ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Шкрібітько Олена Олександрівна

УДК 94(477) : 271 “15/17”

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ МОНАСТИРІВ

СТЕПОВОЇ УКРАЇНИ В XVI-XVIII ст.

07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Пірко Василь Олексійович,

завідувач кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання історії

Донецького національного університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Лиман Ігор Ігорович,

завідувач кафедри історії України

Бердянського державного педагогічного університету

кандидат історичних наук, доцент

Тригуб Олександр Петрович,

доцент кафедри міжнародних відносин та історії

Миколаївського державного гуманітарного

університету ім. Петра Могили

Провідна установа – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна

Міністерства освіти і науки України

(кафедра історії України)

Захист відбудеться “22” лютого 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корп., ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “19”січня 2007 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проголошення незалежності України і реформування суспільства обумовили сплеск релігійної свідомості, відродження монастирів і церкви. Вивчаючи устої української духовності, економічну, суспільну і культурну історію Степової України XVI-XVIІI ст. необхідно враховувати феномен православ’я. Тому історичний аналіз багатогалузевої господарської діяльності південних монастирів у зазначений період, без сумніву, актуальний, адже він дозволяє простежити не лише поширення православ’я, але й процес освоєння степового регіону. З огляду на це, традиційне уявлення про чернечі обителі як про замкнуті спільноти не зовсім підходить для дійсної характеристики монастирського життя Степової України XVI-XVIІI ст., адже господарчий, культурний і доброчинний зв’язок монастирів з навколишнім світом був досить тісним та взаємовигідним.

Звернення до цієї проблеми є особливо важливим ще й тому, що нині відбуваються серйозні зміни в розвитку вітчизняної історичної науки. Це пов’язане з розширенням кола досліджуваних питань, відходом від старої ідеології в оцінці історичних подій, появою та розвитком нових концептуальних положень. Водночас історичний розвиток монастирів Степової України в XVI-XVIІI ст., як комплексний аспект наукових пошуків, залишається в колі малодосліджених проблем. Досі не створено узагальненої праці з історії монастирських селян Степової України, недостатньо вивченими залишаються проблеми, пов’язані з заснуванням та економічною діяльністю південних монастирів у XVI – першій половині XVІI ст. В зв’язку з тим постає нагальна необхідність проведення нових наукових досліджень з монастирської тематики.

Врахування як позитивного, так і негативного історичного досвіду сприятиме подоланню протистояння держави та церкви, яке залишилося ще з радянських часів, і допоможе розв’язанню наболілих проблем сьогодення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у межах держбюджетної теми Донецького національного університету “Актуальні проблеми наукового та методичного вдосконалення курсу історії України для природничих та економічних факультетів” (№Г-01/28, номер державної реєстрації 0101U005715).

Об’єктом дослідження є господарська діяльність монастирів Степової України в XVI-XVIІI ст.

Предметом дослідження є процес заснування монастирів; види, розміри та місцезнаходження монастирських володінь; форми господарювання ченців; структура управління монастирськими вотчинами і кількісний склад підлеглого населення; особливості архітектурної забудови, а також ставлення владних структур і козацтва до південних монастирів і духовенства.

Мета роботи полягає у здійсненні комплексного аналізу умов, особливостей та результатів господарської діяльності монастирів степової частини України в XVI-XVIІI ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішити наступні завдання:

– оцінити стан вивчення проблеми, інформаційні можливості джерел та обґрунтувати теоретико-методологічні засади дослідження;

– з’ясувати чинники, що сприяли заснуванню південних монастирів;

– визначити місце та роль православних монастирів у заселенні та освоєнні Степової України, їх взаємовідносини з царським урядом, духовною владою і козацтвом;

– проаналізувати зміни в економіці монастирів степового регіону: еволюцію промислів, сільського господарства, промисловості і торгівлі, об’єктивно оцінити їх досягнення на кінець XVIII ст. і значення як для окресленої території, так і для України та Росії взагалі;

– дослідити механізм формування монастирських вотчин, а також фактори, що впливали на зміни кількісного складу підданого населення;

– простежити основні етапи становлення та розвитку монастирських архітектурних комплексів протягом досліджуваного періоду.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють XVI-XVIІI ст. Нижня межа остаточно не визначена. Оскільки перші згадки про Святогір’я відносяться до другого десятиріччя XVI ст., то нижня межа роботи припадає на 20-ті рр. XVI ст. Верхня межа – кінець 80-х – початок 90-х рр. XVIII ст., тобто післясекуляризаційний період монастирської історії.

Територіальні межі дисертаційного дослідження охоплюють землі Степової України XVI-XVIII ст. Нині на цій території розмістилися Донецька, південна частина Харківської, Дніпропетровська, Кіровоградська, Миколаївська, північно-західні райони Херсонської та північно-східні райони Запорізької областей.

