МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

ЯНКО Жанна Василівна

УДК. 100.7

ХУДОЖНІЙ ТВІР У КОНТЕКСТІ ПІЗНАННЯ:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

(на прикладі творчості Івана Франка та Наталії Кобринської)

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Біленко Тетяна Іванівна,

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка, професор кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Димитрова Людмила Михайлівна,

завідувач кафедри політології, соціології та соціальної роботи

Національного технічного університету

“Київський політехнічний інститут”

кандидат філософських наук

Левченко Олена Григорівна,

старший науковий співробітник

Державного центру театрального мистецтва

імені Леся Курбаса

Провідна установа: Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м.Київ

Захист відбудеться 26 квітня 2007 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою 01014, вул.Бастіонна, 9, зал засідань, 9-й поверх.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м.Київ, вул. Бастіонна, 9, 8-й поверх.

Автореферат розісланий 24 березня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент Л.С.Горбунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність обраної теми дисертації визначається нинішньою суспільною ситуацією українського соціуму, станом культури, духовного життя загалом та станом пізнання сучасних соціальних реалій. Повернення до проблем минулої епохи через нове “прочитання” художнього твору дозволяє глибше збагнути специфіку сьогодення. Суб’єктивність митця та заанґажованість читача вносять свої корективи в об’єктивність пізнання соціальної дійсності. Порівняльний (зіставний) аналіз художнього бачення картини світу у творчості Івана Франка та Наталії Кобринської приводить до знаходження типових рис духовного життя галицького суспільства на межі ХІХ – ХХ століть.

Для осмислення сучасних проблем цивілізаційного розвитку та його подальшої перспективи можна використати зіставлення українських реалій “межової” ситуації століть ХІХ і ХХ та ХХ і ХХІ. Події столітньої давнини зафіксовані у численних теоретичних дослідженнях (економічних, політичних, ідеологічних тощо) і відображені у художніх творах. Саме художні твори є важливим джерелом вивчення соціальної дійсності: в них сконцентроване художнє осмислення тогочасних подій через суб’єкта-автора-творця. Якщо форма подачі думки глибоко зачіпає лише почуття громадян, то суспільство у програші, оскільки бере гору не раціо, а емоціо.

В українському суспільстві відбулися колосальні соціальні та політичні зміни, які потребують нових ґрунтовних теоретичних досліджень духовно-культурних реалій. Перехід від тривалої нищівної тоталітарної форми правління до демократично-правового суспільства спонукає відмовитися від віджилих старих форм мислення, догм та стереотипів-шаблонів, пробуджує процес переосмислення цінностей. Уважне дослідження минулого означає не повторення його помилок; а є способом уникнення їх. Іван Франко пройшов вельми складний життєвий шлях, не залишався осторонь соціально-політичних, літературо- і мистецтвознавчих баталій, послідовно захищав інтереси трудящих і закликав до активних дій проти визиску і гноблення. Його соціальні та художні ідеали суголосні з прогресом, вони маніфестуються персонажами прозових і поетичних творів великої та малої форм. Творчість Івана Франка і Наталії Кобринської свідчить, що соціальні, національні, світоглядні, моральні, естетичні проблеми глибоко цікавили цих авторів і знайшли у їхній спадщині переосмислення і мистецьке відтворення. Ця спадщина є для сучасних поколінь джерелом долучення до художніх виявів народної пам’яті, проникнення до глибин національного менталітету; вона сприяє духовному гартуванню молоді, готової активно захищати загальнолюдські і національні цінності, суверенітет України, людську гідність особистості.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконується згідно з планами науково-дослідницької діяльності Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, зокрема з такими, як “Діалектика духовних процесів: філософсько-культорологічний аспект” та “Філософія освіти: світоглядно-гуманістичні аспекти” (затверджена вченою радою ДДПУ імені Івана Франка 25 січня 2001 року, протокол № 5), що розробляються кафедрою філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, де виконано дисертацію. Напрям дисертаційного дослідження пов’язаний із завданнями “Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття)”.

Мета і завдання дослідження: на прикладі спадщини Івана Франка і Наталії Кобринської з’ясувати феномен художнього твору в контексті соціального пізнання з урахуванням особливостей українських реалій та менталітету.

У зв’язку з цим постає низка завдань:–

показати, що художні твори І.Франка і Н.Кобринської, фіксуючи соціальне пізнання в гуманістичному ракурсі, є його органічною складовою; –

дослідити “секрети” появи художнього твору як процесу та результату розв’язання І. Франком і Н. Кобринською проблем істини та художньої правди;

Проаналізувати світоглядні аспекти зображення ролі інтелігенції та робітничих мас у художніх творах І. Франка і Н. Кобринської; –

виявити соціально-гносеологічні засади виникнення твору в художній лабораторії І. Франка і Н. Кобринської та його функціонування;–

осмислити “жіноче питання” у творах Н. Кобринської та І. Франка під кутом зору сучасної ґендерної проблематики.

Об’єктом дослідження є українське суспільство кінця ХІХ – початку ХХ ст. (на прикладі Галичини) у двох проекціях – як реальність і образ у художніх творах.

