ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СТЕШЕНКО НАТАЛІЯ ЛЕОНІДІВНА

УДК 930.2(477+470+571):303.446.4“15/17”

УКРАЇНСЬКА І РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

ЗАСЕЛЕННЯ СТЕПОВОЇ УКРАЇНИ В XVI–XVIII ст.

07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Пірко Василь Олексійович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання історії

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Бойко Анатолій Васильович,

Запорізький національний університет,

завідувач кафедри джерелознавства, історіографії

та спеціальних історичних дисциплін

доктор історичних наук, професор

Романцов Володимир Миколайович,

Маріупольській державний гуманітарний університет,

завідувач кафедри історичних дисциплін

Захист відбудеться “21” грудня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, , корпус , ауд. .

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, , корпус .

Автореферат розісланий “20” листопада 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Г. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У процесі розбудови незалежної Української держави важливу роль має врахування етнополітичної ситуації, яка склалася в процесі заселення території України. Особливо це стосується Степової України, де в процесі освоєння регіону поряд з українським етносом брали участь росіяни, греки та інші народи, що сформували сучасне багатоетнічне населення регіону. Геополітичні та етнокультурні питання тісно пов’язані з недостатнім вивченням ролі різних етнічних груп в заселенні та освоєнні території в минулому. Применшується роль українців в освоєнні регіону, особливо на початковому етапі. Висуваються абсурдні ідеї відділення Степової України, в минулому Новоросії, в окрему територіальну одиницю. Витоки сучасної ситуації, котра стала не лише історичної, а й перетворилася на соціально-політичну, є предметом обговорення численних наукових публікацій української і російської історичної науки.

Проблема залюднення й освоєння Степової України в XVI–XVIII ст. на сьогоднішній день нараховує значну кількість досліджень представників різноманітних історіографічних шкіл і напрямів, що з’явилися протягом XVIII – початку ХХІ ст. Проте, до сьогодні в історіографії не оцінено вклад, який було внесено науковцями в розвиток історичної науки дослідженнями саме з історії заселення. Нагромаджений фактичний матеріал з вивчення проблеми та сучасні наукові розробки потребують систематизації й узагальнення, що може бути досягнуто в процесі історіографічного огляду.

Історія заселення Степової України в XVI–XVIII ст. є однією з проблемних площин сучасної історичної науки. До початку 1990-х рр. питання розглядалося на користь радянської політичної системи, тому з української історіографії викреслено цілий пласт літератури різних шкіл і напрямів. Цим, фактично, вилучено з наукового обігу значне коло першоджерел, частина яких була втрачена, а частина стала доступною лише тепер. Через це, до сьогодні наявні дискусії, які точаться навколо розбіжності у поглядах на перевагу українського чи російського етносу на початковому етапі заселення краю.

Об’єктивний аналіз наявної літератури з проблеми дає підстави стверджувати, що відсутність у вітчизняній історичній науці комплексних та узагальнюючих історіографічних досліджень з історії заселення регіону призвела до ситуації, за якої в новітніх наукових розвідках представлена неповна історіографічна база, що негативно позначається на загальному стані науки. Незважаючи на існуючий значний масив наукової літератури узагальнюючого характеру з історіографії, фактично відсутні, або представлені працями локального характеру, спеціальні історіографічні дослідження з історії заселення Степової України. Назріла необхідність проаналізувати з точки зору сучасної методології історіографію проблеми і подати неупереджену картину залюднення регіону в зазначений період.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у рамках держбюджетної теми історичного факультету Донецького національного університету “Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти” (номер державної реєстрації Г-05/18; 0105U004466).

Об’єктом дисертаційного дослідження є українська (за винятком історіографії діаспори) і російська історична наукова література XVIII – початку ХХІ ст., яка стосується висвітлення питань заселення й освоєння Степової України в XVI–XVIII ст.

Предметом вивчення є аналіз не лише фактів, але й принципів, підходів, ідеологічних уподобань, поглядів, тенденцій, що домінували в українській та російській історіографії у XVIII – на початку ХХІ ст. при вивченні проблеми заселення і освоєння Степової України.

Метою дослідження є критичний аналіз праць українських та російських істориків XVIII – початку ХХІ ст. з проблеми заселення Степової України в XVI–XVIII ст.

Меті дослідження підпорядковані наступні дослідницькі завдання:–

визначити стан вивчення проблеми та основні етапи розвитку історичної думки;–

дослідити процес розширення джерельної бази проблеми заселення Степової України;–

оцінити внесок української і російської історіографії в дослідження проблеми на різних етапах розвитку;–

з’ясувати наукову та суспільно-політичну мотивацію вивчення проблеми;–

окреслити стереотипи вивчення проблеми в історичній літературі XVIII – першої половини ХІХ ст.;–

простежити процес перетворення початкових знань в наукову проблему в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.;–

визначити різні підходи до вивчення проблеми в роботах радянських вчених;–

вивчити стан дослідження проблеми в новітній українській і російській історіографії;–

проаналізувати наявні в літературі розбіжності щодо етнічного, соціального та чисельного складу населення Степової України в XVI–XVIII ст.;–

накреслити можливі перспективні напрямки подальшої наукової розробки теми.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження розглядаються в двох аспектах: історичному та історіографічному. Історичний вимір датування пов’язаний із початковим етапом формування постійного населення Степової України та освоєння ним природних ресурсів краю і охоплює період XVI–XVIII ст. Саме в цей період край перетворився в один із заселених регіонів Російської держави з визначеними перспективами його подальшого розвитку.

