КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ЗАВАЛЬНИЙ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 340.1

ЮРИДИЧНІ ФАКТИ В СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ
ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України

МУРАШИН Олександр Геннадійович,

Академія управління МВС,

начальник Навчально-наукового інституту підготовки управлінського
персоналу ОВС

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України,

Заслужений юрист України

ЯРМИШ Олександр Назарович,

Державний науково-дослідний інститут МВС України,

начальник

кандидат юридичних наук, професор

ШМОТКІН Олексій Вікторович,

Національна академія Служби безпеки України,

завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Захист відбудеться 27 вересня 2007 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, Солом’янська площа, 

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, Солом’янська площа, 

Автореферат розісланий 07 серпня 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Cуспільні і державні зміни в Україні, поглиблення політичної та правової реформ, процеси інтеграції нашої країни в європейське і міжнародне співтовариство створили передумови для ствердження ідеалів рівності та свободи, верховенства права, пріоритету прав і свобод людини, які проголошенні як головні цінності в Конституції України.

Проте процес реалізації закріплених в Основному Законі країни положень проходить досить суперечливо. Серед політичних, економічних, культурних та інших чинників однією з причин цього є існуючий рівень злочинності, що зумовлює необхідність вдосконалення правоохоронної системи держави, законодавче й науково-методичне забезпечення правоохоронної діяльності.

Розв’язання цієї проблеми потребує додаткового теоретичного осмислення правоохоронної діяльності, особливо в контексті юридико-фактичного підходу, який дозволяє оцінити ефективність і реальність її здійснення, внести пропозиції щодо забезпечення дії механізмів правоохорони, допоможе визначити та сформулювати зміст нових правових норм, що повинні відображати об’єктивні інтереси учасників правоохоронних відносин, мотиви їх діяльності, а також враховувати наявний досвід застосування чинного законодавства. Це дає поштовх до подальшого розвитку теорії юридичних фактів і особливостей її застосування саме у правоохоронній діяльності.

Актуальність дослідження юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності зумовлена і тим, що, по-перше, в сучасних умовах виникає потреба теоретичного осмислення юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності з урахуванням змін, які відбулися в процесуальних, матеріальних галузях права та судовій практиці; по-друге, відсутні спеціальні теоретичні розробки, присвячені юридичним фактам у правоохоронній діяльності; по-третє, у правозастосовній практиці існують труднощі в інтерпретації підстав та моменту виникнення відповідних відносин, прав та обов’язків громадян; по-четверте, підстави виникнення правоохоронних правовідносин передбачені нормами різних галузей законодавства, що свідчить не тільки про багатоманіття класифікацій юридичних фактів, але й про відповідне багатоманіття інтересів суб’єктів правоохоронних відносин.

Складність і значимість предмета дослідження зумовлює необхідність вивчення й узагальнення праць вітчизняних учених та зарубіжних авторів – юристів, філософів, істориків, соціологів, психологів.

Фундаментальними основами для проведення дослідження стали розробки вітчизняних і зарубіжних правознавців. Так, проблема юридичних фактів знайшла відображення ще в працях таких відомих правників ХІХ – початку ХХ ст. як: М.М. Алексєєв, Ю. Барон, Є.В. Васьковський, П.Г. Виноградов, Д.Д. Гримм, М.М. Коркунов, Л.Й. Петражицький, В.І. Сінайський, Г.Ф. Шершеневич. Ці науковці аналізували з позиції юридичних фактів такі інститути цивільного права, як позовна давність, дійсність та недійсність угод, представництво тощо.

У зарубіжному правознавстві в різний час загальнотеоретичні аспекти юридичних фактів досліджували науковці: К. Адомайт, Л. Жюлліо де ла Морандьєр, Є. Кюне, А. Манігк, Е. Бетті, К. Майорка та інші. У їх роботах приділена увага розгляду загального поняття юридичного факту, їх класифікації, аналізу ролі юридичних фактів у забезпеченні автономії особистості в правових відносинах тощо.

У працях радянських вчених-юристів, зокрема С.С. Алексєєва, А.П. Дудіна, З.Д Іванової, О.С. Іоффе, В.Б. Ісакова, С.Ф. Кечек’яна, О.О. Красавчікова, М.І. Матузова, С.І. Реутова, І.І. Рибакова, В.А. Тарасової, Ю.К. Толстого, Р.О. Халфіної, Л.С. Явича та інших, висвітлювалися питання, що стосувалися сутності юридичних фактів з урахуванням класового характеру правовідносин і залежність їх від економіки.

Проблемі юридичних фактів у вітчизняній науці присвячено цілу низку спеціальних досліджень і окремі розділи в різних працях як на загальнотеоретичному рівні, так і на рівні галузевих юридичних наук. Це праці В.Д. Бабкіна, Ю.М. Бисаги, Г.В. Кикотя, В.В. Копєйчикова, О.В. Кузьменко, М.І. Козюбри, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, В.М. Співака, Л.В. Солодовник, Б.І. Сташківа, С.Я. Фурси, Г.М. Чувакової та інші.