Предметом дослідження є художній твір як елемент соціального пізнання на прикладі художньої творчості Івана Франка та Наталії Кобринської.

Методи дослідження складається з притаманних українській філософії підходів. Передовсім це принцип історизму, реалізму, соціальності, практичності, діалогічності, компаративістики, герменевтики, структуралізму, діалектичності, екзистенційності, етичності, плюралізму, гуманізму, інтерпретації, антропоцентризму та етноцентризму, інтернаціоналізму. Загалом береться до уваги логіко-історична методологія та системний підхід.

Наукова новизна результатів дослідження. Дисертанткою запропонована така концепція: художня література є органічною складовою духовного життя суспільства, художній твір як конкретний продукт креативної напруги душі митця неминуче позначений особливими рисами соціальної дійсності, рисами часопростору. Наприкінці ХІХ століття активізується робітничий рух у Галичині, зростає національна самосвідомість у контексті шанування загальнолюдських цінностей. Наукова новизна конкретизована у таких тезах:–

на основі аналізу творів Івана Франка і Наталії Кобринської зроблено висновок, що вони є органічною складовою соціального пізнання, оскільки правдиво відтворюють соціально-культурні реалії доби у високохудожній формі;–

у контексті традицій української філософської думки з’ясовано зв’язок функціонування художнього твору як нетеоретичної форми осягнення дійсності із основними філософськими напрямками; доведено, що художній твір у процесі соціального пізнання відіграє двоїсту роль: з одного боку – це результат творчого осмислення митцем соціальної дійсності (фінал духовної креації), з іншого – це початкова ланка взаємодії митця із сучасниками та нащадками, для яких це новий елемент реальності, в осмисленні якого триває соціальне пізнання;–

показано, що актуальний “дух часу” осмислюється неоднаково представниками різних суспільних верств, а це пов’язано як з етнічною генезою, так і з релігійними або світськими пріоритетами;–

сформульовано основні ролі, у яких постає автор-митець у процесі осмислення об’єктивної дійсності: а) викривач гноблення і визиску; б) інтерпретатор багатоголосся філософських шкіл і напрямків; в) провісник нового; г) пропагандист прогресивних моральних засад; д) захисник ідей жіночого рівноправ’я;–

вперше проаналізовано духовну зануреність у проблеми і перспективи жіночого руху, що є підставою для висновку: аналіз сучасних проблем ґендеру як теорії про соціальну стать започатковано діяльністю Н.Кобринської та її соратників, у тому числі наддніпрянців.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів зумовлене актуальністю, новизною та цілісністю наукового дослідження феномену художнього твору у контексті української філософії. В основу теоретичного обґрунтування покладено соціально-філософське міждисциплінарне опрацювання особливостей і ролі художнього твору в духовному житті галицько-українського суспільства, певною мірою проаналізовано художню, публіцистичну, наукову та епістолярну спадщину Івана Франка та Наталії Кобринської. Тому матеріали дисертаційного дослідження є пізнавальними для сучасного українського суспільства. У практичному аспекті вони можуть бути використані для підготовки лекційних курсів філософського, гуманітарного та суспільствознавчого спрямування у вищих навчальних закладах, а також при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсових і дипломних робіт із філософії історії, соціальної філософії, культурної антропології та інших міждисциплінарних досліджень у сучасній історії ідей.

Апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалася паралельно з опрацюванням окремих його розділів. Основні положення дисертації неодноразово обговорювалися на кафедрі філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Головні теоретичні ідеї і принципові засади були представлені на численних конференціях та семінарах національного (9) і міжнародного (25) рівнів, зокрема:

Четверта Міжнародна науково-практична конференція “Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання” (Київ, НТУУ “КПІ”, 24 – 25 квітня 1997 р.);

Перша Всеукраїнська науково-практична конференція “Жіночий рух: здобутки і проблеми” (Дрогобич, 19 – 20 жовтня 2001 р);

Науковий семінар з ґендерних проблем (Інститут мови НАН України, відділ соціолінґвістики, Київ, 10 березня 2004 р.);

ХІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Філософія і література” Харків, 24 – 25 вересня 2004 р.);

ХУІ-ті міжнародні людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина Цінності” (Дрогобич, 8 – 10 жовтня 2004 р.);

ХІІ Всеукраїнські Сковородинівські читання (Переяслав-Хмельницький, 6 – 7 жовтня 2005 р.);

ХУІІ-ті міжнародні людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Мова” (Дрогобич, 14 – 16 жовтня 2005 р.);

Наукова конференція “Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепції, можливості” (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 20 – 21 жовтня 2005 р.).

Результати дослідження висвітлені в 27 наукових публікаціях, із них 9 статей – у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Виклад змісту зумовлюється характером логіко-історичного, гносеологічного, культурологічного, мистецького аналізу проблем дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, 6 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг основного тексту дисертації становить 180 сторінок. Список використаних джерел охоплює 267 найменувань, з них 16 – іноземними мовами, і займає 19 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, частково з’ясовано ступінь її опрацювання в науковій літературі, визначено мету, поставлено завдання роботи, а також висвітлено методологічно-теоретичні засади дослідження, арґументовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження художнього твору: соціально-філософський аспект” окреслюються основні тенденції соціального пізнання в українській філософській думці, осмислюються особливості та методи наукового аналізу соціальних реалій.

