СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

СИВОЛАПОВ Василь Олексійович

УДК 94 (477.61)

РАДЯНІЗАЦІЯ

НІМЕЦЬКИХ КОЛОНІЙ В УКРАЇНІ

У 20-30-х рр. ХХ ст.

Спеціальність: 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі архівознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Довжук Ігор Володимирович,

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля,

завідувач кафедри архівознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Марчук Василь Васильович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ),

завідувач кафедри політології

доктор історичних наук, професор

Сергієнко Юрій Григорович,

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля,

професор кафедри історії України

Провідна установа – Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра історії для гуманітарних факультетів

Захист відбудеться 02.07.2007 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корпус 8, аудиторія 309.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20а.

Автореферат розіслано 01.06. 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Становлення України як суверенної, європейської держави обумовлює доцільність використання світової практики гарантування прав національних меншин, історичного досвіду міжнаціональних відносин, що сприймається суспільством ще досить неоднозначно. Науковий, виважений аналіз минулого надає можливість розставити нові акценти у національному питанні, тому доцільним стає комплексне та об’єктивне дослідження історії перебування німців-колоністів в українських землях, виходячи із державних кордонів України. Винятково актуальним з цього приводу може бути дослідження взаємозв’язку між державним устроєм періоду формування тоталітарного більшовицького режиму в Україні протягом 20-30-х рр. ХХ ст. та становищем німецької національної меншини, вирішенням національних протиріч та пошуком оптимальної моделі існування поліетнічного суспільства.

Процеси побудови тоталітарного радянського суспільства в Україні 20-30-х рр. ХХ ст., намагання більшовицької влади інтегрувати німецьке населення в українське радянське суспільство зумовлено кількома факторами, з яких головними були ідеологія та державна політика більшовицької Росії, яка сприймала Україну як свою інтегровану частину, тому й німці-колоністи досліджувалися виключно у російському історичному контексті. Тривалий час після депортації німецького населення України 1941 р. теми щодо історичного аспекту існування німців-колоністів були з точки зору партійного керівництва СРСР небажані для наукових досліджень, що спричинилося виникненням негативного стереотипу в історичній науці щодо цієї багатоаспектної проблеми.

Офіційні радянські джерела висловлювали негативні думки щодо існування німців у радянському суспільстві. Вважалося, що німці-колоністи були і залишаються ворогами, які переважно ускладнювали життя українських та російських селян. Подібна тенденційність та негативне ставлення до німців-колоністів з боку радянської влади зумовлювалося кардинальними політичними змінами, що спостерігалися протягом 20-30-х рр. ХХ ст. Тому й з’ясування процесів радянізації німецького населення України, що відбувалися внаслідок запровадження більшовицької національної політики, набуває історичної актуальності, має певний поштовх для поглибленого, всебічного дослідження з точки зору практичного реформування міжнаціональних взаємин сучасного українського суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося у межах комплексної програми “Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки”, що розробляється історичними кафедрами Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (державний реєстраційний номер 0106U000296).

Об’єктом дисертаційного дослідження є німецькі колонії України у 20-30-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є радянізація німецьких колоній України як складова національної політики більшовицького уряду на етапі становлення радянського тоталітарного суспільства.

Територіальні межі – кордони України 20-30-х рр. ХХ ст. з акцентуацією на теренах Луганського повіту у складі Катеринославської губернії (1922 р.), Луганської округи у складі Донецької губернії (1923-1930 рр.), районів колишньої Луганської округи у складі Донецької області (1932-1938 рр.), Ворошиловградської області (1938 р.).

Хронологічні рамки охоплюють 20-30-ті рр. ХХ ст., які характеризуються формуванням загальних принципів більшовицької національної політики, розгортанням активних процесів радянізації німецького населення України.

Мета дослідження полягає у висвітленні процесів радянізації та залучення німецького населення в активну участь у соціалістичному будівництві, створення національних німецьких районів та сільрад, руйнування німецького способу господарювання, національних німецьких кооперативних та громадських об’єднань, освітньо-культурних закладів та релігійних громад, згортання державної національної політики щодо німецького населення України.

Для реалізації зазначеної мети окреслено такі завдання дослідження:

