КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СОБОЛЬ Ольга Юріївна

УДК 81?42: 811.133.1: 82-92

ЛІНГВОПРАГМАТИЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ПОЛІФОНІЇ У СУЧАСНОМУ ФРАНЦУЗЬКОМУ МЕДІЙНОМУ ДИСКУРСІ

Спеціальність 10.02.05 – романські мови

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі французької філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор

Бурбело Валентина Броніславівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор кафедри французької філології. |

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Помірко Роман Семенович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, завідувач кафедри

французької філології;

кандидат філологічних наук, доцент

Мельник Валентина Іванівна,

Київський національний лінгвістичний університет, доцент кафедри французької

мови, декан факультету французької мови. |

Захист відбудеться “21” _12 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.11 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, бул. Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розісланий “20_” _11 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради к. філол.н. Клименко Л.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Комунікативно-дискурсивне спрямування сучасної філологічної науки, її зосередження на вивченні суб’єктивної площини мовлення визначають постійне підвищення уваги дослідників до проблем формування дискурсу, його структури та функціонування. Ці нові підходи зумовили значний інтерес до явища поліфонії, зокрема, протягом двох останніх десятиліть. Дана проблема набуває особливого значення в контексті загальної теорії дискурсу та водночас залишається недостатньо дослідженою, що зумовлює появу різних теорій поліфонії.

Беручи свої витоки в роботах М. Бахтіна як літературний феномен, поліфонія привертає увагу багатьох учених (Є. О. Гончарова, О. І. Домашнєв, Л. І. Єрьоміна, В. О. Кухаренко, В. В. Одинцов, Т. Ф. Плеханова, Б. О. Успенський, А. П. Чудаков), а також стає об’єктом дисертаційних досліджень (С. В. Амвросова, О. О. Дьоміна, Г. Ю. Полякова). Подальший розвиток літературної теорії поліфонії зумовлює виникнення теорії поліфонії смислів (О. І. Валентинова). З іншого боку, відбувається усвідомлення лінгвістичної сутності цього явища, що висвітлюється в лінгвістичній теорії поліфонії О. Дюкро. Поглиблення розуміння сутності поліфонії та її дискурсивного характеру виявляється у розробці теорії поліфонії групою скандинавських дослідників (Х. Нольке, К. Норен, М. Ольсен, К. Соренсен Равн Йоргенсен, К. Флоттум), які мають на меті об’єднати літературну та лінгвістичну концепції поліфонії на основі формально-структурного підходу до аналізу даного явища. Досліджуються типологічні, дискурсивні, семантичні особливості поліфонії у різних типах дискурсу (Ж. Брес, Р. Деламот-Легран, Ж. Отьє-Ревю, Л. Перрен, А. Рабатель, Р. Віон), розкриваються інтердискурсивні механізми її утворення (Ф. Дюфур, А. Кріг, С. Муаран, Ф. Сітрі). Проблема поліфонічної структури дискурсу розробляється в теорії модульної організації дискурсу (Х. Нольке, Е. Руле). Але, незважаючи на численні розвідки в цій галузі, явище поліфонії залишається недостатньо визначеним, лінгвістичні засоби вираження поліфонії – лише частково систематизованими. Більшість досліджень, присвячених поліфонії, відокремлено розглядають лінгвістичні та дискурсивні одиниці різних рівнів. Це спричиняє розмивання даного поняття, що призводить до втрати ним своєї первісної сутності.

Актуальність теми зумовлено необхідністю системного, комплексного дослідження лінгвопрагматичних засобів вираження поліфонії в різних типах дискурсу. Особливо актуальним дослідження поліфонії постає у дискурсі преси, для якого поліфонічність є однією з основних типологічних ознак, проте як цілісне уявлення про поліфонію медійного дискурсу, так і конкретні засоби вираження поліфонії ще не отримали належного висвітлення. Необхідність розробки теорії поліфонії та відповідного термінологічного апарату у вітчизняному мовознавстві також зумовлює актуальність теми дисертаційного дослідження.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено комплексний аналіз засобів вираження поліфонії у дискурсі преси та запропоновано соціо-дискурсивну концепцію поліфонії. Розроблено власну типологію лінгвопрагматичних критеріїв розмежування голосів та функцій поліфонії у медійному дискурсі. Уведено нові поняття та терміни до термінологічного та понятійного апарату теорії поліфонії. Розроблено власну класифікацію функцій поліфонії у дискурсі преси.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми кафедри французької філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Типологія дискурсів сучасної французької мови”, що є складовою теми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації (№ 06 БФ 044-01)”. Тему дисертації затверджено Вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, протокол № 3 від 15.11.2004 року.

Метою дослідження є визначення явища поліфонії, дослідження та типологізація засобів її вираження у сучасному французькому медійному дискурсі. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

систематизувати підходи до вивчення поліфонії на основі критичного аналізу сучасних мовознавчих теорій та концепцій поліфонії;

виявити основні структурні та функціональні типи поліфонії у французькому дискурсі преси;

дослідити поліфонічну сутність аналітичних медійних жанрів та виявити функціональні особливості їх поліфонічної організації;

визначити структурні, комунікативні та лексико-семантичні засоби вираження поліфонії;

розробити типологію критеріїв розмежування голосів та класифікацію основних типів мовців-учасників;

виділити основні функції поліфонії у дискурсі преси.

