НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ЯРОШЕНКО ОЛЕГ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 349.2 (477)

ДЖЕРЕЛА ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.05 – трудове право;

право соціального забезпечення

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Харків – 2007

Дисертація є рукопис.

Робота виконана в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант – кандидат юридичних наук, професор Жигалкін Павло Іванович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри трудового права, член-кореспондент Академії правових наук України

Офіційні опоненти:–

доктор юридичних наук, професор Ротань Володимир Гаврилович, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, завідувач кафедри цивільного та трудового права;–

доктор юридичних наук Лазор Валерій Васильович, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, професор кафедри правознавства;–

доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Іншин Микола Іванович, Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник науково-дослідної лабораторії з проблем кадрового забезпечення органів внутрішніх справ України.

Провідна установа – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ проблем цивільного, трудового та підприємницького права, м. Київ.

Захист відбудеться 4 червня 2007 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.03 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 24 квітня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.О. Рум’янцев

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Визначення Конституцією України побудови демократичної, соціальної, правової держави як базового завдання поставило перед українським суспільством та його політичною елітою нові вимоги і проблеми. Сутність ідеї правової держави – послідовний демократизм, утвердження суверенітету народу як джерела влади, підпорядкування держави суспільству. Така держава характеризується насамперед тим, що обмежує себе чинними правовими нормами, яким зобов’язані підпорядковуватися всі без винятку державні органи, їх посадовці, юридичні й фізичні особи. Однією з її найважливіших ознак є верховенство права. Через нього в суспільному житті, у всіх його сферах та інститутах втілюються високі правові засади, дух права, чим забезпечуються реальність і непорушність прав та свобод громадян, їх стабільне правове становище і правова захищеність.

На сьогодні однією з тих галузей вітчизняного права, що найбільш динамічно розвиваються, є трудове право. Як одне з провідних, воно відіграє визначальну роль у житті суспільства, в соціальних перетвореннях, які відбуваються в Україні. Формування правової держави вимагає завершення розробки нового Трудового кодексу, інших законів, які мають важливе значення для розвитку демократичних засад у країні, удосконалення чинного трудового законодавства з урахуванням тієї практики, що склалася у процесі цих перетворень. Настав час усунення колізій і прогалин у чинному законодавстві про працю, потребує істотної зміни і практика локальної нормотворчості.

Демократичні зрушення, що відбулися в Україні, прийняття Основного Закону, курс на проведення правової реформи зумовили перегляд традиційних уявлень юридичної науки радянського й сучасного періодів про право та його джерела, у тому числі й джерела трудового права. Згідно зі ст. 8 Конституції України вона має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі й повинні відповідати їй. Це та інші основні її положення не усувають необхідності розкриття правотворчого й системоутворюючого потенціалу Основного Закону у сфері трудового права, виявлення його місця й ролі в системі джерел останнього.

З метою забезпечення виконання країнами – учасницями Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (ратифікована Законом України 17 липня 1997 р.) створено Європейський суд з прав людини. Його юрисдикція поширюється на всі справи, які стосуються тлумачення й застосування цього міжнародного документа і які Високі Договірні Сторони передають йому на розгляд відповідно до ст. 48 Конвенції. Визнання Україною права особи на звернення до Європейського суду зумовило необхідність не тільки вирішення проблем, пов’язаних з виконанням його рішень і використанням їх у національній правозастосовчій практиці, а й визначення умов, за яких ці рішення можуть бути визнані джерелами трудового права.

Реформування трудового законодавства спрямовано на приведення його у відповідність з Конституцією України з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також нових соціально-економічних реалій, за яких функціонує сучасний ринок праці. При цьому метою кодифікації трудового законодавства є створення й подальший розвиток стрункої внутрішньо погодженої системи нормативних правових актів, що регулюють трудові й пов’язані з ними відносини.

Важливе значення для розвитку ефективних механізмів регулювання соціально-трудових відносин має вдосконалення системи соціально-партнерських угод і локальних нормативно-правових актів. До цього часу залишаються спірними проблеми визначення поняття “джерела трудового права”, ролі та значення судової практики у формуванні вітчизняного трудового законодавства. Потребуючими нагального і всестороннього вивчення є проблеми прогалин і юридичних колізій у трудовому праві, причини їх виникнення та способи усунення.

Наведене зумовлює актуальність теми дослідження, її важливе теоретичне і практичне значення для подальшого реформування відносин у царині праці відповідно до загальновизнаних принципів та вимог, що ставляться міжнародним співтовариством.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і відповідає цільовим комплексним програмам “Проблеми удосконалення юридичних гарантій реалізації трудових і соціальних прав в умовах ринкової економіки” на 2001 – 2005 роки та “Правове забезпечення розвитку соціально-економічних та екологічних відносин в Україні” на 2006 – 2010 роки (номер державної реєстрації 0186.0.070864).