У підрозділі 1.1. “Специфіка соціального пізнання художніх творів як духовного феномену” висвітлюються загальні характеристики соціального пізнання в контексті об’єктивного пізнавального процесу.

Соціальне пізнання привертало до себе увагу упродовж багатьох віків. Досить згадати Платонові “Державу”, “Апологію Сократа”, його діалоги (“Бенкет”), Аристотеля. З українських мислителів передовсім треба відзначити Г.Сковороду, П. Юркевича, Б. Зіньківського.

Новітня історія представлена іменами таких дослідників соціального пізнання, як М.Вебер, П.Сорокін, М.Бердяєв, С.Булгаков, К.Маркс, Ф.Енгельс, М.Драгоманов, Д.Донцов, І..Франко, Л.Українка, Ю.Липа, Є.Маланюк, М.Грушевський (його історіософія), І.Огієнко (соціальне пізнання через мову і церкву), О.Шпенґлер, Ж.-П. Сартр, А.Камю, М.Фуко, С.Франк, Б.Кістяківський, О.Потебня, В. фон Ґумбольдт.

Серед дослідників, які прямо чи дотично вивчали проблеми соціального пізнання та місце і роль у ньому художнього твору, є П.Гайденко, П.Гальперін, К.Леві-Строс, А.Швейцер, В.Федотова, Р.Гвардіні, К.Свасьян, О.Конт, Дж.Мілль, Р.Гемпель, Р.Браун, К.Поппер, С.Аверінцев, М.Бахтін, А.Огурцов, М.Бердяєв, І.Касавін, В.Швирьов, М.Барґ, Е.Дюркґейм (соціологія і теорія пізнання), В.Лекторський, М.Розов, І.Кон, Р.Коллінґвуд, Л.Баткін, С.Франк, Т.Ойзерман та інші.

У підрозділі 1.2. “Теоретико-методологічні принципи аналізу творів українських письменників як мислителів” дисертантка доводить, що кожна наукова або художня концепція постає водночас теорією соціального пізнання. Методологічною базою пошукувачці слугували філософські праці та дослідження таких сучасних вітчизняних і зарубіжних вчених, як Є.Андрос, В.Андрущенко, М.Михальченко, М.Булатов, В.Горський, В.Шевченко, П.Гнатенко, Л.Димитрова, І.Захара, М.Кашуба, С.Кримський, О.Кульчицький, В.Литвинов, В.Малахов, В.Нічик, , М.Попович, В.Скотний, В.Мовчан, Т.Біленко, А.Пашук, А.Почапський, В.Табачковський, В.Шинкарук, К.Шудря, М.Шлемкевич, Б.Цибалістий та інші.

Аналізуючи творчу спадщину І. Франка і Н. Кобринської, дисертантка доходить висновку, що індивідуальність письменника реалізується переважно в процесі обробки та осмислення сюжетів, удосконаленні форм і прийомів викладу творчого задуму.

Творчість І.Франка досліджена багатьма науковцями, як філософами, так і літераторами, мистецтвознавцями, політологами і т.д. Значно менша кількість досліджень спадщини Н.Кобринської. Але спільний розгляд їхніх творів у цій праці зумовлений не лише часопростором, а й тою ідейною спорідненістю (явно не тотожністю), яка зафіксована у їхньому доробку.

У другому розділі “Художній твір і соціальна дійсність у суспільних поглядах Івана Франка і Наталії Кобринської” осмислюється проблема пізнання, взаємопов’язана з художньою творчістю, оскільки художня діяльність митця постає результатом і компонентом соціального процесу. Ця тема має також зв’язок з такими явищами, як факт соціальної дійсності, факт художньої літератури, з суспільством як системою, з соціальним світом та суспільним поступом, з літературним процесом та творами літератури. Серед дослідників проблеми варто назвати таких видатних вітчизняних та зарубіжних науковців, як О.Потебня, М.Возняк, П.Копнін, М.Бердяєв, С.Франк, М.Бахтін, Д.Ліхачов, Р.Барт, Ф.Ніцше, Ю.Габермас, Г.Ґадамер, а також сучасних дослідників – А.Бичко, І.Бичко, В.Шинкарук, В.Горський, Т.Біленко, Т.Гундорова, К.Свасьян, І.Свінцов, В.Федотова, В.Лісовий. Важливими є аспекти, які стосуються розгляду співвідношення істини та художньої правди, а також взаємин соціальних реалій з художніми реаліями, які потребують детального вивчення та обґрунтування. Недостатньо дослідженими є проблеми соціального пізнання в контексті літературного процесу через художнє слово.

У підрозділі 2.1. “Іван Франко: світоглядне осмислення соціальної реальності у художньому творі” показана пецифіка соціального пізнання, яка полягає в тому, що воно базується на суспільній практиці та є активним діяльним процесом засвоєння суспільного життя різними формами суспільної свідомості. Іван Франко зображав сучасні йому реалії через персонажів своїх творів, яких подавав як типових представників конкретного шару суспільства чи групи (або прошарку), не ідеалізуючи та не спотворюючи їх соціально-ідеологічної заангажованості. Його персонажі докладно маніфестують рівень власного розуміння життєвої ситуації, світоглядні засади, уявлення про методи і засоби впливу на зміни власного та суспільного буття.

