П’яту групу становлять документи українських політичних партій. Партійні програми, поточні заяви та ухвали свідчили про глибокі розбіжності в поглядах вітчизняного політикуму щодо європейських та євроатлантичних перспектив України. Найбільше зацікавлення викликають документи, створені політичними партіями під час ході парламентських та президентських виборчих кампаній, аналіз яких дає можливість визначити еволюцію програмних настанов, зміни приорітетів у баченні зовнішньополітичного курсу О принципах внешнеполитической деятельности СПУ // Товариш. - 1996. - № 6; Передвиборча платформа Блоку Віктора Ющенка „Наша Україна”. Сайт виборчого блоку Віктора Ющенка – Наша Україна. ; Передвиборча платформа „Блоку Юлії Тимошенко”. Персональна сторінка Юлії Тимошенко. - Режим доступу: http://; Програма Партії регіонів України. Офіційний сайт Партії Регіонів України. - Режим доступу: http://; Передвиборча програма Соціал-демократичної партії України (об`єднаної). ; Програма кандидата в Президенти України П.Симоненка. Офіційний сайт Комуністичної партії України. - Режим доступу: http:// та ін. .

До шостої групи варто віднести документи та матеріали українських та зарубіжних недержавних громадських організацій. Серед них, безумовно, на особливу увагу заслуговують громадські організації, які відповідно до своїх статутних вимог намагалися конкретними реальними кроками наближати європейську та євроатлантичну перспективу України. Це, зокрема, Громадська ліга “Україна-НАТО”, Інститут євроатлантичної інтеграції, Інститут трансформації суспільства, Польсько-американо-українська ініціатива “ПАУСІ”, Український культурологічний центр, Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України, Цент р проблем міжнародної безпеки та зовнішньої політики, Центр прав людини “Древо життя”, Центр соціальних економічних досліджень “Діаматік” та інші Центр соціальних економічних досліджень "Діаматік".- Режим доступу: http://; Сайт Фонду „Європа XXI”. - Режим доступу: http://; Cайт Громадської ліги „Україна-НАТО”. - Режим доступу: http://; Інститут трансформації суспільства. - Режим доступу: http://; Інститут Європейської безпеки та конверсії. - Режим доступу: http://; Інститут євроатлантичної інтеграції. - Режим доступу: http://; Український Культурологічний Центр. - Режим доступу: ; Асоціація агенцій регіонального розвитку України. - Режим доступу: http://; Харківська правозахисна група. - Режим доступу: http://; Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України. - Режим доступу: http://cpcfpu.org.ua; Центр Прав Людини "Древо життя". - Режим доступу: http://; Сайт Польсько-американо-української ініціативи. - Режим доступу: http:// та ін..

Сьома група - книги, статті та виступи державних і політичних діячів. Перш за все, слід виокремити праці Президентів України Л.Кравчука, Л.Кучми, В.Ющенка Кравчук Л.М. Останні дні імперії.. Перші роки надії / Запис бесіди С.О.Кичигіна. - К., 1994; Кучма Л.Д. Україна і європейський вибір. Вибрані виступи. - К., 2003; Кучма Л.Д. Украина – не Россия. – М., 2004; Виступ В. Ющенка у Європейському парламенті // Урядовий кур'єр. - 2005.- N 36 та ін. , Міністрів закордонних справ України А.Зленка, Г.Удовенка, Б.Тарасюка, К.Грищенка, А.Яценюка Грищенко К. Роль української дипломатії в забезпеченні просування України по шляху інтеграції в системи європейської та євроатлантичної безпеки // Журнал Міністерства Оборони. - 2004. - № 3; Зленко А. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. - Харків, 2003; Тарасюк Б. Европейская идея должна стать консолидирующей для украинского общества // Голос Украины. – 1999. – 26 марта; Удовенко Г.Й. Світ і ми // Політика і час. – 1997. - № 1 та ін.. Також значний інтерес, з точки зору повноти розкриття теми, мали роботи таких вітчизняних державних діячів, дипломатів, як А.Бутейко, О.Мороз, В. Шкідченко, Р.Шпек та інші Бутейко А.Д. Напрям тільки один? // Політика і час. – 2000. - № 9-10; Маштабей В.Я. Курс на інтеграцію // Політика і час. – 1998. № 11-12; Мороз О. Шлях до Європи // Політика і час. – 1995. – №11; Шкідченко В.П. Еволюція поглядів України на НАТО // Наука і оборона. – 2002. – № 4; Шпек Р. Наше майбутнє – в об’єднаній Європі // Президентський вісник. – 2001. - № 33-34 та ін. . Не можна обійти увагою також видання, де питань європейської та євроатлантичної інтеграції України торкалися іноземні державні та політичні діячі, зокрема: Б.Джексон, К.Доннеллі, І.Іванов, Р.Проді та інші Джексон Б. Майбутнє України визначать наступні одинадцять місяців // Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7; Доннеллі К. Європейська безпека: нові виклики та відповіді // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 1; Иванов И.С. Новая российская дипломатия: Десять лет внешней политики страны. – М., 2001; Проді Р. Задум об`єднаної Європи. – К., 2002; Схефер Я. Відносини між Україною та НАТО набирають обертів // Україна – НАТО. – 2006. – № 3; Havel V. EuropeasaTask // Dialogueand Universalism. - 1996. - № 5/6 та ін. .

