КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

НАУМОВСЬКА ОЛЕСЯ ВЛАДИСЛАВІВНА

УДК 398 (091)

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА СПАДЩИНА МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

Спеціальність: 10.01.07 - фольклористика

Автореферат дисертаціїї

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: |

доктор філологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділом фольклористики Пазяк Михайло Михайлович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України;

кандидат філологічних наук, доцент, заслужений працівник культури України, проректор з наукової роботи Шевчук Степан Іванович, Рівненський державний інститут культури.

Провідна установа: | Київський національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, кафедра української літератури, м.Київ

Захист відбудеться «5» жовтня 1999 р. о 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, вул.Володимирська, 58)

Автореферат розіслано «3» вересня 1999 р.

Учений секретар спеціалізованої ради

доктор філологічних наук, професор Л.В.Грицик

Актуальність дослідження. В умовах утвердження національного менталітету, розбудови української держави гостро постає проблема теоретичного дослідження тих історичних процесів, котрі через відомі ідеологічні причини деформувалися не лише в багатьох наукових працях, а й у свідомості не одного покоління. Важливим у цьому контексті є з'ясування ролі певних визначних постатей-пасіонаріїв, які зробили вагомий внесок у формування національної культури. До таких сподвижників вітчизняної науки належить М.П.Драгоманов, великий науковий доробок якого привертає увагу українських і зарубіжних істориків, літературознавців, фольклористів, етнологів, політиків, філософів.

Як слушно зауважували дослідники спадщини ученого, його інтереси сягали від історії античності і релігієзнавства до фольклору різних народів, передусім українського, від проблем національної школи до правознавства, від організації підцензурної преси до організації радикальної партії, від конкретних оцінок слов'янського питання на Балканах до задумів створити нарис історії цивілізації в Україні, від дописування у численні вітчизняні і зарубіжні періодичні органи до пропаганди культурної спадщини “українського і російського народів у Європі і так далі – всі вони слугували пізнанню особливостей європейської цивілізації і виясненню на цьому тлі можливостей і перспектив української нації” Міщук Р.С. Від редактора // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. – К., 1991. – С.4.

.

Якщо історичні, політичні, публіцистичні, літературознавчі праці М.Драгоманова так чи інакше були в полі інтересів багатьох дослідників (серед них І.Франко, М.Грушевський, Л.Білецький, Я.Довбищенко, П.Федченко, Л.Новиченко, С.Щурат, В.Довгич, Р.Міщук, Ф.Назаренко, Р.Іванченко та ін.), то ім'я ученого у фольклористиці частіше зустрічаємо в останнє десятиліття. Маємо на увазі статті С.Мишанича, В.Качкана (його ж книжку про М.Павлика (1986)), Я.Герасима, Р.Кіся тощо.

Фольклористичні праці М.Драгоманова, на яких ще в минулому столітті була зосереджена увага І.Франка, М.Павлика, М.Бучинського, Лесі Українки, М.Грушевського та інших діячів вітчизняної культури, внесли в українську науку струмінь історичної конкретики, зокрема на компаративістському рівні. У них зустрічаємо чимало принципів філософської антропології, яка в Україні лише зараз стає на науковий грунт. Досі вітчизняна наука ще не здійснила належного аналізу численних праць одного з найвизначніших діячів на ниві української фольклористики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії української літератури Київського університету імені Тараса Шевченка, у наукові та науково-методичні плани якої входить проблема вивчення історії української літератури в контексті з іншими формами мистецтва, зокрема фольклором, створення посібників для читання однойменних курсів, спецкурсів, семінарів.

Мета дослідження. На основі вивчення фольклористичної спадщини М.Драгоманова, матеріалів статей, спогадів сучасників, епістолярії здійснюється спроба всебічно оцінити наукову спадщину ученого в контексті вітчизняних та загальноєвропейських сучасних теоретичних моделей у фольклористиці, виявити значення його наукових засад і відкриттів для розвитку сьогоденної та майбутньої науки про народну творчість.

Для досягнення мети сформульовано такі завдання:

·

· з'ясувати наукову новизну “драгоманівської едиторської трилогії” (Я.Герасим) про українську народну пісенність в контексті позитивістських досліджень фольклорних явищ ХІХ ст.;

· дати об'єктивну характеристику теоретичним засадам ученого про українську народну прозу, акцентуючи на його наукових пошуках генезису сюжетів, мотивів, образів в етнічній українській та в позаетнічній народній культурі;

· виявити наукове значення теоретичних висновків ученого для сучасної фольклористики та світоглядної орієнтації в еволюційних процесах культури українського народу.