·

·

·

·

·

·

·

·

Наукова новизна роботи полягає в узагальненні висновків наукових праць, де розглядаються окремі аспекти теми даного дослідження, та здійсненні на підставі різноманітної джерельної бази комплексного аналізу процесів радянізації населення німецьких колоній України на прикладі Луганської округи у 20-30-х рр. ХХ ст. з концептуальних позицій сучасної національної історичної науки.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що наукова інтерпретація процесів радянізації німецького населення України може використатися для розробки спеціальних оглядів, довідників, а також нарисів з історії України ХХ ст. Репрезентована дисертацією реконструкція процесів радянізації німецьких колоній України дозволяє дати рекомендації щодо формування складових державної національної політики, зокрема, форм та методів забезпечення соціально-економічних та національно-культурних потреб національних меншин в контексті загальнонаціональної історії держави.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом обговорення основних положень, проміжних підсумків та висновків дисертаційної роботи на засіданнях кафедр архівознавства та історії України, наукових конференціях різного рівня у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, а саме: ХІ науково-практичній конференції з проблем вищої освіти “Університет і регіон” (м. Луганськ, 19-20 жовтня 2005 р.), Міжнародній науковій конференції “Проблеми світового розвитку в історичному контексті” (м. Луганськ, 27 листопада 2006 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Білі плями” в історії України в контексті світового розвитку” (м. Луганськ, 2-3 квітня 2007 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 6 наукових статей у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України та стаття у Всеукраїнській газеті Асоціації німців України “Deutsche Zentrale Zeitung”.

Структура дисертації зумовлена її змістом та сутністю проблеми. Вона складається із вступу, 3 розділів, висновків (180 с. – основний текст), списку використаних джерел та літератури, 8 додатків (30 с., 205 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 210 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, визначається його мета і завдання, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення, містяться відомості про структуру й обсяг роботи.

Перший розділ – “Джерельна база, історіографія та методологія дослідження” – характеризує найважливіші джерела, які було використано при написанні праці, у ньому також розглянуто стан наукової розробки проблеми та основи методології.

Джерельна база дослідження складається з таких груп: 1) документи Національного архівного фонду України; 2) археографічні публікації та статистичні дані; 3) періодичні видання.

Перший за значенням комплекс джерел становлять архівні документи, значна частина яких вперше залучається до наукового обігу. Насамперед за темою дисертації використовувались документи фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України: Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф.1,оп.3,8), Центральної комісії у справах нацменшин при ВУЦВК (ф.413,оп.1,2), де містяться документи про діяльність цієї установи протягом 1924-1934 рр., що відображають основні етапи формування національної політики радянського уряду щодо німців України. Було залучено й фонди наркоматів: внутрішніх справ (ф.5,оп.1) та землеробства (ф.27,оп.7). При дослідженні використовувались фонди Центрального державного архіву громадських об’єднань (ЦДАГО) України, серед яких фонд ЦК КП(б) України (ф.1,оп.1), де містяться також документи Агітпропу ЦК КП(б)У, Політбюро (ф.1, оп.6), Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У (ф.1,оп.7,10), “окремі папки” ЦК КП(б)У (ф.1,оп.16,20), які висвітлюють зміст, принципи, основні напрями, форми та методи роботи партійних органів серед німецького населення.

Важливою складовою архівних джерел дослідження є також фонди Державного архіву Луганської області (ДАЛО), серед яких автором використано фонди: Відділу управління Луганського повітового виконкому (ф.Р-752, оп.1), Луганського окружного виконкому (ф.Р-243, оп.1) та його Земельного відділу (ф.Р-485, оп.1), Старобільського окружного виконкому (ф.Р-1186, оп.1,2), Статистичного бюро виконкому Луганської окружної Ради (ф.Р-681, оп.1), Луганської окружної інспектури народної освіти (ф.Р-401, оп.1), Ворошиловградського обласного відділу народної освіти (ф.Р-1067, оп.1), які відображають різні аспекти буття німців-колоністів названого періоду.

З метою конкретизації процесів радянізації німецьких колоній в їхньому регіональному аспекті залучалися документи Державного архіву Донецької області (ДАДО) з фонду Маріупольського окружного виконавчого комітету (ф.Р-1202, оп.1,2).

Корисними з точки зору дослідження теми дисертації є археографічні публікації 20-30-х рр. ХХ ст. та статистичні дані, що фактично відображали наслідки впровадження більшовицької національної політики та перебіг історичних подій в Україні Положення про Відділ національних меншостей НКВС: Постанова ВУЦВК від 25 жовтня 1922 року // Вісті ВУЦВК. – 1922; Зведення про національні меншості (Складені за даними перепису 1920 р. по 9 губерніях) // Бюлетень НКВС. – Харків, 1923; Перша Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншостей, 8-11 січня 1927 року. Стенографічний звіт, резолюція, постанови та матеріали. – Харків, 1927., Підсумки роботи серед національних меншин в Україні: До 10-х роковин Жовтневої революції: За матеріалами ЦКНМ при ВУЦВК. – Харків, ВУЦВК, 1927; Друга Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин, 27-30 листопада 1930 р.: Стенографічний звіт та постанови. – Москва, Харків, Мінськ: Центрвидав, 1931..

