КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Семенюк Олександр Леонідович

УДК: 327.51:341.174 (4) ЄС

СПІЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ В УМОВАХ ЙОГО РОЗШИРЕННЯ

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

політичних наук

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

ПЕРЕПЕЛИЦЯ Григорій Миколайович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент

БОДРУК Олег Сергійович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, м. Київ,

завідувач відділу воєнної політики та безпеки,

кандидат політичних наук,

ХРАБАН  Ігор Анатолійович,

Об’єднаний інститут Національної академії оборони України, м. Київ,

завідувач кафедри іноземних мов

Провідна установа: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН

України, м. Київ

Захист дисертації відбудеться 23 квітня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої ради в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул.. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська 58, к. 10

Автореферат розісланий 22 березня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Константинов В.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Завершення “холодної війни” та розпад СРСР ознаменували появу якісно нової системи міжнародних відносин. Одним із безпосередніх результатів цього переходу міжнародних акторів на принципово інший рівень стосунків стала докорінна зміна характеру їх безпекових взаємодій. Так, за сучасних реалій достатньо чітких ознак набувають процеси регіоналізації, при яких більш помітну роль відіграють регіональні структури безпеки. Зазначені процеси властиві і для Європейського Союзу, який в епоху постбіполярності перейшов від переважно економічної інтеграційної моделі до якісно нової фази інтеграції – політичної. Закономірним розвитком цієї політичної складової стало “перетікання” інтеграції у військово-політичну сферу.

Останнє розширення Європейського Союзу стало однією з визначальних віх його розвитку, а також потужним чинником формування нового безпекового середовища в Європі. Прийняття до складу ЄС 10 нових членів значною мірою вплинуло як на динаміку розвитку євроінтеграційного процесу загалом, так і еволюцію його окремих вимірів, в тому числі безпекового.

Сучасні тенденції вказують на те, що цей регіон у перспективі стане одним із основних центрів сили в світовій безпековій системі. Запровадження Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони (СЄПБО) має на меті зробити ЄС самодостатнім гравцем, незалежним від єдиної на сьогодні наддержави – Сполучених Штатів Америки.

Актуальність даної проблеми також витікає з того, що вона прямо пов’язана із проблематикою формування та реалізації зовнішньої політики України. Розширення ЄС на Схід що відбулося у 2004 році обумовило появу його спільних кордонів з нашою державою, що, в свою чергу, підвищило увагу до наукових підвалин європейського вектору української зовнішньої політики. Проголосивши курс на європейську інтеграцію, наша держава не може ігнорувати ключових тенденцій, що наразі мають місце в європейській спільноті. Їх дослідження допоможе виробленню Україною дієвої тактики та стратегії щодо реалізації її стратегічної мети – членства в ЄС. У цій роботі автор, серед іншого, робить спробу довести, що саме у військо-політичній сфері співробітництва з ЄС Україна уже сьогодні може робити реальні кроки в реалізації свого євроінтеграційного курсу.

Зв'язок з науковими планами. Представлене наукове дослідження було здійснено автором в рамках комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету ім. Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 0197U015201), програми Інституту міжнародних відносин “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави” (номер державної реєстрації 0197U003322).

Дослідження виконано відповідно до наукової програми кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка “Зовнішньополітична стратегія України в контексті розбудови нової європейської архітектури”

Об’єктом даного дослідження є міжнародна політика Європейського Союзу.

Предметом дослідження є становлення Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони та її еволюція в процесі розширення ЄС.

Наукова проблема, яку вирішує автор, полягає у встановленні основних тенденцій розвитку Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони в контексті розширення ЄС, а також визначенні модальностей взаємодії ЄС та України в рамках СЄПБО. Зі свого боку, автор надає окремі рекомендації щодо тактики та стратегії України по реалізації її євроінтеграційних устремлінь, за рахунок активізації військово-політичної складової співробітництва.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 90-тих років минулого століття, коли принципові зміни в світовій системі міжнародних відносин привели до переходу європейських інтеграційних процесів в політичну площину й відкрили шлях до розширення ЄС на Схід та в Середземномор’я, й завершуються сьогоденням.

Мета дослідження полягає в аналізі теоретичного та ідейного базису європейської інтеграції в сфері безпеки та оборони у сучасних умовах, а також визначенні впливу розширення ЄС на формування та еволюцію Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань дослідження:

систематизувати теоретико-концептуальну базу Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони;

виявити основні чинники формування Європейським Союзом власної зовнішньої та безпекової політики, а також фактори її еволюції наприкінці 90-х рр. ХХ ст. - на початку ХХІ ст.;

дослідити особливості імплементації СЄПБО “старими” країнами-членами ЄС;

визначити особливості бачення СЄПБО країнами, які здобули членство в Європейському Союзі під час останньої хвилі його розширення на Схід та в регіон Середземномор’я;

виявити чинники впливу розширення Європейського Союзу на еволюцію Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони;

визначити роль та місце країн, які не є членами ЄС, в рамках реалізації СЄПБО;

розкрити роль співробітництва України з ЄС у побудові нової європейської системи безпеки.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовувались як суто політологічні, так і загальнонаукові методи. Загалом, автором було зроблено спробу побудувати дослідження на використанні дедуктивних підходів на базі формальної і діалектичної логіки.

