Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Шевченко Тетяна Василівна

УДК 811.161.2’367.3

ПАРЦЕЛЯЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПОЕТИЧНОМУ МОВЛЕННІ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української мови Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, професор

Попова Ірина Степанівна,

декан факультету української й іноземної

філології та мистецтвознавства

Дніпропетровського національного

університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Загнітко Анатолій Панасович,

завідувач кафедри української мови

Донецького національного університету

кандидат філологічних наук, доцент

Баган Мирослава Петрівна,

кафедра загального та українського

мовознавства

Київського національного лінгвістичного

університету

Захист відбудеться “7” червня 2007 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.05 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49065, м. Дніпропетровськ, Палац студентів ДНУ, кімн. 35.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8).

Автореферат розіслано “4” травня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент М.С. Ковальчук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Художній текст – це організована певним чином система, що характеризується наявністю елементів комунікації, специфічністю їх набору та особливою структурою відношень між ними. Ситуація позамовної дійсності може бути репрезентована у вигляді різних синтаксем, а добір формальних засобів вираження змісту впливає на характер експресивного насичення конструкції. Завдяки розчленуванню синтаксичного утворення, побудованого за формулою речення, стають можливими варіювання різних лексико-семантичних відтінків значень, що виникають унаслідок образно-естетичної конкретизації й індивідуалізації змістових відрізків. Одним із найколоритніших засобів увиразнення, що ґрунтується на основі синтаксичного перерозкладу, розчленування, вияскравлення окремих компонентів, є парцеляція.

Різні грані семантики художнього слова найпродуктивніше виявляються на синтаксичному рівні. Енергія слова завжди пов’язана з емфатичною інтонацією, тому порушення звичайних синтагматичних моделей речення з метою виділення тих чи інших слів, словосполучень або й окремих предикативних частин має потужний емоційно-експресивний потенціал. Парцелювання синтаксичних конструкцій стає ознакою ідіолекту таких відомих українських поетів, як Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Іван Драч, Микола Вінграновський, що дозволяє кваліфікувати його як особливий синтаксичний засіб актуалізації елементів прагматично-комунікативного рівня мовленнєвої системи.

Актуальність дослідження обумовлена потребою вивчення засобів експресивного синтаксису (зокрема, парцеляції), які, трансформуючи синтаксичні одиниці, суттєво змінюють семантику художнього слова. Незважаючи на наявність значної кількості праць із проблем парцеляції, серед мовознавців немає єдиної думки відносно трактування питання про природу сегментованого висловлення та визначення меж цього явища, з’ясування його структури, функцій та синтаксичного статусу. У дисертації ставиться завдання дослідити параметри парцельованих конструкцій, розглянути їх структурні та змістові особливості з власне синтаксичних і функціонально-стилістичних позицій в українському поетичному мовленні другої половини ХХ століття. Аналіз проводиться на матеріалі творів Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, бо в лінгвостилістичному плані вони постають тим феноменом, у якому: 1) відображаються загальнонаціональні зразки літературно кодифікованого конструювання реченнєвих структур; 2) поєднуються й диференціюються індивідуально-авторські модифікації та трансформації речень, що створюють нові, несподівані експресивно-асоціативні варіації.

Окремі аспекти творчості цих письменників привертали увагу дослідників, але більшість праць написані в літературознавчому, культурологічному або історичному ключі.

Теоретичним підґрунтям роботи послугували праці, у яких узагальнено досвід мовознавчої науки з питань парцеляції. Природа цього явища та особливості функціонування розглядалися на матеріалі французької, німецької, чеської, російської та інших слов’янських мов (Ш. Баллі, В. Матезіус, Й. Неквапіл, В. Виноградов, Л. Щерба, О. Пєшковський, В. Бєлошапкова, Ю. Ванников, О. Скоробагатова, О. Сковородников, Є. Іванчикова, Г. Акімова, Н. Арутюнова, Н. Формановська та ін.). Виходячи із специфіки української національно-мовної традиції, а також із того факту, що кожна мова має свій специфічний набір засобів для вираження семантики на синтаксичному рівні, постає необхідність дослідження парцельованих речень саме на українському мовному ґрунті. Комплексний аналіз парцеляції як явища експресивного синтаксису стає можливим на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки, спрямованої в бік вивчення синтаксичних явищ з погляду лінгвістики тексту та комунікативного синтаксису.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації пов’язаний із комплексною науковою темою кафедри української мови Дніпропетровського національного університету “Природа і структура лексичних і граматичних одиниць української мови” і схвалений фаховою координаційною радою Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (пр. № 307/59 від 23. 01. 07р.).

Об’єктом вивчення виступають парцельовані конструкції, які складаються з базового компонента та парцелятів.

Предметом наукового аналізу є типи, функції, модальність, семантика парцельованих речень, що реалізовані в поетичних творах Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського.

Мета роботи: встановлення специфіки вираження семантики художнього слова за допомогою парцеляції, комплексний опис парцельованих одиниць, характерних для українського поетичного мовлення другої половини ХХ століття, аналіз індивідуально-авторських інтерпретацій реченнєвих структур, а також визначення особливостей ідеостилю письменників як своєрідного вияву художньої естетики. Мета роботи зумовлює реалізацію таких завдань:

1. Розглянути побудови експресивного синтаксису. Виявити конструктивні особливості парцеляції, простежити характер взаємозв’язку між базовим утворенням та парцелятами, описати різні позиції відчленованого компонента.