Теоретико-методологічною базою дисертації є наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних учених-фольклористів, літературознавців, істориків, філософів, публіцистів про фольклористичні процеси в Україні та розвиток теоретичних напрямів таких діячів, як: М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш, М.Костомаров, О.Потебня, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, М.Павлик, М.Сумцов, В.Гнатюк, М.Грушевський, К.Грушевська, Я.Савченко, М.Возняк, Р.Волков, О.Дей, І.Березовський, М.Пазяк, В.Бойко, С.Мишанич, Р.Кирчів, В.Качкан, Н.Шумада, П.Новиченко, П.Федченко, Б.Деркач, Р.Іванченко, М.Попович, В.Юзвенко, Й.Федас, Т.Шевчук, Я.Герасим та ін.

У процесі дослідження автор спиралася на досягнення зарубіжної науки – праці О.Конта, О.Веселовського, І.Тена, О.Пипіна, Л.Леві-Строса, Р.Барта, К.Кабашникова та ін.

Для вирішення поставлених завдань дисертант керувалася історико-генетичним, порівняльним, структурно-типологічним і контекстуальним методами сучасної фольклористики.

Наукова новизна дисертації полягає в осмисленні та аналізі фольклористичного доробку М.Драгоманова, у розкритті дослідницьких методів будівничого української фольклористики. Вперше з погляду сучасної науки про народну творчість розглядається структура фольклорних видань, упорядкованих ученим, акцентується на їх значенні для подальших наукових пошуків.

Теоретичне значення роботи полягає у збагаченні аспектів вивчення історіографії фольклору. Результати дослідження доповнюють і розширюють відомі наукові погляди про українського ученого з європейським ім'ям.

Джерелами дослідження послугували фольклорні видання М.Драгоманова (певні у співпраці з В.Антоновичем), зокрема, “Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова”. Тт. І, ІІ. – К., 1874-1875, т.ІІ, 1875; “Малорусские народные предания и рассказы”. – К., 1876; теоретичні праці: “Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)”. – Женева, 1881; “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст. З увагами М.Драгоманова”. Ч.І, розд.І. – Женева, 1883, розд.ІІ. – Женева, 1885; численні статті і студії, опубліковані у літературознавчій та фольклористичній періодиці, альманахах, вісниках, значна частина яких увійшла до “Розвідок про українську народну словесність і письменство”. Тт. І – ІV. – Львів, 1899-1907; епістолярні матеріали тощо.

Практична цінність роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використаними під час читання університетських курсів народнопоетичної творчості, історії української фольклористики, теорії фольклору, історії української літератури, спецкурсів, спецсемінарів, при написанні курсових та дипломних робіт. Дисертаційне дослідження розраховане і на наукові запити викладачів середніх навчальних закладів, студентів, учнів.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданні кафедри історії української літератури і фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення дисертації відображені у публікаціях, курсах лекцій з української літератури і культури у Національному політехнічному університеті, Інституті адвокатури при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національної академії управління, викладені на конференції молодих учених в Київському університеті на філологічному факультеті, Рівненському інституті культури, Мелітопольському педагогічному інституті: “Фольклористична діяльність М.Максимовича” (Київ, 1992); “Проблеми викладання народознавчих дисциплін в середніх та вищих навчальних закладах” (Рівне, 1993); “Сучасні проблеми вивчення фольклору і літератури у вищих та середніх навчальних закладах” (Мелітополь, 1996); “Фольклор та література як наукова та освітня проблема” (Київ, 1998); “Проблеми дослідження сучасного фольклору” (Київ, 1999).

Зміст дисертації викладений у 8 статтях (загальним обсягом понад 2 др.арк.), певні положення висвітлені і в 2 посібниках автора дисертації з української мови для студентів нефілологічних факультетів.

Структура роботи. Дисертація складається зі Вступу, 3 Розділів, Висновків, Списку використаних джерел.

Зміст роботи.

У Вступі автор обґрунтовує актуальність теми дослідження, зазначає наукову новизну результатів аналізованої проблеми, формулює мету і завдання роботи. Висвітлюється також зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами кафедри, подаються рекомендації практичного застосування одержаних результатів, а також перелік наукових конференцій, де були апробовані основні положення роботи, і список публікацій, у яких викладено основний зміст дисертації.

У першому Розділі “М.Драгоманов – представник культурно-історичного напряму в українській фольклористиці ХІХ ст.” аналізується процес становлення та розвитку вітчизняної фольклористики у ХІХ ст., засвоєння нею загальноєвропейських теоретичних моделей та формування власних дослідницьких методів, зумовлених суспільно-історичними процесами в Україні.

Європейське відродження народної культури, словесності, зокрема, яке почалося в добу романтизму, зумовило ферментацію національної ідеї, її прояв у виданнях фольклорних творів письменниками, ученими.