Сучасним джерелом з історії національних меншин України стають археографічні публікації, що набувають систематичного характеру з кінця 90-х років ХХ ст. Саме вони посідають особливе місце в сучасній історіографії при дослідженні проблем міжнаціональних відносин. З цього приводу слід згадати – “Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів”, “Німці в Україні: 20-30-ті рр. ХХ ст. Збірник документів державних архівів України”, “Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник”, “Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів”, “Влада і костьол в радянській Україні, 1919-1937 рр.: Римо-католицька церква під репресивним тиском тоталітаризму. З архівів ВУНК-ДПУ-НКВС-КДБ” Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. Упор.: М.І.Панчук та ін. – К.: Наукова думка, 1994; Німці в Україні: 20-30-ті рр. ХХ ст. Збірник документів державних архівів України / Кер. кол. упоряд. Л.В.Яковлева. – К.: Інститут історії України НАН України, 1994; Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-х част. – К., 1997; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів (1941-1998). – К.: Абрис, 1999; Влада і костьол в радянській Україні, 1919-1937 рр.: Римо-католицька церква під репресивним тиском тоталітаризму // З архівів ВУНК-ДПУ-НКВС-КДБ. – К., “Сфера” – 2003..

Окрему групу джерел дослідження становлять періодичні видання, зокрема політичні часописи 20-30-х рр. ХХ ст. Передусім були використані статті з таких видань, як Бюлетень НКВС, Вісті ВУЦВК, Збірник узаконень УСРР, Партійний організатор, Радянське будівництво, Радянський книгар, Радянська Україна, в яких друкувалися статті з питань національної політики більшовицького уряду, соціально-економічних та політико-правових сфер життя національних меншин Буценко А. Національний момент у районуванні України // Вісті ВУЦВК. – 1924;його ж. Робота серед національних меншин в Україні // Радянське будівництво. – 1927; Гафтель І. Результати виборчої кампанії в німецьких сільрадах // Радянська Україна. – 1929; Мац Д. Світло й тіні в роботі серед нацменшостей // Радянська Україна. – 1929; його ж Ліквідація округ і обслуговування трудящих національних меншостей // Радянська Україна. – 1931; Герман Д. Як працює німецька книгарня в с. Люксембург // Радянський книгар. – 1931; Білявський П. Робота серед нацменшостей на Дніпропетровщині // Радянська Україна. – 1933; Гітлянський А.С. Вибори до рад серед нацменшостей // Радянська Україна. – 1934; його ж Національні меншості УРСР одностайно схвалюють Сталінський виборчий закон // Радянська Україна. – 1937; Войцеховський Ю.О. Перемоги ленінсько-сталінської національної політики // Вісті ЦВК УСРР. – 1935; Березовський С. Роботі серед трудящих нацменів – більшовицький провід // Партійний організатор. – 1937. та ін..

Серед джерел дослідження значне місце посідають також сучасні історичні часописи та наукові збірники. Використовувались статті з таких видань, як “Архіви України”, “Відродження”, “Вільна думка”, Вісник НАН України, “Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля”, “Етнічна історія народів Європи” (Збірник наукових праць), “Етносоціальні процеси на Правобережній Україні: минуле й сучасне” (Науковий збірник), “Інформаційний бюлетень” Міністерства України у справах національностей, міграції та культів, “Історичні записки” (Збірник наукових праць) “Історія України: Маловідомі імена, події, факти”. (Збірник статей), “Наукові записки з історії України”, “Політика і час”, “Сіверянський вісник”, “Україна: минуле, сьогодення, майбутнє”. (Збірник наукових праць). У названих виданнях публікували свої статті такі відомі українські науковці, як О.В.Антонюк, В.Б.Євтух, В.О.Животівський, І.П.Іванченко, В.Кайгер, Н.Кривець, М.Панчук, Л.П.Польовий, О.І.Тітов, Б.В.Чирко, Л.Д.Якубова та ін. Іванченко І.П., Чирко Б.В. Національно-культурне будівництво на Україні у 20-30-ті роки: історія, досвід, проблеми // Радянська школа. – 1990. – № 7; Панчук М., Польовий Л. Під пресом тоталітарного режиму: Німці України в радянський період // Політика і час. – 1992. – № 9-10; Польовий Л.П., Чирко Б.В. Національні меншини українського села в умовах колективізації. // Український історичний журнал. – 1993. – № 4-6 (385-387); Животівський В.О. Освіта національних меншин у 1920-і роки як “знаряддя комуністичного переродження суспільства” // Відродження. – 1995. – № 4; Кривець Н. Німецьке населення в Україні між двома світовими війнами // Вісник НАН України. – К, 1995; Євтух В.Б. Національні меншини між державною етнополітикою та самовизначенням // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 1-2; Антонюк О.В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан // Український історичний журнал. – К., 1999. – №3; Тітов О.І. Німецькі сільськогосподарські колонії України в 20-30 рр. ХХ ст. (Соціально-політичний нарис) // Український селянин. – 2002. –Вип. 6; Кайгер В. Національні репресії часів СРСР та етнічна самосвідомість німців України // Соціальна психологія. – 2005. – №3; Якубова Л.Д. Діяльність відділу національних меншин НКВС УСРР (1921-1924 рр.) // Український історичний журнал. – 2006. – № 5 (470).