Мета й завдання дослідження. Основна мета роботи полягає у з’ясуванні полінормативності регулювання соціально-трудових відносин, комплексному дослідженні джерел трудового права, виявленні їх сутнісних рис та особливостей. Крім того, метою дослідження є виділення багаторівневої структури, яка охоплює всі ланки системи джерел трудового права України, взаємозв’язки між її рівнями й елементами, комплексне дослідження видів джерел трудового права, що дає можливість обґрунтувати теоретичні висновки й виробити науково-практичні рекомендації, спрямовані на вдосконалення правового регламентування праці та правозастосовчої практики для ефективного захисту прав і законних інтересів сторін трудових відносин.

Для досягнення поставленої мети зроблено спробу вирішити наступні завдання:–

узагальнити теоретичні позиції щодо визначення правової природи категорії “джерела трудового права”;–

сформулювати поняття й види джерел трудового права України, обґрунтувати місце цієї правової категорії в системі інших юридичних категорій;–

установити співвідношення системи трудового права і системи джерел трудового права;–

проаналізувати сучасну систему джерел трудового права України, особливості окремих її елементів, з’ясувати їх взаємозв’язки і взаємозалежності;–

розглянути правову природу, значення, роль, функції й особливості законів і підзаконних актів – основних джерел трудового права;–

обґрунтувати правове положення актів міжнародно-правового регулювання праці, дослідити теоретичну, правову і практичну можливість їх застосування;–

внести пропозиції по кодифікації трудового права шляхом прийняття нового Трудового і Трудового процесуального кодексів України, окреслити їх структуру та зміст;–

визначити поняття, значення, роль і функції актів соціального партнерства й локальних нормативних актів, їх місце в системі джерел трудового права за сучасних умов;–

з’ясувати юридичну природу актів Конституційного Суду України, рішень Європейського суду з прав людини, судової практики й вирішити питання щодо можливості їх віднесення до джерел трудового права;–

дати визначення терміна “звичай” у трудовому праві, назвати його властивості, довести можливість його віднесення до джерел трудового права і зробити висновки щодо його співвідношення з нормативно-правовими актами;–

розкрити зміст єдності й диференціації правового регулювання праці в сучасних умовах;–

показати юридичну природу й види прогалин у трудовому праві, назвати підстави для їх відмежування від інших юридичних явищ;–

здійснити аналіз сучасного стану законодавства про працю з точки зору прогалин, зробити висновки щодо шляхів їх попередження й усунення;–

дослідити юридичну природу й види колізій у трудовому праві, вказати підстави для їх відмежування від інших юридичних явищ;–

проаналізувати сучасний стан законодавства про працю з огляду на колізійність правових норм, окреслити шляхи їх попередження й усунення;–

опрацювати й обґрунтувати рекомендації, спрямовані на вдосконалення чинного трудового законодавства України та практики його застосування.

Об’єктом дослідження виступають поняття, юридична природа, система джерел трудового права, їх особливості, закономірності становлення й розвитку, проблеми узгодженості й підпорядкованості юридичних актів, що містять у собі трудові правові норми, шляхи й засоби підвищення ефективності правового регулювання трудових відносин, приведення його у відповідність Конституції України, нормам і стандартам світової спільноти, систематизація (кодифікація й інкорпорація) досліджуваних джерел.

Предметом дослідження є визначення нормативної природи джерел трудового права та їх функціонального призначення в регламентації трудових та пов’язаних з ними відносин.

Методи дослідження. У підґрунтя методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу джерел трудового права України. Філософсько-методологічною основою послужили принципи, закони й категорії діалектики. Метод системно-структурного аналізу застосовано при вивченні місця окремих джерел трудового права та їх співвідношення з іншими джерелами; герменевтичний – для з’ясування смислу нормативно-правових актів; порівняльно-правовий – при вивченні зарубіжного законодавства, з’ясуванні можливостей використання міжнародного досвіду регулювання трудових відносин окремими джерелами, побудови системи джерел трудового права в розвинених демократичних країнах; історико-правовий – у процесі звернення до генезису предмета дослідження й аналізу різновидів джерел трудового права і за часів СРСР і за період існування незалежної України. На підставі методу прогнозування опрацьовані рекомендації по вдосконаленню чинного законодавства України. Широкого застосування в роботі знайшли категорії та способи формальної логіки: поняття, визначення, доказ, спростування, судження, аналіз, синтез, аналогія, порівняння, узагальнення тощо. Використовувалися й інші традиційні для сучасної юриспруденції методи.

Дослідження велося через розгляд проблемних питань з урахуванням принципу верховенства права, що втілюється у верховенстві Конституції, в закріплених нею принципів пріоритету невід’ємних і невідчужуваних прав та свобод людини, а також у пануванні правового закону в системі нормативно-правових актів.