Відомо, що в Україні процесу видання окремих збірників фольклору передував період їх інтенсивного відтворення в художній літературі у кінці ХVIII – на поч.ХІХ ст., на що вказував на початку ХХ ст. відомий фольклорознавець, професор Київського університету Я.Савченко, зауважуючи, що в цей час у Російській імперії не було жодного письменника українського походження, котрий би не інтерпретував фольклорних сюжетів, образів чи мотивів у своїх творах Див.: Савченко С. Русская народная сказка. История собирания и изучения. – К., 1914. – С.12.. Вже перші зібрання фольклору М.Цертелєва, М.Максимовича, О.Бодянського, З.Доленги-Ходаковського, І.Срезневського, Я.Головацького, І.Вагилевича, О.Шишацького-Ілліча, П.Куліша, М.Костомарова засвідчили спробу актуалізації патріотичної свідомості через популяризацію естетичних ідеалів народної творчості. У передмовах до збірок та окремих студіях М.Максимовича, О.Бодянського, М.Гоголя, П.Куліша, М.Костомарова та інших превалює історико-генетичний підхід опрацювання фольклору, що мав місце і в пізніші періоди та зумовив наукові засади культурно-історичного напряму в українській фольклористиці. У структурі українських фольклорних збірників епохи романтизму значне місце відводилося історичній проблематиці, думам, пісням, легендам про козаччину, що засвідчує особливу позицію упорядників та видавців – до певної міри “завуальовану” мету відродження національної свідомості мас, протистояння колоніальній психології, меншовартості, яка насаджувалася в Україні державами-сусідами.

Дисертант вважає, що особливе становище української фольклористики, що розвивалася під впливом наукових засад позитивізму, основні принципи якого сформульовані О.Контом, спричинило той великий ентузіазм у нагромадженні фольклорного матеріалу та інтенсивне різнобічне дослідження його багатьма діячами, зокрема ученими, письменниками, що значно активізувало досягнення дослідників у інших гуманітарних сферах, наприклад, у літературознавстві.

Збірники М.Максимовича, П.Куліша, “Труды…” П.Чубинського, праці О.Бодянського, О.Потебні, М.Костомарова – усе це ті віхи в історії фольклористики, які засвідчують її важливу роль до середини ХІХ ст. не лише у вітчизняній науці, а й у східнослов'янській загалом. У Петербурзькому місячнику “Вестник Европы” 1871р. (№1, без підпису) у статті “Народна белетристика”, авторство якої стало відоме з листа М.Драгоманова до М.Бучинського (31.08.1871р.), автор (М.Драгоманов), аналізуючи фольклористичний процес у І пол. ХІХ ст. в Україні, зазначає, що інтенсивність публікацій українського фольклору згасла тоді, коли активізувалася фольклористика російська Див.: Наумовська О. Українська народна проза середини ХІХ ст. з погляду М.Драгоманова // Українська культура в іменах і дослідженнях. Наук. записки Рівненського державного інституту культури. Вип.ІІІ. – Рівне, 1998. – Ст.97-98.. Видання російської народної творчості “лишило далеко ззаду себе видання пам'яток малоруських"Розвідка М.Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Зладив М.Павлик – У Львові. Т.ІІІ. – С.339.. Це зумовлено було відомими політичними причинами, зокрема Валуєвським циркуляром 1863 p., яким українська книга, українська культура практично заборонялася. Центри культури, підтримувані імперським урядом, зосередилися у Петербурзі та Москві. Патріотичні настрої, придушені ще в період розгрому Кирило-Мефодіївського братства, зазнавали переслідувань. Не акцентуючи на політичній ситуації, М.Драгоманов з жалем констатує той факт, що не знаходяться в цей період люди в Україні, котрі б взялися за нелегку справу популяризації української народної культури. Інтенсивне видання російського фольклору спонукало до розвитку його дослідження, створення наукових товариств типу Московського історичного товариства чи Московського товариства любителів словесності, завдяки яким побачили світ збірки Киреєвського, Даля. Українська ж народна творчість, яка викликала захоплення письменників, учених-словесників усього слов'янського світу завдяки виданням М.Максимовича, в цей період, на думку Драгоманова, забувається. За десять років єдиним цікавим виданням стала збірка українських прислів'їв М.Номиса, яку учений схарактеризував як багато кращу, ніж збірка Даля.

М.Драгоманов, який розпочав фольклористичну роботу фактично у 70-х рр. ХІХ ст., згодом вніс у її розвиток новий струмінь “європеїзму”, розширив поле дослідницьких студій далеко за межі української етнокультури.