Отже, комплексне використання різноманітних джерел, водночас їхня критична оцінка та узагальнене осмислення наукового доробку попередників дали авторові змогу вирішити основні завдання дисертаційного дослідження.

В історіографічному огляді проаналізовано внесок істориків-дослідників у вивчення проблеми. Проблемно-хронологічний метод аналізу джерел дозволив поділити історіографію досліджуваного періоду на два етапи. На першому етапі (1922-1937 рр.) переважно у Харкові публікувалися видання, які згадували про існування національних меншин, німецької, зокрема, лише для ілюстрації “грандіозних успіхів соціалістичного будівництва” Затонський В.П. Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму. – Харків, 1924; Ряппо Я. Система народної освіти України. Збірник матеріалів, статей та доповідей. – Харків, 1925; Буценко А. Радянське будівництво серед нацменшостей УСРР. – Харків: Видання оргінстру ВУЦВК, 1928; Скрипник М. Нові лінії в національно-культурному будівництві. – Харків, 1930; Глинський А. Національні меншості в Україні. – Харків-К.: Центрвидав, 1931 та ін.. Загалом видання того часу частіше нагадували поспіхом підготовлені агітки, тому й наукової цінності вони не мають. Здебільшого дані видання містять набір стереотипних, заідеологізованих висновків, рясно приправлених цитатами класиків марксизму-ленінізму.

Історіографія зазначеного питання суттєво змінюється на початку 90-х рр. ХХ ст. Спостерігаються корінні зміни в поглядах істориків на статус національних меншин у суспільстві, у тому числі й німців, що пояснюється демократичними змінами в Україні. На другому етапі (90-ті рр. ХХ ст – початок ХХІ ст.) головним завданням проведення досліджень постає новий напрям у національній історичній науці, звільнений від політичної заідеологізованості стосовно існування німців-колоністів у радянському суспільстві. Насамперед слід звернути увагу на узагальнюючі монографічні праці, автори яких намагалися дослідити визначальні аспекти проблеми існування національних меншин в Україні та етнополітики в цілому Етнополітична ситуація в Україні: спроба наукової інтерпретації (За ред. В.Б.Євтуха). – К., 1993; Антоненко М.І. Заселення Донбасу: соціально-економічні та етнонаціональні аспекти (середина ХІХ – початок ХХ століття). – Дніпропетровськ, 1994; Основні напрямки здійснення національної політики щодо національних меншин в Україні та політика українізації (20-30-ті рр. ХХ ст.)./ Упоряд. В.М.Сніжко. – К., 1995; Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, редкол.: Ю.І.Римаренко та ін. – К.: Довіра, 1996; Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К.: Фенікс, 1997; Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Головна спец. редколегія літератури мовами нац. меншин України, 1998; Національно-державне будівництво: Концептуальні підходи, сучасна наукова література / Ю.Римаренко, І.Курас, Ю.Шемшученко та ін. – К.: Довіра, 1999; Обидьонова О.В. Національні меншини Донбасу в 20-30-ті роки ХХ соліття. – Донецьк, 2000.; Журба М.А. Громадські об’єднання українського села: етнонаціональні та міжнародні аспекти (20-30-ті рр. ХХ ст.) – К., 2002; Васильчук В.М. Німці України: суспільний та національний аспекти ХХ - початок ХХІ ст. –К., 2006..

Видана у 1995 р. монографія Б.В.Чирка “Національні меншини в Україні (20-30 рр. ХХ ст.)” простежує долю національних меншин України за умов тоталітарного режиму у 20-30-х рр. ХХ ст., досить ретельно висвітлює репресивні акції щодо національних меншин: ліквідацію інститутів національно-культурного розвитку, масові депортації з місць історичного мешкання Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття). – К.: Асоціація “Україно”, 1995..

Не менш широка картина осмислення історичного досвіду в галузі міжнаціональних взаємин подана у монографії О.В.Антонюка “Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади”, яка досліджує формування етнополітики у контексті українського державотворення Антонюк О.В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади: Монографія. – К., 1999..

Значну увагу проблемі національних меншин в Україні приділили такі науковці, як М.Панчук, В.Войналович, О.Галенко, М.Геник, Т.Горбань, О.Жерноклєєва, Ю.Зінченко, О.Калакура, В.Котигоренко, Ю.Левенець, Н.Макаренко, О.Рафальський, В.Устименко та Б.Чирко у колективній праці “Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект”. Заслуговує на увагу загальна оцінка авторами змісту політико-правового статусу національних меншин України у ХХ столітті, розгляд питання національних меншин у контексті більшовицької концепції національно-державного будівництва Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект. – К.: ІПЕіНД, 2000..