З огляду на періодизацію розвитку української і російської історіографії, то нижня її межа (XVIII ст.) безпосередньо пов’язана з встановленням наявного інтересу до вивчення проблеми. Саме у XVIII ст. зустрічаються окремі відомості про заселення та освоєння регіону. Верхня межа обраного історіографічного періоду включає новітній доробок українських та російських дослідників і доведена до початку ХХІ ст.

Встановлення відповідних територіальних меж також обумовлено двома вимірами. З одного боку, регіон обіймає територію Степової України. Нині на цій території розмістилася південна частина Луганської, майже вся Донецька, південна частина Харківської, Дніпропетровська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська та північна частина Херсонської і Запорізької областей. Не входить до неї Крим, оскільки до 1783 р. він разом із прилеглими територіями Приазов’я та Причорномор’я складав окреме політичне об’єднання Кримське ханство. В літературі відсутня усталена думка щодо узагальнюючої назви даного регіону. А.Бойко, В.Пірко означену територію називають Степова Україна саме в історичному розумінні. Такий підхід використовується і у даному дослідженні. По відношенню до регіону також вживаються поняття Південна Україна, південь України, південний край.

З іншого боку, слід мати на увазі, що історичні дослідження українських та російських істориків щодо проблеми заселення Степової України в XVI–XVIII ст. здійснювалися з XVIII ст. у наукових центрах Російської імперії, пізніше – СРСР, у сучасній Україні та Російській Федерації.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вперше у повному обсязі в українській та російській історіографії шляхом комплексного історіографічного аналізу узагальнено як початкові знання, так і науковий доробок українських і російських дореволюційних авторів, радянських вчених, сучасних вітчизняних та російських дослідників з проблеми заселення Степової України в XVI–XVIII ст.

Охарактеризовано основні тенденції, що домінували в історичній науці протягом XVIII – початку ХХІ ст., визначено особливості підходів різних історіографічних шкіл і напрямів до висвітлення історії заселення Степової України. Зіставлення і аналіз різних положень та висновків дали можливість узагальнити та упорядкувати здобутки з проблеми в широких хронологічних межах. Це наочно продемонструвало закономірний розвиток знань про заселення Степової України в XVI–XVIII ст. від фактографічної акумуляції та виникнення первинних підходів у працях істориків XVIII ст. з історії Російської держави до його власної ідентифікації в рамках сучасної вітчизняної та російської науки. Доведено, що науково-дослідні центри Південної України: Запорізький, Донецький, Дніпропетровський, Одеський університети внесли найбільш вагомий вклад у вивчення цієї проблеми.

Практичне значення дисертаційної роботи визначається можливістю використання її результатів при підготовці узагальнюючих праць з історії України, вузівських курсів з питань локальних досліджень та історії краю, курсу історіографії України для вищих навчальних закладів. Висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні та публікаціях автора, дозволяють переглянути окремі концепції з проблеми на підставі наукових доктрин істориків і сприятимуть подоланню спрощеного відображення різноманітних поглядів на процес заселення регіону в зазначений період.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації знайшли відображення у доповідях на ІІІ Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006 р.), міжнародній науковій конференції “Краєзнавство та вчитель – 2007” (Харків, 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Образование, просветительство и гражданское общество” (Сочі, 2007 р.), повідомленнях на наукових конференціях Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 2003-2004, 2005-2006 рр.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 9 наукових робіт, з них – 8 у фахових виданнях.

Структура дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, дванадцяти підрозділів, висновків, списку джерел і літератури (682 позиції), додатків (2 позиції). Загальний обсяг роботи нараховує 302 сторінки, з них 178 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, мета і завдання, вказано на наукову новизну і практичне значення дисертації, рівень апробації та структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження” розглянуто історіографічний доробок теми, охарактеризовано використані джерела, визначено теоретико-методологічні засади дослідження. З’ясовано, що історіографічне дослідження, в якому б аналізувався процес заселення Степової України в XVI–XVIII ст., на сьогодні відсутнє. Історіографія окремих аспектів проблеми існує у вигляді курсу лекцій, монографічних і статейних оглядів, публікацій. Історіографічні праці з проблеми можна поділити на кілька груп: а) загальні праці з української і російської історіографії, в яких частково йдеться про розробку дослідниками питання заселення регіону; б) спеціальні історіографічні огляди, присвячені історії Південної України XVI–XVIII ст.; в) історіографічні праці, присвячені аналізу творчого доробку окремих істориків, у студіях яких вивчалося заселення регіону; г) вступи до монографічних та дисертаційних досліджень з окремих аспектів проблеми.

