ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВАСИЛЬЧУК Тетяна Василівна

УДК: 94:378.1(477)„1943/1950”

ВІДНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ ВИЩОЇ

ОСВІТИ В УКРАЇНІ (1943–1950 рр.)

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Тимченко Сергій Михайлович,

Запорізький національний університет, ректор |

Офіційні опоненти: |

доктор історичних наук, професор

Курило Володимир Михайлович,

Київський національний лінгвістичний університет,

професор кафедри історії України та зарубіжних країн

кандидат історичних наук, доцент

Нікілєв Олександр Федорович,

Дніпропетровський національний університет,

доцент кафедри історії України |

Захист відбудеться “28” вересня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 5, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2.

Автореферат розісланий “27” серпня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради |

В.Г. Ткаченко |

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Увійшовши в нове сторіччя, наше суспільство зіткнулося з низкою принципових питань, породжених складними реаліями сьогодення. Докорінних змін зазнали уявлення про сучасний світ, світогляд людини набув неочікуваних форм, виникла потреба в усвідомленні причетності українського суспільства до глобальних процесів, що здійснюються у світовій політичній, фінансово-економічній, інформаційно-технічній і гуманітарній сферах. Уже апріорі сприймається ідея, що нову історію будуть творити люди більш освічені, більш орієнтовані на загальнолюдські цінності та збагачені загальносвітовим культурним спадком. Відмовляючись від телеологічного світосприйняття, людство починає все більш свідомо змінювати свій духовно-культурний світ. На сучасному етапі в системі вищої освіти України активізувалися реформаційні процеси. Після тривалого обговорення та теоретичних роздумів українська вища освіта, нарешті, вступила у фазу практичної реалізації реформ, потреба в яких назріла вже давно.

У період соціально-економічних та політичних трансформацій набувають більшої актуальності дослідження різних складових історичного розвитку суспільства, наприклад, таких як періоду відбудови господарства та духовно-культурної сфери УРСР після війни 1941–1945 рр. У сучасних умовах дуже важливо дослідити, яким чином вирішувалися проблеми відродження вищої освіти повоєнної України, а саме: відновлення навчального процесу, відбудови матеріально-технічної бази, поповнення науково-педагогічного складу вищих навчальних закладів. У тій важкій економічній ситуації питання відбудови діяльності ВНЗ прирівнювалося до стратегічних завдань.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів держбюджетної теми історичного факультету Запорізького національного університету в рамках теми “Модернізаційні процеси в Україні в ІІ пол. ХІХ – І пол. ХХ ст.” (номер держреєстрації – 0103U000731).

Об’єктом дослідження є система вищої освіти як один із сегментів усього суспільно-політичного організму УРСР.

Предметом дослідження виступає процес відновлення та подальшого розвитку вищої освіти в Україні в повоєнний період.

Хронологічні межі дослідження визначаються періодом від кінця 1943 р. до 1950 р., як відрізок часу, що характеризується найбільш важкими і в той же час характерними умовами післявоєнної відбудови господарства країни. Відродження навчального процесу у вищих навчальних закладах України розпочалося відразу після звільнення від окупантів. За всебічної підтримки держави, використовуючи вже перевірені “соціалістичні” методи стимулювання та самовіддану роботу працівників вищої освіти, вдалося в короткий термін відновити діяльність вищих навчальних закладів. У ІV-ому п’ятирічному плані відбудови народного господарства УРСР /1946–1950 рр./ у сфері освіти визначалося завдання: відновити довоєнну кількість студентів до кінця п’ятирічки. Відповідні органи влади звітували, що завдання п’ятирічки відбудови народного господарства країни вдалося виконати та навіть перевиконати вже напередодні кінця 40-х років.

Територіальні межі дослідження включають територію Української РСР у період 1943–1950 рр., за винятком західних областей, де відбувалися досить специфічні процеси, пов’язані з радянізацією регіону. Освітня мережа Західної України знаходилася в стадії зламу та реорганізації і тому це питання вимагає окремого й глибокого наукового аналізу.

Метою дисертаційної роботи є дослідження процесу післявоєнного відновлення вищої освіти України, аналіз здобутків та проблем у цій сфері. Зазначеній меті підпорядковані такі дослідницькі завдання:–

проаналізувати архівні джерела та документальні матеріали, критично оглянути наявну історіографічну спадщину;–

висвітлити загальний стан вищих закладів освіти після звільнення території України та умови відновлення діяльності ВНЗ;–

з'ясувати складові відновлення матеріально-технічної бази та кадрового потенціалу українських університетів та інститутів;–

визначити напрямки поновлення навчального процесу у вищих навчальних закладах України;–

дослідити розвиток вищої педагогічної освіти як одного з факторів покращання якості функціонування всієї освітньої системи;–

окреслити напрямки розвитку й найважливіші досягнення наукових досліджень у вищій школі України;–

вивчити особливості суспільно-політичного та ідейного виховання студентської молоді УРСР повоєнного періоду.