2. З’ясувати емоційно-експресивний потенціал парцельованих побудов. Виділити експресивні можливості парцелятів у сучасному художньому мовленні та прокоментувати основні їх функції.

3. Обґрунтувати статус сегментованих та парцельованих конструкцій. Простежити кореляцію парцеляції з такими типами емоційного мовлення, як сегментація, бі- та поліфуркація, приєднування.

4. Визначити структурні типи парцельованих конструкцій у поетичному мовленні другої половини ХХ століття.

5. Охарактеризувати співвідношення парцеляції з основними текстовими категоріями.

6. Описати поетичний ідеостиль Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського в аспекті парцеляції.

Основними методами дослідження є описовий (з використанням опозиційних прийомів), структурний (трансформаційний аналіз) та контекстуальний (семантика, емоційно-експресивне наповнення слова визначалося у зв’язку із синтаксичними умовами контексту), застосовувалися також прийоми функціонального та статистичного методів.

Матеріалом дослідження стали 3,5 тисячі парцельованих одиниць, вилучених шляхом суцільної вибірки із поетичних збірок Ліни Костенко (“Проміння землі” – 1957 р., “Вітрила” – 1958 р., “Мандрівка серця” – 1961 р., “Над берегами вічної ріки” – 1977 р., “Неповторність” – 1980 р., “Сад нетанучих скульптур” – 1987 р., “Вибране” – 1989 р.), Ірини Жиленко (“Пори року” – 1999 р., “Євангеліє від ластівки” – 2006 р.), Івана Драча (“Сонце і слово” – 1978 р., “Вибрані твори” – 1986 р., “Крила” – 2001 р.) та Миколи Вінграновського (“Київ” – 1982 р., “Вибрані твори” – 2004 р.).

Наукова новизна. Дисертація є однією із спроб в українському мовознавстві монографічного опису структурних, семантичних, функціональних, стилістичних особливостей парцельованих конструкцій в українському поетичному мовленні другої половини ХХ століття.

Уперше в українській лінгвістиці проводиться комплексний аналіз синтаксичної мікросистеми творів Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського з позицій динамічного синтаксису; розглядається специфіка функціонування парцельованих конструкцій у художньо-поетичному мовленні, окреслюються деякі особливості ідеостилю письменників.

Теоретичне та практичне значення. Основні положення та висновки значно розширять уявлення про можливості експресивного синтаксису в межах функціональних стилів сучасної української мови. Отримані матеріали та результати можуть бути використані при вивченні лінгвістики тексту, простого та складного речення в загальноосвітній і вищій школах, а також застосовані у спецкурсах з лінгвостилістики, спецсемінарах з проблем синтаксичної семантики, при подальшому дослідженні творчості Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського.

Особистий внесок здобувача. Проаналізовані погляди зарубіжних та вітчизняних лінгвістів на проблему парцеляції, доповнений та уточнений ряд корелятивних ознак, які допоможуть ідентифікувати парцельовані конструкції в тексті, охарактеризований емоційно-експресивний потенціал парцелятів. Визначені основні структурні типи парцельованих утворень, використаних в українському поетичному мовленні другої половини ХХ ст., описані особливості ідеостилю письменників. Дослідження проведено одноосібно автором. Усі статті з теми дисертації опубліковані без співавторів.

Апробація результатів дисертації. За матеріалами дисертації були прочитані доповіді на VІІ та ІХ Міжнародних конференціях “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2001, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Олесь Гончар: пошуки сучасної інтерпретації (до 85-річчя від дня народження письменника та 35-річчя виходу у світ роману “Собор”)” (Дніпропетровськ, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох (до 80-річчя від дня народження письменника)” (Дніпропетровськ, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “В.С. Ващенко – особистість, науковець, громадянин” (Дніпропетровськ, 2005, 2007), Всеукраїнській науковій конференції “Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку”, присвяченій 100-річчю від дня народження професора С.П. Самійленка (Запоріжжя, 2006) .

Основні положення дослідження й уся дисертація загалом обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Дніпропетровського національного університету та викладені в 11 публікаціях, 9 із яких уміщені у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії та списку джерел мовного матеріалу. Повний обсяг дисертаційного дослідження – 196 сторінок, основний текст дисертації охоплює 176, список літератури нараховує 256 позицій.

Основний зміст роботи

У вступній частині обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність та новизна, розкривається зв’язок з науковими програмами та темами, визначається об’єкт, предмет дослідження, мета і завдання, встановлюються основні методи, які застосовуються в роботі, окреслюються можливості теоретичного й практичного використання отриманих результатів.

Перший розділ “Парцеляція в системі емоційно-експресивних засобів” становить теоретичну основу дисертаційного дослідження, складається з трьох підрозділів, де подається огляд існуючих у лінгвостилістиці підходів до вивчення парцельованих побудов, розкриваються їх функціональні особливості.