Дисертантом під час виконання цього дослідження застосовувався діалектичний підхід. За його допомогою було проаналізовано еволюцію СЄПБО в умовах розширення, встановлено причинно-наслідковий зв'язок між комплексом національних безпекових характеристик, настанов і стратегічної культури окремих держав чи груп держав-членів ЄС та їх підходами до імплементації Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони.

Системний аналіз було застосовано для дослідження концептуальних засад Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони. Вдавшись до системного аналізу, дисертант зробив спробу дослідити СЄПБО як цілісне явище системного характеру, яке, в той же час, є підсистемою системи вищого порядку, що складає Європейський Союз. Системний аналіз було доповнено застосуванням порівняльного аналізу зіставленні СЄПБО із іншими існуючими на сьогодні концептуальними моделями європейської безпеки та оборони.

З метою виокремлення факторів європейської інтеграції в сфері безпеки та оборони автором було також застосовано історичний метод та метод контент-аналізу у висвітленні окремих фактів та подій, що мали місце в рамках об’єкту дослідження.

Наукова новизна здійсненого автором дослідження полягає в наступному:

вперше з вітчизняних наукових праць виявлені чинники впливу останньої хвилі розширення Європейського Союзу на Схід та в Середземномор’я на процес формування та еволюції Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони, якими є зокрема: особливості геополітичного розташування, історичний досвід, стратегічна культура та світогляд “нових” членів ЄС, інерційна ейфорія від їх прийняття до складу НАТО, традиційні тісні стратегічні стосунки зі США, бачення неподільності та глобальності безпеки, слабкі фінансові можливості;

запроваджено авторську систему факторів формування СЄПБО, її еволюції в умовах розширення ЄС, яка базується на аксеологічних та безпекових критеріях;

доведено існування причинно-наслідкових зв’язків між безпековими характеристиками окремих країн чи груп країн-членів ЄС та їх національними політиками імплементації СЄПБО;

за відсутності універсальної теоретичної концепції відносин ЄС та “третіх країн” в рамках СЄПБО, автором було запропоновано модель класифікації згаданих країн в контексті їх безпекової та оборонної співпраці з Євросоюзом, яка базується на принципах кооперативної безпеки;

дисертантом зроблено низку практичних рекомендацій щодо вдосконалення концепції відносин України з ЄС в контексті Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони.

Практичне використання результатів дослідження визначається його актуальністю та новизною. Наукові положення цієї роботи можуть мати наступне використання:

теоретичне: отримані в процесі дослідження результати можуть стати основою для подальшої розробки широкого кола проблем міжнародної та регіональної безпеки;

навчальне: матеріали та наукові положення даної роботи можуть бути використані при підготовці та викладанні курсів з міжнародних відносини та зовнішня політики, зовнішньої політики України, міжнародної та європейської безпеки, конфліктології у вищих навчальних закладах України;

прикладне: висновки та пропозиції викладені в дослідженні можуть бути використані при вирішенні практичних питань органами державної влади (Міністерством закордонних справ, Міністерством оборони, Радою національної безпеки та оборони України) в процесі взаємодії з інституціями європейської спільноти.

Апробація дослідження. Результати дисертаційного дослідження були оприлюднені у виступах на наукових конференціях з актуальних проблем міжнародних відносин, що проводились в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення в п’яти наукових публікаціях.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків та списку використаних джерел (287 найменувань українською, російською, англійською, німецькою та польською мовами). Загальний обсяг роботи 222 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано наукову актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, встановлено зв'язок з науковими програмами й планами Інституту міжнародних відносин, окреслено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, а також надано інформацію про апробацію висновків дослідження.

У першому розділі – “Концептуальні засади та джерельно-документальна база дослідження” - розглянуто стан наукової розробки проблематики СЄПБО, методологічні підходи та теоретичні засади її дослідження, а також концептуальні моделі європейської безпеки та оборони.

Автором було встановлено, що поряд з наявною значною документальною базою тематики СЄПБО, яку становлять правочини Європейського Союзу, інших міжнародних організацій, двосторонні договори і акти національного законодавства України та країн-членів ЄС, проблематика Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони досить широко представлена як в зарубіжній, так і вітчизняній науковій літературі.