Щодо правоохоронної діяльності, то теоретичне осмислення її проблем здійснювалося такими авторами, як: В.Д. Ардашкін, О.М. Бандурка, І.В. Бондаренко, О.Г. Братко, Ю.А. Ведєрніков, С.Д. Гусарєв, А.М. Колодій, А.М. Кучук, М.І. Мельник, О.В. Негодченко, Р.А. Калюжний, І.В. Солов’євич, О.Д. Тихомиров, О.В. Тюріна, О.В. Шмоткін, О.Н. Ярмиш та інші.

Незважаючи на наявність значної кількості наукових досліджень проблем юридичних фактів і правоохоронної діяльності, питанню юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності з боку представників теоретико-правової науки не було приділено належної уваги, зокрема недостатньо висвітленими залишаються такі питання, як: історіографія дослідження юридичних фактів; методологічні та теоретичні основи пізнання юридичних фактів; юридичні факти як підстави виникнення, зміни і припинення правовідносин в правоохоронній діяльності; юридичні факти як предмет та результат правоохоронної діяльності, що мають науково-теоретичне і практичне значення та потребують додаткового опрацювання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконано в рамках Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 рр., а також відповідно до: а) Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на періоди 2002-2005 рр. та на період 2004-2009 рр. (затверджених відповідно наказами МВС України від 30 червня 2002 року № та від 5 липня 2004 року № ); б) Головних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001-2005 рр. та плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2007 рік.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є подальший розвиток теоретичних основ юридичних фактів і виявлення їх особливостей у сфері здійснення правоохоронної діяльності. Реалізація окресленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

- здійснити огляд наукових праць щодо історіографії юридичного факту;

- узагальнити і систематизувати методологічні засади дослідження юридичних фактів;

- проаналізувати й охарактеризувати основні ознаки поняття юридичного факту в контексті сучасних загальнотеоретичних підходів;

- розробити та обґрунтувати авторське визначення “юридичного факту”;

- доповнити систему знань щодо класифікаційних критеріїв юридичних фактів;

- на підставі узагальнення наукових поглядів сформулювати авторське визначення “правоохоронна діяльність” та розкрити його зміст;

- дослідити специфіку юридичних фактів у сфері правоохоронної діяльності;

- визначити особливості юридичних фактів як підстав виникнення правоохоронних відносин;

- дослідити теоретичні аспекти доказування юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності.

Об’єктом дослідження є юридичні факти як явище правової дійсності.

Предметом дослідження є теоретичні аспекти юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності.

Методи дослідження обрані з урахуванням мети, завдань, об’єкта і предмета дослідження. Світоглядною основою дослідження є ідеї гуманізму, справедливості та законності. Методологічною основою роботи, необхідною для одержання найбільш достовірних наукових результатів, стала система взаємодоповнювальних філософських, загальнонаукових, конкретно-наукових і спеціально-наукових методів. Методи діалектики дозволили визначити основні властивості явища юридичного факту як такого, що знаходиться у взаємодії з іншими елементами правової системи, розвивається, змінюється відповідно до загальних тенденцій розвитку суспільства та правової сфери його життя. Серед загальнонаукових та конкретно-наукових методів у дослідженні застосовувалися зокрема: аналіз (під час розгляду ознак юридичного факту); синтез (на основі розгляду ознак юридичного факту наводиться його авторське визначення); за допомогою структурного методу розглянуто внутрішню будову юридичного факту як єдності матеріальної та нормативної складових; системний метод уможливив розгляд юридичного факту як елементу правової системи, визначення залежності його властивостей від системних змін у праві й суспільстві; функціональний метод сприяв визначенню основних напрямків впливу юридичних фактів на інші правові явища, зокрема правовідносини.

Крім вищезазначених, на різних етапах дослідження проблем юридичних фактів використовувалися також історичний, порівняльно-правовий, аксіологічний методи. Так, використання історичного методу дало змогу продемонструвати походження і розвиток поняття юридичних фактів. Порівняльно-правовий метод застосовувався для з’ясування загального й особливого у способах юридичної ідентифікації соціальних фактів різними правовими системами світу. Для з’ясування соціального значення, суспільної та правової цінності юридичного факту застосовувався аксіологічний метод.

Також були використані і спеціально-наукові методи дослідження: спеціально-юридичний, тлумачення правових норм та інші, що дало змогу проаналізувати спроби нормативного регулювання окремих аспектів юридичних фактів і визначити способи закріплення юридичного факту.

Наукова новизна одержаних результатів. Представлена робота є першим комплексним дослідженням особливостей юридичних фактів у сфері правоохоронної діяльності.