Об’єктом дослідження є поліфонія сучасного французького дискурсу преси.

Предметом дослідження є лінгвопрагматичні засоби вираження поліфонії в аналітичних жанрах французького дискурсу преси.

Матеріалом дослідження стали 960 аналітичних статей з французьких щоденних та щотижневих видань „Le Monde”, „Le Figaro”, „Le Point”, „Le Nouvel Observateur” за 2001-2007 роки.

Методи дослідження. У роботі застосовано метод лінгвістичного спостереження для виділення засобів вираження поліфонії та їх особливостей, дескриптивний метод для опису досліджуваних лінгвопрагматичних засобів, структурно-функціональний метод для визначення функціонування поліфонічних структур, метод дискурсивного аналізу для виявлення дискурсивних особливостей поліфонії у французькому медійному дискурсі.

Положення, які виносяться на захист:

1. Зважаючи на полемічний характер сучасного дискурсу преси, поліфонія є однією з основних його ознак. Поліфонія виступає функціонально-семантичною категорією дискурсу преси і визначається як дискурсивно виражена присутність кількох голосів чи поглядів у межах комунікативно-мовленнєвої єдності.

2. Специфіка поліфонії в медійному дискурсі визначається типом мовців, способом представлення іншої інстанції висловлювання, типом вираження чужого голосу та фокусом взаємодії голосів.

3. Соціо-дискурсивна типологія мовців у французькому медійному дискурсі визначається характеристиками мовця як джерела мовлення іншого, як носія певних компетенцій і ролей, як соціального актора, що бере на себе відповідальність різного ступеня, виявляється у категоріях колективного/індивідуального, узагальненого/конкретного та характеризується прямим, непрямим або імпліцитним способом введення і певним маркером позначення своєї присутності.

4. У структурі комунікативної сцени аналітичної статті поліфонія виявляється як експліцитне чи імпліцитне уведення іншого комунікативного актора, комунікативного акту і його складових, представлення висловлювання й висловлення іншого, його погляду. Локалізація поліфонії на одній з цих складових визначається як фокус взаємодії голосів. Фокус взаємодії голосів переміщується в комунікативній структурі статті, утворюючи різні типи їх взаємодії.

5. Присутність голосу іншого виражається маркерами формального, структурного, комунікативного, дискурсивного, лексичного, семантичного планів.

6. Поліфонія розглядається як один із основних вимірів інтердискурсивної природи дискурсу преси. Інтердискурсивний характер поліфонії виявляється у присутності фрагментів або слідів інших дискурсів в авторському дискурсі. В основі інтертекстуальності як поліфонічного явища лежить механізм прихованої цитації. Характерним для французької аналітичної статті є низький ступінь інтертекстуальності.

7. Функції поліфонії у французькому дискурсі преси утворюють три основні групи: текстотвірні, прагмакомунікативні, семантичні. Виділення часткових функцій у кожній групі визначається типом поліфонії та природою її маркерів. До текстотвірних належать функції власне поліфонізації, наративна та дескриптивна. У групі прагмакомунікативних функцій виділяються наступні: аргументативна, полемізації, дискурсивної портретизації, ілюстрації, інформативна, сугестивна. До семантичних відносяться функції аспектуалізації, аксіологізації, модалізації.

Теоретичне значення дослідження визначається тим, що його результати систематизують та розвивають положення теорії поліфонії, доповнюють її категоріально-понятійний апарат, систематизують засоби вираження поліфонії, її типи і форми. Отримані теоретичні результати даного дисертаційного дослідження можуть бути використані для створення єдиної теорії поліфонії.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали та результати дослідження можуть бути застосовані в лекційних курсах зі стилістики французької мови, спецкурсах з дискурсології та дискурсивного аналізу, у практиці викладання французької мови як іноземної, а також у науково-дослідній роботі студентів та аспірантів.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження заслуховувалися на Міжнародній конференції „Langue et culture franзaises dans le contexte contemporain” (кафедра французької філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 22 березня 2005 р.), на Міжнародній науковій конференції „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 12 квітня 2005 р.), на XIV Міжнародній конференції ім. проф. Сергія Бураго „Мова і культура” (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 20-24 червня 2005 р.), на Міжнародній науковій конференції „Етнокультурні цінності та сучасна філологія” (Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету, 24-25 травня 2006 р.), на І Міжнародній науково-практичній конференції „Новітні обрії розвитку германської та романської філології” (Запорізький національний університет, 11-12 квітня 2007 р.), а також на засіданнях кафедри французької філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основний зміст роботи відображено у 8 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях ВАК України. Всі публікації виконано одноосібно.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (259 позицій), джерел ілюстративного матеріалу (96 позицій) та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 257 сторінок друкованого тексту, обсяг основного тексту дисертації – 216 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, актуальність проблеми, визначаються мета і завдання дослідження, його предмет і об’єкт, описано методи дослідження, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, формулюються основні положення, що виносяться на захист, наводяться відомості про апробацію роботи, публікації, структуру дисертації.

У першому розділі „Поліфонічність сучасного французького медійного дискурсу у теоретико-методологічній площині” представлено теоретичну основу дослідження, здійснено критичний аналіз наукової літератури, розглянуто розвиток основних підходів до вивчення явища поліфонії.

Теоретико-методологічною базою сучасних досліджень поліфонії є семантика, прагматика, комунікативна лінгвістика, дискурсивний аналіз.