Наукова новизна дисертації визначається постановкою і комплексним осмисленням актуальної проблеми відновлення й розвитку системи вищої освіти України післявоєнного періоду; критичним аналізом історіографії проблеми; уведенням до наукового обігу нових неопублікованих архівних джерел; висвітленням характерних проблем післявоєнного відновлення системи вищої освіти республіки; узагальненням досвіду з відродження та нормалізації навчального процесу; з’ясуванням внеску науковців ВНЗ у розвиток наукового потенціалу країни; відтворенням характерних рис поступового розвитку означеної системи; вивченням специфіки та засобів суспільно-політичного та ідеологічного виховання студентської молоді в контексті соціально-політичної ситуації в країні.

Практичне значення дослідження визначається актуальністю теми та її новизною. Основні положення роботи й висновки можуть служити об’єктивній реконструкції історії нашої країни. Фактологічний матеріал та результати наукового пошуку й аналізу можуть бути використані при складанні загальних та спеціальних курсів з новітньої історії України, у дослідженнях повоєнної відбудови УРСР. Аналіз системи вищої освіти означеного періоду дозволить доповнити характеристику суспільно-політичного та духовного життя в Україні післявоєнної доби.

Апробація результатів дослідження. Робота обговорювалась на засіданнях кафедри українознавства Запорізького національного технічного університету, кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету й дістала позитивну оцінку. Матеріали дослідження виносилися на засідання науково-методичних семінарів з проблем вітчизняної історії кафедри українознавства ЗНТУ. Результати дисертаційної роботи оприлюднювалися на ІІІ Регіональній науковій конференції “Етнокультурні процеси на півдні України в ХІХ–ХХ ст.” (Запоріжжя, 2000), V Всеукраїнській науково-практичній конференції “Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2003), VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2005), Міжнародній науковій конференції “Над Дніпром, Віслою і Рейном. Німеччина, Польща і Україна в системі міжнародних та міжнаціональних відносин Центральної і Східної Європи (ХV–ХХ ст.)” (Київ, 2006), Міжнародній науково-практичній конференції “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору” (Київ, 2006).

Публікації. Загальні положення дисертації відображено в науково-методичному посібнику кафедри українознавства ЗНТУ, тезах доповідей конференцій, 6-ти статтях у періодичних виданнях, 5 з яких – фахові.

Структура дисертації підпорядкована сформульованим меті й завданням дослідження, визначена логічною послідовністю в розгляді питань. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, бібліографічних посилань, списку джерел та літератури (418 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і наукова новизна роботи, визначені хронологічні та територіальні межі, окреслені мета, завдання, об’єкт, предмет дослідження, теоретичне та практичне значення дисертації.

У першому розділі – “Історіографія, джерельна база та методи дослідження”, в підрозділі “Історіографія проблеми” проаналізовано історіографічний доробок присвячений проблемі післявоєнного відродження вищої освіти в Україні.

У дослідженні виокремлені два основних періоди розвитку історіографії проблеми. Перший пов'язаний з історіографічною спадщиною радянської науки, другий припадає на часи незалежності України. Безперечно, наукові розробки радянських та сучасних вітчизняних дослідників відрізняються інтенсивністю, методологічними підходами, оцінками історичних явищ і процесів, характером роботи з документальними матеріалами. Для історичних досліджень обраної проблеми за радянських часів характерні: акцентування уваги на позитивних сторонах життя при соціалізмі, кількісних показниках та динаміці розвитку системи вищої освіти, протиставлення закордонних прикладів, підкреслювання таких рис, як безкоштовність та вільний доступ до навчання, відсутність національних та ґендерних обмежень, замовчування негативних явищ та тенденцій. І все ж таки, незважаючи на істотні вади, не варто абсолютно заперечувати наукову цінність радянської історіографії.

Серед перших радянських дослідників історії радянської вищої освіти можна назвати К.Галкіна та Є.Чуткерашвілі Галкин К.Т. Высшее образование и подготовка научных кадров в СССР. – М.: Сов. наука, 1958; Чуткерашвили Е.В. Кадры для науки (Специалисты высшей квалификации в СССР и капита-листических странах). – М.: Высшая школа, 1968.. Питання історії розвитку вищої освіти в УРСР ці дослідники торкалися побіжно, виключно в контексті висвітлення становлення та розвитку цілісної системи освіти Радянського Союзу. Роботи цих науковців містять лише окремі розрізнені факти й приклади фрагментарного характеру зі стану вищої освіти в Україні. Ювілейна книга присвячена 40-річчю народної освіти в СРСР, як це не дивно, взагалі не торкалась проблем відбудови вищих навчальних закладів після війни, але цікава для поданого дослідження з точки зору інформативності в сфері системотвірних засад функціонування вищої школи на радянському просторі того часу Народное образование в СССР. / Под.ред. И.А. Капрова и др. – М.: Академия педагогических наук, 1957..

Своєрідним проривом у царині дослідження обраної проблематики стала колективна монографія Вища школа Української РСР за 50 років. Ч.2 (1945–1967). – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1968., видана з нагоди 50-річчя жовтневої революції, яка вказує на найголовніші завдання дослідників та пояснює їхні висновки, що лише радянська влада створила найкращі умови для розвитку вищої освіти в Україні. Разом з тим, не знайшов свого відображення об’єктивний аналіз динаміки процесів в освітянській галузі та проблем синхронізації розвитку системи вищої освіти із загальносвітовими тенденціями.