Восьму групу складають статистичні та довідкові видання. У цих збірниках, зокрема, наведено інформацію про обсяги зовнішньої торгівлі товарами та

послугами за країнами світу, структурою, регіонами України Україна та країни СНД, 2001 / Держкомстат України. - К., 2002; Україна у цифрах у 1994 році: Короткий стат. дов. / Мін-во статистики України. - К., 1995; Зовнішня торгівля України товарами та послугами у 2004 році. – K., 2005; Статистичний бюлетень. Співробітництво між Україною та країнами ЄС. – K., 2005; Зовнішня торгівля України товарами та послугами. – K., 2004; НАТО: Довідник. – Брюссель, 2001 та ін..

Дев’ята група містить матеріали соціологічних досліджень, у тому числі, і за участю автора. Соціологічні дослідження мають різні просторово-часові характеристики, що дало можливість провести порівняльні аналізи динаміки змін громадської думки в Україні щодо європейського та євроатлантичного покликання Результати соціологічних досліджень. Офіційний сайт Ради Національної Безпеки та Оборони. - Режим доступу: http://; Матеріали соціологічних досліджень Фонду „Демократичні ініціативи” під керівництвом І.Кучеріва. - Режим доступу: http://; Матеріали соціологічних досліджень Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Український суспільство: соціологічний моніторинг // Універсум. – 2006. - № 11-12; Raport z badan Kijov grudzien 2004. Tdycjz specjalna z okazji wizyty Prezydenta Wiktora Juszczenki na Universytecie Warszawskim. – Warszawa, 2005; Attitude of masses and elites in Donbass, Galichina and Poland to NATO: level of determination and factors of influence (comparative analysis). Офіційний сайт Організації Північноатлантичного Догорову. - Режим доступу: http:// та ін. .

Великий за обсягом масив складають джерела, віднесені до десятої групи. Це матеріали періодичної преси та інших засобів масової інформації Високий Замок. Львівська газета. 1999-2004 рр.; Деловая неделя.— 2004 р.; День. Всеукраїнська газета. – 1996-2004 рр.; Дзеркало тижня. (Зеркало недели). Міжнародний тижневик – 1996-2004 рр.; Донбасс. Донецька обласна громадсько-політична газета 1992-2004 рр.; Киевский телеграф.— 2000-2004 рр.; Компаньон. – 2001-2004 рр.; Поступ. Львівська незалежна газета – 1999-2004 рр.; Український регіональний вісник. – 2002 р.; Юг. Одесская газета. – 2000-2004 рр.; Сайт Інтернет-видання Кореспондент.нет. - Режим доступу: http://; сайт радіостанції “Свобода”. - Режим доступу: ; Професійне українське інтернет-видання про політичні, економічні і суспільні події, ексклюзивні коментарі відомих людей, аналітична інформація, досьє на політиків. - Режим доступу: ; Українська інтернет-газета. - Режим доступу: ; Електроннi Вiстi українська щоденна інтернет газета. - Режим доступу: http://www.elvisti.com; “Українська правда”. Політичні новини і коментарі. - Режим доступу: ; Сайт незалежної аналітичної інтернет-газети "Експерт-Центр". - Режим доступу: ; Сайт телерадіокомпанії “Україна”. - Режим доступу: http://; Сайт радиокомпании "Маяк". - Режим доступу: http://. та ін.

. Потужним механізмом віддзеркалення конкретних кроків щодо європейської та євроатлантичної інтеграції були регіональні та місцеві видання.

Слід зазначити, що більшість використаних документів розміщено у Всесвітній мережі (Інтернет). Автором диференційовано використання офіційних сайтів, що належать органам влади і міжнародним міжурядовим організаціям та сайтів різноманітних наукових, аналітичних центрів, засобів масової інформації, політичних партій та громадських організацій.

Таким чином, наявний масив різноманітних джерел дозволив простежити в історичній динаміці кроки всіх гілок влади Української держави, українських політичних партій та недержавних громадських організацій у напрямі європейської та євроатлантичної інтеграції протягом років незалежності.

У третьому підрозділі “Методологія дослідження” окреслено теоретичні підходи до дослідження процесів європейської та євроатлантичної інтеграції України. Специфічніcть об’єкту та предмету дослідження зумовила складність методології дисертаційної роботи.