Поняття поліфонії було введене М. Бахтіним для позначення одного із проявів діалогізму в художніх творах як одночасного звучання багатьох голосів, репрезентації багатьох свідомостей. Вчений розглядав поліфонію у двох основних площинах: з одного боку, він вбачав прояв поліфонії в різного роду гібридних конструкціях, в яких зливаються голоси автора і персонажів, а з іншого боку – у відчутті множинності присутніх у тексті рівноправних свідомостей. Вчення М. Бахтіна дало значний імпульс для подальших досліджень поліфонії переважно в літературних творах, де розуміння цього явища звузилося до невласне прямої мови. Але подальші розвідки, переосмислення, нове прочитання наукової спадщини М. Бахтіна сприяли посиленню інтересу дослідників до художнього твору як до поліфонії соціально значущих, філософських смислів, що вибудовуються в результаті діалогічної взаємодії автора, персонажів та читачів і тим самим збагачують їхню концептуальну картину світу (О. Валентинова, Т. Плеханова).

Дослідження поліфонії у лінгвістиці пов’язано головним чином з лінгвістичною теорією поліфонії О. Дюкро, що вивчає поліфонічну структуру окремих висловлень, а також зі скандинавською теорією поліфонії, основним завданням якої є поєднання лінгвістичної та літературної теорій з метою глобального осягнення поліфонічної конфігурації всього тексту через інтерпретацію поліфонічної структури окремих висловлень.

Теорія діалогізму М.Бахтіна разом із засадами психоаналізу лягли в основу теорії явної і конститутивної неоднорідності дискурсу Ж. Отьє-Ревю.

Поліфонія є явищем інтердискурсивного рівня, що зумовлюється одночасною присутністю кількох дискурсивно виражених джерел висловлювання і виявляється у взаємодії різних типів дискурсів у межах певних поліфонічних структур.

Можливість співіснування кількох голосів або поглядів у межах певної комунікативно-мовленнєвої єдності визначається такою внутрішньою, інгерентною властивістю мовлення як діалогізм. Діалогізм є передумовою та умовою існування і прояву поліфонії, а поліфонія – це форма і спосіб вираження діалогізму. Присутність у дискурсі різних голосів і точок зору, а отже, наявність певних форм вираження поліфонії визначають таку ознаку дискурсу як поліфонічність.

Ми розуміємо поліфонію як функціонально-семантичну дискурсивну категорію, що позначає комунікативну присутність кількох голосів чи точок зору в межах комунікативно-мовленнєвої єдності та виражається у формах маркованої та немаркованої неоднорідності інстанцій висловлювання. Смислові варіанти змісту даної категорії та форми її вираження мають польову структуру з ядерними і периферійними елементами. Основним чинником визначення місця певних форм вираження поліфонії у польовій структурі категорії є ступінь злиття голосів, що характеризує ступінь наближення одного голосу до іншого і локалізацію засобів вираження різних голосів у межах одного дискурсивного відрізку або розведення їх по окремих фрагментах дискурсу.

Поліфонічність виступає однією з визначальних ознак і умов існування медійного дискурсу, що характеризується взаємодією голосів учасників соціо-дискурсивного простору. Поліфонія дискурсу преси розглядається насамперед як мовленнєве, комунікативне представлення голосів соціальних акторів.

У французькій медійній аналітиці засоби вираження поліфонії різняться у певних різновидах аналітичної статті, серед яких ми виділяємо: 1) за мотивом написання: а) статті, написані як реакція на певну подію чи явище, б) статті, написані як реакція на певну низку подій, що становлять проблему; 2) за природою події: а) статті, в яких аналізується комунікативна подія, б) статті, в яких аналізується некомунікативна подія. Особливості вираження поліфонії у даних різновидах аналітичної статті визначають тип її поліфонічної організації.

Поліфонічна структура медійної аналітики характеризується багаторівневою структурою статті і виявляється в її: 1) структурно-композиційній організації; 2) семантичній організації; 3) комунікативній організації, внутрішній і зовнішньо спрямованій до читача.

На різних рівнях організації аналітичної статті поліфонія виявляється як експліцитне або імпліцитне: 1) уведення іншого комунікативного актора; 2) уведення комунікативного акту та його складових; 3) представлення висловлювання іншого; 4) представлення висловлення іншого; 5) репрезентація поглядів, точки зору іншого.

Дискурсивна взаємодія голосів носить змінний характер. Певні форми і способи вираження поліфонії фіксують різні позиції співвідношення голосів у їх плинності, локалізують на них увагу, „вихоплюють” момент діалогічної взаємодії. Таку фіксовану присутність двох чи кількох голосів ми пропонуємо назвати фокусом взаємодії голосів. Таким чином, фокус взаємодії голосів – це фіксована лінгвопрагматичними засобами присутність голосів у комунікативній структурі, яка характеризується певним типом їх комунікативної інтеракції. Фокус взаємодії голосів переміщується у комунікативній структурі статті, локалізуючись на різних її складових і утворюючи різні типи взаємодії голосів.

У другому розділі „Форми комунікативної присутності соціальних акторів у французькій медійній аналітиці” розглядаються соціо-дискурсивні основи поліфонії, представлено типологію мовців. Досліджується поліфонічна сутність та поліфонічне функціонування форм переданої мови, виділяються моделі семантичної інтерпретації первісного висловлення та функції переданої мови.