Виняткове місце серед сучасних досліджень істориків посідають праці, що висвітлюють питання міжнаціональних відносин, правового захисту етнічних груп, які ще не достатньо проаналізовані в історичній та етнологічній літературі. Монографія О.О.Рафальського “Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис” досліджує провідні тенденції розвитку знань з історії національних меншин України у ХХ столітті, висвітлює актуальні аспекти міжнаціональних відносин, правовий захист етнічних груп Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. –К.: Полюс, 2000..

До проблем існування в українському суспільстві національних меншин звертається і Л.Рябошапко у своїй монографії “Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000)”, де значне місце посідає аналіз правового становища національних меншин на різних етапах розвитку України, простежено реалізацію радянської національної політики щодо національних меншин у 1920-1991 рр. Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000): Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.

Окремо слід звернути увагу на працю О.О.Войналович “Організація шкільної освіти для національних меншин в Україні: 20-30 рр.”. Надрукована ще в 1992 році, вона містить наукове та практичне значення насамперед з точки зору аналізу стану шкільної освіти для національних меншин, діяльності Наркомосвіти України, його органів на місцях, розгляду досвіду національних шкіл Войналович О.О. Організація шкільної освіти для національних меншин в Україні: 20-30 рр. – К.-Полтава, 1992..

Серед наукових розробок, що безпосередньо висвітлюють проблему німецької меншини в Україні найбільш вагомими в сучасній історіографії є праці: В.Б.Євтуха та Б.В.Чирка “Німці в Україні (1920-і – 1990-і роки)” та І.М.Кулинича і Н.В.Кривець “Нариси з історії німецьких колоній в Україні”, які переважно висвітлюють загальний стан німецької національної меншини України, умови формування німецьких районів та сільрад, німецькі навчальні заклади, діяльність радянських та адміністративних органів у місцях мешкання німецького населення, репресивні акції сталінського режиму щодо німців-колоністів Євтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні (1920-і – 1990-і роки) Центр етносоціологічних та етнополітичних досліджень НАН України: – К.: ІНТЕЛ, 1994; Кулинич І.М., Кривець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. – К.: Інститут історії України НАН України, 1995..

Таким чином, здійснений історіографічний аналіз наукового доробку із зазначеної проблеми свідчить про те, що існує певна кількість праць узагальнюючого характеру, в яких історики розглядали загальні питання міжнаціональних відносин, проблеми існування національних меншин у радянському суспільстві. Однак узагальнюючої праці історичного плану, яка б висвітлювала визначальні аспекти радянізації німецького населення України поки що не створено. Це дає всі підстави стверджувати, що головні складові загальних процесів радянізації німців-колоністів протягом 20-30-х рр. ХХ ст. в Україні потребують більш ґрунтовного дослідження, а подекуди – зовсім нового бачення і трактування задля пошуку оптимальної моделі існування поліетнічного українського суспільства.

Методологічною основою дисертації є принципи науковості, системності, історизму. Під час вирішення завдань дослідження, при опрацюванні джерел, аналізу подій та у процесі написання роботи використано як загальнонаукові, так і спеціально-історичні методи дослідження, а саме хронологічний (політико-правове та соціально-економічне становище німців-колоністів в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. досліджено з урахуванням хронологічної послідовності та з використанням значної кількості фактичного матеріалу за певний період); порівняльно-історичний (шляхом порівняння встановлено особливості різних етапів радянізації німецької нацменшини); системний (у процесі дослідження визначено зміст, характер, напрями трансформації громадсько-політичного та соціально-економічного становища німецького населення); статистичний (під час обробки статистичної інформації). Комплексне використання названих методів становить необхідний інструментарій аналізу досліджуваної проблеми.

У другому розділі – “Радянізація німецького населення України як складова національної політики більшовицького уряду” – на значному фактичному матеріалі аналізуються процеси формування національної державної політики більшовицького уряду, її основні складові щодо німецького населення та практика їхнього застосування в умовах побудови радянського суспільства, особливості правового та соціально-економічного статусу німців-колоністів в історичному контексті, а також протиріччя між декларованими положеннями національної політики більшовиків щодо німецького населення України та їхнім реальним втіленням у життя.

Аналіз названих питань подається щодо таких історичних етапів: перший етап охоплює період з 1920 по 1930 р. – з початком розгортання політики “коренізаціі”, концепція якої щодо “розкріпачення націй” та своєрідного з точки зору більшовицької ідеології “розв’язання національного питання”, що здійснювалася за двома основними напрямами – так званої “українізації” та “радянізації” нацменшин, що мешкали на теренах України, була проголошена рішеннями X (1921 р.) та XII (1923 р.) з’їздів РКП(б), коли формувалися кардинальні зміни в політичній та соціально-економічній сферах життя німців-колоністів України. Другий – охоплює період з 1930 по 1941 р., коли з остаточним оформленням в СРСР та в Україні зокрема тоталітарно-репресивного сталінського режиму негативні тенденції розвитку суспільства значно поглибилися, унаслідок чого національна політика, яка мала створювати деякі умови для національного відродження німців-колоністів, була жорстоко згорнута.

