Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

ЮРЧУК Олена Олександрівна

УДК 82-32(477)

НЕОБАРОКОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: - доктор філологічних наук, професор

БІЛОУС Петро Васильович,

Житомирський державний університет

імені Івана Франка,

професор кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

КОВАЛІВ Юрій Іванович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри новітньої української літератури;

- кандидат філологічних наук, доцент

БОРИСЕНКО Катерина Григорівна,

Київський міський педагогічний університет ім. Б.Д. Грінченка,

доцент кафедри української та зарубіжної літератури

і методики навчання.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історії української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться “13” червня 2007 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул.М.Грушевського,4).

Автореферат розісланий “8” травня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українське літературне бароко, виникнувши у складний період розвитку українського суспільства, увібравши у себе світогляд, сформований під впливом цієї доби, запропонувало мистецький варіант реагування на час зламу, який знайшов своє вираження у пізніші за часом етапи розвитку української літератури. Проблема вивчення таких типологічних сходжень між віддаленими за часом мистецькими явищами в сучасному українському літературознавстві поставлена, але ще не достатньо вивчена. Таку ситуацію можна пояснити рядом причин, серед яких, на нашу думку, основними є дві: по-перше, саме бароко, яке лягло в основу модифікованих повторів, тривалий час залишалося осторонь ґрунтовних досліджень, по-друге, до сьогодні не вироблено теоретичного дискурсу, за допомогою якого можна було б пояснити виникнення необарокових тенденцій.

Українська література бурхливого ХХ ст. – чи не найпридатніше поле для виявлення, дослідження та наукового осмислення необарокових тенденцій, які функціонували в яскравому стильовому спектрі цього часу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі української літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка у рамках комплексної теми “Історична поетика української літератури”. Тема роботи затверджена на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (витяг з протоколу № 2 від 25.05.2004 року).

Мета роботи полягає у виявленні та науковому аналізі необарокових тенденцій в українській літературі ХХ ст. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання:

- обґрунтувати поняття “необарокові тенденції”;

- актуалізувати характерні риси українського літературного бароко;

- виявити необарокові тенденції в українському модернізмі;

- з’ясувати місце необарокових тенденцій у таких літературних явищах, як авангардизм, “шістдесятництво”;

- визначити необарокові риси літературного процесу кін. ХХ ст.

Об’єкт дослідження – поезія, проза, драматургія ХХ ст., де виявлено необарокові тенденції на світоглядному, культурологічному, естетичному рівнях.

Предметом дослідження є феномен художньої неповторності барокової моделі зображення дійсності у різноманітних історичних обставинах та культурних ситуаціях.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретико-літературні, теоретико-методологічні та історико-літературні праці Д. Чижевського, Д. Наливайка, В. Роменця, В. Шевчука, А. Макарова, Л. Ушкалова, Б. Криси, Н. Шумило, Ю. Барабаша, Ю. Лавріненка, І. Заярної, Т. Гундорової, Я. Поліщука, В. Соболь, М. Сулими, В. Моренця. Використовуються також праці зарубіжних учених: Х. Ортега-і-Гассета, К.Г. Юнга, А. Шопенгауера, Р. Барта, Г. Гадамера, Ч. Ломброзо, Й. Гайзінги.

У роботі поєднано порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний, історико-функціональний методи дослідження із системно-аналітичним підходом до інтерпретації літературних явищ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше на широкому літературному матеріалі проаналізовано, систематизовано і науково означено необарокові тенденції в українській літературі ХХ ст.; доведено, що необарокові тенденції були закономірним явищем в історичному розвитку словесної творчості і свідчили про актуалізацію, повторюваність у модифікованих формах тих рис барокового мистецтва, які повною мірою проявили себе у XVII – XVIII ст.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів теорії літератури, історії української літератури, спецсемінарів та спецкурсів з питань вивчення сучасної української літератури на філологічних факультетах університетів і педуніверситетів, у написанні курсових, дипломних, магістерських робіт, а також у викладанні української літератури в школах, гімназіях, ліцеях.

Апробація роботи. Результати дослідження апробувалися на наукових конференціях:

- VIII Міжнародна конференція молодих учених (Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2005);

- Всеукраїнська наукова конференція “Валерій Шевчук у духовному просторі України” (Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2004);

- Всеукраїнська наукова конференція “Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2004).

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури Житомирського державного університету імені І.Франка.

Публікації. Положення дисертації викладено у 4 публікаціях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел (200 позицій). Загальний обсяг дисертації 174 сторінки. Основний текст складає 157 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено зв’язок обраного напряму дослідження з науковими програмами, планами і темами, сформульовано мету та завдання, об’єкт і предмет роботи. Визначено теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію роботи та публікацію результатів наукового пошуку, структуру й обсяг дисертації.

Перший розділ “Українське бароко та необарокові тенденції: проблема дефініції” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Бароко як художнє явище на зламі історичних епох” здійснено стислий аналіз барочної культури, яка витворила тенденції, що характеризують період зламу, коли виникає потреба змін та переорієнтацій у світосприйнятті, коли переосмислюються традиції. Ці тенденції увібрали у себе весь комплекс ознак, іманентних кризовим ситуаціям, що призвело до їх модифікованого повторення в інших часових межах літературного розвитку.