У першому підрозділі розглядається еволюція поглядів на проблему парцеляції. У світовій практиці відомо кілька основних тенденцій дослідження розчленованих утворень, де вони розглядаються як неповні речення (О. Пєшковський, О. Шахматов); приєднувальні конструкції (Л. Щерба, В. Виноградов, К. Циганкова); сегментовані конструкції (Ш. Баллі, Н. Арутюнова, Г. Акімова, Г. Уханов); приєднувально-видільні речення (І. Петличний); видільні (П. Коструба). Розглядаючи парцельовані структури, спираємося на погляди тих мовознавців, які пов’язують це явище з комунікативно-функціональним планом речення та інтерпретують його на загальному тлі об’єктивної та суб’єктивної модальності (Ю. Ванников, К. Городенська, А. Загнітко, С. Єрмоленко, І. Попова, С. Марич, Л. Конюхова, В. Федонюк та ін.).

У другому підрозділі простежується співвідношення інтелектуальної та афективної сфер мовлення. Базу для вивчення цього питання було закладено в працях Ш. Баллі, В. Матезіуса, Ж. Вандрієса, В. Виноградова, Р. Якобсона. У сучасній лінгвістиці існує погляд, що афективне слід прирівнювати до емоційного (О. Реформатський, Ю. Ванников, В. Звегінцев, Ю. Степанов, О. Єфімов). Як загальне й часткове розглядається експресивність та емоційність у дослідженнях Є. Галкіної-Федорук, В. Шаховського, В. Чабаненка та ін.

Погляди на експресивність як особливу лінгвостилістичну категорію, градуйовану різними мовними рівнями і в той же час багатокомпонентну на всіх цих рівнях, дозволили зробити висновок, що експресивне в синтаксисі так чи інакше пов’язане з поняттям суб’єктивної модальності. В. Виноградов поєднує експресію, закладену в синтаксисі, із суб’єктивно-експресивними формами. До своєрідних засобів експресивного синтаксису він відносить інверсивне розміщення компонентів висловлення, особливі типи сполучення речень, своєрідні типи приєднувальних синтаксичних конструкцій, у яких змістовий зв’язок визначається не логікою предметних значень фраз, а суб’єктивним поглядом оповідача. Суб’єктивні форми протиставляються об’єктивним, які розглядаються як найпростіші синтаксичні одиниці. Художній, експресивний ефект твору досягається шляхом зміни сигнальної системи, так би мовити, оновлення сигналу, який порушує стереотип (В. Шкловський), та сама думка може бути передана різними граматичними формами і виступати в різних семантичних варіантах (С. Єрмоленко). Парцеляція є найпродуктивнішим і найяскравішим в емоційному плані засобом увиразнення, виділення думки, бо до об’єктивної інформації, закладеної в структурі речення, додається авторська оцінка.

Підходячи до аналізу парцеляції з позицій теорії актуального членування речення, дослідники вбачають у ній засіб створення у висловленні нового самостійного рематичного центру або кількох таких центрів. Ця видільна функція парцеляції є основною (постійною), бо відтворюється за умови будь-якої текстової реалізації парцельованого речення. Крім емоційно-видільної пропонують виділяти зображальну, експресивно-граматичну та характерологічну функції парцеляції в художніх текстах (О. Сковородников). Остання активізується в прозовому мовленні, на відміну від усіх інших, які є продуктивними як у прозових, так і в поетичних текстах.

У третьому підрозділі розглядається синтаксичний статус окремих сегментованих конструкцій, які виникають унаслідок розчленування висловлення на декілька елементів. На перший погляд, деякі формально-функціональні особливості таких побудов збігаються, але детальне їх вивчення свідчить, що ці явища мають різний характер розчленування, відмінну природу. При парцеляції висловлення членується на ту кількість компонентів, яка передбачена структурними та функціональними особливостями синтаксеми, що розпадається. Сегментація – це розчленування на дві частини (тему й рему). Якщо парцеляти зберігають усі синтаксичні взаємозв’язки з базовим компонентом, які мали до розпаду конструкції, то в сегментованих утвореннях частина, що позначає рему, не є членом попереднього речення.

Головною особливістю, що відрізняє бі- і поліфуркацію від парцеляції та сегментації, є те, що вияскравлений компонент у структурах такого типу передбачуваний, але необов’язковий, його семантична мотивованість спрямована на текстотвірний потенціал попереднього утворення. Виокремлені елементи створюють додатковий ступінь актуального членування речення.

Питання ж парцеляції та приєднування слід вирішувати на двох різних рівнях мови: парцеляція належить до динамічного аспекту речення, а приєднування – до статичного, виступаючи як один із типів логіко-граматичних відношень. Якщо кількість парцелятів, як уже зазначалося, обумовлюється структурними можливостями синтаксичної єдності, яка розпадається, то число приєднуваних компонентів – ситуацією мовлення. Парцельовану конструкцію завжди можна перебудувати в одне синтаксичне ціле, бо парцеляти завжди зберігають свою синтаксичну залежність, тоді як приєднуваний елемент не додається до попереднього речення, бо граматична будова останнього не вимагає його наявності.

Залежно від того, яка частина конструкції виноситься в парцелят, змінюється актуальне членування виразу і відбувається переакцентуація всього фрагмента тексту.