Науковий пошук ґрунтувався на цивілізаційному підході, який дозволяє довести історичну належність України до європейської цивілізації. Дослідження такої актуальної проблеми, як історія європейської та євроатлантичної інтеграції протягом 1991-2004 років, потребує виваженості до вибору методологічного інструментарію, осмислення сучасних підходів до принципів історичного пізнання та підбору дійсно наукових методів і прийомів діяльності історика. Є сенс відразу відмовитись від звабливої спроби дати однозначну оцінку всім подіям і явищам, підвести їх під якусь єдину світоглядну базу. У сучасній історіософії більше уваги надається аксіологічному (ціннісному) підходу в історії. Необ‘єктивісти вважають, що якраз ціннісні судження визначають специфіку історичного пізнання. А. Стерн підкреслював, що “вибіркові принципи, у відповідності з якими історик виділяє певні факти і возз‘єднує їх з іншими, залежать від категорій, які він використовує, стандартів цінностей, що він сприймає…” Стерн А. Філософія історії та проблема цінностей // Методология истории. - Минск, 1996. - С. 155.. Важко, на наш погляд, не погодитися з назвою роботи нео-об’єктивіста Т. Хаскела – “Об‘єктивність – це не нейтральність” (1990 р.). Відомий російський історик Ю. Афанасьев заувавжував, що “абсолютно безоціночна, тільки пояснююча історія – щось дуже незрозуміле… Якби історія була тільки наукою, напевно, це й було б можливим. Але ж вона й мистецтво, й історія переживань, прагнень, симпатій і антипатій, революцій і зрад, й історія життя “поганих” і “хороших” людей… історія людства як би цілком персоніфікується і сприймається не тільки розумом, але й емоціями” Советское общество: возникновение, развитие, исторический финал / Под общ. ред. Ю. Афанасьева. - М., 1997. - С. 8.

Вивчення еволюції української державної політики щодо Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного Договору у 1991-2004 рр., її взаємодії з органами місцевого самоврядування політичними партіями та громадськими організаціями ґрунтується на загальнофілософських принципах, які є своєрідними нормативними вимогами і забезпечують вірогідність результатів. Це принципи об‘єктивності, історичного підходу, відповідності, кореляції, діалектичного підходу.

Крім загальнонаукових методів використовувалися міждисциплінарні та власне історичні методи дослідження. Серед них: історико-функціональний (встановлення взаємозв’язків між рівнем розвитку суспільства і політичних процесів в Україні та їх сприйняттям), історико-генетичний (відображення напрямку руху політичної еліти у конкретній історичній ситуації), історико-порівняльний (визначення етапів, аналогів і детермінант політичного розвитку як динамічного соціального явища), історико-системний (для теоретичних конструкцій, зокрема, щодо образу європейської та євроатлантичної інтеграції України як цілісного суспільного явища), проблемно-хронологічний (структурування тексту дослідження), пси-хологічний (виявлення у масовій свідомості історичних стереотипів), емпірич-ного аналізу (упорядкування історичних фактів), актуалізації (творення ширших соціальних контекстів), методи емпіричних досліджень (використання статистичних даних, аналіз соціологічних опитувань тощо).

Другий розділ “Передумови європейського та євроатлантичного вибору України” присвячений аналізу процесу становлення історичних, ідеологічних, геополітичних, правових та політичних засад європейської та євроатлантичної інтеграції України. Реальне просування України у напрямі інтеграції в Європу потребувало глибокої політичної та економічної трансформації, тобто її перетворення у демократичну, правову, дієздатну державу з відповідними стандартами внутрішньої та зовнішньої стабільності.

У першому підрозділі “Історичні, ідеологічні та геополітичні передумови європейського та євроатлантичного покликання України” з’ясовуються історичні обставини синтезу в якості суспільно-політичної ідеї – інтеграції України до європейських та трансатлантичних структур. У праці підкреслюється, що сучасну українську націю слід трактувати, передусім, в загально прийнятному європейському сенсі – як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території власне України і усвідомлює себе як український народ незалежно від етнічного походження, як спільноту саме українських громадян. Дисертант звертає увагу на те, що з античних часів сучасні українські землі були невід’ємною складовою частиною європейської цивілізації. Перший детальний опис вітчизняної території був здійснений „батьком історії” Геродотом в V столітті до Р.Х. Античні поліси на півдні сучасної України були впливовим чинником тодішньої модернізації. Понтійські царі боронили східні кордони Римської держави, а Сарматський легіон захищав інтереси Риму в далекій Британії. Неупереджений аналіз подій останнього тисячоліття засвідчує, що українська присутність в Європі була явищем цілком природним та органічним. Проте відновлення власної європейської ідентичності після здобуття незалежності виявилося вкрай складним. Протягом усього періоду, що досліджується, у зовнішній політиці України домінувала так звана багатовекторність. Слід зазначити, що вона значною мірою, була зумовлена внутрішніми чинниками. В Україні існувала проблема забезпечення національної єдності та соборності Української держави, вирішення якої ускладнювалося ціннісно-світоглядним розшаруванням українського суспільства, що в свою чергу, яке зумовлювалося культурно-історичними відмінностями окремих регіонів України і поглиблювалося внаслідок спекуляцій на цій проблематиці з боку певних внутрішньо- і зовнішньополітичних сил.

