Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

Тесленко Валентин Вікторович

УДК 37.013.42.01 (043)

Теорія і практика соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями

в промисловому регіоні

13.00.05 – соціальна педагогіка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Луганськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: | заслужений діяч науки і техніки України, доктор педагогічних наук, професор Харченко Сергій Якович, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, проректор з науково-педагогічної роботи.

Офіційні опоненти: | дійсний член АПН України, заслужений юрист України, доктор педагогічних наук, професор Синьов Віктор Миколайович, Інститут корекційної педагогіки та психології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

(м. Київ), директор;

доктор педагогічних наук, професор

Міщик Людмила Іванівна,

Запорізький національний університет, професор кафедри педагогіки і психології;

доктор педагогічних наук, доцент

Рижанова Алла Олександрівна, Харківська державна академія культури, проректор з педагогічної та виховної роботи.

Захист відбудеться 23 листопада 2007 року о 9.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .053.01 у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2).

Автореферат розісланий 22 жовтня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Своєрідність сучасного етапу розвитку української держави, демократичні перетворення, які відбуваються, супроводжуються трансформацією суспільного життя, змінами в соціальній сфері. Згідно з Національною доктриною розвитку освіти України у XXI столітті вдосконалення системи освіти й виховання відповідно до принципів гуманізації та індивідуалізації передбачає максимальне врахування особистісних та психофізичних особливостей дітей і створення таких умов освіти, які б сприяли своєчасному й повноцінному розвитку всіх сторін особистості дитини та її успішному навчанню. У цьому контексті актуальною проблемою сучасної української педагогічної теорії і практики є соціально-педагогічна підтримка дітей з обмеженими можливостями в процесі їхньої реабілітації та соціальної адаптації.

Важливість цього завдання в наш час зумовлюється посиленням тенденції до зростання кількості дітей, які мають різні порушення фізичного та нервово-психічного здоров’я. Звернення широкої громадськості (учених, педагогів, громадських діячів та ін.) до цієї проблеми пов’язано з тим, що діти з обмеженими можливостями розвитку в умовах українського демократичного суспільства не повинні залишатися на узбіччі соціально-культурних процесів, економічного життя суспільства, системи людських взаємин. Вони мають такі ж самі права і свободи, як і інші члени суспільства, і тому повинні володіти необхідним життєвим досвідом, сприймати, оцінювати, творчо використовувати матеріальні й духовні надбання українського народу.

Необхідність надання дітям з обмеженими можливостями рівних прав в одержанні освіти та соціальної адаптації в суспільстві знаходять підтвердження в таких документах міжнародного стандарту, як „Конвенція ООН про права дитини”, „Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей” і „План дій щодо її здійснення до 2000 року”. Відповідні документи, у яких ви-значена пріоритетність інтересів дітей (у тому числі й дітей з обмеженими можливостями розвитку), прийняті в Україні: Конституція України, Національна програма „Діти України”, Закон України „Про освіту”, Концепція виховання дітей та молоді в національній системі освіти тощо. Процес приєднання України до світового досвіду реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями розвитку триває. Україна як суверенна держава взяла на себе конк-ретні зобов’язання щодо реалізації на практиці конституційних прав дітей цієї категорії.

Прийняті в Україні документи та діяльність щодо їх практичної реалізації значно розширюють можливості диференціації та індивіду-алізації освіти, реабілітації й соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями. Але ситуація ускладнюється тим, що існуюча державна система, яка діє через мережу спеціальних закладів різного типу, охоплює всього біля 20 відсотків дітей з обмеженими можливостями, залишаючись, хоч і оновленою, але все ж системою закритого типу, що значно знижує її соціалізуюче значення. Звідси виникає потреба впровадження на практиці ефективних форм реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями розвитку за рахунок використання зростаючого соціально-економічного та педагогічного потенціалу Української держави. Ці форми повинні мати характер соціально-педагогічної підтримки та задовольняти потреби значної частини дітей, які мають певні психофізичні вади.

В умовах розбудови українського демократичного суспільства знаходить широку громадську підтримку думка про те, що вирішення проблеми реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями розвитку – це турбота не тільки педагогів, а й усієї громадськості. Діти з обмеженими можливостями розвитку не повинні бути ізольовані від суспільства, а, навпаки, жити, навчатися й виховуватися вдома, у навчальних закладах відкритого типу, активно спілкуватися зі своїми однолітками, членами родини, одержувати всіляку допомогу та підтримку від громадськості, підприємств, закладів, організацій тощо. У дітей з обмеженими можливостями розвитку виникає проблема особливих освітніх потреб, які у світовій педагогічній науці й практиці визначаються як стійкі утруднення дитини, що з’являються в освітньому процесі через невідповідності темпу навчального навантаження, умов навчання індивідуально-типологічних властивостей дитини. Це ускладнює реабілітацію та соціальну адаптацію дітей з вадами розвитку, тому виникає необхідність у більш широкій соціально-педагогічній підтримці.