Теоретичним підґрунтям дослідження послужили наукові праці учених-трудовиків – М.Г. Александрова, М.Й. Бару, Б.К. Бегічева, В.С. Венедиктова, Л.Я. Гінцбурга, Г.С. Гончарової, В.В. Жернакова, П.І. Жигалкіна, М.І. Іншина, І.Я. Кисельова, Р.І. Кондратьєва, В.Л. Костюка, Л.І. Лазор, В.В. Лазор, А.Р. Мацюка, О.С. Пашкова, П.Д. Пилипенка, В.І. Прокопенка, О.І. Процевського, В.Г. Ротаня, О.В. Смирнова, Л.О. Сироватської, В.М. Толкунової, Є.Б. Хохлова, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишевої, Н.Ф. Чобухи та ін., а також науковців у галузі загальної теорії держави і права – С.С. Алексєєва, С.Л. Зівса, С.Ф. Кечек’яна, І.І. Лукашука, М.М. Марченко, О.В. Міцкевича, П.М. Рабіновича, Ю.О. Тихомирова, М.В. Цвіка, Л.С. Явича та ін.

Нормативна база роботи – Конституція України, закони України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правові акти: міжнародні, іноземних держав, відомчі, соціального партнерства, локальні та ін.

Емпіричну основу дослідження становлять результати узагальнення опублікованої практики Верховного Суду України, Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини, актів соціального партнерства, локальних нормативних актів підприємств Києва, Харкова, Сум та інших міст України, а також судової практики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця дисертація є першим у вітчизняній науці трудового права комплексним монографічним дослідженням джерел цієї галузі права, що ґрунтується на їх діалектичному взаємозв’язку й теоретичному проектуванні їх властивостей на предмет дослідження з позицій сучасного стану правової системи.

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем, до найбільш значущих з яких належать:

1. На підставі аналізу викладених у юридичній літературі поглядів і положень законодавства України й зарубіжних держав сформульовано авторське визначення категорії “джерела трудового права”, встановлено її співвідношення з іншими юридичними категоріями.

2. Конкретизовано систему джерел трудового права, виявлені її ознаки й види. Зроблено висновок, що багатоманітність і численність цих джерел зумовлені широким колом суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі права, а також комплексом завдань по забезпеченню ефективного регулювання трудових і пов’язаних з ними відносин.

3. Уперше міжнародні договори в царині регулювання праці класифіковані на ті, що (а) виконуються самостійно і (б) самостійно виконуватися не можуть.

Обґрунтовано позицію, що не всі міжнародні договори мають пріоритет над законами України. Аргументовано, що міжурядові й міжвідомчі міжнародні договори мають підзаконний характер.

4. Уперше розглядається правова природа рішень Європейського суду з прав людини й пояснюється їх подвійний нормативний характер: якщо Суд при вирішенні справи дійде висновку, що певні приписи трудового законодавства України суперечать нормам Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, суди до внесення відповідних змін до національного трудового законодавства в аналогічних ситуаціях повинні керуватися рішенням цього Суду. З’ясовано, що прецедентне право Євросуду утверджує пріоритет названої Конвенції над національними конституціями: цілі цього міжнародного акта можуть бути досягнуті, якщо він буде мати вищу юридичну силу над будь-якою нормою національного закону, у тому числі й над національною Конституцією.

5. Зроблено висновок про необхідність роздільної кодифікації матеріальних і процесуальних трудових правових норм шляхом прийняття нового Трудового і Трудового процесуального кодексів України, запропонована їх структура та зміст.

6. Наголошується й обстоюється необхідність розробки і прийняття Закону України “Про трудові суди”, запропоновано його структуру.

7. Доведено нагальну потребу в розробці і прийнятті закону “Про соціальне партнерство в Україні”, який у концентрованому вигляді відбив би соціальні інтереси, став би головним регулятором суспільних відносин у царині соціального партнерства, гарантом прав та свобод людини і громадянина.

8. Наводиться авторське формулювання соціального партнерства як системи відносин між працівниками, роботодавцями й виконавчою владою в перебігу реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів, спрямованої на врахування інтересів працівників і роботодавців шляхом взаємних переговорів і консультацій з метою досягнення компромісу й укладення сторонами угод, колективних договорів і прийняття спільних рішень.

9. Уточнено правову природу, значення, роль, функції й особливості законів і підзаконних актів – основних джерел трудового права

10. Зроблено висновок про віднесення актів Конституційного Суду України –єдиного органу конституційної юстиції – до джерел вітчизняного трудового права, здійснено їх класифікацію.