Період зламу характеризується рядом ознак, які впливають на світобачення людства в цілому, а також кожної конкретної особистості, серед яких варто виділити дві основні. По-перше, відбувається зміна ставлення до поняття “традиції”. Митці кризової доби вдаються не так до засвоєння попередньої спадщини, як до її критики, переоцінки. По-друге, у їх свідомості виникає передчуття трагічної приреченості людини, відчуття зневіри у можливості налагодження гармонійних стосунків у навколишній дійсності. За таких умов розпочинається пошук шляхів звільнення від пресу обставин і передчуттів. Найчастіше оптимальним варіантом стає втеча від навколишнього світу через самозаглиблення.

Барокова філософія побудована на поєднанні протилежностей: людини і Всесвіту, тілесного і духовного, раціонального й ірраціонального. Якщо говорити про психологічний тип людини доби бароко, то варто акцентувати увагу на тому, що особистість того часу мислиться як самодостатня та стражденна. У дисертації розглядаються такі риси барокової літератури того часу, як ірраціоналізм, містицизм, релігійність, поєднання непоєднуваного, динамізм, ускладненість, превалювання форми над змістом, контрастність, консептизм, емблематичність та інші.

Підрозділ 1.2. “Необарокові тенденції як теоретичне поняття” присвячено з’ясуванню ключових теоретичних понять цього дослідження.

Явище українського бароко досить складне і неоднозначне. Тривалий час воно не входило в коло літературознавчих зацікавлень. Першим фундаментальним дослідженням українського бароко стала праця Д. Чижевського “Українське літературне бароко”, в якій автор вдається до послідовного вживання терміну “літературне бароко”. Науковець, використовуючи широкий літературний матеріал, утверджує існування бароко в українській культурі, а також вписує його в загальноєвропейський контекст. Помітні зрушення у дослідженні українського бароко відбулися у 70 – 80-х роках ХХ ст. Започатковує ці процеси І. Іваньо. Науковець дає оцінку стилю бароко, а також аналізує його в контексті інших слов’янських літератур. Важливою стає поява збірника наукових праць “Українське літературне барокко” (1987), у якому бароко подається як своєрідне й неординарне явище української літератури.

На особливу увагу заслуговує праця Д. Наливайка “Українське барокко в контексті європейського літературного процесу XVII ст.” (1982), у якій автор визначає загальноєвропейський контекст українського бароко.

Пожвавлення інтересу до бароко і послідовне вживання цього терміну остаточно відбувається у 90-х роках, коли представники української наукової думки переосмислюють чимало явищ з історії власної культури. Варто згадати дослідження Л. Ушкалова, А. Макарова, В. Роменця, К. Бойченко, О. Ковальчука, Н. Шумило, Н. Мелешко, О. Мишанича, Ю. Ісіченка, Б.Криси, В. Шевчука та інших дослідників, котрі розглядають бароко в контексті європейського мистецтва.

Досліджуючи бароко, науковці звертали увагу й на той факт, що деякі його елементи знаходять своє вираження і у пізніших за часом мистецьких явищах. Все це стає каталізатором виникнення терміну “необароко”, який починає використовуватись у філологічних розвідках із середини 70-х років. В українських літературознавчих студіях термін “необароко” знаходить своє місце у дослідженнях В. Шевчука, Ю. Барабаша, Ю. Лавріненка, В. Соболь.

Однак, незважаючи на розмаїття підтверджень існування модифікованих рис бароко у пізніші періоди розвитку літератури та спроб пояснити їх появу, термін “необароко” так і не отримав належного теоретичного обґрунтування.

Паралельно з терміном “необароко” в українському літературознавстві з’явилося й поняття “необарокові тенденції”. У 1992 році у статті “Необароккові тенденції у прозі 70-х рр.” О. Ковальчук використовує його щодо прози О. Ільченка, В. Земляка, Р. Іваничука та інших. Дослідник вдається до аналізу модифікованих повторів рис бароко у межах стилю лірико-химерної прози, окреслюючи їх як необарокові тенденції.

На нашу думку, саме останній термін є найбільш придатним для означення окреслених вище явищ. По-перше, зазначений термін передає динаміку історичного процесу, даючи право робити припущення про можливість наступного повторення явища у схожі періоди розвитку літератури. По-друге, термін “необарокові тенденції” охоплює весь спектр модифікацій, зберігаючи постійну прив’язку до першоджерела явища – доби Бароко. По-третє, таке визначення, з одного боку, констатує існування явища, а з іншого – дозволяє розглянути його у межах мистецької поетики різних культурних епох.

Розглядаючи поняття “необарокові тенденції”, ми розуміємо під ним риси бароко, що у видозмінених формах повторюються на певних етапах розвитку української літератури. До таких модифікованих елементів відносимо: трагізм світовідчуття, динамізм, бінарність мислення, переосмислення християнських образів та традицій класичної літератури, ускладненість форми, превалювання її над змістом, бароковий надмір, який передано через надривність, бравурність, карнавалізованість і театралізованість дійсності, буфонадність.