Першу групу представляють загальні історіографічні праці Є.Болховітінова, Д.Дорошенка, Д.Багалія, В.Кордта, М.Марченка, В.Кравченка, І.Колесник, К.Кондратюка, Я.Калакури Болховитинов (Евгений, митрополит). Словарь русских светских писателей, соотечественников и чужестранцев, писавших в России. – М., 1845. – Т. 1-2; Багалій Д.І. Нарис української історіографії. – К., 1923; Кордт В. Чужоземні подорожні по Східній Європі до 1700 р. – К., 1926; Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). – К., 1959; Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державна школа. – К., 1996; Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.). – Харків, 1996; Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок XX століття). – К., 2000; Кондратюк К.К. Українська історіографія XIX – початку XX століть: основні напрямки і концепції. – Львів, 2002; Лях С.Р. Історіографія історії українського козацтва // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ-Запоріжжя, 2002. – С. 183-188; Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004., в них міститься коротка оцінка історичних праць, у яких розглянуто питання заселення Степової України в XVI–XVIII ст. Н.Полонська-Василенко проаналізувала твори С.Мишецького, О.Рігельмана, Г.Міллера Полонська-Василенко Н.Д. Історики Запоріжжя // Полонська-Василенко Н.Д. Запоріжжя XVIІІ століття та його спадщина. – Мюнхен, 1965. – Т. 1. – С. 11-27; вона ж: До історіографії Запоріжжя XVIІІ ст. // Там само. – С. 28-44..

Серед другої групи творів необхідно виділити статтю С.Заремби, в якій автор проаналізував проблему заселення Південної України в другій половині XVIII ст. на сторінках збірника “Записки Одесского общества истории и древностей” Заремба С.З. Питання історії Південної України другої половини XVIII ст. на сторінках збірника “Записки Одесского общества истории и древностей” // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – 1976. – Вип. 2. – С. 87-95.. Суттєвим кроком в історіографії питання стала поява курсу лекцій В.Пірка Пірко В.О. Освоєння півдня України в XVI–XVIII ст. у вітчизняній історіографії. – Донецьк, 1991.. Історик проаналізував основні праці з проблеми освоєння регіону ХІХ ст. до кінця 80-х рр. ХХ ст. А.Заяць Заяць А. Проблеми історії України XVI–XVIІІ ст. // Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми. – Львів, 2004. – С. 137-153. відзначив нерозпрацьованість тематики регіональних досліджень.

Аналіз творчого доробку відомих істориків з проблеми віднесено до третьої групи досліджень (Д.Багалія, А.Скальковського, Гавриїла Розанова та ін.) Кравченко В.В. Д.И.Багалей: научная и общественно-политическая деятельность. – Харьков, 1990. – С. 78-86; Журба О.І. Архієпископ Гавриїл (Розанов В.Ф.) – історик і археограф Південної України // Історична наука на порозі XXI ст.: підсумки і перспективи: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Харків, 15-17 листопада 1995 р.). – Харків, 1995. – С. 308-317; Хмарський В.М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський // Записки історичного факультету Одеського державного університету. – Одеса, 1998. – Вип. 6; Новікова Л.В. Внесок А.О.Скальковського (1808-1898) у дослідження історії Південної України: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова. – Одеса, 2004..

Четверта група творів наявна з останньої чверті ХІХ ст. Повноцінним історіографічним нарисом є передмова Д.Багалія Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры: (Ист. этюд) / Оттиск из “Киевской старины”. – К., 1889. – С. 1-5.. Про систематичні історіографічні дослідження можна говорити лише з середини 1950-х рр. Науковий інтерес становить огляд О.Дружиніної Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. – М., 1959. – С. 7-47., присвячений проблемам освоєння краю в ході його колонізації в останній чверті XVIІІ ст. Важливим у вивченні питання є огляд В.Кабузана Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIІІ – первой половине ХІХ в. (1719-1858 гг.). – М., 1976. – С. 5-24., присвячений заселенню Новоросії в XVIІІ ст. Новітня українська історіографія поповнилася розвідками А.Бойка, В.Пірка Бойко А.В. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. – К., 2000. – С. 1-22; Південна Україна останньої чверті XVIII століття. – Запоріжжя, 1997. – Ч. 1: Аграрні відносини. – С. ; Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. – Запоріжжя, 1995. – С. 4-6; Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). – Донецьк, 2003. – С. 2-4; Заселення Степової України в XVI-XVIII ст. – Донецьк, 1998. – С. 3-4; Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI-XVIII ст. – Донецьк, 2004. – С. ; Історіографія та джерела з історії заселення та господарського освоєння Донбасу у XVI-XVIII ст. // Вісник Донецького університету. Серія Б: гуманітарні науки. – 2004. – Вип. 1. – С. ..