Окрім цього, аналіз масиву наукових праць на тему СЄПБО вказує на ознаки формування національних шкіл дослідження цього напрямку європейської інтеграції “вглиб”, кожна з яких використовує особливий набір підходів до вивчення цього явища. На думку автора, більшість зарубіжних дослідників тематики СЄПБО можна умовно поділити на дві групи: “єврооптимісти”, які зорієнтовані на позитивні моменти європейської інтеграції в безпековій та оборонній сферах, а також “євроскептики” чи “європесимісти”, що схильні концентрувати увагу на проблемних моментах імплементації цієї спільної політики ЄС.

Варто зазначити, що вітчизняні та російські вчені за своїми науковими поглядами щодо СЄПБО загалом ближче до своїх західних колег – “європесимістів”. Водночас, їх увага до проблематики СЄПБО свідчить про розуміння актуальності вивчення цього виміру діяльності ЄС, оскільки останній у перспективі потенційно матиме вирішальний вплив на формування безпекового середовища у Європі, а також є важливим з точки зору реалізації євроінтеграційних прагнень нашої держави.

Автором було проаналізовано на загальному теоретичному рівні поняття та сутність СЄПБО в контексті інтеграційних процесів за допомогою підходів, запропонованих такими сучасними теоретичними течіями досліджень міжнародних відносин та зовнішньої політики, як федералізм, неореалізм, неофункціоналізм та неоінституціоналізм.

Новітні тенденції у питаннях європейської безпеки та оборони обумовили появу нових наукових концепцій у цій сфері. Однією із найпоширеніших стала т.зв. інституціоналістська модель безпеки та оборони. Згідно з вченням інституціоналістів, міжнародні інституції забезпечують безпеку міжнародних гравців через співробітництво між ними, комунікацію, надання інформації, розвиток спільних норм та принципів, застереження щодо агресивної поведінки, а також надають базис для спільних дій, запобігання конфліктам, їх врегулювання та вирішення. Іншою концепцією, яка була розроблена в середині ХХ ст., проте стала серйозно розглядатися у якості теоретичної бази безпекової системи в Європі після розпаду СРСР, є концепція плюралістичних безпекових спільнот. Авторами концепції були вчені К.Дойч та його учні, зокрема Адлер и Барнетт. За Дойчем безпековою спільнотою є група людей, яку він називає “інтегрованою”. Під інтеграцією передбачається існування в рамках певної території “відчуття спільноти”, а також інституцій та практики, які достатньо сильні та розповсюджені, аби її забезпечити виправдані сподівання на “мирні зміни” в її рамках. Під відчуттям спільноти слід розуміти бачення, що спільні соціальні проблеми мають та можуть бути вирішені через мирні процеси змін.

Надзвичайно важливими, з точки зору розкриття предмету дослідження, методологічними підходами, які у тій чи іншій мірі присутні у згаданих школах, стали також цивілізаційний підхід та системний аналіз, що дають можливість розкрити ідеологічну основу інтеграційних процесів, а також вивести їх окремі аспекти в систему. До того ж, системний аналіз допоміг розкрити сутність базових для даного дослідження понять, як то система безпеки та система оборони. Окрім згаданого, суттєвим для цієї роботи вбачається застосування теоретичних засад неореалізму щодо вивчення категорії інтересу та національного інтересу, як однієї з базових засад консолідованої поведінки держав Європи, в тому числі й в безпеково-оборонній царині. Поєднання різних підходів, запропонованих школами політичного аналізу, дало можливість автору розкрити сутність СЄПБО в контексті розширення ЄС на Схід та в регіон Середземного моря.

У розділі було порівняно ознаки СЄПБО з основними базовими принципами найбільш поширених класичних та сучасних концептуальних моделей безпеки та оборони. Автором було встановлено, що жодна із вивчених в рамках роботи моделей повною мірою не віддзеркалює СЄПБО, а остання органічно поєднала в собі ознаки практично усіх безпекових та оборонних моделей, які коли-небудь застосовувались в європейському контексті. СЄПБО перебуває в динамічному розвитку, пов’язаному із пошуком та утвердженням її місця та ролі в формуванні середовища безпеки європейського континенту. Це в свою чергу обумовлює необхідність розробки спеціальної теоретично-концептуальної моделі, яка б повною мірою розкривала сутність СЄПБО та виокремлювала її з-поміж інших безпекових структур в Європі.

У другому розділі – “Сутність та особливості сучасної політики ЄС у сфері безпеки та оборони в умовах його розширення” - було проаналізовано фактори формування сутності та еволюції СЄПБО, особливості її імплементації країнами-членами Євросоюзу в умовах його розширення, а також вплив розширення Європейського Союзу на розвиток Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони.

В рамках дослідження автором було запропоновано класифікацію факторів формування та еволюції СЄПБО в 90-х роках ХХ і на початку ХХІ століття - з поділом на внутрішні та зовнішні, силові та несилові, системні та несистемні, фактори взаємодії та взаємозалежності.