Близькими до означеної проблематики є декілька дисертаційних робіт, що були виконані в Україні за радянських часів Головко Н.Л. Восстановление и развитие системы высшего и среднего педагогического образования Украинской ССР (1943–1950 гг.): Дис... канд. ист. наук. – К., 1987; Кобзарева Т.И. Развитие высшего педагогического образования в Украинской ССР (1928–1975 гг.): Дис... канд. пед. наук. – К., 1977; Шачнева Е.В. Борьба партийных организаций Украины за восстановление и развитие высшей школы УССР в период 1943–1950 гг.: Дис... канд. ист. наук. – К., 1955; Ростикус Р.П. Развитие и укрепление высшей школы в западных областях Украины в послевоенный период (1945–1955): Дис... канд. ист. наук. – Черновцы, 1960.. Так Т.Кобзарева, правильно сконцентрувавши увагу на одному достатньо важливому сегменті системи вищої освіти, дещо помилково обрала для аналізу дуже великий відрізок часу, майже цілу історичну епоху. Н.Головко представив достатній фактичний матеріал, але розпорошеність уваги між різними рівнями освітньої системи занадто переобтяжила кандидатську дисертацію. Становище та діяльність вищих навчальних закладів у роки та наприкінці війни також висвітлювалися іншими авторами Круглянский М.Р. Высшая школа СССР в годы Великой Отечественной войны. – М.: Высшая школа, 1970; Высшая школа в годы Великой Отечественной войны: Монография / Под. ред. Ф.Б.Комала. – М.: Высшая школа, 1980..

Проблеми історії повоєнної відбудови системи вищої освіти України в дослідженнях радянської доби мали фрагментарний характер. Вища школа України розглядалася або в контексті історії вищої освіти СРСР, або з метою доведення переваг радянської влади в Україні. Пропаганда принципів партійності та інтернаціоналізму, телеологічної зумовленості перемоги соціалістичного ладу затьмарювала позитивні моменти, які були й розвивалися в рамках вищезазначеної системи.

За роки незалежності науковці, звільнившись від тягаря монометодології та використовуючи інваріантні підходи до історичних досліджень, змінюють вектори та наголоси в наукових пошуках. Чимало українських дослідників захистили кандидатські та докторські дисертації з проблем історії освіти й науки України. Н.Красножон Красножон Н.Г. Загальноосвітня школа України в контексті суспільно-політичного життя (1943–1953 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2002. дослідила питання розвитку та діяльності загальноосвітньої школи України в період 1943–1953. Не залишилися поза дослідницькою увагою також питання історії вищої школи України. Науковці аналізували розвиток вищої освіти різних періодів Мірошниченко М.І. Вища школа Радянської України в 1920–1928 рр.: Проблеми розвитку, досвід, уроки: Автореф. дис...канд. іст. наук: 07.00.02 / Київський ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 1993; Сасімов А.А. Вища школа радянської України (1928–1939 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Київський ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 1998; Сергійчук О.М. Вища школа України в умовах лібералізації суспільного життя. 1953-1964 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2002; Черевичний Г.С. Розвиток вищої освіти в Україні у другій половині 1980-х років: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Київський ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 1997., але період повоєнної відбудови знаходиться серед малодосліджених проблем історії вищої освіти України. Дослідник В.К.Майборода Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917–1985 рр.). – К.: Либідь, 1992. у своїй монографії зміг висвітлити деякі тонкощі та маловідомі деталі функціонування системи вищої педагогічної освіти. Разом з тим слід зауважити, що аналіз величезного обсягу фактичного матеріалу в цьому цікавому дослідженні превалює над висвітленням соціальних аспектів.

До сучасної вітчизняної історіографії питання розвитку системи вищої освіти можна віднести монографію В.Лугового Луговий В. Педагогічна освіта в Україні: структура, функціонування, тенденції розвитку. – К.: Либідь, 1994.. Зокрема, в названому дослідженні звернута увага на проблему підготовки й розподілу вчительських кадрів. Цінність цієї праці в аналізі заходів щодо вирішення завдань методологічного, структурного та змістовного навантаження вищої педагогічної освіти України. Серед найновіших українських історичних розвідок з означеної проблематики треба виокремити працю В.Курило, В.Шепотько Курило В.М., Шепотько В.П. Освіта в Україні і науково-технічний та соціальний прогрес: історія, досвід, уроки. – К.: Деміур, 2006., в якій автори торкаються питань генези вищої освіти. Видана в 2005 році праця під редакцією В. Кременя й С. Ніколаєнка Вища освіта в Україні: Навчальний посібник./ В.Г.Кремень, С.М.Ніколаєнко, М.Ф.Степко та ін.; за ред. В.Г.Кременя, С.М.Ніколаєнка. – К.: Знання, 2005., хоча й має цілий підрозділ, присвячений історії вищої освіти України радянських часів, позбавлена будь-якої науково-історичної інформації щодо розвитку системи вищої школи УРСР після війни. Уточнити втрати України під час війни допомогли праці сучасних українських фахівців О.Реєнта, О.Лисенка, П.Чернеги Реєнт О., Лисенко О. Таємниці, що були за сімома замками. Втрати українського народу у Другій світовій війні // Рідна школа. – 1995. – №6. – С.2–5. Чернега П. Український народ у другій світовій війні: новий погляд на проблему // Історія в школі. – 2000. – №5-6. – С.5–9.. Для характеристики становища навчальних закладів України після окупації були використані матеріали досліджень В.Ленської, О.Потильчака, Г.Стефанюк Ленська В.В. Фашистська шкільна політика на окупованій території України // Український історичний журнал. – 1990. – №10. – С.81–86. Потильчак О. Мовне питання в політиці нацистської окупаційної влади в Україні // Історія в школі. – 1998. – №12. – С.10–13. Стефанюк Г. Українська школа в політичних планах німецької окупаційної адміністрації в 1941-1944рр. // Людина і політика. – 2002. – №2. – С.19–28.. Українські історики, зокрема М.Коваль та О.Рубльов Коваль М.В., Рубльов О.С. Інститут історії України НАН України (1936–1956рр.) // Український історичний журнал. – 1996. – №6. – С.59–65. звернули увагу на політизацію та ідеологізацію змісту освіти, підкреслили роль суспільно-гуманітарних наук у цих процесах.