Незважаючи на чималий обсяг публікацій, порушена проблема не стала предметом всебічного вивчення. Доробок дорадянських вчених розглядається як пласт, мало знайомий через невисоку увагу та ідеологічні перепони радянського часу. Досвід вчених, що працювали над даною тематикою в радянський період варто доповнити, оскільки історіографічні дослідження побіжно торкались питання, і були присвячені фактично лише аналізу праць щодо заселення території у XVIII ст. Сучасні дослідження – це нові пошуки бачення окремих аспектів проблеми.

Джерельна база дослідження представлена різними за характером та жанрами працями вчених, в яких відображено погляди українських та російських дослідників, що відбивають становище науки з досліджуваної проблеми і впливають на подальший процес розвитку історичної думки. Для їх класифікації застосований загальновизнаний принцип розподілу історіографічних джерел за походженням: а) прагматично-описова українська і російська історіографія XVIII ст.; б) праці з проблеми, публікації, рецензії доби наукової історіографії українських та російських авторів ХІХ – початку ХХІ ст.; в) опубліковані джерела, які містять фактичний матеріал з питань залюднення і освоєння регіону в зазначений період.

Серед джерел першої групи виділяються декілька видів, передусім, літописні твори історичної тематики Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. Козацькі літописи традиційно використовувалися авторами як історичні джерела. Проте, вони мають визначені історіографічні концепції і демонструють особливості розвитку історичних знань з проблеми в Україні і Росії на рубежі XVІІ–XVIII ст. Більш виразні в цьому відношенні прагматично-описові праці історичного характеру (І.Кирилов, Я.Маркович, С.Мишецький, О.Рігельман, автор “Історії Русів”), які займають виняткове важливе місце у вивченні проблеми. У цілому, історіографічні концепції першої групи історіографічних джерел мають суб’єктивний характер.

Серед джерел другої групи також доцільно виділити декілька видів. Починаючи з ХІХ ст. важливими для дослідження проблеми є узагальнюючі праці Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, С.Соловйова, М.Максимовича, М.Грушевського, О.Єфименко, М.Аркаса. Рубіж ХІХ–ХХ ст. відзначився появою в українській історіографії якісно нових узагальнюючих праць. Дослідники приділили увагу не лише теоріям походження козацтва, запорозького в тому числі, а й проблемі переходу українського населення з інших регіонів на територію Степової України. Загальні роботи Д.Дорошенка та І.Крип’якевича містять відомості щодо національного складу запорозького козацтва, заселення Слобідської України, систему російських пограничних укріплень. У новітній історіографії процес формування території Степової України протягом XVI–XVIII ст. та її заселення, а також склад етнічних та соціальних груп регіону досліджено Н.Яковенко та авторами 15-томного видання “Україна крізь віки” О.Гуржієм і Т.Чухлібом.

Монографічні дослідження, наукові статті та розвідки, тези, матеріали виступів науковців, присвячені безпосередньо заселенню регіону в XVI–XVIII ст. – доволі численний вид історіографічних джерел, саме вони становлять найбільшу вагу для вивчення проблеми. Розвідки А.Скальковського ґрунтувалися переважно на архівних матеріалах і висвітлювали головним чином питання заселення й освоєння Новоросії. Для вивчення ходу заселення Південної України важливими є дослідження з історії церкви Гавриїла (В.Розанова), Феодосія (О.Макар’євського), Філарета (Д.Гумілевського). Нариси Д.Багалія присвячені колонізації степової окраїни Московської держави та Новоросії в цілому. Історію російської колонізації з найдавніших часів до ХХ ст. вивчив М.Любавський. В.Юркевич дослідив форми та чисельність українського еміграційного руху на Схід та залюднення Слобожанщини в XVI–XVIІ ст. Дисертаційне дослідження Н.Полонської-Василенко присвячено безпосередньо проблемі заселення Південної України в 1734-1775 рр. Питання колонізації Північного Причорномор’я останньої чверті XVIІІ ст. стали об’єктом комплексного дослідження О.Дружиніної. Основні етапи селянсько-козацької колонізації Придунайських степів XVIІІ ст. дослідив А.Бачинський. Вивчив питання заселення Північного Причорномор’я, певною мірою встановив співвідношення між природнім та механічним приростом населення та з’ясував його національний склад у XVIІІ ст. В.Кабузан. Положення, сформульовані в зазначених монографіях значно розширили рівень знань про заселення Степової України та визначили темпи і розміри колонізації у XVIІІ ст. Наприкінці 1980-х рр. опубліковано посібник В.Пірка, який головну увагу зосередив на процесі заселення і освоєння Північного Приазов’я в XVI–XVIІІ ст. В кінці 90-х рр. ХХ – на початку ХХІ ст. вийшли друком перші узагальнюючі монографії з проблеми, в яких висвітлюються умови й хід заселення Степової України в XVI–XVIІІ ст. Зазначений період також відзначився появою спеціальних досліджень з історії заселення Придунайських земель О.Бачинської.