Порівняльні студії у фольклористиці ХІХ ст. здійснювали багато сучасників, попередників та послідовників М.Драгоманова-ученого, але саме він зумів набуті знання, досвід, спостереження над історичними процесами культури західноєвропейських народів використати для вивчення психології рідного народу, зумів виокремити у його творчості найхарактерніші риси, спрогнозувати еволюцію етнічної свідомості. У багатьох дослідженнях М.Драгоманов, як справедливо зазначив автор праць “Народознавство в іменах” В.Качкан, “був ученим, що став активним учасником історико-культурного процесу; він заявляв, що “воліє сам творити історію, ніж про неї писати”” В.Качкан. “Сотворений на духовного провідника великої нації…” (праця Михайла Драгоманова на українському полі) // Українське народознавство в іменах. – К., 1994. – С.99.. Як “історико-філологічний” С.Мишанич. фольклористична спадщина М.Драгоманова у світлі актуальних завдань українського народознавства // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. – К., 1999. – С.119. визначений головний драгоманівський метод у дослідженні української народної творчості, зокрема пісенності, автором статті про фольклористичну спадщину М.Драгоманова фольклористом С.Мишаничем.

У другому Розділі “Етносвідомість та етнохарактери у фольклористичних працях М.Драгоманова” головну увагу дисертант зосереджує на кардинальних працях фольклориста: “Исторические песни малорусского народа. С объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова”, “Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)”, “Політичні пісні українського народу ХVIII-XIX ст. З увагами М.Драгоманова”, статтях, рецензіях, значна частина яких увійшла до “Розвідок про українську народну словесність і письменство”, зокрема “Україна в її словесності”, “Українські пісні про волю селян”, “Псування українських народних пісень”, “Фатальна вдова (карно-психологічна тема в народній пісні)” та ін. Аналіз цих досліджень і видань спонукає до висновку, що у народній поезії М.Драгоманов насамперед вбачав відображення психології народу: “Така річ, як поезія простонародна, та й писана, не живе сама по собі, без психологічного ґрунту. Коли поезія вимирає чи псується, то значить є щось у душі народу або суспільності, що вмирає чи псується, і коли при тім утрата нічим не заступається, то се очевидна суспільна небезпека, peril social, як кажуть французи, і конче потрібно розбирати її найсерйознішим чином” Драгоманов М. Псування українських народних пісень // Розвідки М.Драгоманова про українську народну словесність і письменство. – Т.ІІ, Львів, 1900..

Ці слова яскраво характеризують позицію М.Драгоманова щодо критеріїв вивчення народної пісенності. Досвід історика, літературознавця збагачується його пошуками психологічних факторів та особливостей побутування фольклорної поезії. Учений намагається пояснити побутові та суспільні причини, які зумовили появу того чи іншого сюжету, мотиву, образу. Однією з найяскравіших психологічних праць такого плану є дослідження “Фатальна вдова (карно-психологічна тема в українській народній пісні)”, опублікована 1888р. (“Киевская старина”, № 12). Стаття викликає інтерес ще й тому, що написана в одному руслі з працями О.Боровиковського (“Женская доля по малороссийским песням. Очерк из малорусской поэзии”), М.Павлика (“Неволя женщин”) та І.Франка (“Жіноча неволя в руських піснях народних”). В цьому дослідженні про генезис виникнення сюжету вбивства чоловіком власної дружини М.Драгоманов, висловлюючи переконання, що народна словесність є “одним із дзеркал, коли не найвищим дзеркалом народної душі”, апелює до реальних кримінальних фактів сімейних конфліктів – посягання чоловіка-зрадника на життя дружини з намови коханки. Аналізуючи варіанти сюжетів балади про Якима, записаних і Я.Головацьким, І.Манжурою, М.Костомаровим та ін., співставляючи колізії пісні з фактами реальної поведінки скривдженої чоловіком дружини, її співчуття до нього, засудженого на каторгу, дослідник наголошує на “дивних” рисах характеру українського жіноцтва, подружній вірності, терплячості, всепрощенні чоловікові-зраднику. Досліджуючи цю та іншу баладу (“Ой пити би горівочку”), акцентуючи на аналогічному мотиві співчуття до засудженого чоловіка-кривдника, І.Франко, котрий пояснював подібні факти поганим “економічним порядком”, що призводить до духовної та фізичної кризи в сімейних стосунках, висловив цікаву думку: “Муза народна глядить глибше і судить гуманніше, ніж учена справедливість” Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // І.Франко. Твори. В 50-ти т-х., Т.26. – К., 1980. – С.237..

М.Драгоманов, який не ігнорував соціальні критерії в інших працях, у зазначеній статті виявив себе насамперед як дослідник-психолог, філософ-антрополог.

Оцінюючи внесок М.Драгоманова в дослідження і видання народних пісень і дум, К.Грушевська писала: “Українство, народознавство, навіть соціалізм, - дослідження народного життя й словесності, все се в оточенні Драгоманова раз у раз зв'язується в одну систему, яку переймають його учні й прихильники” Грушевська К. Збирання і виконання дум в ХІХ і в початках ХХ віку // Українські народні думи.– Харків.1927.Т.І.–С. CIV.

В такій системі написані праці “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.” та “Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)”, в яких учений ставить завдання познайомити “широкий європейський світ з українським народом”.