Стан розробки проблеми. Незважаючи на те, що проблема соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями розвитку є відносно новою для нашої країни, її розробка ведеться не на порожньому місці. На теперішній час у монографіях, дисертаціях та інших наукових працях висвітлено теоретичні концепції, класифікації, відокремлено основні групи дітей, які потребують створення особливих умов у процесі їхньої реабілітації та соціальної адаптації (І. Бех, В. Бондарь, Т. Власова, В. Засенко, В. Кащенко, В. Лубовський, Є. Мастюкова, В. Синьов, О. Хохліна, М. Шеремет, М. Ярмаченко); зміст та особливості навчання, підготовка до життя дітей з обмеженими можливостями (Т. Білоус, І. Дмитрієва, В. Золотоверх, І. Ковшова, В. Липа, Л. Одинченко, В. Тарасун); організація соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю з обмеженими можливостями (І. Іванова, В. Ляшенко, О. Молчан); проблема педагогічної підтримки як компонента гуманістичної теорії виховання в межах міждисциплінарного підходу (М. Альошина, О. Асмолов, А. Волкова, О. Газман, В. Грицюк, А. Мудрик, С. Подмазін, Л. Сергієнко, Є. Ямбург); технології соціально-педагогічної роботи з різними категоріями клієнтів (О. Безпалько, І. Звєрєва, А. Капська, Г. Лактіонова, Л. Міщик, С. Савченко, С. Харченко).

Аналіз робіт вищезгаданих авторів свідчить, що всі вони містять багатий теоретичний та емпіричний матеріал, який складає фундамент джерельної бази дослідження. Разом з тим різновид підходів до проблеми „підтримки” свідчить про те, що, з одного боку, цей феномен має широке практичне використання, з іншого – про недостатнє його наукове осмислення як базового компонента системи особистісного розвитку, що сутнісно визначає гуманістичне виховання дітей з обмеженими можливостями.

Об’єктивні передумови дослідження спираються на такі протиріччя між:

· потребою дитини в духовному становленні та недостатнім орієнтуванням освітніх структур на розвиток особистості дітей з обмеженими можливостями;

· існуючою структурою навчально-виховних закладів для дітей з обмеженими можливостями та збільшенням кількості дітей такої категорії;

· завданням надання соціально-педагогічної підтримки дітям цієї категорії та неготовністю суспільних і загальноосвітніх інститутів до її здійснення;

· необхідністю раннього виявлення особливостей особистісного розвитку, його поетапної корекції та недостатньою реабілітацією й соціальною адаптацією дітей з обмеженими можливостями.

Розв’язання цих протиріч лежить у площині гуманістичних теорій виховання й особистісно орієнтованої освіти. Проте залишається нерозробленою проблема соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні, відсутні вітчизняні методичні розробки, які б надавали допомогу дітям з вадами розвитку та їх сім’ям, громадськості регіону та педагогічним працівникам.

Актуальність і недостатня розробленість проблеми в загальній і соціальній педагогіці обумовили вибір теми дисертаційного дослідження „Теорія і практика соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні”.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження входить до плану науково-дослідної роботи кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, а також до плану спільного з АПН України науково-дослідного центру проблем соціальної педагогіки та соціальної роботи при Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка як складова частина комплексної наукової теми „Теоретико-методичні основи змісту й технології соціальної роботи” (державний реєстраційний номер 0101U001373).

Тему затверджено вченою радою Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 26.12.2000 р.), узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 3 від 13.04.2001 р.).

Об’єкт дослідження: процес реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями.

Предмет дослідження: соціально-педагогічна підтримка як теоретична основа й технологія оптимізації процесів реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні.

Мета дослідження полягає в розробці теоретичних засад та технології соціально-педагогічної підтримки процесу реабілітації й соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні.

Концепція дослідження

1. Соціально-педагогічна підтримка дітей з обмеженими можливостями являє собою складний і багатоаспектний педагогічний феномен, теоретичним підґрунтям якого є педагогіка свободи як теорія та практика діяльності фахівців, які орієнтуються на розвиток у дітей свободоздатності до самостійних дій і вільного вибору, на підтримку в духовному самовдосконаленні та формуванні внутрішнього світу.

2. Соціально-педагогічна підтримка дітей з обмеженими можливостями передбачає, по-перше, індивідуально орієнтовану допомогу дітям у реалізації первинних базових потреб; по-друге, створення умов для максимально вільної реалізації заданих природою фізичних, інтелектуальних, емоційних здатностей і можливостей, характерних саме для цього індивіда; по-третє, підтримку у творчому самоздійсненні, у розвитку здатності до життєвого самовизначення й формування життєвої компетентності.

3. Педагогічний смисл підтримки відображається у двох підходах – широкому й вузькому. Широка інтерпретація пов’язана зі створенням сприятливих умов безпечного середовища, необхідних для розвитку та саморозвитку дітей, розкриття й реалізації внутрішніх сил, формування здібностей до самостійних дій і вільного вибору. Вузький смисл полягає в допомозі педагога, його сприянні у вирішенні проблем навчання, спілкування, самовизначення дітей.