Наукова новизна роботи обумовлена тим, що в ній проаналізовані історіографічні надбання та джерельна база з історії чотирьох крупних чоловічих монастирів Степової України XVI-XVIІI ст.: Святогірського Свято-Успенського, Самарського Пустинно-Миколаївського “військового”, Нехворощанського (Нефорощанського) Свято-Успенського Орільського Чернеччинського та Свято-Григоріївського Бізюкова. Запропонована робота фактично є спеціальним комплексним дослідженням історичного розвитку зазначених монастирів у дореволюційній та новітній історіографії, причому особливо увага звернена на господарську діяльність православного чернецтва. З нової точки зору показано визначальну роль монастирів у становленні економічної, суспільної і культурної історії Степової України.

Визначена роль стихійних міграцій і зусиль Російської держави в процесі заселення і господарського освоєння краю. Встановлено, що головну роль в освоєнні Степової України відіграла українська людність.

Практичне значення полягає в тому, що її основні положення, висновки, а також введені до наукового обігу документи і матеріали можуть бути використані при подальшій розробці тематики дослідження, написанні узагальнюючих праць, наукових публікацій, краєзнавчих нарисів, біографічних довідників, енциклопедичних видань, навчальних посібників, при читанні вузівських курсів історії України, краєзнавства, релігієзнавства, історіографії, джерелознавства, палеографії, української та зарубіжної культури.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на підсумкових конференціях кафедр історичного факультету Донецького національного університету. Результати дослідження були апробовані у вигляді доповідей на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Туризм в Україні: економіка та культура” (Київ, 1998), науковій конференції професорсько-викладацького складу ДонНУ (Донецьк, 2001), Міжнародній науковій конференції “Проблеми історії та археології України” (Харків, 2001), ІХ Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії і суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2001), Міжнародній науковій конференції “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам’янець-Подільський, 2001), а також на IV Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2002). Матеріали дисертаційного дослідження були використані Донецькою обласною бібліотекою ім. Крупської для підготовки бібліографічного покажчика джерел та літератури, присвяченого Свято-Успенській Святогірській лаврі.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 11 наукових робіт (із них 7 – у фахових виданнях) загальним обсягом 5,9 друк. арк., з яких автору належить 5,8 друк. арк., 1 публікація у співавторстві.

Структура і обсяг дисертації зумовлені змістом роботи, порушеною проблемою, предметом та методами дослідження. Робота складається зі списку скорочень та застарілих слів, вступу, трьох розділів (семи підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (327 найменувань), додатків (17 ілюстрацій, 2 плани і 1 схема). Повний обсяг дисертації становить 222 сторінки, з них основного тексту – 174 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, окреслено його хронологічні та територіальні межі, аргументовано наукову новизну і практичне значення та представлено апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” оцінюється стан наукової розробки теми, подається характеристика історіографічної та джерельної бази, визначаються методологічні засади дисертаційного дослідження.

Наявну літературу з проблеми умовно поділено на три періоди: 1) дореволюційна історіографія; 2) праці радянської доби; 3) сучасні вітчизняні дослідження.

Перший період охоплює XVIII – початок ХХ ст. Упродовж цього часу сформувалася історіографічна база з проблем господарсько-економічного та історико-архітектурного розвитку монастирів Степової України XVI-XVIІI ст. Це було зумовлено як актуальністю монастирської тематики, так і посиленням уваги дослідників до регіональної історії.

З огляду на специфіку вивчення проблеми господарської діяльності монастирів, роботи дореволюційних дослідників виокремленні за наступним принципом: а) церковна історіографія; б) праці офіційних істориків.

Підкреслюється, що найбільш ранні повідомлення про історичний розвиток православ’я південного регіону подає російський офіцер князь С.Мишецький, який в середині XVIІI ст. перебував на Запорожжі Мышецкий С. История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся. – М., 1847. – 43 с.. Незважаючи на монархічну ідеологію автора, зібраний ним фактичний матеріал про вірування запорозьких козаків і характер їх стосунків з духовенством не втратив своєї цінності і сьогодні.