Основними причинами оформлення СЄПБО в окремий напрямок діяльності ЄС стали події у Європі і світі в царині безпеки у період з кінця 90-х рр. ХХ ст., початку ХХІ ст. У цьому зв’язку, ключовими факторами еволюції СЄПБО у вказаний період стали: криза Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС; прояв конфліктогенного потенціалу епохи постбіполярності в безпосередній близькості від кордонів ЄС - на Балканах; терористичні атаки 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку; формування ЄС глобального бачення безпеки й усвідомлення Європейським Союзом своєї ролі як глобального безпекового гравця; відмінності бачення країнами-членами ЄС перспектив розвитку СЄПБО; розширення ЄС на Схід та в регіон Середземномор’я.

Означені фактори визначальним чином вплинули на формування сутності Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони яку можна визначити, як складову Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС, спрямовану на захист європейських цінностей та безпеки євроспільноти від новітніх викликів, зовнішніх та внутрішніх загроз поза межами сфер компетенції діючих в Європі міжнародних систем безпеки та колективної оборони, шляхом органічного поєднання військових та невійськових засобів.

Спільна європейська політика в сфері безпеки та оборони стала адекватною відповіддю ЄС на небезпеки сучасності. Усвідомлення неподільності сучасної безпеки в умовах глобалізації міжнародних обмінів та фактичної транспарентності національних кордонів держав для новітніх викликів та загроз обумовило комплексний та глобальний підхід європейців до власного захисту на основі охоплення СЄПБО широкого спектру питань безпеки та оборони.

Окрім цього, питання безпеки значною мірою обумовлюють інтереси Євросоюзу не тільки в сусідніх, але й географічно віддалених регіонах планети. Шляхом залучення до міжнародних зусиль по відновленню в них політичної стабільності, надання фінансової допомоги чи виконання невеликих за форматом військових та цивільних місій, ЄС прагне усунути чи локалізувати чинники транскордонних загроз, які можуть в перспективі актуалізуватися для європейської спільноти.

На підставі вищевикладених факторів в розділі було також сформулювало основні принципи СЄПБО: європейськості, єдності, універсальності, оперативності, компліментарності, а також дано авторське визначення СЄПБО.

Автором було встановлено, що попри обов’язковість дотримання acquis communautaire, в тому числі і в питаннях безпеки і оборони, країни-члени об’єднання часто дотримуються різних поглядів щодо практики імплементації Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони. Основними чинниками формування політики країн-учасниць Євросоюзу щодо СЄПБО визначено геополітичне розташування, історичний досвід, стратегічна культура, національна світоглядна традиція та безпосередні національні інтереси країн.

В дослідженні було встановлено, що принциповий поділ країн ЄС на т.зв. “європеїстів” та “атлантистів” щодо тематики СЄПБО не є вичерпним. На думку автора, можна виділити також “третю” позицію країн ЄС у цьому питанні. Її дотримуються ФРН, а також країни-нові члени ЄС останньої хвилі розширення. В позиціях згаданих держав існує низка суттєвих відмінностей, проте, в узагальненому вигляді такий підхід полягає в спробі поєднання європейського та атлантичного бачення проблематики європейської безпеки та оборони. “Третю” позицію обстоюють також і нейтральні країни ЄС, які під впливом новітніх викликів та загроз де-факто відійшли від політики традиційного нейтралітету в бік військово-політичного співробітництва з ЄС та, навіть, із НАТО.

На сучасному етапі подальша динаміка та напрямок еволюції СЄПБО, перш за все, пов'язані з процесом нещодавнього розширення ЄС. Зміна кількісних і якісних параметрів євроспільноти обумовила трансформацію її місця та ролі в системі континентальної й світової безпеки. Поряд із географічним збільшенням поля безпеки, що відбулось внаслідок входження в ЄС 10 нових членів, одним із наслідків розширенням ЄС стала також концентрація загроз миру та стабільності Євросоюзу, що, в свою чергу, обумовлює якісно нову конфігурацію викликів надійності та дієвості СЄПБО, а також одночасно виступає стимулом її подальшого розвитку.

Значною мірою на еволюцію СЄПБО справляє національна безпекова політика нових членів ЄС. Останні, як правило, поділяють дещо відмінні від “старих” країн ЄС погляди стосовно безпеки та оборони об’єднання, що, в свою чергу, несе в собі ризик послаблення ефективності СЄПБО через можливі розходження між країнами ЄС щодо безпекових питань. Водночас, нові країни ЄС вбачаються також цінними конртибуторами досвіду та матеріально-технічної бази для подальшого розвитку СЄПБО.