На можливості парцеляції будь-якого члена речення суттєво впливає його позиція (В. Федонюк), яка може бути вакантною (за відсутності однорідних членів речення) або дублюючою (за їх наявності). Для українського поетичного мовлення характерне розміщення відчленованих головних членів речення в дублюючій позиції: Все зарябіло, як газетні шпальти. Бетон, гудрон і пляжна пастораль [Л. Костенко]; Я знову зводжу зір. І бачу в дзеркалі все ту ж кімнату [І. Жиленко].

Другорядні ж члени активно парцелюються в різних позиціях: І уперше я пожалів, що живу не в казковім віці, де все просто. Для королів [І. Жиленко]; П’ю за нашу осінню дружбу. І за кави гіркий нектар. За веселу твою байдужість до моїх поетичних чар [І. Жиленко].

Парцелят може розміщуватися контактно чи дистантно стосовно базової структури: Зітхни. Сплакни. І знову божий день почни [І. Жиленко]; Узять трамплін! і з’їхати, як Сольвейг. Як з крижаними крилами Ікар. Для себе. Для снігів оцих. Для сосен. Для того, щоби страх не виникав. Розбитися. Згоріть, як єретичка [Л. Костенко]. Для українських поетичних текстів другої половини ХХ століття характерним є, як правило, контактне розміщення виокремлених компонентів.

Хвилеподібна парцеляція (А. Загнітко) – це членування єдиного смислового цілого; при цьому парцелят виступає максимально спрямованим на попередню структуру, оскільки в останній не тільки міститься опорне слово, але й сама атрибутивна сутність парцелята деформується й розмивається поза основною структурою: І кораблі прихилились бортами до тихих причалів. Одні – величезні, охайні і гордовиті. Другі – втомлені, працьовиті. Треті – швидкі, неспокійні, хвацькі [Л. Костенко]. Наявність парцелятів валентно зумовлена опорним словом базового речення, виокремлення відповідних компонентів сприяє їх наголошенню, актуалізації, допомагає набути їм цілком самостійного текстотвірного начала. Якщо ж комунікативний радіус першого парцелята спрямований на смислове навантаження останнього й таким чином витворюється коло, яке уточнюють, модифікують усі інші його компоненти, – це радіальне парцелювання: При майстрах якось легше. Вони – як Атланти. Держуть небо на плечах. Тому і є висота [Л. Костенко]. Внутрішньотекстовий зв’язок між парцелятами зумовлюється кульмінаційною тезою роздумів ліричного героя: Атланти. Держуть небо на плечах. Винесення в окремий парцелят уточнюючого компонента Тому і є висота надає довершеності, певної семантичної ємності всьому висловленню.

Парцеляція як лінгвістичне явище, виникаючи в усному розмовному мовленні, стає нормою літературної мови, поширюючись у різних її стилях і зберігаючи при цьому розмовну специфіку.

Другий розділ “Структурні типи парцельованих конструкцій в українському поетичному мовленні” присвячений характеристиці парцельованих конструкцій, використаних в українських поетичних текстах другої половини ХХ століття, з формально-синтаксичного погляду.

У першому підрозділі звертається увага на особливості парцеляції в межах простого речення. Активно виокремлюються однорідні члени, для яких є характерним як контактне, так і дистантне розташування, хоча перевага все ж віддається першому. Кількість відчленованих елементів варіюється від одного до чотирьох. Для головних членів речення, як правило, робочою є дублююча позиція. Парцельовані підмети найчастіше виражаються іменником у формі називного відмінка: Там степ і степ. І скіфи славнозвісні [Л. Костенко]; Навіть огірок підповзає ближче. І ластівка. І пес [І. Жиленко]. Типовими є моделі, у яких один із однорідних підметів залишається в базовій частині, а інші (два чи три) виносяться в парцелят. Достатньо продуктивно членуються побудови з узагальнюючим словом та рядом однорідних підметів, що відокремлюються від основного утворення: Ішли музики із весілля. Цимбали, бубон і скрипаль [Л. Костенко]; Все замкнено. І доля. І вуста [І. Жиленко]; Все мені в руки давалось на світі. Любові. Розлуки [М. Вінграновський].

Досягти оптимального ступеня смислового потенціалу допомагає парцелювання предиката. Однорідні присудки, поєднані сполучниковим та безсполучниковим зв’язком, подаються окремими парцелятами або цілісними семантичними блоками, відчленованими від базового утворення: Лускають лампи. Прискають [І. Драч]; Згорів я. Помер [Л. Костенко]; Один деньок урвала. І сховала в рукав [Л. Костенко].

Залежно від лексико-семантичних особливостей однорідних парцельованих присудків можна виділити три групи парцельованих конструкцій:

1) коли однорідні присудки, що парцелюються, належать до одного семантичного класу слів, сприяють уточненню, конкретизації першої частини висловлення в наступних частинах: Грюкнули двері. І зачинились [І. Жиленко] – парцельований простий дієслівний присудок доповнює значення присудка основної частини;

2) коли однорідні присудки, що парцелюються, належать до різних семантичних класів слів і виконують здебільшого функцію логічного виділення, акцентування: Своїх дорослих віршів не люблю. Не впізнаю [І. Жиленко] – парцеляційного розчленування зазнає односкладне означено-особове речення, предикативність характеризується цілісним вираженням в одному компоненті – головному члені, репрезентованому однорідними простими дієслівними присудками, один з яких парцелюється;

3) коли в ланцюгу однорідних присудків, що парцелюються, одні з них належать до різних семантичних класів, а інші – до одного семантичного класу й виконують ті самі функції експресивізації, що й конструкції першої та другої лексико-семантичних груп: Отак і повезуть. І привезуть. І стратять [Л. Костенко] – простий дієслівний присудок базової частини та перший парцелят мають однакове семантичне наповнення, на відміну від другого парцелята, але всі вони виконують функцію логічного виділення, акцентування.