Другий підрозділ “Політичні та правові засади європейської та євроатлантичної інтеграції України” ґрунтується на висвітленні проблем практичного наповнення засад європейського та євроатлантичного покликання України. Звертається увага на те, що Україна від початку незалежності лише частково успадкувала європейську політику, яку проводив СРСР. Тому швидко актуалізувалася потреба розробки нової політики.

Інституалізація європейської політики як стратегічного напряму зовнішньополітичного курсу була здійснена в “Основних напрямах зовнішньої політики України” у липні 1993 року. Правовою базою відносин між Україною та Європейським Союзом стала підписана у 1994 р. Угода про партнерство і співробітництво. Було започатковано проведення самітів Україна-ЄС. Подібні саміти Європейський Союз проводить з США, Японією, Китаєм та Росією – тобто країнами, які за визначенням не планують приєднання до ЄС.

Значну увагу у вищевказаному підрозділі надано втіленню Стратегії інтеграції України до ЄС. Серед основних напрямів iнтеграцiйного процесу були визначені: адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини, економічна iнтеграцiя та розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС, інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки, політична консолiдацiя та зміцнення демократії, адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС, культурно-освітня i науково-технічна iнтеграцiя, регіональна iнтеграцiя України, галузева співпраця, спiвробiтництво в галузі охорони довкілля.

Проведений дисертантом аналіз Програми інтеграції України до Європейського Союзу засвідчує, що на відміну від Стратегії цей документ містив детально розписані кроки, спрямовані на європейську інтеграцію нашої держави. У Програмі інтеграції України до Європейського Союзу зазначено, що пріоритетність співробітництва України з Європейським Союзом та його окремими державами - членами пов’язана з тим, що це об`єдання буде визначати напрями економічного прогресу та політичну стабільність у регіоні в довгостроковій перспективі.

У дисертації проведено аналіз ухваленої Європейською Радою в грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Автор виходить з того, що вона була спрямована на зміцнення відносин “стратегічного партнерства” між Україною та Європейським Союзом. У документі відзначалися європейські прагнення України і вітався її проєвропейський вибір. ЄС підтвердив свої зобов’язання щодо підтримки політичних та економічних перетворень в Україні, які мали забезпечити подальше її наближення до ЄС. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України зберігала свою чинність упродовж наступних років досліджуваного періоду.

Дисертант звертає увагу на те, що у підготовленій Європейською Комісією в березні 2003 р. концепції “Ширша Європа” було запропоновано, щоб відносини ЄС з сусідніми країнами надалі базувалися на двосторонніх Планах дій. У червні 2003 р. Рада Європейського Союзу прийняла рішення щодо необхідності розробки такого документа з Україною. Розробка Плану дій Україна-ЄС тривала до кінця досліджуваного періоду.

Дисертант вважає, що для України в досліджуваний період стали актуальними два основні напрями у виконанні євроінтеграційних завдань. Перший з них мав бути спрямований на поступове створення внутрішніх передумов для інтеграції, а другий полягав в активізації двостороннього співробітництва з ЄС.

У дисертації проведено історичний аналіз адаптації українського законодавства до права Європейського Союзу. Він засвідчив хронічне невиконання планів з адаптації. Основними причинами цього були недостатня інституційна спроможність центральних органів виконавчої влади у цій сфері, відсутність у більшості випадків наукового обґрунтування необхідності та доцільності внесення в плани адаптації тих чи інших заходів, а також брак стратегічного бачення цілей, перспектив та пріоритетів адаптації.

Водночас, автор виходить з того, що протягом кінця 1990-х – початку 2000-х років в Україні були створені інституційно-організаційні та політичні засади інтеграції України до Європейського Союзу.

Проведений дисертантом аналіз переконує, що система європейської безпеки на сьогодні і в майбутньому не може існувати незалежно від НАТО. Спільна європейська політика безпеки та оборони ЄС розглядається як важливий чинник не тільки європейської безпеки, але і як суттєвий чинник підвищення ефективності Північноатлантичного альянсу. Автор зауважує, що з 26 країн – учасниць Організації Північноатлантичного Договору и з 27 – учасниць Європейської Унії – 21 є членами обох угруповань.

Дисертант вважає, що процес євроатлантичної інтеграції України був логічним продовженням її стратегічного курсу на утвердження в суспільстві принципів демократії. Заявлений в Указі Президента України від 8 липня 2002 р. “Про стратегію України щодо організації Північноатлантичного договору” стратегічний курс на вступ нашої країни до НАТО чітко підтверджував сповідування Україною євроатлантичних цінностей. Дисертант звертає увагу на те, що відносини України з НАТО можуть розглядатися, як найбільш продуктивні з тих, що мала Україна з усіма іншими міжнародними організаціями світу. Основоположною подією у справі розвитку двосторонніх відносин між Україною і НАТО було підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.