Третій розділ - “Стан та перспективи співробітництва України з ЄС у сфері безпеки та оборони” - присвячений вивченню ролі та місця т.зв. “третіх” країн в рамках СЄПБО в період розширення ЄС, а також ролі України в побудові нової системи європейської безпеки в контексті співробітництва з ЄС. Автором було встановлено, що рівень безпекової співпраці Євросоюзу з третіми країнами залежить від їх ролі та місця в міжнародній безпековій системі, геополітичних міркувань, статусу в рамках міжнародних безпекових структур, зовнішньополітичних, безпекових та оборонних принципів тощо. Виходячи із подібності згаданих показників, було виділено наступні групи держав: країни – члени НАТО, що не входять до ЄС; нейтральні та позаблокові країни; держави, які не входять ні в НАТО, ні в ЄС. При цьому, у кожній групі було виокремлено дві підгрупи: європейські та неєвропейські країни.

Отже, треті країни, складаючи зовнішній вимір застосування СЄПБО, на практиці не є єдиним політичним та безпековим масивом. Кожна із названої категорії країн володіє унікальним набором безпекових характеристик, що складають в контексті СЄПБО співвідношення безпековий партнер/загроза.

Конкретні механізми взаємодії ЄС та третіх країн в рамках Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони напряму залежить від їх ролі та місця в міжнародній безпековій системі, набору геополітичних демографічних, безпекових, економічних й військово-політичних характеристик, місця в рамках міжнародних безпекових структур.

Відмінні безпекові характеристики третіх країн обумовили необхідність диференціації механізмів взаємодії ЄС із ними в рамках СЄПБО. Відповідно, серед третіх країн за статусом стосунків автором було виділено дві групи: кандидати на членство в ЄС, а також ті, що на нього наразі не претендують. Найвищий статус стосунків в рамках СЄПБО мають країни-кандидати на членство в ЄС та країни НАТО. Безпекова взаємодія з першою групою країн здійснюється в контексті їх майбутнього членства в ЄС. З другою групою у період з кінця 90-х й донині було впроваджено спеціальні статуси співробітництва: політичний діалог та консультації, партнерство, стратегічне партнерство, а також безпековий вимір Європейської політики сусідства. Кожний з цих статусів передбачає відповідно особливий набір механізмів співробітництва. Останнє розширення ЄС ознаменувало прагнення спільноти виробити універсальний механізм стосунків з третіми країнами, що безпосередньо межують із об’єднанням у формі т.зв. Європейської політики сусідства.

За усіма параметрами Україна для Європейського Союзу в контексті СЄПБО є третьою країною. Ставши після розширення 2004 р. безпосереднім сусідом ЄС, вона має неабияке безпекове значення для європейської спільноти. Разом з тим, ставлення та підходи ЄС до безпекової взаємодії з Україною є, наразі, досить суперечливими та неоднозначними. З одного боку, Україна вбачається європейцями одним із джерел походження загроз, з якими покликана впоратись СЄПБО. Тобто, ключовий інтерес європейської спільноти по відношенню до нашої держави полягає в локалізації транскордонних загроз. З іншого ж, роль та місце України в сучасній міжнародній безпековій системі обумовлює об’єктивний інтерес ЄС розвивати співпрацю із нею в контексті СЄПБО. Такий двоякий підхід європейців до безпекового виміру взаємодії з Україною (Україна джерело загроз / Україна безпековий партнер) обумовлюється низкою суб’єктивних та об’єктивних факторів.

Наразі Україна не несе на відміну від Російської Федерації, жодної потенційної військової загрози для країн-членів Європейського Союзу. Добровільно відмовившись від ядерної зброї та започаткувавши масштабний проект скорочення чисельності особового складу Збройних сил України, долучившись до різноманітних механізмів безпекового співробітництва з НАТО на кшталт Партнерства заради миру, а також ОБСЄ, Україна де-факто зробила процес військового планування прозорим для західних партнерів.

Залучення України до зусиль в рамках СЄПБО могло б значною мірою підвищити міжнародний авторитет СЄПБО та сприяти реалізації глобального підходу європейців до проблем безпеки. Мова, передусім, йде, про співробітництво в сфері будівництва миру та подолання наслідків громадянських конфліктів, зокрема, на терені колишньої Союзної Республіки Югославії, в Африці та на Близькому Сході.

Окрім зазначеного, серед нових країн-сусідів ЄС в Європі Україна вирізняється також характером свого політичного режиму. У той час, коли в Росії та, особливо, Білорусі існують де-факто авторитарні режими, які мають досить багато спільних рис з радянським, в Україні, за деякими оцінками, навіть за часів президентства Л.Д.Кучми існував більший набір демократичних прав та свобод. Перемога Помаранчевої революції в грудні 2004 р. сприяла загальній демократизації українського суспільства, відкрила нові можливості для плідного співробітництва нашої держави з іншими демократичними країнами світу. Тому такі чинники, як цивілізаційна спорідненість, спільні цінності демократії, свободи, прав людини та громадянина, принаймні, задекларовані євроінтеграційні цілі значною мірою обумовлюють особливе місце України серед країн-сусідів ЄС. Західна орієнтація України у довготерміновій перспективі стимулюватиме подальші глибинні демократичні перетворення у внутрішній політиці й, таким чином, сприятиме входженню нашої держави як рівноправного партнера до сім’ї європейських народів.