Монографічні роботи, статті, дисертації з різних аспектів досліджуваної теми, окремий вид історіографічних джерел. Серед історіографічних джерел першої половини ХІХ ст. слід назвати нарис І.Бєляєва. Відомості щодо заселення земель у районі Сіверського Дінця та округи р. Торця (Казенного) містить дослідження І.Срезневського, “Записки о Слободских полках с начала их поселения до 1766 г.”, хронологічний опис К.Щелкова, монографії А.Слюсарського, В.Загоровського. У контексті військової історії розглянуто проблему Ф.Ласковським. Необхідно відзначити, що досліджувана проблема активно вивчається в студіях з історії українського, запорозького та донського козацтва. Серед дослідників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. її розробляли М.Гербель, П.Головинський, В.Сухоруков, К.Абаза, А.Стороженко, Л.Падалка, Є.Савельєв. Вивчили історію Запорозької Січі Д.Яворницький, В.Антонович. Серед радянських вчених передусім збагатили питання М.Слабченко, В.Голобуцький. Останні десятиліття засвідчили справжній прорив у розробці козацької тематики. Питання заселення, чисельність козацтва та цивільного населення Запорозької Вольниці, стосунки з іншими державами розглядаються в працях сучасних провідних істориків: В.Смолія, Ю.Мицика, А.Бойка, В.Щербака, О.Олійника, О.Гуржія, Т.Чухліба, В.Мільчева, С.Леп’явка, та ін.

Дотичні до теми праці про початкову історію міст і сіл регіону. У першій чверті ХІХ ст. статистичні дані про кількість чоловічого та жіночого населення міст досліджуваної території укладено в офіційні зведення, окрім того, було опубліковано видання з історії міських поселень Катеринославської, Херсонської губерній. Початкову історію міст Степової України досліджували Д.Яворницький, Г.Ге, Ф.Николайчик, Я.Новицький, В.Тимофієнко. Питання походження і формування населення міст активно вивчається сучасними дослідниками (М.Кавун, Н.Діанова, В.Константінова). Звернув увагу на проблему визначення єдиних підходів до встановлення часу заснування поселень Степової України В.Пірко. Серед історіографічних джерел важливе місце відіграють спеціальні дослідження з питань іноземної колонізації (А.Клаус, В.Ястребов, Г.Писаревський, В.Шишмарьов, К.Бацак, А.Гедьо, В.Мільчев, О.Посунько). Певною мірою проблема знайшла відображення у джерелознавчих дослідженнях, які вивчають записки іноземців (Ю.Мицик, О.Вінтоняк, С.Макарчук, Н.Никифоренко). Історії православної церкви Південної України присвячені розвідки І.Лимана, О.Тригуба. З досліджень цього виду проблему розглядали в контексті міжнародних відносин (А.Новосельський, О.Санін), формування соціальних еліт (Д.Каюк, Н.Сурева).

В цілому друга група джерел є найчисленнішою та найінформативнішою. Спеціальні монографії, наукові статті, повідомлення відбивають процес розвитку знань з проблеми заселення Степової України в XVI-XVIІІ ст. від первинного нагромадження фактів у творах істориків XVIІІ ст. до його власної ідентифікації в сучасній вітчизняній та російській науці. Вони становлять частку єдиного історіографічного процесу, їх аналіз та оцінка є неодмінною складовою даного дисертаційного дослідження.

Третя група включає опубліковані джерела, які містять фактичний матеріал з питань заселення і освоєння регіону в зазначений період: а) законодавчі пам’ятки, документи органів державної влади, установ державного управління Речі Посполитої та Московської держави, документи Війська Запорозького; б) реляції державних службовців та дипломатів; в) спогади, щоденники, записки мандрівників, учасників та сучасників описуваних подій. Вже у XVIII – першій половині ХІХ ст. дослідники опиралися на наявні відомі джерела. Значна їх частина протягом ХІХ – початку ХХІ ст. була опублікована в археографічних збірниках, перш за все, це акти, вміщені в “Архиве Юго-Западной России”, “Актах, относящихся к истории Южной и Западной России” та ін. Аналіз використання цих історичних джерел українськими та російськими дослідниками дозволяє з’ясувати науковий рівень їхніх праць. Таким чином, наявна джерельна база є репрезентативною і дозволяє вирішити поставлені завдання.

Методологічною основою дисертаційного дослідження стали загальнонаукові принципи історизму, системності, всебічності, об’єктивності, що дозволило здійснити необхідний науковий аналіз даної теми в цілому, а також окремих її аспектів. Другий компонент методологічного інструментарію становлять методи історіографічного аналізу та синтезу, системно-структурного та логічного підходу, проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, біографічний методи.

У другому розділі “Українська і російська історіографія XVIII – першої половини ХІХ ст. заселення краю” досліджено концептуальні засади проурядової та української історіографії XVIII – першої половини XIX ст. Первісне нагромадження знань відбулося в контексті студій козацько-гетьманської доби представниками козацького стану у період другої половини XVII – першої половини XVIII ст. Літописи Г.Грабянки та С.Величка вигідно вирізняються джерельною базою, яка представлена офіційними актами, документами гетьманської канцелярії, записами свідків подій, творами польських істориків і містять відомості про заселення як Правобережжя, так і Лівобережжя Дніпра.

