна шляхта походила від руських бояр, княжих слуг, військових поселенців часів руських князівств, які були наділені привілеями та землею і виконували охоронні й адміністративні функції, а з часом польська влада залучила їх до військової служби, надаючи за заслуги різні привілеї, у тому числі й на заснування сіл. Упродовж ХV – ХVІІ ст. у Галичині дрібна українська шляхта брала участь у повстанні І.Мухи в ХV ст. та в національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького в ХVІІ ст.

Поділяємо думку Я.Грицака, що дрібна шляхта Галичини представлена нащадками руського боярства й польської шляхти. Досліджуючи шляхетську верству, визначено основні проблеми її походження та формування. Детальніше вивчення етноідентифікації шляхти протягом ХІV – ХVІІІ ст. залишається справою майбутніх досліджень.

У другому підрозділі “Розселення та внутрішня диференціація шляхти” визначено ареали проживання дрібної шляхти та охарактеризовано її внутрішній склад.

Процес легітимації (доказу шляхетства) показав, що в соціальній структурі населення Галичини впродовж 1772–1914 рр. зберігалася дрібношляхетська верства. Підтвердження родового походження отримала переважно шляхта, яка мешкала у великих шляхетських поселеннях. Її більшість не змогла з формальних чи матеріальних причин юридично підтвердити свій статус, але на рівні свідомості зберігала пам’ять про власне походження. Генеалогію дрібношляхетських родів виводять із поширеного в Галичині герба Сас, а також Яструбець, Корчак, Леліва, Наленч.

У кількісному співвідношенні дрібна шляхта становила найбільшу частину шляхетського стану. Її кількість коливалася в межах 67 тис. осіб наприкінці ХVІІІ ст. і до 260 тис. наприкінці ХІХ ст.

Виділено два регіони розселення шляхти в Галичині – Прикарпаття та Поділля. До Прикарпаття відносимо географічний простір, який включає гірську та передгірську частини Галичини між долиною річки Дністер і північними схилами Українських Карпат. Великими шляхетськими поселеннями в повіті Турка були Матків, Нижнє і Верхнє Гусне, Верхнє Висоцьке, Комарники, Ільник, Явора; у повітах Самбір, Старий Самбір, Рудки та Городок – Кульчиці, Білина Велика, Винники, Городище, Ступниця, Сілець, Гординя, Бачиня, Мшанець, Лука, Топільниця, Чайковичі; у повітах Стрий та Дрогобич – Корчин, Крушельниця, Підгородці, Уличне, Унятичі, Криниця, Нагуєвичі, Ясениця Сільна; у повіті Коломия – Верхній та Нижній Березови; у повіті Городенка – Серафимці, Гарасимів, Тишківці; біля м. Станіслава – Боднарів, поблизу Богородчан – Жураки; у повітах Товмач та Надвірна – Ляцьке Шляхоцьке, Хотимир, Марківці, Грабовець, Перерісль; у повітах Калуш і Долина – Бережниця Шляхетська, Підмихайля, Сваричів, Голинь, Креховичі, Струтинь Верхній, Витвиця, Розтічки; у повітах Сянок, Добромиль та Лесько – Боберка, Лопушниця, Катина Шляхетська, Мриглод, Добра, Липа.

Подільський регіон відповідає східним теренам Галичини, які розташовані на лівому березі Дністра і в історико-географічному відношенні належать до Західного Поділля. У межах повітів Чортків, Борщів, Заліщики, частково Бучач і Гусятин виділялися шляхетські осередки Цвітова, Ріпинці, Помірці, Язловець, Білобожниця, Улашківці, Говилів Великий, Полівці, Палашівка, Базар, Угриньківці, Хартонівці, Щитівці, Винятинці, Новосілка, Залісся; у повітах Теребовля, Скалат, Тернопіль, частково Збараж та Підгайці – Могільниця, Варваринці, Дарахів, Іванівка, Великий Ходачків, Бірки Великі, Романівка, Стриївка, Клебанівка, Колодіївка, Зарубинці, Отап’є, Вікно, Гримайлів, Денисів, Купчинці, Соснів, Соколів, Бурканів; навколо Бережан, у повітах Підгайці, Рогатин, Перемишляни – Рекшин, Поточани, Урмань, Дунаїв, Чемеринці, Поморяни, Горожанка, Мечищів, Тростянець, Боків, Завалів. В інших повітах Галичини розселення дрібної шляхти було дисперсним (шляхетські родини становили до 1% населення).