Аналізуючи українську історичну пісенність як цілісний організм духовності і громадянських устремлінь нації, учений наголошує на важливості народної творчості для наукової оцінки історії України. Відсутність державності, єдності різних верств, глибокі національні класові протиріччя, й, водночас, героїчні сторінки Запорозької Січі, особливість побуту козаків та козацьких сімей наклали на українську народну творчість "певну енергію”, яка виявляється в усіх регіонах України і робить помітний вплив на творчість найближчих сусідів - білорусів, росіян, поляків тощо. На думку ученого, наприклад, 2/3 білоруських пісень близькі до українських тематикою, образами, мотивами, бо хоч у Білій Русі ніколи не було ні козаків, ні чумаків, у пісенності цього народу зустрічаємо їх дуже часто. Отже, з одного боку, український фольклор відзначається героїчним козацьким духом, з іншого – ліричним почуттям жіноцтва, яке в усі часи, й особливо за козаччини, несло головний тягар побуту, виховання дітей, родових традицій.

М.Драгоманова глибоко хвилює проблема піднесення національ-ної самосвідомості всіх верств українства. Він постійно наголошує на тезі Арістотеля, що "людина - звір громадський", на тому, що українське селянство може лише тоді слухати про таку свою волю на Україні, про таку спілку всіх її частин, при якій будуть змінені всі громадські, сучасні Драгоманову, порядки. Адже, як дуже слушно наголошував пізніше В.Липинський: "Нація - єдність духова - родиться завжди від держави - єдності територіально-політичної - а не навпаки" Липинський В. Хам і Яфет//Сучасність. Література, мистецтво, суспільне життя. 1992. С.63.

. Про українців, які опинилися серед чотирьох заг-ребущих сусідів і "не могли справитися відразу з ними усіма"22 Драгоманов М. Політичні пісні українського народу. Женева, 1883. – С.165., М.Драгоманов говорить однак як про цілісний організм, з тільки йому притаманними ознаками, де б і в якій ситуації не опинилися його представники. На великому фольклорному матеріалі пісень різ-ного періоду дослідник робить висновки, що волелюбні настрої, нетерпимість до кріпацтва, експлуатації іноді приходять в народну пісенність з віршами "писемних людей” з освічених верств. Записи таких віршів-пісень надсилав, наприклад, Драгоманову брат Степана Руданського ("Велику радість, важну новину з Петербурга шлють на Вкраїну"). Драгоманов відносить до творів, що прийшли од "писемних людей" в народ, вірш, складений Іваном Дорохвієвим ("Бесіда з селянами - православними християнами", запис з Волині "Ой ти чорне море, проси бога за царя"). Аналізуючи ці чи інші подібні твори, котрі поширюються серед простого люду освіченими "поетами", учений відзначав їх часту компромісність з урядовими постановами або низьку, порівняно з народною, художність. Високої художньої вартості вони набувають лише після того, коли саме селянство переробляє їх згідно зі своєю естетикою. Лише переспівана по-народному, пісня стає ближчою до правди, більш людською, менше невільницькою. Бо, на думку вченого, письменні люди XIX ст., "навіть ті, котрі бажають підняти український народ проти недоладних порядків, то піднімають той народ не для самого його; а для Польщі, для Росії, для Угорщини, для Волощини, Австрії і т.д.”11 Там же..

На думку Драгоманова, українська інтелігенція здавна, а найбільш з ХVI до половини ХVIII ст. була “одчинена” до вільного входу зарубіжної осві-ти, "письменна людність" стала зрікатись своїх звичаїв і мови. Селянство ж ревно зберігало національні звичаї та тради-ції, хоч перебувало під гнітом свого і чужоземного панства, опі-кувалось власним господарством, вантажем хліборобної праці, і не мало як думати про те, щоб закласти на своїй землі вільні держав-ні та господарські порядки.

За М.Драгомановим, українська політична пісня перш за все є свідченням подій історії, картин того життя, яке освячене козацькою звитягою, боротьбою з поневоленням, яке голов-ним чином пережила людність, що жила із хліборобства, чумацтва. Учений був переконаний, що у селянських піснях наявні художні документи, а не заклики до політичної боротьби, які притаманні творам освічених поетів. І ці поетичні документи, створені людьми, котрі не одержували освіти вищих шкіл, мають чи не більше значення для історії, культури і для формування національної свідомості наступних поколінь, для відродження національного поетичного генофонду, ніж твори багатьох українських письменників, котрі хоч і "вивчились на кошти од мужицт-ва, одвертаються од нього”22 Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880). Женева, 1881. – С.460.

.

М.Драгоманов вважав специфіку національного відродження України етнографічною. Він вбачав велику естетичну функцію у фольклорі.