Окрему групу в історіографічній спадщині з теми дослідження склали праці, присвячені питанням історії вищих навчальних закладів України, зокрема, Київського, Харківського, Одеського, Дніпропетровського національних університетів, Донецького державного технічного університету, Дніпропетровського гірничого інституту, Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова та інші.

Можна стверджувати, що існує безперечне тяжіння у розвитку вітчизняної історіографії до проблем генези системи вищої освіти в Україні. Кількісні методи та описовість превалюють над аналізом та висвітленням соціальних аспектів історичного розвитку вищої школи. Залишаються недослідженими питання синхронізації розвитку та системопорівняльного аналізу освітянських сфер двох ідеологічно протилежних світів того періоду. Відсутність ґрунтовного, об’єктивного аналізу означеної проблеми в працях як радянських, так і сучасних науковців, фрагментарність висвітлення, наявність комплексу питань, що не знайшли відображення в українській історіографії дають можливість для розгортання широкого наукового пошуку.

У підрозділі 1.2. “Характеристика використаних джерел” здійснено загальний аналіз неопублікованих та опублікованих джерел, що служили базою для досліджуваної проблеми.

Джерельну основу дисертації становлять кілька груп документів і матеріалів залежно від їхнього змісту, особливостей, характеру викладу. До першої групи належать опубліковані збірники документів, в яких сформульована позиція держави щодо політики в галузі розвитку вищої освіти, окреслені заходи з відбудови вищої школи України, відновлення навчально-виховного процесу Высшая школа. Основные постановления, приказы и инструкции / Под ред. Л.И.Карпова, В.Л.Северцева. – М.: Сов. наука, 1957; Высшая школа. Сборник основных постановлений, приказов и инструкций / Под ред. Е.И.Войленко. – М.: Высшая школа, 1978.. До роботи були залучені також опубліковані статистичні дані, що дозволило оперувати цифровим матеріалом та робити в деяких випадках компаративний аналіз архівних джерел Высшее образование в СССР. Статистический сборник. – М.: Госстатиздат,1961; Народное образование, наука и культура в СССР. Статистический сборник. – М.: Статистика, 1971.. Ще одним джерелом первинної інформації про політику КПРС та загальносоюзного уряду, щодо спрямування внутрішньої політики держави в сфері вищої освіти, стали збірники партійних документів Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898–1986). 9-е издание. – Т.7. – 1938–1945. – М.: Политиздат, 1985; Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – Т.2. – 1941–1976. – К.: Політвидав України, 1977; КПРС про комсомол і молодь. Збірник резолюцій і рішень з’їздів, конференцій і постанов ЦК 1917–1956 рр. – К.: Молодь, 1958..

До другої групи належать неопубліковані архівні документи. У процесі роботи над темою використано матеріали 9 архівних установ: Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Державного архіву міста Києва (ДАК), Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДнО), Державного архіву Донецької області (ДАДО), Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), Державного архіву Запорізької області (ДАЗО), Державного архіву Кіровоградської області (ДАКО), Державного архіву Харківської області (ДАХО). Матеріали центральних та регіональних архівів дозволяють безпосередньо визначити численні проблеми, які ускладнювали відновлення діяльності вищих навчальних закладів, дослідити шляхи їхнього вирішення, тенденції в розвитку вищої освіти, практичну реалізацію рішень партії та уряду.

Наприклад, у фонді №166 (Міністерство освіти УРСР) ЦДАВО України зберігаються рішення колегій міністерства, щорічні звіти вищих навчальних закладів за рік, плани науково-дослідної роботи в педагогічних інститутах й університетах. Матеріали щодо виконання навчальних планів та звіти про виробничу практику, листування із загальносоюзними органами, що зберігаються у фонді №4849 (Управління у справах вищої школи РНК (РМ) УРСР) доповнюють характеристику діяльності ВНЗ. Серед документів фонду №1 (ЦК КП/б/У) ЦДАГО України зберігаються відомості ВНЗ про результати набору й розподілу аспірантів, звіти відділів та управлінь обкомів КП/б/У про науково-дослідну роботу вищих навчальних закладів, про виробничу практику й розподіл молодих фахівців.