За внутрішнім складом дрібна шляхта поділялася на вільну (заґродову, загонову, засцянкову) і чиншову. Вільна шляхта володіла невеликими власними земельними наділами, не відробляла панщини та інших повинностей. Чиншова шляхта, не маючи власної землі, користувалася панськими наділами. Не відбуваючи панщини, вона належала до підданого населення поміщицького маєтку, сплачувала чинш і відробляла окремі повинності. Після скасування панщини в 1848 р. юридично ця відмінність зникла.

Третій розділ “Етнокультурна своєрідність дрібношляхетської верстви” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Характерні риси матеріально-побутової культури” встановлено, що на матеріальному становищі дрібної шляхти з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. позначився процес зубожіння. Її низьке матеріальне становище ілюструють прикметникові частини “ходачкова” або “постоляна” шляхта, які походять від назви повсякденного взуття як шляхти, так і селян – ходаків чи постолів. Економічна незаможність відіграла своєрідну роль захисного “бар’єра” від полонізаційних процесів, яким піддавалися вищі верстви українського суспільства, і допомогла зберегти власну ідентичність.

Дрібна шляхта Галичини вела однаковий спосіб життя із селянами. Однак пам’ять про особливий статус та привілеї вибудували певний набір ознак у побуті шляхетської групи, підкреслюючи її соціальну відмінність.

У матеріально-побутовій культурі дрібної шляхти визначилися дві дотичні лінії: етнічна і соціальна. За спільних соціально-економічних умов спосіб ведення господарства, будівництво житла, укладення хатнього інтер’єру, приготування їжі, загальні складові одягу були однаковими як для шляхти, так і для селян. У комплексі ці складові вказували на українські риси побуту дрібношляхетської верстви. Її уклад носив загальноукраїнський характер. Помітнішими регіональні особливості були в одязі чи будівництві, а незначна відмінність побуту проявлялася в заможних господарів. Убрання дрібної шляхти позначене етнографічними особливостями з фрагментами місцевої культури, як-от бойків чи гуцулів.

У поодиноких випадках шляхта акцентувала увагу на своїй соціальній “інакшості”, додаючи присвійну форму “шляхетський” (відмінні від селян заняття – торгівля чи ремесло, “шляхетський дім” чи “шляхетський борщ”).

Соціальна лінія чіткіше проявлялася у вбранні. Одяг дрібної шляхти відповідав за змістом загальноукраїнському, але за формою й окремими елементами підкреслював відмінне походження його носія. Головний убір, комір, камізелька, пояс чи краватка, безрукавний чи верхній одяг ставали маркерами належності до шляхетської верстви на місцевому рівні. Вони відігравали важливу роль у збереженні й передачі шляхетських традицій.

Виділено низку ідентифікаційних ознак у манері одягатися, з якими ототожнювалася дрібна шляхта: наслідування міської моди з використанням фабричного полотна, переважання однотонних темних кольорів в одязі, уникання вишивки та яскравих кольорів у його оздобленні.

У побуті дрібної шляхти простежувався взаємний вплив міської і сільської культур. Порівнюючи вбрання шляхти з одягом міщан та селян у ХІХ – на початку ХХ ст., досліджено, що за кроєм воно уподібнювалося до міщанського, але матеріалом виготовлення слугували, як і в більшості селян, домоткані тканини. Міська культура Галичини сприймалася шляхтою як більш “цивілізована” порівняно із сільською. Усвідомлене чи підсвідоме бажання вести притаманний аристократії ХІХ ст. спосіб життя змушувало дрібних шляхтичів у міру матеріальних статків копіювати зразки “міської моди”, що не завжди відповідало сільському укладу.