У духовних процесах немає різкого протиставлення соціально визначених структурних елементів (компонентів). Ідеї і прагнення різних верств суспільства можуть відображатися і на рівні суспільної психології, і на рівні ідеології. Більше того, сформовані сукупною думкою еліти конкретної соціальної верстви, ідеологічні концепції можуть бути запозичені іншим соціальним шаром і пристосовані для інших обставин. Іван Франко показує процеси долучення своїх персонажів до осмислення власних потреб і формування їхнього бачення сенсу життя під тиском обставин. Ріпники починають розуміти, що їхня сила в консолідації зусиль, в організованому протистоянні новоявленим капіталістам; інтелігенти докладно вивчають особливості партійних програм і почергово долучаються то до одних, то до інших, коливаючись через брак досвіду; літератори вдаються до голосних дискусій, часто безпідставно обстоюючи програму, в якій нема навіть згадки про поступ (а характеризують її саме так).

Із творів Івана Франка добре видно, що література постає вторинним елементом у процесі соціального пізнання. В ній виражаються пізнавальні зв’язки суб’єкта та об’єкта, в ній відображаються осягнуті письменником об’єктивні закономірності суспільного життя. Як компонент духовної сфери, література не лише відтворює вже наявне, але й активно впливає на функціонування суспільних процесів, на існуючу суспільну дійсність, а навіть прогнозує нові факти майбутнього соціального розвитку.

У мистецтві, художніх творах знаходять своє втілення різні ідеології, суспільна психологія, наукові досягнення, міфи та міфологеми. Проте основою для творчого відображення є соціально-історична реальність. Франко-письменник як суб’єкт соціального пізнання оперує фактами, об’єктивними реаліями (частиною яких є сам), звертається до літературних текстів своїх сучасників, опирається на власний практичний досвід, переконання, здібності, талант. Не останню роль у процесі відтворення фактів життя та їх втілення в художньому слові (чи взагалі засобами мови) відіграє індивідуальна свідомість автора. Чільне місце в процесі соціального пізнання займає духовний світ інтерпретатора (яким є письменник) фактів дійсності; тлумачення великою мірою залежить від особистості митця. Важливим також є аспект розуміння, адже, як наполягав Олександр Потебня, думка ніколи не передається від одної людини до іншої (від автора до читача): слово лише зроджує в душі іншої людини подібне до того, що говорив автор. Керуючись герменевтичним методом інтерпретації текстів, можна долучитися до процесу пізнання твору та духовного життя минулої епохи.

Іван Франко детально описав таїни творчого процесу, називаючи таємні схови підсвідомості “комірками” пам’яті. Для дисертантки важливо з’ясувати, наскільки загальні особливості чи окремі деталі суспільного життя осягаються митцем чи лише “доторкаються” його підсвідомості, залишаючись там доти, коли почнуть усвідомлюватися, будуть “затребувані”.

Через пізнання літератури можливим видається пізнання окремих реалій, а отже й осягнення складних аспектів суспільного життя.

Проаналізувавши художні та публіцистичні твори Івана Франка, дисертантка доходить висновку, що світоглядні засади письменника були реалістичними, у його баченні чітко постає структурна цілісність антрополого-екзистенційної картини світу, яка повністю виключає будь-які візії постмодерністської різоми чи симулякру. У ХІХ ст. літературне життя було вельми активним, часто словесні баталії щодо модернізму, декадентизму тощо руйнували не одну дружбу, особливо коли ішлося про політичні симпатії чи прихильність до раціоналізму чи ірраціоналізму. Франкові не можна закинути нічого.

У підрозділі 2.2. Зображення “духу часу” у творчості Наталії Кобринської на тлі ґендерних проблем” з’ясовується, що мистецькі доробки І.Франка та Н.Кобринської органічно занурені в сучасну для них епоху – епоху колосальних суспільно-культурних, світоглядних змін галицької громадськості. Їхні художні твори – це результат світоглядної екзистенційно-онтологічної рефлексії осягнення суб’єктивного світу та об’єктивних реалій.

У ХХ ст. спадщина І.Франка розглядалася в контексті європейської філософської думки (О.Забужко), а також у світлі проблематики “Інтеліґенція і народ” (Т.Гундорова) та ін. Дотичними до теми дисертації є й інші наукові доробки. Проте творчість Н.Кобринської залишається малодослідженою. Знані сучасники письменниці – М.Грушевський, М.Грушевська, Д.Лукіянович, С.Єфремов, І.Франко, М.Павлик, О.Кобилянська – ставилися з увагою до її художньої творчості та громадської діяльності. Досліджують спадщину Н.Кобринської наші сучасники К.Кріль, О.Мороз, М.Шалата, В.Качкан, Ф.Погребенник, І.Денисюк, Ю.Кузнєцов, Н.Шумило, Т.Ґундорова, І.Приходько, І.Кейван, В.Гайденко.