Поліфонічність є однією з основних ознак медійного дискурсу, що зумовлює його функціонування та реалізацію його прагматичного потенціалу і набуває, таким чином, статусу визначальної категорії медійного дискурсу. Кожний медіа-текст являє собою поліфонічний простір, у межах якого і в результаті існування та функціонування якого створюється його загальний смисл.

Дискурс преси і кожний окремий жанр являють собою певну комунікативну сцену, в якій взаємодіють соціальні актори. Журналіст є організатором цієї сцени, її режисером-постановником. Саме він обирає, яких соціальних акторів ввести і яким чином представити їхні голоси або погляди. Виконуючи певні ролі у комунікативній сцені, соціальні актори тим самим здійснюють відповідні мовленнєві акти. Саме журналіст представляє слова або погляди соціальних акторів як певний мовленнєвий акт у взаємодії його локутивного, ілокутивного і перлокутивного аспектів.

Ми виділяємо такі типи соціальних акторів:

1) колективний: а) узагальнений (суспільна думка або думка соціальної групи безвідносно до позиції журналіста; суспільна думка, що включає позицію журналіста як члена суспільства); б) конкретний (організації та інституції; ЗМІ);

2) індивідуальний (політичні лідери, відомі особистості, експерти, громадяни);

3) соціальний актор, голос якого виражається у письмових джерелах: а) індивідуальних; б) колективних.

Присутність соціальних акторів позначається такими маркерами:

1) власне ім’я;

2) позначення соціального актора за його професійною або суспільною діяльністю;

3) позначення соціального актора за його віковими, груповими, статусними, особистісними характеристиками;

4) назва певної організації, інституції;

5) метонімічна номінація;

6) позначення певної групи у множині за різними характеристиками її членів;

7) позначення певної групи збірною назвою;

8) неозначено-особове позначення;

9) узагальнено-особове позначення;

10) безособове позначення;

11) метакомунікативне позначення перформативного типу;

12) графічне позначення за відсутності вказівки на джерело.

Дані інстанції можуть вводитися такими основними способами:

1) прямий: а) вказівка на автора висловлення або поглядів; б) вказівка на джерело, якщо воно є колективним або узагальненим;

2) непрямий: а) вказівка на позицію іншого, якщо маркер його позначення є безособовим; б) через метакомунікативну вказівку на позицію за відсутності посилання на джерело;

3) імпліцитний: відсутність зазначення джерела певної позиції та чіткого окреслення самої позиції. Соціальний актор і його точка зору визначаються за допомогою семантичних засобів, що виражають погляди іншого шляхом їх модалізації, аксіологізації, аспектуалізації, аргументування, позиціонування тощо.

Формами комунікативної присутності соціальних акторів постають форми переданої мови. Вони утворюють поліфонічну структуру шляхом експліцитного представлення комунікативного акту, висловлювання або висловлення соціального актора. Специфіку форм переданої мови визначає та чи інша домінанта мовленнєвого акту: локутивна, ілокутивна або перлокутивна. Для французького дискурсу преси характерні такі способи репрезентації мовлення іншого:

- пряма репрезентація цілісного висловлення у формі прямої мови або сегментована репрезентація прямого висловлення;

- непряме представлення первісного висловлення шляхом його інтегрування до вторинного комунікативного акту;

- форми безпосередньої атрибуції висловлювання типу selon X;

- змішані способи: головним чином пряма мова з que і непряма мова в лапках;

- тематизація висловлення іншого, або наративізована мова;

- невласне пряма мова.

Ми розглядаємо поліфонічну сутність форм переданої мови через призму взаємодії двох ситуацій висловлювання, що виявляється у первісному висловленні та сегменті введення даного висловлення мовцем-передавачем. Оператор вводу переданої мови визначає домінантний аспект первісного мовленнєвого акту і задає модель його семантичної інтерпретації.

Пряма мова, з огляду на притаманні їй формально-синтаксичні ознаки, передає голос певного соціального актора, відтворюючи локутивний акт, а саме об’єктивовану репрезентацію самого висловлювання. Проте характерним для операторів вводу прямої мови у французькій аналітичній статті є присутність поряд з локутивним також ілокутивного та/або перлокутивного компонентів. Таким чином, розрізняються оператори вводу з локутивною: Chaque semaine, il (le maire de La Nouvelle-Orlйans – O. rend des comptes а ses administrйs, ou ce qu’il en reste, dans une rйunion а l’hфtel de ville. Un des premiers а prendre la parole l’apostrophe: “Vous dites vouloir remettre la ville en йtat et vous commencez par licencier 3 employйs municipaux, dont des types comme moi. Vous trouvez зa normal?” (Le Figaro. La Nouvelle-Orlйans peine а se relever. 23.11.2005); ілокутивною: “Nous avons tant pleurй ces derniers jours que nous pouvons bien nous dйfouler un peu”, s’excusait presque ce jeune homme... (Le Monde. Au siиge madrilиne du PSOE, l’allйgresse et les larmes. 16.03.2004) та перлокутивною домінантами: Un expert des questions de sйcuritй avait pourtant prйvenu l’Elysйe: “La crise peut s’arrкter parce que les imams veulent apparaоtre comme des interlocuteurs incontournables, capables de ramener la calme. Et que le dйsordre ne plaоt pas non plus aux narcotrafiquants des banlieues” (Le Monde. Jacques Chirac rйagit dix jours aprиs le dйbut de la crise. 8.11.2005).