4. У практичному контексті соціально-педагогічна підтримка дітей з обмеженими можливостями як один з напрямів реалізації соціально-педагогічної парадигми виховання може бути представлена на трьох рівнях. На першому (макрорівні) мова йде про вироблення державної політики в галузі виховання, її законодавчо-нормативної бази; на другому (мезорівні) – про створення регіональних моделей і систем соціально-педагогічної підтримки, відповідних програм і проектів; на третьому (мікрорівні) – про їх реалізацію на особистісному рівні у відповідності з ідеями соціально-педагогічної підтримки.

Основні положення представленої концепції знайшли своє вираження в гіпотезі дослідження, яка ґрунтується на припущеннях, що соціально-педагогічна підтримка дітей з обмеженими можливостями буде успішною у випадку, якщо: а) вона буде спиратися на регіональну модель цього процесу як на науково-теоретичне підґрунтя, яке забезпечує його ефективну організацію; б) буде розроблена та впроваджена регіональна комплексна програма соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями; в) механізми реалізації програми соціально-педагогічної підтримки будуть спиратися на принцип інтеграції соціально-економічного та педагогічного потенціалів промислового регіону, взаємодії різних фахівців і громадськості при координуючій ролі соціального педагога; г) вибір і використання форм та методів соціально-педагогічної підтримки буде базуватися на особистісно орієнтованому підході та враховувати необхідність активізації розвитку, самореалізації й самовдосконалення дітей з обмеженими можливостями.

Відповідно до об’єкта та предмета, мети та гіпотези сформульовано такі завдання дослідження:

1. Провести історико-педагогічний аналіз проблеми соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні.

2. Визначити сутність соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями розвитку як особливого виду соціально-педагогічної діяльності.

3. Виявити особливості дитини з обмеженими можливостями як об’єкта та суб’єкта соціально-педагогічної підтримки.

4. Охарактеризувати соціально-економічний і педагогічний потенціали промислового регіону в контексті соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями.

5. Розробити регіональну модель соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями.

6. Обґрунтувати, змістовно розробити регіональну комплексну програму соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями та механізми її реалізації.

7. Визначити стратегію вибору та використання змісту й форм соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями на основі їх особистісно орієнтованої спрямованості.

8. Виявити наукові основи управління регіональною моделлю соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями.

9. Розробити модель цільової підготовки фахівців до реалізації регіональної програми соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями.

10. Експериментально перевірити, використовуючи розроблену систему критеріїв, ефективність регіональної моделі та програму соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні.

Методологічною основою дослідження є системний, аксіологічний, особистісно орієнтований, середовищний, екзистенціаль-ний підходи як методологічне підґрунтя вивчення педагогічних явищ; ідеї діалектичного розвитку особистості в результаті включення в різноманітні види діяльності. До методологічних засад дослідження також внесено положення про єдність педагогічної теорії й практики, необхідність використання єдиних понятійно-термінологічних, логічних, змістовних і критеріальних підстав, на яких будується дослідницька робота.

Теоретичну основу дослідження становлять антрополого-педагогічні ідеї класиків педагогічної думки (П. Блонський, Л. Виготський, Г. Ващенко, П. Лесгафт, Й. Песталоцці, С. Русова, С. Рубінштейн, К. Ушинський, Д. Фельдштейн, С. Шацький); загально-філософські, психологічні та педагогічні концептуальні підходи, які розкривають специфіку розвитку дитини з обмеженими можливостями та систему детермінант, що задають психічний та особистісний розвиток (О. Асмолов, Л. Божович, Б. Братусь, Д. Ельконін, Г. Костюк, І. Лангмейер, О. Леонтьєв, С. Максименко, З. Матейчек, В. Моляко, А. Прихожан, М. Раттер, В. Слободчиков, А. Співаковська, В. Сухомлин-ський); концепції особистісно орієнтованої освіти, що базуються на ідеях пріоритетності особистісно орієнтованого розвитку, суб’єктивного досвіду дитини, педагогічної підтримки її індивідуальності (Н. Алексіїв, І. Бех, Є. Бондаревська, І. Звєрєва, В. Кремень, С. Кульневич, А. Маслоу, Л. Міщик, К. Роджерс, О. Савченко, В. Сєриков, І. Якиманська); сучасні дослідження з проблеми особистості, її суб’єктності та духовності (Б. Ананьєв, Т. Власова, В. Зінченко, В. Курило, В. Петровський, С. Савченко, В. Слободчиков, О. Сухомлинська, С. Харченко, Г. Шевченко); наукові положення про регіональний вимір освітньо-виховних процесів (В. Курило, С. Савченко та ін.), ідеї педагогіки свободи та підтримки (Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, О. Газман, А. Капська, Г. Лактіонова); теоретичні положення щодо виховання дітей з порушеннями розвитку (В. Бондарь, Л. Виготський, Т. Власова, В. Засенко, А. Захаров, В. Лубовський, Н. Малофеєв, М. Певзнер, Б. Пузанов, Е. Стребелєва, М. Шеремет, М. Ярмаченко); положення теорії педагогічної діагностики (Г. Карпова, Є. Михайличов, Ю. Максименко).