Зі свого боку, Україна зацікавлена також в розбудові співробітництва з ЄС в безпековій сфері. В розділі викладається думка автора про те, що співпраця з ЄС в рамках СЄПБО потенційно слугуватиме одним з механізмів подолання “буферної” геополітичної ролі нашої держави. Будучи де-факто межовою державою для двох геополітичних та цивілізаційних просторів, вона постала перед загрозою стати свого роду “розмінною монетою” у відносинах цих двох сил. У будь-якому випадку, сучасна геополітична ситуація України є небезпечною з точки зору її національних інтересів і вказує на необхідність переходу від нав’язаної нашій державі світовими націями-лідерами ролі спостерігача на міжнародній арені до вироблення та реалізації активної позиції по відношенню до інших гравців в безпековій системі Європи.

Поширення взаємодії України з ЄС на безпекову сферу сприятиме розв’язанню дилеми зовнішньополітичної орієнтації українського суспільства. Попри подолання, принаймні на папері, відірваної від реальності концепції багатовекторності, українське суспільство знову стоїть перед дилемою вибору між задекларованим державою курсом на європейську та євроатлантичну інтеграцію з одного боку, та об’єктивною необхідністю, зумовленою передусім економічними факторами, розвивати співробітництво з Російською Федерацією. Суспільство, на відміну від правлячої еліти, наразі не повністю досягло розуміння необхідності входження нашої держави до Північноатлантичного альянсу, проте, загалом досить позитивно сприймає можливість її просування в бік Європейського Союзу. Тому, співробітництво в рамках СЄПБО може слугувати свого роду “полегшеною моделлю” взаємодії Заходу та України у військово-політичній та оборонній сферах, сприятиме наближенню останньої до євроатлантичних стандартів, надасть помітного поштовху розвитку цінностей демократії, прав, свободи та безпеки індивіда.

Взаємодія України в ЄС в рамках СЄПБО є логічним продовженням задекларованого нашою державою курсу на інтеграцію до Європейського Союзу. Участь в операціях та механізмах СЄПБО сприятиме синхронізації військово-політичної діяльності України з “acquis communautaire” Європейського Союзу у цій сфері. Беручи до уваги той факт, що Спільна зовнішня та безпекова політика є одним з ключових стовпів (pillar) ЄС, така взаємодія набуває особливої ваги.

З огляду на низку політичних, геополітичних, стратегічних, військово-технічних та економічних міркувань існує взаємна зацікавленість ЄС та нашої держави в безпековому та оборонному співробітництві. На підставі цього Україна спромоглася досягнути рівня відносин партнерства з ЄС в рамках СЄПБО. Разом з тим, слабкість нормативної бази та обмеженість напрямків реальної взаємодії ЄС - Україна в безпековій сфері на даному етапі значною мірою сповільнюють динаміку двостороннього співробітництва в рамках СЄПБО.

Зважаючи на неготовність на даному етапі ЄС вести діалог про членство України в Євросоюзі, автор вбачає за доцільне в рамках європейського вектору зовнішньої політики України розробити та впровадити в життя т.зв. стратегію “малих кроків” в бік повноправного членства у ЄС, яка б поступово, поетапно просувала б нашу державу до укладення угоди про асоційоване членство в Євросоюзі. В основі цієї стратегії слід покласти концентрацію зусиль української сторони на окремих пріоритетних напрямках співробітництва, реалізація яких вбачається можливою в короткотерміновій перспективі, з подальшим поетапним переходом до все більш й більш проблемних сфер. У даному випадку пропонується взяти на озброєння розроблену та застосовану на практиці європейцями модель “перетікання інтеграції” (spillover effect), у її зворотному напрямку – від успіхів в політичній та безпекові площинах до повноцінної економічної інтеграції. Досягнення прогресу за окремими напрямками, можливо повільно, але стабільно просуватиме Україну в бік реалізації головної довготермінової цілі – членства в ЄС.

ВИСНОВКИ

Досліджуючи Спільну політику Європейського Союзу у сфері безпеки та оборони в умовах його розширення, автор дійшов таких висновків.

1. СЄПБО є порівняно новим феноменом в сучасній системі міжнародних відносин. Тому, виділення теоретико-концептуальної бази її дослідження значною мірою ускладнюється, передусім, з двох основних причин. Перша полягає у відсутності спеціальної теоретичної концепції, яка б повною мірою розкривала роль та місце цієї політики в європейській та світовій безпековій системі. Наразі, жодна з “класичних” чи новітніх теоретичних концепцій європейської безпеки та оборони повною мірою не здатна розкрити сутність СЄПБО. Всебічний аналіз вказує на особливий характер, унікальність та універсальність СЄПБО, яка органічно поєднала в собі елементи практично кожної з розглянутих у цьому дослідженні концептуальних моделей міжнародної безпеки та оборони, особливо “кооперативної безпеки”.