Наукова новизна дисертації полягає у таких висновках, положеннях і рекомендаціях, що відображають особистий внесок автора у дослідження проблеми:

вперше:–

узагальнено історіографію виникнення і розвитку поняття юридичного факту та виокремлено такі періоди: 1) зародження теорії юридичних фактів як підстав виникнення правовідносин у римському праві (II–III ст.); 2) поява дефініції юридичного факту і розвиток теорії юридичних фактів європейськими вченими-юристами (початок ХІХ ст.); 3) формування теорії юридичних фактів у контексті загального розвитку правової науки Російської імперії (протягом другої половини ХІХ ст. – на початку ХХ ст.); 4) формування своєрідної радянської теорії юридичних фактів протягом існування СРСР (друга половина 20-х років ХХ ст. – друга половина 80-х років ХХ ст.); 5) розвиток теорії юридичних фактів у вітчизняній правовій думці після набуття Україною незалежності (90-ті роки ХХ ст. – наш час);–

з урахуванням фактичного розширення складу суб’єктів правоохоронної діяльності доведено необхідність їх розмежування на суб’єкти правоохоронної діяльності публічного права та суб’єкти правоохоронної діяльності приватного права. За цією самою підставою обґрунтовано, що характерним для правоохоронної діяльності є відповідний розподіл юридичних актів (як одного з видів юридичних фактів) на дві великі групи: акти суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права й акти суб’єктів правоохоронної діяльності приватного права;–

здійснено авторську інтерпретацію поняття юридичного факту як фрагменту дійсності, який має значення для суб’єктів права, детермінований соціальними чинниками, зафіксований у тексті нормативно-правового акта як знання про спеціальні умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права з метою регулювання суспільних відносин;

удосконалено:–

систему критеріїв класифікацій юридичних фактів шляхом доповнення її такими підставами, як: за властивістю зберігати об’єктивну форму вираження; за кримінально-правовим значенням і наслідками; за роллю юридичних фактів у предметі доказування;–

поняття правоохоронної діяльності, під якою пропонується розуміти зумовлений потребами людини особливий вид соціальної діяльності, яка визначена правовими приписами та об’єктивною необхідністю впливу на суспільні відносини для забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод людини, зміцнення законності та правопорядку, і яка здійснюється в межах закону лише уповноваженими на те суб’єктами;

набули подальшого розвитку положення про те, що:

широке коло філософських, соціологічних, лінгвістичних та інших джерел дослідження юридичних фактів свідчить про ускладнення структури методології вивчення юридичних фактів, зокрема необхідно виокремити ситуаційний і структурно-функціональний підходи, якими найчастіше користуються сучасні науковці;–

в умовах глобалізації, євроінтеграції як чинників зовнішнього впливу на правовий розвиток України є нагальна потреба в залучені суб’єктів правоохоронної діяльності приватного права до спільного виконання окремих завдань правоохорони та завдяки цьому вивільнити значну кількість суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права для виконання більш важливих правоохоронних функцій;–

доказування юридичних фактів у правоохоронній діяльності має ряд особливостей, зокрема: а) докази для юридичного факту виступають “провідником”, засобом уведення юридичного факту до правозастосовчого процесу, тому не можна, ані ототожнювати юридичні факти та докази, ані ігнорувати їх взаємозв’язок; б) процес доказування може розглядатись як пізнання істини або як інформаційний процес, де докази (відомості) є змістом, джерела доказів є їх формою, а спосіб подання інформації (за допомогою букв, знаків, цифр) виступає як код.

Практичне значення одержаних результатів визначається актуальністю теми дослідження і новизною розглянутих у дисертації проблем юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності та пропозицій щодо їх вирішення.

Теоретичні положення, узагальнення та висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані у:

1) науково-дослідній сфері – для подальшої розробки теорії юридичних фактів і проблем правоохоронної діяльності;

2) правотворчості – для формування та закріплення в правових нормах фрагментів дійсності як матеріальної складової юридичного факту;

3) правозастосовній діяльності – для інтерпретації підстав і моменту виникнення відповідних правовідносин, зокрема моменту виникнення охоронних відносин та їх припинення, а також встановлення юридичних фактів за допомогою доказів;

4) навчальному процесі – під час підготовки відповідних розділів підручників і навчальних посібників, навчальних програм, рекомендацій з таких дисциплін, як: “Теорія держави і права”, “Судові і правоохоронні органи”, “Кримінальний процес”, “Цивільне право”, “Цивільний процес”, а також у викладанні відповідних навчальних дисциплін (акти впровадження Європейського університету від 08.12.2005 № /12-541-Р-3 та Київського національного університету внутрішніх справ від 12.07.2006 № );

5) правовиховній роботі – з метою підвищення рівня правової культури населення і суб’єктів правоохоронної діяльності.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у доповідях та викладені у тезах на: науково-теоретичній конференції “Україна 2005: поступальна хода до верховенства права” (м. Київ, 15 квітня 2005 року); науково-теоретичній конференції “Правове забезпечення взаємодії оперативних підрозділів та слідчих апаратів у розкритті та розслідуванні злочинів” (м. Київ, 17-18 травня 2005 року); науково-практичній конференції “Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи” (м. Київ, 9 листопада 2005 року); науково-теоретичній конференції “Проблеми підвищення ефективності державного управління в правоохоронній діяльності” (м. Київ, 14 квітня 2006 року); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість” (м. Київ, 25-27 квітня 2006 року); науково-теоретичній конференції “Наукове забезпечення правоохоронної діяльності: історія, сучасність та міжнародний досвід” (м. Київ, 19-20 травня 2006 року).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації містяться у одинадцятьох публікаціях, п’ять з яких опубліковано у фахових виданнях, передбачених переліком ВАК України.