Важливу роль при розробці теорії соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями відіграли концептуальні положення, відображені в законодавстві України про освіту й виховання та документах Міністерства освіти і науки України (Закон України „Про освіту”, „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, Державна національна програма „Освіта” (Україна XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті), інформаційні й нормативні матеріали Міністерства освіти і науки України.

Відповідно до поставлених завдань використовувався комплекс різноманітних педагогічних, психологічних та соціологічних методів: теоретичні: порівняльно-історичний аналіз вітчизняних та зарубіжних джерел, присвячених проблемі соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями, їх реабілітації та соціальної адаптації, особистісно орієнтованому підходу в соціальній та загальній педагогіці з метою вивчення вузлових теоретичних проблем; різноманітні види аналізу соціально-педагогічної діяльності як соціально-педагогічного феномена (гносеологічний, послідовний, системний, контекстуальний), міждисциплінарний синтез і моделювання процесів реабілітації та соціальної адаптації з метою розкриття сутнісних особливостей соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями; теоретичне узагальнення, систематизація отриманих даних, концептуалізація провідних ідей з метою створення теорії соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями; вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями, проектування соціально-педагогічних технологій, які забезпечують реабілітацію та соціальну адаптацію, розробка програми дослідно-педагогічної роботи з метою перевірки основних теоретичних положень. Емпіричні: педагогічний експеримент, педагогічний моніторинг для розробки технології соціально-педагогічної підтримки, педагогічне спостереження, у тому числі включене спостереження, бесіди, інтерв’ювання, анкетування, рейтинги, самооцінка, експертні оцінки для визначення рівня реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями, методи педагогічної діагностики, методи математичної статистики, ретроспективний аналіз досвіду роботи автора на посадах учителя, директора школи, начальника управління освіти і науки Донецької облдержадміністрації з метою збирання первинного аналітичного матеріалу й проведення дослідної перевірки гіпотетичних припущень.

Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:

уперше доведено, що сучасні процеси реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями можуть бути предметом не тільки спеціальної педагогіки, але й соціально-педагогічного дослідження, а саме набувають міждисциплінарного характеру; обґрунтована та репрезентована суттєва характеристика соціально-педагогічної підтримки як особливого виду соціально-педагогічної діяльності, яка полягає у виявленні, визначенні та вирішенні проблем дитини з метою реалізації її прав на повноцінний розвиток і ґрунтується на індивідуально орієнтованій допомозі та співробітництві в її життєвому самовизначенні; розроблена, теоретично обґрунтована та експериментально перевірена модель соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні; розроблена регіональна комплексна програма соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями та визначені механізми її реалізації; визначені науково-теоретичні засади управління регіональною системою соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями на засадах програмно-цільового підходу;

удосконалено положення про особистісно-професійний розвиток соціальних педагогів і соціальних працівників, які включають у себе регулюючий, стабілізуючий і перетворюючий компоненти як інтегративні характеристики професіоналізму діяльності та професіоналізму особистості при взаємодії з дітьми з обмеженими можливостями;

подальшого розвитку набули уявлення про особливості та соціально-педагогічні можливості промислового регіону щодо такої соціально-демографічної групи, як діти з обмеженими можливостями; теоретико-методологічні засади системи професійної перепідготовки соціальних педагогів і соціальних працівників до роботи з дітьми з обмеженими можливостями.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що розроблено: регіональну цільову комплексну програму підтримки дітей з обмеженими можливостями, технології практичної реалізації соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні, обласну, міські (районні) цільові комплексні програми соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями, програму діяльності обласної системи персоніфікованого обліку, Координаційних рад з питань соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями, модель та зміст цільової перепідготовки фахівців, які здійснюють соціально-педагогічну підтримку дітей з обмеженими можливостями. За результатами дисертаційного дослідження розроблено спецкурси „Педагогічна деонтологія”, „Теоретико-методичні основи соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями”, які читаються в Слов'янському державному педагогічному університеті та на курсах підвищення кваліфікації в Луганському інституті післядипломної педагогічної освіти.

Основні положення й висновки дисертації можуть бути використані для організації практичної повсякденної роботи щодо соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями на рівні області, міста, району, навчально-виховних закладів різного типу, родини, стати теоретичним підґрунтям подальшої розробки практичних рекомендації для всіх, хто безпосередньо працює з дітьми з обмеженими можливостями в промислових регіонах, у тому числі для працівників інших типів регіонів. Результати дослідження можуть бути застосовані при підготовці фахівців різного профілю, зокрема в системі післядипломної освіти. Матеріали дослідження будуть корисними при розробці змісту державної та регіональної політики, яка стосується дітей з обмеженими можливостями, інвалідів, подальшої модернізації реабілітаційно-педагогічної роботи з учнівською молоддю.

Результати дисертаційного дослідження впроваджено в практику роботи Головних управлінь освіти і науки Донецької (довідка про впровадження № 03/17Я – 2191 від 16.08.2007 р.), Луганської (довідка про впровадження № 1/02 – 1317 від 26.04.2007 р.), Харківської (довідка про впровадження № 01 – 08/2094 від 25.04.2007 р.), Запорізької (довідка про впровадження № 02/1283 від 26.07.2007 р.), Дніпропетровської (довідка про впровадження № 2/5 – 1132 від 24.04.2007 р.) обласних державних адміністрацій, Луганського інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка про впровадження № 257 від 17.08.2007 р.).

