ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ЗУЄВ Костянтин Олександрович
УДК 297 (477.52/.6):291.23
ІСЛАМ У СХІДНІЙ УКРАЇНІ: ЙОГО СУТНІСТЬ ТА ІСТОРИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ
Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ-2007
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент
ЛУБСЬКА Марія Володимірівна,
головний науковий консультант
Головного наукового експертного
управління Апарату Верховної
Ради України
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
РИБАЧУК Микола Филимонович,
Український гуманітарний інститут,
проректор, професор кафедри
гуманітарних дисциплін
кандидат філософських наук, доцент
ПІДДУБНА Світлана Максимівна,
Університет економіки та права
„КРОК”, декан факультету
магістерської підготовки та
післядипломної освіти
Захист відбудеться 29 листопада 2007 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул.Володимирська, 60, ауд.330.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, вул. Володимирська, 58)
Автореферат розісланий „29” жовтня 2007 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Г.Ю.Смирнова
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. В умовах накопичення знань багатьма галузями релігієзнавства аналіз конфесійних аспектів має свою актуальність не тільки для реконструкції окремих релігій, але й для виокремлення загальнотеоретичних проблем історії релігії. Одне з найважливіших місць посідає проблема виникнення та еволюції релігії. З цієї проблеми накопичено достатній обсяг матеріалу, але динаміка деяких релігій не виявлена. Очевидним є те, що більшість досліджень в сучасній Україні присвячена християнській релігії. Але, подібний європоцентризм обмежує саме усвідомлення сутності та змісту релігії. Особливої актуальності у цьому зв’язку набуває аналіз релігії ісламу, яка є ґрунтом для багатьох культур, їх становлення та розвитку. Іслам поширений серед багатьох народів на великих територіях, а його розповсюдження відбулося в невеликий, за історичним часом, термін. Це створило регіони, де іслам став невід’ємною частиною життя та світогляду народів, що проживали в них. Таким чином, склався історичний регіон поширення ісламу, соціокультурний простір, у якому він став традиційною релігією. ХІХ-ХХІ ст. виявилися одними з головних етапів трансформацій людства. Це мало свої прояви не тільки в поширенні цінностей західної цивілізації, в тому числі й в регіонах, населення яких сповідувало іслам, але створило умови зворотнього процесу, котрий базувався на можливостях культурних і політичних комунікацій між різними народами, в посиленні міграційних процесів у світі, в тому числі мусульман, що реагували на це домінування західної цивілізації через посилення дотримування ісламського віровчення і традицій, створення власних політичних і філософських доктрин, а також поширення ісламу на нові території, на яких домінували християнство або інші релігії та культури.
Ці процеси не оминули й Україну, яка в різні історичні періоди знаходилась у складі Російської імперії або СРСР. В такий спосіб в ній також поширювались західноєвропейські ідеї та цінності. Соціальні й економічні трансформації українського суспільства, розвиток комунікацій, призвели до процесу міграції мусульман до Східної України, де поширення ісламу відбувалось як процес перенесення ісламу та його культурних традицій з регіонів історично тривалого (традиційного) існування в Росії, до нових регіонів (з домінуванням християнства). В останнє десятиліття ХХ ст., під впливом розпаду СРСР, зміною політичної ситуації в Україні й світі, поширення ісламу посилилось в нашій країні і стало частиною духовного відродження та демократизації суспільства України, коли зміни торкнулись і духовної сфери суспільства, особливо релігії. Процес поширення ісламу в Східній Україні з ІХ ст. і до сьогодення, як одного з моментів загального процесу поширення ісламу в світі та його взаємодії з іншими культурами, іншими цінностями, а також історичні особливості цього процесу в регіоні, в залежності від історичного розвитку суспільства України, надають можливість дослідити ці тенденції поширення ісламу на конкретному прикладі. Саме сьогодні потрібно неупереджене, об'єктивне дослідження сутності процесу поширення ісламу та його історичної динаміки в східноукраїнському регіоні, що є важливою складовою для інтеграції мусульман до соціокультурного простору України. Очевидним є всебічний аналіз місця та ролі ісламу в житті народів, які його сповідують на теренах Східної України, визначення особливостей поширення інститутів ісламу в цьому регіоні – віровчення, культу, мусульманських громад, освіти, духівництва, що й обумовлює актуальність теми.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної теми „Духовний розвиток особистості в умовах формування ринкових відносин” (номер державної реєстрації 0104U000118), над якою працює колектив кафедри релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту.
