КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СІНКЕВИЧ Наталія Олександрівна

УДК 94 (477): 271.2 (438.41) “15/18”

Домініканські монастирі Волині

кінця XVI – початку XIX ст.: інституційні засади, соціосередовище та основні напрями діяльності

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Ульяновський Василь Іринархович,

професор кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Подаляк Наталія Гордіївна,

професор кафедри дипломатичної і консульської служби Дипломатичної академії України при МЗС України

кандидат історичних наук, доцент

Довбищенко Михайло Володимирович,

докторант Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка

Захист відбудеться 15 жовтня 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 12 вересня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями та характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і літератури та додатків. Обсяг тексту дисертації – 202 с. Список використаних джерел та літератури обіймає 32 с. (351 найменування).

Вступ. Актуальність дослідження Реконструкція історії Церкви в усій різноманітності її конфесій займає особливе місце в дослідженні соціо-історичних процесів на українських землях. Особливу значущість дослідження церковного життя має для періоду Середньовіччя та Нового часу, коли Церква відігравала вагому роль у житті як цілого суспільства, так і окремого індивіда. У зв’язку з цим історія окремих релігійних спільнот та інституцій і їх взаємодія з довколишнім соціумом є актуальною на сьогодні проблемою, важливість якої було засигналізовано у вітчизняній історіографії тільки нещодавно.

Однією з найбільш активних релігійних спільнот Католицької Церкви, що діяли на території України, був домініканський орден, який відіграв першочергову роль в оформленні та подальшому розвитку католицьких церковних структур і релігійного життя на українських землях упродовж XIII – першої половини XIX ст. Орден братів-проповідників, що становив собою розгалужену міжнародну організацію й охоплював своєю діяльністю практично всю Європу, був активним носієм західних релігійних, а разом з тим – культурних, інтелектуальних і світоглядних цінностей та ідей. Процес їх трансляції на українські землі, прищеплення, або відкинення представниками місцевого суспільства є надзвичайно актуальними дослідницькими питаннями в контексті посталої на сьогодні проблематики західних культурних впливів на Русь та вибору сучасною Україною відповідних геополітичних орієнтирів. В той же час побутування домініканських спільнот в умовах, якісно відмінних від західноєвропейських, неодмінно відбивалося на їхній діяльності на українських землях, надаючи інших форм і забарвлень традиційним напрямам та обсягам їх роботи. Особливо важливим є дослідження функціонування домініканського ордену на території Великої Волині, для якої був характерний відносно стабільний і консервативний уклад суспільного життя та наявність великої кількості домініканських осідків.

Таким чином, вивчення діяльності домініканського ордену на Волині є на сьогодні актуальною проблемою, дослідження якої зумовлене потребою з’ясувати роль домініканських монастирів у соціальних, етноконфесійних та культурних процесах, що відбувалися на українських землях та в контексті загальної діяльності ордену. Окрім того, порушені в пропонованому дослідженні питання допоможуть висвітлити історичне підґрунтя низки складних проблем, що постали в сучасному українському суспільстві у зв’язку з відродженням релігійних практик і потребою співжиття представників різних конфесій на одному культурно-територіальному просторі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами Дисертаційне дослідження виконане в межах науково-дослідної теми “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01 БФ 046-01), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є тринадцять домініканських чоловічих монастирів, які існували на теренах Великої Волині наприкінці XVI – на початку ХІХ ст.

Предмет дослідження становлять інституційні засади, соціосередовище, основні напрями, обсяги і результати інтелектуальної, духовної, доброчинної, культурницької, душпастирської та місіонерської діяльності ордену на Волині.