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні та практичні результати дослідження було представлено в доповідях та повідомленнях на наукових, науково-практичних та науково-методичних конференціях різного рівня – Міжнародних: „Динамизм социальных процессов в постсоветском обществе” (Луганськ, 2000), „Ціннісні пріоритети освіти у ХХІ столітті” (Луганськ, 2003), „Покращення якості соціальних послуг дітям та сім’ям в громаді” (Київ, 2005), „Соціальна реабілітація та адаптація дітей з обмеженими можливостями розвитку” (Донецьк, 2005), „Оптимізація процесу підготовки професійно компетентних фахівців” (Луганськ, 2005), „Актуальные проблемы современных наук: теория и практика” (Дніпропетровськ, 2006), „Теорія та практика підготовки соціальних педагогів та психологів у вищому навчальному закладі: досвід, проблеми та перспективи” (Запоріжжя, 2007), „Соціальна робота в Україні: вектор розвитку в третьому тисячолітті” (Київ, 2007), „Моніторинг якості професійної підготовки фахівців педагогічної освіти” (Луганськ, 2007); Всеукраїнських: „Василь Сухомлинський і сучасність (Екологія дитинства)” (Луганськ, 2000), „Медико-психологічні та соціальні проблеми дітей групи соціального ризику, шляхи подолання” (Луганськ, 2003), „Впровадження інтерактивних методів навчання в освітній процес вищої школи” (Луганськ, 2004), „Українська наука ХХІ століття” (Київ, 2006); обласних „Соціальна реабілітація дітей-інвалідів по зору та інтеграція їх у суспільство” (Слов’янськ, 2003), „Дети с нарушениями слуха как актуальная социально-педагогическая проблема” (Маріуполь, 2003), міжвузівських науково-практичних конференціях: „Порушення поведінки та методи їх корекції у розумово відсталих дітей та підлітків” (Луганськ, 2007).

Основні результати й висновки дослідження обговорювались та здобули позитивну оцінку на засіданнях кафедри соціальної педагогіки й соціальної роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, ученої ради дефектологічного факультету Слов’янського державного педагогічного університету, ученої ради Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу вказаних університетів і науково-дослідного центру проблем соціальної педагогіки та соціальної роботи АПН України та Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Зміст і результати дослідження відображено в 37 одноосібних публікаціях, у тому числі: 1 монографія, 34 статті (29 з них у наукових фахових виданнях).

Кандидатська дисертація „Педагогічна система розвитку творчої обдарованості школярів” за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки захищена в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка у 2000 р. Її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, 28 таблиць, 9 рисунків, списку використаних джерел (817 найменувань), 3 додатків на 18 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 507 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь її наукової розробки, об’єкт, предмет, мету й завдання; сформульовано гіпотезу; розкрито теоретико-методологічні й концеп-туальні засади та методи дослідження; розглянуто наукову новизну, теоретичну та практичну значущість результатів дослідження, особистий внесок автора; наведено відомості про апробацію результатів та структуру дисертації.

У першому розділі „Науково-теоретичні засади соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями” подано результати теоретичного аналізу соціально-педагогічної підтримки як особливого виду соціально-педагогічної діяльності, уточнено та розкрито зміст категорії „соціально-педагогічна підтримка” та здійснено ретроспективний огляд проблеми соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями.

Аналіз наукової літератури дозволив установити, що в широкому загальнонауковому контексті проблема, яка ви-вчається, носить яскраво виражений міждисциплінарний характер, оскільки акумулює в собі фонд наукових знань загальної, соціальної психології й педагогіки (О. Безпалько, І. Звєрєва, А. Капська, В. Ляшенко, С. Харченко та ін). У педагогічному контексті якнайповніші й глибші знання теорії та практики роботи з дітьми, які мають відхилення в розвитку, одержані спеціальною педагогікою, предметом якої є теорія і практика спеціальної освіти осіб з обмеженими можливостями (В. Бондарь, В. Сластьонін, О. Хохліна, М. Шеремет та ін.).

Проведений історичний екскурс в еволюцію ставлення суспільства до осіб з обмеженими можливостями в контексті соціокультурних детермінант історичних змін виявив тривалий шлях становлення й розвитку системи відносин суспільства та його громадян з обмеженими можливостями. Цей шлях складається з цілої низки нерівно-значних етапів: від агресії й нетерпимості до осіб з фізичними вадами через усвідомлення необхідності визнання інвалідів, через усвідомлення можливості їх навчання, через визнання права аномальних дітей на освіту, через розуміння необхідності та права на спеціальну освіту для всіх, хто її потребує, до рівних можливостей і права на самовизначення.