Автор доводить, що процеси радянізації німців-колоністів у Луганській окрузі мали такі ж ознаки, як і по всій Україні. Він зазначає, що в межах політики “коренізації” так звана “інтернаціоналістська” політика більшовиків відверто розглядалася партійно-радянським керівництвом як найбільш вдалий засіб примусового “втягування” німців-колоністів у процеси побудови тоталітарного соціалістичного суспільства. З цього приводу національна політика більшовицького уряду України переважно набувала підкреслено заідеологізованого та заполітизованого характеру. Декларативний характер масових політичних заходів щодо німецького населення ґрунтувався на певних демократичних засадах, які мали сприяти його відродженню, надавали своєрідний шанс німцям-колоністам здобути політико-правові гарантії для рівноправного розвитку та задоволення своїх національно-культурних потреб. Проте втілення цієї політики та її дійсні наслідки протягом 20-30-х рр. ХХ ст. мали в історичному аспекті зовсім протилежний характер.

Намагання радянської влади попри суперечливість соціально-політичних та економічних аспектів життя німців-колоністів України всебічно впливати на їхній розвиток шляхом радянізації сформували першочергове завдання – створити спеціальні органи влади, до компетенції яких входило б вирішення цих, найважливіших з точки зору побудови радянського тоталітарного суспільства, проблем. Формування окремої системи спеціалізованих органів влади для запровадження нової державної національної політики в Україні розпочалося з діяльності Відділу нацменшин при НКВС УСРР (1921-1924 рр.), який був яскравим проявом етнополітики більшовиків на етапі зміцнення радянської влади в Україні. Створення такого підрозділу в структурі вищого державного керівництва сприймалося не як життєво необхідний, а скоріше вимушений крок, переважно зумовлений відродженням національних рухів в Україні. Далася взнаки упередженість більшовицького уряду до національних організацій етнічних меншин, які активно виступали проти радянської влади. Національні німецькі організації різко засуджували Жовтневий переворот. Тому й з боку більшовицької влади спостерігалась значна упередженість щодо німців-колоністів. Протягом 1920-1923 рр. тотальне переслідування і дискредитація ідей національного відродження нацменшин України становили один із першочергових напрямів національної політики, який зовсім не випадково здійснювався такими партійно-радянськими структурами, як нацменсекція Агітпропу ЦК КП(б)У та Відділ нацменшин НКВС.

В умовах форсованих процесів радянізації українського суспільства обсяг та інтенсивність роботи відділу нацменшин НКВС мали тенденцію до зростання. Відділ нацменшин НКВС, який запроваджував чітко визначену політику контролю і стримування, був не спроможний вирішувати проблеми, що поставали у контексті нової лінії національної політики. Тому робота серед національних меншин була виведена зі сфери компетенції органів НКВС, а її функції передані ВУЦВК – вищому органу радянської влади в Україні. Активна діяльність Центральної комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК фактично тривала до початку 30-х років, проте наступними роками вона звелася нанівець у зв’язку із загальним згортанням роботи серед національних меншин.

Особливе місце в системі керівництва сферою міжнаціональних взаємин та здійсненні багатоаспектних заходів з радянізації німецького населення України посідали національні секції при партійних органах під керівництвом підвідділу нацменшин відділу агітації та пропаганди ЦК КП(б)У, які виключно переймалися ідеологічною, політико-пропагандистською та агітаційною роботою. Центральне бюро німецьких секцій (1921 р.), німецькі секції на місцях при губернських, повітових, а з утворенням округ також при окружних комітетах КП(б)У діяли до кінця 20-х років, коли головні складові національної політики втратили демократичне підґрунтя та поступово перетворилися в знаряддя антинімецької соціальної політики більшовицького уряду.

Отже, втілюючи в життя декларовані принципи національної політики, більшовицький уряд сформував ієрархічну систему спеціальних органів влади та управління, за допомогою яких відбувався політичний вплив на німецьке населення України. Аналіз архівних джерел свідчив про намагання партійних органів з’ясувати реальне становище німецького населення колоній та деяким чином покращити його, утім водночас мали місце відверті процеси його радянізації та руйнації традиційних форм господарювання німецьких колоній.

Підкреслено, що специфічною формою реалізації державної національної політики 20-30-х років, що негативно вплинула на існування німецьких колоній в Україні, стала адміністративно-територіальна реформа, яка передбачала насамперед зміцнення органів радянської влади на місцях та між іншим формувала систему національно-територіального районування, утворювала самостійні німецькі сільради з метою національно-культурного відродження німецького населення, але виключно у межах більшовицької тоталітарної ідеології. При формуванні національних німецьких районів головним фактором вважався національний склад їхнього населення. За таких умов принцип господарської доцільності німецьких адміністративно-територіальних одиниць, що утворювалися, взагалі не враховувався, тому й за межами національних районів залишилася значна частина шляхів сполучення німецьких колоній. Наслідком адміністративної роздробленості німецьких колоній став не лише занепад господарств німців-колоністів України, що раніше відзначалися високим рівнем агротехнічної культури, а й ослаблення рівня культурного та громадсько-політичного життя, яке в німецьких колоніях завжди було дуже розвинуте. Радянський апарат сільрад, до яких були приєднані німецькі колонії, виявився неспроможним забезпечити потреби їхнього етнокультурного розвитку.