Однак найбільш повно монастирська тематика була розглянута церковними істориками ХІХ – початку ХХ ст., які користувалися матеріалами монастирських архівів другої половини XVIІ-XVIІI ст. Особливий інтерес викликають дослідження архієпископа Херсонського та Таврійського Гавриїла (В.Розанова) Гавриил (Розанов). Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре. – Одесса, 1838. – 64 с.; його ж: Хронологико-историческое описание церквей епархии Херсонской и Таврической // ЗООИД. – Т.2. – Отд.1. – Одесса, 1848. – С.140-210; його ж: Очерк повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый. – Тверь, 1857. – 199 с., архієпископа Харківського Філарета (Д.Гумелівського) Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М., 1852. – Отд.1. – 236 с.; Х., 1858. – Отд.5. – 462 с.; Святогорская общежительная Успенская пустынь. – Харьков, 1851. – 39 с.; Филарет (Гумилевский). История Святогорской общежительной Успенской пустыни // Святогорская общежительная Успенская пустынь, Харьковской губернии, в Изюмском уезде, при реке Северном Донце. – М., 1868. – С.7-57., єпископа Катерино-славського Феодосія (О.Макар’євського) Феодосий (Макарьевский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. – Екатеринослав, 1873. – 121 с.; його ж: Исторический обзор православной христианской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ея. – Екатеринослав, 1876. – 80 с.; його ж: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Екатеринослав, 1880. – Вып. I. – 573 с.; Вып. ІІ. – 372 с., архімандрита Діонісія Дионисий. Сведения о второклассном Григориево-Бизюкове монастыре / Сост. настоятель Бизюкова монастыря архимандрит Дионисий. – Одесса, 1862. – 62 с., протоієрея П.Г.Фоміна Фомин П. Церковные древности Харьковского края: Ист.-археолог. очерк // Вера и разум. – Харьков, 1913. – №19. – С.72-90; №20. – С.213-233; №21. – С.351-374; №22. – С.494-517; №23. – С.660-682. і церковного діяча Г.Кульжинського Кульжинский Г. Святогорская Успенская общежительная пустынь в Харьковской епархии. – Х., 1880. – 166 с.. На основі широкої джерельної бази церковні історики визначили шляхи заснування південних монастирів, а також розкрили основну лінію еволюції монастирських господарств, що означала перехід від примітивних промислів до створення розгалуженого агропромислового комплексу. Вказана інформація має велике значення для відтворення процесу освоєння й загосподарювання регіону. Втім, такі важливі питання, як стан монастирських господарств, характеристика форм власності, система управління монастирськими володіннями розглянуті більш повно тільки відносно другої половини XVIІ-XVIІI ст., коли монастирі почали активно розвивати своє господарство. Але в цьому немає провини авторів, бо документи, якими вони користувалися, були або в поганому стані, або зовсім втрачені.

Що ж стосується представників світської історіографії дорадянського періоду, то монастирська тематика найбільш повно представлена в спеціальних виданнях з церковної історії Степової України Мурзакевич Н. Сведения о некоторых православных монастырях епархии Херсонской и Кишиневской // ЗООИД. – Т.2. – Отд.1. – Одесса, 1848. – С.302-329; Клеванов А. Святогорский монастырь // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1865. – Кн.2. – С.116-141; Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья. – М., 1878. – 31 с.; Багалей Д.И. Из прошлого Святогорского монастыря // Багалей Д.И. Очерки из русской истории. – Х., 1913. – Т.2. – С.43-49 та ін.. Окремі питання релігійного життя південного регіону розглянуті в узагальнюючих дослідженнях А.О.Скальковського, Д.І Яворницького, Д.І.Багалія Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – 678 с.; Еварницький Д.І. (Яворницький Д.І.). Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Репринт. вид. 1888 р. – К., 1995. – Ч.І; Ч.ІІ. – 447 с.; його ж: Історія запорізьких козаків. – Львів, 1990. – Т.1. – 319 с.; Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. – М., 1887. – Т.1. – 614 с.. В цілому для світських істориків характерні ідеалізація монастирської діяльності та відсутність критичних матеріалів. Цінність становлять і публікації документів, що торкались економічного розвитку монастирів Півдня Мурзакевич Н. Собственноручные ордера князя Потемкина М.Фалееву по Новороссийскому краю // ЗООИД. – Т.4. – Одесса, 1860. – С.363-377; Серафимов С. Сборник Гавриила, архиепископа Екатеринославского, Херсонского и Таврического // ЗООИД. – Т.7. – Одесса, 1868. – С.305-319; Андриевский А.А. О землях Самарского монастыря, приписанного к Киево-Межигорскому монастырю (1778-1781 гг.) // Исторические материалы из архива киевского губернского правления. – К., 1882. – Вып. II. – С.65-73; Беднов В.А. Из прошлого Екатеринославской епархии. – Екатеринослав, 1907. – 84 с. та ін..

Таким чином, оцінюючи здобутки дореволюційного періоду можна констатувати, що в цей час формується історіографічна база з проблеми господарського розвитку південних монастирів у XVІ-XVIІI ст. Однак, незважаючи на багатогранність і різноманітність в постановці проблем, до
20-х рр. ХХ ст. не було написано синтезної праці, котра б відзначалася не лише багатством фактичного матеріалу, але й теоретичними узагальненнями при розгляді окремих аспектів монастирської історії. Поряд з цим в дореволюційних виданнях намічені основні етапи розвитку монастирів, визначено розміри та місцезнаходження володінь, описана кількість підданих та їх заняття, проаналізовані стильові особливості архітектурної забудови тощо.