Парцеляція присудків сприяє підвищенню комунікативного динамізму висловлення. Вияскравлення головного члена речення допомагає надати синтаксемі кращої оглядовості через привернення уваги до окремих змістових компонентів. Ступінь парцеляції різних членів і частин речення неоднаковий, він залежить від емоційно-психологічних умов мовлення, змістової важливості парцельованих членів, від їх граматичної самостійності в структурі речення. Як свідчить проаналізований матеріал, частота вживання в ліричних творах парцельованих присудків різного типу більша, ніж підметів. Це можна пояснити як індивідуально-авторськими особливостями стилю того чи іншого письменника, так і специфікою українського поетичного мовлення взагалі.

Другорядні члени речення продуктивно парцелюються як у дублюючій, так і у вакантній позиціях. Яскравими виразниками емоційності в українському поетичному мовленні є парцельовані означення. Знаходяться парцеляти найчастіше після означуваного слова, бо саме таке розміщення є характерним для емоційно забарвлених текстів: Щось пролетіло. Чорне, як ворона [Л. Костенко]. Вони підвищують інформативність повідомлення, допомагають зрозуміти авторську оцінку, яка виражається шляхом акцентуалізації частини висловлення: А трамваї пополудні! Теплі, дерев’яні [І. Драч]; Вони прийшли, як відплата. Веселі, бездомні й голодні [Л. Костенко] – парцельовані означення подаються одним семантичним блоком, найуживанішою є модель з двома, трьома виокремленими елементами; Криниця в зимових полях Несхибно дивиться на шлях. Заметена. Лиха. Сама [І. Драч] – кожне означення утворює окремий парцелят. Продуктивно відчленовуються постпозитивні непоширені означення: Не вирвуся. Прикручена, прикута [Л. Костенко]; Ішов Хікмет. Іще блідий [Л. Костенко]. Для українського поетичного мовлення характерним є парцелювання узгоджених означень, які виступають як у дублюючій (А пиріг великий, запашний. Смачни-и-ий! [Л. Костенко]; Руки у тебе ніжні. Випещені та білі [Л. Костенко]), так і вакантній позиціях (Скандально, кинджально потрясна. Ішла із вокзалу, сміялась [І. Жиленко] – узгоджене означення займає препозитивне положення відносно базового компонента, це вакантна позиція парцелята, бо в основній частині означення не представлені.

Показова парцеляція обставин (місця, часу, міри, ступеня, причини, мети, умови та допустовості) у постпозиції. Продуктивними є парцельовані утворення з обставинами, вираженими одиничними прислівниками, іменниками в непрямих відмінках: Я жду тебе. Даремно [Л. Костенко]; Я знаю, важко. У твоєму віці [Л. Костенко]; Повернуться. На звичні місця [І. Жиленко].

Якщо в парцелят відходять дві чи більше обставин, то в поезіях, скажімо, Ліни Костенко найчастіше спостерігаються синтаксичні конструкції, у яких ці другорядні члени утворюють один семантичний блок, а не розбиваються на окремі частини: І раптом з’явились художники! Неждано так і так грізно [Л. Костенко]. У ліричних творах Ірини Жиленко, Івана Драча фіксується зовсім інша тенденція. Якщо членується просте речення з кількома обставинами, то вони найчастіше подаються у вигляді окремих парцелятів: Зайди кудись. За край себе. За тінь [І. Жиленко]; Тужно обладнано. Натужно. Владно [І. Драч]. У Миколи Вінграновського парцельовані обставини подаються теж окремими структурними елементами, але мають місце вони в основному у складних синтаксичних конструкціях: Ви знаєте, в якій Солодко-темній глибині чуттєвій, В якій солодкій глибині терпкій Спалив я з Вами літечка миттєві, Спалив без свідків, язиків, очей – Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо [М. Вінграновський].

Додатки в проаналізованих поетичних творах в основному парцелюються в дублюючій позиції. Наприклад: Треба ж трішки щастя і котам. І старцям [І. Жиленко]. Цей факт можна пояснити тим, що, на відміну від інших другорядних членів, додаток інколи є обов’язковим компонентом речення, тому або взагалі не парцелюється, або в базовій частині залишається один із семантично однорідних додатків, а інші відходять у парцелят.

Активно використовується модель з прямим додатком, який залишається в базовій частині, й одним або кількома додатками, винесеними в парцелят. Вони можуть подаватися як одним парцеляційним блоком, так і окремими елементами: Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу. Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти [Л. Костенко]; Там розглядали різні візерунки. Ливарні форми. Золото. Емаль [Л. Костенко].