Уперше доведено можливість перегляду рішень Конституційного Суду України

Обстоюється необхідність закріплення у Законі “Про Конституційний Суд України” положення, що (а) юридична сила рішення цього Суду щодо визнання акта неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям цього ж акта; (б) якщо визнання нормативного акта неконституційним створило прогалини у правовому регулюванні, безпосередньо застосовується Конституція.

11. Уточнено суть, роль, види й місце рішень органів судової влади в системі джерел трудового права.

12. Уперше доведено, що звичай є джерелом трудового права. Запропоновано тлумачення поняття “звичай” як правила поведінки, яке не встановлено нормативно-правовими актами про працю, але є усталеним у сфері трудових і пов’язаних з ними відносин; розкрито зміст звичаєвого права.

13. Наведено перелік основних функцій локального правового регулювання праці, доведено необхідність розширення сфери його застосування. Обґрунтовано потребу в комплексному поєднанні централізованого й локального договірного регламентування трудових відносин. Виявлено тенденції розвитку локальної регламентації праці в сучасних умовах.

14. Запропоновано авторську класифікацію підстав диференціації правового регулювання праці на такі групи: об’єктивні, суб’єктні й соціальні.

15. Уперше сформульовано дефініцію категорії “прогалини у трудовому праві”, дається їх класифікація, окреслено критерії розмежування їх та інших юридичних явищ, виявлені причини появи таких прогалин, визначено способи їх усунення.

16. Уперше наводиться тлумачення категорії “колізії у трудовому праві”, запропоновано їх класифікацію, названі критерії їх відмежування від інших юридичних явищ, виявлені причини виникнення колізій й визначені способи їх усунення.

Практичне значення одержаних результатів. Науково-практична значущість даного дослідження містить декілька аспектів: правотворчий, правозастосовчий, науковий і навчальний. Правотворчий полягає в тому, що зроблені висновки можуть бути застосовані в законотворчій діяльності по вдосконаленню механізму регулювання трудових відносин; правозастосовчий може бути використано для вдосконалення практики застосування приписів законів, міжнародних договорів, рішень Верховного й Конституційного Судів України, інших джерел трудового права; науковий – у використанні теоретичних висновків, отриманих при дослідженні теми, для відбиття цілісної картини полінормативного регламентування трудових відносин; навчальний – у використанні матеріалів і результатів дослідження як складових частин навчального курсу “Трудове право України”, у підготовці науково-практичних посібників, методичних вказівок.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні її положення доповідалися на міжнародних і регіональних наукових і науково-практичних конференціях: “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства” (м. Харків, 2001 р.); “Методологічні проблеми правової науки” (м. Харків, 2002 р.); “Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки” (м. Сімферополь, 2003 р.); “Захист соціальних прав людини і громадянина в Україні: проблеми юридичного забезпечення” (м. Київ, 2003 р.); “Нове законодавство України та питання його застосування” (м. Харків, 2003 р.); “Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування” (м. Харків, 2003 р.); “Кодифікація трудового законодавства України: стан та перспективи” (м. Запоріжжя, 2004 р.); “Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах” (м. Суми, 2005 р.); “Трудове право України в контексті європейської інтеграції” (м. Харків, 2006 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відбиття в 41 науковій публікації, зокрема, в монографії, 31-ій статті, опублікованій у наукових фахових виданнях з юридичних наук, та 9-ти тезах доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Відповідно до мети, завдання й предмета дослідження дисертація складається зі вступу, 3-х розділів, які об’єднують 14 підрозділів, висновків і списку використаних джерел (589 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 476 сторінки, з них основного тексту – 424 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її мета, завдання й об’єкт дослідження, його зв’язок з науковими планами та програмами, основи методології, теоретична база, наукова новизна, положення й висновки, які виносяться на захист, розкривається наукове та практичне значення роботи, а також апробація одержаних результатів.

Розділ 1. “Поняття й система джерел трудового права України”, що складається з 2-х підрозділів, присвячено визначенню категорії “джерела трудового права” на підставі аналізу викладених у юридичній літературі поглядів і положень чинного законодавства, досліджується її співвідношення з іншими юридичними категоріями, розкривається система джерел трудового права та її ознаки.

Проведене у підрозділі 1.1. “Поняття джерела трудового права України” дослідження дає можливість зробити висновок, що, незважаючи на значний інтерес правознавців до проблеми джерел трудового права, до сьогоднішнього дня це питання залишається недостатньо вивченим й належним чином проаналізованим. На підставі наявних поглядів на джерела трудового права встановлено, що їх поняття повинно ґрунтуватися на досягненнях загальної теорії права й розглядатися з 2-х точок зору. Перша означає формальний підхід. При цьому джерелами трудового права вважається весь масив загальновідомих і внутрішньоструктурованих форм установлення й вираження нормотворчими органами загальнообов’язкових правил, які регламентують трудові й пов’язані з ними відносини. У той же час приписи права створюються для впровадження їх у суспільні відносини, на регламентацію яких вони спрямовані. Отже, джерела трудового права можуть матеріалізуватися в конкретній мережі правовідносин. Із позиції матеріального аспекту досліджувані джерела виявляються в тих відносинах, що становлять предмет трудового права.