Хронологічні рамки дисертації визначаються 60-ми роками XVI століття – 30-ми роками ХІХ ст. Нижня хронологічна межа обумовлена початком потужного руху в середовищі Католицької Церкви, який прийнято називати Контрреформацією або Католицькою Реформою і який докорінно змінив діяльність усіх церковних інституцій, у тому числі й домініканського ордену. І хоч у роботі нам постійно доводиться звертатися до більш ранніх етапів діяльності ордену в регіоні (з огляду на невисвітленість цих питань в історіографії та неможливість без їх урахування дослідити пізнішу історію монастирів), саме з останньої третини XVI ст. можна говорити про якісно новий етап функціонування волинських конвентів, основними ознаками якого є динамізм і прагнення активізувати всі напрями діяльності. Цей фактор у поєднанні із джерельним (саме Контрреформація зумовила появу цілої низки документів з історії ордену) примушує нас обмежити нижню хронологічну рамку 60-ми роками XVI ст. Визначення верхніх хронологічних меж є доволі умовним. Адже останні домініканські монастирі формально зникли з мапи Волині в 1864 р., однак саме в 1830-их роках було покладено початок їх цілеспрямованому й послідовному знищенню, яке призвело до того, що період 1830-60-их рр. був часом їх невпинного занепаду та стагнації. І хоч ми принагідно згадуємо і цей відрізок часу для проведення ширших порівнянь, він не є репрезентативним для поставленої проблематики.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Великої Волині і приблизно співвідносяться з кордонами Волинської губернії на час встановленої нами верхньої хронологічної межі. Монастирі цієї території не становили якоїсь окремої цілісності, більше того, були поділені між різними орденськими провінціями. Однак, внутрішній орденський поділ не може слугувати підставою для визначення географічних меж дослідження, оскільки кордон між Польською і Руською домініканськими провінціями, а також Конгрегацією домінікан-обсервантів св. Людовіка Бертранда був проведений без урахування жодних етноконфесійних, культурних і, більше того, географічних реалій доби. Конвенти цих трьох інституцій співіснували поруч і мали однакові умови для своєї діяльності. Крім того, проведення відповідних паралелей і порівнянь діяльності волинських монастирів Конгрегації св. Людовіка Бертранда, Руської та Польської провінцій дає можливість зробити цікаві висновки й узагальнення. Об’єднуючим фактором, який дозволяє виокремити досліджувані монастирі в єдину групу, є, насамперед, те, що вони існували в єдиному соціокультурному просторі, а також залишилися найменш вивченими в історіографії, на відміну від оточуючих їх конвентів Львова, Підкаменя та Києва, яким присвячено окремі монографії Їyіa W. Koњcioі i klasztor dominikaсski we Lwowie. – Lwуw, 1923; Rawita-Gawroсski F. Zakon oo. Dominikanуw w Kijowie. Kijуw, 1912; Bar№cz S. Wiadomoњж o klasztorze W. O. Dominikanуw w Podkamieniu. Lwуw, 1887..

Мета дослідження полягає в комплексному вивченні інституційних засад та соціосередовища, інтелектуальної, духовної, місіонерської і благодійницької роботи домініканських монастирів на волинських землях з урахуванням специфіки досліджуваного регіону.

Мета дослідження формує його основні завдання:

дослідити рівень і специфіку вивчення теми в історіографії, проаналізувати репрезентативність та потенційні можливості джерельної бази з обраної проблематики;

визначити основні етапи інституціоналізації домініканського ордену в регіоні, з’ясувати перелік і час заснування волинських домініканських монастирів;

встановити коло фундаторів та доброчинців волинських конвентів, проаналізувати особливості матеріальної підтримки волинських домінікан, а також причини їх конфліктів з оточуючим суспільством;

дослідити проблеми інституціональної належності волинських монастирів, їх взаємовідносини з владою провінцій;

з’ясувати специфіку особового наповнення домініканських осідків Волині;

проаналізувати особливості духовного життя волинських домініканських монастирів;

дослідити специфіку і напрями інтелектуального життя у волинських конвентах;

проаналізувати напрями душпастирської та місіонерської роботи домініканського ордену на Волині;

з’ясувати обсяги культурницької і доброчинної діяльності волинських домінікан.

Методологічну основу дослідження становлять принципи: історизму, об’єктивності та системності. Специфіка досліджуваної проблематики зумовила застосування еклезіологічного підходу для інтерпретації відповідних подій і явищ. Реалізація цих принципів стала можливою завдяки використанню загальнонаукових методів аналізу і синтезу та спеціальних методів: проблемно-хронологічного, історико-синтезуючого, порівняльно-хронологічного, порівняльно-історичного, статистичного, структуралістичного, просопографічного, історичної реконструкції, мікроісторії.

Наукову новизну дисертації визначає мета, предмет і завдання дослідження. Вперше комплексно висвітлено основні умови та напрями діяльності домініканського ордену на волинських землях, показано специфіку функціонування домініканських монастирів Волині в порівнянні з іншими осідками орденських провінцій, проаналізовано їх внесок у релігійне і культурне життя регіону. Робота побудована на великій кількості джерельних матеріалів, до наукового обігу введено нові документи з вітчизняних і зарубіжних архівів та залучено низку рідковживаних до цього часу видів джерел (агіографія, духовна література). Наукова новизна дослідження підсилюється тим, що тема є практично недослідженою. В дисертації порушено низку проблем, які раніше дуже слабо висвітлювалися вітчизняною історіографією, наприклад, поширення та пропагування релігійних культів і богослужбових практик, трансформація духовних та інтелектуальних ідей тощо. Крім того, в дослідженні зроблено спробу переглянути низку традиційних історіографічних положень і поглядів на діяльність католицького монашества на українських землях.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його висновки можуть використовуватися як фактологічна та методологічна база при підготовці підручників і посібників з історії України, української Церкви та культури, розробці відповідних навчальних курсів на історичних та гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в дванадцяти наукових публікаціях автора та оприлюднені на шести науково-практичних конференціях: “Могилянські читання” (Київ, 2005), “Перспективні напрями вивчення всесвітньої історії” (Київ, 2005), “Україна та об’єднана Європа: християнське коріння та перспективи” (Львів, 2005), “Історія релігій в Україні” (Львів, 2006; Львів, 2007), “Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре” (Судак, 2006 р.) у формі наукових доповідей. Ключові проблеми дисертації також були представлені у доповідях на засіданнях Просемінарію кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2001-2007 рр.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Стан наукової розробки проблеми та потенційні можливості джерельної бази дослідження” подано аналіз історіографії проблеми та характеристику джерельної бази дослідження.