Радянська історіографія 20-х – першої половини 80-х рр. ХХ ст. практично не представлена достатньою кількістю робіт з історії монастирів Степової України XVI-XVIІI ст. Атеїстичний підхід в цілому негативно позначився на сприйнятті радянськими дослідниками ролі монастирів у заселенні й загосподарюванні регіону. Більша частина праць цього періоду була направлена на розкриття їх ролі як антинародної та самодержавницької структури Святогорск: Путеводитель / Сост. С.Альтер. – Сталино, 1954. – 81 с.; Бойко И.А. Святогорск: Крат. ист.-краевед. очерк. – 2-е изд., перераб., доп. – Донецк, 1962. – 155 с.; История городов и сел УССР. Донецкая область. – К., 1976. – 811 с. та ін.. Втім, питання походження та еволюції крупного монастирського землеволодіння і феодально-кріпосницьких відносин в межах монастирських вотчин розглянули дослідники соціально-економічної історії Слобожанщини – Д.Багалій, В.Юркевич та А.Слюсарський Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х., 1990. – 255 с.; Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б.Хмельницького. – К., 1932. – 188 с.; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины в XVІI-XVIІI вв. – Х., 1964. – 460 с.. Різні аспекти релігійного життя південного регіону періоду Нової Січі ґрунтовно вивчили такі видатні історики запорозького козацтва, як В.Голобуцький та О.Апанович Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775). – К., 1961. – 415 с.; Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – 335 с..

Узагальнюючи особливості історіографічного доробку радянського періоду хотілося б зазначити, що, через обмеженість у вивченні монастирської тематики, вітчизняні історики не ввели до наукового обігу майже ніяких матеріалів з монастирської історії степового регіону XVІ-XVIІI ст., а базувались майже виключно на даних дореволюційної історіографії. Разом з тим, з середини 50-х рр. відбулося розширення тематики досліджень, а також зосередження уваги науковців на конкретних формах економічної діяльності південних монастирів.

Після проголошення незалежності України зріс інтерес до історичного минулого православної церкви півдня України. У цей час історичні дослідження поступово звільняються від впливу ідеології з пріоритетом класового підходу – головним науковим орієнтиром стає об’єктивність, а також прагнення до вивчення недосліджених раніше питань церковної історії. Більшість нинішніх наукових праць базується на нових матеріалах, які до цього не використовувалися дослідниками.

У сучасній українській історіографії півдня України репрезентативною джерельною базою вигідно відрізняються колективна праця Ю.А.Мицика, Н.В.Мосьпана, С.М.Плохія Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі: Навч. посібник. – Дніпропетровськ, 1994. – 64 с. і монографія В.І.Подова Подов В.И. Донбасс. Век XVIІI-й. Социально-экономическое развитие Донбасса в XVІIІ веке. – Луганск, 1998. – 227 с.. Автори намітили основні етапи в заселенні та освоєнні краю, визначили земельні володіння та вотчину Самарського і Святогірського монастирів, описали розвиток монастирської промисловості і торгівлі. Процес формування агрокультури в монастирських господарствах розглянули донецькі історики В.О.Пірко та Д.П.Кравець Пірко В.О. Стан землеробської культури Півдня України у XVIІI ст. // Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали наукових читань, присвячених пам’яті Д.П.Пойди. – Дніпропетровськ, 1995. – С.26-34; його ж: Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI-XVIІI ст. – Донецьк, 2004. – 224 с.; Кравець Д. Піонери освоєння Донецьких прерій // Донеччина. – 1994. – 12 січня. – С.3..

На початку 90-х рр. в країні пожвавилася робота на ниві церковного краєзнавства. Особливо плідною у цьому напрямку є діяльність науковців Слов’яногірського (нині Святогірського) державного історико-архітектурного заповідника (далі – СДІАЗ) Дедов В.Н. Святые горы: От забвения к возрождению. – К., 1995. – 352 с.; Кравченко Э.Е. Бытовой комплекс Святогорского монастыря XVIІ в. (По результатам археологических исследований 1989 г.) // Материалы исследований, реставрации и использования памятников истории и культуры (к 15-летию основания заповедника): Науч.-практ. семинар, 29-30 мая 1995. – Славяногорск, 1995. – С.43-50 та ін., запорізького дослідника І.І.Лимана Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя, 1998. – 180 с. та миколаївського історика О.П.Тригуба Тригуб О.П., Горбенко К.В. Свято-Григоріївський Бізюків монастир: життя, загибель, воскресіння // Історія очима молодих дослідників: Зб. наук. праць міжнар. студ. наук. конф. ДонДУ. – Донецьк, 1999. – Т.1. – С.265-269; його ж: Історія Херсонської єпархії (1775-1918 рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 2001. – 16 с.. Задля більш ґрунтовного вивчення монастирської тематики почали залучатися цілі комплекси історичних джерел, а співробітники СДІАЗ вперше використали археологічні матеріали. У той же час з окремих проблем дослідники вже практично вичерпали наявну інформацію. Особливо це стосується ранньої історії Святогірського, Самарського і Нехворощанського монастирів XVI – першої половини XVIІ ст. Дуже широко представлені краєзнавчі статті з монастирської тематики у періодичних виданнях Ленченко В. Козацький монастир на Орелі // Пам’ятки України. – 1991. – №2. – С.28-30; Богуш П. Церква на Запорожжі // Південна зоря. – 1994. – 12 травня. – С.3; Антоній (Ягусевич), ієродиякон. Святогорський монастир // Православний вісник. – 1997. – №2. – С.45-50; Варсонофій (Подима), священноінок. Свято-Григоріїв (Бізюків) чоловічий монастир // Православний вісник. – 1998. – №1. – С.68-75 та ін.. Крім викладу фактичного матеріалу, автори намагаються з’ясувати роль чернецтва в економічному, духовному та культурному житті краю.