Інша проблема, яка випливає з вищенаведеної, пов’язується автором зі спробами науковців-прихильників різних теоретичних шкіл, течій та підходів науки про міжнародні відносини пояснити сутність СЄПБО під різними кутами зору, відштовхуючись від різних, часто досить суперечливих, теоретичних базисів. Останнє обумовлює дещо спрощений підхід значної частини дослідників до вивчення стану та перспектив еволюції цього політичного феномену євроінтеграції. Автором, було помічено також, що, здебільшого, науковці схильні відштовхуватись від двох протилежних постулатів: з одного боку, важливості та перспективності розвитку ЄС власних безпекових та оборонних можливостей як природного виміру інтеграції “вглиб” (т.зв. єврооптимісти), з іншого – примату євроатлантичного механізму забезпечення миру і стабільності на континенті та безперспективності розбудови СЄПБО (відповідно - європесимісти). Часто залишаючи поза увагою ті чи інші аспекти євроінтеграції у військово-політичній царині, згадані дві групи виявили нездатність до комплексного підходу до вивчення СЄПБО, який би відображав багатогранність та динамічність цього напрямку діяльності ЄС.

2. Міжнародна політична ситуація, яка склалася у період після завершення “холодної війни” обумовила якісно новий безпековий режим на європейському континенті, що, в свою чергу, спричинило появу низки факторів, які сприяли усвідомленню європейцями необхідності побудови власної спільної політики в сфері безпеки та оборони.

З одного боку, після зникнення біполярної системи, у світі почала формуватися принципово нова система міжнародних відносин, в якій європейці отримали можливість відігравати самостійну роль й, водночас, постали перед новітнім комплексом зовнішніх і внутрішніх небезпек - конфліктогенною спадщиною епохи “холодної війни” та супутніми “м’якими” загрозами. З другого - успіхи у просуванні європейської інтеграції в економічному руслі, на фоні зростаючої конкуренції із іншими центрами сили, обумовили необхідність переходу євроінтеграційних процесів у політичну сферу.

Еволюція СЄПБО – складний шлях від утилітарного проекту в рамках СЗБП до самодостатнього механізму зі своєю системою органів, сферою компетенції, засобами та принципами діяльності. Ключовими факторами такої еволюції автор вважає: загальну стагнацію СЗПБ; прояв конфліктогенного потенціалу поблизу кордонів ЄС; наслідки терактів 11.09.2001 р. в США; формування серед європейців бачення глобальності й неподільності безпеки та усвідомлення ролі ЄС як глобального безпекового гравця; відмінності бачення країнами-членами об’єднання перспектив розвитку СЄПБО; розширення ЄС на Схід та в регіон Середземномор’я.

Зазначені фактори в принциповому плані вплинули на формування сутності СЄПБО, яку автор визначає, як складову Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС спрямовану на захист європейських цінностей та безпеки євроспільноти від новітніх викликів, зовнішніх та внутрішніх загроз, поза межами сфер компетенції діючих в Європі міжнародних систем безпеки та колективної оборони, шляхом органічного поєднання військових та невійськових засобів.

3. Попри юридичну обов’язковість спільних комунітарних норм ЄС в сфері безпекової та оборонної політики, перебіг еволюції СЄПБО перебуває в значній залежності від національних безпекових політик країн-членів ЄС. Традиційно, серед країн-учасниць об’єднання існує три принципово відмінних бачення місця та ролі СЄПБО в європейській безпековій системі, які обумовлюються особливостями набору безпекових характеристик кожної з держав, їх історичним досвідом, національною стратегічною культурою та світоглядом, геополітичними та військово-політичними міркуваннями.

“Проєвропейський” підхід, який поділяє Франція, полягає у необхідності розбудови ЄС власних безпекових та оборонних можливостей. Він є проекцією доктринальних засад її політики побудови сильної національної держави в самодостатньому європейському об’єднані на засадах конфедералізму. Великобританія ж традиційно відштовхується від примату євроатлантичного механізму забезпечення безпеки в Європі. Тобто, міжурядовий підхід Лондона до європейської інтеграції ставить під сумнів наднаціональний, а також спільний характер СЄПБО. Не відкидаючи потребу розбудови ЄС власних безпекових та оборонних механізмів, британський уряд схильний розглядати СЄПБО лише у якості компліментарного до НАТО інструменту. Проміжною між французькою та британською позиціями у цьому питанні є “третя” позиція - ФРН, низки середніх та малих, а також нейтральних держав ЄС. Останні, здебільшого, поділяють збалансоване бачення СЄПБО: визнаючи першорядну роль євроатлантичних механізмів в забезпеченні європейської оборони, вони вважають, що безпекові проблеми ЄС можуть та мають вирішуватися ним самим.

4. Країни, які увійшли до ЄС в результаті останнього розширення на Схід та в Середземномор’я умовно можна також віднести до “третьої” групи країн в контексті ставлення до СЄПБО.