У підрозділі 1.2. “Система джерел трудового права України” обґрунтовується доцільність проведення системного дослідження джерел трудового права, що дає можливість (а) ширше відобразити механізм впливу норм права на відносини у сфері праці, (б) повніше виявити юридичні аспекти взаємодії нормотворців, (в) чіткіше встановити внутрішні зв’язки в самому нормативному масиві, (г) зрозуміти взаємозалежність між правовими реаліями й оточуючими соціальними явищами, процесами, на які вони впливають.

Обстоюється теза, що система джерел трудового права і система трудового права тісно взаємопов’язані, впливають одна на одну, що виражається в тому, що перша – це певна логічно зв’язана побудова, фундамент якої становить система права даної держави. Система джерел права зумовлена не тільки загальною системою права, на неї впливає також низка суб’єктивних чинників (зокрема, розсуд нормотворчого органу). А тому вона не копіює останню, а впливає на неї, сприяє більш повному рівню її відповідності конкретному стану економіки, суспільства тощо. Отже, обидві системи взаємозалежні, хоча кожна з них має власну структуру.

Ознаками системи джерел трудового права є: а) зумовленість суспільних відносин, які регламентуються нею, предметом і методом правового регулювання праці; б) цілісність; в) неадитивність; г) численність джерел трудового права як її елементів; д) певна самостійність кожного джерела трудового права, зумовлена сферою впорядкування й компетенцією нормотворця, який його прийняв; е) точно визначене становище кожного джерела трудового права в системі джерел цієї галузі; є) структурна впорядкованість елементів (джерел), що визначає їх функціональні взаємозв’язки і взаємозалежності.

Розділ 2. “Види джерел трудового права України” містить 9 підрозділів, у яких аналізується правова природа, значення, функції й особливості окремих видів джерел трудового права, з’ясовуються їх зв’язки й залежності.

У підрозділі 2.1. “Конституція України – основне джерело трудового права країни” Основний Закон країни розглядається із соціальної, політичної та юридичної позицій: із соціальної – як прояв громадської злагоди, волі всіх членів українського суспільства, своєрідний договір, що створює засади державної стабільності, розвитку і становлення кожного індивіда; із політичної – як підґрунтя здійснення державної влади, її функціонування згідно з принципом поділу єдиної державної влади на гілки; із юридичної – як нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу й безпосередньо регулює суспільні відносини в різних сферах життя держави, закріплює підвалини правової системи.

Акцентується увага на тому, що відповідно до ст. 8 Конституції її норми є нормами прямої дії й підлягають застосуванню і в трудовому праві. Обґрунтовується теза, що конституційні принципи також мають нормативний характер, оскільки вони узагальнюють найважливіші соціальні, економічні й політичні явища та процеси матеріального й духовного життя суспільства, дають їм оцінку і вводять у рамки прийнятих у державі нормативів. Вони тісно пов’язані з регулюванням суспільних відносин, мають вирішальний вплив на правову систему й діють як правові принципи, якими зобов’язані керуватися всі органи й особи. Нормативними є і програмні конституційні приписи, бо вони чинять загальнообов’язковий вплив на перспективу розвитку суспільних відносин завдяки закріпленню правових орієнтирів для організації всього правового регулювання. Нормативність Конституції виявляється в тому, що вона практично становить собою кодифікований закон і, регулюючи широке коло суспільних відносин, має інтегративний характер.

У підрозділі 2.2. “Міжнародні акти щодо регулювання праці та їх місце в системі джерел трудового права України” обстоюється теза, що міжнародні договори України не є однорідними. Вони поділяються на міждержавні, міжурядові й міжвідомчі. Міжурядові й міжвідомчі міжнародні договори мають підзаконний характер, тому що вони (а) не повинні суперечити міждержавним договорам, (б) зумовлені компетенцією відповідних урядів, міністерств і відомств, визначеною національними законами й відповідними міжнародними договорами, (в) повинні встановлювати права й обов’язки громадян, у тому числі й у сфері трудового права, відповідно до вимог законів.

Міжнародні договори в царині регулювання праці поділяються на ті, які (а) виконуються самостійно й (б) самостійно виконуватися не можуть. За допомогою цього держава вирішує проблему диференціації своїх міжнародних зобов’язань на 2 групи. Перша – це ті зобов’язання, які держава приймає на себе і з моменту вступу міжнародного договору в силу готова забезпечити їх виконання; друга – це ті, реалізацію яких держава в силу різних причин не здатна забезпечити на даний момент. І поки в держави не з’явиться певних можливостей, вона не буде приймати внутрішньодержавні акти.