У корпусі джерел з історії регіону вагоме місце посідають твори іноземців. Найбільше збагатили проблему праці Г.Боплана, П.Шевальє, Д.Крмана, Е.Челебі, барона Тотта, Й.Ґільденштедта, Ж.Шерера, у яких містяться окремі відомості про колонізацію Середньої та Нижньої течії Дніпра, Причорномор’я та Приазов’я. Відносно повно у працях іноземців відображене XVIII ст. Незважаючи на суб’єктивну позицію авторів та їх оцінки, фактичні свідчення, міркування у співставленні з іншими джерелами заслуговують на виважений аналіз.

Відомості про стан заселення Бахмутського повіту належать І.Кирилову. Дослідження з історії Слобідської України І.Срезневського та “Записки о Слободских полках с начала их поселения до 1766 г.” характеризують заселення земель у районі річок Псла і Ворскли при впадінні їх до Дніпра, правобережжя Сіверського Дінця в районі м. Ізюм та округи р. Торця (Казенного).

Про стан заселення запорозьких земель в 30-40-х рр. XVIII ст. перші конкретні відомості подає записка С.Мишецького, якою скористався О.Рігельман для написання історії регіону. Варто зазначити, що більш ніж на третину праця О.Рігельмана складається з виписок з урядових документів і певною мірою може розглядатися у якості історичного джерела.

У традиціях козацької історіографії витримана “Історія Русів”, автор якої широко користувався її пам’ятками, доповнюючи їх переказами, власним баченням проблеми, частково й архівними документами. Автор “Історії Русів” вказує на існуючі на початку XVI ст. поселення козаків між Бессарабією та Кримом, по Дніпру. Докладно ним розглянуто зведення Української укріпленої лінії.

З позицій ідеології російської дворянської історіографії вибудував початкову історію Запорожжя Д.Бантиш-Каменський, виявивши і систематизувавши чималу кількість історичних джерел, архівних документів. Заселення регіону автор також відносить до початку XVI ст.

В цілому для більшості праць була характерною тенденція обмеження географічних рамок територією середнього Подніпров’я та Запорожжям, у той час як інші частини регіону частіше за все випадали з поля зору дослідників.

Необхідно виділити дослідження А.Скальковського, який уперше навів статистичні дані щодо чисельності населення Новоросії і Запорожжя. Для перших творів історика типовою рисою є широке використання джерел поряд із суб’єктивним ставленням до наведеної в них інформації. Пізніше він методологічно наблизився до позитивізму. Запорозьку Січ намагався подати як повноцінне громадянське суспільство, не применшуючи ролі козацтва в освоєнні краю. Цінність його праць полягала у великій кількості достовірного фактичного матеріалу, який уперше вводився до наукового обігу і створював основу для подальшого наукового вивчення проблеми. При цьому А.Скальковський помилявся, стверджуючи, що основну частину населення Новоросії становлять росіяни.

Схожим за принципом подання матеріалу та підходом до використання джерел є дослідження з історії церкви на південноукраїнських землях Гавриїла (В.Розанова). Він уперше застосував значну кількість неопублікованих указів місцевих консисторських архівів. На основі хронологічних даних про будівництво церков можна простежити не тільки інтенсивність заселення території, а й встановити час заснування значної частини населених пунктів.

Перше покоління дослідників висвітлило колонізаційну політику Росії в регіоні, роль запорозького козацтва в освоєнні території. Побіжно розглянуто процес стихійної колонізації краю, економічні зв’язки місцевого населення з іншими регіонами України та сусідніми країнами. У зазначений період найбільшою мірою проблема слугувала ідеологічним обґрунтуванням розширенню Російської імперії на південь.

Третій розділ “Ліберальна та народницька історіографія колонізації Степової України” присвячений аналізу стану наукової розробки проблеми в державницькому контексті, з позицій народницької історіографії другої половини XIX ст. та національній історичній концепції залюднення регіону з початку 90-х рр. XIX ст. до перших десятиліть XX ст. В історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. збільшується чисельність досліджень, у яких знайшла відображення історія заселення Південної України. Визначено, що навіть в узагальнюючих працях з історії Росії та України Степовій Україні приділено більше уваги, ніж у попередній період.

Заслуговує на увагу діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, частина матеріалів якого була опублікована в “Записках императорского Одесского общества истории и древностей”. Засновником Товариства М.Мурзакевичем у III томі “Записок” опубліковано “Описание границ и городов Азовской губернии (1775-1783 рр.)” з рукопису, знайденого А.Скальковським у 1830-х рр. в катеринославських архівах. “Описание границ...” містить відомості щодо Лівобережної території Катеринославської губернії та прикордонних частин Полтавщини, Харківщини, Земель Війська Донського. Описано фортеці, міста, села, хутори. В описі міст зазначено час їх заснування і кількість населення, проте, документ містить ряд суттєвих погрішностей. Помилково визначено час спорудження м. Тора (Слов’янська), м. Маріуполя, не встановлено року заснування м. Бахмута (Артемівська).