З одного боку, особливості геополітичного розташування, в тому числі й сусідство з проблемними регіонами, історичний досвід, стратегічна культура та світогляд “нових” членів ЄС вказують на їх принципову зацікавленість в розбудові європейських безпекових механізмів. З іншого боку, інерційна ейфорія від їх прийняття до складу НАТО, традиційні тісні стратегічні стосунки зі США, бачення неподільності та глобальності безпеки, слабкі фінансові можливості дещо зменшують зацікавленість згаданих держав в розбудові СЄПБО.

Низка факторів вказує також, що держави ЦСЄ за своїм стратегічним баченням СЄПБО є ближчими до “атлантистів” на чолі з Великобританією, у той час, коли держави Середземномор’я загалом поділяють французьку позицію, будучи налаштованими на розбудову СЄПБО й не маючи на даному етапі намірів долучатися до механізмів НАТО.

5. Остання хвиля розширення ЄС на Схід та в Середземномор’я обумовила появу цілого комплексу об’єктивних та суб’єктивних чинників, які визначатимуть подальший напрямок розвитку СЄПБО, відіграючи при цьому як позитивну, так і негативну, стримуючу роль.

Зростання кількісних та якісних показників безпеки розширеного ЄС об’єктивно перетворили його на потужний силовий полюс планетарного масштабу. За таких обставин розбудова СЄПБО стала не тільки питанням міжнародного престижу об’єднання, але й обумовлена необхідністю заповнення прогалини між економічним та політичним векторами розвитку ЄС.

Розширення ЄС 2004 р., усунувши “санітарні зони” на Сході та Півдні, вивело кордони об’єднання на лінії т.зв. “тектонічних розломів” між цивілізаціями. У цьому зв’язку, безпосередній контакт ЄС з регіонами, які мають значний конфліктогенний та дестабілізуючий потенціал, а також звуження географічного поля загроз і викликів в Європі слугують потужними чинниками на користь прогресу СЄПБО. Значні стратегічні переваги та кооперативний потенціал для розвитку зовнішнього виміру СЄПБО створило розширення ЄС в регіон Середземного моря, де об’єднання стало вершиною двох важливих геостратегічних трикутників - “Середземномор’я-Близький Схід-Перська затока” та “Середземне-Чорне-Каспійстке моря”. Прийняття ж до складу ЄС Словенії ознаменувало просування простору безпеки в традиційну “порохову бочку Європи” - Балкани, де єврооптимізм, пов'язаний з розширенням, став потужним стабілізуючим фактором, а СЄПБО розглядається дієвим механізмом зближення з ЄС.

Суб’єктивні фактори пов’язуються з діями чи бездіяльністю новоприйнятих країн. Так, з одного боку розширення ЄС помітно збільшило матеріально-технічну базу СЄПБО у вигляді збройних сил нових членів, їх військових об’єктів та техніки, військо-промислового комплексу. Нові країни привнесли в ЄС цінний, з точки зору практичного застосування цієї політики, досвід ринкових перетворень та реформування армії й ВПК та детально розроблене бачення безпекової взаємодії із сусідніми країнами, які не увійшли до ЄС. З іншого боку – ідейні розходження стратегічного бачення європейської безпеки між “старими” та “новими” країнами ЄС, потенційне блокування останніми військово-політичних рішень в органах об’єднання, відсутність у “нових” європейців глобального бачення безпеки та слабка їх інтегрованість в процеси глобалізації обумовлюють ризик розколу членів спільноти щодо питань СЄПБО.

6. Ефективність СЄПБО значною мірою залежить від взаємодії європейців із країнами - партнерами, що не входять до ЄС – т.зв. “третіми” країнами. Рівень співробітництва із конкретними державами залежить від їх геополітичного розташування, взаємодії з ЄС в рамках міжнародних безпекових структур, зовнішньополітичних, безпекових та оборонних настанов. На підставі схожості зазначених показників можна виділити такі групи європейських та неєвропейських держав: кандидати на членство в ЄС та країни НАТО; нейтральні та позаблокові країни; держави, які не входять ні в НАТО, ні в Євросоюз.

Найвищий рівень співробітництва у цій сфері було встановлено з кандидатами на членство в об’єднанні, виходячи з необхідності синхронізації взаємодії в рамках спільних політик ЄС, а також країнами НАТО, що не входять до Євросоюзу, проте природно мають максимально адаптовані механізми для співпраці в рамках СЄПБО, а також поділяють спільні цінності та принципи. Для нейтральних держав континенту співпраця з ЄС в рамках СЄПБО стала вирішенням дилеми вибору між об’єктивно обумовленою необхідністю залучення до колективних механізмах подолання сучасних викликів й загроз та неможливістю членства в НАТО через їхній міжнародно-правовий статус.

Характер взаємодії