Обґрунтовується, що рішення Європейського суду з прав людини мають подвійну нормативну природу. Якщо Суд при вирішенні справи доходить висновку, що певні положення трудового законодавства України суперечать нормам Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, національним судам до внесення відповідних змін у законодавство в аналогічних ситуаціях належить керуватися даним рішенням Євросуду, що за своєю правовою природою є судовим прецедентом. Такі рішення є джерелом трудового права України. У випадку, коли національний суд застосовує норми Конвенції з урахуванням рішень Європейського суду, в яких вони тлумачаться, у мотивувальній частині свого рішення ним має бути зазначено, чи застосовується відповідна норма в інтерпретації, поданій у рішенні Євросуду з конкретної справи.

Робиться висновок, що прецедентне право Євросуду утверджує пріоритет цієї Конвенції над національними конституціями: цілі цього міжнародного акта можуть бути досягнуті, якщо остання буде володіти вищою юридичною силою над будь-якою нормою національного закону, у тому числі й над національною Конституцією. Судом вироблено правову позицію, за якою санкціонування дій держави конституційними нормами, що суперечать Конвенції, не звільняє державу від обов’язку її дотримання.

У підрозділі 2.3. “Закони України – провідні джерела трудового права” наголошується, що верховенство закону може бути забезпечено лише за наявності цілісної системи законодавства, що охоплює всі сфери суспільного життя. Звідси випливає необхідність забезпечення динамічного правового врегулювання суспільних відносин за допомогою науково обґрунтованих правових норм, відповідаючих об’єктивним потребам прогресу суспільства, підтримуючих і заохочуючих творчу активність людей.

Доводиться важливість кодифікації в царині трудового права, визначаються її основні риси: (а) вона здійснюється компетентними правотворчими органами держави; (б) її об’єктом є певна група нормативно-правових приписів, що мають спільний предмет правового регулювання; (в) вона зумовлена перш за все потребами суспільного розвитку й такою властивістю об’єктивного права, як його системність; (г) змістом цієї діяльності є переробка форми і змісту нормативно-правових приписів, їх узгодження й об’єднання в єдиний цілісний комплекс; (д) вона становить собою процес, який складається з певних послідовних дій, стадій та етапів; (е) це діяльність, що провадиться на підставі певних принципів, за допомогою відповідних засобів із застосуванням конкретних правил кодифікації; (є) її результатом є створення кодифікаційних актів – єдиних, внутрішньо узгоджених за змістом і юридично цілісних нормативно-правових документів, які мають юридичну форму зовнішнього вираження (найменування): “кодекс”, “основи законодавства” тощо; (ж) метою кодифікації є створення якісних нормативно-правових актів, а в цілому – вдосконалення законодавства. З урахуванням наведеного пропонується визначення кодифікаційної діяльності: це зумовлений потребами суспільного розвитку й системністю права, здійснюваний на підставі певних принципів правотворчий процес по переробці змісту й форми групи чинних нормативно-правових приписів, їх узгодження й об’єднання в єдиному кодифікованому акті з метою вдосконалення законодавства.

Обґрунтовується необхідність роздільної кодифікації матеріальних і процесуальних трудових правових норм. Новий Трудовий кодекс України має стати домінуючим законодавчим актом, що регламентує трудові та пов’язані з ними відносини всіх фізичних осіб, які працюють за трудовим договором. Найголовнішим завданням його є досягнення оптимального поєднання інтересів працівників і роботодавців при забезпеченні належного захисту прав та інтересів працівників і збереження ефективного суспільного виробництва. Кодекс має не стільки проголошувати й фіксувати рівні й нормативи охорони праці, пільги й компенсації, скільки стимулювати розвиток економіки, що створить умови для реального забезпечення вищезазначених норм. Необхідно встановити чіткі ієрархічні відносини між Трудовим кодексом і звичайними законами.

Нині завершується формування процесуального трудового права. Чинниками, що зумовлюють необхідність його існування, слід визнати: а) ускладнення в період побудови правової держави взаємодії між різними ланками механізму вирішення трудових спорів; б) значне зростання матеріально-правової бази юридичного регулювання на підставі повного оновлення чинного законодавства та його систематизації й кодифікації, що об’єктивно супроводжується збільшенням кількості й посиленням ролі процесуальних норм у царині захисту трудових прав працівників; в) загальну тенденцію посилення правового захисту суб’єктивних трудових прав працівників у сучасний період; г) знаходження поза сферою дії цивільно-процесуального права порядку вирішення колективних трудових спорів.