Завершення формування системи національного районування в Україні відбулося на початку 30-х років, коли вже почали визначатися стрімкі процеси згортання політики “коренізації”, поглиблення кризи державної національної політики та посилення репресій. Скрізь мали місце земельні конфлікти німців-колоністів з місцевим населенням, що безумовно не сприяло роботі німецьких сільрад. Додаткову дезорганізацію існування німецьких національних районів та діяльності їхніх сільрад в Україні викликав черговий етап адміністративної реформи 1930-1932 рр., коли зв’язки між центром та регіонами набули найгіршого стану, відбувалися чисельні кадрові зміни на місцях за відсутністю будь-якого врахування принципів вже згасаючої політики “коренізації”. Остаточне розформування та ліквідація німецьких адміністративно-територіальних одиниць в Україні відбулося у 1938-1939 рр. На думку партійного керівництва існування німецьких національних районів та сільрад не виправдовувалося національним складом їхнього населення, визнавалося недоцільним та пропонувалося реорганізувати їх у звичайні райони та сільради. При утворенні нових адміністративно-територіальних одиниць простежувалася певна національна політика, що мала на меті розпорошення німців-колоністів серед українського або російського населення. Розформування німецьких районів і сільрад, що відбулося наприкінці 30-х років, суттєво змінило адміністративну карту України та ліквідувало систему німецького національного районування. Назавжди зникло зі складових суспільного радянського життя таке явище, як німецькі колонії в їхньому традиційному розумінні.

Доведено, що з остаточним встановленням в Україні тоталітарного сталінського режиму державна національна політика зазнала кардинальних змін. З початку 30-х років “інтернаціоналізм” набуває форми тотальної денаціоналізації нацменшин. “Інтернаціоналізм” – денаціоналізація – етноцид – такими були метаморфози сталінської національної політики в Україні. Аналіз архівних документів та інших джерел дозволив дійти висновку, що саме під гаслами “інтернаціоналізму” розпочалась насильницька асиміляція та русифікація німецького населення.

Напередодні Другої світової війни всіх українських німців безпідставно було звинувачено у пособництві німецьким фашистам. Депортація німців України до східних областей СРСР призвела до катастрофічного зменшення чисельності німецького населення з 395 до 37 тис. осіб. Лише з Ворошиловградської області (колишня Луганська округа) до Кустанайської області було депортовано 2590 німців. Фактично соціально-політичний терор сталінського режиму щодо німців України набув форм неприхованого геноциду.

У третьому розділі – “Німецькі колонії та намагання більшовицької влади інтегрувати їх у радянське суспільство” – аналізуються процеси руйнації німецьких колоній у системі тоталітарних соціально-економічних експериментів, суцільної колективізації як головної умови перетворення німецьких колоній на сільськогосподарські об’єднання радянського типу, радянізації німецьких національних освітньо-культурних закладів.

Автор дійшов висновку, що після встановлення радянської влади в Україні умови життя німців-колоністів значно погіршилися. Мали місце беззаконня та свавілля більшовицької влади щодо населення німецьких колоній: примусове виселення з власних будинків, вилучення за продрозкладкою всього зерна, необґрунтовані арешти колоністів, що породжувало серед німців-колоністів антирадянські настрої. Запроваджені більшовиками норми землекористування докорінно змінили характер господарювання німецьких колоній. Унаслідок стихійної аграрної політики більшовицького уряду України німців-колоністів було протиправно позбавлено значної частини їхніх найкращих земель, які надавалися у користування місцевому населенню. Значне скорочення земель німців-колоністів фактично нищило традиційну систему землекористування німецьких колоній, які до Жовтневого перевороту мали до 65 й більше дес. землі, що разом з будівлями становили цілісні господарські одиниці. Враховуючи те, що німці-колоністи традиційно застосовували машинний спосіб обробки землі, зменшення норми їхнього землекористування перетворювало німецькі господарства на економічно збиткові, ставало головною причиною поширення міжнаціональних конфліктів.

Доведено, що на початку 20-х років за встановленими більшовиками нормами землекористування площа землі німецьких колоній скоротилась майже в 2-4 рази. Штучне стримування економічного росту господарств німецьких колоній, подвійні податки – німецькі колонії обкладалися податком на 2-3 розряди вищим, ніж сусідні села, перерозподіл радянською владою приватних німецьких земель на користь місцевого населення – усе це викликало незадоволення німців-колоністів, напруженість у сфері міжнаціональних відносин, широкий еміграційний рух.