У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” було проаналізовано стан розробки проблеми в працях домініканських авторів XVI-XX ст., зарубіжних наукових дослідженнях ХІХ-ХХ ст., працях російських та українських дореволюційних авторів, дослідженнях радянського періоду та в сучасній українській історіографії. Встановлено, що вивчення діяльності домініканського ордену на Русі розпочалося наприкінці XVI ст. орденськими істориками. Розвиток домініканського історіописання на теренах Речі Посполитої наприкінці XVI - XVIII ст. проходив в умовах ідеологічного протистояння між Польською та Руською орденськими провінціями. До середини ХІХ ст. подача історичних відомостей щодо окремих монастирів у роботах домініканських істориків носила другорядний характер порівняно з описом біографій відомих членів ордену та загальної історії провінцій. Незважаючи на зрозумілу апологетику, праці істориків-домініканців кінця XVI – початку ХIХ ст. Bzovius A. Propago D. Hyacinthi Thaumaturgi Poloni, seu de rebus praeclare in provincia Poloniae Ordinis Praedicatorum. – Venetii, 1606; Okolski S. Russia florida rosis et liliis hoc est sanguine, praedicatione, religione et vita, antea FF. Ord. Praed. peregrinatione inchoata, nunc conventuum in Russia stabilitate fundata. Leopoli, 1646; Вar№cz S. Rys dziejуw Zakоnu kaznodziejskiego w Polsce. – Lwуw, 1861. – Т. 1-2. мають велике значення з огляду на величезний документальний матеріал, на який вони посилаються і, що особливо важливо, цитують його. Велика кількість використаних документальних матеріалів (зокрема львівського домініканського архіву) сьогодні назавжди втрачена, що робить їхнє включення до названих праць надзвичайно актуальним. Починаючи з другої половини ХІХ ст., орденська історіографія розвивається паралельно з польською науковою історичною думкою і практично позбавлена ідеологічної заангажованості. З’явилося кілька праць, присвячених історії власне руських конвентів Koszewierski W. Dominikanie klasztorуw ruskich: poowa XV-XVI wiek. – Lublin, 2006 etc., однак історія волинських монастирів у їх контексті не знаходить належного висвітлення внаслідок масштабності поставлених цілей, а також з огляду на загальноприйняту думку про маргінальність і другорядну роль волинських осідків у житті як провінції загалом, так і руських монастирів зокрема.

Зарубіжна наукова історіографія проблеми представлена виключно працями польських істориків. Основний внесок у процес вивчення історії домініканського ордену в Речі Посполитій належить працям Є. Клочовського, одна з яких вперше засигналізувала необхідність окремого вивчення монастирів, що діяли на території Русі Kіoczowski J. Kontrata ruska w polskiej prowincji dominikaсskiej XIV-XVI wieku // Україна: культурна спадщина, національна свідомість. PROУFЩNHMA. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-літтю академіка Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998. – S. 301-307.. Роботи цього дослідника та його учнів і послідовників з кола Люблінського Католицького Університету сформували особливий історіографічний напрямок вивчення історії домінікан, який, поруч із традицією позитивістського подієвого історіописання, використовує кращі здобутки європейських історико-соціологічних і структуралістських шкіл. Дослідники цього напрямку за допомогою статистичного, квантифікаційного й картографічного методів досліджують передусім інституційну історію ордену Kielar P. Pocz№tki zakonu dominikaсskiego w Polsce // Nasza Przeszіoњж. – 1979 – № 39. – S. 17-102 etc., проблеми його взаємодії із суспільством Gwiazda H. Fundacje i fundatorzy klasztorуw dominikaсskich w Wielkim Ksiкstwie Litewskim w latach 1648-1696 // Sprawozdania towarzystwa naukowego Katolickiego Uniwersitetu Lubelskiego. – 1974. – R. 21. – S. 60-65 etc. та питання кадрового наповнення монастирівGapski H. Przydatnoњж ksi№g profesji w badaniach spoіecznych XVI i pierwszej poіowy XVII wieku // Roczniki humanistyczne. – 1976. – T. 24. – Z. 2. – S. 97-111. etc..