Предмет трудового процесуального права включає в себе 3 великих групи суспільних відносин – процесуальні, процедурні й організаційні. До особливостей методу трудового процесуального права належать: а) численність суб’єктів правозастосовчої діяльності й неоднорідність їх правової природи; б) здійснення одним і тим же органом в одних випадках основних, в інших – допоміжних функцій; в) складна структура деяких правозастосувачів (примирна комісія, трудовий арбітраж); г) особливий режим правового регламентування суспільних відносин по вирішенню трудових спорів (використання, як правило, примирних процедур) та ін. На користь існування трудового процесуального права свідчить і те, що при вирішенні трудових спорів поряд із загальними використовуються специфічні принципи їх розв’язання (посередництво і примирення, взаємне урахування інтересів працівника й роботодавця тощо). З урахуванням викладеного пропонується прийняти Трудовий процесуальний кодекс, який повинен складатися з 2-х частин – Загальної та Особливої. Даються рекомендації щодо його структури та змісту.

Також доводиться доцільність розробки і прийняття вітчизняного закону “Про трудові суди”, у якому треба взяти до уваги як існуючу в Україні судову систему, так і досвід європейських країн у створенні галузевого правосуддя. Наводяться рекомендації щодо його структури та змісту.

У підрозділі 2.4. “Підзаконні акти в системі джерел трудового права України” обстоюється думка про те, що потреби практичного вирішення комплексних завдань по забезпеченню цілісного регулювання відносин у царині праці зумовлюють різноманіття й чисельність підзаконних актів – джерел трудового права України. Підзаконні акти – поняття збірне, що охоплює найрізноманітніші правові приписи – це й акти Президента та Кабінету Міністрів, і постанови Верховної Ради України, акти відомчі й місцевих органів влади та управління та ін. Підзаконні акти є управлінськими приписами, рішеннями. Вони можуть мати концептуальну природу, а то й містити конкретні розпорядження, цифрові дані, забезпечуючи тим самим реалізацію положень законів як управлінських рішень вищого рівня. Провадиться аналіз юридичної природи окремих видів підзаконних актів.

У підрозділі 2.5. “Юридична природа актів Конституційного Суду України” на підставі аналізу викладених у юридичні літературі точок зору, законодавства України та інших країн з’ясовується правова природа актів органу конституційного правосуддя та їх місце в системі джерел трудового права України. Робиться висновок, що рішення цього Суду, якими визнані неконституційними певні правові акти, мають силу нормативно-правового акта. Визнаючи той чи інший правовий акт неконституційним і тим самим скасовуючи його, орган конституційної юстиції виконує функцію “негативного правотворця”, у той час як нормотворчість правотворця є позитивною. Пропонується у Законі “Про Конституційний Суд України” закріпити положення, що (а) юридична сила рішення Конституційного Суду щодо визнання акта неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям цього ж акта; (б) якщо визнання нормативного акта неконституційним створило прогалини у правовому регулюванні, безпосередньо застосовується Конституція.

Особлива увага звертається на офіційне тлумачення норм Основного Закону, що є одним з фундаментальних повноважень Конституційного Суду. Рішення органу конституційного правосуддя про офіційне тлумачення, будучи допоміжним актом за своєю юридичною силою, розміщується за роз’яснювальним актом у такій послідовності: тлумачення положень Конституції – за Конституцією, тлумачення законів – слідом за законами. Робиться висновок, що в чинному законодавстві має місце колізія стосовно форми акта органу конституційного правосуддя про офіційне тлумачення Конституції та законів України. У ч. ст. 150 Основного Закону країни визначено, що з цих питань Конституційний Суд ухвалює рішення. У той же час у ст. 62 Закону “Про Конституційний Суд України” йдеться про надання ним висновків у справах з питань офіційного тлумачення Конституції й законів. Принципове значення цієї колізії підсилюється тим, що в Основному Законі йдеться про загальнообов’язковість, остаточність і неоскаржуваність саме рішень, а не рішень і висновків органу конституційної юрисдикції. Цю колізію необхідно в законодавчому порядку обов’язково усунути.

Рішення органу конституційної юрисдикції є прецедентами саме конституційного правосуддя. Оскільки останнє здійснюється в рамках конституційного судочинства єдиним судом – Конституційним, то для всіх інших судів ці рішення не є прецедентами, оскільки жоден суд не розглядає аналогічних справ. Правові позиції Конституційного Суду є не звичайними судовими прецедентами, а прецедентами тлумачення, застосування яких як нормативних положень (норм інтерпретації), дотримання їх іншими судами є аналогічним застосуванню “класичних” нормативно-правових актів.

Обґрунтовується, що окремі акти органу конституційного правосуддя потребують перегляду. У першу чергу це стосується рішень, прийнятих із суто політичних причин. Крім того, не може бути визнано правильним положення, за яким Конституційний Суд за відсутності відповідних законоположень і процедур не має легітимної можливості виправити виявлену помилку, зафіксовану в раніше прийнятому судовому акті. Випадків перегляду подібних рішень буде небагато, але цей інститут повинен існувати в умовах демократичної, правової держави, якою бажає стати Україна. З урахуванням цього пропонується Закон “Про Конституційний Суд України” доповнити відповідною статтею.