У даному підрозділі зазначено, що на доповнення двосторонніх угод з НАТО в Україні було прийнято декілька національних правових актів. Президент України наприкінці 1998 року своїм Указом затвердив першу урядову програму дій у галузі співпраці між Україною і НАТО. Аналогічні плани співпраці з НАТО мали лише країни, безпосередньо запрошені до членства в Альянсі. Незважаючи на певні непорозуміння та тиск з боку наших західних партнерів напередодні Празького саміту НАТО, на думку автора, Україна підтвердила свою відданість євроатлантичній інтеграції. Досягнутий у Празі результат свідчив на користь стратегічного вибору України. Принципове значення мав ухвалений у Празі План дій Україна-НАТО, метою якого було чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її повної інтеграції в євроатлантичні структури безпеки. План складався з 5 розділів, серед яких політичні й економічні питання, питання безпеки та оборони, військові питання, захист та безпека інформації, правові питання та механізми імплементації.

Прослідкувавши динаміку співробітництва за офіційних документами маємо констатувати, що європейський та євроатлантичний вектори у досліджуваний період були пріоритетними. Безкомпромісність європейського та євроатлантичного вибору України більшість представників політичної еліти вважала очевидною. Визначення відповідного курсу в зовнішньополітичної діяльності України було зумовлене, насамперед, зовнішніми чинниками: інтеграційними процесами, що відбуваються в Європі протягом останніх десятиріч. Не менш спонукальними були й внутрішні потреби (історичні чинники, геополітичне становище, ментальність і культура тощо) входження України у європейський та євроатлантичний економічний, політичний і соціокультурний простір, визначеність у ньому в якості повноправного та впливового суб’єкта міжнародних відносин.

Утім, участь у цих офіційних програмах не надавала Україні жодних додаткових гарантій щодо отримання перспектив членства.

У третьому розділі “Центральні органи державної влади в європейському та євроатлантичному співробітництві” розглянуто діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади протягом 1991-2004 рр. у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції.

Перший підрозділ “Верховна Рада України як гарант правового забезпечення інтеграції в ЄС та НАТО” розкриває парламентський вимір цього зовнішньополітичного вектору. У дисертації наведено, що однією з провідних форм участі Верховної Ради в зовнішньополітичних справах були звернення до парламентів інших країн, а також ЄС та НАТО. Розглядаючи діяльність Верховної Ради України, автор дисертаційного дослідження зосередив увагу на створенні і функціонуванні спеціального парламентського комітету з питань європейської інтеграції. Констатовано, що необхідність такого комітету означилася на початку 2002 року. Верховна Рада України четвертого скликання в червні 2002 року ухвалила рішення про створення Комітету з питань Європейської інтеграції. Діяльність Комітету не обмежувалася вирішенням лише проблем інтеграції України до Європейського Союзу. З’ясовано, що в його роботі були такі пріоритетні напрямки, як адаптація українського законодавства до права ЄС, просування України до СОТ, тісна співпраця ЄС та НАТО, розробка передумов для європейської та євроатлантичної інтеграції України, поглиблення відносин України з Радою Європи, ОБСЄ і ЦЄІ. Протягом 2002-2004 рр. відбулося понад 50 засідань Комітету, на яких було розглянуто біля 130 законопроектів, а також важливі питання щодо основних завдань діяльності Комітету за участю представників виконавчої влади та громадськості. На засіданнях Комітету ґрунтовно доводилося, що успіхи на шляху європейської інтеграції мають визначатися не ступенем наполегливості, з якою Україна заявляла про своє бажання отримати „сигнал” від ЄС або НАТО, а конкретними досягненнями в економіці, політиці, соціальній сфері, забезпеченні прав людини тощо.

Значна увага надається поглибленому аналізу такого інструменту впливу Верховної Ради на процеси європейської та євроатлантичної інтеграції України, як парламентські слухання з відповідних питань. Утім, автор констатує, що переважну більшість рекомендацій учасників цих слухань виконано не було. До основних причин цього дисертант відносить т.з. “багатовекторність” української зовнішньої політики, відсутність у Державному бюджеті України достатніх коштів для фінансування заходів, пов’язаних з реалізацією УПС та інших документів, особливості структури промисловості, відсутність належного контролю за виконанням рекомендацій.

Суперечливим у досліджуваний період було ставлення Верховної Ради до євроатлантичної інтеграції. У 1998 році вперше пролунала пропозиція щодо подання заявки на вступ в НАТО, але до 2002 року панувало неприйняття співробітництва з Альянсом. Верховна Рада четвертого скликання більшістю підтримала курс на євроатлантичну інтеграцію. Була створена мiжфракцiйна парламентська група „Україна-НАТО: компонент загальноєвропейської системи безпеки”. Після проведення парламентських слухань з питань співробітництва України з НАТО Верховною Радою України було ухвалено низку документів, спрямованих на побудову конструктивних відносин з Північноатлантичним Альянсом.

У другому підрозділі “Центральні органи виконавчої влади – головні учасники просування держави шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції” автор доводить, що саме вони відігравали провідну роль у реалізації євроінтеграційної державної політики. Звертається увага на те, що особливе місце серед державних органів традиційно займала Рада національної безпеки і оборони України. Автор наголошує, що передумовою активізації відносин нашої держави з Північноатлантичним альянсом була ініціатива Апарату РНБОУ щодо необхідності якісного поглиблення відносин з Альянсом.