Матеріали фондів ДАДнО: Р-3383 (Дніпропетровський облвиконком), Р-4348 (Виконком Криворізької міської Ради депутатів трудящих), дозволили об’єктивно відтворити стан, у якому знаходилась система вищої освіти в одному з визначних навчальних центрів України після війни. Фонди: Р-2307 (Дніпропетровський державний університет), Р-3734 (Дніпропетровський металургійний інститут), Р-3536 (Дніпропетровський педагогічний інститут іноземних мов) збагатили дослідження фактами з повсякденних буднів студентів та викладачів таких різних за своєю специфікою вищих навчальних закладів. Кількісні дані отримані в ДАДО з фондів: Р-1087 (Донецький політехнічний інститут) та Р-3765 (Сталінський державний педагогічний інститут) дали можливість дослідити ситуацію, що склалася з підбором майбутніх студентів, забезпеченістю гуртожитками та з’ясувати їхні побутові проблеми. Фонд Запорізького ОК КП/б/У, що зберігається в ДАЗО за номером 102, насичений концентрованою інформацією про стан відродження п’яти вищих навчальних закладів регіону. Чимало фактологічних матеріалів, аналітичної інформації про післявоєнне відновлення одного з типових периферійних педагогічних інститутів почерпнуто з фонду Р-5380 (Кіровоградський державний педагогічний інститут) ДАКО.

Цінним джерелом для вивчення досліджуваної теми є загальносоюзні, республіканські та регіональні періодичні видання, які віднесені до третьої групи джерел. Серед них – “Правда”, “Вестник высшей школы”, “Советская педагогика”, “Советский студент”, “Радянська Україна”, “Молодь України”, “Радянська освіта”, “Вінницька правда”, “Зоря Полтавщини”, “Київська правда”, “Наддніпрянська правда”, “Радянська Донеччина”, “Соціалістична Харківщина”, “Червоне Запоріжжя”, “Чорноморська комуна”, “Ворошиловоградская правда” та інші. Процес дослідження матеріалів періодичних видань, як загальносоюзних, так і республіканських, дозволив виділити основні тенденції розвитку вищої освіти повоєнного періоду, а також дослідити такі важливі складові діяльності вищих навчальних закладів, як виховна робота, ідеологічна та політична підготовка молодих спеціалістів.

Таким чином, є підстави вважати наявну джерельну базу з обраної проблеми цілком достовірною, різноманітною та достатньо репрезентативною, що дало можливість успішно вирішити поставлені завдання.

У підрозділі 1.3. “Методи дослідження” характеризуються теоретичне підґрунтя й методи наукової роботи, що сприяли досягненню мети та виконанню завдань дослідження.

При вирішенні поставлених завдань дисертант керувався відповідними принципами наукового пізнання, які визнаються представниками різних історіософських шкіл та напрямків: об’єктивності, історизму, багатофакторності, всебічності, системності, світоглядного плюралізму. У викладі матеріалу автор дотримувався проблемно-хронологічного принципу. Розглянуті принципи наукового пізнання дисертант реалізовував за допомогою теоретичних методів наукового дослідження.

Під час вивчення об’єкта дослідження в контексті закономірних історичних зв’язків та відносин, а також виконання поставлених завдань використовувались загальнонаукові методи дослідження: історичний та логічний. На підставі аналізу та синтезу охарактеризовано процес повоєнного відновлення вищої освіти України. У дослідженні стану вищої освіти після звільнення України та процесу відновлення вищої школи використано системно-структурний метод. Цілісною системою в дисертації виступила система вищої освіти УРСР, а елементами – різноманітні структурні одиниці вищої освіти, такі як: університети, інститути, окремі органи управління вищої освіти (міністерства, головні управління, відомства). За допомогою структурно-функціонального методу досліджено такі складові діяльності ВНЗ, як навчально-педагогічна, науково-дослідна та виховна робота. Отриманню додаткових фактів та підтвердженню певних висновків у процесі дослідження сприяв загальнонауковий метод аналогії. На підставі спеціально-наукового генетичного методу проаналізовано процес відновлення та еволюцію вищої освіти УРСР у повоєнний період, державну політику в сфері культури та освіти, зміни в суспільно-політичному та ідеологічному вихованні студентської молоді.

Другий розділ “Відновлення радянської системи вищої освіти” містить три підрозділи. У підрозділі 2.1. “Ліквідація наслідків війни та відбудова вищих навчальних закладів” розглядається стан вищої освіти України після війни та відновлення діяльності навчальних закладів.

Відродження вищих навчальних закладів розпочалося відразу після визволення територій УРСР. У процесі відновлення вищої освіти республіки можна виділити два етапи: 1943–1945 рр. та 1945–1950 рр. На першому етапі довоєнна кількість студентів була майже відновлена, а за період 1945–1950 рр. перевищена. У 1943 р. почалась реевакуація ВНЗ. Організація конкурсних відборів студентів ускладнювалася тим, що за роки війни припинилося навчання в середніх школах, тому вкрай не вистачало молоді із середньою освітою. Бажання продовжувати навчання виявляла незначна частина придатного населення, більшість обирала працевлаштування. Вирішували проблему відновлення чисельності студентів запровадженням пільгових умов вступу та розгортанням профорієнтаційної роботи.