До того ж, маркери акту висловлювання можуть набувати більш розгорнутої форми цілісної синтагми, що передає стислий зміст або коментар щодо первісного висловлення. Специфіка даного способу введення прямої мови полягає у комунікативному дублюванні змістовного компоненту переданого висловлення з нашаруванням ілокутивного і перлокутивного компонентів.

Поліфонічність непрямої мови зумовлено двоетапністю операції переформулювання: 1) декодування та інтерпретація висловлення іншого з урахуванням ситуації висловлювання; 2) продукування нового висловлення, еквівалентного першому в плані змісту. Результатом даної операції є вибір автором певного дієслова вводу. У французькій аналітичній статті більшість дієслів-операторів, що вводять непряму мову, мають ілокутивна домінанту.

Специфікою непрямої мови у французькій медійній аналітиці є представлення погляду колективного соціального актора, яке виступає як тенденція до узагальнення джерела первісного висловлення. Внаслідок цього непряма мова передає не лише інтерпретоване, переформульоване висловлення, а висловлення, що не має конкретної просторової, часової та суб’єктної локалізації. Таким чином, комунікативно-прагматична функція непрямої мови полягає в позначенні переходу від первісного висловлення до репрезентації поглядів соціального актора.

Перехідним утворенням між прямим та непрямим способами представлення первісного висловлення є фрагменти в лапках, які мають форму вкраплень прямої мови в текстуру статті. Ми розрізняємо два різновиди таких вкраплень: 1) синтагма, обсяг якої варіюється від лексеми до завершеного синтаксичного цілого; 2) синтагма, що не є завершеною синтаксичною структурою.

Дана форма переданої мови передбачає три поліфонічні структури: 1) сегмент прямого висловлення представлено як продовження іншої форми переданої мови; 2) він може виступати єдиним способом представлення первісного висловлення у резюме або стислій репрезентації погляду соціального актора, коли відтворюється лише фрагмент висловлення; 3) фрагменти в лапках можуть вживатися на фоні розповіді про соціального актора, що не передбачає репрезентацію його слів і поглядів, і у такому випадку фрагменти у лапках виступають опосередкованим способом висвітлення точки зору актора.

Лапки як спосіб репрезентації сегменту прямого висловлення позначають перехід від буквального до імпліцитного значення цитованого фрагменту. Внаслідок цього фрагменти в лапках виступають у двох функціях: цитації та переформулювання смислу, що передбачає як дистанціювання мовця-передавача, так і взяття ним відповідальності за цитований фрагмент. Можна виділити: 1) повне дистанціювання від буквального значення цитованого фрагменту: Le sommet n’a donnй aucun rйsultat. Israлl affіrme qu’il a “offert” aux Palestiniens un pont d’or qu’ils ont rejetй (Le Monde. Proche-Orient: la paix en fuite. 18.04.2002); 2) повне дистанціювання, що виявляється у сумніві з приводу буквального значення: Non, c’est la deuxiиme gauche, c’est la gauche dite “moderne”, celle qu’en d’autres temps Jospin critiquait si vivement (Le Monde. La “premiиre gauche” vient-elle de mourir? 25.04.2002); 3) часткове дистанціювання: Chacun sans doute y trouvait son compte: les Russes et les Chinois, qui mвtent durement chez eux ceux qu’ils appellent leurs “terroristes”, n’allaient pas faire obstacle а une riposte amйricaine qui apportait de l’eau а leur moulin (Le Monde. La rйponse unanime а une menace planйtaire. 19.11.2001); 4) специфікація: Les dirigeants socialistes pourront d’autant moins faire l’йconomie de cette rйflexion que tous ces йvйnements se combinent pour en accoucher d’un autre, de portйe lui aussi historique: au passage, la gauche, ou, plus prйcisйment la “premiиre gauche”, celle dont Lionel Jospin a longtemps йtй le dernier porte-drapeau, a vraisemblalement йtй rayйe de la carte politique franзaise pour longtemps (Le Monde. La “premiиre gauche” vient-elle de mourir? 25.04.2002).

Іншим перехідним утворенням між прямою та непрямою мовою є форми безпосередньої атрибуції висловлювання типу selon X, що репрезентують первісне висловлення як пряме, як сегмент прямого висловлення або як непряме. Дані форми характеризуються більшим наближенням позиції журналіста до позиції соціального актора, що позначається нульовим маркером акту висловлювання.

Поєднання специфічних рис прямої та непрямої мови виражається у змішаних формах. Ми розуміємо під змішаною таку форму переданої мови, що запозичує в однієї з традиційних форм її специфічні показники та/або певні смислові нюанси. До першої групи змішаних форм належать такі, що утворюються внаслідок поєднання пунктуаційних і синтаксичних маркерів, характерних для прямої та непрямої мов:

1) пряма мова з que, коли сполучник є „екзоцитаційним”, тобто не інтегрованим у лапки;

2) пряма мова з que, коли сполучник є інтегрованим у лапки;

3) непряма мова в лапках, де que є „ендоцитаційним”;

4) непряма мова в лапках з que, не включеним у лапки;

5) нейтралізована передана мова.