Накопичення наукових знань щодо проблеми, яка вивчається, відбувалося відповідно до соціокультурних детермінант кожного з цих етапів і відображало їх сутнісні характеристики. Процес історичного розвитку показав, що на зміну спеціальним школам (інтернатам) як установам системи спеціальної освіти приходять сучасні педагогічні системи, які відповідають змінам стосовно прав і можливостей дітей з особливими проблемами розвитку. Ці системи розвиваються в контексті со-ціально-реабілітаційної діяльності, здійснюваної в різного роду центрах ранньої соціальної реабілітації, центрах соціальних служб для молоді тощо. Не дивлячись на деякі відмінності у формулюваннях поняття соціальної реабілітації, більшість дослідників визначають її як процес комплексний, систематичний, цілеспрямований, метою якого є максимально можливе входження дитини в соціальне життя. Аналіз наукової літератури показав, що в переліку шляхів, засобів, форм і методів соціальної реабілітації обов’язково присутні соціально-педагогічні складові сутнісної характеристики соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями.

На підставі аналізу наукових праць нами виявлено, що поява та становлення соціально-педагогічної підтримки як складного та багатоаспектного педагогічного феномена зумовлені утвердженням і визнанням двох взаємозв’язаних педагогічних парадигм. Перша – це гуманістична парадигма виховання, суть якої полягає в побудові людських взаємин, які базуються на рівноцінності, повазі та довірі до дитини. Друга – соціально-педагогічна парадигма виховання, головною ідеєю якої є гармонізація взаємодії вихованця з соціальним середовищем.

Науково-теоретичною основою соціально-педагогічної підтримки є педагогіка свободи як теорія й практика діяльності професіоналів, які орієнтуються на розвиток у дітей свободоздатності, підтримку в духовному самовдосконаленні та формуванні внутрішнього світу. У широкому смислі зміст педагогіки свободи становить індивідуалізація особистості дитини, розвиток її „самості”, а саме того одиничного, особливо своєрідного, що закладено в ній від природи. Педагогіка свободи як основа соціально-педагогічної підтримки передбачає, по-перше, індивідуально орієнтовану допомогу дітям у реалізації первинних базових потреб, по-друге, створення умов для максимально вільної реалізації заданих природою фізичних, інтелектуальних, емоційних здатностей і можливостей, характерних саме для цього індивіда; по-третє, підтримку у творчому самоздійсненні, у розвитку здатності до життєвого самовизначення.

Незважаючи на те, що соціально-педагогічна підтримка поки не має цілісного наукового опису через неоднорідність та об’ємність самого поняття, більшість дослідників при суттєвій його характеристиці роблять акцент на надання допомоги дитині в ситуації, яку важко вирішити, з тим, щоб вона навчилася самостійно вирішувати власні проблеми.

Педагогічний смисл підтримки відображається у двох підходах – широкому й вузькому. Широка інтерпретація пов’язується зі створенням сприятливих умов безпечного середовища, необхідних для розвитку та саморозвитку дітей, розкриття та реалізації їхніх внутрішніх сил, формування здатності до самостійних дій і вільного вибору. Вузька – асоціюється з допомогою педагога, його сприянням у вирішенні проблем, пов’язаних з навчанням, спілкуванням, самовизначенням.

Теоретичний аналіз суттєвих характеристик соціально-педагогічної підтримки з позицій досягнення мети – усунення перешкод, які не дозволяють успішно самостійно просуватися дитині вперед у своєму саморозвитку – дозволяє диференціювати три типи таких перешкод. Перший тип – це суб’єктивні (особистісні) перешкоди, які можна зрозуміти як ті, що переживає дитина, недостатність (фізичного, психічного розвитку, знання, досвіду, засобів діяльності) для досягнення необхідного результату. Другий тип – це соціальні перешкоди. Вони зумовлені негативним ставленням суспільства до дітей з фізичними дефектами, проблемами спілкування, низьким со-ціальним статусом. Третій тип – це матеріальні перешкоди, пов’язані з відсутністю достатньої матеріальної та ресурсної бази для створення й функціонування програм, проектів, закладів реабілітації та слабкою адресною матеріальною підтримкою сімей дітей з обмеженими можливостями. Подолання цих перешкод і становить специфічні завдання соціально-педагогічної підтримки.

Розроблені в сучасній педагогічній науці принципи забезпечення педагогічної підтримки та етапи її здійснення при їх змістовному розгляді призводять до однозначного висновку про те, що соціально-педагогічна підтримка можлива та може здійснюватися тільки в тих випадках, коли є сприяння, супровід, співробітництво, що сприяють саморозвитку, самодіяльності, самоідентифікації, самопізнанню, самовизначенню, самореалізації особистості дитини з обмеженими можливостями.

Зміна суспільного ставлення до проблем дітей з обмеженими можливостями, визнання їх здатності до повноцінного соціального функціонування, незалежного способу життя об’єктивно призвели до підвищення ролі не тільки фахівців корекційної педагогіки, але й соціальних педагогів, тобто професійна діяльність у цьому напрямі все більше набуває міждисциплінарного характеру. У цьому зв’язку соціально-педагогічна діяльність з підтримки дітей з обмеженими можливостями – це безперервний педагогічно організований процес соціального виховання з урахуванням специфіки розвитку особистості дитини з особливими потребами на різних вікових етапах, у різних прошарках суспільства та за участю всіх соціальних інститутів і всіх суб’єктів виховання та соціальної допомоги.