Підсумовуючи огляд літератури, зазначимо, що, не дивлячись на помітне пожвавлення роботи сучасних дослідників з монастирської тематики, наукова розробка поставленої автором проблеми далека від її вирішення. По-перше, на сьогодні фактично немає узагальнюючої картини господарської діяльності монастирів степового регіону. По-друге, вся раніше видана література була написана з позицій конкретної ідеології – православ’я або атеїзму. Тому потрібне об’єктивне і комплексне вивчення обраної автором теми.

Джерела класифіковані автором за формальними ознаками та, більш детально, за походженням (видовою належністю). За формальними ознаками вони поділяються на опубліковані (окремі документи, археографічні збірки, тематичні публікації, спеціальні додатки до праць) та архівні. У зв’язку з тим, що огляд джерел з зазначеної теми не був предметом спеціальних досліджень, дисертантка прагнула до об’єктивного і комплексного вивчення наявної джерельної бази. Всього для написання роботи використано документи з 13 фондів 2 архівів: Центрального державного історичного архіву України (далі – ЦДІАУ), Державного архіву Харківської області (далі – ДАХО) та Інституту рукописів Національної бібліотеки України (далі – ІР НБУ) ім. В.І.Вернадського. Ці документи розкривають різноманітні аспекти господарської діяльності монастирів Степової України в XVI-XVIІI ст.

За видовою класифікацією джерела поділено на: 1) законодавчі акти; 2) нормативні документи; 3) діловодну документацію; 4) економіко-географічні та статистичні описи; 5) картографічні матеріали; 6) документи особистого походження; 7) літописи; 8) літературні твори.

Першу групу складають законодавчі акти царського уряду. Насамперед, це опублікований єпископом Феодосієм (Макар’євським) указ Катерини ІІ щодо вотчини Самарського монастиря останньої чверті XVIІI ст. Ця група документів характеризує головні принципи відносин держави і духовних осіб, дає повну інформацію про події яких стосується і відрізняється чіткістю викладу.

Другу групу джерел складають нормативні документи центральних і місцевих органів влади. З дослідженнями архієпископа Гавриїла (Розанова) та єпископа Феодосія пов’язане видання універсалів кошових отаманів другої половини XVIІI ст. Ці документи мають високий ступінь достовірності інформації відносно економічних прав Самарської обителі. Деякі нормативні документи XVIІI ст. збереглися і в архівних фондах. Зокрема, укази київських митрополитів і Бєлгородської духовної консисторії з приводу релігійних справ Нефорощанського і Святогірського монастирів зберігаються в фондах ІР НБУ (ф. ) і ЦДІАУ (ф. 1989).

Діловодна документація є найбільш численною та різноманітною щодо інформаційних можливостей групою джерел. Вона представлена “чолобитними” (проханнями) святогірських ченців і царськими грамотами. Такі документи опубліковані архієпископом Філаретом (Гумелівським) і дозволяють з’ясувати деякі деталі господарського розвитку Святогірської обителі протягом XVIІ ст. Для другої половини XVI-XVIІ ст. характерні розписи станично-сторожової служби, воєводські “відписки” (короткі звіти у вищі державні органи), “сказки” (розповіді місцевих жителів у воєводських канцеляріях) і “статейні списки” (звіти) послів, що опубліковані в тематичних виданнях Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI-XVIІI ст.: (короткий історичний нарис і уривки з джерел). – Донецьк, 2003. – 180 с. та археографічних збірках История Донецкого края в документах и материалах (XVIІ – нач. ХХ в.): Материалы для учителей истории. – Донецк, 1995. – 62 с.; Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI-XVIІI ст. / Уклад. В.О.Пірко. – Донецьк, 2001. – 93 с.; Акты Московского государства, издаваемые Императорской академией наук / Под ред. Н.А.Попова и Д.Я.Самоквасова. – СПб, 1890. – Т.I. – 766 с.; 1894. – Т.ІI. – 773 с.; Список со статейного списка великого государя его царского величества посланников: стольника Василия Тяпкина и дьяка Никиты Зотова // ЗООИД. – Т.2. – Одесса, 1848. – С.568-658.. Комплексний аналіз цих документів дає можливість простежити за перебігом подій, що мали місце за відповідний період в регіоні. Серед матеріалів діловодства цікавими є донесення і скарги духовних осіб другої половини XVІI-XVIІI ст. відносно фінансування шкіл і земельних перерозподілів. В більшості ці джерела зберігаються в ЦДІАУ (ф. , 1913, 1973, 2009), а частково опубліковані архієпископом Філаретом та О.Андрієвським. В них детально розписані кордони монастирських володінь та прилеглі до них території. Для XVIІI ст. цінні ордери і накази Коша, матеріали ділового листування Коша, київських митрополитів, запорозького духовенства і ченців Києво-Межигірського монастиря відносно економічної політики і релігійних справ запорозьких монастирів. Частина з них опублікована в збірнику документів Архіву Коша Нової Запорозької Січі Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734-1775 рр. / Упоряд. Л.З.Гісцова, Д.Л.Автономов та ін. – К., 1998. – Т.1. – 696 с. та в ряді видань ХІХ-ХХ ст., а решта зосереджена в ЦДІАУ (ф. 229). Особливий інтерес складають монастирські поминальні синодики XVIІI ст. Саме в них відображена реальна інформація про внутрішній розвиток південних монастирів.