Підрозділ 2.6. “Джерела трудового права на соціально-партнерському рівні” присвячено дослідженню правової природи актів соціального партнерства. Пропонується визначення соціального партнерства як системи відносин між працівниками, роботодавцями й виконавчою владою в ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів, спрямованої на врахування інтересів працівників і роботодавців шляхом взаємних переговорів, консультацій тощо для досягнення й укладення сторонами угод, колективних договорів і прийняття спільних рішень. Зазначається, що елементами соціально-партнерського рівня в системі джерел трудового права є (а) генеральна угода, (б) галузеві угоди, (в) регіональні угоди, (г) колективні договори. Аналізується їх зміст і визначається співвідношення з іншими джерелами трудового права України.

З метою утвердження соціального спокою в державі рекомендується прийняти закон “Про соціальне партнерство в Україні”, який у концентрованому вигляді відобразив би соціальні інтереси, став головним регулятором суспільних відносин у царині соціального партнерства, гарантом прав і свобод громадянина. Загальна стратегія розвитку соціального партнерства повинна базуватися на принципах добровільності, рівноправності сторін, поважного ставлення до позиції та з огляду на інтереси учасників переговорів, економічної заінтересованості партнерів в участі в договірних відносинах, обов’язкового виконання домовленостей і відповідальності за порушення угод. Для узгодженого вирішення питань, що виникають у соціально-трудових відносинах між представниками державної влади, об’єднаннями роботодавців і професійними спілками, слід передбачити створення органів соціального партнерства – Національної, галузевих (міжгалузевих), територіальних рад соціального партнерства, законодавчо закріпивши їх правовий статус. Важливим є законодавче визначення прав та обов’язків сторін такого партнерства, зокрема, щодо взаємних консультацій, ведіння переговорів, участі в розгляді соціально-трудових і пов’язаних з ними економічних відносин, одержання інформації тощо. Контроль за виконанням досягнутих домовленостей доцільно покласти безпосередньо на сторони соціального партнерства або уповноважених ними представників.

Аргументується необхідність передбачити в новому Трудовому кодексі України можливість поширення сфери дії галузевих угод на всіх роботодавців відповідної галузі за рішенням Міністерства праці та соціальної політики України. Зазначене правило повинно сприяти уніфікації умов праці і створенню єдиної системи гарантій для працівників галузі. Механізм поширення дії такої угоди має ґрунтуватися на принципі добровільності. Пропозицію про приєднання до неї слід публікувати в офіційних виданнях. Якщо роботодавець протягом певного часу не направить до Мінпраці мотивовану відмову від приєднання, визнається, що ця угода на нього поширюється.

У підрозділі 2.7. “Локальні нормативно-правові акти і їх місце в системі джерел трудового права” звертається увага на наступні порівняно з законодавчим особливості локального регулювання, яке: а) здійснюється безпосередньо у сфері праці – на підприємствах, в установах та організаціях; б) відчуває опосередкований вплив держави за допомогою трудового законодавства (органи державної влади й органи управління не беруть прямої участі в локальній регламентації відносин у царині праці); в) має підзаконний характер, розвиваючи, уточнюючи, й конкретизуючи головним чином положення законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих у встановленому законом порядку компетентними органами, і не може суперечити централізованому регламентуванню; г) спрямовано на впорядкування таких суспільних відносин, які є специфічними для даного підприємства і які не врегульовані або не цілком урегульовані в централізованому порядку; д) виступає формою саморегуляції працівниками й роботодавцем (безпосередньо або опосередковано) тих питань у сфері праці, що належать до компетенції підприємства; е) здійснюється за участю самих працівників підприємства або їх представницького органу; є) нерідко виступає в ролі експериментального регламентування, у перебігу якого провадиться перевірка доцільності того чи іншого варіанту вирішення питання; ж) може містити елементи випереджуючого регулювання, спрямованого на ліквідацію прогалин у праві, пошуку адекватного варіанту правової регламентації умов праці. На сучасному етапі розвитку суспільства локальний нормативний акт, прийнятий на підприємстві, є самостійним джерелом трудового права, результатом правотворчості трудового колективу й роботодавця (їх представників), що містить обов’язкові правила поведінки (локальні норми).

Робиться висновок, що новий Трудовий кодекс повинен мати статтю, присвячену локальному регулюванню трудовий відносин. Їй належить містити визначення локальних нормативних актів, загальні вимоги щодо їх розробки і прийняття, а також співвідношення з іншими нормативно-правовими актами.

Здійснюється класифікація локальних нормативних актів на певні