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження й аналіз релігії ісламу, особливостей процесу його поширення та історичних модифікацій в східноукраїнському регіоні, в контексті загального процесу відродження ісламу в світі.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв’язання наступних завдань:
- дослідити характер та особливості поширення ісламу в Східній Україні та провести його періодизацію;
- визначити значення ісламу у житті віруючих, його роль в процесі їх самоідентифікації;
- виявити та проаналізувати сутність віровчення ісламу в умовах східноукраїнського регіону;
- розкрити зміни у віровченні ісламу в Східній Україні під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів: політичних, соціокультурних, демографічних та ін.;
- дослідити процес формування та поширення ісламських інституцій (релігійна освіта, культові споруди, духівництво, культ), їх трансформації в Східній Україні;
- розкрити головні характеристики процесу інтеграції мусульман до соціокультурного простору України та його перспективи.
Об'єктом дослідження є іслам як культурно-історичний феномен.
Предметом дослідження є поширення ісламу, його сутність та історичні модифікації на теренах Східної України.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є праці провідних українських філософів та релігієзнавців, які обґрунтували принципи філософського, історико-культурного, світоглядного, компаративного та психологічного аналізу релігійних явищ: В.Андрущенка, В.Бондаренка, В.Воловича, А.Глушака, Т.Горбаченко, В.Горського, Л.Губерського, Є.Дулумана, К.Жоля, М.Заковича, А.Колодного, Л.Кондратика, Л.Конотоп, П.Кралюка, В.Лубського, І.Манохи, О.Марченка, В.Пазенка, В.Панченко, С.Піддубної, М.Поповича, О.Предко, М.Рибачука, О.Сагана, П.Сауха, Л.Филипович, Є.Харьковщенка та ін.
Для розв’язання поставлених завдань автор виходить із загальних методологічних принципів наукового дослідження. Таким є принцип єдності логічного та історичного. Іслам аналізується, починаючи від IX ст. і до сьогодення. Окрім того, автор використовує принципи системного підходу і досліджує іслам як підсистему, що включена до загальної системи суспільних відносин, а становлення і поширення ісламу розкриває як процес взаємовідносин відкритої системи та довкілля. Компаративний та структурно-функціональний методи виявили спільне та відмінне у початкових положеннях ісламу та його сучасних модифікаціях в українському суспільстві.
Використання автором цих методів базується на загальнонаукових принципах об’єктивності, історизму, світоглядного плюралізму, гуманізму, системності, толерантності та позаконфесійності.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що проведений комплексний філософсько-релігієзнавчий аналіз процесу поширення ісламу та його історичних модифікацій в регіонах з немусульманською домінуючою культурою, на прикладі Східної України, з розкриттям сутності цього процесу. У праці формулюються окремі положення, які відображають новизну дисертаційного дослідження і конкретизуються у наступних положеннях:
- з'ясовано, що іслам на території Східної України від початків існував як сунізм ханафітського напряму і мав чотири періоди свого поширення: перший – до середини ХІХ ст. – пов'язаний з міграцією кочових народів, що сповідували іслам і до реформ 1861 р.; другий - з моменту появи робітників-мусульман наприкінці ХІХ ст. до революції 1917 р. (часи Російської імперії); третій – у радянський період та четвертий (пов'язаний з процесом відродження ісламських традицій в регіоні) – з моменту здобуття Україною незалежності;
- обґрунтовано, що особистісний, живий і безпосередній досвід спілкування людини з Богом є головним в духовному просторі ісламу; мусульмани-суніти активно використовували й використовують моральні повчання, толерантно ставляться до інших народів, що сприяло, певною мірою, його поширенню на теренах України й мало опосередкований вплив на її культуру та релігійне життя, хоча в процесі розповсюдження ісламу в східноукраїнському регіоні, крім мусульман-суннітів ханафітського мазхабу, з’явились мусульмани, які належать до шафіїтського мазхабу в сунізмі, а також шиїти;
- проаналізовано характер взаємодії між світськими та релігійними елементами в ісламі та виявлена їх єдність, що дозволяє охарактеризувати іслам як спосіб життя, який на певних етапах може виступати як домінанта духовної культури і “утримувати”, незалежно від країни проживання, - віру в Аллаха та його Пророка, шанування Корану і сунни (на рівні віровчення), у повсякденності – щоденну п’ятиразову молитву (намаз), дотримання посту (ураза) та ін.;
- встановлено, що східноукраїнський регіон став територією контакту і взаємодії між західною цивілізацією (одним із осередків котрої й була Східна Україна) з її розумінням розвитку суспільства, з її секуляризованими поглядами на світ й представниками ісламської цивілізації (з її традиційною культурою і світоглядом). Це призвело до адаптації мусульман регіону до вимог індустріального, урбанізованого суспільства, але одночасно, під впливом політики царського уряду, яка була зорієнтована на підтримку традиційного (релігійного) світобачення, відбулось поширення ісламу в регіоні, що зумовило існування одночасно двох протилежних світобачень в регіоні й в країні в цілому;