Другу групу змішаних форм складають такі, що утворилися внаслідок взаємодії інших форм переданої мови, окрім прямої та непрямої. У дискурсі преси цей механізм є дуже продуктивним. У даній групі можна виділити:

1) поєднання прямої та вільної прямої мови;

2) поєднання невласне прямої та вільної прямої мови;

3) поєднання конструкцій з pour, selon тощо з прямою мовою.

До третьої групи належать такі структури, які утворюються внаслідок часткової, неповної трансформації певних елементів різних форм переданої мови у рамках якоїсь однієї структури.

Поліфонічна сутність змішаних форм полягає у поєднанні стратегій, притаманних іншим формам переданої мови, що дозволяє журналісту одночасно і дистанціюватися, і представляти висловлення актора у власній інтерпретації.

Невласне пряма мова як третя класична форма переданої мови не є типовою для дискурсу преси, але тим не менш вживається в ньому. Для аналітичних жанрів є характерними такі її різновиди: 1) репрезентація власне висловлення; 2) представлення певного факту, події, відрізку буття очима соціального актора, з його точки зору, з позиції його сприйняття; 3) розповідь про дію, вчинок, поведінку, позицію тощо певного соціального актора у формі невласне прямої мови.

Невласне пряма мова характеризується не лише злиттям голосів журналіста і соціального актора, а також їх взаємодією. Ця взаємодія виявляється в можливій реакції журналіста на точку зору соціального актора або у відсутності такої реакції, нейтральній позиції журналіста, у можливій оцінці, яку він дає актору. У даному випадку спостерігаються дві протилежні тенденції: 1) взаємодія голосів може мати нульовий ступінь вираження авторської суб’єктивності, коли журналіст нейтрально представляє чужий погляд без власного коментарю; 2) голос журналіста може виражати його власну оцінку позиції соціального актора.

Характерною для дискурсу преси є наративізована, або тематична мова, що представляє не саме висловлення, а лише його основну тему. Їй властивий найбільший ступінь однорідності висловлювання у порівнянні з іншими формами переданої мови. Синтетизм наративізованої мови зумовлює досить широкий спектр можливих інтерпретацій погляду соціального актора читачем, адже чим більше журналіст конденсує зміст первісного висловлення, тим він більше розширює його смисл і надає простір для його інтерпретації читачем.

Кожна форма переданої мови характеризується певним фокусом взаємодії голосів відповідно до поліфонічної структури та співвідношення голосів мовця-передавача і актора. Комунікативна присутність іншого визначається різними конфігураціями поліфонічної взаємодії: розмежуванням, сегментованим розмежуванням, перетинанням, розмежованим перетинанням, взаємонакладанням, поглинанням.

Оператори вводу первісного висловлення визначають моделі семантичної інтерпретації висловлення іншого у напрямку:

1) модалізації, яку представлено трьома видами:

а) епістемічна модалізація: “Nous ne sommes pas des migrants. Le traitй de 1816 entre la Compagnie des Indes orientales et lе Nйpal a divisй le Madhesh entre les deux pays”, affirme Vijay Kant Karna, prйsident de l’organisation non gouvernementale Le Pouvoir au peuple (Le Monde. Dans le sud du Nйpal, la rйvolte des Madhesi fait peser une menace sur le processus de paix. 6.02.2007);

б) комунікативна модалізація, яка відображає ставлення актора до певної події через різні комунікативні акти: “Lorsque l’on est dans la majoritй, il est difficile de donner vie au parti. Est-il vraiment intйressant de le diriger dans ces conditions?”, s’interrogeait il y a quelques mois M. Sarkozy, qui figure, avec Bernard Kouchner et Jack Lang, dans le trio des hommes politiques prйfйrйs des Franзais (Le Monde. Les dirigeants des principaux partis ont vu, en 2003, leur autoritй contestйe. 5.01.2004);

в) суб'єктивна модалізація: “Et c’est le prйfet de rйgion, aux pouvoirs renforcйs par un dйcret du 29 avril 2004, qui devient le pivot de cette politique publique”, se fйlicite Pierre Mongin, directeur de cabinet de Dominique de Villepin (Le Figaro. Guerre йconomique: Villepin mobilise les prйfets. 1.12.2004);

2) аспектуалізації: “Nous sommes associations d’aide aux victimes et non de victimes”, prйcise le prйsident de cette fйdйration, Hubert Bonin (Le Monde. Du bon et du mauvais usage des victimes. 22-23.04.2007);

3) аксіологізації: Lilas Desquiron dйcrit ses adversaires comme des grands patrons а l’ancienne, rigides et arrogants: “En quelques sorte, ils disent au peuple haпtien: „La rйcrйation est finie, nous reprenons les choses en main.” Ils ont rйussi а entraоner dans leur aventure les йtudiants de Port-au-Prince, souvent issus de familles modestes, mais leurs propres enfants ne sont pas ici, ils font leurs йtudes а l’йtranger...” (Le Monde. Les profondes inйgalitйs sociales ravivent les tensions raciales. 4-5.01.2004);

4) аргументування: Hier, un diplomate europйen estimait qu’il serait difficile de convaincre Koutchma. (...) Il ajoutait qu’une nouvelle йlection aurait l’avantage de calmer le Krйmlin et de ne pas laisser sur le bord de la route les millions de gens de l’Est du pays qui ont votй pour Yanoukovitch le 21 novembre (Le Figaro. La sortie de crise passe par les йlections. 2.12.2004);

5) позиціонування: “Ce n’est pas un appel, mais un chantage а la dйmocratie. Dйsolant”, renchйrit Jacques Bosser ... (Le Monde. Continuitй. 22-23.04.2007);

6) експлікації: “Les enfants sont йlevйs dans une sociйtй oщ la violence est la norme, qu'il s'agisse de la tйlйvision, du foyer ou du lieu de travail”, explique cet expert, ancien prйsident de l'unitй infantile du ministиre de la Santй (Le Figaro. Les йcoles britanniques sont gangrenйes par les violences entre adolescents. 25.11.2005).