Заняття доводилося проводити в невідремонтованих приміщеннях, без опалення та освітлення. Між навчальними закладами країни розгорнулося соціалістичне змагання з відбудови та ремонту ВНЗ, що прискорило відродження вищої освіти УРСР. ВНЗ Союзу, які менше постраждали за роки війни, ділилися з інститутами та університетами України лабораторними приладами, навчальною літературою та обладнанням. Виконанню складних завдань сприяли насамперед унікальні можливості, що їх створювала централізована тоталітарна система в мобілізації людських і матеріальних ресурсів та віддана праця викладачів і студентів вищих навчальних закладів.

Вивчення окремо взятих абсолютних показників указує на достатньо швидке відновлення системи, але аналіз цифр порівняно з даними попередніх та наступних хронологічних періодів дозволяє зробити деякі узагальнення, цікаві не тільки в рамках поданого дослідження. По-перше, кількість студентів на 1950/51 н.р. лише на 5% перевищувала кількість студентів ВНЗ у 1940/1941 н.р. У той же час кількість вищих навчальних закладів напередодні війни була більшою, ніж наприкінці четвертої п’ятирічки. По-друге, факти свідчать, що кількість ВНЗ в Україні в наступні десятиріччя почала поступово знижуватися. Так, у 1957 р. їх стало 138, а в 1960 р. – 135, у 1966 р. – 132. По-третє, в 1947 році в Україні з 155 ВНЗ 33, тобто приблизно 20% підпорядковувались Москві. Але в зазначених інститутах були сконцентровані визначні професорсько-викладацькі кадри й вони мали найпотужніші матеріальні бази. Крім того, процес підпорядкування Центру найкращих навчальних установ тривав і надалі. Навіть на 1947 рік серед наукових працівників України представники корінної нації становили лише 40 відсотків.

У підрозділі 2.2. “Відновлення навчального процесу у вищій школі республіки” підкреслюється, що після завершення війни перед керівництвом та викладачами вищої школи постало завдання якнайшвидше налагодити навчальний процес та перевести його в режим мирного часу.

Установлено, що під час війни для прискорення випуску спеціалістів із вищою освітою значно скоротили термін навчання, а лекції читалися в напруженому щільному режимі, що негативно позначилося на якості навчання. Після закінчення війни та повернення ВНЗ з евакуації назріла необхідність відновити строки навчання, упорядкування організації навчального процесу з метою забезпечення якості засвоєння навчального матеріалу, ефективності навчання та самостійної роботи студентів. У 1946 р. відновили п’ятирічний термін навчання в університетах, технічних, інженерних та економічних інститутах. Велика увага приділялася складанню розкладу занять та організації навчального процесу. Нове положення про іспити визначало механізми розв’язання ситуацій з отриманими на сесії незадовільними результатами.

Істотні зміни відбулися в організації управління та структурі вищої освіти. У 1946 р. було створено Міністерство вищої освіти (МВО) СРСР. Над вищими навчальними закладами України МВО здійснювало жорсткий загальнометодичний нагляд, що свідчило про подальшу централізацію та посилення контролю влади за вищою освітою. Народний комісаріат освіти УРСР реорганізовувався в республіканське Міністерство освіти, якому підпорядковувалися педагогічні та вчительські інститути республіки.

У повоєнний період гостро постало питання про якість підготовки спеціалістів та необхідність внесення змін до навчальних програм, зумовлені розвитком науки, тенденціями суспільно-політичного та економічного життя. Утверджувалася ідея про підготовку спеціалістів широкого профілю, що пов’язувалося з підвищенням рівня методики викладання, удосконалення навчальних планів, організації виробничої практики студентів.

У підрозділі 2.3. “Вища педагогічна освіта в повоєнні роки” мова йде про подолання проблем у відновленні підготовки педагогічних кадрів.

За офіційними даними в 1944 р. у звільнених областях України не вистачало 30498 педагогів. Проте воєнні випуски евакуйованих ВНЗ не могли забезпечити повне укомплектування штатів шкільних закладів. Перешкоджало роботі системи освіти республіки, у першу чергу, істотне скорочення за роки війни кількісного складу вчителів. Педагогічним вищим навчальним закладам належало забезпечити школи молодими кадрами в стислий термін. Довгий час не вдавалося налагодити конкурсний набір абітурієнтів до педагогічних та вчительських інститутів. Молодь не виявляла зацікавленості у навчанні в педагогічних ВНЗ та бажання працювати на ниві освіти. Подолати перешкоди намагалися в двох напрямках – через розгортання пропаганди та популяризації праці вчителя, а також через запровадження низки матеріальних стимулів. У 1945 р. довоєнну мережу педагогічної вищої освіти УРСР було майже повністю відновлено, кількісні показники були відновлені лише на 1946/47 н.р.

Водночас прагнули вдосконалити підготовку педагогів та підняти якість вищої освіти. У навчальних планах та програмах збільшили кількість годин на підготовку з психології, педагогіки, методики викладання. Намагалися тісно пов’язати теоретичну та практичну підготовку студентів з названих дисциплін. Наприкінці 40-х – початку 50-х рр. на вищу педагогічну освіту України чекали нові випробування, пов’язані з різними реформами та реорганізаціями. Негативні тенденції посилення ідеологічного тиску на систему вищої педагогічної освіти України призвели до концептуальних змін у викладанні деяких курсів.