Структура дисертації відповідає її меті та завданням і складається зі вступу, двох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження 192 сторінки (166 сторінок основного тексту), список використаних джерел – 283 найменувань (на 26 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; окреслюється мета й основні завдання; визначається об’єкт і предмет дослідження; надається характеристика методів дослідження; розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів; наводиться інформація щодо апробації результатів дослідження; відомості про обсяг і структуру роботи.

Перший розділ – “Методологічні та теоретичні основи пізнання юридичних фактів” – складається з чотирьох підрозділів і присвячений викладенню загального вчення про юридичні факти, зокрема з’ясовуються такі питання, як: еволюція поняття юридичного факту; методологічні основи його дослідження; поняття, ознаки, функції юридичних фактів та їх класифікація.

У підрозділі – 1.1. “Джерельна база дослідження проблематики юридичних фактів” – представлено аналіз джерел, у яких відображено основні теоретико-прикладні аспекти, пов’язані з предметом дослідження. Зазначається, що, незважаючи на усвідомлення значимості й важливості юридичного факту вже в класичній юриспруденції, його дефініція римськими юристами не була сформульована. Становлення даного поняття було зумовлене розвитком цивільного законодавства і науковими здобутками європейських учених-юристів на початку ХІХ століття. Ретельний аналіз визначень юридичного факту, сформульованих у різні історичні періоди, дозволив з упевненістю констатувати можливість поділу усього масиву джерельної бази на три групи: нормативно-правові акти, наукові дослідження, навчальна література. Прикметним є те, що законодавство не містить загального визначення юридичного факту. Законодавець користується, як правило, казуальним способом їх закріплення та використовує певні терміни, які виконують функції загальної дефініції. Особливої уваги заслуговує те, що наукові дослідження окресленої проблеми відображено в працях з теорії правових відносин, у роботах присвячених юридичним фактам в галузях права та розробках, що мають міжгалузеве спрямування. Аналіз вище окресленого матеріалу дозволив розробити і запропонувати в роботі періодизацію формування і розвитку поняття юридичного факту на підставі його еволюції. Також у роботі узагальнено стан дослідження юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності.

У підрозділі 1.2. – “Методологічні засади дослідження юридичних фактів” – визначається, що методологія пізнання юридичних фактів спирається на фундаментальні розробки їх базового поняття “факту”. Категорія “факту” розглядається крізь призму етимології, філософії та досліджується з урахуванням особливостей, притаманних науковому факту. Етимологічний аналіз терміна “факт” дозволив зробити висновок, що він уживається в двох полярних значеннях: як деякий елемент об’єктивної реальності і як форма більш чи менш достовірного знання про події та процеси об’єктивної реальності. У ході філософського аналізу встановлено, що “факт є форма знання”, але це висловлювання стає ідеалістичним, за умови розгляду знання як довільного продукту активності суб’єкта, якщо й обмеженого, то тільки іншими продуктами діяльності суб’єкта, і навпаки, стає матеріалістичним у разі тлумачення знання як віддзеркалення об’єктивної реальності. Особливості наукового факту пов’язані з його структурою, що має чотири шари: об’єктивну й інформаційну складові, практичну та когнітивну детермінацію факту. Ці положення дозволили констатувати, що факт є формою знання про фрагмент об’єктивного реального буття світу в часі, просторі, детермінований і пізнаний людиною за допомогою категоріального апарату теоретичної системи і залучений в її орбіту.