Представники державницького погляду, незважаючи на великоруську парадигму історії, висвітлили значне коло питань. Вивчив зведення оборонних об’єктів на півдні України в XVI–XVIII ст. Ф.Ласковський. Він використав матеріали картографії фондів відділу Генерального штабу російської армії, тому до його висновків можна ставитись більш довірливо, ніж до інформації А.Скальковського щодо будівництва військових споруд у регіоні. Автором вивчено зміни кордонів протягом зазначеного періоду, заходи щодо їх зміцнення та заселення прикордонних територій.

Дослідники військової історії регіону (М.Ґербель, Ф.Ласковський, А.Баіов) хоч і переоцінювали роль Росії в колонізації півдня України, проте у них наявні відомості щодо ранніх етапів колонізації.

Продовжив вивчення історії військових поселень на південних рубежах Росії П.Головінський. Вступна частина “Слободских казачьих полков” містила коротку розвідку щодо заселення з середини XVII ст. Степової України козаками та селянами-втікачами. Автор подав стислий історичний нарис про всі слобідські полки, звернув увагу на умови їх поселення на російсько-кримському пограниччі та їх значення у захисті земель від нападів кримських орд.

Близькі до праці П.Головінського дослідження В.Сухорукова, А.Лішина, В.Пудавова та Є.Савєльєва з історії Війська Донського, які висвітлюють взаємостосунки запорожців та донців та їх спільні дії проти Кримського ханства. Так, Є.Савєльєв стверджував, що запорожці у 1512 р. (при Ляскоронському) вже володіли низов’ям Дніпра і мали там свої зимівники.

У другій половині ХІХ ст. дослідниками церковної історії Феодосієм (О.Макар’євським) та Філаретом (Д.Гумілевським) нагромаджений значний фактичний матеріал з історії заселення Катеринославської, Харківської єпархій. Автори залучили унікальні матеріали єпархіальних архівів, які містять конкретні відомості щодо початкового етапу колонізації краю. Між тим, ці дані вимагають критичного до себе ставлення. В.Пірко звернув увагу, що помилкове твердження Феодосія Макар’євського про час заснування м. Бахмута у 1571 р., який прийняв Бахмутівську сторожу за поселення, потрапило до сучасних краєзнавчих, і навіть наукових розвідок.

Аналізуючи розвиток історичних досліджень з проблеми варто звернути увагу на солідну працю А.Стороженка. Незважаючи на те, що він залишився в полоні великоросійської парадигми історії України, твір містить ряд суттєвих положень. Автор окреслив територію Степу в кінці XV – на початку XVI ст., виділив три соціальні групи, які заселяли і освоювали регіон в той час, описав використання ними степових шляхів, визначив місця розташування “низовців” по Дніпру (за люстрацією 1556 р.).

У другій половині XIX ст. із створенням губернських археографічних комісій активізувалися краєзнавчі пошуки, які внесли помітний вклад у дослідження історії краю. Необхідно відзначити нариси Ф.Николайчика, Г.Ге, Я.Новицького. Хоча вони присвячені окремим населеним пунктам, наявний у них матеріал виходить далеко за межі цих поселень та дозволяє зробити певні висновки щодо процесу заселення краю в цілому.

Як окрема проблема у другій половині XIX – на початку XX ст. розглядалося питання ролі іноземних поселенців у заселенні і освоєнні півдня Росії О.Клаусом, В.Ястребовим, В.Лобачевським. Узагальнююче дослідження з цього питання належить Г.Писаревському. Автор подає детальну характеристику умов поселення на півдні шведів, греків, вихідців з інших країн, описує заходи царського уряду щодо заохочення іноземців до переселення на територію Росії. Втім Г.Писаревський та О.Клаус перебільшували роль вихідців з інших країн у заселенні краю. На відміну від них Є.Загоровський, використавши законодавчі акти щодо іноземної та військової колонізації території в середині та другій половині XVIII ст., доволі критично оцінював ефективність політики як центральної, так і місцевої адміністрації у цій справі. Також ним було докладно розглянуто російське законодавство щодо обмеження території Нової Січі.

Представник народницького напряму В.Антонович початки козаччини відносив до XV ст. і визнавав її суто слов’янським елементом. Він виклав своє бачення історії українського козацтва, зокрема показав рух і чисельність населення Степової України. Пізніше у своїх працях історик більш виважено підійшов до проблеми появи козацького стану в південноукраїнських землях, однак, щодо чисельності приросту населення, не оминув явних перебільшень. Критичного відношення до себе вимагає інформація В.Антоновича щодо перших гетьманів та їх ролі в освоєнні південної території.

Л.Падалка простежив витоки козацтва, описавши рух населення на Запорожжя у XV–XVI ст., скориставшись, крім праць попередників, матеріалами Ніконовського літопису, законодавчими актами. Характер колонізації території у XVI ст. він визначає як “полукочевой”. На жаль, автор споріднює фактори виникнення українського і запорозького козацтва, слабо відтінює різницю між ними. Помиляється він в часі виникнення останнього, називаючи кінець XVI ст. О.Єфименко початки Січі відносила до першої половини XVI ст., появу козацтва вважала закономірним етапом в освоєнні українським етносом Степової України.