До зазначених М. Чорним основних напрямів вивчення домініканської історії в сучасній польській історіографії (церковно-історична топографія, дослідження монастирських пам’яток культури, орденської освіти, життя монастирів у містах) Чорний М. Дослідження історії домініканського ордену в державах Центральної та Східної Європи // Вісник Львівського університету. Серія історія. Львів, 2000. – Вип. 35-36. – С. 128. слід також додати вивчення орденської духовності Gуrski K. Dzieje їycia wewnкtrznego dominikanуw polskich w XVI-XVIII wieku // Gуrski K. Studia i materiaіy z dziejуw duchowoњci. – Warszawa, 1980. – S. 171-178., специфіки релігійних культів Karolewicz G. Werwania koњcioіуw dominikaсskich w XVII-XVIII wieku // Sprawozdania Towarzystwa Naukowego Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego (далі – Sprawozdania TN KUL). – 1970. – R. 19. – S. 105-110., особливостей наповнення монастирських бібліотек Zawadzka K. Biblioteka klasztoru Dominikanуw we Wrocіawiu (1226-1810) // Studia nad histori№ dominikanуw w Polsce. – Warszawa, 1975. – T. 2. – S. 289-390 etc. тощо. В окрему галузь виділилися дослідження, присвячені орденському шкільництву, яке розглядається у двох основних напрямах: вивчення правових і організаційних засад шкільництва та безпосередньої шкільної практики Kaczmarek K. Jeszcze o lektorach i studentach w њredniowiecznej prowincji polskich dominikanуw oraz ich szkoіach w Krakowie i we Lwowie // Nasza Przeszіoњж. 1997. №88. S. 60-61.. Польським дослідникам не завжди вдається досягти поставлених перед ними цілей; інколи їх праці лише сигналізують необхідність вивчення тієї чи іншої проблематики, однак поява вищезгаданих робіт свідчить про суттєве розширення кола досліджуваних проблем у напрямку інтелектуальної і духовної історії, застосування найновіших методів і здобутків європейської історіографії, таких, як історія ідей, історична психологія, візуальна історія, історико-антропологічний метод тощо. На сучасному етапі польська історіографія неодноразово сигналізувала необхідність вивчення історії окремих домініканських конвентів, однак поки-що такі дослідження здійснюються тільки стосовно найбільших осідків провінції. З огляду на розпорошеність джерельної бази порівняно з іншими конвентами, усталений стереотип про незначну роль волинських монастирів в історії провінції та їх перебування за межами сучасної польської держави, питання діяльності домінікан на Волині у польській історіографії окремо не розглядається, а згадується тільки в контексті інших дослідницьких проблем. Однак праці польських дослідників створюють загальне тло для дослідження діяльності ордену в окремих регіонах, дають можливість для проведення відповідних порівнянь і багато в чому слугують методологічними взірцями для подальших студій.

Аналізуючи дореволюційну українську історіографію, вважаємо за доцільне об’єднати її з російською як з огляду на деяку проблематичність у їх розмежуванні, так і внаслідок практично ідентичних поглядів щодо предмету нашого дослідження. Адже єдиний ідеологічний простір Російської імперії уніфікував вимоги до всіх дослідників, що перебували в її межах. Загалом доводиться констатувати слабку розробку проблеми діяльності домінікан на Волині в працях дореволюційних українських та російських істориків. Причиною цьому слугували як ідеологічні фактори, так і відсутність проблематики історії католицизму в переліку актуальних для аналізованого періоду тем вітчизняної науки, яка основну увагу спрямувала виключно на вивчення Православ’я як на той час домінуючої та нерозривно асоційованої з руським народом конфесії.

Аналізуючи стан розробки теми в період 1917 - 1991 рр., доцільно виокремити радянську (куди входили як російські, так і українські автори) та національну емігрантську течії історіографії. Історія Церкви (а особливо Католицької) не входила в коло інтересів радянських дослідників. Переважна більшість робіт, де розглядається історія католицизму, носить суто публіцистичний характер і слугує атеїстичній пропаганді, а не науковим цілям. На цьому тлі варто виділити тільки статтю московського медієвіста Н. Щавєлєвої, в якій розглянуто історію київської домініканської місії в ХІІІ ст. Щавелева Н.И. Киевская миссия польских доминиканцев // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования 1984 г. – М., 1984. – С. 139 – 151.. Що стосується церковно-історичних студій вітчизняних дослідників-емігрантів, зокрема, Римського осередку, який складався з представників уніатського духовенства, то вони розглядають діяльність домінікан виключно через призму їхньої унійної роботи, насамперед – у Галицько-Волинській державі Великий А. Г. З літопису християнської України. – Рим-Львів, 1999. – Т. 2-4..

Початок 1990–их рр. ознаменував якісно новий етап українських студій церковної історії. Першими інтерес до історії домінікан на Русі виявили львівські автори. Зокрема, з’явилася дисертаційна робота М. Чорного, об’єктом якої є діяльність домінікан на теренах Центрально-Східної Європи у XIII-XV ст. Чорний М. Домініканський орден у Центрально-Східній Європі в ХІІІ – першій половині XV ст. Дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 2002.. Однак Волинь залишається поза сферою цього дослідження.

Наприкінці 1990-их рр. зросло зацікавлення історією католицизму з боку дослідників-релігієзнавців, які акцентують увагу, передусім, на таких аспектах історії католицтва в Україні, як його закорінення у свідомості автохтонної людності. Одним із найважливіших виявів цього процесу вважається поява окремої Руської провінції домініканського ордену, що тлумачиться як пробудження руської національної свідомості серед місцевих католиків Кралюк П. Особливості взаємовпливу національної та конфесійної свідомості в українській суспільній думці XVI – I половини XVII ст. Дисетація…доктора філософських наук. – К., 1998. – С. 257-259; Литвинов В. Католицька Русь. Історико-філософський нарис – К., 2005. – С. 8..