Основна група економіко-географічних описів степової частини України представлена щоденниками і записками мандрівників XVI-XVIІI ст. Герберштейн С. Записки о Московии / Под ред. В.Л.Янина. – М., 1988. – 430 с.; Боплан Г.Л. Опис України. – К., 1990. – 256 с.; Путешествие академика Гильденштедта по Слободско-Украинской губернии. – Харьков, 1892. – 89 с. Вони характеризуються значною точністю і комплексним підходом при розгляді проблем освоєння Півдня, стану місцевих монастирів. Їх доповнюють топографічні й господарські описи XVIІI ст. Особливо виділяються короткі економіко-географічні описи монастирів з інформацією про географічне розташування монастирської власності та пріоритетні напрямки господарської діяльності чернецтва Нефорощанский Успенский монастырь // ПЕВ. – 1891. – №23. – С.921-923; Опись Полтавского полку р. Орели. – М., 1909. – 26 с.. До цієї ж групи джерел належать і матеріали зі статистичними даними за XVIІI ст. У дослідженні вони представлені “переписами”, “відомостями”, “списками” та “описами” про динаміку формування монастирських вотчин. Частково ці документи збереглися в ЦДІАУ (ф. , 1989), а деякі були опубліковані В.І.Подовим та В.О.Пірком. В цих джерелах подаються відомості про тип монастирських поселень і час їх заснування, кількісний склад (у т.ч. й статтєвий) підданого населення і зайнятої під поселеннями вживаної і непридатної землі, а також про земельні суперечки Святогірського монастиря з місцевим населенням напередодні секуляризації 1786-1788 рр.

З метою встановлення ступеня повноти та репрезентативності існуючих документів в якості джерела дослідження використано картографічні матеріали, серед яких слід відзначити складений наприкінці XVI – на початку XVIІ ст. “Большой Чертеж” Книга Большому Чертежу / Под ред. К.Н.Сербиной. – М.-Л., 1950. – 229 с. та виконаний святогірськими ченцями план Святогірського Свято-Успенського монастиря 1679 р. В зазначених джерелах вказані назви різних географічних об’єктів степового регіону.

Не менш цікавими у контексті проведеного дисертаційного дослідження є документи особистого походження, переважну більшість яких становлять записки, спогади та листи державних і церковних діячів, письменників і краєзнавців кінця XVIII-XIX ст. Ці матеріали характеризують специфічні особливості духовного життя Степової України й дають відомості з життя окремих монастирів. На особливу увагу заслуговують наративні джерела ЦДІАУ (ф. , 2017, 2053) і ДАХО (ф. ). Частина спогадів та листів опублікована у виданнях ХІХ-ХХ ст.

Літописи ПСРЛ. – М., 1962. – Т.2. Ипатьевская летопись. – 938 с.; 1965. – Т.13. Патриаршая или Никоновская летопись. – 532 с. та літературні твори Злато слово. Век ХІІ. – М., 1986. – 461 с. надають інформацію про історичне минуле Степової України ХІІ-XVI ст.

Джерельна база дисертації цілком достатня для вирішення поставлених завдань і дозволяє дослідити та охарактеризувати головні напрямки діяльності монастирів степової частини України.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають комплексний і системний підходи, принципи історизму і об’єктивності, всебічності, плюралізму і розвитку, а також проблемно-хронологічний і логіко-аналітичний принципи. Для досягнення поставленої мети і вирішення завдань дослідження використані як загальнонаукові, так і спеціальні історичні методи, серед яких історико-порівняльний, описовий, статистичний або кількісний. Поєднання вказаних принципів та методів дало можливість уникнути суб’єктивних оцінок, залишитися на об’єктивно-науковій точці зору, що забезпечило достовірність результатів дослідження.

У другому розділі “Заснування та розбудова монастирів” розглядаються політичні та соціально-економічні передумови виникнення монастирів, динаміка змін кількісного складу чернецтва та чинники, що впливали на цей процес, особливості архітектурної забудови та організаційної структури монастирів, їх благочинні та оборонні функції, а також взаємовідносини ченців з царським урядом, духовною владою і козацтвом.