Жіноче питання прагнули розв’язувати і активно долучалися до феміністичного руху О.Пчілка, Л.Українка, О.Кобилянська, С.Окуневська, М.Грушевська, Н.Кобринська, О.Рошкевич, К.Гриневичева та інші відомі жінки. Це діяльні представниці письменницької інтелігенції, які належали до когорти передових діячів кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Вони намагалися діяти в багатьох важливих напрямках (осібно для жіноцтва, для суспільства – загалом), зокрема в культурно-громадській сфері: розвивати національну культуру, мову, літературу, домагатися середньої і вищої освіти тощо.

“Дух часу” досліджуваного періоду матеріалізується у теоретичних обґрунтуваннях ідей соціалізму та націоналізму, які розвиваються і функціонують з неоднаковою напругою в різних частинах України, що перебували “під Австрією” та “під Росією”. Національна ідея на західних українських землях мала потужніші витоки та енергійніших і послідовніших захисників, аніж на сході, тому тут слово “націоналіст” мало позитивне наповнення; натомість на сході симпатії схилялися до поняття “інтернаціоналіст”, яке багатьма ідеологами робітничого руху протиставлялося національній ідеї як ворожій.

Такою ж актуальною є проблема людської гідності, яку захищають у своїх творах І.Франко та Н.Кобринська. Фемінізм як ідеологія рівноправ’я жінок має тривалу історію. В різних країнах і в різний час феміністичні теорії ґендерних відносин відрізнялися між собою, але спільним залишалося таке: феміністична ідеологія базується на визнанні того факту, що жінки як соціальна група мають підлегле становище у суспільстві, воно несправедливе, підтримується домінуванням чоловічих цінностей і підконтрольними чоловікам інститутами соціальної, політичної, культурної та сімейної влади. За своїм характером фемінізм – революційна ідеологія, бо вона націлена на скасування патріархату (системи політичних відносин між статями, яка характеризується домінуванням чоловічого і підкорення жіночого в суспільстві). Незважаючи на силу патріархатної системи, навіть у найдавніші часи людської суспільної історії були мислителі, що критикували її з позицій, які ми сьогодні називаємо феміністичними, і були люди, що чинили опір канонам системи патріархату” Традиційно більшість сучасних істориків пов’язують розвиток феміністичної ідеології з організованим політичним рухом за права жінок у ХІХ столітті. Саме тоді виник термін “фемінізм”. Інші дослідники знаходять феміністичні ідеї у більш ранні історичні періоді, передовсім у творах англійських письменниць ХУІІ століття Мері Астелл, Батсуа Мейкін, Афра Бен і французьких авторів того ж періоду: Марі де Гуріє, Франсуа де ля Барра.

Для Галичини важливо відзначити вплив ніцшеанства з його ідеєю надлюдини. Сильна особистість, яка не потребує ніякої підтримки від оточення, здатна повністю задовольнити потреби власними зусиллями, сильна воля, сильна натура, яка долає будь-які перешкоди на своєму шляху, зневажливо ставлячись до тих, хто поряд, – таких героїнь у Н. Кобринської нема. Але її жіночі ьбрази наділені великою потугою: вони піднімаються до протесту проти нищення їхньої людської гідності, за рівноправ’я з чоловіками. У тій порі був дуже популярний Генрік Ібсен, жіночі персонажі його творів (передовсім Нора із “Лялькового будинку”) надихали галичанок до активних виступів за свої права.

Ранні феміністи зосереджувалися у своєму протистоянні на тому, що тепер ми називаємо ґендер. Іншими словами, вони наполягали на тому, що стать формується культурою, а не лише біологією, що жінки – це соціальна група. Вони скеровували свої ідеї проти уявлень про вроджену недосконалість жінок, проти жінконенависницьких позицій і соціального тиску на жінок для застосування їх до подібних уявлень.

З’ясовуючи питання, чи існував фемінізм в Україні, сучасна дослідниця Т. Хома пропонує розглядати його у двох основних аспектах, які не є загальновизнаними. При енциклопедичному підході до визначення фемінізму мають на увазі рух, що виник уже в ХІХ столітті. Вона пропонує розглядати його, по-перше, як ідеологію, підвалинами якої є ґендерна рівність і доцільність боротьби за рівновагу, порушену внаслідок соціально-історичного розвитку суспільства (так званий ліберальний або поміркований фемінізм), або ж як перевагу жінок та їх домінування у різних сферах суспільного життя (радикальний фемінізм). По-друге, під фемінізмом можна розуміти рух за права жінок, не обмежений певними термінами виникнення, тривання чи існування, з усіма його ознаками. Саме феміністичний рух і є тим чинником, що творить певний соціальний резонанс і результатом якого є поступ у царині прав жінок. Він може мати різні форми та наслідки, але завжди йому притаманні певна організованість, послідовність і масовість, він має своїх лідерів.

“Можливо, якби не Наталя Кобринська, то словосполучення “український фемінізм” різало б вухо ще більше”, пише Т. Хома. Саме постаті, здатні піти наперекір уявленням свого часу, терпіти поневіряння за свою ідею, не сподіваючись на вдячність, є тими рушіями прогресу, що змінюють суспільні закостенілі підвалини. Ці люди слугують історії, допомагаючи їй змінювати суспільство.