Таким чином, необарокові тенденції – це модифіковані повтори елементів бароко, поява яких обумовлена типологічною схожістю моделей світогляду, історичного, соціокультурного, мистецько-естетичного розвитку перехідних епох.

Другий розділ “Необароковий дискурс у контексті модернізації української літератури” складається з п’яти підрозділів.

У першому підрозділі 2.1. “Необарокові риси прози 20-х років” модифіковані риси бароко розглядаються у контексті українського модернізму перших десятиліть ХХ ст.

У текстах цього часу простежується тяжіння до створення образу втомленої, перенасиченої катаклізмами людини. Літературний герой модернізму занурений у себе, він споглядає і аналізує власні стани, таким чином здійснюючи спробу перебороти суперечності, що викликані неможливістю узгодити своє бачення світу з тим, що існує насправді. Саме таке занурення у себе, таке споглядання породжувало у творах митців філософські роздуми про сенс людського буття, котрі часто зводилися до розуміння абсурдності існування.

Аналізуючи модернізм з погляду наявності в ньому необарокових тенденцій, варто звернути увагу на витворений у ньому стиль сецесії, який увібрав у себе найголовніше протиріччя бароко: поєднання в одну мить розпачу й віри у прощення гріхів та спроможності подолати власний жах. Окрім того, сецесійний стиль містить ще одну рису, притаманну добі бароко – це феномен мандрів. Модерністи в рамках цього феномена формують образ митця, неприкаяної людини, яка відірвана від затишку сім’ї, яка приречена на одвічні пошуки й розпач від неможливості досягти омріяного. Торкаючись теми мандрів, варто вказати на те, що в цей час у коло зацікавлень авторів входить життєвий та творчий шлях Г. Сковороди, який був символом пошуку, волі й бажання отримати право на “невловимість” світом. Можна припустити, що цей образ став для модерністів українською версією Заратустри, адже пам’ятаємо, що європейський модернізм вважав для власного розвитку знаковою творчість Ніцше, що не могло лишитися поза увагою українських митців.

У підрозділі розглядаються необарокові тенденції у творчості М. Хвильового, Г. Косинки.

У підрозділ 2.2. “Модифікація барокового світобачення в поезії 20-х років” вивчається феномен кларнетизму як особливої форми світобачення, витвореної на початку ХХ століття. Кларнетизм близький за своєю суттю до світовідчуття митців доби бароко, адже містить у собі найбільшу суперечність, а саме проблему поєднання старого і нового не тільки у рамках літературного процесу, але й у житті самої людини. З одного боку, кларнетизм – це вияв глибинного психічного життя, одвічного людського пошуку, з іншого – початок формування нового світогляду, такий собі трамплін, який дозволяв зробити перший поштовх для витворення свого бачення світу, відмінного від попередньої української традиції, що була орієнтована на трагізм відчуття.

Розглядаючи феномен кларнетизму як особливої форми світобачен-ня, витвореної на початку ХХ століття, мусимо концентрувати свою увагу насамперед на творчості П.Тичини, особливо це стосується збірки “Соняч-ні кларнети”. Творчість поета можна умовно поділити на два періоди. Перший пов’язаний із його становленням, коли окреслювалося світобачення молодої людини, яка прагне нового, яка відкидає традиційну пригніченість і постійне відчуття трагізму, відкидає раціональне осягнення світу. У цьому періоді близькість до світовідчуття доби бароко помітна саме через насиченість поезії П. Тичини містичними, ірраціональними образами, а також особливим видом релігійності (не в сенсі належності до якихось конфесійно-релігійних догм, а в розумінні під цим явищем інтуїтивного відчуття присутності поруч вищої сили, сили Духу, яка, залишаючись до кінця не зрозумілою, однак є визначальною в житті людини). Другий період розвитку у творчості митця явища кларнетизму пов’язаний із все більшим заглибленням П. Тичини у реальний світ, із зіткненням з його суперечностями, яке веде до витворення відчуття трагічного роздвоєння між захопленням і відразою перед жорстокістю людських вчинків. У цьому разі близькість до барокового світовідчуття саме у передчутті трагізму, трагізму не тільки викликаного тим, що діється навколо, але й власною приреченістю: або залишитися стороннім фіксатором, або стати супроти цього шаленства, а отже, загинути.

Авангард, на противагу модернізму, відобразив кризу не так особистісно-людського характеру, як кризу в розвитку самого мистецтва. Представникам авангарду ближчий потяг митців доби бароко до змін, які б зруйнували традицію й витворили нове. Найчастіше таке прагнення реалізується через заперечення класичного, що виявляється прийомами у вульгаризації поезії, прозаїзації поетичного стилю, вживання нецензурної лексики й особливо – превалювання форми над змістом, що реалізується через тлумачення мистецтва як гри.