У другому підрозділі аналізується парцеляція на рівні синтаксису складного речення, яка має місце в сурядних, підрядних та безсполучникових конструкціях.

Доцільним буде й аналіз у межах складних синтаксичних конструкцій парцельованих побудов з кількома присудками (кожен з яких має ряд залежних елементів). Найбільш уживаними серед утворень такого типу є речення з простими дієслівними присудками, винесеними в парцелят. Робочими є моделі, у яких кількість парцельованих частин варіюється залежно від структурно-функціональних можливостей речення від однієї до чотирьох. Наприклад: Все одно я знов прийду. І знову кину плащ свій білий на рояль [І. Жиленко]; Любили степ, і волю, і пісні. Приносили присягу при вогні. Стріляли з лука, билися мечами [Л. Костенко]; Злітаються горобці-хвилини. Клюють мене в тім’я, в мозок, в потилицю. Дибають по спині. Розчепіривши крила, люто скубуться [Л. Костенко]; Тут я живу. Світаю дні за днями. Мовчу. Дивлюсь. Записую пісні [Л. Костенко].

Практично будь-яке утворення з сурядним зв’язком можна трансформувати в розчленовану побудову. Сполучники в реченнях такого типу не тільки поєднують предикативні частини, а й допомагають сфокусувати увагу читача на значущості наступного повідомлення. Складносурядні конструкції з єднальними, приєднувальними та протиставними відношеннями членуються не спонтанно, а в результаті запланованого та стилістично мотивованого членування синтаксеми: Давно колись була ріка Діала. І цар персидський на імення Кір [Л. Костенко]. Сполучник і зберігає зв’язок з попереднім реченням, а також підсилює значущість наступного, спрямовуючи увагу читача на певний змістовий відрізок. Своєрідна ритмомелодика поетичної строфи, що утворилася завдяки парцеляції, наближає функціональне значення сполучника і до підсилювальної частки, але така позиція не є для нього визначальною. Досить продуктивно для поєднання предикативних частин складносурядних парцельованих речень використовуються сполучники а й та: Вчора був я король королів. А сьогодні попіл згорання осідає на жар кольорів [Л. Костенко]; Ще дихав чумою приймач. Та все вже було інакшим [І. Жиленко].

В аналізованому матеріалі не було виявлено парцельованих складносурядних побудов із розділовими та пояснювально-приєднувальними сполучниками, бо застосовуються ці засоби зв’язку в основному у приєднувальних конструкціях, до того ж функціонування речень такої семантики більш характерне для прозових текстів. Не зазнають поділу на окремі елементи й одночленні складнопідрядні структури, на відміну від двочленних, серед яких можна виділити два різновиди підрядних частин-парцелятів: 1) з успадкованим від підрядних частин комплексом граматичних значень модальності; 2) з неуспадкованою суб’єктивною та об’єктивною модальністю. Парцеляти обох різновидів вживаються з метою збільшення емоційної навантаженості висловлення: Прийде кельнер. А може, кельнерша. Щоб годинник перевернуть [І. Жиленко]. При парцелюванні підрядних речень із значенням мети суттєво підсилюється мотивація вчинків. Модальність парцелятів зумовлена базовим компонентом, на який вони орієнтовані, але в той же час модальність підрядної частини набуває певної самостійності й не відображається в головній. Виносяться в парцелят також структурні елементи складнопідрядного речення з підрядними причини з метою підкреслення причини певної дії, наголошення на ній. Велінь царя не визнаю. Бо, через євнухів передані, втрачають царственість свою! [Л. Костенко]. Модальність такого парцелята залежить від модальності основного речення.

Розрив граматичної структури може проходити як на межі підрядних зв’язків, так і однорідних: Знічев’я німець зброю підніма. І цілиться. Бо холодно і нудно йому стоять, арійцю, на посту [Л. Костенко] – спостерігаються два види парцеляції: у межах співвідносності з простим і складним реченнями. Парцелюється присудок (І цілиться) у синтаксичній структурі, співвідносній з простим реченням, що акцентує увагу читача. Винесення в парцелят підрядної частини складного речення з причиновим значенням підсилює зміст попередньої конструкції, збільшуючи її емоційну навантаженість.

Найпродуктивніше парцелюється складне безсполучникове речення. Найуживанішими є двокомпонентні моделі парцельованих речень, що означають одночасність перелічуваних явищ. Такі конструкції характеризуються однотипними формами дієслів-присудків (у теперішньому чи минулому часі недоконаного виду): Блискоче ніч перлиною Растреллі. З гори збігає Боричів узвіз [Л. Костенко]. Продуктивними є парцельовані конструкції з дієсловами-присудками у формі минулого часу доконаного виду, що означають результативність дії: Все обступили солонці. Рілля вродила камінцями [Л. Костенко]. Безсполучникові складні побудови з однотипними частинами із зіставно-протиставними відношеннями в аналізованих поезіях парцелюються менше, ніж конструкції, розглянуті нами раніше. Це можна пояснити тим, що в мові взагалі не так часто трапляється поєднання предикативних частин, абсолютно протилежних за своїм змістом, в одне синтаксичне ціле: Вмер поет. Лишився плач [І. Жиленко] – при такій побудові поетичної строфи підсилюються, увиразнюються протиставні відношення між двома частинами речення.