Загалом доводиться констатувати, що питання історії домініканських монастирів Волині в сучасній українській історіографії не досліджується на належному рівні, як і не досліджувалося воно століття тому. Причинами цього є як складність проблеми, що полягає у розпорошеності джерельної бази та мовному бар’єрі при її вивченні, так і подекуди небажання відмовитися від традиційних штампів і упереджень, визнати вагому (і не завжди негативну) роль домініканського ордену в житті руського суспільства.

Підсумовуючи проведений історіографічний аналіз теми, потрібно перш за все відзначити, що проблема діяльності домінікан на Волині практично завжди перебувала в центрі ідеологічних суперечок і дискусій: спочатку між окремими провінціями ордену, які сперечалися за інституціональну приналежність руських монастирів; згодом дискусія перенеслася в площину міжконфесійного протистояння й атеїстичної пропаганди. Наявні фактологічні відомості істориків-позитивістів ХІХ ст. практично не переглядалися; відсутні також студії окремих аспектів діяльності монастирів, їх впливу на довколишнє суспільство тощо. І хоч польська історіографія на сучасному етапі широко розгорнула дослідження католицьких орденів, застосовуючи при цьому низку сучасних методів і напрямів європейської історичної думки, питання специфіки, обсягів і напрямів діяльності волинських монастирів практично ігноруються і не піддаються глибокому аналізу як окремий предмет дослідження.

У підрозділі 1.2. “Потенційні можливості джерельної бази дослідження” охарактеризовано комплекс архівних та опублікованих матеріалів, що стали основою для вирішення завдань дисертації. Джерельна база вивчення історії домініканського ордену на території Волині є різноманітною і представлена як документальними, так і наративними видами пам’яток, переважна більшість яких є неопублікованою. До опублікованих джерел відносяться передусім літературні пам’ятки, а також документи таких значних інституцій Католицької Церкви, як нунціатура, або ж ті, що стосуються діяльності всього ордену чи провінції, наприклад, документи генеральних і провінційних капітул. Комплексний підхід до використання всього джерельного фонду теми не був застосований ні в польських, ні в нечисленних вітчизняних дослідженнях проблеми. Причиною цього є розпорошеність архівних матеріалів після касації волинських монастирів. Так, фундаційні документи осіли в архівах Російської імперії, що мали власну складну історію реорганізацій і втрат. Частина документів потрапила до приватних або музейних колекцій (найбільшою такою колекцією є колекція документів Волинського музею, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві). Візитації, реєстри майна, а також джерела, які стосуються особових справ, зібрані в орденських архівах, насамперед – провінційному архіві ордену у Кракові. Документи кінця ХІХ – початку ХХ ст. збереглися у фондах Луцько-Житомирської Римо-католицької Консисторії (тепер зберігаються в Державному архіві Житомирської області). Крім того, численні конфіскації приватних і церковних колекцій призвели до розпорошеності монастирських документів по багатьох архівах та відділах рукописів бібліотек сучасної Польщі.

Основою для проведення дослідження стали джерела церковного походження. Переважну більшість джерельних матеріалів становили документальні, які можна поділити на кілька типів за метою створення: актові (нормативно-регламентаційні, привілейно-фундаційні, договірні, судово-процесуальні), ревізійно-звітні та облікові документи. Наративні джерела нашого дослідження представлені такими видами, як монастирські хроніки, літературні пам’ятки й епістолярія.

Загалом, можемо констатувати наявність достатньо широкої та різноманітної джерельної бази обраної нами проблематики. Після потриденських перетворень католицькі ордени розпочали ведення цілої низки облікових і ревізійно-звітних документів, які стали основою джерельного фонду проблематики. З XVII ст. розпочинається активний розвиток орденської традиції в галузі агіографії та культового життя монастирів, що майже повністю компенсує відсутність хронік більшості конвентів. І хоч не всі напрями активності домінікан однаково повно розкриті в наявних джерелах (відносно гірше висвітлені обставини щоденного життя монашества, їх душпастирської та благодійницької роботи), вони є достатньо репрезентативними для здійснення комплексного дослідження діяльності домініканських монастирів Волині.

У другому розділі дисертації “Інституційні засади та соціосередовище діяльності домініканських монастирів Волині” ставиться за мету дослідження інституційних засад і соціосередовища діяльності ордену в регіоні, яке розглядатиметься за такою схемою: 1) встановлення етапів інституціоналізації домініканського ордену в регіоні, уточнення переліку домініканських монастирів і часу їх виникнення; 2) з’ясування основних напрямів взаємодії монастирів із довколишнім суспільством; 3) вивчення специфіки взаємовідносин осідків Волині з орденськими провінціями; 4) дослідження особового складу волинських монастирів.