Основним принципом авангардистів стає деструкція як визначальна риса перехідної доби, риса справді нового мистецтва, покликаного через руйнацію старого витворити літературу, яка дозволить підкреслити недоліки попереднього часу, заперечити їх і стати основою мистецтва майбутнього.

Необарокові риси авангарду у підрозділі досліджуються на прикладі творчості М. Семенка, М. Йогансена, тексти яких характеризуються наявністю в них епатажності, бравурності, культу страждання, що мають корені в традиції українського бароко.

У підрозділі 2.3. “Необароковість драми М. Куліша “Народний Малахій” необарокові тенденції розглядаються у драматургії початку ХХ ст.

Драма “Народний Малахій” увібрала в себе українську барокову традицію.

У ній помітне поєднання трагічного з комічним, що йде від традиції низового бароко. Окрім того, у творі реалізується трагізм барокового світобачення, який передається через розкриття психологічного типу людини – пророка, Месії, котрий прагне перетворити світ, але лишається незрозумілим для оточення або сприймається ним як божевільний. М. Куліш вдається до переосмислення месіанства, вводячи образ Месії у реалії сучасного йому суспільства. У тексті наявні алюзії на біблійного Христа, адже Малахій, як і Божий син, намагається змінити світ, пропагуючи реформаторські ідеї, так само залишається незрозумілим для свої сучасників, проклятим ними.

Трагедія Малахія не тільки у його маргінальності щодо реального життя, а й у тому, що роль Месії стає тягарем найближчих героєві людей: через нерозуміння, яке виливається у спроби допомогти, навернути на шлях істини, запрограмованої звичним життям (образ Тарасівни, кума), чи змалювати непотрібну жертовність – образ дочки Люби, яка змушена стати повією заради отримання можливості віднайти батька й повернути його додому.

Притаманна драмі “Народний Малахій” і барокова ускладненість побудови. Можемо прослідкувати певну повторюваність мотивів, які, напластовуючись, формують складну смислову і сюжетну цілісність. Будова драми “Народний Малахій” дозволяє виразити пафосне загострення трагедії мандрівника-мрійника, який прагне змінити світ, а натомість сприймається як божевільний.

2.4. “Необарокові тенденції у творчості “шістдесятників”.

Явище українського “шістдесятництва” запропонувало відмінний від офіційної літератури тип творчості, в якій демонструється вишуканість, естетизм, надмірна літературність. У творах митців барокове світобачення, яке повне трагізму і відчуття приреченості, набуває нового пафосу – іронії та віри у спроможність національної самоідентифікації.

У підрозділі розглядається творчість І. Драча, яка була спробою оновлення української поезії, спробою дати нове духовне розуміння світу. Оновлення відбулося через поєднання іронічного світосприйняття з особливою ліричністю, сплеском емоцій. Творчість І. Драча цікава й тим, що знаковим у ній стає образ сонця/серця як центру Всесвіту/людини. Митець своєю концепцією сонця близький до творчості Тичини-кларнетиста (беремо етап, який вписується у рамки модернізму поч. ХХ століття, що містить ряд необарокових тенденцій) та поезії Г. Сковороди – митця пізнього бароко, який сповідував філософію кордоцентризму, філософію світла.

Необароковість І. Драча виявляється й у травестійному обігруванні жанру балади, в якій автор свідомо приземлює традиційний баладний пафос (“Балади буднів”, 1967). Але травестійність балад І. Драча варто сприймати не тільки на рівні простого обігрування, а радше як сублімацію пригніченого “безневинно винного” авторського “я”, яке несе відповідальність за себе, світ, кожну людину цього світу, звідси таке естетично-філософське переживання чужої біди.

Необароковою за своєю внутрішньою суттю стала й проза представників “химерної” течії. Назву ця течія одержала від “химерного роману з народних уст” О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця”. Роман О. Ільченка, як й інші твори “химерного” напрямку, на противагу мистецьким текстам, які аналізовано вище, увібрав у себе ряд ознак, що притаманні традиції “низового бароко”, серед яких потяг до обігрування, грубий гумор, використання нетрадиційної для “серйозної” літератури лексики. Письменники цього періоду прагнуть відтворити національний дух українця, вони спираються на народну міфологію, яка подарувала українській літературі образи сильних людей, що закріплені в пам’яті нації і співвідносяться з міфом вільного козацтва. Таке бачення було характерне й добі бароко, адже сьогодні й саме бароко називають козацьким. Певно, це пов’язано не так із реаліями існування барокової літератури, яка все ж таки здебільшого творилася у культурних осередках при релігійних установах, як з духом часу, коли козацтво стало каталізатором створення нового світобачення, за яким честь, звитяга є визначальними. “

Химерна” проза увібрала у себе ряд барокових рис, спромоглася витворити необарокового героя, який, попри свою самотність, розчавленість подіями реальності, залишається таким собі мандрівником, філософом, блазнем, життя якого переповнене химерами, одвічним пошуком істини, якому притаманне усвідомлення марності, беззмістовності існування людини.