Шляхта уникала оздоблення одягу вишивкою або робила її вузенькою смужкою. Вишиванням, яке стало елементом народної (сільської) культури, вона мало займалася, протиставляючи таким чином себе селянам. Дослідження костюма ілюструє взаємовпливи шляхти й селян у матеріальній культурі. Іноді під впливом чисельно переважаючої шляхетської верстви селяни переймали від неї манеру одягатися.

Характерно, що прагнення виділитися серед селян було притаманне дрібній шляхті й інших регіонів України. Така ж тенденція простежувалася серед шляхти в Королівстві Польському.

У другому підрозділі “Відображення самобутності духовного життя дрібної шляхти в традиційно-звичаєвій культурі” показано, що відособленістю громадського, церковного та родинного життя шляхта намагалася формально “законсервувати” традицію в несприятливому для неї соціально-політичному середовищі.

Проживаючи із селянами в громаді, шляхта дистанціювалася від них, протестувала проти порушення її привілеїв сільськими урядами. Відмінності між двома групами населення призводили до умовного поділу громади на селянську (мужицьку, хлопську, рустикальну) та шляхетську частини. Це засвідчували назви поселень, як-от Корчин Шляхетський та Корчин Рустикальний.

Стосунки між самоврядними інститутами шляхти та селян залежали від конкретних обставин. Спільні господарські справи об’єднували громади, а “приниження” шляхетської гідності могло зіпсувати відносини між ними.

Соціальна відособленість призводила до будівництва окремих церков та діяльності шляхетських і селянських церковних братств. У церкві шляхта мала визначені місця або ставала з іншого від селян боку, вважаючи, що вони за своїм походженням їй нерівня. Під час польових досліджень виявлено, що в деяких селах нащадки дрібної шляхти й до сьогодні поділяють місця в храмі.

Родина виступала одним із головних засобів збереження шляхетських традицій. Укладаючи шлюби між “своїми”, шляхта зберігала “кастову” замкнутість. У великих громадах шляхта одружувалася в межах села, а в незначних за чисельністю шляхетських поселеннях пару шукали в сусідніх чи віддалених селах. Шлюби між шляхтою та селянами були не частими й укладалися переважно з матеріальних інтересів.

Шляхетська відособленість зберігалася й завдяки інституту кумівства. При хрещенні шляхта давала дітям такі ж імена, як і селяни. Інколи, щоб підкреслити “вищість”, вона називала дітей польськими відповідниками українських імен.

Шлюбна замкнутість шляхетської верстви сприяла передачі традиційно-звичаєвої обрядовості наступним поколінням. Цей тісний міжпоколінний зв’язок поряд із невисоким матеріальним становищем відіграв роль акумулюючого чинника українських звичаїв у середовищі дрібної шляхти. Зберігаючи осібність у громаді, церкві та родині, шляхта в дотриманні традицій, обрядів, пов’язаних із весіллям, народженням дитини, похороном, церковно-календарною обрядовістю, не відрізнялася від селян.

Весільний обряд дрібної шляхти відповідав традиційному українському весіллю, хоч мав локальні особливості. Схожість весільного ритуалу та шлюбних традицій у шляхти й селян є свідченням їх спільної етнічно української ідентичності.

Весільне вбрання – ще один черговий маркер, яким шляхетська верства підкреслювала свою відмінність від селян. На початку ХХ ст. на весілля наречена-шляхтянка одягала біле плаття з головним убором, схожим на фату, а селянка – народний костюм із вишитою сорочкою, вінком та стрічками. Весільна сукня з фатою, будучи елементом одягу міщан, виражала прагнення шляхти уподібнитися до міської, а не сільської (народної) культури. Інколи весільне вбрання виділяло шляхетський осередок серед навколишніх сіл.