Проблемам відновлення кадрового потенціалу та розвитку науки у вищих навчальних закладах присвячено третій розділ “Кадрові питання та науково-дослідна робота у вищій школі України”, який складається із трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Динаміка науково-педагогічних кадрів вищої освіти” досліджується процес відновлення науково-педагогічного складу українських ВНЗ.

З’ясовано, що за роки війни істотно скоротився склад науково-педагогічних працівників вищої школи України, проявили себе такі негативні тенденції, як: нестача викладачів із досвідом роботи, поширення системи роботи за сумісництвом тощо. У республіці, як і взагалі по Союзу, підготовка молодих наукових кадрів здійснювалася, головним чином, через аспірантуру й докторантуру. Відновлення складу професорсько-викладацького складу відбувалося в напрямку збільшення чисельності здобувачів наукових ступенів та захисту дисертацій. Перешкоджало виконанню плану комплектації аспірантури недостатня кількість претендентів, які відповідали вимогам (успішне завершення навчання у ВНЗ, здібності до наукової діяльності тощо), брак наукових керівників, матеріально-технічні та соціально-побутові проблеми. У досліджуваний період гостро постала проблема якості дисертаційних робіт, що жваво обговорювалася науково-викладацьким загалом. У повоєнний час відбувався процес удосконалення системи підготовки науково-педагогічних кадрів, підвищення вимог до дисертаційних робіт.

Незважаючи на численні труднощі повоєнного періоду, вдалося в стислі строки відновити та перевершити довоєнну кількість професорсько-викладацького складу вищої школи. Проте в навчальних закладах республіки не вдавалося остаточно вирішити кадрові проблеми. Це було пов’язано також зі зростанням кількості студентів та розгалуженням системи вищої освіти, хоча формально завдання з відновлення довоєнних показників розвитку науково-педагогічних кадрів виконали.

Відновлення науково-дослідної діяльності в українських вищих навчальних закладах після війни проаналізовано в підрозділі 3.2.“Науково-дослідна діяльність”.

Доведено, що розвиток науки в країні відбувався і за рахунок активізації діяльності науковців вищих навчальних закладів та максимального залучення їх до пошукової роботи в усіх галузях науки. Відновлення наукової діяльності ВНЗ відбувалося в напрямку збільшення робіт, спрямованих на вирішення практичних проблем, підвищення їхньої якості та наукової цінності, розвитку нових наукових галузей. З метою раціонального використання наукового потенціалу та координації роботи науковців складалися централізовані плани наукових досліджень, а їхнє виконання контролювалося на всіх рівнях владних структур.

Зміцнення наукового потенціалу відбувалося також за рахунок залучення молоді до наукової роботи, через виконання курсових та дипломних робіт, участь студентів у наукових товариствах, гуртках тощо. Хоча досить часто плани науково-дослідної роботи виконувалися не в повному обсязі, деякі теми розроблялися лише на папері, часто-густо наукові напрямки знаходилися під ідеологічним пресом, науковці ВНЗ повоєнного періоду зробили великий внесок у відродження економічного та культурного потенціалу повоєнної України.

Напрямки роботи з суспільно-політичного виховання та діяльність ВНЗ з ідеологічного загартування студентської молоді розглядаються в четвертому розділі “Суспільно-політичне та ідеологічне виховання”. У підрозділі 4.1. “Вплив суспільно-політичних процесів на систему вищої освіти” досліджені основні проблеми розвитку вищої школи пов’язані із суспільно-політичним контекстом повоєнної України.

Виявлено, що загальносоюзна внутрішньополітична ситуація безпосередньо й негативно впливала на систему вищої освіти України. Кожна постанова партії “жваво” обговорювалась, аналізувалась і розроблялись цілі програми з втілення цих документів у науково-педагогічне життя, вони негайно піднімалися до рівня концептуальних засад у розвитку всієї системи вищої освіти. Суспільно-політичні процеси негативно позначилися на науково-педагогічній сфері повоєнного періоду. Посилення ідеологізації, поширення впливу більшовицьких настанов, підпорядкування вищої освіти партійним інтересам перешкоджали науково-дослідній та викладацькій роботі. У цей період розгорнулася боротьба з науковими теоріями, визнаними партійними діячами помилковими. Заборонялися до використання в навчальному процесі підручники авторів, що дотримувалися “хибних” поглядів. Науковців звільняли з посад, забороняли їх друкувати. Під впливом ідеології знищувалися цілі наукові школи.

Ідеологічний тиск перешкоджав розвитку суспільно-гуманітарних наук, зокрема, історії. Гострої критики зазнали історики, висновки яких не відповідали марксистсько-ленінській теорії. Після знищення української історичної школи історична наука в республіці була повністю підпорядкована принципам партійності та класовості. Професорсько-викладацький склад УРСР примушували виконувати партійні завдання: надавати позитивного обґрунтування встановлення більшовицької влади, політики партії та уряду, русифікації населення. Відрив від реалій життя та загальноцивілізаційних напрямків розвитку культури людства ставав усе глибшим.