Складні безсполучникові речення з різнотипними частинами парцелюються значно менше. У більшості випадків вони представлені розчленованими синтаксичними конструкціями з причиновими, умовними та наслідковими відношеннями, у яких парцелят розкриває причину того, про що йдеться в базовому реченні: Ти поплач. У сльозах благодать [І. Жиленко]; Душа пройшла всі стадії печалі. Тепер уже сміятися пора [Л. Костенко]; Погиб народ. Не стало знаку [М. Вінграновський].

У третьому підрозділі аналізуються парцельовані складні багатокомпонентні побудови. Характерними для українського поетичного мовлення є розчленовані безсполучниково-сполучникові утворення. Найуживанішими серед них є конструкції з однорідною безсполучниковістю і сурядністю, наприклад: Пахло чаєм, жінкою і сном. Очі стали свіжі і великі. І жирафа раптом у вікно зазирнула, сміючись, і зникла! [І. Жиленко]; Гойдалися причали і привози. Світилися кіоски, мов кіотики. А повінь заливала верболози по саме небо і по самі котики [Л. Костенко]. Наведені синтаксичні конструкції складаються з трьох предикативних частин, дві з яких поєднані безсполучниковим зв’язком, а третя приєднується до них за допомогою сполучника і або а. Парцелювання кожної предикативної частини допомагає створити ефект уповільненого кадру. Читач устигає не просто сприйняти інформацію, вона викликає в нього певні емоції, переживання, спогади.

Елементи безсполучникового багатокомпонентного речення можуть виступати як окремими парцелятами, так і подаватися одним семантичним блоком, який становитиме базове утворення, а в парцелят відходитиме один чи кілька наступних предикативних компонентів, залежно від емоційної установки, заданої автором. Засобом зв’язку поряд із сполучником а може виступати також сполучник але. Наприклад: Це гарний звір, без нього зле живеться. Але не треба кликати його [Л. Костенко]. При такій побудові синтаксичної конструкції підсилюється характер зіставно-протиставних відношень між двома першими предикативними частинами та наступною. А в реченнях, де збільшується кількість парцелятів, приєднаних сполучником а, протиставні зв’язки майже стираються, а на перший план виходять зіставні.

Крім трикомпонентних утворень такого типу широко використовуються побудови з чотирма й більше предикативними частинами: Стояла тиха осінь на землі. Вітрець хитнув прозорих тіней сітку. А павучок щось плів собі і плів. І в затінку оранжевої квітки під вечір посмутнішало бджолі [І. Жиленко]; Стоїть у ружах золота колиска. Блакитні вії хата підніма. Світ незбагненний здалеку і зблизька. Початок є. А слова ще нема [Л. Костенко].

Менш продуктивними є парцельовані багатокомпонентні речення з безсполучниковістю й підрядністю. Наприклад: А я сміюсь, сміюсь, як навіжена. Бо знаю: діжка там таки, так само [І. Жиленко] – підрядний елемент приєднується до базового компонента за допомогою сполучника бо, а предикативна частина, приєднана безсполучниковим зв’язком, утворює з ним один парцеляційний блок; Потім князя везли. Навіть сіна підклали під плечі. Щоб не дуже трясло. Бо творящий добро блажен [Л. Костенко] – перші дві частини поєднані безсполучниково, третя приєднується до другої за допомогою сполучника мети щоб, а четверта з’єднана з третьою причиновим сполучником бо. Усі парцельовані частини набувають певної самостійності, зміст кожної стає вагомим, читач устигає переосмислити всю його глибину, бо повідомлення подається не за звичайною формулою речення, а членується на семантично вагомі компоненти. Парцельовані синтаксичні конструкції, які можна співвіднести з безсполучниковими утвореннями з однорідною безсполучниковістю, є менш продуктивними: Сичала сита сосна. Падали печені яблука з яблунь. Люди товклися лобами і що до чого не відали. Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в повітках [Л. Костенко]. Часто вживаються моделі з трьома або чотирма предикативними одиницями. Безсполучникові багатокомпонентні складні побудови з неоднорідною безсполучниковістю в ліричних творах звичайно не парцелюються, а подаються за звичайною формулою речення.

Для українського поетичного мовлення характерні моделі парцельованих складносурядних багатокомпонентних речень, але не всі їх типи, а переважно ті, предикативні частини яких поєднуються за допомогою єднальних сполучників: І скрипнув поїзд. І серце озвалося дзвінко. І дзвінко розтали усі на душі сивинки [І. Жиленко]. Парцеляція надає висловленню яскравішої описовості, оглядовості, парцельовані елементи відображають послідовність думок і допомагають емоційно увиразнити сприйняття навколишньої дійсності. Як єднальний може виступати повторюваний сполучник а; предикативні частини, які поєднуються ним в одне ціле, мають перелічувальну інтонацію.

У сучасній українській літературній мові сурядні речення, предикативні частини яких приєднані протиставними сполучниками, виступають лише як двокомпонентні. Але вони можуть входити до складу багатокомпонентних складносурядних речень, утворюючи з ними один блок, що об’єднується сурядними сполучниками, і відповідно зазнавати парцеляції: Все перейшло у іншу враз площину. І гладив він оранжевого пса. А ми йому ловили батьківщину. І це був сум. І це була краса [Л. Костенко]. Пауза сприяє створенню додаткових лексичних значень, не руйнуючи цілісності синтаксичної структури.