Участь окремих міністерств та відомств у процесах європейської та євроатлантичної інтеграції України автор розглядає на типових прикладах. Дисертант робить особливий наголос на тому, що одна з провідних ролей у втіленні політики євроатлантичної інтеграції належала Міністерству Оборони України. З березня 1994 року були започатковані безпосередні консультації України з НАТО за формулою „16 + 1”, за участі Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України. На початку грудня 1997 року була заснована Місія України при НАТО. Протягом 1990-х років співпраця відбувалася в трьох взаємопов'язаних напрямах: у вигляді багатостороннього форуму для консультацій і співробітництва з політичних питань та питань безпеки, у площині більш спеціалізованого колективного партнерства у сфері оборони, військового співробітництва та операцій з підтримки миру, у формі особливого партнерства, регламентованого Хартією Україна-НАТО. Зокрема, участь України передбачала певну сукупність сил і засобів. Вона складалася з Групи офіцерів для тактичного і стратегічного командування, контролю та координації, групи офіцерів зв'язку, групи військових спостерігачів. У 1998 році Україна і НАТО домовилися зосередитися на якісних параметрах військової взаємодії сторін. Від початку налагодження співпраці України з НАТО неабияке значення мали питання кардинальної військової реформи. Принциповою ознакою Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України було те, що вона не обмежувалася суто військовими аспектами. Значна увага у ній надавалася більш чіткому визначенню ролі та місця Збройних Сил у загальній системі держави та створенню реального механізму цивільного контролю. На базі Управління євроатлантичного співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України було створено Бюро військової документації Україна-НАТО. У травні 2003 року представники країн Альянсу констатували, що українське військове відомство не може самотужки впоратися з оборонною реформою, адже держава мусила виділити для цього більше коштів.

Автор зупиняється також на діяльності Міністерства з надзвичайних ситуацій, Міністерства освіти і науки, Міністерства внутрішніх справ, відомств, що керували паливно-енергетичним та аграрно-промисловим комплексами. Робота з європейської та євроатлантичної інтеграції у вказаних сферах мала різні кількісні та якісні показники. Державними органами центральної виконавчої влади протягом 1992-2004 рр. були напрацьовані конкретні механізми налагодження інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур. Утім, для більшості структур виконання відповідних нормативних актів Президента, Уряду, Парламенту носило суто формальний характер і виявляло ознаки відвертого окозамилювання.

У третьому підрозділі “Судова влада в реальному наповненні європейського та євроатлантичного покликання України” дисертант відзначає, що в зазначений період інтеграційні процеси у цій сфері відбувалися головним чином шляхом опанування європейських і євроатлантичних цінностей щодо верховенства права та закону і покращення управління. Зокрема, ці зусилля стосувалися встановлення на конституційних засадах незалежної, компетентної та неупередженої судової влади, забезпеченої необхідними процедурними механізмами та гарантіями для виконання своєї ролі, запровадження механізму освіти українських суддів з наголосом на права людини, захист персональних даних, цивільне право, організацію та адміністрацію правосуддя. Особлива увага надавалася забезпеченню навчання суддів у сфері захисту прав людини, посиленню незалежності та ефективності судової системи, політиці в сфері боротьби проти злочинності, корупції та організованої злочинності, підтримці українських реформ судів загальної юрисдикції, адміністративного судочинства та пенітенціарної системи, а також визначенню технічних потреб судових органів для провадження сучасного судового процесу, створенню системи обміну інформацією, надбаної державами-членами ЄС та НАТО.

У четвертому розділі “Українські регіони в європейській та євроатлантичній інтеграції України” аналізується ефективність євроінтеграційної державної політики на регіональному рівні. Автор наголошує на тому, що інтеграція України до європейських та євроатлантичних структур була неможлива без вироблення та реалізації такої моделі управління регіонами, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла б становленню нових форм співпраці між центром і регіонами, внутрішньому міжрегіональному співробітництву та міжнародній співпраці територій.