Розглядаючи народну лірику від Мукачівської й Пряшівської в Угорщині до України Задонської і Кубанської, класифікуючи її за жанровими і тематичними ознаками, за персонажами, які втілюють героїку того чи іншого часу національного та соціального визволення, М.Драгоманов констатував, що пісня для неписьменної людини – все одно, що книга для письменної, та часом ще важливіша, бо для того, аби зберігати якусь подію в пам'яті, треба було, щоб вона чоловіка “дуже вразила, … щоб він її пам'ятав, та ще й не один чоловік, а цілі тисячі.”).

Значним внеском в історію слов'янської фольклористики є видання “Исторических песен малорусского народа с объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова” (1874-1875), про високу цінність якого неодноразово писали історіографи учених та дослідники їх наукового доробку. Михайло Грушевський надавав цьому зібранню значення “національної революційної маніфестації”11 Грушевський М. П'ятдесят літ “Исторических песен малорусского народа” Антоновича і Драгоманова // Україна. – К, 1924. – Кн. 1-2. С. 102. Дослідження структури видання, аналіз сюжетів історичних пісень і дум підтверджує наявність періоду лицарської поезії в історії українського фольклору, побутування в ньому поезії не лише народної, а й літературного походження (наприклад, “Похід Сверчковського в Волощину” – у “Запорожской старине” І.Срезневського, “Втеча козацького судна з турецьким”, “Исторические песни” М.Максимовича тощо). Зіставлення історичних подій з їх пісенною трансформацією (як, наприклад, у дослідженні “Пісні про Байду”) дали підстави упорядникам висловити гіпотезу про те, що прообразом героя цієї балади є не Д.Вишневецький, а князь С.Корецький. в українській мові “байда”- це “ледар”, “гульвіса”. Зміст пісні не відповідає подібній етимології. На цій підставі упорядники доходять висновку про передування цій баладі пісні-казки про Байду.

Дослідження історичних елементів та її художньої трансформації у народній пісенності; виявлення генези образів у тому чи іншому сюжеті, доведення наявності в історичному епосі фальсифікатів, меншовартіснішиих, ніж народні, обґрунтування лицарського періоду в еволюції фольклорної пісенності – усе це засвідчує велике значення цього видання для української науки.

У третьому Розділі “М.Драгоманов – упорядник та дослідник народної прози” йдеться про внесок ученого у вивчення прозових жанрів фольклору. У таких працях, як “Байка Богдана Хмельницького”, “Слов'янські варіанти одної євангельської легенди”, “Слов'янські оповідання про пожертвування власної дитини”, “Корделія-замурза”, “Турецькі анекдоти в українській народній словесності” та інших, його наукові спостереження “шляхів” міграції фольклорних історичних та міфологічних мотивів мають значення для розуміння історичних закономірностей еволюції фольклорних жанрів та шляхів і особливостей асиміляції з етнічним фольклором інонаціональних елементів. До дослідження прози ученого спонукала його ж праця над створенням збірника “Малорусские народные предания и рассказы”, який вийшов друком у Києві 1876 року як одне із вагомих видань другої половини ХІХст.

Збірник був універсальним корпусом народної прози в багатьох її різновидах. Сюди ввійшли перекази, легенди, оповіді, анекдоти, прикмети, повір'я, замовляння, молитви, пародії, віру-вання, демонологічні оповідання, оповіді про скарби, осіб церковних, апокрифічні легенди і перекази, історичні спогади, билини, казки чарівні та казки про тварин, соціально-побутові, гра слів, дотепи тощо.

У передмові до нього упорядник зазначав, що він викори-став матеріали, котрі надійшли від різних осіб у Південно-Західний відділ Російського географічного товариства та йому особисто. Особ-ливу подяку М.Драгоманов складав письменникам І.Манжурі, С.Руданському, фольклористу Як.Новицькому, художнику М.Мурашку, а також І.Рудченку, Ол.Лоначевському, які передали зошити із записами народної прози різних осіб.

До збірника увійшли матеріали видань галицьких, які на той час не завжди були доступними широкому загалу, і майже усі твори книги Ігнатія з Никлович ("Казки. Зібрав Ігнатій з Никлович” (Львів, 1861)). M.Драгоманов у систему збірника переносить досвід укладання історичних пісень, окремими розділами виділяє оповіді за тематикою, звертаючи менше уваги на жанрову класифікацію.

Праця М.Драгоманова над “Малорусскими народными преданиями и рассказами” полягала у тематичній систематизації матеріалу, і цей принцип, який активно використовувався іншими фольклористами, не втратив свого значення і сьогодні. Драгоманов писав у “Передмові…”, що виникла необхідність видавати народну прозу в системі, і до того ж у такій, яка давала б змогу чіткіше бачити відображення минулого і теперішнього народного життя в пам'ятках народного слова. Найбільш доцільною системою учений вважав таку, яка б відповідала природному поділу цих пам'яток і природному розподілу народного життя та народного світобачення.