Схожі тенденції спостерігалися в церковно-календарній обрядовості шляхетської верстви в Галичині: у більшості сіл краю шляхта й селяни святкували Різдво та Великдень однаково. Відмінності у звичаях та обрядах виявилися хіба що на місцевому рівні в послідовності та особливості ритуалів, в атрибутах свята, а також були пов’язані з римо-католицьким віросповіданням окремих шляхтичів.

Самобутність духовного життя дрібної шляхти в Галичині проявлялася, з одного боку, в її українських традиціях, обрядовості, а з іншого – у збереженні соціальних рис шляхетської верстви. Ідентичність сімейних, церковно-календарних обрядів, традицій селян та дрібної шляхти засвідчує їх спільне українське походження. Дрібна шляхта була носієм українських звичаїв.

Четвертий розділ “Етносоціальна ідентифікація дрібної шляхти” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Особливості етнічної ідентифікації” показано, що етноідентифікація дрібної шляхти впродовж 1772–1914 рр. відбувалася в контексті становлення української нації через збереження етнокультурного символізму.

Переважаюче греко-католицьке віросповідання та розмовна українська мова шляхетської верстви свідчили про її етнічно український характер. Уживання шляхтою полонізмів було наслідком процесу акультурації і пов’язане із соціальним позиціюванням щодо “високої” культури урбанізованого середовища. Особливість етноконфесійної ідентифікації визначилася в територіальному аспекті: на Поділлі в поселеннях шляхти було більше римо-католиків, аніж на Прикарпатті.

Маємо підстави для спростування поглядів польських учених про “українізацію” численної соціальної верстви, оскільки етноідентифікаційні процеси в шляхетському середовищі впродовж означеного періоду засвідчили її український характер. За умов польського панування в Галичині протягом ХІV – ХVІІІ ст. не було сприятливого соціально-політичного середовища для українізації такої кількості польського населення, у польської шляхти не було ані політичних, ані психологічних причин для денаціоналізації. За умови кількісної переваги українців у Галичині політично домінуюча польська спільнота нав’язувала свою мову спілкування, поляки посідали більшість місць в адміністративному апараті, а приналежність до римо-католицької конфесії засадничо давала кращі умови для життєдіяльності.

“Недержавний” період Речі Посполитої (1772–1918 рр.) був не настільки тривалим, щоб “польська” шляхта в умовах шлюбної замкнутості могла асимілюватися, змінивши мову та релігію. Церкви чи костели споруджувалися в місцях, де була громада даного віросповідання.

Особливість етнічної ідентичності дрібної шляхти визначалася її взаємопов’язаністю із соціальною свідомістю. У представників шляхетської верстви поєдналися два рівні свідомості – національний та соціальний, які мали свої прояви за певного часового періоду.

У хронологічному розрізі етноідентифікації визначилася така тенденція: з кінця ХVІІІ до середини ХІХ ст. у галицької шляхти зберігалося усвідомлення свого відмінного соціально-правового статусу, а з другої половини ХІХ ст. до початку ХХ ст. відбувалося зростання національної свідомості дрібної шляхти, її самоідентифікація з українською спільнотою. Переважання за значущістю соціальної свідомості протягом кінця ХVІІІ – середини ХІХ ст. пояснювалося “позаетнічною” основою шляхетства в Галичині й не применшувало етнічної ідентифікації дрібної шляхти та не заперечувало її етнічних почуттів.

З активізацією процесу національного відродження в другій половині ХІХ ст. відбувається пробудження та утвердження в українців Галичини національних почуттів, у тому числі й серед дрібної шляхти.

Яскравим прикладом поєднання національної та соціальної свідомості дрібної шляхти стала просвітня діяльність у Самборі Товариства руської шляхти в Галичині (1907–1914 рр.). Назва організації демонструє чітку етнічну приналежність її членів, які ототожнювали себе з українською нацією та заперечували ідентифікацію їх із поляками. Діяльність товариства сприяла зростанню національної свідомості жителів шляхетських сіл та залученню їх до українського культурно-просвітницького руху. Участь шляхти в ньому також проявлялася в ініціюванні відкриття читалень “Просвіти” та Товариства ім. М.Качковського.