Усебічний аналіз різних наукових підходів до професійної діяльності з дітьми, які мають особливі потреби як з позицій соціальної педагогіки, так і суміжних наук, вивчення таких феноменів, як педагогічна підтримка, педагогічна допомога, педагогічний супровід до-зволили визначити, що соціально-педагогічна підтримка дітей з обмеженими можливостями – це особливий вид соціально-педагогіч-ної діяльності, яка полягає у виявленні, визначенні та вирішенні проблем дитини з метою реалізації її прав на повноцінний розвиток і яка ґрунтується на індивідуально орієнтованій допомозі та співробітництві в її життєвому самовизначенні.

У другому розділі „Удосконалення шляхів і засобів соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні” розглянуто сутність та особливості суб’єктності особистості дитини з обмеженими можливостями, охарактеризовано особливості соціально-економічного й педагогічного потенціалу про-мислового регіону, обґрунтовано концептуальні засади створення моделі соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями.

З позицій сучасної педагогічної науки для повноцінного формування дитини з обмеженими можливостями вже недостатньо забезпечити тільки функцію адаптації. Не менш важливим завданням є формування в неї здатності змінювати себе разом із суспільством, у якому вона живе, стати активним суб’єктом самозміни. Завдання соціальних педагогів, батьків, усієї педагогічної підтримки полягає в тому, щоб примусити дитину повірити у власні сили й тим самим стати суб’єктом власного життя.

Вибір суб’єктності як основного особистісного утворення дитини з обмеженими можливостями обумовлений кількома причинами. По-перше, у сучасній науці суб’єктність визначається як ядро культури людини, по-друге, у філософії під суб’єктом розуміється активно діюча людина, яка має свідомість і волю, протистоїть викликам зовнішнього світу, що для таких дітей є якісною характеристикою; по-третє, з позицій сучасної педагогіки ріст суб’єктності дитини в педагогічному процесі все частіше визнається основним його виховним результатом; по-четверте, коли йдеться про дітей з обмеженими можливостями, педагог повинен виходити з необхідності розвитку в них якостей, які допомагають реалізувати себе не тільки як істоту, здатну повноцінно жити в суспільстві, але і як неповторну індивідуальність зі специфічними запитами й способами соціальної самореалізації; по-п’яте, діти з обмеженими можливостями особливо потребують формування в них таких умінь, як: побудова індивідуального способу життя; вибір оптимального режиму інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень; здатність до адекватної реакції на незгоди й удачі; визначення прийнятного типу трудової діяльності й форм проведення вільного часу; формування бережного ставлення до людей. З позицій соціальної педагогіки метою їхнього життя повинна стати не штучно створена програма, а саме життя, тобто сам процес життя в специфічних обмежених умовах.

Дослідження показало, що педагогічна підтримка, навіть якщо вона спрямована на розв’язання окремих і ситуативних проблем дитини з обмеженими можливостями, у кінцевому підсумку сприяє формуванню її суб’єктної позиції.

Виділено такі ознаки суб’єктності дітей з обмеженими можливостями:

1) здатність дитини виходити за межі репродуктивного мислення й діяльності з прагненням до творчого відтворення отриманих знань з урахуванням власних об’єктивних можливостей;

2) високий рівень оволодіння основами різноманітних видів діяльності, у тому числі пов’язаних із забезпеченням своїх специфічних потреб;

3) свідоме й доброзичливе сприйняття педагогічної підтримки як найважливішого чинника особистісного розвитку;

4) розвинуте почуття власної гідності, значущості себе для батьків, колективу, адекватне усвідомлення власної ролі в сім’ї й колективі;

5) здатність самостійно коригувати власну поведінку, уміння керувати настроєм, емоціями, адекватно, з поправкою на об’єктивні причини оцінювати результати власної діяльності;

6) уміння оперативно вносити корективи у власні плани залежно від стану здоров’я й інших об’єктивних чинників;

7) уміння рефлексувати власні вчинки, результати діяльності й спілкування, вносити позитивні корективи в стосунки з оточуючими;

8) усвідомлення неповторності й самобутності своєї особистості та власного життя як найвищої цінності, незважаючи на хворобу й стан здоров’я;

9) спрямованість діяльності й спілкування на включення механізмів самовиховання, самоконтролю, самореалізації в конкретних специфічних умовах;

10) наявність позитивної динаміки суб’єктності залежно від віку.

Ці ознаки характеризують у своїй сукупності досягнення дітьми з обмеженими можливостями того чи іншого рівня життєвої компетентності.

Дослідження процесу соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями проводилось в умовах Донецького промислового регіону, який є типовим для регіонів такого рівня. Теоретичним підґрунтям, що лежить в основі звернення до особливостей промислового регіону, було обрано середовищний підхід, який у соціальній педагогіці стає визначальним у розгляді питань, пов’язаних із впливом соціуму на характер педагогічних процесів. Введення середовища як активного компонента процесу педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями об’єктивно створює теоретичні передумови для впорядкування всіх елементів цього процесу, що в цілому позитивно впливає на його результати.