У підрозділі 2.5. “Необароковий дискурс у прозі В. Шевчука” аналізуються модифіковані повтори рис бароко у творчості В. Шевчука.

У контексті необарокових тенденцій в українській літературі постать В. Шевчука заслуговує найбільшої уваги. На те є принаймні дві причини: по-перше, у його творчості найповніше й найяскравіше представлені окреслені нами явища; по-друге, письменник був одним із перших дослідників бароко та необарокових тенденцій в українській літературі.

Бароко не тільки входить у коло наукових зацікавлень письменника, але й починає впливати на його творчість. У середині 70-х років письменник відчуває потребу в оновленні власного стилю, який базувався на використанні фольклорно-фантастичної поетики, що пов’язано із зацікавленням автора народною прозою, демонологією, готикою. З’являється ряд творів барокового характеру, серед яких “Птахи з невидимого острова”, “Мор”, “На полі смиренному”, “Ілля Турчиновський” (ця повість пізніше ввійшла у роман “Три листки за вікном”), “Місячний біль”.

До необарокових рис прози письменника відносимо особливості відображення давнього світу, потяг до ірраціонального, містичного, трагізм світобачення, психологізм, емблематичність, динамізм, ускладненість та інші. Звертаючись до доби бароко, використовуючи модифіковані барокові риси, В. Шевчук прагне серед абсурду людського життя віднайти оте одвічне, незалежно існуюче у будь-якому часі. Таке прагнення надає його творам універсальності, позачасовості, створює ефект можливості подолання абсурду існування.

У третьому розділі “Необарокові тенденції у сучасній українській літературі” у центрі уваги модифіковані повтори барокових елементів у сучасній прозі, поезії та драматургії.

У підрозділі 3.1. “Український літературний постмодернізм як можливість для барокових повторень” йдеться про те, що питання українського літературного постмодернізму контроверсійне і потребує детального розгляду та вивчення. Попри різницю у ставленні науковців до постмодернізму, незаперечним є той факт, що він існує й розвивається в сучасній українській літературі, і це дозволяє нам розглянути необарокові тенденції в його контексті.

На нашу думку, варто сприймати постмодернізм як період переоцінки цінностей, якому притаманні позачасовість, збайдужіння, бажання гри та всеохоплючого іронічного сміху, антиестетичність та надмір. Український постмодернізм – це іронія, пародія, метамовна гра, нескінченні метаморфози, естрадні скетчі, парадокси у поєднанні з неможливістю остаточно відкинути традицію, а, отже, заперечити в собі наскрізну релігійність (постать Неборака в сучасній українській літературі), віру у велич власного народу (проза Андруховича). Але варто відзначити, що така неможливість відриву сприймається митцями на рівні іронічного самоспоглядання, на рівні сміху, коли людина дозволяє собі сміятися з власних “богів” чи ідеалів.

Окреслені вище риси українського літературного постмодернізму дозволяють стверджувати, що він містить ряд модифікованих ознак бароко.

В українську літературу кінця ХХ століття приходить таке явище, як “бубабізм”, ідеологія якого базувалася на ідеї карнавалу. Його представники вчинили спробу у межах ще закомплексованого постколоніального суспільства, застосовуючи ідею карнавалу, перебрати на себе роль постмодерних і в міру деструктивних критиків національної культурної традиції. Ця спроба базувалася на деміфологізації існуючих ідеалів через постійне обігрування їх і витворення власних анти-міфів. Бубабісти за допомогою іронії, фарсу та буфонади поєднали в собі непоєднуване, найсуперечливіші тенденції та риси. Це дало їм змогу змусити читача вийти за межі звичного бачення світу, спонукало до переосмислення себе в ньому. Використовуючи карнавальні атрибути (особливо це має стосунок до такого атрибуту, як маска), представники бубабізму вибудували нову реальність, у якій єдиноможливим варіантом самовираження є постійна гра, зміна ролей і масок. У даному разі середньовічна ідея карнавалу та барокова схильність до гри переростають у постмодерний літературний міф.

Основною маскою для бубабістів стає маска Блазня. Вибір саме цього героя, певно, був продиктований самим часом, адже тільки блазень міг собі дозволити бути одночасно дурнем і пророком, стерти межі між бажанням говорити правдиво і потягом до словоблуду, завуальованої брехні, яка є лише підігруванням слухачу/читачу.

Варто зазначити, що за певною кітчевістю, буфонадністю і надміром, як і в творчості низового бароко, ховається психологічне бажання подолати особистісну кризу (митець опиняється на межі між непотрібністю суспільно-політичного відстоювання “чогось” та потребою витворення нової естетики, яка б дозволила самоідентифікуватися).

Естетика бубабізму, найповніше, на нашу думку, представлена у прозі Ю. Андруховича. Його твори стають спробою постмодерної інтерпретації необарокових тенденцій, за допомогою чого автор трактує життя як суцільну ілюзію, химерну гру, в якій іронія та остаточне божевілля дозволяють ідентифікувати себе у світі руйнівної моралі кінця віку.

Роман Андруховича “Рекреації” відобразив кризу особистісного “я” людини кінця століття, людини, яка, шукаючи себе в собі, перебираючи ролі і маски, що в свою чергу підкріплюються містифікованою дійсністю, котру варто означити, як реальну фантасмагорію. Полотно роману, як і твори доби бароко, відтворює дві взаємопроникні риси: схильність до традиційного (як народного – фарс карнавалу, так і класичного – прямі алюзії на Булгаківський твір “Майстер і Маргарита” – нічна пригода з Немиричем, бал Сатани), а також бажання заперечити цю традиційність, витворивши нове.

У тексті зустрічаємо цікаве вирішення барокової проблеми співіснування божого світу (або релігії) та матеріального (або світського). Роман насичений біблійними образами, які мають трафаретно-абстрактний характер (назви вулиць, церкви, самого карнавалу, порівняння подорожі до Чортополя з паломництвом). Біблійні трафарети переплетені з живими й діючими образами анти-божого характеру (пан Попель – Мефістофель, події з Немиричем – бал Сатани, язичництво – саме свято як символ живого травня).

Також близьким за своєю концепцією до необарокового бачення світу є роман “Московіада”, який можна розглядати як бунт національного “я”, бунт, переповнений самоіронією та втомою героя як від власних зазіхань на право українця бути вільним, так і від одвічної потреби відстоювання цього права серед московсько – імперської дійсності (в деяких моментах втома переростає в стан психозу, який супроводжується докорами сумління). Національні візії – це втілення двох реалій: зовнішньої – проповідь у пивбарі, внутрішньої – уявні листи до короля (чи містифіковані листи героя автора? до самого себе), котрі виписані як пародії на класичні твори: наприклад, пародія на Євангеліє – проповідь Христа. Окрім того, пародіюються класичні релігійні образи – риби (символ причастя), голуба (символ надії та примирення Бога і людини).

Ще одним романом, який містить ряд необарокових тенденцій, є “Перверзія”. Назва твору стає символом внутрішніх смислів всього художньогополотна. Світ героя Стаха Перфецького – це суцільна комбінація непоєднуваного, абсурдного, потворного, що в свою чергу провокує відчуття трагізму, який межує з банальністю.

Необароковість як складність наявна й у побудові твору, коли зовнішньо розірвані окремі фрагменти становлять єдине ціле, яке при іншому складанні могло б мати діаметрально відмінний смисл.

Є в романі і релігійні мотиви. Але релігійність Стаха перекручена(священик має порушити конфіденційність сповіді і розказувати всім усе почуте від головного героя).

Герої прози кінця ХХ віку – це найчастіше люди втраченого покоління, яке залишилося на межі між непотрібністю відстоювати “щось” і боротися проти “чогось” та новою реальністю, яка не виправдала сподівань, адже, подарувавши ілюзію свободи, вона викреслила це покоління зі списку тих, хто міг нею користуватися. Такого героя окреслено у творах В. Діброви (“Бурдик”), Б. Жолдака (“Шшє колє бульо красте гріх”).

Трагізм світовідчуття передано й у прозі І. Ципердюка, але тут він набуває іншого звучання, адже це не спроба пародіювання, а інтелектуально-медитативне осмислення світу. Автор вдається до аналізу власної душі, внутрішнього світу, через який відображається зовнішнє оточення, що мислиться не як чуже, а як доповнення до авторського “я”.

Іншим виміром трагедії людського життя стає проза Є. Пашковського. Акцентуємо увагу на романі-есеї “Щоденний жезл”, текст якого радше – протест, виклик, що підкреслюється за допомогою форми. Автор творить текст, який відбиває множинність світу, який не має ні початку, ні кінця (на синтаксичному рівні це провокує непотрібність розділових знаків, особливо крапки). Перед нами також медитація, яка спрямована на руйнування часу, категорія часу (як показника початкового і кінцевого) ворожа автору.

Необароковим психологізмом вирізняється також проза С. Процюка, який немов випадає за межі постмодерного українського простору, адже не стає відстороненим байдужим споглядачем, беземоційним іронічним фіксатором дійсності. Герої Процюка – це маленькі люди зі своїми маленькими трагедіями, але кожен з них є не тільки персонажем, що мислиться у межах кокретного тексту, а цілком можлива особа, носій мікроісторій, сума яких і формує український простір кінця віку.

Якщо трагізм людини прози кін. ХХ ст. – це трагізм втраченого покоління, яке залишилося осторонь нововведень, що давали життя, то трагізм у прозі молодих митців поч. ХХІ ст. базується на почутті приреченості особи , приреченості навіть на сам злам, втому і порожнечу, адже реальних особливих спонук, що були, до прикладу, у добу бароко (визвольна війна), кін. ХІХ – поч. ХХ ст. (революційні події), кін. ХХ ст. (зміни політичного устрою в Україні), на початку двадцять першого віку не існувало. З цього погляду розглянуто прозу О. Криштопи, Ю. Шинкаренка.

У підрозділі 3.2. “Необароковий характер поезії” аналізується сучасна поезія з погляду виявлення у ній модифікованих повторів бароко.