Розкриттю змісту юридичного факту сприяв гносеологічний, аксіологічний, ситуаційний підходи та розгляд юридичного факту з позицій науки синергетики. Відповідно до гносеологічного підходу зазначається, що в будь-якого юридичного факту є реальний аналог у суспільному житті, який виступає стосовно нього первинним. Відповідно, юридичні факти у зв’язку з цим оцінюються як похідні, вторинні елементи процесу пізнання. Аксіологічний підхід дозволив акцентувати увагу на практичному значені та науковій цінності юридичних фактів, які полягають у тому, що юридичні факти пов’язують право з життям, а також, що це не просто інструмент вирішення тих чи інших соціальних завдань, а оптимальний спосіб вираження соціальної цінності права як регулятора суспільних відносин. Питома риса ситуаційного підходу до вивчення юридичних фактів – намагання розчленувати складні об’єкти на прості частини та звести залежності між елементами складних систем до зв’язків механічного типу. Досліджуючи юридичний факт з позиції науки синергетики ми дійшли висновку, що синергетика має справу з конкретними системами, для юриспруденції – це правова система, а однією з її мікроструктур є правовідносини. Відповідно “параметром порядку” цієї мікроструктури є не що інше, як юридичний факт. Особливо коли врахувати, що найпродуманіша й найоптимальніша модель правових наслідків не принесе бажаного результату, якщо вона не буде пов’язана з точно окресленим колом фактичних обставин. Зазначається, що найкращим варіантом формування юридичного факту є виділення фрагменту дійсності, який має значення для суб’єктів права і викликає їх інтерес детермінований соціальними причинами і в подальшому фіксується в нормативно-правовому акті, тобто йому надають правової форми. Однак, згідно з положеннями науки синергетики, їх дія буде багато в чому непередбачуваною, оскільки система юридичних фактів еволюціонує у своєму розвитку. Спочатку це відносна самостійність і однорідність її елементів зі слабким зв’язком та диференціацією. На наступних етапах елементи складу юридичних фактів інтегруються, вступають у протиріччя, заперечують один одного і т.д., що аргументується складом та динамікою правоохоронних та інших правовідносин.

У підрозділі 1.3. – “Поняття юридичного факту: плюралізм наукових підходів” – наведені визначення вітчизняних і зарубіжних вчених-юристів поняття “юридичного факту”; акцентовано увагу на пошуку визначення юридичного факту в окремих галузях права; констатується, що визначення, яке дається теорією держави та права, не до кінця виконує свою методологічну функцію щодо галузевих наук.

Дослідження матеріальної та нормативної складових юридичного факту дозволяє окреслити й проаналізувати ознаки, що їм притаманні. Так, юридичний факт, з одного боку, є фрагментом дійсності, а з другого, правова модель. Варто підкреслити, що право не створює юридичні факти, воно бере участь у їх “зародженні”, вплітаючи у тканину правовідносин, у зв’язку з тим, що фрагмент дійсності має певне значення і викликає інтерес у суб’єктів права.

Поряд з дослідженням поняттєвих ознак, у структурному плані юридичний факт як абстракція розглядається через зв’язок з категоріями “правотворчість”, “норма права”, “правовідносини”, “механізм правового регулювання”, “юридична відповідальність”. Саме в цих категоріях відображається і конкретизується уявлення про природу юридичного факту та розкривається значення юридичного факту як методу правового регулювання, активного компонента механізму правового регулювання, системоутворювального фактора правотворчості. Зважаючи на це, варто приєднатися до думки тих науковців, які стверджують, що юридичні факти в механізмі правового регулювання займають самостійне місце.

Характеристика юридичного факту через системний зв’язок із зазначеними категоріями не вичерпується. У такій системі, якою є механізм правового регулювання, зв’язок елементів відбувається через певні контакти, що забезпечують її функціонування. Відповідно, основною функцією юридичного факту в правовому регулюванні є залучення суб’єктів права до правовідносин і породження правосуб’єктності, її набуття або виникнення. Юридичний факт може виконувати в окремих випадках і низку додаткових функцій: гарантії законності, творчу та правоорієнтаційну.

Узагальнюючи наведені положення, вважаємо можливим визначити юридичний факт як фрагмент дійсності, який має значення для суб’єктів права, детермінований соціальними чинниками, зафіксований у тексті нормативно-правового акта як знання про спеціальні умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права з метою регулювання суспільних відносин. Перевага наведеного визначення полягає в тому, що в ньому відображено усі стадії розвитку уявлення про юридичний факт: від аналізу конкретних явищ до їх абстракції – поняття, а від нього – до тієї реальної дійсності, з якої починалося пізнання.

У підрозділі 1.4. – “Класифікація юридичних фактів” – визначено, що класифікація юридичних фактів певною мірою підводить підсумок проведеного дослідження, оскільки систематизує його результати, приводить їх у ту форму, яка дозволяє їм виступити основою та методом подальших наукових пошуків. Класифікація юридичних фактів виконує такі функції: систематизаційну, пояснювальну, евристичну, прогностичну, практичну.

Різними авторами в різні періоди було запропоновано велику кількість підстав для класифікації юридичних фактів у праві. Першу класифікацію юридичних фактів у юридичній науці запропонував Ф.К. Савіньї. Йдеться про поділ юридичних фактів на події і дії, і наступне розмежування дій на вчинки і волевиявлення, причому останні поділяють на односторонні і двохсторонні. Пізніше класифікація, запропонована Ф.К. Савіньї, була доповнена спеціальною вказівкою на дії, що суперечать нормам права або правопорушення. У подальшому в самостійну групу були виділені фактичні склади. Сучасними класичними критеріями класифікації юридичних фактів є: 1) вольовий; 2) відношення до права та 3) спрямованість волі на правові наслідки.

У ході дослідження окреслено важливі практичні аспекти класифікації юридичних фактів у сфері правоохоронної діяльності, зокрема встановлено, що найбільше теоретичне і практичне значення має поділ юридичних фактів за вольовою ознакою, бо він пов’язаний з поведінкою людей у суспільстві, з проявом їх волі. Наявність або відсутність волі особи в юридичному факті, характер волі, її спрямованість має вирішальне значення для визначення правових наслідків цих фактів.

Ґрунтовний аналіз усіх юридичних актів суб’єктів правоохоронної діяльності дозволяє вважати доцільним поділ їх на дві великі групи. Перша – акти суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права, що являють собою накази, які зумовлюють виникнення прав та обов’язків, зазвичай, не у органа, який видав акт, а в інших осіб. Ці акти видаються компетентними посадовими особами суворо у межах, на підставі та відповідно до закону. Юридичні акти накази суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права за своїм змістом бувають двох видів: а) акти, що породжують права та обов’язки суб’єктів правовідносин (наприклад, акт про створення слідчо-оперативної групи); б) акти, що накладають певну юридичну відповідальність на правопорушників (наприклад, акт про накладання дисциплінарного стягнення). Друга група – це акти суб’єктів правоохоронної діяльності приватного права. У зв’язку з переданням функцій окремих органів держави громадським організаціям останні також у встановлених законом межах можуть приймати власні акти. Це також волевиявлення окремих осіб, що надає певне право (наприклад, право на охорону приватного майна) або зобов’язує інших осіб (заява про факт злочину, скарга на незаконні дії посадової особи, які породжують обов’язок їх розгляду). Вони не мають характеру власного наказу, хоча обов’язково призводять до передбачених нормою правових наслідків. Найчастіше актами громадян та юридичних осіб є взаємні угоди сторін правовідносин про їх права й обов’язки (договори).

Класифікаційним критерієм юридичних фактів, який, на думку дисертанта, також характерний для правоохоронної діяльності, є поділ юридичних фактів за властивістю до збереження об’єктивної форми вираження. Зазначений критерій класифікації в теорії держави та права не виділявся, однак має суттєве значення для низки процесуальних і прикладних юридичних наук (кримінальний процес, криміналістика тощо). За властивістю до збереження об’єктивної форми вираження виділяються такі юридичні факти: а) юридичні факти, що зберігають об’єктивну форму протягом відносно тривалого часу (договір про надання охоронних послуг і т.ін.); б) юридичні факти, що не зберігають об’єктивної форми (усні висловлювання, у яких принижується людська гідність особи, що призвели до її самогубства і т.ін.); в) юридичні факти-сліди, що дозволяють зробити висновок про наявність відображених юридичних фактів (сліди від удару блискавки, слід волочіння тіла, сліди побиття і т.ін.).

Як юридичні факти аналізуються такі специфічні юридичні конструкції: фактичні системи, факти-правовідносини, презумпції, фікції, правові аксіоми.

У роботі наводяться й інші критерії класифікації юридичних фактів та відповідні приклади, що обґрунтовують те чи інше їх групування.

Другий розділ – “Юридичні факти як предмет, підстави та результат правоохоронної діяльності” – який складається з чотирьох підрозділів, присвячено розгляду комплексу питань, що розкривають особливості юридичних фактів у правоохоронній діяльності, та дослідженню теоретико-правових аспектів правоохоронної діяльності.

У підрозділі 2.1. – “Поняття та зміст правоохоронної діяльності” – аналізується сутність і зміст правоохоронної діяльності. Наголошується на тому, що на сучасному етапі розвитку суспільства термін “правоохоронна діяльність” потребує переосмислення та вдосконалення, оскільки: а) він набув теоретичного обґрунтування і практичного поширення за радянських часів, коли саме державні організації були уособленням держави, її матеріальною основою, за допомогою якої остання функціонувала й існувала. Сьогодні процес державотворення відбувається в умовах певного роздержавлення всіх сфер життєдіяльності

суспільства, делегування окремих функцій держави інститутам громадянського суспільства та органам місцевого самоврядування; б) до останнього часу правоохоронна діяльність розглядалася переважно як інститут силового впливу на соціальні групи з девіантною поведінкою, акцентувалась увага на боротьбі зі злочинністю як явищем. Такий погляд звужує насправді більш широкий соціальний і культурний аспекти правоохоронної діяльності, дистанціює її від потреб соціуму. Більше того, це бачення призводить до гіпертрофії силового начала в правоохоронній діяльності, сприяє її певному відчуженню від суспільства; в) необхідно позбутися розмаїття термінів та поглядів на поняття “правоохоронна діяльність” для більш точного (відповідного) відображення сутності його сучасного розуміння.

Визначення й аналіз таких компонентів, як: принципи – мета – завдання – функції – методи і форми – види (напрями) – суб’єкти – об’єкти, що значною мірою обумовлюють порядок здійснення, ефективність, спрямованість і причинність правоохоронної діяльності, дає змогу говорити про існування певної структури правоохоронної діяльності, що формує комплексне уявлення про неї. Вивчення сутності правоохоронної діяльності дозволило зробити висновок, що правоохоронна діяльність являє собою зумовлений потребами людини особливий вид соціальної діяльності, яка визначена правовими приписами та об’єктивною необхідністю впливу на суспільні відносини для забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод людини, зміцнення законності та правопорядку, і яка здійснюється в межах закону лише уповноваженими на те суб’єктами.

Підрозділ 2.2. – “Юридичні факти в структурі предмету правоохоронної діяльності” – присвячено визначенню специфіки юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності. Зокрема встановлено, що вона обумовлена предметом правоохоронної діяльності. Особливість правоохоронної діяльності полягає в тому, що вона впливає на ті суспільні відносини, які мають суспільно-небезпечний характер, – протиправні діяння, а тому безпосереднім предметом правоохоронної діяльності є правопорушення та інші явища, що їх обумовлюють, а об’єктом охорони – ті суспільні відносини, на які вони посягають.

Враховуючи зазначений аспект, правопорушення розглядається як різновид юридичного факту. При цьому вольовий зміст складного юридичного факту в правоохоронній діяльності є досить своєрідним. У процесі застосування правових норм суб’єкти правоохоронної діяльності, аналізуючи обставини справи, уважно вивчають характер волевиявлення особи. Особливо важливо з’ясувати вольовий зміст юридичного факту під час вирішення питання про відповідальність. Відсутність волі особи в тому або іншому випадку може зняти питання про наявність правопорушення, а, відповідно, і про відповідальність.

У підрозділі 2.3. – “Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин в правоохоронній діяльності” – розкриваються особливості юридичних фактів як підстав виникнення, зміни та припинення правовідносин у правоохоронній діяльності в розрізі основних галузей права, нормами яких регулюється діяльність суб’єктів правоохоронної діяльності.

Підставами виникнення, зміни, припинення конституційних правовідносин є, як правило, нормативно-правові акти органів державної влади – Закони України, постанови Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, рішення та постанови органів місцевого самоврядування. Конституційні правовідносини за участю суб’єктів правоохоронної діяльності, зазвичай пов’язані з юридичними фактами-діями, але при цьому не виключаються юридичні факти-події. Значення Конституції України для виникнення, зміни і припинення правовідносин за участю суб’єктів правоохоронної діяльності, полягає в тому, що Конституція формує основні принципи організації та функціонування суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права, визначає завдання та межі компетенції цих органів та їх співробітників. Отже, конституційні правовідносини в діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності на практиці виникають, змінюються, припиняються не на основі юридичних фактів, закріплених у конституційних нормах, а на підставі юридичних фактів, закріплених в галузевих нормах права.

Принциповим для проведення всебічного дослідження юридичних фактів є встановлення того, що підстави виникнення, припинення і трансформацій адміністративно-правових відносин відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом та характером правових наслідків. Зокрема права і обов’язки у галузі адміністративного права виникають (припиняються, змінюються тощо) лише з підстав, прямо (акт управління) або в непрямій формі (адміністративний договір між владними суб’єктами про розподіл або делегування повноважень) передбачених актами адміністративного законодавства. Цим адміністративно-правові відносини принципово відрізняються від цивільних правовідносин, котрі виникають внаслідок дій суб’єктів цивільних відносин на підґрунті загальних засад цивільного права (законодавства), що породжують відповідні цивільні права і обов’язки.

Кримінально-правові відносини виникають, змінюються або припиняються лише за наявності юридичного складу, який включає систему юридично значимих фактів, що входять до конструкції складу злочину.

Кримінально-правові відносини з участю суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права виникають, як правило, з моменту вчинення будь-якою особою злочину. Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінальних відносин, проте їх часові межі є різними. Так, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання.

Юридичні факти в правоохоронній діяльності за кримінально-правовим значенням та наслідками слід класифікувати на чотири групи: 1) юридичні факти, що призводять до виникнення “типових” негативних кримінальних правовідносин між державою та злочинцем (правоутворювальні, правопороджувальні); 2) юридичні факти – стани (обставини), що призводять до виникнення “нетипових” позитивних кримінальних правовідносин як відносин рівноправних суб’єктів права – держави і громадянина (складні правоутворювальні, правопороджувальні); 3) юридичні факти, що призводять до зміни кримінальних правовідносин (правозмінювальні); 4) юридичні факти, що спричиняють припинення (погашення) кримінальних правовідносин (правоприпинювальні, правопогашувальні).

Усі кримінально-процесуальні правовідносини виникають, змінюються, припиняються на основі юридичного факту-дії, тобто відповідного юридичного акту (постанови), що винесена слідчим, органом дізнання або прокурором за фактом вчинення злочину або в ході розслідування у кримінальній справі. Основним юридичним фактом, що породжує кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з вчиненням злочину, є постанова про порушення кримінальної справи. Юридичними фактами, які є підставою для припинення кримінально-процесуальних правовідносин за участю органу розслідування, є постанови про припинення кримінальних справ або затверджений прокурором обвинувальний висновок. Вирок суду, що вступив у законну силу, є юридичним фактом, який припиняє існування кримінально-процесуальних правовідносин. Цей же вирок суду водночас є юридичним фактом, який породжує кримінально-виконавчі правовідносини (якщо вирок обвинувальний).