Для М.Драгоманова головне у структурі видання — відобразити особ-ливості ставлення людини до навколишнього світу. Вмотивовуючи розміщення матеріалу у книзі, він постійно апелює до збірника "Історичні пісні…". Зміст першого-десятого розділу "Малорусских народных преданий и рассказов", на думку самого упорядника, охоп-лює матеріали "Народної" науки, знань і понять, іноді виражених у "художній напівфантастичній формі" Драгоманов М.П. Предисловие. Замечание о систематическом издании произведений малорусской народной словесности // Малорусские народные предания и рассказы: Свод М.Драгоманова. — К., 1876. — Ст. XXI. .

Фактично розкриваючи психологію народу у прозі, автор перед-мови собі суперечить, зазначаючи, ніби "матеріал індивідуальної психології народної не знайшов місця у збірнику" Там же. , бо індивідуальне спостереження характерів, психології можливе лише через пісню, яка єдина є виявом почуття виконавця. M.Драгоманов наголошує, що багатьом прозовим творам притаманна близькість до сюжетів інших східних і західних народів. Народні казки, згруповані у ХІІІ розділі, він вважає не чим іншим, як "народним мистецтвом" Драгоманов M. Предисловие//Малорусские народные предания и рассказы. Ст.ХХІІ. , поданим із метою виключно естетичною.

За характером оповіді близькі до казок і твори XII розділу. Значною мірою вони належать до "перехідних" повістей.

Цікаві спостереження висловлює упорядник про регіональні особливості української народної прози: "Так з лівого берега Дніпра, особливо у південній частині (Харківщина і Катеринославщина), записані ті перекази й вірування (як, наприклад, про чай, тютюн, керосин), які найбільше підходять до великоруських розкольницьких уявлень. Навпаки, правобережні оповіді проникнуті духом скепти-цизму та гумором"… Драгоманов M. Предисловие... Ст. XXIV. .

У своїй рецензії на збірник О.Веселовський назвав видання “Малорусские народные предания и рассказы” пре-красним і висловив думку, що кожна освічена людина його вже придбала. Особливо високо оцінив видатний учений галицькі казки Ігнатія з Никлович Див.: Веселовський О. Малорусские народные предания и поверья/Свод М.Драгоманова. Изд.Юго-Западного отдела и РГО, К., 1876//Древняя и новая Россия: Ежемесячный исторический иллюстрированный сборник.—1877.—N»2.— С.205-2І1. .

Проте М.Костомаров в однойменній зі збірником рецензії Костомаров M. Малорусские народные предания и рассказы //Русский филологический вестник: Ученый журнал.-1879.— №1.—С.115.

зазначав, що розміщення матеріалів у виданні досить дивне і не зовсім зрозуміле. Аналізуючи зібрання народної прози, виданої М.Драгомановим, він постійно звертається до історичних подій, порівнюючи їх з фантастичними оповіданнями та легендами збірника.

Загалом опубліковані рецензії на видання дають високу оцінку цій книжці.

Справді, перше видання українських народних казок "Народ-ные южнорусские сказки" було здійснене І.Рудченком у 1869 році, друге — у 1870 році. З 1872 року по 1874 виходять "Труды етнографическо-статистической экспедиции русского географического обще-ства" П.Чубинського. Туди ввійшли різні прозові жанри народної творчості. 70-ті роки XIX ст. відзначаються виданням казок, легенд, анекдотів, загадок І.Манжурою. Саме тому посилання на конкретних записувачів, регіони, систематизацію матеріалів, здійснене М.Драгомановим, було для тогочасно-го українського наукового доробку явищем неординарним.

Збірник М.Драгоманова дає уявлення про різні форми прозової творчості, свідчить про велике естетичне відчуття його упорядника. Він будить інтерес багатьох дослідників-філологів, філософів, істориків.

У Висновках у формі підсумкових положень синтезовано результати досліджень. Високо оцінюючи сподвижницьку діяльність М.Максимовича, О.Бодянського, О.Марковича, М.Номиса, О.Шишацького-Ілліча, П.Куліша та інших основоположників української фольклористики, дисертант висловлює думку, що у другій половині ХІХ ст. вітчизняна народознавча школа зробила помітний крок у напрямі теоретичного осмислення зібраного фольклорного матеріалу, започаткувала нові принципи видання народнопоетичних збірників та багатотомних зібрань за жанрово-тематичними ознаками, стала на шлях пошуків нових методів вивчення народної творчості в контексті європейських теоретичних шкіл – міфологічної, міграційної, історичної, психологічної, компаративістської. З іменами О.Потебні, М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Антоновича, І.Франка, М.Сумцова, П.Житецького, В.Гнатюка асоціюється велика дослідницька праця, відома всьому східному слов'янству. Особливе місце належить М.Драгоманову, котрий, за висловом І.Франка, “буде довго ще сумлінням нашої нації”. Аналіз фольклористичного доробку видатного ученого, матеріалів його епістолярії, зокрема листування з І.Франком, М.Павликом, М.Бучинським та іншими соратниками сподвижницької народознавчої думки, переконують у тому, що, переважно працюючи у руслі культурно-історичного напряму, М.Драгоманов здійснив глибокий психологічний аналіз етнохарактерів та етносвідомості, що свідчить про започаткування ним в Україні принципів філософської антропології. Тезу О.Бодянського про мистецтво – “поезія визначається історією народу” – М.Драгоманов доповнює висновком: народна словесність є “найвиразнішим дзеркалом народної душі”, і “головну вартість пісень чинять багатство та виразність психологічного аналізу”.