Аналіз особливостей освоєння Степової України дозволив встановити, що з найдавніших часів її географічне розташування та природні умови приваблювали до неї людей. Тому не дивно, що понад два тисячоліття ці землі були ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен з кочівниками-скотарями, останніх поміж собою. Через постійну зміну племен і народностей були втрачені першоджерела з ранньої історії Святогірського монастиря і вже в другій половині XVII ст. святогірці не знали точної дати його заснування. На сьогоднішній день існує чимало гіпотез з приводу походження назви “Святі гори” і заснування тут православного монастиря. Більшість авторів подавнює виникнення топографічної назви і самого монастиря в крейдяних горах над Дінцем. Але окремі версії мають певний сенс відносно вторинного використання деяких печерних споруд. Тому варто вищезазначені проблеми розглядати через призму реальних подій, що мали місце в басейні Сіверського Дінця. Оскільки степовий регіон активно освоювався з давніх часів, то можна допустити, що крейдяні гори використовувалися людиною задовго до появи тут іноків. Очевидно, в ХІ-ХІІ ст. місцеве слов’янське населення започаткувало в крейдяних виступах над Дінцем культово-християнський осередок, який проіснував до середини ХІІІ ст. З давньоруським періодом, мабуть, пов’язується й виникнення назви “Святі гори”. Від часів монголо-татарської навали і до кінця XV ст. більша частина причорноморських степів неодноразово спустошувалася кочівниками, через що називалася “Диким полем”. Це була своєрідна санітарна зона між руськими князівствами і татарськими кочовищами. Здебільшого вона використовувалася татарами для полювання й випасу худоби, а населенням руських порубіжних князівств – для різних відхідницьких промислів.

У дисертації доведено, що тільки з XVI – першої половини XVII ст. намітилося поступове заселення цього краю. На початку XVI ст. виштовхнуте з насиджених місць під час московсько-литовської війни за Сіверщину її населення проникає на територію Дикого поля. Із севрюків у XVI ст. здебільшого формувалася станично-сторожова служба Московської держави, що доходила до Сіверського Дінця і спостерігала за пересуваннями кримських і ногайських татар. Саме у цей час, очевидно, і відновлюється життя в крейдяних печерах над Дінцем, про що свідчать джерела. Наприкінці XVI ст. печерний монастир перетворився на значний стратегічний, колонізаційний та доброчинний осередок, з яким рахувався і московський цар.

Збудована за дніпровськими порогами Запорозька Січ з другої половини XVI ст. стала не тільки центром низового козацтва, але й форпостом народної та чернечої колонізації Степової України. Під 1562 р. на березі р. Самари, неподалік її гирла вперше згадується козацьке місто Самара (сучасний Новомосковськ), а під 1576 р. – Самарський монастир. Обитель знаходилася під опікою запорожців, які у XVI ст. збудували тут невелику фортецю, а при ній – дерев’яну Миколаївську церкву зі шпиталем, кількома житловими будівлями та школою. У 1602 р. козацька фортеця перетворилася у справжній монастир.

Крім Посамар’я, переселенці з Правобережної України осідали у межиріччі Ворскли та Орелі. Під 1676 р. на лівому березі Орелі вперше згадується Нехворощанський (Нефорощанський) монастир. Очевидно, його заснували одночасно із містечком Нехворощею (Нефорощею) та іншими приорільськими містечками Полтавського полку. Згодом у монастирі вибудували соборну Успенську церкву, келії та інші споруди.

Монастирями, що знаходились на землях Самарської та Орільської паланок Війська Запорозького опікувався Кіш, а їх прочанами та ченцями були запорожці. Монастирі називалися “військовими” і відбували певні повинності на користь Війська Запорозького. Запорожці регулярно здійснювали на їх користь щедрі пожертви грошима і культовими речами, землями і угіддями. Запорозькі козаки з пошаною ставилися до своїх патронажних монастирів, які до самого зруйнування Січі у 1775 р. залишалися духовними та культурними центрами козацтва. Значною мірою на розвиток запорозьких монастирів впливав характер стосунків Коша, світської і духовної влади.

Вдалі російсько-турецькі війни 1768-1774 рр. та 1787-1791 рр. і приєднання Криму значно розширили на південь територію Російської держави і, як результат, обумовили руйнування Запорозької Січі і церковної організації запорожців, проведення секуляризаційної реформи по вилученню церковно-монастирської власності до державної скарбниці і масову роздачу колишніх запорозьких земель поміщикам. З цього часу починається занепад Самарського, Нехворощанського і Святогірського чоловічих монастирів. Разом з тим, інтенсивне освоєння причорноморських степів сприяло розширенню сфери впливу православної церкви. На 80-ті рр. XVІІI ст. приходиться заснування Ново-Григоріївської Бериславської пустині, перейменованої на початку ХІХ ст. у штатний Григоріївський Бізюків чоловічий монастир.