Розвиток української поезії кінця ХХ віку можемо розділити умовно на два різних за своєю естетикою проміжки – це кін. 80-х – початок 90-х та середина 90-х років. Перший характеризується наскрізною опозиційністю у ставленні до існуючої літературної традиції та загостренням проблеми національної самоідентифікації. У творчості митців відбувається відродження комплексу прийомів, що були виробленні в епоху бароко, яку можна окреслити як найбільш національно спрямовану та схильну до руйнування традиційного бачення мистецтва.

В українській літературі з’являється низка явищ, що стали знаковими для її подальшого розвитку надалі.

Найпомітнішим серед них була діяльність літературної групи “Бу-Ба-Бу”, котра як івано-франківській феномен стала потужною мистецькою опозицією – і до процесу централізації, і до традиційної соцреалістичної літератури. Схожі погляди притаманні й митцям поетичного гурту “ЛуГоСад” (засновники: І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський), літературного угрупування “Пропала грамота” (засновники: Ю. Позаяк, В. Недоступ, С. Либонь), літературного осередку “Бахмацька школа” (К. Москалець, В. Кашка, М. Туз, А. Деркач).

Поезія кін. ХХ – поч. ХХІ ст. стає способом самовираження та нового осмислення світу. Задля цього поети, відкидаючи старі канони, переосмислюючи традиційні стереотипи, прагнуть витворити щось нове – провокаційне й іманентно притаманне саме своєму часові. Експерименти проводяться найчастіше на рівні форми, що провокує культивування зорової поезії, паліндромів, анаграм, акровіршів, коли поетичний твір стає предметом інтонаційної гри між митцем і читачем. Сучасна українська поезія окресленого типу протиставляє універсальності барокових смислів превалювання індивідуального, унікального.

Зауважимо, що використання гри у стосунку до мови, гри, що супроводжується абсурдизацією смислу, дозволяє митцям розірвати існуючий мовний простір і витворити новий, а, отже, забезпечити ідентифікацію автора в межах “іншості”, яка відмінна від реальності, що цю ідентифікацію унеможливлює. Митців бароко таке розщеплення штовхало до богошуканства (мовна гра у текстах поетів бароко завжди навантажена релігійним смислом), представників карнавального “бубабізму” – до стирання граней між істинним і хибним, коли інформація та дезінформація утворюють єдиний простір, що не заперечує реальний світ, але є його дзеркальним продовженням.

Варто зазначити, що сучасна зорова поезія, на відміну від візуальних форм доби бароко, створюється не за принципом домінування форми над змістом, коли перша визначала друге, а гармонійного поєднання, у якому ці зазначені складові доповнюють одна одну. Це вносить нове розуміння до концепції образотворення, адже форма сьогодні не тільки покликана підсилювати внутрішню енергію твору, а й ставати на рівні зі змістом образотворчим елементом, а, отже, бути причетною до виникнення нових смислів.

Поезія зазначеного вище періоду, з одного боку, вміщує у собі барокову естетичну потребу у грі, з іншого – дозволяє авторові самоідентифікуватися, проаналізувавши власне “я”, зрозумівши свої страхи, переживання, комплекси. Таке оголення самого себе покликане не змінити психологічний стан людини, а навпаки, підсилити його, довести емоційність до найвищого рівня напруги. Окрім того, у межах такої поезії створюється новий простір, що характеризується множинністю усвідомлень та виражень ліричного/авторського “я”, що сприяє виробленню особливого рівня суб’єктивізму, за яким навколишній світ і його існування визначається лише буттям людини – творця тексту. У цьому відмінність між поезією доби бароко і сучасною. Барочний “заум” був спрямований назовні, тому поезії, які потребували особливого інтелектуального напруження, супроводжувалися роз’ясненнями.

Певно, така риса пов’язана з тим, що барокове мистецтво у першу чергу було дидактичним і моралізаторським, тобто спрямованим на читача і утвореним заради його “виховання”, наставлення. Формалізм сучасної поезії існує заради егоїстичного бажання автора самовиразитися. За умови розширення свободи, що межує з вседозволеністю, митцеві сьогодення навіть стає замало апробованих у добу бароко ігрових форм, тому він вдається до максимального насичення ними тексту, що веде до повної абсурдизації смислу.

Аналізована у дисертації поезія вказує на відродження в добу постмодернізму барокової традиції нелінійного мистецтва. Поява такого типу мистецтва пов’язана, по-перше, із внутрішньою суттю самої поезії, у структурі якої важливим є ігровий компонент, по-друге, з потребою конструювання образу складного і неоднозначного сьогодення адекватними світовідчуттю митця засобами. Саме нелінійне мистецтво, що базується на графічних, синтаксичних, морфологічних та інших порушеннях, дозволяє сучасному поету передати колізії кінця ХХ – початку ХХІ віку.

Барокове світосприйняття характеризується особливою трагедійністю, постійним передчуттям болю, високим рівнем тривоги. Митець доби бароко – це людина, яка зосереджена на власному стані, людина – інтроверт, спроможна за мікропроблемами побачити страждання цілого світу.