Перший підрозділ “Центральна та Західна Україна в процесах європейської та євроатлантичної інтеграції України” розкриває особливості діяльності обласних держадміністрацій, органів місцевого самоврядування відносно реального наповнення відповідної державної політики. Однією з форм співробітництва, що сприяла інтеграції України до Європейських структур, було залучення деяких, переважно західних, областей України до співробітництва в рамках єврорегіонів. Автор констатує, що основними пріоритетними напрямками міжрегіонального співробітництва тут були організація та координація дій, спрямованих на економічну, наукову, екологічну, культурну та освітню співпрацю регіонів України та країн-членів і кандидатів у члени ЄС, сприяння налагодженню контактів з міжнародними та європейськими інституціями. З’ясовано, що співробітництво створених єврорегіонів передбачало поєднання зусиль в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної та виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі зі злочинністю і нелегальною міграцією тощо. Виконання Програми розвитку єврорегіонів давало змогу вивести транскордонне співробітництво на якісно новий рівень, сприяло інтеграції України до Європейського Союзу та розв'язанню нагальних соціально-економічних, екологічних, транспортно-комунікаційних, інших проблем розвитку прикордонних регіонів. Один з основних принципів європейського регіоналізму — принцип субсидіарності — залишився за межами державної регіональної політики: більшість регіонів України були дотаційними. На жаль, створені в західному прикордонні України єврорегіони за досліджуваний період не змогли реалізувати свій потенціал. Більш того, в їх розвитку мали місце несприятливі тенденції. Попри це варто відзначати, що досвід окремих областей Західної та Центральної України переконливо свідчив про реальні здобутки на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. Основними торговельними партнерами й іноземними інвесторами в цих регіонах стали країни-члени ЄС та НАТО: Німеччина, Бельгія, Австрія, Італія, Франція, Нідерланди, Велика Британія.

В другому підрозділі “Південь і Схід України в реалізації державної політики європейської та євроатлантичної інтеграції” дисертант доводить, що промислово розвинені південні та східні регіони України були не просто активними учасниками реалізації європейського та євроатлантичного покликання України, а виявили себе, як справжні локомотиви кардинальної модернізації України. Водночас, автор відзначає, що саме в цих регіонах європейська, а тим більше євроатлантична, політика України не мала суттєвої громадської підтримки. Найголовнішим, на погляд дисертанта, чинником несприйняття ЄС та НАТО була майже цілковита відсутність української ідентичності в більшості мешканців Сходу і Півдня України. Вони не почувалися представниками української політичної нації. На підтвердження такого твердження автор надає результати соціологічного дослідження, в якому брав безпосередню участь. Це компаративне дослідження громадської думки було проведене за грантом NATIP в 2000-2001 рр. Під час нього були опитані представники регіональних еліт та пересічні мешканці Донецької і Львівської областей. Дисертант вважає, що в досліджуваний час зберігалися, а іноді і поглиблювалися істотні регіональні розходження громадської думки стосовно зовнішньополітичних питань. Існували певні точки дотику і навіть єдність у поглядах еліт. Співпадання масових поглядів здебільшого носило негативістський характер.

Автор наголошує, що європейська та євроатлантична інтеграція України неможлива без всебічної участі всіх регіонів держави, докорінної зміни ставлення значної частини населення до майбутнього вступу до НАТО та ЄС.

П’ятий розділ “Європейські й євроатлантичні мотиви в програмних засадах та діяльності українських політичних партій і недержавних громадських організацій” присвячений недержавному виміру європейської та євроатлантичної інтеграції України. У першому підрозділі “Європейський та євроатлантичний вибір в програмах та діяльності українських політичних партій та політичних лідерів” дисертант вказує, що державні пріоритети європейського та євроатлантичного вектору зовнішньої політики зовсім не означали, що цю мету поділяла більшість політичних сил країни. Швидше, навіть - навпаки, з огляду на програмні документи численних українських партій. Автор зазначає, що парламентські і президентські вибори особливо рельєфно демонстрували зовнішньополітичні уподобання суб’єктів політичного процесу. На думку дисертанта, рівень впливовості вітчизняних політичних партій на зовнішньополітичний курс протягом усього періоду, що досліджено, був незначним. Лише деякі із партійних структур були відносно впливовими у зовнішньополітичному контексті. Серед них слід вказати, перш за все, на ті, що мали парламентське представництво. Практично непомітним був вплив партій, що входили до антипрезидентських опозицій.

Автор наголошує на тому, що на початку ХХІ століття питання зовнішньої політики, геополітичного вибору актуалізувалися і стали предметом гострої внутрішньополітичної боротьби. У цьому сенсі показовими були парламентські вибори 2002 року. Дисертантом послідовно розглянуто позиції таких суб’єктів виборчого процесу, як блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, партія “Яблуко”, блок Юлії Тимошенко, Українська національна асамблея, партія „Нова сила”, блок “За єдину Україну”, партія “Демократичний Союз”, блок “Єдність”, партія Зелених України, Комуністична партія, Прогресивно-соціалістична партія, Селянська партія, Соціалістична партія, блок ,,ЗУБР” тощо.

Велике значення для українського політичного життя завжди мала особистість. Президентські вибори і особливо події листопада-грудня 2004 року стали справжнім іспитом для українського суспільства, яке сповідує ідеали демократії, справедливості, європейські та євроатлантичні цінності. У цьому контексті автор привертає увагу до програм кандидатів у Президенти на предмет віддзеркалення в них питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Були розглянуті програми В.Ющенка, В.Януковича, О.Мороза, П.Симоненка, Н.Вітренко, А.Кінаха, О.Яковенка, Л.Черновецького, О.Омельчeнка та інших. Дисертант доходить висновку, що українські політичні партії, їхні лідери поступово усвідомлювали зростання значення зовнішньополітичних орієнтирів для подальшого прогресивного розвитку держави. Певна частина партій та політиків ставали на платформу європейської та євроатлантичної інтеграції. Проте, для значної частини такий вибір носив кон’юктурний характер. З іншого боку, деякі політичні сили, стоячи на європейських та євроатлантичних позиціях на догоду необізнаного електорату, приховували свої пріоритети.