У підрозділі 2.1. “Інституціоналізація домініканського ордену на Волині: датування та кількісні характеристики фундацій” показано динаміку появи та встановлено кількість домініканських осідків в регіоні. На основі хронології та кількості фундацій виділено чотири основні етапи появи осідків ордену в регіоні. Перший етап охоплює час від початку легендарної руської місії св. Яцека Одровонжа до появи перших достовірно існуючих монастирів наприкінці XIV ст. Відомості домініканської агіографічної традиції про функціонування на Волині протягом зазначеного періоду домініканських монастирів є сумнівними і джерельно не підтвердженими. Проаналізувавши процес поширення монастирів ордену упродовж другого етапу (кінця XIV-XVI ст.), можемо говорити про існуючі на Волині осідки в Луцьку, Володимирі, Острозі та, гіпотетично, в Житомирі. Третій етап появи домінікан на Волині охоплює першу половину XVII cт. і виділяється нами з огляду на те, що упродовж цього періоду після майже 200-літньої перерви в регіоні з’являється 11 проектів домініканських фундацій, три з яких, однак, не були реалізовані, а одна існувала лише протягом короткотривалого часу. Четвертий етап появи ордену в регіоні охоплює час з другої половини XVII ст. до середини XVIII ст. Він відділений від попереднього подіями Хмельниччини, які не тільки призупинили процес появи нових осідків, а й на тривалий час паралізували діяльність вже існуючих. Верхня межа даного етапу встановлена з огляду на час фундації кульчинського монастиря (1754 р.), який став останнім домініканським осідком, заснованим на теренах Великої Волині протягом усього досліджуваного періоду. Кількість фундованих упродовж четвертого етапу монастирів була вдвічі меншою, ніж у попередній період.

У підрозділі 2.2. “Домінікани і довколишнє суспільство: матеріальна підтримка та взаємні конфлікти” проаналізовано такі аспекти взаємодії волинських осідків із зовнішнім світом, як матеріальна підтримка монастирів з боку представників волинського соціуму та причини й перебіг найбільш резонансних конфліктів за участю волинських конвентів. Матеріальна підтримка перших домініканських монастирів на Волині була справою польського короля Ягайла та великих литовських князів. Кардинально змінюється ситуація щодо матеріальної підтримки домініканських осідків на початку XVII ст., коли на східних теренах Речі Посполитої спостерігається процес активізації костельних фундацій. Факт масової появи в цей час шляхетських фундацій на Волині був цілком типовим і підпадав під відмічені в історіографії загальні мотиваційні чинники, найважливішими з яких вважаємо наступні: зміна віровизнання представниками волинських шляхетсько-магнатських родин і персональний характер потридентського католицизму, який наголошував на важливості індивідуального душпастирства та посмертних молитов. Вибір домініканського ордену для реалізації фундаційних планів волинської знаті в першій половині XVII ст. був зумовлений такими факторами: тривалість діяльності домінікан в регіоні; вагомий вплив, який мав домініканський орден у вищих церковних колах у зазначений час; загальна активізація діяльності ордену в Речі Посполитій, зокрема – новоутвореної Руської провінції; існування стійких родинних традицій підтримки певного монашого згромадження; наявність попередніх персональних зв’язків фундаторів із домініканами. У другій половині XVII-XVIII ст. популярність ордену в середовищі волинських фундаторів суттєво послабла. Визначальною причиною появи монастирів даного періоду ми вважаємо попередні родинні та персональні зв’язки фундаторів з орденом. Аналіз проявів матеріальної підтримки по відношенню до вже існуючих конвентів показує, що питому вагу серед домініканських донаторів становила волинська шляхта та магнатерія. Донатори здійснювали надання саме на користь домініканських осідків з огляду на причини духовного, ситуативного, економічного та особистісно-родинного характеру.

Аналізуючи конфлікти волинських домініканських монастирів із довколишнім світом, ми свідомо дистанціювалися від тих судових конфліктів, що носили майновий характер і були звичайним явищем тогочасного життя, а розглянули лише протиріччя, в яких простежується глибше ідеологічне, протиборство між домініканами й оточуючим соціумом. Розглянуті нами випадки протистояння домінікан із довколишнім соціумом є надзвичайно різноманітними як з огляду на час та причини їх виникнення, так і враховуючи конфесійну та релігійну належність протилежної домініканам конфліктуючої сторони. Узагальнивши їх, зазначимо, що ті прояви протистояння між орденом і довколишнім суспільством, яким сучасники і подальша історіографія надавали відтінку ідеологічних конфліктів, зароджувалися на базі зіткнення майнових та особистих інтересів і тільки згодом переростали у площину міжконфесійного (або міжрелігійного) протистояння.

У підрозділі 2.3. “Волинські монастирі та орденські провінції: проблеми взаємостосунків” з’ясовано перебіг та причини поділу волинських конвентів поміж кількома орденськими інституціями та встановлено їх роль в загальнопровінційному житті. Аналіз ролі волинських монастирів в боротьбі руських конвентів за відокремлення від Польської провінції впродовж XV-початку XVII ст. показав, що волинські осідки брали активну участь у цьому процесі практично на всіх його етапах. Однак, завдяки цілеспрямованій кадровій політиці, застосуванню каральних і заохочувальних заходів, Польській провінції вдалося залишити на початку XVII ст. у своєму складі луцький і волинський монастирі. Розвитку сепаратистських настроїв у середовищі волинських конвентів сприяла ціла низка факторів: 1) перебування волинських монастирів протягом 1378-1453 рр. у складі Товариства Братів Пілігримів заради Христа, прагнення до відродження автономної діяльності якого в середовищі руських домініканських конвентів постійно актуалізовувалося; 2) поповнення волинських конвентів за рахунок пострижеників львівського монастиря, який був основним осередком розвитку руського домініканського сепаратизму; 3) невдоволення волинських монастирів їхньою слабкою роллю в житті Польської провінції та надмірним контролем з боку останньої за наявності того факту, що луцький конвент сплачував на користь загальнопровінційних потреб вагому контрибуцію.

Організаційну належність волинських конвентів, фундованих протягом XVII-XVIII ст., визначали, передусім, персональні контакти фундаторів з представниками тієї чи іншої провінції. Статус волинських монастирів у межах орденських інституцій визначався кількома чинниками, зокрема їх внеском у матеріальне життя провінцій та розміщенням у їх стінах новіціатів і орденських студіумів. Найактивніше в загальне провінційне життя був включений луцький конвент. Становище інших волинських осідків у тих організаціях, до яких вони належали, було незначним: тут рідко проводилися капітули, розташовувалися інтелектуальні й рекрутаційні центри.

У підрозділі 2.4. “Особовий склад волинських домініканських монастирів” досліджені кількісні, вікові, соціальні й етнічні характеристики монахів волинських домініканських осідків. Зокрема, було детально проаналізовано особливості діяльності луцького новіціату, встановлено узагальнений портрет луцького монаха-домініканця XVIII ст.: він походить із дрібної руської (переважно волинської) шляхти, вступає до ордену у віці 15-23 років, помирає в 39-47 років; уся його діяльність пов’язана із рідним або іншими волинськими осідками провінції. Наявність у луцькому конвенті власного новіціату й орденського студіуму спричинили той факт, що монастир протягом XVII-XVIII ст. був чисельним і мав у своєму складі не менше встановленої орденськими правилами норми 12 монахів. Відомості щодо особового складу інших волинських монастирів засвідчують: жоден із них упродовж другої половини XVII – XVIII ст. не був чисельним. У складі монастирів Руської провінції у XVIII ст. переважали вихідці із руського суспільства. Можемо припустити наявність значної частини русинів і в осідках Польської провінції. Тільки особовий склад волинських конвентів Когрегації св. Людовіка Бертранда, який поповнювався переважно за рахунок новіціатів, розташованих на власне польських землях, не носив місцевого характеру.

У третьому розділі дисертації “Основні напрями діяльності волинських домініканських монастирів” досліджуються духовне та інтелектуальне життя, душпастирська, місіонерська, доброчинна і культурницька діяльність волинських домініканських монастирів.

У підрозділі 3.1 “Духовне життя волинських домініканських спільнот” найбільше уваги приділяється аналізу популярних у волинських домініканських обителях релігійних культів, які були поділені на універсальні (христологічний, тринітарний і марійний культи), культи орденських патронів і культи святих, не пов’язаних із орденською традицією. Шанування у волинських домініканських монастирях христологічного та тринітарного культів не було активним і не вирізнялося специфічними рисами на тлі загальних тенденцій духовного життя в Речі Посполитій. Активна популяризація марійного культу була домінантою духовного життя волинських домініканських спільнот упродовж XVII-XVIII ст. Простеживши основні моменти поширення культу луцької Богородичної ікони, яка була найпопулярнішою домініканською святинею Волині, можна констатувати, що домінікани повністю пристосувалися до пануючих на той час в суспільстві уявлень про Богоматір як королеву і покровительку Речі Посполитої та окремих її регіонів.

Культи орденських патронів були мало популярними у волинському домініканському середовищі: на честь святих-домінікан було затитуловано один конвент і не більше 40 % вівтарів, наявна тільки одна чудотворна ікона орденського святого. Найактивніше використовували пантеон орденських святих луцький та володимирський конвенти, при яких не існувало парафій, а отже – потреби вшановування популярних в народі святих, які не були пов’язані з орденською традицією. Цей фактор у поєднанні із наявністю у Луцьку та Володимирі великої кількості храмів інших орденів актуалізовував потребу популяризації, передусім, культів домініканських святих.

Можемо констатувати також поширеність у домініканському середовищі Волині в XVIII ст. культів святих францисканської традиції. Причиною цього явища вважаємо їх популярність серед широкого загалу тогочасного суспільства. Поза цим запозичень з культових традицій інших орденів не спостерігається.

У підрозділі 3.2. “Інтелектуальне життя домініканських монастирів” проаналізовано проблему існування орденських шкіл, репертуар бібліотек та інші відомості щодо особливостей інтелектуального життя в стінах волинських конвентів. Чисельність, динаміка зростання й тематичне наповнення волинських домініканських бібліотек у XVI – початку XVII ст. засвідчує відсутність у монастирях на початку XVII cт. розвинутої традиції інтелектуальних студій. Коло читання, доступне в цей час у загальних монастирських бібліотеках, зосереджувалося переважно на літературі, необхідній для підготовки проповідей, що свідчить про суто прикладний характер книгозбірень. З початку XVII ст. виразним є прагнення луцького монастиря до укомплектування бібліотеки, передусім полемічними та гомілетичними творами найсучасніших авторів, що викликано як постановами провінції, так і усвідомленням домініканами потреб часу.

У другій половині XVII – XVIII ст. інтелектуальне життя у волинських осідках значно пожвавлюється. Передусім це стосується луцького конвенту, де продовжує активно зростати монастирська бібліотека та зароджується студіум вищого рівня. Однак інтелектуальні звцікавлення в стінах луцького монастиря не виходили за межі, встановлені програмою орденських студій. Починаючи з другої половини XVII ст., повноцінні орденські школи нижчого рівня формуються практично в усіх монастирях-пріоратах Волині. Бібліотеки більшості волинських монастирів наприкінці XVIII ст. носили характер практичних книгозбірень, основною метою яких була підготовка монахів до читання проповідей та здійснення таїнств, а також забезпечення потреб наявних при монастирях студіумів. Інтелектуальна формація волинських домінікан у цей час базувалася, переважно, на читанні творів популярних в Речі Посполитій церковних авторів.

У підрозділі 3.3. “Душпастирська і місіонерська діяльність волинських монастирів” основна увага зосереджена на аналізі безпосередніх проявів місіонерської та душпастирської діяльності домінікан у регіоні. Початок розглядуваного нами періоду збігається із такою важливою подією в церковному житті Речі Посполитої, як розвиток і реалізація ідеї Берестейської унії. У процесі дослідження було зроблено висновок про важливість для уніатської Церкви на Волині діяльності домініканських монастирів, що тривалий час були єдиними монастирськими осідками Католицької Церкви в регіоні. Безпосередня участь волинських домінікан в унійному процесі полягала у проведенні дипломатичної, органіаційної та проповідницької роботи. Загальна активізація реформаторської і дидактичної діяльності Католицької Церкви в Речі Посполитій у першій половині XVII ст. виявилася у відродженні прагнень до зовнішніх місій у середовищі домінікан Руської провінції. Більш активна місіонерська позиція волинських конвентів Руської провінції в порівнянні з монастирями Польської провінції та Конгрегації обсервантів була помітною аж до кінця XVIII ст.

Основним напрямком душпастирської роботи ордену в регіоні з другої половини XVII ст. стає активне ангажування в організацію парафіяльної роботи при монастирських храмах. Домініканський орден найактивніше з усіх монаших згромаджень, що діяли на Волині, взяв участь у формуванні сітки католицьких парафій у регіоні. Монастирі, які не мали парафії безпосередньо при своїх костелах, керували ними в сусідніх населених пунктах або ж допомагали плебанам довколишніх храмів. Особливою активністю при проведенні такої діяльності відзначався луцький монастир, власна парафія при якому існувала тільки не тривалий час, а потенційні можливості для душпастирства були значними.

У підрозділі 3.4. “Доброчинна та культурницька діяльність домінікан” досліджено функціонування при волинських монастирях культурно-освітніх та благодійних осередків. Основним проявом доброчинної діяльності волинських домінікан було утримання притулків для старих і хворих – шпиталів. Головний напрям культурницької роботи волинських осідків становила організація шкіл для світських осіб. Луцький монастир зробив вагомий внесок в культурне життя краю завдяки діяльності при ньому власної папірні, музичної капели та друкарні.

У висновках підведено підсумки дослідження, які виносяться на захист:

Проблема діяльності домініканського ордену на Волині практично не розглядалася в межах домініканської, зарубіжної та вітчизняної наукових історіографій. Водночас джерельна база проблеми є досить широкою, різноплановою та репрезентативною. Комплексне використання всіх збережених на сьогодні джерел дає можливість виконати всі окреслені нами дослідницькі завдання.

У результаті дослідження було виявлено, що процес інституціоналізації ордену на Волині пройшов чотири основні етапи, які ми виділяємо, виходячи із хронології та кількості фундацій. Встановлено, що апогеєм розвитку сітки домініканських монастирів у регіоні стала перша половина XVII ст. У процесі дослідження було уточнено перелік і час заснування домініканських монастирів, що виникали на території Волині в кінці XIV – серединi XVIII ст. Виявлено, що впродовж цього періоду в регіоні з’явилося тринадцять постійно існуючих домініканських осідків, три функціонували нетривалий період, фундації мінімум трьох залишились нереалізованими.

У результаті дослідження було доведено активну підтримку домініканських монастирів Волині з боку довколишнього суспільства. На рішення фундаторів