В Україні станом на 1927 р. понад 50,7 тис. німців-колоністів не мали достатньої кількості землі. Попри значні зміни соціальної структури населення німецьких колоній: збільшення кількості малоземельних господарств, зростання бідняцького прошарку, його пролетаризації, партійно-радянські органи сприймали німецькі колонії виключно як осередки, де панують заможні та “куркульські” елементи. Ставлення до німців-колоністів переважно як до “міцних” господарників спричинилося здійсненням більшовицькою владою жорсткої податкової політики, огульним позбавленням німецького населення права голосу, а також застосуванням щодо нього різних форм економічного та політичного “впливу”.

Отже, усвідомлюючи необхідність вирішення суперечливих питань перерозподілу землі на тлі процесів радянізації села та кардинальних змін принципів землекористування, більшовицька влада під гаслами покращення економічного стану німецького населення водночас протиправно скорочувала площі землекористування німців-колоністів, руйнувала їхні традиційні принципи господарювання та відверто сприяла самозахопленню місцевим населенням земельних наділів, що належали колишнім німецьким колоніям.

Перехід до політики воєнно-комуністичного штурму, який передбачав суцільну колективізацію, економічне знищення заможного прошарку німецького населення, фатально позначився на соціально-економічних аспектах буття німецьких колоній України. Якщо на початку 20-х років у німецьких колоніях спостерігався процес відтворення німецьких кооперативних товариств, які функціонували за традиційними напрямами господарської діяльності колоній, тоталітарні принципи усереднення, притаманні соціалістичній економіці, не лише не враховували особливості господарської діяльності німців-колоністів, а навпаки цілеспрямовано руйнували їх. Поряд із викоріненням німецької національної кооперації безкомпромісно насаджувалися сільськогосподарські товариства, комітети незаможних селян (КНС) та каси взаємної допомоги (КВД), утворювані переважно з німецької бідноти за канонами радянської господарської системи.

Аналіз джерел свідчить, що німці-колоністи не погоджувалися з переходом до колгоспного ладу. Вони взагалі не вбачали потреби змінювати традиційний для них уклад життя. Потужний адміністративний тиск з боку радянських та партійних органів на німців-колоністів з метою примусити їх вступати до колгоспів давав свої негативні наслідки. За підсумками першої хвилі колективізації, пік якої припав на початок березня 1930 р., вдалося примусово колективізувати 68% німецьких господарств, а 1931 р. – понад 80%.

У дослідженні автор дійшов висновку, що головною причиною деградації німецьких колоній ставало те, що їхні землі було позбавлено господаря. Проблема занепаду німецьких господарств корінилася в основі кризи сталінського колгоспного ладу, у неспроможності насаджуваних у німецьких колоніях виробничих відносин воєнно-комуністичного типу. Запровадження суцільної колективізації та її примусовий характер викликали активний опір німців-колоністів. Створення колгоспів з німецьких колоній відбувалося за умови грубого адміністрування та відвертого насильства з боку партійно-радянських функціонерів, загрози розкуркулення для кожного німця-колоніста. Результатом цих ненормальних явищ була пряма деградація та занепад господарств німецьких колоній, усіх сфер життя німецького населення, наслідком чого стала масова еміграція німців з України наприкінці 20-х – на початку 30-х років.

Показано, що визначальною тенденцією 20-х років було також масштабне втручання радянської влади в систему освітньо-культурних установ німецьких колоній, що, насамперед, мало на меті паралізувати традиційну німецьку освіту та посилити асиміляційну радянську освітньо-культурну потугу. Головними рисами ставало домінування російської мови над німецькою, створення радянського шкільного устрою, який поступово мав ліквідувати традиційну національну німецьку освіту. Стан дискримінації німецьких приватних шкіл ставав найпотужнішою причиною зростаючого протистояння, перетворивши антишкільну кампанію німців-колоністів на акцію громадянської непокори радянській владі.

Автор доводить, що на тлі поспішних рішень партійно-радянського керівництва щодо одержавлення та радянізації шкіл німецьких колоній, надмірної ідеологізації німецького вчительства, руйнування традиційної німецької системи освіти та виховання спостерігалася виразна тенденція підміни традиційної ролі приватних німецьких шкіл та релігійних громад у забезпеченні національно-релігійної єдності німців-колоністів. На тлі заборони їхньої діяльності, насамперед через значний вплив на німецьку молодь, активізувалися різноманітні форми радянської агітаційно-пропагандистської роботи шляхом створення сільбудів, хат-читалень та “червоних куточків”. Утім намагання радянської влади організувати серед німецької молоді осередки комсомольського та піонерського руху залишалися марними, про що свідчила мізерна чисельність їхніх членів.

На думку автора, створення