- доведено, що іслам в Україні має “закритий” характер: наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. іслам став фактором самоідентифікації волзьких татар при переселені їх на територію Східної України, при зміні життя з сільського типу - на індустріальний. Мусульмани, які прибували до Східної України, були сунітами. Зміни у способі життя, культурному, етнічному та релігійному оточенні не впливали на мусульман (волзьких татар): вони зберігали власні культурні традиції (ісламські та етнічні); активізували зв’язки з мусульманами губерній, звідки вони прибували; засновували мусульманські громади в регіоні;
- іслам у Східній Україні був „міграційним”, тобто поширювався представниками етносів, які тривалий час вже сповідували іслам та мігрували до східноукраїнського регіону з різних територій Російської імперії й, звідси він, не був релігією корінного населення регіону, а його сповідували в регіоні волзькі татари, а пізніше азербайджанці, кримські татари, араби, які жили у даному регіоні, що й зумовило певну „етнічність” ісламу (етноконфесійність), тобто частковий збіг релігійної та етнічної самоідентифікації;
- визначено, що мусульманські освітні заклади на території Східної України не лише надавали освіту мусульманам, але також сприяли дотриманню традицій ісламу серед віруючих у повсякденному житті, а життя мусульман, як і сам процес поширення ісламу в регіоні, не оминули всі ті процеси, котрі відбувалися в ісламі, мусульманській громаді Російської імперії на початку ХХ ст., а також під впливом західного світобачення;
- доведено, що інтеграція мусульман східноукраїнського регіону до соціокультурного простору України відбувалась у кілька етапів, що залежали від етапів процесу поширення ісламу в регіоні, а також історичних трансформацій українського суспільства й почалося з моменту міграції мусульман до Східної України на кінець ХІХ - початок ХХ ст., триває на сучасному етапі в незалежній Україні, де залежить як від етнічного, так і світоглядного факторів. Останні зумовлені часом міграції до регіону народів, які сповідують іслам, їх соціальним станом, а також збереженням й дотриманням мусульманських традицій з одночасним сприйняттям та підтримкою світоглядних орієнтирів суспільства.
Теоретичне і практичне значення дослідження полягають в тому, що матеріали, теоретичні положення і висновки дисертації можуть бути використані у релігієзнавчих дослідженнях, філософії культури, при підготовці спеціальних і узагальнюючих наукових роботах з історії релігії, культури України, з історії ісламу в Україні та в її регіонах, а також при підготовці філософських і політологічних робіт з проблем і тенденцій поширення ісламу, а також підготовки навчально-методичної літератури для навчального процесу в середніх і вищих навчальних закладах при читанні курсів „Релігієзнавство”, краєзнавства тощо.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки і положення новизни одержані автором самостійно.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації та висновки обговорювалися на засіданнях кафедр релігієзнавства та гуманітарних і суспільних дисциплін Донецького державного інституту штучного інтелекту, доповідались автором на Всеукраїнських та Міжнародних науково-практичних конференціях: Всеукраїнська науково-практична конференція „Молодь – Філософія – Світ - ХХІ століття” (26-27 березня 2004, м. Харків); Міжнародна наукова конференція „Людина – Світ – Культура” ( 20-21 квітня 2004 року, м. Київ); ІІ Міжвузівська обласна студентська науково-практична конференція „Духовний розвиток як фактор морально-етичного формування особистості” (22 жовтня 2004 р., м. Донецьк); Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету – 2005” Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (26-27 квітня 2005 р., м. Київ); І Всеукраїнська конференція „Релігія і церква в Україні” (13-16 вересня 2005 р., м. Полтава); XІХ науково-практична конференція „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (19 травня 2006 р., Донецьк); XХ науково-практична конференція „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (24 листопада 2006 р., м. Донецьк); ХХІ науково-практична конференція „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (18 травня 2007 р., м. Донецьк).
Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 12 наукових робіт, з яких 4 – статті у фахових наукових виданнях України і 8 публікацій – у матеріалах і тезах конференцій.
Структура дисертації обумовлена логікою дослідження та специфікою предмету аналізу, яка випливає з поставленої мети та головних завдань. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків (загальний обсяг текстової частини - 169) та списку використаної літератури та джерел, що нараховує 401 позицію. Повний обсяг дисертаційної роботи – 204 сторінки.
Основний зміст ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, її актуальність, сформульовано мету й основні дослідницькі завдання, визначено об’єкт та предмет дослідження, обґрунтовано наукову новизну, встановлено теоретичне і практичне значення, засвідчено їх апробацію, вказано на структурні параметри дисертації.
У першому розділі „Аналітичний огляд дослідницької літератури, джерел та методологія дослідження проблеми” визначаються основні методологічні та теоретичні засади дослідження, його емпірична база, аналізується стан наукової розробки теми.
У вивченні питання дослідження поширення ісламу та його модифікацій можна розподілити наявну літературу на шість груп за проблемним принципом.
Першу групу складають загальні та спеціалізовані роботи з історії ісламу, його поширення, основних напрямів, філософські праці з питань віровчення ісламу, його окремих положень, мусульманського релігійного права, віровчення різних мусульманських напрямів, процесів поширення і взаємодії ісламу з іншими релігіями і культурами, а також присвячені філософській, політичний та теологічній думці сучасного ісламу, що розглядаються в наукових працях Є.Арініна, Р. Армура, А.Ахадова, А.Ахмедова, О.Беляєва, В.Василова, Л.Васильєва, Г.Джемала, А.Іоновой, Ю.Калініна, Г.Керімова, Р.Климовича, І.Крачковського, З.Лєвіна, В.Лубського, М.Лубської, Р.Мавлютова, М.Малерба, В.Малушкова, М.Піотровського, Ю.Петраша, С.Піддубної, С.Прозорова, М.Рибачука, О.Сагадєєва, А.Султангалієва, М.Томпсона, П.Юсупова. В цих працях аналізуються загальні тенденції, що відбуваються у ісламському світі й у світі взагалі.
До другої групи можна віднести роботи з дослідження історії ісламу, його поширення та модифікаціям, а також головних тенденцій у модернізації ісламу, його пристосуванні до трансформацій суспільства в Російській імперії, СРСР та СНД. Роботи з цих питань з’явились під впливом антирелігійної кампанії за часів М.С. Хрущова, перед тим - подібні проблеми не розглядались, а праці авторів радянського періоду мають відбиток офіційної марксистсько-ленінської ідеології, в той час як кількість документальних джерел та соціологічних досліджень була обмеженою. Досліджувались регіони СРСР, в яких традиційно був поширений іслам, навіть, в радянські часи – Середня Азія та Закавказзя. Радянська історіографія не надає змоги цілісно дослідити процес поширення ісламу в Східній Україні у ХХ ст., але вказує певні тенденції, котрі існували серед мусульман СРСР. До них належать праці О.Авксентьєва, А.Алімухамедова, А.Артикова, О.Ахмедова, Н.Ашірова, Г.Балтанової, А.Бенігсена, М.Вагабова, Н.Вагабова, Т.Ізімбетова, З.Ішмухаметова, О.Керімова, Р.Ланди, О.Нуруллаєва, Т.С.Саїдбаєва, В.Г.Садура, Т.Стецкевича та ін.
До третьої групи належать ті роботи, що розглядають питання історії поширення, існування і трансформацій ісламу в Україні. Зникли ідеологічні обмеження, а філософи, релігієзнавці та історики отримали можливість працювати з матеріалами архівів, які раніш не були доступні. Сучасна українська (і російська) наукова література з цієї проблеми має відносно невелику кількість праць. Ці праці з дослідження історії ісламу в Росії, в Криму, але питання поширення ісламу, історичних трансформацій цього процесу у Східній Україні хоча і розглядались різними науковцями в окремих дослідженнях, але не мали висвітлення в спеціальних наукових працях, котрі розкривали б питання комплексно. Дослідження питання розповсюдження ісламу в Східній Україні торкаються, в основному, періоду незалежності України, а попередні періоди розглядаються недостатньо. До науковців, дослідників ісламу можна віднести І.Богдановича, О.Богомолова, О.Бойцову, К.Гудзика, О.Гусєва, В.Давиденка, С.Данілова, Р.Джаббарова, Р.Джангужіна, М.Кирюшко, І.Козловського, Е.Кравченка, І.Семиволос, Г.Яворську та ін.
Четверту групу складають загальні праці з історії релігій в Україні, що надають загальну характеристику конфесіонального складу України такі як “Історія релігій в Україні” у десяти томах, “Історія релігій в Україні” (за ред. А.Колодного і П.Яроцького), а також роботи Н.Бєлікової й Р.Бєлоглазова, що надають загальну інформацію про історичний розвиток релігій в Україні, у тому числі ісламу.
До п'ятої групи належать праці тих науковців, які проводили дослідження в галузі історії ісламу й доповнюються дослідженнями в етнографічній сфері. Однак вони надають непряму інформацію щодо присутності на цих територіях народів, які історично сповідували іслам. Це роботи – М.Антоненка, В.Безверхого, Я.Бойко, С.Брука, Н.Данилової, О.Дингеса, Є.Дружініної, О.Обидньової, В.Кабузана, В.Наулко, Н.Пашиної, В.Пірка, Л.Рябошапка, Л.Филипович, В.Яремчука та ін.
У шосту групу можна об'єднати праці, що пов'язані з різними аспектами державно-церковних відносин в Росії та Україні у різні історичні періоди (Російської імперії, СРСР, періоду незалежності України). Це роботи В.Єленського, М.Кирюшка, М.Лубської, М.Одінцова.
Окремого розгляду заслуговує джерельна база дослідження, яку доцільно охарактеризувати за принципом ґенези та функціональної спрямованості:
1) законодавчі та нормативні акти Російської імперії, СРСР, УРСР та України, що надають можливість дослідити політику держави, щодо ісламських організацій і мусульман, їх взаємовідносини;
2) документи виконавчих органів влади Російської імперії, УРСР та сучасної України, які розкривають основні моменти взаємодії державних органів влади і мусульман, контроль за діяльністю мусульманських організацій (базується на матеріалах центральних та регіональних архівів України);
3) документи громадських організацій радянського періоду, що розкривають основні ідеологічні положення й політику органів комуністичної партії щодо релігійних організацій і зокрема мусульман;
4) статистичні дані, які надають інформацію щодо кількості татарського населення, кількості і місця розташування мусульманських громад в регіоні, а також розкривають зміни в етнодемографічному складі населення як України взагалі, так і в межах областей;
5) матеріали періодичних видань, які дозволяють простежити окремі процеси життєдіяльності мусульман, духовні орієнтири ісламу у Східній Україні в різні історичні часи – питання та зміст релігійної освіти, взаємодія між мусульманами і різними центрами ісламу в Україні, участь у політичному житті, демографічні процеси в мусульманській громаді Східної України.
У другому розділі „Історія поширення ісламу в Східній Україні: передумови, етапи, форми функціонування” аналізується початковий процес перебування мусульман та існування ісламу на території Східної України, який був пов’язаний з міграціями різних племен і етносів, мав мінливий характер і залежав від політичних процесів в Східній Європі. В східноукраїнському регіоні поширення ісламу в первісний період відбувалось через міграцію окремих племен і народів, що вже певний час сповідували іслам, а не через сприйняття ісламу місцевими жителями (таке поширення ісламу стало визначальним для Східної України також у подальші історичні періоди). Мусульмани в східноукраїнському регіоні не залишили після себе ні традицій, ні сформованого простору ісламу, що надавало б змогу етносам, що сповідували іслам й оселялись в Східній Україні у подальшому, продовжити цей процес і підтримувати традиції ісламу.
Поширення ісламу в Східній Україні, після входження території до складу Російської імперії, було наслідком трансформацій суспільства, поступового переходу від аграрного до індустріального суспільства, які проводились в Російській імперії з 1861 р. й створили умови для міграції етносів, що сповідують іслам з різних регіонів традиційного проживання в Російській імперії (головним чином аграрних - волго-камський регіон – Казанська, Пензенська, Саратовська та інші губернії), і появи постійного мусульманського населення - татар, як підданих Російської імперії - на Сході України на початку ХХ ст. (від майже 3 тис. осіб у 1897 р. до 40 тис. у 1916 р.), яке проживало в містах або промислових селищах (Юзівка, Дмитрівськ, Алчевськ, Харків, Луганськ, Чистяково та ін.), що стало ознакою поширення ісламу в регіоні (певна урбаністичність ісламу). Одночасно східноукраїнський регіон став територією контакту і взаємодії між західною цивілізацією (одним із осередків котрої й була Східна Україна), з її розумінням розвитку суспільства та економіки, науковими й секуляризованими поглядами на світ і представниками ісламської цивілізації (з її традиційною культурою і світоглядом). Це призвело до пристосовництва мусульман регіону до вимог індустріального, урбанізованого суспільства, але водночас, під впливом політики царського уряду, орієнтованого на підтримку традиційного (релігійного) світобачення, відбувалось поширення ісламу в регіоні (призвело до існування одночасно двох протилежних світобачень в регіоні й у країні в цілому).
Іслам став наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. фактором самоідентифікації волзьких татар при переселені них на територію Східної України, при зміні життя з сільського – на індустріальне. Мусульмани, які прибували до Східної України, були сунітами. Змінюючи спосіб свого життя, культурний осередок, етнічне та релігійне оточення, оскільки в регіоні домінували народи, що сповідували християнство та іудаїзм, мусульмани (волзькі татари) зберігали свої культурні традиції (мусульманські та етнічні), підтримували зв’язки з мусульманами тих губерній, звідки вони прибували, засновували мусульманські громади в регіоні. Звідси, іслам в Східній Україні був „міграційним”, тобто поширювався представниками етносів, що тривалий час вже сповідували іслам і які мігрували до східноукраїнського регіону з різних територій Російської імперії, а не поширювався серед населення регіону через навернення і, таким чином, не був релігією корінного населення регіону. Іслам у регіоні сповідували волзькі татари, що обумовило певну моноетнічність мусульман в східноукраїнському регіоні на десятки років, а також визначило ще одну рису поширення ісламу в регіоні – „етнічність” (етноконфесійність).
Особливо активно іслам поширюється в східноукраїнському регіоні з 1906 р., після послаблення контролю з боку держави, в зв'язку з революцією 1904-1905 рр. В східноукраїнському регіоні почала створюватися мережа мусульманських громад (хоча деякі з громад виникли ще до 1900 р.), з'явилося духівництво, будувалися культові споруди, мусульманські освітні заклади, в такий спосіб створювався базис, як для існування ісламу в регіоні, так і для подальшого поширення, тобто почалося створення культурного простору ісламу.
Також мусульман Східної України не могли оминути процеси, що відбувались в ісламській громаді Російської імперії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., у тому числі під впливом західного світобачення, такі як джадидизм (нові форми викладання в мусульманських учбових закладах) та створення політичної організації – Іттіфак, котрі призвели до активізації діяльності та поширення ісламу в Російській імперії. Мусульмани регіону підпадали під закони Російської імперії щодо мусульман – створення громад, будівництво культових споруд, відкриття учбових закладів, призначення та діяльність духівництва - це контролювалось як з боку державних органів влади – МВС, так і Духовним правлінням мусульман в м. Уфа.
Період поширення ісламу в Східній Україні часів Російської імперії (до 1917 р.) можна назвати „другим етапом”, без котрого не був би можливим процес подальшого поширення ісламу у регіоні, а також етапом, коли склалися основні риси поширення ісламу в Східній Україні – „етнічність”, „міграційність”. Цей процес поширення був перерваний революцією та громадянською війною у 1917-1918 рр.
У третьому розділі „Відродження ісламу в східних регіонах України та його адаптивні можливості” розглядаються процеси поширення ісламу в східноукраїнському регіоні та їх сутність після революцій 1917 р. та Громадянської війни, які призвели до масового відтоку татар, а звідси - мусульман до місць їх традиційного проживання у зв'язку з економічною кризою, що й призвело майже до завмирання діяльності мусульманських громад і міграції частини духівництва до Татарстану. Після встановлення радянської влади в 1920 р. почався третій етап поширення ісламу в Східній Україні. Він також, як і попередній етап, базувався на міграції волзьких татар, що обумовило певну моноетнічність серед мусульман у цей період (хоча вже у 1970-1980-х рр. з'являються азербайджанці та інші етноси, що сповідували іслам). Вже у 1920-х рр., у першому періоді поширення ісламу, після встановлення радянської влади, склалася ситуація, коли в суспільстві Східної України (в тому числі й серед мусульман) одночасно співіснували два світобачення (що, за певною мірою, зберігалося з часів Російської імперії, коли в Східній Україні проходила певна взаємодія, контакти та діалог між західноєвропейським світобаченням і традиційним мусульманським світоглядом) – традиційно-релігійний та марксистсько-ленінська ідеологія (як пристосовництво ідей і досягнень західної цивілізації та світоглядних орієнтирів до соціально-економічного і культурного буття Росії - соціального прогресу, індустріалізації і секуляризації суспільства). Це було наслідком політики комуністичної партії та радянської влади після громадянської війни щодо мусульман, як намагання не загострювати, а взяти під контроль національно-релігійний рух серед народів, які сповідують іслам, і було спрямовано на поступову зміну світогляду та цінностей мусульман Східної України через діалог (агітаційно-пропагандистську роботу органів КП(б)У) та намагання використати колишніх мусульман Східної України в поширенні ідей марксистсько-ленінської ідеології у регіонах корінного проживання мусульман (направленість на трансформацію суспільства, створення “нового суспільства”). Окрім органів комуністичної партії та радянської влади в антирелігійній пропаганді брали участь громадські організації як „Дехріляр” – Безбожників серед тюрко-татар. Але цей діалог не заперечував існування традиційного мусульманського світогляду в регіоні. Життя мусульман в Східній Україні, з одного боку, було обмежене через вимоги з боку держави і комуністичної партії щодо дотримання законів, відокремлення релігійних громад від держави і закладів освіти від цих громад, а з іншого - мало певні свободи в діяльності мусульманського духівництва (мулл), їх обрання громадами, реєстрації громад – Харків (1924 р.), Алчевськ (1926 р.), хоча існували і незареєстровані громади в промислових містах східноукраїнського регіону (Луганськ, Макіївка, Сталіно, Чистяково, Щербинівка, Червоний Луч та ін.), проводились зібрання мусульман як на релігійні свята, так і для вирішення внутрішніх питань життя громад. Мусульманами України (Крим не входив до 1954 р. в УРСР) була створена за ініціативою мусульман Східної України (за підтримки Духовного Центру мусульман в м. Уфі) своя власна організація – мухтасібат (приблизно у 1923 р.), що підтримувала зв'язок між мусульманськими громадами України, а також з Духовним управлінням мусульман в м. Уфа. Одночасно з боку держави була обмежена релігійна освіта, викладання основ мусульманської віри мало бути лише на дому в сім'ї, у школах викладання релігійних предметів було заборонено (для всіх конфесій), а спеціалізовані учбові заклади для мусульман не дозволяло відкривати НКВС.
Кінець 1920-х-початок 1930-х рр. характеризується зміною політики керівництва країни щодо розвитку суспільства, як матеріального, так і духовного. Був визначений шлях індустріалізації країни (створення великих підприємств, підвищення ролі важкої промисловості в економіці країни, а також різке збільшення потреби в робочій силі, урбанізація країни) і колективізації. З соціально-економічними перетвореннями в країні була пов’язана політика комуністичної партії і радянської держави щодо встановлення єдиної марксистсько-ленінської ідеології в країні, ліквідацію її конкурентів (опонентів) – особливо традиційних релігійних поглядів, які, як вважалось, заважали розвитку суспільства. Це призвело до пожвавлення боротьби з релігійними уявленнями і релігійними організаціями (ліквідацією мусульманських громад, арештами та депортаціями за межі регіону мулл, залякування віруючих), але мусульманські традиції залишались на побутовому рівні. В Східній Україні ця активна позиція влади щодо мусульман (релігії взагалі) доповнювалась тими змінами в культурі і світобаченні (зміни життєвих орієнтирів), які привносили індустріалізація і урбанізація, що також призвело до збільшення кількості татар (а звідси і мусульман) у регіоні.
Вся ця політика влади щодо мусульман Східної України призвела до майже повної ліквідації мусульманських традицій і громад в 1930-1980-х рр. Радянська держава, з 1943 р. не визнавала існування мусульманських громад і традицій в регіоні. Мусульманські громади та мусульмани існували під негласною забороною з боку влади, але підтримували і зберігали релігійні традиції як грунт самоідентифікації татар (мусульман), але намагання пристосуватись до соціокультурних вимог радянського суспільства призвело до майже повної відсутності знань ісламських традицій та віровчення серед молодого покоління. Існували громади в різних містах компактного проживання татар у Східній Україні, склалася система обрання та діяльності духівництва в умовах відсутності контактів з мусульманами поза межами регіону, а також виникли такі форми заміщення відсутності культових споруд, як проведення релігійних зібрань на „татарських” цвинтарях, а також у будинках віруючих.
Ці соціальні та духовні трансформації призвели до змін в світогляді, а також у соціокультурних орієнтирах і цінностях мусульман регіону, до зламу старих форм суспільних відносин (у родині, у стосунках між чоловіками та жінками, зміна їх ролі в суспільстві – особливо жінок). У радянський період сформувались ісламські інститути та практики підтримки мусульманських традицій серед віруючих, що надали можливість пристосуватись мусульманам до реалій радянського та сучасного українського суспільств і підтримувати ісламські традиції в регіоні. Тільки „перебудова” та зміна політики радянської держави щодо релігії та релігійних організацій наприкінці 1980-х-початку 1990 рр. призвели до відродження мусульманських традицій та життя громад. Відбулося повернення до офіційного співіснування традиційного мусульманського світогляду та марксистсько-ленінської ідеології (тобто подвоєння у світогляді населення країни і регіону).
У той же час, в радянський період активно проходив процес інтеграції мусульман східноукраїнського регіону в соціокультурний простір України, що розпочався наприкінці 19 ст., з моменту міграції на територію регіону представників етносів, які сповідують іслам, і що залежало від соціально-економічних та культурних трансформацій українського суспільства (в період Російської імперії та СРСР).
Четвертий розділ „Інтеграція мусульман східних регіонів в соціокультурний простір України” розкриває те, що прийняття в УРСР „Закону про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. було базисом для формування свободи совісті та плюралізму поглядів на суспільні та економічні процеси розвитку країни через відмову від домінування марксистсько-ленінської ідеології, що стало поштовхом для релігійно-національного відродження мусульман, мусульманських традицій і мусульманських громад в Східній Україні або четвертим етапом поширення ісламу в регіоні. Одночасно в духовній сфері країни проходили два паралельних процеси - релігійно-національне відродження, як можливість повернення народів, які проживають в Україні, до своїх національних традицій, а ще до усталеного, перевіреного часом, релігійного світогляду, що було реакцією на домінування тривалий час в країні марксистсько-ленінської ідеології, а також плюралізація світоглядних орієнтирів і поглядів, що встановилися в українському суспільстві після здобуття країною незалежності (яке дезорієнтувало, дезінтегрувало суспільство та поставило під сумнів традиційні цінності). Процес релігійного відродження в Східній Україні, як і в Україні в цілому, поділяється на два процеси – „церковний ренесанс” (зовнішній фактор – кількісні показники) та „релігійний ренесанс” (внутрішній фактор - духовний) - які розпочались ще в радянський період, але проявились найбільш яскраво саме в період незалежності країни, і проходили складним шляхом поступового відтворення релігійної системи мусульман в місцях їх компактного проживання, що базувалось на поліетнічній основі (волзькі татари, а також азербайджанці, турки-месхетинці, араби та інші), хоча також зберігалась „етноконфесійність” ісламу – все це наклало відбиток на відродження і формування мусульманських інститутів в регіоні. Здобуття Україною незалежності надало можливість етносам, що сповідують іслам, хоча і обмежено, пересуватись територією України, оселятись в східноукраїнському регіоні, в’їжджати і виїжджати за межі країни та підтримувати зв’язки з мусульманами за межами як України, так і СНД. Така поліетнічність, а також можливості достатньо вільної міграції мусульман, як іноземних громадян, так і громадян України, призвело до поширення нових для Східної України напрямів та ідей ісламу – якщо тривалий час (у період Російської імперії та СРСР) у регіоні домінували мусульмани-суніти ханафітського мазхабу (волзькі татари), то у період незалежності України з’являються мусульмани-суніти шафіїтського мазхабу (що входять до ДУМУ, але це не обов’язково), а також мусульмани-шиїти (азербайджанці).