Проаналізувавши діяльність Н. Кобринської як авторки художніх творів і громадської активістки, дисертантка доходить висновку, що ніцшеанські ідеї надлюдини не позначились негативно на світосприйманні Кобринської, вона залишилася на гуманістичних засадах разом зі своїми соратниками-наддніпрянцями.

У розділі третьому “Художній твір як світоглядна і духовна цінність: соціально-філософський аналіз феномену” наголошено, що людина як соціальна істота завжди прагне осягнути довколишній світ і світ власний, внутрішній, це осягнення проходить вельми складний і тернистий шлях, який не можна оцінювати з механістичних засад; наголошено, що процес пізнання дійсності – це творчий процес, бо має на меті не лише відображення, а й перетворення та зміну реальності. Процес соціального пізнання дійсного життя бачиться як метаморфоза, але не заради неї самої (як самоціль), а як реалізація переосмисленого ставлення людини до світу, самореалізація людини. Поет (письменник) у високоцивілізованому світі відображує дійсність, віддзеркалює її, тим самим допомагаючи сучасникам збагнути сенс життя. Створене письменником (поетом) залишається сучасникам і нащадкам, які зможуть вступити в діалог із автором через його твір, незалежно від можливості чи неможливості їхнього фізичного контакту.

У підрозділі 3.1. “Художній твір як нова реальність” показано, що художній твір взагалі постає органічним чинником у процесі соціального пізнання, включення художнього твору до контексту цього процесу є необхідною умовою. Пізнання соціально-історичних, політико-економічних та духовних проблем у життєдіяльності суспільства ґрунтується і на власному досвіді, світогляді митця, і на факторах об’єктивних. Але будь-який митець намагається вилити свої думки і почуття, що є вираженням індивідуальної сутності, “творча особистість, поет, що одночасно виконує роль пророка, залучена до реальності і через свідому діяльність, і через безсвідоме. Самореалізація особистості – це вияв тих сутнісних потенцій, котрі мають бути заманіфестовані, тобто об’єктивовані” (Т.Біленко). Ця об’єктивація відбувається через художнє слово, через художній твір, у якому автор виражає і волю вищої сили (як він її розуміє: чи то Абсолют, Універсум, Бог, “Єдине”, чи то всемогутня Природа), і щось сприйняте із фактів щоденного земного життя, виявляє власне ставлення до соціальної дійсності, водночас налаштовуючи читача на певні почуття і міркування, спонукає читача до нового бачення світу. Соціальна дійсність твориться руками (розумом та серцем) членів суспільства; але вона ж дає підстави та багатий живий матеріал (сировину) для формування вторинної дійсності, тобто другої реальності – літературної, художньої. Ця “друга реальність” живе власним життям, оскільки є дитям творчості, тобто розвивається за своїми законами. Водночас “друга реальність” художнього твору (літературного твору) ґрунтується передовсім на фактах соціальної дійсності, на історичних фактах (фактах минулого) та сучасних фактах, які осмислюються автором (письменником) та у трансформованому вигляді постають у художньому творі. Піддати “метаморфозам” можна і власний життєвий факт, про що свідчать автобіографічні художні, історичні та критичні твори.

Художній твір є тим полем, на якому продовжують свій розвиток духовні надбання людства, філософські ідеї, котрі автор може усвідомлювати або не усвідомлювати, сприймати або не сприймати, отже керуватися тими ідеями усвідомлено або неусвідомлено (підсвідомо). Дослідницькі знахідки Івана Франка пояснюють суть творчості, натякають на таїну несвідомого психологічного начала, яке починало знаходити наукове обґрунтування вже наприкінці ХІХ віку. Читач долучається до творчої лабораторії автора, проводячи деконструкцію того, що йому дісталося у спадщину через художній твір, “розпредметнює” те, що колись автор виклав у тексті, “опредметнивши” свій духовний потенціал. Діалог тут не піддається сумніву, хоча активним у цій взаємодії твору і читача є саме останній: це він реагує на те, що було написано колись, він змінюється, а текст (твір) залишається незмінним. В тому й суть такого специфічного діалогу: незмінний твір (текст) сприймається по-різному тим самим реципієнтом залежно від його, реципієнта, культурно-духовної видозміни.

Саме цим дисертантка аргументує тезу про визначну роль вивчення – зокрема в школі – творчої спадщини Івана Франка та Наталії Кобринської у наш час, коли вельми відчутна експансія чужої низькопробної культури, взірці якої пропонуються в яскравих, принадливих упакованнях, розрахованих на збудження емоцій і виключення раціо. Художній твір, окрім естетичного задоволення, повинен сприяти піднесенню духу, налаштовувати особистість на добро і красу. А цього не може бути без уміння протистояти антигуманним впливам. Тому для духовного загартування молоді необхідно активізувати вивчення спадщини Івана Франка та Наталії Кобринської (передовсім у школі).

У підрозділі 3.2 “Художньо-літературна спадщина і духовний світ суспільства” аналізується процес взаємодії таких суспільних реалій, породжених культурною генезою, як художнє надбання поколінь і людина-сучасник певної доби. Художник слова, творець не усамітнюється від людей, не відмежовується від них, а є взірцем служіння людям. Ідеться про істинний талант, про діяльну та активну особистість, яка може усамітнитися (фізично), але думками бути з тими усіма людьми, для яких пише (кричить душею), яким намагається щось сказати своїми творами.