Історико-етнографічні, генетичні, порівняльні, психологічні форми дослідження ученим народної творчості підтверджують актуальні для сучасної фольклористики погляди на теорію законів “пластичної сили” і “жанрової пам'яті”, які полягають у пристосуванні традиційних форм до умов нового соціального та регіонального середовища, поетичної трансформації навколишнього світу.

Саме психологічний аналіз народної творчості в контексті історичних реалій зумовив наукове відкриття М.Драгомановим самобутності українського історичного епосу, еволюційних процесів національної свідомості.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

Анотація

Наумовська О.В. Фольклористична діяльність Михайла Драгоманова. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Дисертацію присвячено дослідженню наукової спадщини визначного фольклориста, історика, літературознавця, публіциста Михайла Драгоманова. В ній вперше ґрунтовно проаналізовано фольклористичні праці ученого, з'ясоване їх значення для розвитку фольклорознавства.

В дослідженні розглядаються фольклорні видання та наукові студії М.Драгоманова.

Основні результати дослідження знайшли практичне впровадження у навчальний процес при вивченні історіографії і теорії фольклору, історії літератури та української культури.

Ключові слова: фольклор, фольклористична спадщина, наукові методи, народна пісенність, народна проза, етнічні характери, етнічна свідомість.

Annotation

Naumovska O.V. Folklore researches of Mychailo Dragomanov. – Manuscript.

Dissertation to obtain candidate degree of philological sciences on speciality 10.01.07. – Folklore Study. – Kyiv Taras Shevchenko University, Kyiv, 1999.

The Dissertation is devoted to the research of scientific heritage of outstanding specialist in folklore and literature, historian and publiccist Mychailo Dragomanov. For the first time analysed the scientists folklore works determined their importance for the folk-lore science.

The folklore publications and scientific studies are examined in the research work.

The main results of researches found their practical implementation in educational process when studying historiographies and folklore theories, history of literature and Ukrainian culture.

Key - words: folklore, folklore heritage, scientific methods, folk songs, folk prose, ethnic characters, ethnic cognition.

Аннотация

Наумовская О.В. Фольклористическое наследие Михаила Драгоманова. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.07 – фольклористика. – Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1999.

Диссертация посвящена исследованию научной деятельности и фольклористического наследия М.П.Драгоманова, одного из наиболее известных в Европе ученых ІІ пол. ХІХ ст. – фольклориста, историка, литературоведа, публициста.

На материалах изданий, подготовленных М.Драгомановым, его статей, монографий, эпистолярии диссертантом фактически воспроизведен образ неутомимого труженика, человека научного мировоззрения европейского уровня, пылкого патриота, известнейшего деятеля, чьи научные открытия в области народной словесности высоко оценены в современной фольклористике.

Анализ научных работ М.Драгоманова свидетельствует о новых методах в науке о народном творчестве в период ІІ половины ХІХ ст.

Используя опыт ученых первой половины ХІХ века – А.Максимовича, Е.Бодянского, А.Марковича, А.Шишацкого-Ильича, П.Кулиша, Н.Костомарова – исследования творчества народа в контексте исторической действительности, этнографических особенностей, М.Драгоманов обращается и к сравнительным методам изучения песенных и прозаических жанров, рассматривает генетические особенности народной памяти, психологию отдельных личностей и этноса в целом.

Пылкий патриот родного народа, неутомимый пропагандист его культуры, он стал духовным, научным и идейным лидером украинской ученой общественности. Именно работы М.Драгоманова, его анализ народной поэзии подтверждают открытый А.Веселовским закон “пластической силы” фольклора, дают много материала для формулировки теоретического принципа “жанровой памяти”.

Его научное открытие о существовании “рыцарской поэзии” в украинском народном творчестве, яркое иллюстрирование этого положения песенным материалом, получившее высокую оценку его последователями Е.Грушевской и М.Грушевским, имеет важное значение для понимания исторических культурных процессов, генетической памяти украинского народа.

Ключевые слова: фольклор, фольклористическое наследие, научные методы, народная песенность, народная проза, этнические характеры, этническое сознание.