Позитивне ставлення з боку держави та суспільства до процесу відродження ісламу в Східній Україні призвело до відсутності конфліктів (відкритих) і толерантності між конфесіями. Але як наслідок „етноконфесійності” ісламу в регіоні та намагання представників етносів, що сповідують іслам і проживають на цій території вже тривалий час (татари), а також представників етносів, що сповідують іслам і приїжджають як з країн СНД (азербайджанці, турки-месхетинці та ін.), так і з-за меж СНД (араби, турки), брати участь у відродженні ісламу і його традицій в Східній Україні, призвели до розподілу громад мусульман за етнічними ознаками. Одночасно, певна “конкуренція” між різними мусульманськими організаціями за те, щоб взяти під свій контроль цей процес відродження, призвела до появи окремих мусульманських організацій, які або виникли в регіоні, або є представництвами загальноукраїнських організацій (діють ісламські культурні центри в м. Харкові, Донецьку, як місцеві організації Арраїду, мусульманські громади належать як до ДЦМУ і ДУМУ, так і до незалежних мусульманських громад). Таким чином, у регіоні є кілька окремих мусульманських організацій, але не має єдиного центру мусульман. В середині 1990-х рр. мусульмани Східної України, самостійно або за допомогою одновірців з Туреччини (хоча в цьому приймали участь і арабські організації), створили свій центр - Духовний Центр Мусульман України (1994 р.), це затвердило Східну Україну, як один з центрів ісламу в Україні. Також відбувалось юридичне оформлення мусульманських громад (легалізація мусульманських громад татар, що існували ще при СРСР). Одночасно мусульмани регіону вирішують питання релігійної освіти, підготовки кадрів священнослужителів, видавничої діяльності, що надають можливість підтримувати релігійні традиції (створені вищі духовні учбові заклади у м. Донецьку – Український ісламський університет у 1998 р. при ДЦМУ та медресе у 2003 р. при Донецькій громаді ДУМУ). Також проявом суспільної активності мусульман регіону на всеукраїнському рівні було створення у 1997 р. Партії мусульман України (ПМУ), яка була їх спробою активно включитись до політичного життя країни (була створена для подолання протиріч між різними Духовними центрами мусульман і намагалась з'єднати мусульман в межах України), але вже в 2005 р. партія самоліквідувалась. Духовний базис відродження ісламу в Східній Україні в сучасний період знаходиться в певному протиріччі. Це пов’язано як з наслідками соціокультурних трансформацій радянських часів, так і з культурним плюралізмом і соціальною нестабільністю сучасного українського суспільства, наявністю можливостей обирати свій світогляд; що також впливає на духовний базис і релігійність представників етносів, які сповідують іслам, призводить, певною мірою, до ігнорування мусульманських традицій, особливо з боку молоді. Можна стверджувати, що процес відродження ісламу в Східній Україні триває, що він становить частину процесу поширення ісламу в регіоні, яке, у подальшому, пов'язане також як з міграцією етносів, що сповідують іслам (з-за меж країни), так і наверненням до ісламу представників українського та російського етносів, хоча і має дуже невеликі для цього можливості.
В той же час, в сучасній Україні процес інтеграції залежить від етнічної приналежності мусульман, часу їх міграції на цю територію та історії проживання в регіоні. На цей процес впливає специфіка Східної України, де полікультурність, поліетнічність та поліконфесійність, які є умовами існування суспільства, що історично склалися в регіоні, а також сучасний плюралізм поглядів і свобода у виборі світогляду, все це проявляється у толерантності населення до різних народів, їх культур і релігій. А звідси, є певна можливість мусульман Східної України до інтеграції в соціокультурний простір України. Але інтеграція означає, як прийняття мусульманами світоглядних орієнтирів і пристосування до тих соціокультурних процесів, що відбуваються в суспільстві України, так і збереження ними своїх релігійних традицій, можливості свободи вибору.
З початку 1990-х років відбувається досить швидка інтеграція мусульман Східної України до життя в умовах сучасного суспільства України, з переважно християнським або секуляризованим середовищем. Не має законодавчих обмежень, а також протидії з боку держави, для дотримування мусульманами своїх традицій, поширення різних напрямків ісламу, а також створення ісламських