Не менш оголеними, а, отже, схожими до барокових, є почуття й поетів теперішніх. Відмінність полягає лише у тому, що споглядання свого єства поетами нашого часу – це споглядання почуттєвих ексгібіціоністів, для яких оголення – скрупульозна фіксація себе на папері, відсторонена констатація власного “я” існує лише задля пізнішого аналізу, заради того, щоб не згубити себе серед інших чи світу, який пропагує уніфікацію. Це доводиться інтерпретацією творів М. Кіяновської, І. Дейнека, Н. Неждани, А. Савенця, Р. Скиби, С. Процюка, О. Степаненко, В. Кавун, поезія яких близька світосприйняттю доби бароко своєю наскрізною трагедійністю у відчутті навколишньої дійсності, розумінні себе у ній. Але варто вказати на те, що існує й відмінність, яка базується на тому, що людина бароко, попри притаманний їй фаталізм, здійснювала спроби звільнитися від приреченості на страждання, а сучасний герой/автор прагне втекти у нього від банальної реальності, зануритися у себе, з мазохістською послідовністю проаналізувати свій біль.

У підрозділі 3.3. “Сучасна драматургія в контексті необарокових тенденцій” модифіковані риси бароко розглянуто у сучасній драматургії.

Українська драма межі ХХ–ХХІ ст. переживає період кризи, який мотивується як зовнішніми, так внутрішньо-мистецькими чинниками. Зупиняючи увагу на зовнішніх причинах, варто вказати на те, що окреслений час характеризується рядом кардинальних змін у суспільно-політичному устрої України. Довгоочікувана незалежність стала каталізатором, що спровокував потребу змін у всіх сферах життєдіяльності українців. З’явилися спроби звільнитися від закріплених у минулому догм, відродити власне українську модель світобачення, створити щось нове, що дозволило б ствердити власну націю і вписати її в контекст загального європейського розвитку. Ці процеси відбулися й в українському мистецтві взагалі та в драматургії – зокрема.

Українське драматичне мистецтво кін. ХХ – поч. ХХІ ст. отримує можливість змінити ті стереотипи, яким воно було підпорядковане. Драматурги, опинившись у ситуації, коли старе руйнується, а нове лише на стадії утворення, вдаються до використання різних за своєю суттю, інколи взаємозаперечуваних мистецьких моделей.

Молоді драматурги намагаються витворити нову драму, поєднавши в одне традиційні та інноваційний елементи. Так, в межах одного збірника (наприклад, “У пошуках театру”, “Страйк ілюзій”) зустрічаються класичні реалістичні драми, потсмодерна драма абсурду, відродження бурсацької драми та вертепних сюжетів. Сучасні драматурги намагаються подолати кризу жанру, а також реалізувати власне бачення світу, змоделювавши його у вигляді театрального дійства.

Аналіз наявного матеріалу показує, що сучасні драматурги вдаються до відродження жанрів, які були популярними в добу бароко. У контексті цього звернуто увагу на осучаснення драми-мораліте, яка, з одного боку, побудована на класичному принципі персоніфікації, з іншого – такий її основний елемент, як моралізаторство, співіснує з філософією абсурду, котра визначанена загальним світовідчуттям межі ХХ – ХХІ ст. (драматична поема “Над часом” А. Багряної, п’єса “Різниця” А. Вишневського), на відродження бурсацької драми, котра представляє синтез класичної інтермедії та драми-мораліте, адже містить структурні елементи бурсацької драми та дидактично-повчальний характер (інтермедія “Повість со-врем’яних літ” об’єднання “Бурсаки” – гурт ЛТВ (лідер театральних вистав), на оновлення жанру міракля, в основу якого автор кладе біблійний міф, але надає йому нової інтерпретації (драма “Сім кроків до Голгофи” О. Гончарова).

Присутній у сучасній драмі й бароковий трагізм світовідчуття. Він простежується у діаметрально різних за своєю внутрішньою та зовнішньою побудовою творах: психологічній драмі, що утворена з використанням барокового принципу відображення (Н. Неждана – “Мільйон парашутиків”, С. Новицька – “Крейзі”), у драматичних творах, що базуються на принципі реконструкції, переосмислені міфів (О. Миколайчук-низовець – “Ассо та Піаф, або ще один тост за Мермоза!”, О. Гончаров – “Сім кроків до голгофи”), у драмах, де окреслено абсурдність дійсності (О. Ірванець – “Маленька п’єса про зраду для однієї актриси”, “Rеcording”).

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

- українське літературне бароко, виникнувши у складний період розвитку українського суспільства, увібравши у себе світогляд, сформований під впливом тієї доби, запропонувало мистецький варіант реагування на час зламу, який знайшов своє вираження і в пізніших за часом етапах розвитку української літератури;

- бароко варто розглядати як явище кризового часу, а необарокові тенденції – як модифіковані повтори його рис, поява яких зумовлена типологічною схожістю моделей світогляду, історичного, соціокультурного, мистецько-естетичного розвитку перехідних епох.