Узагальнюючи відомості про юридичні факти як підстави виникнення правоохоронних відносин, можна дійти висновку, що основними з них є: а) спір між суб’єктами права; б) факти соціальних відхилень (тобто невиконання відповідних обов’язків); в) правопорушення. Стосовно неправомірних дій (правопорушень, деліктів) як юридичних фактів, то вони характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у деяких випадках – такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов’язки.

У підрозділі 2.4. – “Доказування юридичних фактів в правоохоронній діяльності: теоретичний аспект” – висвітлені основні проблеми теорії доказування в правоохоронній діяльності та проаналізовані різні погляди вчених на ці питання.

На думку дисертанта, доказування в правоохоронній діяльності це передбачена законом діяльність суб’єктів правоохоронної діяльності зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуально-процедурних рішень, наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

Юридичні факти, які підлягають з’ясуванню в правоохоронній діяльності, визначаються правовою нормою, яка регулює ці правовідносини. В основі будь-яких правовідносин лежить певна група юридичних фактів. На їх з'ясування та встановлення і спрямована діяльність компетентного органу під час вирішення справи. Нез’ясованість ним хоча б одного такого факту свідчить про неповноту дослідження фактичної сторони справи. Предмет доказування – це сукупність юридичних фактів, які необхідно встановити компетентному органу при розгляді конкретної справи на підставі норм відповідної галузі права.

Юридичні факти як предмет доказування поділяються на чотири види: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру (наприклад, наявність угоди, її предмету, терміни, кількість продукції тощо); 2) доказові факти отримані в судовому засіданні (алібі у випадку інкримінування злочину тощо); 3) факти, що мають виключно процесуальний характер і пов’язані з виникненням прав на предявлення позову, на призупинення провадження у справі, його припинення, на здійснення інших процесуальних дій; 4) будь-які юридичні факти, які включаються в предмет доказування з ініціативи органу, що вирішує справу.

Під доказами в правоохоронній діяльності дисертант розуміє відомості про фрагмент дійсності, які мають значення для встановлення юридичних фактів, що виражені в передбаченій законом формі. Отже, докази не потрібно змішувати з юридичними фактами, які становлять предмет доказування у справі. Відсутність юридичного факту як основи для висновку про можливість застосування норми (норм) права виключає її застосування, тоді як відсутність доказу, як правило, не виключає представлення інших доказів. Докази для юридичного факту виступають “провідником”, засобом уведення юридичного факту до правозастосовного процесу, тому не можна ні ототожнювати юридичні факти та докази, ні ігнорувати їх взаємозв’язок.

У висновках формулюються найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, до яких автор дійшов на підставі аналізу законодавчих та інших актів, практики їх застосування, глибокого вивчення наукової літератури, порівняння суперечливих точок зору вчених з проблемами дисертації. Найвагомішими з них є такі:

аналіз сучасної наукової літератури та відповідних монографічних праць радянських учених юристів свідчить, з одного боку, про підвищення інтересу представників різних галузей наукового знання до проблем юридичних фактів, з іншого, – про плюралізм наукових позицій, методологічних підходів, про необхідність додаткового осмислення юридичних фактів в правоохоронній діяльності відповідно до реалій правої дійсності в Україні;

виявлення особливостей еволюції поняття юридичного факту дало змогу виокремити основні періоди розвитку даного поняття;

найбільш поширеним є підхід, відповідно до якого юридичні факти як будь-яка категорія соціально-правової дійсності має матеріальну і нормативну (формально-юридичну) складові. Проте з метою уточнення поняття, відображення усіх стадій його розвитку пропонується визначити юридичний факт як фрагмент дійсності, який має значення для суб’єктів права, детермінований соціальними чинниками, зафіксований у тексті нормативно-правового акта як знання про спеціальні умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права з метою регулювання суспільних відносин;

найбільше теоретичне і практичне значення в сфері здійснення правоохоронної діяльності має поділ юридичних фактів за вольовою ознакою, оскільки він пов’язаний з поведінкою людей у суспільстві, з проявом їх волі. Наявність або відсутність волі особи в юридичному факті, характер волі, її спрямованість має вирішальне значення для визначення правових наслідків цих фактів;

особливість правоохоронної діяльності полягає у тому, що більшість правовідносин в цій сфері реалізуються на підставі норм права, що забороняють вчинення неправомірних дій. Тому в частині санкцій норми, що забороняють вчинення неправомірних дій реалізуються тільки при наявності юридичних фактів – правопорушень;

у процесі застосування права в правоохоронній діяльності досліджуються і оцінюються два види фактичних обставин і даних. З одного боку, це ті, з якими норма пов’язує певні юридичні наслідки (вони виступають як юридичні факти або необхідні елементи