У третьому розділі „Лінгвопрагматичні засоби поліфонізації французького дискурсу преси” досліджено структурно-синтаксичні, структурно-семантичні та лексико-семантичні експліцитні та імпліцитні засоби вираження поліфонії, розроблено типологію семантичних критеріїв розмежування голосів. Досліджуються інтердискурсивний та інтертекстуальний способи вираження поліфонії та їх особливості у французькому дискурсі преси.

Ми виділяємо наступні лінгвопрагматичні засоби вираження поліфонії:

1) структурно-синтаксичні; 2) структурно-семантичні; 3) лексико-семантичні.

Основними серед структурно-синтаксичних засобів є заперечення і питання. Заперечення і питання є мовними категоріями, поліфонічна сутність яких є закладеною в їх системно-функціональній основі і визначається присутністю віртуального мовця, який є суб’єктом альтернативного висловлювання. Цей віртуальний мовець відповідає певному соціальному актору. Складність інтерпретації поліфонічної структури заперечення і питання полягає у визначенні актора-джерела стверджувального або респондивного погляду.

Ми виділяємо наступні поліфонічні структури заперечення за співвідношенням стверджувальної та заперечної точок зору:

1) повне заперечення стверджувальної точки зору;

2) приховане надання інформації через стверджувальну точку зору;

3) представлення заперечної точки зору як вірогідної або маловірогідної;

4) заперечення заперечення.

Ми розрізняємо наступні типи поліфонічної структури питання:

1) усі точки зору, що утворюють поліфонічну структуру питання, належать мовцю-журналісту у його різних проявах як суб’єкта висловлювання. У даному випадку виявляється внутрішня діалогічність питання;

2) у питальній конструкції присутні точки зору, голоси певних соціальних акторів, завдяки чому виявляється зовнішньо спрямована діалогічність питання;

3) риторичні питання, які передбачають лише одну респондивну позицію, стверджувальну або заперечну в залежності від форми питання.

Основними структурно-семантичними засобами вираження поліфонії виступають прагматичні конектори, а також модальні та логічні прислівники і звороти, частки тощо. Конектори створюють поліфонічні структури внаслідок того, що їх лексичне значення передбачає присутність ще однієї точки зору, яку вони підтверджують або відкидають. Ми виділяємо наступні поліфонічні структури, що створюються конектором mais: 1) протиставлення поглядів соціального актора і журналіста; 2) поєднання аргументів соціального актора всередині певної форми переданої мови; 3) протиставлення поглядів різних соціальних акторів; 4) введення погляду соціального актора без передачі мовленнєвого акту.

Важливу роль у поліфонічній організації відіграють лексико-семантичні засоби. Поліфонічність цих засобів не є закладеною в їх мовному значенні, вона створюються в дискурсі й дискурсом. Характерним для даного способу вираження поліфонії є представлення не висловлення актора, а його поглядів, точки зору. За допомогою цих засобів репрезентація погляду може відбуватися експліцитно та імпліцитно.

Ми розрізняємо три види експліцитної репрезентації погляду: 1) репрезентація погляду як результату комунікативної дії соціального актора: M. avait une idйe en tкte, conclure le plus rapidement possible et parvenir а un accord sur la fin du conflit, alors que les engagements pris en vertu des accords intйrimaires n’avaient pas encore йtй remplis (Le Monde. Proche-Orient: la paix en fuite. 18.04.2002); 2) репрезентація можливої, потенційної точки зору; 3) репрезентація позиції як результату некомунікативної дії: A partir du 7 octobre, les Etats-Unis entraient en guerre contre le rйgime d’Afghanistan. Ils йtaient tenus de respecter les rиgles des conventions de Genиve, de mкme en principe que les autres belligйrants, talibans ou moudjahidins (Le Monde. La rйponse unanime а une menace planйtaire. 19.11.2001).

Другим способом репрезентації погляду є імпліцитна присутність точки зору іншого. У даному випадку „імпліцитна” означає відсутність прямої вказівки на належність певної точки зору соціальному актору. Даний спосіб вираження поліфонії межує з невласне прямою мовою і характеризується таким типом фокусу взаємодії голосів як взаємонакладання.