У підрозділі 4.2. “Формування світогляду студентської молоді” простежено процес ідеологічного впливу на свідомість студентської молоді та чинники формування радянських світоглядних цінностей у системі вищої освіти.

Показано, що у ВНЗ велика увага приділялася суспільно-патріотичному вихованню молодих спеціалістів. У зв’язку з посиленням ідеологізації та політизації підготовки висококваліфікованих спеціалістів зросли вимоги до якості вивчення суспільно-політичних дисциплін. Викладачів закликали до покращання методики викладання, використання творчих підходів для зацікавлення студентів предметом. Суспільно-політичне виховання зводилося до комуністичної агітації та пропаганди, а створена система позааудиторної виховної роботи зі студентами дозволяла контролювати молодь після занять. Відбувалося відверте втручання в особисте життя студентів.

Провідною силою та головним помічником комуністичної партії у виховній роботі зі студентською молоддю стали комсомольські осередки, які контролювали студентське життя в аудиторіях та після занять. Освіта та виховання спеціалістів зосереджувалися не на розвитку творчих нахилів, здібностей студентської молоді, а були спрямовані на утвердження й зміцнення радянської тоталітарної системи.

Українське питання постійно перебувало в колі зору партійно-радянського керівництва, яке розуміло, що у свідомості українців післявоєнних років відбувалися небажані трансформації. Вища школа, як і вся освітня система УРСР, налаштовувалась на викорінення проукраїнських орієнтацій та пригнічення інакомислення й непартійної творчої наснаги в середовищі викладацько-студентського загалу.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Відновлення діяльності вищої школи Української РСР розпочалося відразу після звільнення території від окупаційних військ. Повернення з евакуації вищих навчальних закладів та початок роботи перших інститутів припадають на 1943 р. У процесі відродження вищої освіти республіки можна виділити два етапи: 1943–1945 рр. та 1945–1950 рр. На першому етапі необхідно було відновити довоєнні показники системи вищої освіти, а за період 1945–1950 рр. перевищити їх. Ці грандіозні плани, зважаючи на нелюдське напруження всього духовно-економічного потенціалу, Україна майже виконала.

Контингент студентів поповнювався за рахунок демобілізованих вояків, які прагнули продовжити перерване війною навчання. Проте недостатня кількість молоді, що мала повну середню освіту, складні соціально-економічні умови, низький рівень життя повоєнних років перешкоджали виконанню планів набору абітурієнтів на перші курси. Вирішувати проблему відновлення складу студентів доводилося запровадженням пільгових умов вступу та навчання, розгортанням широкої профорієнтаційної роботи.

Великий внесок у відбудову зробили науково-педагогічні працівники та студенти навчальних закладів. Для заохочення й підтримки студентства у відбудові, між навчальними закладами країни розгорнулися соціалістичні змагання з відновлення та ремонту ВНЗ, що прискорило відродження системи вищої освіти УРСР. У 1945 р. вдалося досягти довоєнного рівня кількості студентів, а до кінця п’ятирічки перевершити його. Після повернення з евакуації та відновлення функціонування ВНЗ належало негайно впорядкувати навчальний процес, перевести його в режим роботи мирного часу. Повернули довоєнний термін навчання у вищих навчальних закладах, велику увагу приділяли організації навчального процесу, а саме: науково обґрунтованим розкладам занять, екзаменаційних іспитів, покращанню навчальних програм.

Нормативно-правові акти повоєнних років визначили нову структуру та організацію системи вищої освіти України. У 1945 р. з 162 ВНЗ, що діяли в Україні до війни, відновили роботу всі індустріальні, сільськогосподарські та економічні ВНЗ. Разом з тим абсолютна кількість ВНЗ на території України протягом 40-х та навіть 60-х років зменшувалася.

Довоєнну мережу педагогічної вищої освіти УРСР вдалося відновити в 1945 р. У досліджуваний період спостерігається посилення уваги до рівня науково-теоретичної та методичної підготовки студентів, прагнення підвищити якість освіти молодих спеціалістів, для чого збільшували кількість годин на вивчення психології, педагогіки, методики викладання. Проте деякі зміни були зумовлені зростанням ідеологізації освіти та посиленням русифікації.

Зміцнення науково-педагогічного складу вищої школи відбувалося, головним чином, через аспірантуру й докторантуру. Заважала вирішенню завдання комплектації аспірантури недостатня кількість претендентів, які відповідали академічним вимогам, брак наукових керівників, матеріально-технічні та соціально-побутові проблеми. Прагнення в стислі строки поповнити науково-педагогічний склад спричинило зниження якості дисертаційних робіт. До 1945/46 н.р. вдалося відновити майже повністю довоєнний рівень комплектації педагогічними та науковими кадрами.

У повоєнний період до наукової діяльності намагалися залучити якомога більше науково-педагогічних працівників вищої школи. Пошуковою роботою прагнули охопити студентів, що сприяло формуванню в них навичок самостійної роботи, розвивало творчі здібності. Спостерігається збільшення наукових досліджень, зростання їхньої науково-практичної цінності, але щороку в звітах про результати наукової роботи вища школа піддавалася