Таким чином, можна констатувати, що водночас з народною та урядовою колонізацією, а нерідко і випереджаючи її, степову зону активно заселяло чорне духовенство. Незважаючи на складні умови життя, вони засновували небагатолюдні чернечі обителі, приймали активну участь у політичних та воєнних подіях цього краю і тим самим приносили велику користь Російській державі та місцевому населенню.

У третьому розділі “Господарська діяльність монастирів” проаналізовані основні напрямки господарського розвитку південних монастирів у XVІ-XVІІI ст.

Автором з’ясовано, що в ході заселення регіону православне чернецтво освоювало його природні ресурси і, через державні пожалування і приватні пожертвування, формувало основний фонд монастирських земель і промислових угідь. Однак постійна загроза татарських нападів і низька залюдненість регіону стримували розвиток монастирських господарств і примушували ченців займатися різними промислами. Тому в XVІ – першій половині XVІI ст. провідне місце в господарській діяльності ченців посідали рибальство, мисливство, бджільництво, соледобування та інші промисли, які у другій половині XVІI-XVІІI ст. зберігали дрібнотоварну форму і приносили чималий прибуток. Протягом XVІ-XVІІI ст. значні зміни відбулися і в структурі монастирських промислів. Якщо до кінця XVІI ст. переважали мисливство та бортництво, то з цього часу вони все більше поступалися перед рибальством, соледобуванням та пасічництвом. Обумовлювалось це масовим заселенням краю, зменшенням лісових масивів і розорюванням степових земель. Але ці ж фактори не тільки не затримали, а, навпаки, підготували ґрунт для розбудови господарської бази південних монастирів.

Освоєння краю спонукало ченців до розвитку сільського господарства, в основних галузях якого протягом XVІІ-XVІІI ст. відбулися значні структурні зміни. Хоча монахи і володіли достатньо розвиненою землеробською культурою, все ж таки землеробство в їх господарській діяльності ще не стало провідним. Фактично до середини XVІІI ст. в монастирських господарствах домінувало напівкочове скотарство робочого та м’ясного напрямків. Обумовлювалось це не тільки природними умовами, які при малій затраті праці і часу забезпечували ченців усім необхідним, але й умовами життя місцевого чернецтва. Серед домашніх тварин переважали коні, велика рогата худоба (корови, воли) та вівці. Обмаль було свиней, кіз і домашньої птиці. Як наслідок, у 1794 р. в Самарському монастирі нараховувалось 47 голів рогатої худоби, 147 коней на кінському заводі та 140 овець різних порід. Наприкінці XVІІI ст. Ново-Григоріївська пустинь мала 2000 голів коней, 1000 рогатої худоби і більше 20000 овець. Все це ченці придбали частково завдяки своїй господарській діяльності, а частково від пожертвувань запорозьких козаків. Отже, в останній чверті XVІІI ст. монахи південних монастирів займалися високопродуктивним товарним тваринництвом і мали від цього значний грошовий прибуток.

У той же час подальше заселення Степової України прискорювало процес розвитку землеробства та збільшувало його питому вагу серед інших видів занять місцевого чернецтва. Про це переконливо свідчить боротьба місцевих монастирів (Святогірського, Самарського і Нехворощанського) за розширення власних земельних угідь. На 1780 р. за Самарським монастирем числилося 18648 десятин і 2300 кв. сажнів придатної і непридатної землі, а за Святогірським монастирем на 1786 р. – 27000 дес. або 25,5 кв. верст. Однак, після ліквідації Запорозької Січі і проведення секуляризаційної реформи 1786 р., Святогірський і Нехворощанський монастирі закрили, а за Самарським зилишили 1/12 частину або 1632 дес. і 1630 кв. сажнів колишніх земельних володінь. Наведені факти дають підстави стверджувати про значні зрушення в розвитку землеробства, серед основних напрямків якого наприкінці XVІІI ст. домінуючим стає зернове господарство. У посівах зернових помітно зросла доля озимих культур, в першу чергу пшениці, хоча за площею вона не поступалася перед житом. Поряд з хліборобством серед місцевого чернецтва поширюється городництво і садівництво. Наприкінці XVІІI ст. ченці Святогірського монастиря і Ново-Григоріївської пустині утримували фруктові садки, в яких росли майже всі відомі нині на цій території види фруктових дерев та кущів. У той же час святогірці мали виноградник на 400 лоз. Однак виноградарство у насельників Святих Гір розвивалося кволо, оскільки виноград був поганих сортів. Але сама технологія його розведення вказувала на добре знання ченцями природних умов степового регіону. Наприкінці XVІІI ст. продукція землеробства не тільки задовольняла внутрішні потреби монахів, але й потрапляла на широкий ринок. У зв’язку з цим можна стверджувати, що до кінця XVІІI ст. в основних рисах сформувалася місцева агрокультура. Це й пояснює відчутне збільшення посівних площ, підвищення урожайності, застосування більш досконалих знарядь праці й систем сівозмін.

Інтенсивний розвиток землеробства і