Не відзначаються продуктивністю варіанти парцельованих складнопідрядних багатокомпонентних утворень та побудов із різними типами зв’язку. Найпоширенішими з них виступають кілька типів: 1) із сурядністю та підрядністю; 2) із сурядністю й безсполучниковістю; 3) з підрядністю й безсполучниковим зв’язком. Складні багатокомпонентні утворення з різними типами зв’язку властиві переважно прозовій мові художньої літератури та публіцистичному й науковому функціональним стилям сучасної української мови, саме цим пояснюються низькі кількісні показники розчленованих структур такого типу в українському поетичному мовленні.

У четвертому підрозділі увага приділяється розчленованим структурам з повтором, які здатні передати всі можливі семантичні відтінки змісту. Важливим елементом відтворення світосприйняття автора є розчленований повтор, що будується на основі предиката. Типовими для поетичного мовлення є двокомпонентні утворення з дієсловом-присудком у базовій частині та його повтором у парцеляті, найчастіше використовуються дієслова із семантикою руху: Приходиш ти до мене на зорі. Приходиш тільки згадками і снами [Л. Костенко].

Крім двокомпонентних побудов, характерних для простих та складних речень, досить показовими є три- та чотирикомпонентні розчленовані конструкції з повтором, які можна співвіднести зі складними багатокомпонентними реченнями: Я спокійна. Я щаслива з другим. Я тебе нітрохи не люблю [Л. Костенко]; Ти ще не воїн. Ти іще юнак. Ти ще не тямиш у державних справах. Ти ще не знаєш правих і неправих [Л. Костенко]. Найпродуктивніше парцелюються безсполучникові багатокомпонентні утворення та синтаксичні єдності з різними типами зв’язку, які мають у своїй структурі повторювані елементи. Розчленування допомагає розширити семантичний бік речення, наповнити його новими відтінками змісту, не переобтяжуючи великою кількістю розділових знаків.

Третій розділ “Динаміка функціонально-стильового потенціалу парцелятів” складається з двох підрозділів. Перший присвячений дослідженню індивідуально-авторських уподобань Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського до парцелювання певних синтаксичних конструкцій, які й виступають своєрідними маркерами ідеостилю письменників.

Для синтаксичної мікросистеми поезій Ліни Костенко характерне використання загальнонаціональних зразків літературно-кодифікованого конструювання синтаксем. За частотністю вживання тут переважають складні парцельовані побудови, тоді як у літературній мові того періоду найпродуктивніше членуються прості речення. Поетеса ніби перевіряє, зважує, яка форма буде довершенішою.

Привертає особливу увагу парцеляція в межах простого речення. Конструкції з виокремленим підметом в основному представлені утвореннями з узагальнюючим словом, яке знаходиться в базовому компоненті, та рядом однорідних членів, що й виносяться в парцелят. Відчленовані підмети можуть подаватися як окремими елементами, так і цілісним парцеляційним блоком. Наприклад: Пам’яті безсмертна діорама. Осінь. Вечір. Вулиця. Гора [Л. Костенко]; Все було. Вечорниці і гульбища. Буйний хміль парубоцьких літ [Л. Костенко].

Присудок є вершинним елементом речення, що передає його основний зміст. Саме семантична значущість і зумовлює його особливу роль для вираження експресії та емотивних значень. У поетичних творах Ліни Костенко парцелюються переважно прості дієслівні присудки, яких у реченні два й більше. Наприклад: А моє життя перемелено. Перемелено, перебито [Л. Костенко] – виокремлений компонент починається повтором присудка бази, його конкретизує, уточнює наступний однорідний елемент; Я наступлю на спогад, як на міну. І похитнусь [Л. Костенко] – розширення синтаксичної структури речення за допомогою парцельованих присудків показує динаміку ставлення ліричного героя до описуваної ним дійсності.

Для виокремлених головних членів типовою є дублююча позиція, хоча й вакантна – теж яскраво виражена. Якщо парцельований предикат не має в основному компоненті однорідного члена, то підмет наповнюється додатковою зображальною семантикою, завдяки розчленуванню єдиної синтаксичної конструкції неприродність виконуваної дії набуває більшої оглядовості, створюється ефект своєрідної лексичної несполучуваності. Наприклад: Павло, Сашко і Степан. Розбирали гранату [Л. Костенко].

Серед другорядних членів речення пріоритетне положення належить обставинам, на другому місці за кількісними показниками стоять додатки, а на третьому – означення.

Спробувавши різні форми виокремлення присудка в поліпредикативному реченні, авторка обирає дві моделі (зафіксовано близько десяти), які є найпродуктивнішими: Б№ + П№, Б№ + П№+ П№ (де Б№ – базова конструкція з одним предикатом, а П№ – парцелят з одним предикатом): Мільйони слів звучать! І змінюють подобу [Л. Костенко]; Зате він простори подолає. В чорноліс увійде. Впаде в безодні [Л. Костенко].

Серед