У галицькому суспільстві наприкінці ХІХ – на початку ХХ віку були актуальними розмаїті філософські та психологічні теорії: позитивізм, філософія Ніцше про надлюдину, фройдизм, філософія Шопенґауера, релігійно-філософське вчення, теорія класової боротьби Маркса. Художньо-літературна спадщина у духовному світі суспільства не обмежується етно-національними джерелами, до неї залучено надбання інших літератур, тому твори античних, російських, польських, німецьких, французьких та ін. авторів були добре відомі галичанам (як у перекладах, так і мовами оригіналу). Іван Франко перекладав дуже багато, сприяючи розвоєві народного духу.

Виходячи з обставин сучасного йому життя суспільства, митець переживає події спочатку почуттями, враженнями, потім розумом, свідомістю; згодом після тривалої боротьби між тілом і духом, між “органами власної внутрішньої діяльності”, які оперують матеріалами, поданими відчуттями, одне з двох перемага. Цей момент у теорії пізнання Франка як філософа недооцінювався, вважався “певним відступом письменника в теорії пізнання від принципу матеріалізму”. Але таке твердження хибне в самому корені; Франкові добре відомі були засади психоаналізу, він був знайомий працями Фройда, докладно знав Дессуара.

Художній твір залучає і читача до процесу осягнення соціальної дійсності, до її перетворення, тому художня творчість є новою реальністю духовного життя суспільства навіть у генезі його розвитку. Від того, наскільки читач готовий до сприйняття художнього твору як нової реальності, в якій сконцентровано креативну сутність автора, залежить, чи буде досягнута мета останнього: передати спадкоємцям своє бачення світу у суб’єктивній формі.

У дисертації наголошено, що художні твори Івана Франка і Наталії Кобринської невичерпні своїм соціально-культурним та мистецьким потенціалом, антропо-екзистенційною, гуманістичною наповненістю, прогресивними ідеями, тому їхня цінність для нашого часу вельми актуальна.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні осмислюється феномен художнього твору в контексті соціального пізнання з урахуванням особливостей українських реалій та менталітету, що можна подати в таких тезах:

1. Художня творчість І.Франка і Н.Кобринської – це важливі документи соціального пізнання доби. Будучи високодуховними представниками українського народу, Франко і Кобринська своєю ерудицією, талантом і соціальною активністю зуміли відтворити у художній формі ті реалії суспільного життя, свідками яких вони були, і передали у спадок наступним поколінням свій щедрий доробок. Окрім морально-естетичної цінності, ці твори є невичерпним джерелом соціального пізнання.

2. Твори Франка і Кобринської зображають людську екзистенцію у складних обставинах соціальної взаємодії, коли людині треба зважитись на вибір, який часто межує з трагічним розв’язанням життя, із загрозою смерті. Автори співчутливо, з любов’ю описують своїх героїв, не прикрашаючи їх, а схвалюючи прагнення боротьби за людську гідність, або сумуючи в разі безсилля персонажів перед обставинами; різнобічно показана інтеліґенція у процесі зародження її соціальної самосвідомості, коли вона починає плекати національну ідею, гартується духовно, готується до активного чину.

3. Франко створив оригінальну теорію духовно-душевної праці над новим твором – секрети поетичної творчості митця, коли зароджується задум і згодом постає твір; роздуми Франка не лише не відставали від тогочасної науки, а й випереджали її (хоч він і не оперував термінами “колективне несвідоме”, “несвідоме” тощо).

4. Художні твори І.Франка і Н.Кобринської показують актуалізацію проблем фемінізму, піднесення самосвідомості жінок та формування першопочатків боротьби за жіночу емансипацію. Феміністичний рух зображено без “перекосів”, доброзичливо і з надією. Ці ідеї переважають у Н.Кобринської, але і Франко їх поділяв і підтримував.

5. Вперше запропонований зіставний аналіз художніх творів Івана Франка та Наталії Кобринської у контексті соціального пізнання як чинників соціокультурних реалій, їх впливу на духовний світ прийдешніх поколінь дає змогу використовувати питомий духовний потенціал у протистоянні антигуманним чужоземним впливам. Окрім морально-естетичної цінності, ці твори мають невичерпний виховний потенціал.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Янко Ж. Інтелектуальне сприйняття тексту і соціальне пізнання // Людський інтелект: Філософсько-методологічні дослідження / Філософські пошуки. Випуск І (V-VІ). – Львів – Одеса: Cogito-Ахілл-Центр Європи, 1998. – С. 175 – 181.

2. Янко Ж. Проблема інтерпретації тексту: автор – читач – епоха // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць ДДПУ імені Івана Франка / Ред. кол. Т.Біленко (гол. ред.), М.Кашуба, В.Мовчан, В.Кемінь та ін. – Дрогобич: Вимір, 2001. – Випуск третій. – С. 113 – 122.