Можна виділити три групи лексико-семантичних засобів імпліцитного представлення точки зору: 1) соціо-дискурсивні: Son organisation, la Confindustria, estime que les entreprises ont йtй rйduites а la portion congrue dans la distribution des allйgements fiscaux adoptйe vendredi en Conseil des ministres et prйsentйs hier au Sйnat dans un amendements а la loi de finances. Sur une prime fiscale de 6,5 milliards d’euros reprйsentant 0,7 % du PIB, les mйnages empocheront l’an prochain 6 milliards (Le Figaro. Grиve generale contre les rйformes de Silvio Berlusconi. 1.12.2004); 2) індивідуально-дискурсивні: Au fil des annйes, l’influence de Ben Laden sur Mollah Omar a grandi et, avec elle, l’importance de la mouvance arabe dont l’objectif est de faire de l’Afghanistan non seulement un sanctuaire pour les militants islamistes mais aussi une base de lancement de la Rйvolution (Le Monde. Ben Laden: un antiamйricamisme absolu au service du Djihad islamique. 13.09.2001); 3) іншомовні: Ils (les idйologues du Parti rйpublicain des Etats-Unis – O. voulaient les (les traitйs – O.remplacer par des gentlemen’s agreements entre gens de bonne compagnie et de bonne volontй (Le Monde. Erreur sur la menace. 13.09.2001).

Окрім лексико-семантичних засобів, що вказують на присутність голосу, погляду іншого через представлення певного типу дискурсу, найчастіше імпліцитний погляд виокремлюється завдяки аргументуванню, позиціонуванню, аспектуалізації, аксіологізації.

Для дискурсу преси є притаманними інтердискурсивний та інтертекстуальний різновиди поліфонії, які характеризуються взаємопроникненням голосу журналіста і попередньо існуючого фрагменту певного дискурсу або тексту. Інтердискурсивна пам’ять має два шари: 1) пам’ять дискурсів, коли певне висловлення або формулювання можна віднести до певного дискурсу з його джерелом; 2) лексична пам’ять, коли певне формулювання не належить конкретному джерелу (неможливо його ідентифікувати), а виникло раніше у даній дискурсивній формації. Одним із основних засобів активізації інтердискурсивної пам’яті є дискурсивно виражена номінація, а саме називання певного об’єкту, факту, події, особи, які є центральними фігурами певного дискурсу або позначаються в термінах даного типу дискурсу.

Ми розглядаємо інтертекстуальний різновид поліфонії як такий, що базується на прихованій цитації та передбачає введення слідів певним чином фіксованих текстів. Інтертекстуальність поліфонії передбачає звернення до прецедентних феноменів як продуктів мовленнєво-інтелектуальної діяльності лінгвокультурної спільноти. Для французької аналітики інтертекстуальність не є характерною, відсоток відсилань до прецедентних текстів є низьким.

Розглянуті засоби вираження поліфонії не є однаковою мірою присутніми у французьких аналітичних жанрах. Співвідношення різних засобів вираження поліфонії визначає тип поліфонічної організації статті. Ми розглядаємо основні типи поліфонічної організації аналітичної статті та виділяємо прототипи її поліфонічної організації. Визначальними характеристиками ми вважаємо ступінь поліфонізації та ступінь поліфонічної експліцитності/імпліцитності. Ми розрізняємо чотири типи поліфонічної організації аналітичної статті:

1) високий ступінь поліфонізації/середній ступінь поліфонічної імпліцитності (притаманний статтям, в яких аналізується суспільно значуща проблема на основі представлення думок багатьох експертів);

2) низький ступінь поліфонізації/високий ступінь поліфонічної імпліцитності (характерний для статей, де аналізується суспільно значуща проблема на основі власних роздумів автора);

3) високий ступінь поліфонізації/низький ступінь поліфонічної імпліцитності (найчастіше зустрічається у статтях, в яких аналізується певна комунікативна подія);

4) високий ступінь поліфонізації/перемінний ступінь поліфонічної імпліцитності (притаманний статтям, в яких аналізуються некомунікативні події).

Аналіз матеріалу показав, що найбільш частотними є перший та четвертий типи. У проаналізованому матеріалі не було виявлено залежності між типом поліфонічної організації та тематичною рубрикою, до якої належить стаття.

Функції поліфонії у французькій аналітиці можна об’єднати у три групи:

1) текстотвірні функції: власне поліфонізації; наративна; дескриптивна;

2) прагмакомунікативні функції: аргументативна; полемізації; інформативна; сугестивна; ілюстрації; дискурсивної портретизації;

3) семантичні функції: аспектуалізації; аксіологізації; модалізації.

ВИСНОВКИ

1. Поліфонічність сучасного французького дискурсу преси виступає його онтологічною ознакою. Внаслідок цього поліфонія розглядається нами як функціонально-семантична дискурсивна категорія. Дану категорію представлено у сукупності її форм і значень, які мають польову структуру з центральними та периферійними елементами.

2. Центральними елементами цієї польової структури є ті, які відзначаються більшим ступенем злиття голосів, а отже, більшим ступенем „поліфонічності”. До них відносяться: 1) серед форм переданої мови – невласне пряма мова; 2) серед способів представлення точки зору – імпліцитне представлення погляду іншого за допомогою відповідних лексико-семантичних та семантичних засобів; 3) інтердискурсивний та інтертекстуальний різновиди поліфонії.

Більш віддаленими від центру є форми, в яких злиття голосів є частковим, неповним. Це непряма мова, наративізована мова, а також форми, поліфонічна структура яких утворюється структурно-синтаксичними та структурно-семантичними засобами (заперечення, питальна конструкція, прагматичні конектори, модальні прислівники, звороти, частки тощо).

На периферії знаходяться форми вираження поліфонії, в яких співіснування голосів є формальним і їх злиття не відбувається. Ці форми є найменш „поліфонічними”. До них належать пряма мова, сегментована пряма мова, форми безпосередньої атрибуції висловлювання, змішані форми переданої мови, а також експліцитний репрезентований