У другому підрозділі “Реалізація недержавними громадськими організаціями європейського та євроатлантичного покликання України” проаналізовано діяльність українських недержавних громадських організацій. Першорядна увага була зосереджена на тих, чиї статутні положення та практична робота були безпосередньо спрямовані на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Дисертант зазначає, що саме НГО почали активну роботу в цьому напрямі набагато раніше і працювали набагато ефективніше за державні установи та політичні партії. Автор констатує, що найбільш вагомі внески в справу європейської та євроатлантичної інтеграції зробили Атлантична Рада України, Всеукраїнська громадська організація „Демократична дія”, Інститут трансформації суспільства, Інститут євроатлантичної інтеграції, Громадська ліга „Україна – НАТО”, Фонд „Європа XXI”, Асоціація „Спільний простір”, Фонд Демократичних Ініціатив та інші. Відзначається, що основним напрямом співробітництва з зарубіжними НГО було творче запозичення досвіду сусідів у приєднанні до Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного Договору. Дисертант доходить висновку, що недержавний вимір втілення європейського та євроатлантичного покликання України в період, що досліджується, набув чіткого виразу. На користь цього свідчили програмні положення і практична діяльність певної частини українських політичних партій та громадських організацій. Проте, недовершеність розбудови громадянського суспільства в Україні не дала змоги суттєво використати цей компонент задля реалізації державної політики, спрямованої на всебічну інтеграцію України до всіх європейських та євроатлантичних структур.

У висновках підсумовуються основні результати дослідження та пропонуються рекомендації стосовно можливостей їх використання. Завдяки застосуванню цивілізаційного підходу та загально теоретичних принципів історичного пізнання, автором розроблено історичну концепцію інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур протягом 1991-2004 рр. Комплексний, всебічний аналіз предмета дослідження дозволив отримати достовірні результати та дійти таких висновків:

? Україна має глибокі історичні та геополітичні підстави, певне ідеологічне та психологічне обґрунтування для здобуття повноправного членства в Європейській Унії та Організації Північноатлантичного Договору.

? Протягом останніх півтора десятка років Україною був накопичений вагомий досвід розробки і здійснення різноманітних юридичних та політичних засад співпраці з ЄС і НАТО. Був законодавчо закріплений саме такий стратегічний зовнішньополітичний пріоритет.

? Процес співробітництва України з Європейським Союзом набув стратегічного характеру. Відносини України з Європейським Союзом були провідним чинником української зовнішньополітичної стратегії і головним вектором національної зовнішньої політики, важливою ланкою всієї сучасної системи міжнародних відносин. Проте, залишилася невирішеною низка проблем, зокрема щодо адаптації українського законодавства до права ЄС.

? Співпраця з Організацією Північноатлантичного Договору поступово набувала рис особливого партнерства. Для європейського співтовариства поряд із Європейським Союзом НАТО залишається основною інституцією побудови нової політичної Європи. Відтак, євроінтеграційний шлях України до членства в ЄС лежав через вступ до НАТО. Це на практиці підтвердили всі країни Центрально-Східної Європи, які спочатку стали членами Північноатлантичного Альянсу, а потім – Європейського Союзу.

? Діяльність центральних органів законодавчої, виконавчої і судової влади України у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції засвідчила, що крім політичної волі, головними передумовами вступу України до ЄС та НАТО була відкритість цього процесу для суспільства, належний рівень інформаційно-просвітницької роботи, а також скоординовані дії всіх органів державної влади. Були напрацьовані конкретні механізми налагодження інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур.

? Досвід регіонального співробітництва доводить, що європейська та євроатлантична інтеграція України неможлива без всебічної участі всіх регіонів держави, докорінної зміни у ставленні населення до майбутнього вступу до НАТО та ЄС. Розгляд втілення державної політики щодо європейської та євроатлантичної інтеграції на регіональному рівні наочно засвідчив, що ця політика залишилася осторонь переважної більшості громадян.

? Українські політичні партії поступово усвідомлювали зростання значення зовнішньополітичних орієнтирів для подальшого прогресивного розвитку держави. Певна частина партій та політиків стали на платформу європейської та євроатлантичної інтеграції. Проте, для значної частини такий вибір носив кон’юктурний характер. З іншого боку, деякі політичні сили, стоячи на європейських та євроатлантичних позиціях, на догоду електорату приховували свої пріоритети.

? Недержавний вимір втілення європейського та євроатлантичного покликання України набув чіткого виразу. На користь цього свідчили програмні положення і практична діяльність значної частини українських неурядових громадських організацій. Проте, недовершеність розбудови громадянського суспільства в Україні не дала змоги