3. Янко Ж. Художній твір у контекті соціального пізнання // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць ДДПУ імені Івана Франка / Ред. кол. Т.Біленко (гол. ред.), В.Скотний, П.Кралюк, В.Гомонай та ін. – Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2002. – Випуск п’ятий. – С. 66 – 75.

4. Янко Ж. Соціальне пізнання і текст // Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна № 501/2. Проблеми буття людини. – Харків – Дрогобич: Видавництво “Собор”, 2001. – С. 134 – 138.

5. Янко Ж. Соціальне пізнання і художня творчість // Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна № 587. Філософські проблеми науки та культури. – Харків – Дрогобич: Коло, 2003. – С.55 – 59.

6. Янко Ж. Суб’єктивність і творчість у контексті соціального пізнання // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки ДДПУ. – Дрогобич: Вимір, 2003. – Випуск 12. – С.26 – 35.

7. Янко Ж. Творчий процес: духовність і соціальні реалії // Актуальні проблеми духовності. – Збірник наукових праць / Гол. редактор Т.А.Хорольська. – Кривий Ріг: Вид-во СП “Міра”, 2004. – Випуск 5 (2). – С.90 – 97.

8. Янко Ж. Соціальне пізнання і проблема відображення у науці та художньому творі // Вісник Харківського Національного університету ім.В.Н.Каразіна. Філософські проблеми науки та культури № 625-1/2004. – Харків – Дрогобич: Коло, 2004. – С.107 – 110.

9. Янко Ж. “Дух часу” і художній твір на зламі ХІХ – ХХ століть (на прикладі спадщини Наталії Кобринської) // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки ДДПУ. – Дрогобич: Вимір, 2005. – Випуск п’ятнадцятий. Філософія. – С. 24 – 33.

АНОТАЦІЯ

Янко Ж.В. Художній твір у контексті пізнання: соціально-філософський аналіз (на прикладі творчості Івана Франка та Наталії Кобринської). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії – Інститут вищої освіти АПН України. – Київ, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню специфіки художнього твору як важливого чинника соціального пізнання та суспільної практики. Результати соціального пізнання нагромаджуються у розмаїтих документах, значне місце серед яких належить художній літературі як важливому джерелу вивчення соціальної дійсності. Зокрема, у творах І.Франка і Н.Кобринської сконцентроване художнє осмислення подій у Галичині ХІХ ст. Автор, будучи суб’єктом-творцем, належить до конкретної соціальної групи, яка може впливати як на його світогляд, так і наволю, форми діяльності. Тому художній твір є документом епохи, але в суб’єктивній подачі. Читач долучається до соціального пізнання через художній твір, який водночас є продуктом креації автора і новою реальністю.

Ключові слова: Франко, Кобринська, соціальне пізнання, твір, автор, текст, читач, символ, діалог, фемінізм.

АННОТАЦИЯ

Янко Ж.В. Художественное произведение в контексте познания: социально-философский анализ (на примере творчества Ивана Франко и Наталии Кобринской). –Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Институт высшего образования АПН Украины. – Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию специфики художественного произведения как важного фактора социального познания и общественной практики. Результаты социального познания накапливаются в теоретических трактатах о материальном мире в его неисчислимых проявлениях, об общественных контактах, о взаимодействии структурных элементов общества, о духовном мире общества, об экзистенции личности. Значительное место среди документов социального познания принадлежит художественной литературе. Преодоление трудностей, связанных с недостаточной разработкой философского понимания социального познания, предстает актуальным в свете философского осмысления художественных произведений. Главным объектом научного и художественного познания является человек как социальный субъект. Перед исследователями возникает задача осознать диалектику социально-культурной обусловленности взаимоотношения познания и деятельности, субъектно-объектные и субъект- субъектные контакты; общественно-художественная деятельность и общение (диалог); диалектика социального познания и аксиологические характеристики художественного творчества.

Актуальность исследования выявляется в особенностях диалектики индивидуального и социального знания в процессе возникновения и закрепления новых идей; места социального познания в системе художественного освоения общественной среды, а также во взаимодействии рациональных и иррациональных, научных и ненаучных факторов социального познания сквозь призму художественного произведения. Диссертантка подчеркивает, что в свете современных теоретико-познавательных концепций абсолютно недопустимо отбрасывание или игнорирование проблематики взаимодействия влияний социального познания и художественного языка, который не только фиксирует логические конструкции, но и отражает чувственно-эмоциональную сферу.

Для осмысления современных проблем цивилизационного развития и его дальнейшей перспективы диссертантка предложила компаративистское сопоставление украинских реалий “рубежной” ситуации столетий XIX – XX и XX – XXI. События столетней давности зафиксированы в многочисленных теоретических исследованиях (экономических, политических, идеологических) и отражены в художественных произведениях Ивана Франко и Наталии Кобрынской. Именно художественные произведения являются важным источником изучения социальной действительности: в них сконцентрировано художественное осмысление событий того времени через субъекта-автора-творца. Последний принадлежит конкретной социальной группе, которая может влиять как на его мировоззрение, так и на волю, формы деятельности. Поэтому художественное произведение является документом эпохи, но в субъективной подаче.

В диссертационном исследовании сделан вывод, что социальное познание базируется на практике и является активным деятельным процессом усвоения общественной жизни различными