Сучасні наукові уявлення зводяться до того, що промисловий регіон є генератором і транслятором міської культури, яка тією чи іншою мірою впливає на всіх мешканців регіону незалежно від конкретного місця проживання. На думку А. Мудрика, для промислових регіонів характерні: а) перевага в процесі спілкування анонімних, ділових, короткочасних, часткових контактів; б) невелика значущість територіаль-них спільностей мешканців; в) висока суб’єктивно-емоційна значущість сім’ї для її членів на тлі інтенсивного позасімейного спілкування; г) розмаїття стилів життя, культурних стереотипів, ціннісних орієнтацій; ґ) нестійкість соціального статусу мешканця міста; д) слабкий соціальний контроль поведінки людини й значна роль самоконтролю.

Указані ознаки промислового регіону визначають специфіку й можливості органів місцевого самоврядування, впливають на реалізацію соціальної політики, що важливо, якщо йдеться про дітей з обмеженими можливостями. Крім того, вони формують особливе історико-культурне й етнонаціональне середовище, зокрема Донецького регіону, для якого характерні такі особливості: 1) підвищення самостійності в питаннях відтворення й розвитку освітнього потенціалу та історико-культурних традицій. Саме на регіональному рівні визначається специфіка змісту освіти й виховання, спрямованість професійної підготовки, здійснюється розробка й упровадження регіональних соціально-освітніх програм, у тому числі для дітей, які мають вади психофізичного розвитку; 2) ускладнення умов здобуття освіти, підвищення кваліфікації поза регіоном для всіх категорій молоді, а особливо для дітей з обмеженими можливостями. У своєму ж регіоні є можливість відшукати внутрішні резерви для цільової соціально-педагогічної підтримки дітей цієї категорії; 3) створення об’єктивних можливостей на регіональному рівні для „занурення” молоді цієї категорії в історію, традиції, культуру, соціально-економічну дійсність рідного краю. Діти з обмеженими можливостями легше адаптуються саме в умовах „малої батьківщини”, з якою в абсолютної більшості з них пов’язані очікування професійного становлення й плани особистого життя, тим більше, що в умовах Донецького промислового регіону можливість у них ширша, ніж в інших регіонах, особливо у сільських; 4) наявність у Донецькій області давніх традицій гуманного вирішення проблем дітей з обмеженими можливостя-ми, як і проблем тих, хто отримав ушкодження або інвалідність на виробництві. Крім того, турботу про людей цієї категорії зведено в ранг регіональної політики Донецької області; 5) формування останніми роками регіонально орієнтованої системи загальної й спеціальної освіти дітей з обмеженими можливостями. Функціонування такої системи базується на тривалих програмах розвитку регіону, які враховують соціально-економічні та демографічні тенденції в найближчий час; 6) утвердження в регіоні прагнення широкої громадськості до залучення місцевих та приватних коштів і ресурсів для забезпечення повноцінного навчання, виховання, лікування та корекції дітей з обмеженими можли-востями. Це пов’язано й з недостатністю бюджетного фінансування, а також з підвищенням громадянської свідомості еліти регіону.

Найважливішим дослідницьким завданням було створення моделі соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями. Було встановлено, що для регіональних моделей соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями характерні певні трансформації залежно від специфіки регіону. У конкретних випадках (наприклад, у промисловому регіоні) вони вимагають адаптації до конкретних соціально-економічних та педагогічних умов, тобто постійного уточнення завдань регіональної моделі соціально-педагогічної підтримки дітей з вадами психофізичного розвитку, її напрямів, форм і методів роботи.

В основних завданнях регіональної моделі соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в промисловому регіоні було розставлено такі акценти: а) вивчення стану дітей з вадами психофізичного розвитку як підґрунтя для вироблення та впровадження регіональної моделі соціально-педагогічної підтримки; б) реальне гарантування на місцях дій державного законодавства та регіональних цільових програм щодо реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями, створення необхідних умов для розвитку й соціальної адаптації таких дітей безпосередньо за місцем проживання; в) допомога дітям з обмеженими можливостями в реалізації й самореалізації їхніх творчих можливостей та ініціатив, адресність та дієвість соціально-педагогічної підтримки; г) надання регіоном кожній дитині з обмеженими можливостями соціально-економічних та педагогічних послуг у всіх галузях життєдіяльності. Переміщення центрів та навчально-виховних закладів надання соціально-педагогічної підтримки безпосередньо до місця мешкання або навчання дітей з вадами психофізичного розвитку; ґ) використання сучасних технологій лікування, навчання, виховання, реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями; д) узгодження загальнодержавних, регіональних та особистісних інтересів під час реалізації регіональної моделі соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями; е) забезпечення реалізації регіональної моделі соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями шляхом ефективної підготовки кадрів, створення необхідних виконавчо-управлінських структур, розвитку інфраструктури спеціальних навчально-виховних закладів.

У третьому розділі „Програма й механізм реалізації соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями в