КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЗВОНСЬКА Леся Леонідівна

УДК 811.14’01/02

СТАНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ ТЕМПОРАЛЬНОСТІ

В ДАВНЬОГРЕЦЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.14 –

класичні мови. Окремі індоєвропейські мови

Автореферaт

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі загального мовознавства та класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант доктор філологічних наук, професор

Сенів Михайло Григорович,

Донецький національний університет,

кафедра класичної філології і світової літератури,

завідувач кафедри

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Шарипкін Сергій Якович,

Інститут історії Академії

Свєнтокшискої, професор,

м. Пьотркув-Трибунальски, Польща

доктор філологічних наук, професор

Нерознак Володимир Петрович,

Інститут мовознавства Російської Академії Наук,

головний науковий співробітник,

м. Москва, Росія

доктор філологічних наук, доцент

Мосенкіс Юрій Леонідович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кафедра сучасної української мови, доцент

Захист відбудеться “19” жовтня 2007 р. о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, Київ, бул. Т.Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, Київ, вул.Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розісланий “14 ” вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради доц. Л.П.Гнатюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Визначальною тенденцією сучасної лінгвістики є її спрямованість на вивчення не лише проблем функціонування, а й розвитку мовних одиниць та онтологічних і гносеологічних властивостей семантичних категорій. Дослідження мовних структур як засобів репрезентації базисних знань про світ насамперед стосується архетипних, універсальних понять картини світу, таких як категорія часу. Аналіз мовної референції феномену часу усвідомлюється нами як можливість спостереження за пізнавальними процесами, пов’язаними із сприйняттям носіями мови часових характеристик та вимірів буття.

Граматичні форми, пов’язані з вираженням значення часу, як відомо, не збігаються в системах різних мов за своїм категоріальним значенням, перебувають у різних взаємовідношеннях з іншими формами, різняться місцем у системі та зв’язками з іншими категоріальними структурами. Взаємодія людини з об’єктивним часом у плані мовного вираження його ознак яскраво простежується в давньогрецькій мові, тому нам видається доцільним звернутися до аналізу розвитку граматичних засобів вираження часу та мовної стратегії відображення континуально-дискретних характеристик феномену часу носіями цієї мови.

В останні десятиліття окремі явища класичних мов у діахронному аспекті були предметом досліджень таких учених як Й.М.Тронський, А.О.Білецький, Я.Сафаревич, М.М.Славятинська, І.А.Перельмутер, С.Я.Шарипкін, В.П.Нерознак, Ф.О.Нікітіна, М.М.Казанський, Ж.Дюгу, А.Ріксбарон, Е.Дж.Баккер, С.М.Сікінг, Л.Т.Лєушина, Ю.Л.Мосенкіс; лексико-граматична специфіка вираження часових відношень у латинській мові спеціально розглядалася М.Г.Сенівим. Проте попри численні дослідження давньогрецької мови стосовно формально-граматичних, історичних чи діалектних мовних явищ, їх функціональний та когнітивний аспект і до сьогодні залишається мало розробленим навіть у межах окремих категорій.

Упродовж останнього часу вітчизняні й зарубіжні вчені в галузі класичних мов (С.Я.Шарипкін, В.Д.Шинкарук, М.М.Казанський) не раз наголошували на необхідності застосування здобутків сучасного мовознавства у класичній філології, яка в багатьох аспектах відстає від наукового рівня лінгвістики. Давньогрецька мова, яка привертала до себе пильну увагу в часи інтенсивних порівняльно-історичних досліджень, сьогодні опинилася на периферії лінгвістичних пошуків, коли сучасні мови стали предметом дослідження у плані співвідношення форми і змісту мовних явищ, функціональної й когнітивної лінгвістики, етнолінгвістики.

Незважаючи на опрацьованість багатьох питань, що стосуються функціонального діапазону часових форм на матеріалі різних мов та антропоцентричного підходу до відображення навколишнього світу, на сьогодні немає дослідження, яке б систематизувало явища розвитку граматичних засобів референції часу в давньогрецькій мові для розкриття еволюції мовного відтворення часових зв’язків дійсності та її кореляції з розвитком пізнання носіями мови характеристик феномену часу. Звідси виникає потреба, використовуючи функціональний підхід як засіб доступу до ментальних процесів та виходячи з існування певного співвідношення поміж когнітивними й мовними структурами, простежити інтерпретацію одного з базисних понять дійсності – категорії часу – носіями цієї мови.

Актуальність нашого дослідження зумовлюється насамперед його спрямованістю на систематизацію й типологічну інтерпретацію фактів розвитку семантики часових форм з точки зору мовної репрезентації когнітивного змісту семантичної категорії темпоральності. Потреба розглянути становлення парадигми темпоральності як результат розвитку мовної референції часу відповідно до пізнання його дискретно-континуальних характеристик носіями давньогрецької мови й визначає актуальність цієї дисертаційної роботи. Дослідження функціонально-семантичних закономірностей та динаміки діахронних змін категорії темпоральності в давньогрецькій мові є вкрай важливим для вивчення процесів та закономірностей розвитку цієї категорії й в інших індоєвропейських мовах, оскільки її становлення, еволюція та перспектива розвитку найяскравіше простежується в давніх мовах. Досліджувана нами проблематика пов’язана також з вирішенням актуальних для сучасного мовознавства питань, що стосуються аналізу мовних структур як засобів репрезентації знань про базисні, універсальні поняття картини світу, такі як категорія часу, а також визначення відмінностей у світобаченні носіїв різних мов.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертація виконана в межах комплексної наукової теми “Актуальні проблеми філології” (номер державної реєстрації 02 БФ 004-01), що розробляється в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета роботи полягає в тому, щоб розглянути розвиток граматичних засобів референції часу як еволюцію мовної стратегії відображення характеристик феномена часу крізь призму перцептивно-ментального образу часу в свідомості носіїв давньогрецької мови. Досягненню поставленої мети підпорядковані основні завдання роботи:

1) розглянути онтологічний і гносеологічний статус категорії часу та категорії темпоральності;

2) визначити ментально-когнітивну специфіку відображення об’єктивних часових універсалій та особливості їх втілення в мовному матеріалі давньогрецької мови;

3) простежити становлення та динаміку розвитку граматичних засобів репрезентації часових відношень у давньогрецькій мови від архаїки до їх закріплення і стабілізації у класичний період;

4) описати особливості семантики та функціонування часових форм у діахронному аспекті;

5) встановити частоту вживання функціонально-семантичних різновидів кожної часової форми в діахронії;

6) з’ясувати особливості транспозиції часових форм та інтеграційних процесів у системі граматичних засобів різних часових планів;

7) визначити зміни і характер еволюції семантики форм, які є репрезентантами синкретичних часових планів претеритальності, презентності та футуральності;

8) проаналізувати динаміку розвитку складників роз’єднаних та з’єднаних сегментів часових планів претеритальності та футуральності;

9) виявити специфіку функціонально-граматичних пан- та атемпоральних часових форм;

10) співвіднести закономірності мовного відображення континуально-дискретних характеристик феномену часу з розвитком пізнання носіями давньогрецької мови універсальних часових відношень дійсності.

Об’єктом дослідження є граматичні засоби референції часу парадигми темпоральності в давньогрецькій мові.

Предмет дослідження становлять функціонально-семантичні особливості граматичних засобів референції часу в прозових і поетичних текстах, що охоплюють діапазон розвитку давньогрецької мови від архаїчної до класичної доби включно.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на твердженні про те, що парадигма темпоральності – система засобів відображення часових зв’язків дійсності та характеристик абстрактного феномену часу – репрезентується категорією темпоральності, тому припускається, що зміни, які відбуваються в її онтологічному ядрі, відображають еволюцію мовної стратегії часової параметризації і є результатом розвитку синтезованого досвіду пізнання континуально-дискретних характеристик часу носіями давньогрецької мови.

Матеріалом дослідження є різнодіалектні грецькі літературні пам’ятки VIII – першої половини IV ст. до н.е. Обраний період відзначається значною динамікою як формально-граматичного, так і функціонально-семантичного розвитку граматичної категорії часу.

Першоджерелами послужили майже всі із збережених 115 різножанрових прозових і поетичних давньогрецьких творів VIII – пер. пол. IV ст. до н.е., що дало змогу якнайповніше простежити розвиток функціонально-семантичних різновидів часових форм (обсяг вибірки понад 60 тис. словоформ).

Мета і завдання роботи зумовили використання комплексної методики дослідження, яке здійснювалося з позицій системного підходу до мови як складного динамічного утворення. У процесі дослідження використовувався описовий метод як засіб інвентаризації і класифікації часових форм з поясненням особливостей їх функціонування на певних історичних зрізах; широко застосовувалися контекстуальний та функціонально-семантичний аналіз. Оскільки повне розкриття процесів історичних змін у мові можливе лише на підставі порівняння різних етапів її розвитку, дослідження було проведено шляхом поєднання синхронного і діахронного аналізів. Для отримання об’єктивних даних частотності вживання часових форм у досліджуваних текстах залучалися статистичні методи (коефіцієнт варіації, критерії Стьюдента, хі-квадрат та Х).

Наукова новизна дослідження полягає насамперед у тому, що воно є першою у вітчизняному мовознавстві спробою ґрунтовного висвітлення та комплексного аналізу парадигми темпоральності давньогрецької мови, зокрема еволюції структури, семантики, функціонування граматичних засобів категорії темпоральності. Нами вперше проведено діахронне дослідження синкретичних часових планів презентності, претеритальності, футуральності, яке дозволило з’ясувати, що взаємовідношення поміж конституентами з’єднаних та роз’єднаних сегментів цих планів засвідчують зміни в мовній референції часу та тенденцію до відображення дискретних характеристик феномену часу носіями давньогрецької мови. Теретична новизна дослідження полягає в тому, що за результатами досліджень особливостей функціонування та напрямів еволюції граматичних засобів вираження часу впродовж розвитку давньогрецької мови від архаїчної до класичної доби виявлено, що зміни парадигми темпоральності давньогрецької мови є результатом розвитку засобів мовної референції часу у відповідності з процесом пізнання носіями цієї мови його континуально-дискретних характеристик.

Теоретичне значення дослідження визначається тим, що воно становить певний внесок у вирішення актуальних питань функціональної лінгвістики, когнітивної лінгвістики та етнолінгвістики. Наукові спостереження над динамікою та механізмами розвитку граматичних засобів вираження часових відношень є подальшим розвитком теорії функціонально-семантичного поля в діахронному зрізі. Діахронне вивчення парадигми темпоральності в давньогрецькій мові дає змогу екстраполювання для дослідження розвитку засобів темпорального дейксису й в інших індоєвропейських мовах. Опрацьовані в дисертації принципи і дані аналізу еволюції референції часу в давньогрецькій мові дозволяють виявити етноспецифічні закономірності розвитку пізнання носіями цієї мови характеристик феномену часу. Теоретичні узагальнення роботи є перспективними для дослідження проблеми співвідношення мисленнєвих систем з мовною картиною світу, виявлення відмінностей у світобаченні носіїв різних мов.

Практичне значення роботи полягає у використанні її результатів при викладанні теоретичної граматики давньогрецької мови, давньогрецької діалектології, історії грецької мови, внутрішньої структури класичних мов, а також зіставного мовознавства, зіставної граматики класичних мов, у практичному курсі герменевтики творів давньогрецьких авторів.

Лінгводидактичне опрацювання даних розвитку давньогрецької мови знайшли своє втілення в створеному автором підручнику “Історія грецької мови”, який має гриф МОН України, методичних розробках та програмах з елліністичних курсів для студентів, магістрів та здобувачів наукових ступенів зі спеціальності “Класична філологія” Київського національного університету імені Тараса Шевченка та спеціальності “Переклад. Новогрецька мова” Київського національного лінгвістичного університету.

Особистий внесок дисертанта полягає у визначенні особливостей функціонування та напрямів еволюції парадигми темпоральності в діапазоні розвитку давньогрецької мови від архаїчної до класичної доби, а саме: 1) у виявленні змін та тенденцій розвитку функціонально-семантичного діапазону граматичних засобів вираження часу; 2) у встановленні частоти вживання функціонально-семантичних різновидів кожної часової форми на синхронних зрізах та в діахронії; 3) у визначенні специфіки вживання та витоків пан- та атемпоральних часових форм; 4) у запропонованій схемі закономірностей співвідношення поміж з’єднаними та роз’єднаними сегментами планів претеритальності та футуральності і мовною референцією континуально-дискретних характеристик феномену часу; 5) а також в отриманні та опрацюванні всіх фактичних даних, їх статистичному аналізі й інтерпретації отриманих результатів.

Вірогідність висновків і спостережень забезпечується використанням сучасних методів лінгвістичного дослідження, достатністю залученого до аналізу масиву фактичного й ілюстративного матеріалу, наукової літератури, апробацією теоретико-методологічних положень на науково-практичних конференціях.

Публікації. Праці, опубліковані за темою дисертаційного дослідження, є одноосібними. Результати дисертаційної роботи опубліковано в 1 монографії (16 друк. арк.), 29 статтях у наукових журналах та збірниках наукових праць, у матеріалах міжнародних конференцій (11,2 друк. арк.), підручнику “Історія грецької мови” (20,2 друк. арк.). Загальний обсяг публікацій – 47,4 друк. арк.

Апробацію результатів дослідження здійснено на шістнадцяти конференціях, у тому числі на одинадцяти міжнародних науково-практичних конференціях: “Актуальні дослідження мов і літератур” (Донецьк, 2003), “Лексико-граматичнi iнновацїї в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2003), “Компаративістика і типологія у сучасній лінгвістичній науці” (Донецьк, 2004), “Розвиток наукових досліджень: 2005” (Полтава, 2005), “Лингвистическая компаративистика в культурном и историческом аспекте” (Москва, 2006), “Грецький та слов’янський світ: національна своєрідність і взаєморозуміння культур” (Київ-Ніжин, 2006), “Наукові дослідження: теорія та експеримент” (Полтава, 2006), Міжнародна наукова конференція до 75-річчя професора С.В.Семчинського (Київ, 2006), “Компаративістика і типологія у сучасній лінгвістичній науці” (Донецьк, 2006), “Актуальні проблеми перекладознавства та навчання перекладу у мовному вузі (Київ, 2006), “Актуальні проблеми історії стародавнього світу” (Київ, 2007), трьох науково-практичних конференціях у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (Київ, 2003, 2004, 2005), двох міжнародних нарадах секції “Класична філологія” Науково-методичної ради Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова (Москва, 2004, 2006).

Загальний обсяг роботи. Обсяг тексту дисертації – 377 сторінок, загальний обсяг роботи – 427 сторінок. Список використаних теоретичних джерел нараховує 602 праці, з них 324 – іноземними мовами. Список творів давньо-грецьких авторів складає 115 позицій. У роботі міститься 22 таблиці та 6 діаграм.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списків використаної наукової літератури та джерел ілюстративного матеріалу.

У вступі обґрунтовано доцільність проведення дослідження, актуальність обраної теми, визначено наукову новизну, сформульовано мету, завдання й основні положення, що виносяться на захист, описано методи дослідження, викладено теоретичне й практичне значення його результатів.

У першому розділі викладено основні теоретичні положення, на яких базується концептуальний апарат дисертації: розглянуто онтологічний і гносеологічний статус категорії часу та категорії темпоральності, запропоновано розподіл часових планів відповідно до континуально-дискретних характеристик часу, обґрунтовано принципи розгляду категорії темпоральності в діахронії. Розглянуто специфіку граматичних засобів категорії темпоральності в давньогрецькій мові та методику дослідження їх функціональної семантики, охарактеризовано статистичні параметри системи часових форм у різножанрових прозових та поетичних творах досліджуваних історичних зрізів.

У другому розділі роботи визначено функціонально-семантичне та лінгвоментальне змістове наповнення форм – конституентів плану презентності та проаналізовано процеси діахронних змін у його структурі від архаїчної до класичної доби.

У третьому розділі досліджено генезу та динаміку розвитку темпоральних засобів репрезентації семи претеритальності. Детальна стратифікація сфери минулого, характерна для давньогрецької мови, при розгляді функціонального навантаження часових форм дає змогу враховувати той факт, що в них присутнє поєднання змісту власне категоріального й аспектуального. Аналіз співвідношення сегментів часового плану претеритальності, роз’єднаних та з’єднаних з планом презентності, дозволив простежити тенденції до чіткішого відображення засобами мови континуально-дискретних характеристик часу при сприйнятті та відтворенні носіями давньогрецької мови феномену часу.

Четвертий розділ присвячено дослідженню діахронних змін часових форм – репрезентантів семи футуральності. Розглянуто функціонально-семантичні різновиди часових форм та історичну динаміку їх розвитку як у складі плану футуральності, так і серед конституентів його сегментів, як розмежованих, так і поєднаних з іншочасовими планами.

У п’ятому розділі розглянуто функціональну специфіку пантемпоральних та атемпоральних часових форм, їх витоки та вжиток упродовж досліджуваного часового періоду. Обґрунтовано припущення про витоки всечасовості та позачасовості форм часу в давньогрецькій мові з праіндоєвропейського мовного стану видової опозитивності та часової індиферентності дієслівних основ.

У загальних висновках подано стислий виклад підсумків виконаного дослідження, узагальнено його основні результати, окреслено перспективи подальшої наукової роботи в обраній галузі.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ – “Парадигма темпоральності та принципи її структурної організації”. Реалійна, або фізична категорія часу відображається як ментальна репрезентація і як мовна репрезентація. Процес відображення категорії часу в мові – від ментально-сенситивного сприйняття до існуючих у свідомості носіїв певної мови онтологічних і гносеологічних уявлень про час – впливає на вибір конкретної часової форми. З іншого боку, завдяки мовній репрезентації об’єктивної дійсності мовні одиниці залучають до свого номінативного змісту не лише граматичні поняття як результат пізнавальних процесів, а й елементи чуттєвого пізнання універсального часового простору.

Спираючись на сучасні вітчизняні та зарубіжні фундаментальні праці з функціональної лінгвістики (О.В.Бондарко, В.Б.Кашкін, І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, Г.С.Щур, А.П.Загнітко, Ф.Данеш, Р.Гоберг, М.Й.Ольсен, Ф.Р.Палмер, С.A.Томпсон, С.Стернберг, Й.Трайєр), ми використовуємо функціональний підхід як засіб доступу до пізнання ментальних процесів, і тим самим наближаємося до пізнання феноменів буття.

Оскільки “мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності” (М.П.Кочерган), то у процесі концептуалізації й категоризації реалій об’єктивної дійсності та їх мовної референції складається певне світобачення носіїв мови (О.С.Кубрякова, Н.В.Слухай). З огляду на те, що різні мови відображають поняття буття неоднаково, то завдяки зіставленню концептосистем мов (О.О.Селіванова) виявляються відмінності у мовних картинах світу. Ми вважаємо плідними ентолінгвістичні ідеї А.Вежбицької, котрі ґрунтуються на дослідженні етноментальної специфіки, яка відображається в національній мові на різних її рівнях (І.А.Стоянов, І.О.Голубовська, І.Р.Буніятова).

Давньогрецька мова з цього погляду становить особливий науковий інтерес, адже вона була першою в історії Європи високорозвиненою мовою літератури та науки. Так, свого часу ще М.Я.Марр висловив думку про пошуки взаємозв’язку між особливостями давньогрецької мови й оригінальністю давньогрецької філософії. О.С.Широков убачав зв’язки між алфавітним грецьким письмом та атомістикою грецької філософії. Уже давньогрецькі філософи на матеріалі мови ставили фундаментальні гносеологічні проблеми, з яких найважливішою була проблема зв’язку між словом і об’єктом. У суперечках про ?????? та ?????? брали участь Геракліт, Демокрит, Протагор, Епікур, Платон, Аристотель, і в процесі цих філософських дискусій аналізувалася сама будова мови та закладалося підґрунтя епістемологічних досліджень. Уявлення античних греків про час пронизують усі аспекти його відображення як у плані онтології, так і досліджень категорії часу античними граматистами, тому можна сказати, що граматична категорія часу давньогрецької мови базується на топології часу античного світу.

На світосприйняття греків архаїчного періоду значною мірою вплинула міфологізація світу. Час у міфології аморфний, позбавлений двох з трьох своїх основних модусів: минулого і майбутнього; часовий зв’язок регулюється не стільки часовими відношеннями, скільки просто поєднанням, зчепленням подій, тому неможливо відтворити загальну хронологічну картину міфо-епічної розповіді.

Питання про співвідношення сприйняття людиною часу з часом онтологічним і фізичним ставилися й античною філософією. Концепції відображення зв’язків об’єктивної дійсності в філософських системах Платона і Аристотеля багато в чому дозволяють зрозуміти сприйняття часу греками класичного періоду та кореляцію його мовної референції з пізнанням ними часового розподілу на було, є і буде. Глибинний аналіз перцептивного і категоріального понять часу привів Аристотеля до розуміння дискретності часу: ???????????????????? ?????? ????????? ?????? ???? ????????? ???? ???????? ???? ???????? ?час – це число рухів у відношенні від попереднього і до наступного, і так постійно (????????? 220 А).

Філософське й фізичне поняття часу знаходить своє відображення в цілому комплексі мовних семантичних категорії, домінантною серед яких є категорія темпоральності. Категорія темпоральності репрезентує в мові парадигму темпоральності як систему засобів мовної стратегії відображення часових зв’язків дійсності в результаті та крізь призму досвіду пізнання феномену часу носіями мови. Семантичний центр категорії темпоральності складають граматичні засоби вираження часових відношень. Оскільки граматична категорія часу остаточно сформувалася після розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти, що утруднює вияв первісних етапів її формування як з погляду плану змісту, так і з погляду плану вираження, то, як слушно зазначає М.М.Славятинська, “вивчення цієї категорії повинно провадитися для кожної мови окремо шляхом внутрішньої реконструкції”.

На відсутності ізоморфізму між мисленнєвим і мовним категоріальним змістом ґрунтується важливий принцип автономності функціональної граматики кожної конкретної мови (О.В.Бондарко). Специфіка функціональної граматики кожної мови полягає в тому, що вона будується на основі універсальних одиниць, але з конкретним семантичним наповненням та функціональною інтерпретацією явищ даної мови – від семантичних категорій до формально-граматичних засобів їх вираження.

У процесі мовної репрезентації на вибір відповідної форми часової референції впливають як характеристики реальних властивостей часу, так і особливості граматичної організації і функціонування певної мови. Мовний час тісно пов’язаний з граматичною структурою мови і змінюється разом з нею, тому аналіз функціональної семантики повинен спиратися на парадигматичне визначення граматичної категорії часу з урахуванням діахронних змін. Розуміння часу як універсальної понятійної категорії дозволяє на ґрунті конкретної мови розглянути функціонально-семантичний діапазон формально-граматичних часових форм, характер співвідношення основних та неосновних значень певної граматичної форми, діахронну динаміку процесу різних змістових варіантів функцій граматичних часових форм у межах категорії темпоральності.

Для системи часових форм диференціюючими ознаками є вираження дискретних часових відношень у площині минулого-теперішнього-майбутнього у перманентній часовій перспективі. Проте така трихотомія не відтворює повністю денотативно детерміновані безперервно-перервні характеристики феномену часу: трихотомічний поділ унеможливлює віднесення до конкретного часового плану двополюсних категоріальних структур, таких як перфект у давньогрецькій мові та багатьох функціонально-семантичних реалізацій інших часових форм. Урахування діалектики часового континууму та часової дискретності, ментальної специфіки відображення об’єктивних часових універсалій та їх втілення в мовному матеріалі, на нашу думку, дозволяє вести мову про послідовне сполучення п’яти часових планів: роз’єднано-претеритальний та з’єднано-претеритальний план, презентний план, з’єднано-футуральний та роз’єднано-футуральний план.

Онтологічне й гносеологічне розуміння часу в античній філософії (Платон, Аристотель, стоїки) та міфології, на сюжетах якої розгортаються колізії епосу (Гомер, Гесіод), античної трагедії (Есхіл, Софокл, Еврипід), алюзії лірики (Піндар, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Алкман, Мімнерм, Івік, Феогнід та ін.), в історичній та ораторській прозі (Геродот, Фукідід, Ксенофонт, Демосфен, Лісій та ін.), є підґрунтям його мовної референції крізь призму сприйняття реалії часу як окремим індивідуумом, так і носіями етноментальності в цілому. Незважаючи на особливості суб’єктивної темпоральної організації тексту конкретного автора, поняття категорії темпоральності в давньогрецькій мові (як і будь-якій іншій) не зводиться до суми часових структур на рівні текстів різних авторів і не підпорядковується повністю специфіці художнього часу. Категорія темпоральності не ототожнюється з сукупністю мовних засобів репрезентації часу в літературному тексті в цілому, а є максимально узагальненим комплексом засобів темпоральної організації тексту як результату синтезованого досвіду пізнання часу носіями давньогрецької мови і в цьому розумінні є етнолінгвістичним феноменом. Таким чином, категорія темпоральності є організуючою і керуючою системою відображення феномену часу в різних формах існування давньогрецької мови.

При дослідженні темпоральності як категорії колективного усвідомлення часу носіями давньогрецької мови ми не зіставляємо діалектні, ідіо- чи жанрово-специфічні засоби часової референції, а простежуємо в діахронії еволюцію мовної стратегії відображення реального часу на матеріалі сукупності різножанрових та різнодіалектних текстів. Лише на такому “макротекстовому” рівні (О.В.Тарасова) можна виявити загальні закономірності етноспецифіки категорії темпоральності та її розвитку.

З погляду сучасної лінгвістики перцепція і репрезентація реалій буття – це не статичні, а змінні категорії, які є корелятами історичних змін у свідомості носіїв мови. Цілком закономірно, що засоби вираження часових відношень у кожній мові можуть варіювати на різних етапах розвитку залежно від об’єктивної системної організації мови та ментальних особливостей її носіїв. Таким чином, діахронний підхід є важливим складником функціональних досліджень, вивчення законів історичного розвитку мови, її структури у синхронії та діахронії. Співідношення функціонально-семантичних різновидів часових форм – складників часових планів та їх пентатомічного розподілу – є не лише синхронно системно-функціональною моделлю, а й феноменом історичного характеру, змінюваним у процесі розвитку давньогрецької мови.

Синхронний аспект дослідження розглядається як закономірний складник діахронного підходу. Розгляд мовного матеріалу на синхронних зрізах у порівняльному аспекті дозволяє не лише зрозуміти функціональні особливості давньогрецької мови певного історичного періоду, а й простежити за еволюцією функціональної семантики часових форм упродовж різних періодів історії грецької мови. Синхронне дослідження діапазону конституентів часових планів на певних зрізах за століттями розкриває як функціонально-семантичні характеристики часових форм, так і їх задіяність у референції часових планів презентності, претеритальності й футуральності в їх сполученні та роз’єднанні.

Можна вважати, що в системі давньогрецького дієслова видові й часові значення об’єднані в єдиний комплекс. Семантичним ядром категорії темпоральності і центром граматичних відношень вираження часу в давньогрецькій мові є форми індикатива; часові форми інших способів (кон’юнктива, оптатива й імператива) мають пріоритетно видове значення; їх переважне відношення до сфери майбуття пов’язується нами з розглядом футурального часового плану. Також розглядаються периферійні явища (дієприкметникові чи інфінітивні конструкції, лексико-граматичні засоби вираження часових відношень), які пов’язані з семантикою таксису та мають відносно-часове значення.

На підставі підрахунків з урахуванням критеріїв перевірки статистичних гіпотез (коефіцієнт варіації, критерії Стьюдента, хі-квадрат та Х) було виявлено, що характер розподілу часових форм індикатива має сталий характер, який не залежить від жанру, ідіостилю чи періоду написання. Така однорідність дає підстави вважати, що дані наших досліджень ужитку функціонально-семантичних різновидів часових форм індикатива не зумовлені жанровою, ідіостилістичною чи часовою специфікою текстів, а в цілому демонструють еволюцію мовної стратегії носіїв давньогрецької мови у відображенні характеристик феномена часу.

Таким чином, діахронний аналіз функціонально-семантичних характеристик часових форм та частотності їх реалізації для референції часу з урахуванням розмежування та сполучення базових часових планів презентності, претеритальності, футуральності став предметом нашого розгляду в наступних розділах роботи.

У другому розділі роботи “Динаміка розвитку репрезентації презентності в давньогрецькій мові” визначаються функціонально-семантичні характеристики форм – складників плану презентності – та простежуються процеси діахронних змін у його структурі від архаїчної до класичної доби.

Референцією “теперішності” у давньогрецькій мові виступає ряд граматичних часових форм, пріоритет серед яких належить формам презенса. З огляду на специфіку природи теперішнього, її мовним корелятом, своєрідною сутністю аморфності часової площини презентності виступають саме форми презенса. Гомерівські поеми демонструють широкий функціонально-семантичний діапазон граматичних форм презенса, що найяскравіше представляє поліхронність цих форм. Таке використання презенса значною мірою пов’язане не стільки із здатністю до часової метафоризації, скільки визначається хроногенезом (Г.Гійом) гомерівського світу. Міфологічна часова картина, з якою нероздільно пов’язане усвідомлення і сприйняття часу, ґрунтується на панхронній космогонії світу богів і світу людей. Всечасовість буття ототожнюється з хаосом часу, безмежного як у минуле, так і майбутнє, тому мить теперішнього розтягується до безмежжя. У хронологічній картині гомерівського епосу як мовного відображення міфологічного світу поняття часу є вічним континуумом, позбавленим жодної перервності і навіть будь-якої чіткої часової послідовності. Це поняття часу найповніше втілюється в граматичній формі презенса з її семантичною здатністю виражати водночас нуль і безкінечність.

Таблиця 1.

Динаміка діахронних змін плану презентності

Презентність | VIII ст. | VII ст. | VI ст. | V ст.

praesens durativum | 41,1% | 50,7% | 60,2% | 71%

praesens iterativum | 24,7% | 38,5% | 21,6% | 8,6%

praesens de conatu | 6,7% | 0 | 7,4% | 5,1%

perfectum-praesens | 25,1% | 10,8% | 10,8% | 13,2%

aoristus-praesens | 2,2% | 0 | 0 | 2,3%

Поняття презентності є референтом для форм звичайного презенса, ітеративного, деконативного презенса та транспонованих іншочасових форм з функціональною семантикою категоріального значення презенса (табл. 1).

Історичну динаміку розвитку семантики презентних форм можна простежити за збільшенням використання форм дуративного презенса в діахронному аспекті. Менша частка дуративного презенса у мові Гомера порівняно з наступним періодом компенсувалась використанням перфектних форм з презентним значенням (як лексично-обумовленим, так і зумовленим їх аспектуальною домінантою). Збільшення частки дуративного презенса в процесі функціонально-семантичного розвитку засобів плану презентності засвідчує більшу категоризацію форм презенса для часової конкретизації та локалізації в сфері теперішнього. Це підтверджує й збільшення частки ядра функціонально-семантичного поля презентності, яке складають форми презенса (з 75% у VIII ст. до 83% у V ст.).

Дуративний презенс стає найбільш продуктивною часовою формою в історичній, ораторській та філософській прозі класичної доби з дейктичним акцентом на моменті мовлення, авторському коментареві до описуваних подій, дискурсними чинниками. Наприклад, Геродот широко вживає форми індикатива презенса у діалогах та розмовах, які він наводить від імені дійових осіб, у власних коментарях щодо описуваного. Вісники звертаються до спартанців, передаючи слова Креза: ???????? ???? ?????? ???? ??????????? ????????????? ??????? ??? ?????? ????????? ???? ??????????????????????????????????????? ?Herodoti Historiae??? ??? отже, я, згідно з оракулом, закликаю вас бути мені друзями і союзниками без усяких викрутів і облуди. Розповідаючи про грошову винагороду, якої захотіли мітіленці за видачу Пактія, автор уточнює: ???????????????????????? ???????? ?????????? ??Ibidem ???????тут я не можу точно визначити кількість.

Значення ітеративності презентних форм на позначення дії, яка може розтягуватися до безмежжя, бути безкінечно повторюваною, зближує семантику цих форм зі значенням презенса пантемпорального. Критерієм їх розмежування може виступати експлікація дії в плані актуального теперішнього (презенса, що виражає теперішню дію, яка збігається або не збігається з моментом мовлення) для форм ітеративного презенса, та неприв’язаність дії до сфери актуального теперішнього, що є характерною для форм всечасового презенса. Підкреслювати ітеративне навантаження презентних форм можуть контекстні лексико-граматичні засоби; наприклад, у фразі ?????????????????????????????????? ????????????

(Platonis Apologia Socratis??0 F) для ко-ж-ного я роблю найбільше бла-го-ді-ян-ня займенник ???????? кожен експлікує семантику ітеративності; вислів ?????

????????????????????????? ??????????????????? (Platonis Cratylus ????А) ці ж са-мі сло-ва завше ша-ную і ці-ную містить прислівник ????????, який вказує на постійну повторюваність дії тощо.

Доcить широке вживання ітеративного презенса в гомерівську добу можна пояснити як особливістю епічної фабули, оскільки сюжетною домінантою є події міфологічної історії з характеристикою міфічних “вічних” персоналій, панхронною картиною їх існування та часовою невизначеністю подій їхнього “життя”, так і усвідомленням античною людиною існування міфологічного світу одночасним з людським буттям, тому мовною репрезентацією стає форма презенса як семантично локалізована в часі.

У наступному, VII ст., такі мовні ситуації можуть виражатися різночасовими формами: ????????? ??????????? ??????? ????? ??????? ?????????? ?????????praes, ????????????? ??????????????aor. ??????????Сallinus ???????часто повертається воїн з битви, а смерть застає його вдома, – як презентна форма ????????, так й аористна форма ?????? передають свідчення колективного досвіду людського життя і семантично близькі панхронним формам. Емпіричне узагальнення додатково підкреслюється лексичними засобами: займенником ????та уособленням детермінованості людського життя – ???????доля, смерть.

Еволюція перфекта на ґрунті грецької мови пройшла тривалий шлях, початковим етапом якого, засвідченим у писемних пам’ятках, є мова гомерівського епосу (С.І.Соболевський, І.А.Перельмутер). Починаючи з цього періоду, розвиток семантики перфектних форм не обмежувався лише генезою категоріального значення, а є характерним для всіх функціонально-семантичних різновидів перфекта. Проте якщо основне значення перфекта доволі відчутно змінило свої граматичні показники як, в основному, категорії стану, на переважне наповнення темпорально-аспектуальним змістом, то інші функціональні типи перфекта не зазнали значних змін упродовж періоду від архаїчної до класичної доби. Одним із таких функціонально-семантичних різновидів перфекта був perfectum-praesens, який, образно кажучи, однобоко втілює темпоральний потенціал перфекта і, на відміну від результативного перфекта, основною часовою ознакою якого виступає часова двоплановість, є обмеженим площиною теперішнього.

Домінуюча семантика теперішнього цих форм при поєднанні з граматичними формами презенса підтверджується функціонально-семантичним уподібненням таких перфектних форм до категоріального значення презентних форм. Наприклад, форми ітеративного презенса як функціональної моделі, яка більш притаманна семантиці презентних форм, легко сполучаються з формами перфекта-презенса, незважаючи на інші конотації перфектних форм, для котрих нехарактерною є ітеративність; наприклад: ????????????????????????????????? perf. ???? ???????????? ????????????? ?????????????? ?????????? ??????????? praes. ?Pindari Olympiaсa?? ?????? слава Пелопа озирає світ з Олімпійських ристалищ, де швидкість змагається зі швидкістю.

Закріпленню функціональної семантики форм perfectum-praesens посприяла обмеженість дієслівної лексики, семантика якої в перфектних формах втрачала у свідомості носія мови поєднання плану минулого з планом теперішнього, ставала свого роду ентимемою (об’єднання цих часових планів можливе як штучний витвір, силогізм загального зв’язку явищ дійсності; наприклад, перфектна форма ????????я стою лише надумано розкладається на процес констатації стану у теперішньому на етапи: я став і тепер стою тощо). Таким чином, із закріпленням за перфектними формами власних часових та видових характеристик частка perfectum-praesens відчутно зменшується (табл. 1), й уживаними залишаються лише форми дієслів, тісно пов’язані з їх лексичним значенням.

Поруч із презенсом історичним, логічно і семантично сполучуваним із формами аориста як сигніфіката минулої дії, при діахронному аналізі засвідчено форми аориста (найчастіше verborum sentiendi et affectuum), на які впливає семантика оточення презентними формами; на завершеності дії в презентному часовому плані акцентує лексичний маркер ????:

VIII ст.: ?????????????????????????????????????aor. ??????????????????Homeri Ilias ?????? тепер же задумує і наказує мені;

V cт.: ?????? ??? ????????????? ??????????? ??? ???????? ??? ??????? ???? ????????????? ?????

?????????????????????????????????????????????? ????????????????????????????????????????????????

aor. ?Platonis Symposium???????? наприклад, все, що ми зараз робимо: чи п’ємо, чи співаємо, чи бесідуємо – прекрасним є не само по собі, а з огляду на те, як це робиться і що з цього виходить.

У зв’язку з цим тенденція оформлення функціонально-семантичної диференціації часових форм, чіткішої категоризації їх темпоральної семантики, розширення сприйняття часової реалії не лише як безперервної, а й перервної, все більше звужує вживаність тих самих форм дієслова як у презентному, так і в претеритальному значенні. З іншого боку, ми бачимо, що з різними коливаннями впродовж досліджуваного періоду складники плану презентності здатні виражати дію від стигматичності до безкінечності, передавати теперішню мить, яка збігається з моментом мовлення, та відносне теперішнє, з необмеженою ретро- та проспективою.

У третьому розділі “Динаміка розвитку репрезентації претеритальності в давньогрецькій мові” досліджується становлення та динаміка розвитку граматичних часових засобів референції претеритальності. Детальна стратифікація сфери минулого, характерна для давньогрецької мови, при розгляді функціонально-семантичного навантаження часових форм дає змогу враховувати той факт, що в часових парадигмах давньогрецького дієслова присутнє поєднання власне категоріального змісту й аспектуального. Дія, віднесена до сфери минулого в семантичному плані, набуває чіткого дейктичного протиставлення плану теперішнього (що характерно для роз’єднано-претеритальних ситуацій) або продовжує тривати на час згадки про неї чи зберігає безпосереднє відношення до status praesens (що характерно для з’єднано-претеритальних ситуацій). Широкий вибір морфологічних форм давньогрецької мови для передачі минулого дає можливість відтворювати часову перспективу минулого, роз’єднаного і поєднаного з теперішнім, минулого дискретного і недискретного.

Еволюція функціонального навантаження кожної часової форми окремо та їх сукупності в межах претеритальних планів засвідчує як однонаправлені, так і різнонаправлені тенденції їх розвитку в часових зрізах поміж мовою гомерівських часів та мовою пам’яток класичного періоду (див. табл. 2).

Таблиця 2.

Динаміка діахронних змін плану претеритальності

Претеритальність | VIII ст. | VII ст. | VI ст. | V ст.

aoristus | 47,7% | 57,9% | 68,9% | 39,9%

imperfectum | 41,3% | 23,2% | 22,7% | 40,5%

perfectum | 4,8% | 13,8% | 5,3% | 4,6%

plusquamperfectum | 2,7% | 3,1% | 0 | 3,3%

praesens | 3,5% | 0,5% | 3,1% | 10,9%

Ядерні конституенти семи претеритальності (імперфект та аорист), які демонструють найвищу концентрацію категоріальних ознак поняття “минуле”, в процесі історичного розвитку мови виступають певними “конкурентами” мовної репрезентації часової сфери минулого. Переплетіння їх функціонально-семантичних характеристик, взаємоперебіг їх на початку (архаїчна доба) змінюється чіткішою часо-видовою параметризацією з більш чітким розподілом функціональної семантики у класичну добу. У результаті цього сфери вжитку форм імперфекта й аориста врівноважуються, що свідчить про практично рівновеликий функціонально-семантичний діапазон як однієї, так і іншої граматичної форми.

Функціональне навантаження форм імперфекта репрезентується у восьми семантичних інваріантах, які впродовж досліджуваного періоду відзначаються значною історичною стабільністю, що опосередковано підтверджує факт пізнішого витвору системи форм імперфекта на уже усталеному ґрунті закріплення видових значень за дієслівними основами та диференціації поміж ними часових значень. Імпліковані та експліковані категоріально визначальні форми імперфекта характерні для текстів усіх хронологічних зрізів. Оскільки категоріальна семантика форм імперфекта є чітко закріпленою за формами дуративного імперфекта, в яких вона абсолютно не потребує дистрибутивної підтримки, інші функціонально-семантичні різновиди імперфекта, навпаки, виявляються обумовленими певними лексичними значеннями дієслова (verba dicendi, voluntatis, sentiendi et affectuum, еundi).

У Гомера часто в одному й тому ж контексті форми імперфекта й аориста одного й того ж самого дієслова стоять поруч; їх вживання навзаєм одна одної можна пояснити також метричними вимогами: ????????????????????????

????????aor. ??????????????????????????????????????????????????????????????????imperf. ??????????Homeri Ilias ????????Атрей, помираючи, залишив його багатому стадами Тієсту, а Тієст полишив Агамемнону.

Близькість претеритальної семантики форм імперфекта і плюсквамперфекта прислужилася і для морфологічного оформлення парадигми плюсквамперфекта. Як вважає І.А. Перельмутер, форми на зразок ????????? ????????? ??????? тощо можна трактувати залежно від контексту як перфектні або як плюсквамперфектні.

Граматично ідентичні форми є функціонально диференційованими, і в подальшому їх функціонально-семантична специфіка дала поштовх для створення окремих граматичних форм плюсквамперфекта, які запозичили