Проявом високої національної свідомості дрібношляхетської верстви було знання популяризованого в той час народовцями гімну “Ще не вмерла Україна” та вшанування пам’яті відомих українців. Частина осіб шляхетського походження пішла в лави Українських січових стрільців. Ідеї просвітницького руху об’єднували селян та шляхту, незважаючи на прояви шляхетських амбіцій.

Пропонуємо розрізняти етносоціальне самобачення дрібної шляхти й той образ, який вона витворила в уявленні селян. Під впливом поширеного в українському суспільстві стереотипу про ототожнення шляхтича з польським паном утверджувалася думка про відсутність української шляхти. Через прояви шляхетської свідомості селяни часто сприймали шляхтичів як поляків. Змішані шлюби між римо-католиками й греко-католиками шляхетського походження, зміна віросповідання особи, наявність латинників (україномовних римо-католиків) серед дрібношляхетської верстви нівелювали її етнічні почуття.

У другому підрозділі “Прояви самосвідомості дрібної шляхти як соціальної верстви українського населення краю” розкрито особливості усвідомлення частиною українського суспільства свого відмінного соціального походження.

Феномен психології “ходачкового” шляхтича актуальний для періоду 1772–1914 рр., оскільки тоді шляхетські привілеї поступово втрачали своє значення. Виділено низку історико-соціальних чинників, які впливали на збереження соціальної свідомості дрібної шляхти. Особиста свобода, земельна власність для вільної шляхти, звільнення від повинностей для чиншовиків, участь у процесі легітимації, сприятливе соціальне оточення (окрема громада, кут), прихильне ставлення місцевих священиків, діяльність Товариства руської шляхти в Галичині сприяли збереженню шляхетських традицій. Натомість перенесення в 1775 р. дрібної шляхти з домінікальних власників до рустикального кадастру, ліквідація панщини в 1848 р., неспроможність підтвердити родове походження, поширення радикально-соціалістичних ідей у краї, змішані шлюби між шляхтою й селянами, неприязнь місцевих парохів нівелювали соціальну ідентифікацію. Процес легітимації та ліквідація панщини мали загальногалицьке значення, тоді як соціальне оточення, вплив місцевих парохів, Товариство руської шляхти в Галичині носили місцевий характер.

Самоідентифікація визначалася належністю до соціальної групи – шляхти чи селян (“хлопів”, “мужиків”). Польові дослідження виявили закономірність: протиставлення шляхтою себе комусь “чужому” відбувалося з меншою інтенсивністю там, де було мало представників іншої групи – селян.

Необхідною ознакою приналежності до шляхти була кровна спорідненість, яка забезпечувала спадковість шляхетського титулу. Старанне зберігання дрібними шляхтичами легітимаційних документів пояснювалося важкими умовами здобуття ними нових титулів за Австрійської імперії.

Використання самоназви “шляхтич” є однією зі складових свідомості цієї верстви. Зміна соціального статусу дрібної шляхти у зв’язку із суспільно-політичними подіями в Галичині позначилася на формах її самоназви. Зокрема означення “nobilis agrikola” (шляхтич-хлібороб) в метриках кінця ХІХ – початку ХХ ст. підтверджувало збереження дистанції між шляхтою та селянами. Територіально визначилися особливості соціальної свідомості: виразно збережена на Прикарпатті й майже втрачена на Поділлі.

Ототожнення особи із шляхтою виражалося здебільшого через прізвища, які закінчувалися на -ський, -цький, -ич, -ик (Матківський, Комарницький, Арсенич, Білавич, Геник та ін.). По деяких селах до шляхти зачисляли тих, хто “мав два прізвища”, тобто прізвище