Д.Багалій проаналізував російську та українську колонізацію регіону, надавши пріоритет останній. Ним вивчено спорудження укріплених ліній, визначена чисельність їх поселенців. Автор розглянув проекти стратегічних об’єктів, у тому числі й Бахмутської оборонної лінії. В.Кравченко зауважує, що Д.Багалій підкреслював саме політичний аспект територіальної проблеми. Історик наголошував, що “Дике поле” до його заселення не належало Московській державі, у такий спосіб намагаючись довести історичну належність Слобожанщини до України. У працях, присвячених історії півдня України, погляди Д.Багалія зазнали певної еволюції, більш виразно підкреслено роль народних мас у заселенні та господарському освоєнні краю.

Д.Яворницький зібрав і видав солідний корпус джерел щодо заселення регіону. Він уперше вивчив проблему змін державних кордонів Запорозьких Вольностей, вказавши на невідповідності у текстах межових документів. Безперечну цінність складають його дані щодо чисельності населення Запорожжя. Загалом, історик, спираючись на підрахунки А.Скальковського, дійшов висновку, що на момент “розквіту” самого війська запорізьких козаків могло бути разом із жителями зимівників і слобід до 100 тис. чол. Найгустіше були заселені Самарська і Протовчанська паланки, найменш – Кальміуська та Прогноївська.

Початок українській історіографії відповідно до стандартів європейської науки поклав М.Грушевський, який підкреслив український характер селянської колонізаційної хвилі регіону, а також з’ясував роль внутрішніх та зовнішніх факторів виникнення козацтва.

Отже, дослідницька лабораторія другої половини ХІХ – початку ХХ ст. значно розширила знання з історії заселення регіону. В цей час відбулося окреслення проблеми як наукової. Зроблено спробу позначити основні етапи народної колонізації краю. Формування народницького напряму в українській історіографії поряд із пануванням у тогочасній історичній науці позитивістської методології, обумовили загальну переоцінку російської політики щодо залюднення регіону.

У четвертому розділі “Заселення Степової України в радянській історіографії (1920-1980-ті рр.)” виокремлено наступні періоди розвитку проблеми: 20-30-ті рр. XX ст.; 40-50-ті рр. XX ст.; кінець 50-х – 80-ті рр. XX ст. У контексті захисту прав Запорозьких Вольностей М.Слабченко намагався вирішити питання першопочатків їх заселення. Безперечну цінність складають відомості вченого про організацію нових паланок у зв’язку із збільшенням населення. Розглядаючи співвідношення заселення паланок Запорозьких Вольностей посполитими селянами і козаками у 1773 р., він називає Барвіностінківську (Барвінківська Стінка) паланку. Між тим, доповнивши загальноприйнятий у ХVІІ–ХVІІІ ст. список із восьми паланок (Бугогардівська, Інгульська, Кальміуська, Кодацька, Орільська, Прогноївська, Протовчанська, Самарська) ще десятьма (Бердянська, Гнила, Жовта, Кирилівська, Кудесницька, Лебединська, Личківська, Пробойна, Саксаганська, Гуманська), він не включив Барвінківську Стінку. Порівнявши щільність населення у паланках, відзначив, що існували так звані літні та зимові паланки. Так, Кальміуська паланка, ставилася влітку на Міуському лимані, а взимку – на Середньому Єланчику, від чого й звалася Єланицькою.

Н.Полонська-Василенко на широкому архівному та опублікованому матеріалі визначила основні етапи урядової та народної колонізації Південної України 30-80-х рр. ХVІІІ ст., відповідно подала чисельність населення, його соціальний та етнічний склад. Дослідницею проаналізовано заходи царського уряду щодо реалізації планів заселення Новоросії та Слов’яносербії. З’ясовано причини переходу військових поселенців на територію Запорозьких Вольностей, тим самим спростовуються наявні в офіційних документах звинувачення на адресу запорожців у переманюванні поселенців на свою територію. Дослідниця проаналізувала вплив процесу знищення Січі на чисельність населення регіону. Відзначено, що з перших днів ліквідації почався відтік колишніх запорожців під протекторат Польщі, Туреччини, спроби оселитися на Кубані. На особливу увагу заслуговують аналіз планів уряду з питань заселення, що їх фактично вперше здійснила дослідниця. Документ, який у найбільшій мірі відбив здійснення на практиці теоретичних міркувань на процес колонізації і являв собою не тільки проект заселення, а й чинне право, що їм користувалися довгий час, навіть у 80-х рр. ХVІІІ ст., – “План о поселении в Новороссийской губернии” 1764 р. Авторка зауважує, що у “Плані” край розглядався, як нібито не заселений до 1764 р. У такий спосіб, законодавством стосовно залюднення регіону уряд маніпулював.

Висвітлив роль українського козацтва в заселенні та освоєнні нижнього Подніпров’я В.Голобуцький. Проте, не можна погодитися з істориком, що уходи були постійним місцем проживання козаків. Спираючись в